Не сподобалося з трьох причин: 1. Основне кредо автора, як мені здалося з тексту щоденника - всі кругом підараси, а я - д'Артаньян. Обісрав майже всіх, про кого згадував в щоденнику. Найбільше перепало колишній дружині (і це при тому, що частину надто особистих записів про дружину вилучено, про що вказано у передмові) 2. У всіх смертних гріхах і всіх життєвих негараздах винні у Любченка жиди - ще й список винних додається (неповний) 3. Самолюбування автора зашкалює: божечки, всі так хвалять мої статті, всім так сподобалося, я в захваті від того, який я молодець (не то шо всякі там нездари, наприклад, "Марія" Самчука - ну так собі, слабенько); всі мені заздрять і оббріхують, провокують і т.д. і т.п.
Читала Любченка "Вертеп", він дуже добре пише, але в цьому щоденнику виставляє себе, як безпринципного і заздрісного покидька. І тут постає абсолютно не нова в літературі (а особливо в українській) дилема: чи оцінювати письменника комплексно за його людські якості в поєднанні з творчістю? чи твори окремо, а людські якості письменника окремо?
Я розумію, що він писав щоденник для себе і був сам із собою відвертим. Не розумію тільки, для чого цей щоденник друкували. Краще б не читала, деякі пасажі викликали відчуття бридливості та огиди
Прекрасна річ. У кількох словах описано щоденне життя великого міста під час німецької окупації. Що тоді важило? Найбільше — кусень хліба. Швидке й концентроване читво. Витвережує погляд на теперішню комфортну буденщину. Є згадки про інших письменників того часу, зокрема про У. Самчука. Любченко дрібними деталями підкреслює любов до сина та ясно показує стосунки з дружиною. Також, прикро, що після тих мрій, що він собі будував у Львові, його зрештою арештували й хвороба не дала довго пожити. Основна думка книги в тому, що війна нічим не слабше явище, ніж Голодомор.
Щоденник з кінця 41 до кінця 42 років (географічно: Харків, Київ). Чудова мова, стиль. Дуже цікаво дізнатись про побут при окупації німцями, про спроби введення латинки в 20-х та у 41-42 рр, про евакуацію з Києва.