Діти Книги

Пісня бризів #1

by Катерина Пекур

У цьому Світі панує тоталітарне расистське суспільство. Але люди вірять, що такі жорстокі обмеження необхідні для захисту від загадкових істот — бризів. Ці небезпечні створіння здатні літати без крил та будь-яких механізмів і колись ледь не знищили Світ. Бризи зараз мешкають у неприступному гірському регіоні, але, здається, знову готують війну. Наукові дослідження, робота спецслужб країни — усе скероване на захист від літунів. Лікарка Санда, упосліджена в цьому суспільстві людина, опиняється в центрі розслідування, яке веде офіцер могутнього Комітету Спасіння Нації — да Ліґарра. Разом вони виходять на слід дивної змови, пов’язаної з бризами. Минуле приховує таємниці, які перевернуть уявлення Санди про Світ і її місце в ньому. І тепер вона мусить зробити вибір: кого вважати ворогом, а кого — другом.

Genres: Fantasy, Dystopia

472 pages, Hardcover

Published February 26, 2025

About the author

Українська письменниця в жанрах міського та історичного фентезі і соціальної фантастики; сценаристка і редакторка. Народилася в Черкасах, вже 25 років живу і працюю в Києві.
Маю вищу медичну освіту, багато років працювала за фахом у одній з державних лікарень м. Києва, є співавторкою підручника з онкології для студентів медичних вишів. Займалася журналістикою («Українське слово», «АRТ Ukraine») і писала прозу. Тривалий час майже не публікувалася через завантаженість лікарською роботою. В 2015-16-х роках змінила професію і почала працювати у кіновиробництві, як медична консультантка, сценаристка і, врешті, редакторка у телесеріалах. Маю кілька епізодичних ролей у кіно.
Захоплююся фотографією, природничими науками, історією. Пишу прозу в жанрах соціальної фантастики, історичного та міського фентезі.
Мої ранні публікації: журнал «Смолоскипи» (2000 рік); кілька оповідань (сольних і співавторських) в журналах та антологіях «РБЖ Азимут» за 2020-21 рр., а також в антологіях української фантастики від творчого об’єднання «ЛІТавиця» (2021-23 рр). Майже всі ці твори ставали переможцями чи фіналістами різних українських конкурсів.
У вересні 2022 року вийшла моя авторська збірка фантастичних оповідань «Ключ від всіх дверей».
Співавторка роману в жанрі міського фентезі "Діти вогненного часу" (разом з Мією Марченко) та фантастичного роману в оповіданнях "Корчма на перехресті світів" (спільний проєкт 11 українських авторок та авторів). Обидва романи вийшли у серпні 2024 року у видавництві "Рідберрі". В 2024 році роман "Діти вогненного часу" отримав відзнаку "Фентезі року" від літпорталу "БараБука", а в 2025 - став фіналістом українсько-єврейської премії "Зустріч".

В лютому 2025 року вийшов друком перший роман циклу в жанрі соціальної фантастики "Пісня бризів. Діти Книги" (видавництво "Жорж"). Готується до виходу друга частина цього циклу, "Пісня бризів. Невидимі люди".

Взимку 2026 очікується публікації ще однієї книги, "Відділ 32: служба магбезпеки", детективного міського фентезі, яке розширить всесвіт "Дітей вогненного часу".

За роман "Пісня бризів" та участь у романі "Діти вогненного часу" в 2025 році отримала премію "Крізаліс" від Європейської спільноти любителів фантастики (премія вручається за найяскравіший дебют автора чи ілюстратора)

Reviews

[Юлія Бернацька · Rating 5 out of 5]

Ця книжка позбавила мене сну, розтріпала нерви та довела до гніву й сліз, і я хочу опозорити її на весь інтернет АБО Як я читала "Пісню бризів" і чому вам всім теж обов'язково треба її прочитати.

З мого особистого досвіду читання української фантастики, станом на зараз, я можу виділити один суттєвий недолік - після прочитання чогось, що відчувається так, ніби тобі вирвали серце і з'їли його в тебе ж перед очима, у тебе відсутній варіант побігти на ao3, обкластися фанфіками та ігнорувати реальність та канон до виходу наступної частини. І ти просто стоїш собі, як той ховрах з мему і волаєш дурним голосом, бо треба десь випустити пару.

Ну але що це я заганяюся трохи наперед, давайте по порядку.

Отже, наша головна героїня Санда да Кун живе у світі, який розділений між двома расами - аллонґа та хупара. Аллонґа - це раса білих, вчена та привілейована, тоді як хупара - це раса чорних, створених для більш творчих професій та служіння аллонґа. Сама Санда, хоч і належить до аллонґа, вважається неповносправною членкинею суспільства, оскільки її математичні здібності суттєво поступаються високим стандартам, яким мають відповідати аллонґа. На додачу до цього, волосся Санди має злегка рудуватий відтінок, а руда чуприна в цьому світі притаманна тільки поріддям Мороку, літаючим демонам на ім'я 'бризи'.
Завдяки усім цим обставинам Санда веде доволі упосліджене життя, працюючи лікаркою в приватній клініці, куди одного разу привозять зовсім незвичного пацієнта - вченого-дослідника із секретної лабораторії, який перебуває на порозі смерті. Перебування вченого в клініці, а потім і його подальше зникнення, перевертає життя Санди з ніг на голову і знайомить її з Каруном да Ліґаррою - офіцером контррозвідки найвищого рангу, який має розібратися у всій цій незрозумілій справі й якому для цього знадобиться допомога Санди.

Разом з ними ми поринаємо у світ політичних інтриг, зрад та шпигунства, де довіряти не можна нікому, а все що ти знаєш про світ може виявитися суцільною брехнею (останнє відбувається буквально декілька разів протягом книги).

У цій історії чудова світобудова, спочатку я доволі повільно читала поки в усе вникла, але далі все пішло як по маслу. Для бажаючих вкінці є словник світу та перелік дійових осіб та трохи інформації про кожного з них. Я навмисно читала їх вже по завершенню книжки, бо я завжди визначаю наскільки добре прописаний світ тим, чи змогли мені пояснити його в тексті, а не додатковими матеріалами. "Пісня Бризів" перевірку пройшла, в словнику світу я не знайшла вже нічого нового, все можна було зрозуміти з тексту.

Готуйтеся до того, що світ про який ви читатимите доволі тоталітарний і тут буде досить багато моментів, де буде помітно певні радянські реалії і якісь страшилки, які відклалися в голові ще з тих часів, навіть якщо ви їх не застали. Наприклад, усім відомо, що "Чорна Волга" у вашому дворі до добра не доведе, а про те, що відбувається на мінус третьому поверсі будинку певного номеру за певною адресою краще навіть пошепки не згадувати. А неугодним тебе можуть визнати лише за недбало висловлені симпатії поневоленій расі і хто знає, чи Мудрі світу цього завтра не вирішать, що усі навіть злегка рудуваті люди заслуговують на страту, бо є потенційним поріддям Мороку.

Саме у таких умовах наші герої розпочинають своє розслідування, не підозрюючи, як далеко воно їх заведе, які таємниці розкриє та як змінить їх самих.

Я вже не раз наголошувала, що для мене в будь-якій історії найважливіші персонажі, як же я кайфувала від Санди та Каруна - це важко передати словами.

По-перше, хочу відмітити, що мені дуже сподобався хід з написанням розділів Санди від першої особи, бо вона персонажка, яка вводить нас у цей світ і знайомить з ним, тоді як розділи Каруна були написані в третій особі, що дуже відповідало цьому персонажу-загадці, який ніби навіть читача тримав на відстані витягнутої руки.

У нас було ще два персонажі, чиї POVи ми мали нагоду читати і вони, як і Санди, були написані від першої особи. Тому моментами хотілося просто дізнатися, що твориться в тій білявій голові, але коли я нарешті отримала таку можливість, то вже не дуже їй раділа.

Санда вийшла чудовою головною героїнею - вона така жива, така справжня і адекватна, що я полюбила її майже відразу. Не дивлячись на свій невисокий рівень математичних здібностей Санда дуже кмітлива та спостережлива та має здорову міру нахабності та гострого язика. Що і, напевно, привернуло до неї увагу да Ліґарри.

Я завжди повторюю, що найбільше люблю любовні лінії, які ніби і в центрі сюжету, але які базуються в основному на недомовках, випадкових поглядах, ледве стриманих усмішках та ще багатьох таких маленьких детальках, які найкраще показують процес закоханості. Особливо, коли це відбувається проти найкращих суджень самих персонажів. Особливо, коли вони навіть собі не готові зізнатися, що з ними відбувається. Від Санди з Каруном просто іскрило, я вже давно не читала настільки класного пейрингу. Плюсом ще виступало те, що будь-які фізичні прояви сексуальності для аллонґа в цьому світі максимально табуйовані. Їм навіть заборонено торкатися шкіри інших людей поза родиною або професійними лікарськими обов'язками. Тому градус напруги тут був на рівні period romance, де хтось випадково побачив чиїсь литки.
Більшість книжки герої спілкувалися на 'ви' навіть коли здійснювали проникнення зі взломом та відстрілювалися від переслідувачів. Я зовсім трішки ними одержима. А ще у цих двох був реальний зв'язок, як мінімум на рівні почуття гумор - те як Санда вміла здивувати Каруна і як він вмів її піддражнювати - це було просто неповторно. Я терпіти не можу інста лав у книжках, але я дуже схожий троп на цей, який я обожнюю. Це коли герої з першої зустрічі не закохуються одне в одного, але бачать щось таке, що їх зачіпає в іншому. І вони просто не можуть залишити одне одного в спокої, бо бачать в тій іншій людині частинку себе.

Напевно, найкраще їх двох охарактеризує оцей момент, бо це буквально весь їхній вайб.

"- Та годі вам, - усміхнувся він. - Ви ж мрієте побачити цю машину відтоді, як я вам про неї сказав. Ви навіть у неї залізли б із задоволенням. Хіба я вас не знаю?"
- Т-т-так...але...- я почервоніла. - Але це ж?..
- Заборонено Вірою? - пирхнув Карун. - Ось не Переродимося ми з вами більше, і що? Хіба це зараз має значення?
Я пересмикнула плечима від жаху - чесно кажучи, не надто вже щирого. Карун задерикувато всміхався. Чесне слово - мов хлопчак, що зустрів дівчинку - шибайголову!"

Ну і якби мене хтось колись попросив описати Санду та Каруна одним мемом, це був би саме цей мем:



Сам Карун - це персонаж, який у мене викликав ті ж емоції, що й Каз Бреккер з "Шістки воронів" та Торн із "Зимових заручин". Зауважте, я порівнюю саме свої емоції від цих персонажів, а не самих персонажів. Бо я прекрасно усвідомлюю, ким Карун є і який він небезпечний, і яку систему він представляє, і що він відданий їй душею та тілом, але саме оця складність його, як персонажа і приваблює мене. Я дуже рада, що Карун і загалом ця історія написана саме українською авторкою, бо про ньюанси таких людей як Карун я готова зараз слухати тільки від інших українців і виключно на прикладі вигаданих персонажів. Підозрюю, що я б знатно горіла, якби прочитала аналогічного персонажа від закордонної авторки, бо там було б занадто багато романтизації та виправдань для нього. А так, я маю право крашитися на цього мужчину без жодних мук совісті, бо в жодному моменті історія його не виправдовує.

Додатково ще хочеться сказати, що саме у Санди в цій книжці неймовірно цікава сюжетна арка і мені вже не терпитьмя побачити, як вона буде розвиватися далі. Напевно, одна з найцікавіших, які я читала за останній час і дуже цікаво було читати післямову авторки і її розповідь про те, звідки ця сюжетна арка взялася. Українцям різних поколінь дуже зрезонує, я думаю.


Ви могли б спитати - так де сльози, нерви та гнів, про які я говорила на початку? Але саме про них я буду говорити уже нижче і зі спойлерами, бо мені потрібно виговоритися.


А на завершення неспойлерної частини просто скажу, що мені "Пісня бризів" потрапила в саме серце. Сюжет, чудові персонажі, цікава світобудова, гарна мова і прекрасні діалоги авторки створюють дуже самобутню історію. Все те через що я плакала і гнівалася у спойлерній частині відгуку слугує тільки підтвердженням того, наскільки ця книжка хороша та добре написана, бо навіть попри свої сльози та нерви я не можу не погодитися з рішенням авторки.
Для себе, я вже визначила, що буду читати усе, що вийде з-під пера Катерини Пекур, бо це максимально моя авторка.

P.S. Ще забула сказати, що головні герої - це люди 30+, що для мене неймовірний плюс.

Далі будуть спойлери!
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
Кінцівка стала для мене просто ударом під дих. Мені було гірко і я почувалась ображеною, зрадженою та дуже злою. Дочитала вночі й потім ще довго не могла заснути, бо мене аж підкидало від обурення. Направду, напевно, найбільше я злилася через те, що розумом я погоджувалася, що це єдине можливе закінчення для Санди та Каруна. Як би мені цього не хотілося, але це найщасливіший кінець, який коли-небудь міг у них бути. Лежачи без сну, я довго намагалася уявити інший розв'язок цієї ситуації, за якого Карун би залишився живим, але постійно впиралася в глухий кут. Він був занадто зруйнований системою, яка його виростила і зробив занадто багато злого, щоб отримати якусь переконливу виправдальну арку в яку б я повірила. Бо правда в тому, що для таких людей немає шляху назад і Санда з Каруном це прекрасно знали. Він сам собі не належав і я ненавиджу ту систему, яка це з ним зробила, чого, напевно, і хотіла добитися авторка. З іншого боку, якби він залишився жити і повернувся до свого колишнього життя, це б обнулило все те хороше, що в ньому таки було. Як зауважила Санда раніше, він таки зупинився, коли зрозумів, що світ є не таким, яким йому змальовували все життя. Як тільки в нього виник найменший сумнів щодо бризів він зупинився і був готовий померти, бо це був єдиний шлях, який йому лишався. То чого б вартував оцей момент прозріння, якби після всього Карун повернувся до своєї колишньої роботи. От тоді, він би дійсно став для мене особисто невиправдовуваним. А так, він загинув зберігши в собі оте хороше, що в ньому ще залишалося. Санда допомогла йому це зберегти, бо саме те хороше в ньому не раз рятувало її. Я навіть зараз це пишу і обливаюся слізьми, так мені за них болить. І це мене найбільше і злить, бо розумом я абсолютно зі всім згодна і вважаю, що це дуже добре написано, але емоційно мені хочеться трощити все навколо себе, бо це так несправедливо! (хоч насправді щасливий кінець Каруна був би несправедливим щодо його жертв).
Просто так вже вони мене з Сандою зачепили, там така напруга, така хімія, такий зв'язок - я насолоджувалася кожною секундою їхньої взаємодії. І найкумедніше, що поки я читала, у мене в голові крутилася думка 'приречений роман, дайте десять', бо я люблю трагічні історії кохання, але вони мають бути трагічними під кінець, а не закінчуватися, коли історія тільки почалася! Я також розумію, що тут потенційно вимальовується любовна лінія Санди з Майко і хоч Майко мені дуже полюбився, все в мені буквально повстає від такої думки. Мені хочеться, щоб Карун був тим персонажем, який в майбутніх частинах haunts the narrative, щоб його присутність відчувалася всюди, щоб він впливав на рішення та вчинки інших, щоб він продовжував бути частиною історії, хоча б тому, що я особисто зовсім не готова його відпускати. А ще, мені здається, що авторці дуже добре вдалося змусити мене почуватися, як Санда під кінець історії - розбитою, покинутою, не знаючи як жити далі та де її місце в цьому світі.
Чесно, от була в мене думка під час перших поривів злості, що я не буду читати продовження без Каруна, але коли трохи заспокоїлася, то зрозуміла, що Санду я одну точно не зможу залишити, бо як би божевільно це не звучало, зараз у мене таке відчуття, що я єдина повністю розумію, як вона почувається і я їй буквально потрібна, а вона потрібна мені, щоб пережити це разом. Оце законектилася з персонажкою не на жарт.
До речі, поки це все писала, зрозуміла, що востаннє я переживала саме такі емоції, коли подивилася другий сезон Fleabag. Тоді була чисто така сама злість і відторгнення, але також розуміння, що такими якими вони є, цим персонажам не бути разом. А якщо хоч хтось з них зміниться, то це вже буде не та історія, яку я полюбила. "Інколи кохання недостатньо" - це одна з моїх найулюбленіших тем трагічних любовних історій, але коли вона зроблена добре, то мені трошки аж зриває дах, як і у цьому випадку.
Я ще таки наївно сподіваюся, що, може Санда і Карун таки переродяться і Санда ще поцілує його в іншому житті, як і обіцяла.

Підсумувати це все хочу оцим постом:

[aliskaalison · Rating 5 out of 5]

ця книжка мене рознесла і розтоптала, вийняла душу і засунула назад. це було ахуєнно. і сумно

[meowkotmarina · Rating 5 out of 5]

Книжка неймовірна — читала вдень і вночі. Окрім цікавої світобудови та сюжету у книзі так круто прописані герої та їхні почуття, що я і плакалала, і раділа за них. Чекаю на наступну частину!

[Віра Балацька · Rating 5 out of 5]

Нарешті серйозна фантастика для дорослих. Ні, я не про сцени “18+”, а про героїв 30+, роботу, релігійність, війну, службу безпеки, вплив багатих родин на події в державі... а ще алюзії на совок. Чи на Орвела, як вам зручніше.
🤔Початок дався мені важкувато: купа вигадливих імен (часто ще й схожих одне на одне), нових слів, абсолютно незнайомий світ. Але вже на середині я читала запоєм, майже без відриву. Поспішала до неї з роботи, а ввечері – привіт, моя далека юносте! – читала за столом, тримаючи в лівій руці книжку, а в правій ложку. І засинала щокою на сторінці, а потім літала вві сні.
❤️Позитивне:
– дуже ретельно пропрацьований світ, від релігії до фізіології;
– нарешті я зрозуміла, хто такий герой-краш;
– сюжет затягує, герої припадають до серця.
До речі: щирі компліменти редакторам і коректорам цієї книги. Мої друзі знають – як колишня коректорка, а тепер вчителька мови, я завжди знайду, за що зачепитися в тексті. Тут – не знайшла🏆
🥺Негативне: ааа, треба чекати продовження!
👍Рекомендую шанувальницям фентезі/фантастики. А якщо маєте руде волосся – це взагалі маст рід!

[Марія Кондратьєва · Rating 5 out of 5]

Я хочу продовження)
З острахом після кількох дуже невдалих беру читати книги сучасних українських авторів. Читала цю і боялась, щоб і далі було все так добре, як на початку.
Хороший текст, для мене поки ні на що не схожий світ, дорослі герої, зміни сюжету, про які і не думала. Закінчення частини таке, що вражає. Рішення жінки, яка втратила віру в навколишній світ, але все ж зробила дуже важкий вибір. Я раджу книгу.

[Маргарита Усик · Rating 5 out of 5]

Я впевнена, що це найкраща книга за цей рік. Всі що були до і будуть після - не залишать такого відбитку на моїй душі, як цей шедевр.
Це просто нереальна емоційна книга, сюжет, герої - це просто нереально, прописано до найменших дрібниць.
Наскільки я люблю наскільки і ненавиджу цю книжку - вибити з мене дух, разів 5 померти від прискореного серцебиття, думати ЛИШЕ про цих героїв протягом декілька діб, я впевнена, що буду думати про них ще декілька років! Такі книги траплялись зі мною рідко, але це те заради чого я читаю.

[Maria Velykanova · Rating 5 out of 5]

Стисло: мені дуже сподобалося. Далі докладніше.
У цій книзі нам розповідають про вигаданий світ, у якому живе три, так би мовити, групи розумних істот. Це аллонґа — білошкірі й привілейовані, хупара — темношкірі й упосліджені, та бризи, яких перші і другі вважають породженням Мороку, що прагне знищити людство. Бризи відрізняються тим, що вміють літати та мають руде волосся. Вони живуть за Стіною, в Гірській Країні, і є настільки поганими, що навіть називати їх моторошно.
Аллонґа мають визначений релігією обов’язок: тягнутися до мудрости. Їм належить бути стриманими, спокійними, прикривати тіло, крім обличчя, волосся та кистей рук, і поводитися пристойно. Хупара — добрі і світлі, мов діти, їхня доля — розважатися і тішитися, а аллонґа мають про це дбати. Від складної, надто розумної роботи треба їх оберігати. Нехай живуть собі, не обтяжені ані суспільною мораллю, ані тяжкими роздумами.
Треба казати, до чого призводять такі установки, чи і так зрозуміло?
Авторка дуже талановито показує читачеві світ. Якщо вам складно утримувати в голові багато деталей і занурюватися в чужі реалії, там наприкінці є словничок, але мені й без нього було все добре зрозуміло.
Так от. Перед нами лікарня. Працювати в лікарні вельми непрестижно, бо мудрість, яку оспівує релігія, — це не про які завгодно знання, а лише про математику. Ви скажете, що медицина без математики неможлива? Ойфсьо. Ідеологічно невитримана вона, ясно? Тому там працюють переважно хупара, а ще нечисленні аллонґа, які в якийсь момент свого життя «покатілісь по наклонной», «жизнь дала трєщину — працюю в лікарні», даруйте за московщину, це совіцька травма в мені промовляє. Але навіть у такому разі аллонґа будуть очільниками над хупара, бо що ті хупара? Вони письменні не всі, а значна їх частина взагалі власність аллонґа, «родинні хупара» називаються.
Відчуваєте, як в очах двоїться? Релігія каже нам одне (зокрема в священній книзі прямо написано про рівність аллонґа і хупара, хоча поруч — твердження, які цьому протирічать), але тлумачення перевертають усе догори дригом і перетворюють геть на інше. «Турбота» про хупара перетворюється на утиски та зневагу, те, що їм дозволені певні речі, заборонені для аллонґа (наприклад, свобода статевих зносин), перетворює їх на людей «другого ґатунку» і робить суворішими заборони. (Трохи згодом ми дізнаємося, що всі начебто вважають, що аллонґа та хупара не схрещуються, в сенсі не фізично неспроможні, а просто ніхто того не робить, але _водночас_ усі знають про існування «сірих аллонґа», себто гібридів, цілковито безправних. Таке роздвоєння системи знань про світ — вельми характерна ознака тоталітарних суспільств і неймовірно знайома мені з совіцьких часів).
Так от. Нам показують головну героїню — аллонґа Санду да Кун. Вона нещасливиця, бо народилася рудуватою, тобто схожою на бриза. Це означає, що на неї завжди дивитимуться як на «мічену Мороком». І байдуже, скільки винесено офіційних рішень про те, що вона нормальна, люди віритимуть не їм, а своїм очам. І казатимуть їй, не соромлячись: ну ти ж розумієш, тобі роблять послугу, коли тиснуть руку, таким як ти не місце в нормальному суспільстві.
Щоб зробити її долю ще гіршою, світобудовонька познущалася з неї додатково: в Санди акалькулія — нездатність робити складні розрахунки. Це інвалідність у світі аллонґа. Тобто на якійсь притомній кар’єрі для неї змалечку поставлено жирний хрест. От і працює вона в лікарні, постійно вислуховуючи від пацієнтів образи і не маючи змоги відповісти.
І наче їй того було мало, до їхньої лікарні привозять — і доручають саме їй, бо її, раптом що, не шкода — вельми непростого пацієнта: вченого, що працює над секретним проєктом. Його взагалі повинні лікувати не тут, але ситуація гостра, так вийшло. Проєкт — під суворим наглядом спецслужб, тому разом із пацієнтом приїздить почт із вкрай неввічливих озброєних людей, яким не можна казати щось наперекір, бо хто ж із чекістами сперечається.
Звісно, щось обов’язково піде не так. Звісно, рудувата аллонґа негайно опиниться під підозрою. Мені, людині, що пам’ятає совіцьку дійсність, анітрохи не дивно, що спецслужби вчепляться в неї, примушуючи до співпраці, «а не то». А вона розумітиме, що відмовитися, звісно, можна. Але за її життя тоді ніхто ламаного шеляга не дасть.
Що тут одразу кидається у вічі — це те, що світів, по суті, два. Один — для особистів, інший — «для населення». Простій людині на думку не спаде вимовити вголос — та хоч подумки! — те, що особисти кажуть вільно. І знання про світ у них теж зовсім різні. І ставлення до принципів, покладених в основу життя. Так справді було за совітів, тільки тут ще не розкрита тема цілковито різної їжі, одягу з інших матеріалів тощо. Вона трошки привідкрита, ця тема, але не постає на повний зріст, адже в нас навіть ковбаса була «хороша і для насєлєнія».
А ще нам дуже чітко показують, що певні речі люди самоцензурують навіть не тому, що вважають хибними, неприйнятними тощо. Перша думка, що зринає: «мені цього не подарують». Якщо висловлювати певні думки, стовідсотково потрапиш до лап чекістів (вони там інакше називаються, але байдуже). І звідти вже виходу не буде.
Чекістів нам теж показують, один із них стає доволі важливим персонажем. І я чесно зізнаюся, що вищала від захвату, читаючи перші сцени з ним. От уявіть: таємнича всемогутня постать, людина, котру всі шанобливо називають _він_ і лякають одне одного його невдоволенням. От нам показують цього _його,_ і він кидає Санді, мовляв, ви гнучка і адаптивна, адже розмовляєте зі мною аж п’ять хвилин і ще не впісялись (він не достоту так каже, але сенс такий), а я ж знаю, як люди на мене реагують. І наступна сцена: _він_ — «на килимі» в керівництва, обережний і чемний, і вже керівництво кидає йому: не будеш достатньо ефективним — годуватимеш собою хробаків, не забувай. І він сам розмірковує про те, що не можна не те що зайвого слова вимовити — допустити не той вираз обличчя, бо інакше смерть. Усе життя — ходіння по лезу. Цей ієрархічний світ показаний ідеально. Як і цей постійний страх зробити, сказати, подумати щось не те — і загинути.
Він спільний для обох світів: чекістів і «населення». Тільки межі різні. Чекістові вільно казати те, за що простого громадянина давно стратили б, бо це його робота, щоб бути спроможним виконувати свої функції, він мусить мати інші обмеження.
Токсичну ієрархію ми бачимо всюди: в лікарні, в режимному проєктному інституті, всюди. Всі дивляться одне на одного з підозрою, бо за будь-яке «не таке» слово тебе можуть здати. Страх — у повітрі, він усюди, ним сповнене життя всіх.
Знання — це зброя. Тому люди знають лише те, що їм дозволяє знати влада. Ця тема в книзі розкрита настільки повністю, що я більше нічого про неї не скажуть, досить спойлерів.
На випадок, якщо читач занадто глибоко зануриться в описаний світ і скаже: «Так а шо ж, спецслужби мають бути жорстокими, де ж діватися, робота така», в авторки є запобіжник. Вона показує нам спецслужби іншої сторони, і це, бігме, спецслужби здорової людини. (До речі, там є цікава парна ситуація, батько і син у спецслужбах, і спостерігати за цим співставленням, гадаю, буде цікаво і надалі, бо одну з цих пар у першій книзі ледь показали). Ті «правильні» спецслужби теж не квіточки, доброго слова я для них пошкодую. Але от вони — жорстокі, бо інакше ніяк. Достоту тією мірою, якою інакше ніяк. З людяним ставленням до своїх співробітників, яких бережуть, а не залякують, щоб не дізналися, бува, правду. Ну, як людяним. Як у спецслужбах.
Є тут і любовна лінія, і я чесно скажу, що не оцінила. Але не тому, що написано погано, ба навпаки: надто добре. А для мене, кажучи фендомною мовою, саме такі пейринги — лютий сквік. І, власне, саме тому, що описано талановито, воно постало переді мною в усій красі, чесне і правдоподібне, виписане прекрасно, і я пережила всю гаму почуттів, яку переживаєш, коли тобі пропонують достоту те, що ти не любиш :) Хоча! Персонажі окремо мені сподобалися, не в сенсі «люблю таких людей» (в житті трималася б якнайдалі від обох), а в сенсі «чудово написані». І те, що з ними відбувається, хоч яке буває сумне, цілком логічно, інакше я б не повірила. А так вірю.
На окрему увагу заслуговує робота зі світом. Це класно! Продумано навіть такі деталі, про які я навряд чи подумала б. Наприклад: аллонґа мають прикривати тіло, тобто вони в принципі не ходять в одязі з коротким рукавом. Як наслідок — вони мерзляки. Люблю такі дрібнички.

[Євгенія Яцюк · Rating 5 out of 5]

Як на мене, історія вийшла напрочуд щільною та емоційною. Світ тоталітарної держави переданий так виразно, що викликає майже фізичну відразу і миттєво налаштовує на сторону героїні — їй співчувати виходить без жодних зусиль. Книга добре показує, як легко люди приймають безглузді догми, спущені згори, і як швидко підлаштовують під них власне мислення. Подій багато, вони різко змінюють напрям, і вгадати наступний поворот практично нереально — у цьому велике задоволення. Фінал приголомшив, але водночас виявився напрочуд красивим і абсолютно доречним для цієї історії. Тепер лишається тільки чекати продовження.

[Sergey Torenko · Rating 5 out of 5]

У більшості відгуків читачі кажуть, що книгу "ковтнули". В мене так не вийшло, на жаль. Читав я "Пісню..." більше місяця. Але на те були причини.
Я обожнюю (і завжди обожнював) виробничі романи. Приємно дивитись (в цьому випадку - читати) як хтось гарно робить роботу. На жаль, у нас з традицією виробничих романів не склалось. Є звісно Кідрук з "Жорстоким небом" (з якого стирчать вуха Airframe Крайтона), але от власного Гейлі чи Кленсі (так, технотриллер я б теж відніс до виробничого роману, якщо розвідник чи аналітик добре роблять свою роботу і в тексті з любов'ю передані деталі такої роботи - то і це виробничий роман) поки у нас не завелось. Зате в англомовній літературі точно немає Катерини Пекур :)
Так от, Пісня бризів має ознаки виробничого роману та ще й з елементами фантастики. Відкриваються особливості роботи лікарів (і цим особливостям віриш - настільки добре прописано: Гадаєте ми не боїмося? Думаєте, не гидуємо занурюватись у лайно? Ми все це робимо. Але не встигаємо усвідомити. Усе кориться відчуттю "треба") і шпигунів/контррозвідників. Є і "технічна" частина, котра забезпечує тексту "технотриллер" - певний новітній винахід, такі собі "милиці", котрі дозволять одним людям зрівнятись з іншими - навчитись літа... Стоп, спробуємо без спойлерів :)
Та разом з усіма професійними і технічними штуками не слід забувати, що л��тература є наукою про три "Л" - людина, люди, людство.
Історія про людину - чужа серед чужих. Наче і на своєму місці, але муляє "білому" керівництву, наче і легко спілкується з "нижньою кастою", але своєю не буде і для них.
Рівень "люди" - взаємини. Романтична лінія - класна. І навіть доволі достовірна. Є певні питання до фіналу романтичної лінії, але невизначеність залишимо продовженню (котре обов'язково буде!)
І врешті-решт "людство". Загальна усталена система повсякденної брехні, котра перетворилась на традицію.
Твір називають "антиуто��ією". Не зовсім погоджусь. Тут скоріше про конфлікт систем, причому жодна не є утопією (відповідно супротивник - антиутопією). І системи не однакові - не Лавразія з Океанією - системи дійсно різняться. Крім того, система управління не зовсім така якою здається. Коротко кажучи, ярлик "антиутопія" лише обмежить читача. А це йому не треба :)
Як би ще так без спойлерів... Гірська країна нагадала мені одночасно корінних американців (певно через їхні "тотемні" імена) і ельфів. Як і ельфи, бризи близькі до моря (ще близькими до моря є крилаті вісники зі "Шторму в гавані вітрів" Мартіна, але навряд вони були джерелом натхнення, хоча паралелей не бракує), як і у випадку ельфів серйозно стоїть проблема виживання, скажімо так, популяції (аж до зобов'язань щодо продовження роду).
Може здаватися, що тут ще й конфлікт внутрішнього розвитку і технологій - вміння літати проти вміння будувати літальний апарат. Але ж ні - бризи не менш технологічно розвинені, шпигунська справа на вищому рівні... Та разом з тим живуть на менших і менш комфортних територіях. Упс, знову спойлер :)
Кілька слів про те чого бракувало. Бекграунду теперішньої Санди. Лише одна телефонна розмова з матір'ю, лише заявлені, але не показані брати... Склалось враження, що щось потрапило під скорочення тексту.
Але то є власне враження. Прочитайте і складіть своє. А я тим часом чекатиму на продовження.

[Дмитро Борд · Rating 5 out of 5]

Книгу цю мені подарували. Людина, яка це зробила сказала, що її особисто "Пісня Бризів" захопила настільки, що вона до самого кінця не могла відірватися. Що ж, прочитавши її я тепер з впевненістю можу сказати те ж саме. Книга просто шикарна. З першої ж сторінки стає зрозуміло що пропрацьовка світу у творі на висоті. Авторка часто цитує Книгу - священне писання вигаданого нею народу, що відразу вказує на серйозність підходу.
Що не менше втішило - книга, яку формально можна віднести до високого фентезі (адже присутній авторський світ) відходить від від класичних "меча і магії". Герої користуються автомобілями, телефонами та вогнепальною зброєю. Та й магії у типовому розумінні там немає. Ви може скажете - "хлопе, ти з Місяця впав, це давно вже не новина". І будете праві. Але це мій улюблений тип фентезі, тому й згадав. Сам пишу (чи намагаюся) щось схоже...
Та щось я захопився. Сюжет переказувати не буду, адже це давно зробити за мене. Скажу лише одне - Садна вчинила абсолютно вірно. Хоча це нелегко їй далося, та як військовий - я її розумію і співчуваю. З нетерпінням чекаю продовження. Пані Катерині натхнення та подальших творчих успіхів.

[Lesyk Shamayev · Rating 3 out of 5]

Катерина Пекур — Пісня Бризів

Чи то бед-тріп, чи то дивакуватий сон. Пролог, сюжет, словник, дійові особи, сюжет, словник, дійові особи, сюжет, дійові особи, словник, пролог…або як написати історію, в якій читачу доведеться стрибати половину книжки від одного розділу до іншого. Саме таким чином, думаю, майже кожному доведеться читати «Пісню Бризів», тому що інакшого варіанту я просто не бачу. І не мав змоги інакше читати. Але про це все трішки пізніше.
Історія нам розповідає про світ, в якому існують аллонґа, бризи і хупари — різні раси. Нічого нового, так скажемо. Ми також живемо в світі з расовою класифікацією. Але все не так просто. У кожної раси є свої сильні і слабкі сторони. Для кожної раси прописані правила існування. І між ними точиться вже декілька тисяч років ворожба. Ну хоча тільки хупара взагалі ні во шо не ставлять. В центрі історії в нас дивна аллонга Санда, яка не сильно схожа і на бризів, і на найбіліших людей на світі. Санда працює в приватній клініці, в яку одного разу привозять науковця, за безпекою якого дивляться найкрутіша служба безпеки країни. І тут він зникає. Куди? Як? Хто це зробив?

Враження
Я стомився. Чесно зізнаюся. Мені навіть під час прочитання Толкіна і Кідрука не доводилося так багато разів повертатися до словника та дійових осіб, шоб збагнути не тільки сюжет, а хоча б сцену. 

Про те, що написав на самому початку: книжка починається з прологу, потім потихеньку авторка занурює читача в сюжет, але так багато невідомих слів та дивних імен, що доводиться потрошку будувати собі в голові цей світ, шляхом декількох прочитань словника і переліку дійових осіб. І воно все одно не допомагає. Тому що в світі аллонґа всі представники цієї раси мають в прізвищі приставку «да». А їх так багато, що важко в моменті згадати хто є хто. Дивуюсь, що книжка в руках не розвалилась за такої кількості гортань від частини до частини.

А потім десь в середині в нас в підрозділі написано «за *деякий час* до подій прологу». Ви проколюєтесь? Я вже не памʼятаю що там взагалі було. І так себе відчуваю літературно зґвалтованим, а тут знову до прологу повертатись?😅

Санда: їй наче 30 років, але мізків на 15. Таке враження, ніби в неї життєвого досвіду 0 цілих 3 десятих. Як підліток довіряє майже всьому, що бачить і кого чує. Критичне мислення постійно виходить із чату😁

Карун: спецоперу (постійно бісив цей термін, він мені в голову ніяк не лягав) весь такий холодний і чоткій тіп — кадебешнік по-простому — а по факту ми отримуємо персонажа, який трансформується. Це прикольно. Але в кінці він таку хєрню пороти починає, що хочеться удавити. 

Світ: мені не сподобався. Світ «білих» нагадує радянський союз, світ бризів нагадує мені частково корінних американців, хупари — ну це просто блек піпал і до них тіпікал ставлення. Huh? Під час прочитання мені здавалося, що це протистояння радянщини і сша в період холодної війни. Теорій в мене було багато, але виявилося (вже після прочитання післямови), що таким чином пані Катерина перетравлює наші відносини з кончєним сусідом протягом останніх декількох сотень років. Я цього взагалі не зчитав.

Також в післямові написано, що історія прийшла Пекур уві сні. І частково воно так і сприймається. Оцей сон, коли у пацієнта температура 40+, несуться якісь картинки, якісь події, а ти просто в цьому намагаєшся якось вижити. Не дуже комфортне читання. Про що і пише також багато інших читачів. Принцип «прочитай до 200 сторінки (що є вже майже половиною) і тоді тобі сподобається» — не вважаю вдалим задумом, тому що адекватний читач, який поважає себе, не буде виділяти так багато часу, шоб просто впевнитись, шо він не просто так віддав 600 грн. Якщо би почитав хоча б початок книжки в самій книгарні, то закинув би ще на пролозі. Максимум на першому розділі.

Можете мене тапками закидати, але в фантастику можна віднести і цю книжку, хоча це має класифікуватись як «фентезі». І якщо віднести цей твір до фантастики (а він їм може бути, тому що це інша планета, в них своя система вимірювання і часу, і простору), то порівнюючи з «Колонією» Кідрука — у «Пісні Бризів» дуже погана підготовка читача. Кідрук закидує допматеріалами на самому початку, і ти якщо навіть не хочеш, то все ж таки очима пробігаєшся по всьому цьому, що вже накидує в голові якийсь каркас світу, в якому доведеться перебувати 10+ годин.

Читаючи, постійно хотілося приколупатися до дрібниць: 4380 рік, а світ недостатньо технологічний, таксі треба замовляти по диспетчеру, він створив машину, шоб літати??? О_о; чому бармен готує каву, якщо це робота баристи; якісь біблійні закидони бризів: коли питаєш прямо, вони уникають нормальної відповіді, закидуючи тебе сміттям з книжки, яку вони прочитали, але потім все одно відповідають, що достеменно ми не знаємо, але ж так в книжці написано. І якщо бризи — українці, то мені не подобається, що нас таким чином показують.

Висновки
Я не в захваті. І на самому початку. І навіть після 200 сторінки. І навіть в кінці. Фінал, який виводить нас на продовження, взагалі не мотивує чекати другу частину. У цього твору є багацько фанатів, тому я доєднаюся до табору, якщо не гейтерів, то точно тих людей, якому це все не здалося близьким. Можете спробувати, але я вас попередив. Чому така оцінка для такого негативного відгуку? Та просто накинув одну додаткову зіроньку для підтримки українського продукту.

[Anna Ivanchenko · Rating 5 out of 5]

Дуже важко писати рецензію, коли знаєш авторку і була альфа-рідеркою роману рочків так 15 тому :-) Але текст сильно апгрейднувся, на героях наросло "м'ясо", і навіть лишилася моя улюблена фраза "я знаю, що у вас зелені очі і важка робота". Шпигунські романи і досі не моє, але на щастя, тут не тільки ця тема, а і добре продуманий фантастичний світ, що завжди тільки в плюс. Чекаю на продовження!

[Valya Zakha-bura · Rating 5 out of 5]

Я давно закохана в історії, де є шлях героя, де історія розкривається через особистість, а через індивідуальне — колективне. Якщо вам знайомі книги Лорен Олівер («Деліріум», «Пандемоніум») або Террі Террі («Обнулена»), то ви зрозумієте, що я маю на увазі. Обидві авторки пишуть про дівчат-підлітків у світах, які лише трохи відмінні від нашого, але ще ��юдські і впізнавані за політичним, соціальним устроєм.
⠀
А «Пісня бризів. Діти Книги» Катерини Пекур — має щось подібне в собі, але й дещо відмінне, таке, що додає уникальності і характеру з перших сторінок. Цей світ інший: не людський, хоч і близький. Інші раси, інша планета, інша структура, релігія. Але саме тут починається найцікавіше. Бо попри всю інакшість — ця історія дуже про нас.
⠀⠀
А ще — це неймовірно кінематографічна історія. Вітер, запах, простір, рух — усе відчутне. Герої розвиваються природно, і ти проживаєш емоції разом з ними. Недарма Катерина давно працює в кіноіндустрії.
⠀
Я мрію побачити екранізацію цієї книги. І ще більше — хочу, щоб її переклали різними мовами світу. Хай світ побачить, яка в нас сучасна фантастика. Актуальна, абсолютно трендова і це попри війну.
⠀
Бо я часто називаю іноземних авторів. А чи зможуть сучасні іноземні письменники назвати бодай кілька сучасних українських в своїх жанрах? Настав час це змінити!
⠀
Ось це гноблення за якимись ознаками дитини, потім юнки, молодої дівчини, і її прагнення довести світові, що ні, я така, як ви, я така, як усі, я ненавиджу свої особливості, подивіться на мене — я така, як ви, я можу чогось досягти серед вас… хоча не потрібно цього досягати.
⠀
Я, реальна я, а не героїня “Пісні Бризів”, народилася і до початку підлітковості жила в тоталітарному суспільстві, яке називалося Радянський Союз (так само, як і Катерина Пекур, щось виходить що це вона називалася тоталітарним сустпільством, але ви розумієте, що я говорю про час і місце).

Це було дійсно тоталітарне суспільство, де виховувався один єдиний радянський народ. Всі інші національності мали невілюватися. Радянський народ мав вирости на базі російської національності і російської ідентичності.
Хто знає, цього вчать в сучасній школі ? Треба якось запитати вчителів історії аж самій цікаво.
⠀
Всі інші національності невілювалися, применшувалися і висміювалися. Українців, виставляли недолугими, жадібними, дурненькими або ж навіть зрадниками. І це робилося настільки системно і майстрерно, що самі українці в це вірили. Наші батьки та й моє покоління (он хоч наш діючий президент) - дуже багато українців намагалися, підростаючи, якомога швидше позбутися українського акценту, щоби заявити себе як "совєтського гражданіна", як "руского".
⠀
Так само висміювали один із найсильніших, найкрасивіших, самобутніх народів тогочасного суспільства — чукчів. Народ, який довго чинив спротив радянській системі, намагався відстояти свої кордони і спосіб життя. Із них зробили посміховисько. У системі радянських анекдотів їх перетворили на символ тупості — і кожен, хто не міг щось зрозуміти, мав почути: «Ти шо, чукча?»
⠀
Це було системне приниження.
Всі ці "азери", "хачі", молдавани з яких сміялися, "косоокі" предстваники азійських республік. Ці принизливі і зневажливі назви роздавали іншим московські привладні істоти, які "вибилися в люди".

Об'єктивно, в українській культурі немає висміювання інших народів і принизливих назв ( хіба як для самих росіян🤔) Чи не дивно це? Ми не висміюємо інші народи, ми не створюємо про них принизливі анекдоти. Натомість, це унормовано і поширено в російській культурі, саме в цьому основа російської культури, але повернемося до “Пісні Бризів”:)
Увага, спойлери!
-
-
-
-
-
-
-


В “Дітях Книги” одні інші принижені, а тих, кого не вдалося принизити - демонізовані. Це твір, який не просто читається — він проживається. Мене вразив шлях героїні, яка через зустріч з «ворогом» починає розуміти: що для тих людей, які її виховали, ворогом є вона сама. І її найменша похибка призведе до знищення без жодного співчуття. І до неї починає доходити, що, може, «інший» — це просто твій народ, якого оголосили демонами, щоб легше було тримати в покорі усіх принижених?

І тому ця книга — не просто історія далекої планети. Це історія нас. Історія про пам’ять, гідність, ідентичність. Про свободу і право бути собою. І за цю свободу і право варто боротися. (Що, я нагнала трохи пафосу? Я ж дитяча бібліотекарка, це вже в крові:) )

[Олександра Усманова · Rating 5 out of 5]

Пісня бризів - книга, від якої не хочеться відриватися. Неможливо однозначно визначити належність книги одному жанру: тут у нас, як зазначив Олексій, і виробничий роман, і пригоди, і світ-антиутопія, і навіть - як на мене - дорослішання. Хоч головній героїні 30 років, проте вона потрапляє в такі обставини, коли світ довкола неї і вона сама змінюються з карколомною швидкістю, і треба встигнути за цими змінами.

Ми бачимо тоталітарний світ, жорстко закутий кайданками правил, які мають вберегти душі людей, залишити їх “чистими”, і навіть запобігти страшній смерті від доторку Мороку. Все підкоряється вченню Книги.

У Книзі сказано, що всі діти творця рівні, але, як доводить життя, деякі рівніші за інших. Головна героїня, Санда, пізнає це змалечку, бо має колір волосся, що на дещицю відрізняється від “чистого”. Інша “вада” ще у шкільному віці перевела її у ряди “неповноцінних”, відкинула на один з найнижчих щаблів негласної ієрархії. І маючи таке комбо вона мусить міцно вчепитись зубами, аби мати роботу та житло - дещицю незалежності від Родини у Світі Книги. Ми не бачимо цього шляху, але ми відчуваємо його у спогадах та поведінці дорослої Санди, її думках та реакціях на повсякденність.

У цьому світі сяк-так можна жити і працювати, навіть “неповноцінним”, навіть хупара, проте все летить шкерберть і неймовірно швидко, коли до лікарні, у відділення Санди потрапляє особливий пацієнт. І згодом вступає в дію Комітет Спасіння Нації. І приходить страх.

Цей страх, ця постійна напруга настільки реальні, що їх можна просто помацати. Ти не просто віриш, ти завмираєш разом із Сандою, не можеш дихати, настільки напружений, що можеш у будь-яку мить просто вибухнути, якщо вчасно не “стравити тиск”. І на тлі цього страху, невпевненості - кохання. Кохання, якому ти віриш. І гірка дрібка щастя від того кохання наприкінці оповіді, коли герої розуміють: це все, що вони можуть вирвати у Світу.

Хотіла написати ще багато чого, і навіть написала, але потім стерла півсторінки тексту (навіть шкода було). Чому? От, наприклад, я не боюся спойлерів навіть прямим текстом, а дехто не любить їх хоч прикритими, хоч завуальованими. Тому, аби нікому не псувати враження, ніц не скажу. Крім одного ;)

Після прочитання стає зрозумілішою (але не до кінця) обкладинка. І це бомбезно.

До речі. В кінці книги є словничок. Я прочитала його першим. Це допомогло краще зрозуміти, що до чого, глибше розкрити світ.

[Rory · Rating 3 out of 5]

3.5/5
Після стількох оцінок на 5 зірок, я теж хотіла закохатись в цю історію.
Перші десь сторінок 100 дались важко, багато різних POV, новий світ, нові терміни, купа персонажів і в тому всьому важко було розбиратись. Але так зі сторінки 150 стає вже краще, розуміємо що хто і де і стало цікавіше. Те, що я справді готова відмітити, це пророблений світ, історія, культура і багато деталей. Мені подобалось як романтична історія органічно впліталась в сюжет, але іноді палкі сцени вибивались із загального настрою історії.
Також для мене найгострішою частиною була десь середина книги, а під кінець як завжди очікуєш якогось екшену і кульмінації, але було якось сухо. Так, під самий кінець я трохи очікувала іншого, вже накидала декілька варіантів, але все ж була шокована, що так вирішила авторка. Не впевнена, що хочу читати продовження, оскільки схоже на те, що там буде більше акцент на війну.
Для мене книга не отримала більше зірок, тому що вона справді важко читається, також хотілося б більшого конекту з персонажами. Я в цілому переживала, але мені більше хотілось дізнатись всі ці сюжетні повороти, ніж що там буде з персонажами. Загалом змішані враження, бо деякі окремі моменти були справді вражаючими, а деякі якось занадто заплутані або пласкі. Все ж також зважаю, що ця книга трохи вихід із моєї зони комфорту, можливо це також вплинуло на загальне враження.

[Valeriia Anuchkina · Rating 5 out of 5]

Як на мене - дуже насичена історія. Добре прописаний світ - тоталітарна держава у всій своїй красі викликала огиду і тригерила, тому співпереживати головній героїні була дуже легко😉 направду, книга дуже майстерно показує, як люди можуть вірити в дику єресь, навішану «зверху» і як вони перебудовують свої думки під неї🤯

В книзі багато неочікуваних сю��етних поворотів, неможливо здогадатись, що буде попереду і це прекрасно😍 а закінчення книги мене шокувало, але воно збіса гарне і ідеальне для цієї історії😉 я дуже чекаю продовження історії❤️

[Юлія Анісімова · Rating 5 out of 5]

Абсолютно спонтанно обрана для читання книга, яка мене неймовірно вразила.

Авторка майстерно прописала с��іт і його історію. Тоталітарна держава описана в усіх її мерзенних деталях.

Герої мають свої характери і ти їм віриш і співчуваєш. Маю улюбленців, за якими хочеться спостерігати у наступній частині

Сюжетно стільки неочікуваних поворотів. Хоча я і очікувала деяких елементів антиутопії. Фінал взагалі шокував і залишив багато питань. Сподіваюсь отримаю їх у наступній частині і скоро

[Lara Bychkova · Rating 5 out of 5]

Як мене захопила ця історія, не передати словами.
Якісна наукова фантастика від прекрасної Катерини Пекур.
Чекаю на продовження історії!!

[Lazygreypanda · Rating 5 out of 5]

Це було дуже хорошо, детальний світ, цікавий (хоча трохи передбачуваний) сюжет, але друзями їм було б краще.

[Ann Tiva · Rating 5 out of 5]

Поєднання фантастики, соціальних питань, особистої драми та миротворчих питань.
Змішати, прикрасити емоційними виборами та продуманим світом.
пані Катерина, перестаньте знущатися над читачами, дайте другу книгу!

[Hanna Dolia · Rating 5 out of 5]

Пані автор, підписуючи книгу на Арсеналі, виказала сподівання, що книга прийде довподоби. Але підкажіть, будь ласка, бо не втямлю, як ЦЯ книга може не сподобатись? Як можна не захопитися ЦИМ світом бризів? Як можна не закохатися в ЦИХ головних героїв? . Пані Санда сильна 💪 та яскрава ☀️ героїня, яка повна духу ставити запитання та шукати відповіді на них в тих жорстких обставинах тотального контролю та повної покори суспільства.
Пан Карун, спецоперу... 🔥🤤 хотілося б трохи більше оповіді від нього, трохи покопирсатися в його голові. Але судячи з тої інформації, що Ви надали, то ще повинно бути книг так 7(маю надію, що аж так розгорнете події🙏). Всі, мабуть, зрозуміли, що історія мені сподобалася. Зрозуміли і всі сусіди о першій годині ночі, коли я дочитувала 10 останніх сторінок сильно бурхливо та емоційно. Чесно - не перепрошую, бо воно того варто!
Я маю надію, що приблизно розумію, що ж там сталося в кінці першої книги, та хочу вже підтвердження своєї теорії та продовження оповіді🥰. Щіро дякую за цей шквал емоцій!!!❤️❤️❤️

[Alona Salona · Rating 5 out of 5]

Я на данний момент просто можу вам сказати що книга вийшла просто неймовірна!

Відгук напишу після книжкового клубу в суботу, занадто тут багато думок, треба щоб емоції трошки утрамбувалися.

Це треба обов'язково читать! Входження у світ досить складне, тому я раджу прочитати глосарій, який йде в кінці книги - перед читанням книги.

[Yuliia Manastyrna · Rating 5 out of 5]

Хороша фантастика з похмурим і дуже гарно пропрацьованим світом. Чекаю продовження

[kiradoxvvv · Rating 5 out of 5]

Дуже крута історія!
Придбала її на книжковому фестивалі, і гадки й не мала, про що вона, але це виявилося неймовірно. Дуже рада, що маю в колекції таку книгу, ще й з автографом авторки!!

[Quantum Midnight · Rating 5 out of 5]

Дивлячись на обкладинку та анотацію в мене склалося враження, що це підліткова антиутопія. І я ще ніколи так не помилявся, бо це дуже доросла книга, яка є сумішшю антиутопії, НФ, напруженого трилеру та детективу. І скажу чесно - це одна з найкращих детективних антиутопій, які я читав. А читав я так, що мені ніколи було зробити відгук про цю книгу, не міг відірватися від читання. Спочатку трохи про світ книги (все, що можу без спойлерів)

Народи аллонґа та хупара живуть в країні, яку вони називають Світ. Аллонґа володіють надздібностями до математики, логіки та аналізу й вважаються вищою расою, яка тримає в рабстві чорношкірих хупара. Життя аллонґа повністю підпорядковується Книзі, в якій написано все, що потрібно знати. Там написано про те, як Брати-Боги, Правий та Лівий створили з Білої Землі народ аллонґа, а щоб їх улюблені діти шукали мудрість та не думали про інше, з Чорної землі Боги створили хупара, які освоїли різні ремесла та стали помічниками аллонґа. А потім, коли настала ніч, Морок, тінь Братів-Богів, створив літунів-морочників, які живуть в Гірській Країні та наказав їм знищувати Світ. Книга вчить, що все зло у Світі від морочників. Кожен, хто торкнеться морочника повинен миттєво померти, бо він тепер зіпсований або осквернений, кожен, хто чув слова морочника теж повинен померти, навіть читати старі документи про морочників небезпечно. Морочники є абсолютним злом і єдиний сенс життя аллонґа та хупара - це підтримання Порядку та знищення морочників. Книга містить релігійні догми, цивільний та карний кодекс, згідно яких живуть аллонґа. А їх суспільство технократичне, має розвиток середини 20 століття, нафта тут рідкісна, тому поширені електромобілі, є телевізори, залізниця, телефони. Є й обмеження розвитку, які диктує Книга.

Світ - це жорстка тоталітарна теократія побудована на перевагах своєї раси та ненависті й страху морочників, що живуть в Гірській Країні. Аллонґа вже дійшли навіть до євгенічного відбору, і якщо народжується аллонґа з рудим волоссям (морочники теж руді) та ще й аккалькулят (немає здібностей до математики), то його цькують і ненавидять, досягти чогось в цьому суспільстві такий аллонґа не може й часто займається чимось на кшталт медицини, дуже недорозвиненої, бо це вважається ремеслом невдах. Ну і звісно тут потужна пропаганда, що підтримується релігійними фанатиками Праводержцями, які вже давно б спалювали живцем всіх, хто виглядає якось не так, як написано в Книзі, але їх стримує Комітет Спасіння Нації - спецслужба, яка керує Світом, та Перші Десять Родин, яких по Книзі першими сотворили Боги.

А за Великою Стіною в Гірській Країні живуть морочники, або, бризи. Мені сподобалось, що для читача письменниця не стала робити з них повну таємницю - це для героїв вони втілення зла, щось невідоме та страшне. А от для читача письменниця поступово розкриває подробиці, вже з 50 чи 70 сторінки стає зрозуміло, що бризи - це теж люди, але вони володіють Даром, і цей Дар не один. Вони вміють літати, передбачати майбутнє, зцілювати тощо. Але, це не магія, в книзі ці здібності логічно та науково пояснені. А технології бризів - це на 99% біотехнології. В них є своя інтерпретація релігії, вони вважають що їх створив сам Творець, а не Брати-Боги, є своє велике місто і вони живуть по законам рівноправ'я - хупара, бризи та аллонґа (які стали на їх бік) всі рівні між собою. Але, таємниць, які будуть вже спойлерними, та особливостей там вистачає й про все це ви вже прочитаєте самі.

Письменниця створила в книзі неймовірно деталізований та пропрацьований до найменших дрібниць Світ аллонґа та Гірську Країну бризів. І все настільки логічно й переконливо, що читач їх сприймає як реальні країни. Перша половина книги розповідає більше про Світ аллонґа, з другої читач дізнається більше про Гірську країну та бризів.

Книга дуже динамічна. В ній висока щільність інформації на одну главу і все передається через дію. Тому про те, як влаштований Світ чи Гірська Країна, які там правила, люди, закони тощо ми дізнаємося через взаємодію персонажів зі світом. Завдяки елементам трилеру та детективу в кожній главі щось відбувається, з’являються нові обставини, персонажі, інформація, тому сюжет не стоїть на місці і постійно рухається.

Персонажі просто неймовірні - яскраві, харизматичні, прописані до найменших подробиць. Я настільки переймався долею та небезпечними пригодами да Лігарра та Санди (а потім ще бриза Лакіро Живостовбура), що навіть висунув претензію письменниці - ну не можна створювати настільки гарних та крутих героїв, щоб я пив валер’янку після кожної глави, переймаючись їх долею. І тут письменниця показала найвищу майстерність при створенні персонажів - вона зробила мало відступів з їх описом, хіба що тільки про їх минуле, а про їх характери, прагнення, побоювання, мрії, цілі тощо ми дізнаємося через їх взаємодію зі світом, реакцію на різні обставини, ставлення до інших персонажів, емоції та почуття. В книзі взагалі немає зайвих прохідних персонажів.

Детективна інтрига та розслідування, яке веде Карун да Лігарра та рудоволоса аллонґа лікарка Санда написані на дуже високому рівні. Інтрига настільки цікаво та гарно закручена, що після кожної глави я казав собі “ну ще одну главу, бо цікаво до чого там той горщик з квіткою”, а потім читав ще одну й ще одну. Зараз я наприкінці книги й багато чого вже з’ясувалося, але інтрига все ще тримає мою увагу і до кінця я не розумію, що відбувається.

Я чув думку, що дівчата письменниці не вміють виписувати бойові сцени. Я вважаю таку думку неправильною. В книзі “Пісня бризів” бойові сцени прописані на гарному рівні, це й погоні, й перестрілки та втечі. Я б сказав, що це такий, кінематографічний стиль опису таких сцен, так пише, наприклад, Блейк Крауч і саме так виглядають схожі сцени в “Пісні бризів”. Особливо запам’яталася перестрілка да Лігарри з деякими небезпечними людьми, я прям в деталях уявляв собі всю сцену.

Але, на мій погляд, головне в книзі - це не скільки бойові сцени та пригоди, яких там вистачає, а дивовижний світ, розділений на дві дуже різні країни, історія яких сягає сотень років. І про події 300 чи 600 років тому відомо мало, тільки з релігійних текстів. А також детективна інтрига, яка прямо пов’язана з Гірською Країною, Світом та їх історією. Як не дивно, але мені сподобались глави з Книги аллонґа, вони багато чого говорять про їх суспільство, чому воно стало тоталітарною теократією, чому в них так багато обмежень та правил тощо. І саме завдяки Книзі приходить розуміння, як вони дійшли до проявів нацизму (про вищу расу, хоча в Книзі написано трохи інакше про рівність всіх аллонґа та ставлення до хупара, але з часом Книгу стали трактувати інакше) та звертають увагу навіть на колір волосся чи здібності до математики. Також Книга та ставлення аллонґа до бризів впливають на розвиток суспільства бризів, правила цього суспільства, звичаї тощо. Все дуже заплутано, переплутано між собою, цікаво та захопливо.

Також я тут вбачаю протистояння технократичної цивілізації та такої, що надає перевагу біотехнологіям та розкриттю потенціалу власного тіла. Це цікаво і останній раз про таке я читав в “Левіафані” Скотта Вестерфельда. Звісно в “Пісні бризів” у письменниці власний погляд на такий розвиток різних народів.

Неймовірна книга, яка точно сподобається всім поціновувачам жанрів наукової фантастики, антиутопії, детектива та триллера.

[Юлия Сиромолот · Rating 5 out of 5]

Я страшенно рада, що життя повернулося отак, як повернулося, і можна читати написане Катериною.
Бо дещо точно стане певною віхою, мірилом, як-от "ДВЧ", а дещо — сформує однозначно, на мій погляд, верхній прошарок відповідної літератури в сучасній Україні.
Бо Катерина а) добре пише стилістично, б) добре знається на структурі тексту, і в) наповнює тексти соціально значущими сенсами, а це навіть у ретроспективі важлива штука. Бо нам здається, що сенси бувають тимчасовими (ну, певні бувають і заслуговують на таке буття і навіть на забуття, але Катерина переймається не такими), але направду це як музика - завжди знайде, чим зачепити серце, хоча нот всього сім (а подекуди й п'ять).
Я особисто сприйняла цю історію не як широко соціальну, а як дуже індивідуальну. Це не про те, який соціум А поганий, а соціум Б хороший (не скажу, що "обоє рябоє", але авторка дала таки відчуття того, що й соціум Б не цукерочка). Це про те, як ти опиняєшся між ДВОМА соціумами, між двома виборами, між кривим і неправедним, але все життя звичним з одного боку, і своїм, властивим, але незрозумілим і не дуже спочатку прийнятним з іншого, і навіть якщо б не було між цим ще й прошарку соціально несхвального в обох світах кохання - все одно цей досвід зазвичай на розрив, і в романі це показано вельми добре.
І це, я думаю, багатьом українцям відгукнеться.
А загорнутий цей досвід вибору в пишні і яскраві шати. Бо тут вам і шпигунський роман з інтригою в три шари, і історія кохання неможливого, грішного і соціально несхвального (але при цьому роман ніяк не назвати любовним, да), і достатньо моцний, як на мій погляд, омаж J.R.R.T., хоча Катерина і зауважила мені, що не вважає свій твір належним до цього жанру, бо "просто в них така біологія". Ну, біологія біологією, але виспівані світи і виспівані творіння? Будування Покликом каменю (як Орфей стіни будував, граючи на лірі)? Зцілення доторком (і вбивство ним же), здатність оживити навіть олівець? Священне дерево, яке гине, але паросток забирають із собою в екзиль? Ну нехай воно абрикос, я он вважаю волоські горіхи за справжні мелорни, наприклад... "Старше" і "молодше" творіння та їхні тісні й украй непрості відносини (і той вельми частий в історії кривавий момент, коли культурно "молодша" спільнота, набравши сили, намагається "материнську" демонізувати, а потім і знищити й сказати, що а що, а нічого не було на цьому місці, це ми тут завжди стирчали отакі святі, благословенні Небом і хороші) та й таке... Є тенденція протиставляти фентезі і науково-соціальну фантастику, бо то "ексапізм" і "рожеві окуляри", а це суворий раціональний підхід і "реалістичність", але фентезі, принаймні толкінівське, люто, до крові соціальне, бо оповідає про людей і людське перед лицем нелюдського досвіду, і ця історія теж така, без винятку. А поєднання (і дуже органічне, через певну науковість підходу) цих двох напрямків у "Пісні бризів"- це, на мій погляд, так круто, що я просто щаслива це спостерігати.
Ну і само собою, ця історія ще не закінчена й близько, бо ми фактично бачимо героїню в момент "найглибшої безодні", за якою, за законами життя і жанру, має бути "повернення додому з еліксиром" і новий цикл пригод - бо вона не померла.
Тому я з нетерпінням чекатиму, що там буде далі.

[Radmila Korzh · Rating 5 out of 5]

Цю гарну книжку я однозначно порекомендую...
Якісна українська фантастика, найякісніша, з тих, що якщо вже відкрили - потурбуйтесь, щоб ніхто і ніщо вас не відволікало від читання до останньої сторіночки. Втім, все одно не відірветесь, навіть якщо за вікном буде працювати ППО у вашому районі (перевірено!)
Ретельно виписаний фантастичний світ (за що люблю українську фантастику, то за цей перфекціонізм), настільки ретельно, що складається враження, що це про якісь реальні заморські краї, крутий детектив, наскрізь тоталітарне суспільство, фанатична церква, постійна війна, невідомість за стіною гір, брехня, політика, вбивства, цікава героїня в пошуку свого місця в двох світах і , звісно, кохання до скрипу зубів. Ідеально збалансований коктейль для голови і серця.
Багато хто з нас, тих, хто ще хоч дитиною та застав часи радянської імперії, звісно, буде проводити паралелі, шукати їх і знаходити. Хоча б у майже всемогутньому і підступному Комітеті, переслідування "інакомислячих" та інше. Але - чесно - світ цієї книжки цікавіший ніж просто відзеркалювання колишньої імперії - він гібридний. Як на мене в ньому багато чого від України 90-2000-х. А світ "за гірською стіною" - як на мене багато в чому Україні 2010-2020. Що цікаво - він більш вільний і більш рідний для головної героїні, але теж наскрізь не ідеальний.
Отже, я вам гарантую, що майже кожен знайде в тексті точно, що буде ну прям з його життя.
Чи знайшла я ? так, звісно, багато... наприклад ,момент, коли героїня висуває претензії своєму батькові :на чорта він ростив з неї абсолютно лояльну до тої тоталітарної системи і церкви людину, батько (персонаж з цікавезною історією) відповідає:" Я змусив тебе стати зразковою аллонга, щоб ти вижила, хоч би з яким кольором волосся, хоч би як не склала ті шкільні тести! Щоб на кожен пчих Правдодержців ти могла відповісти їхньою зброєю! Щоб ти жила!" Перед очима одразу встав епізод з мого особистого життя, десь так з 2000-го, коли я робила перші кроки в політиці і другі-треті в громадському житті, я, повернувшись додому після якоїсь акцї літнім вечором, намотувала кола між кухнею та вітальнею, як я завжди роблю, коли в голові йде активна мозкова діяльність, і розповідала татові всі перипетії, причини, наслідки і можливі витоки із ситуації. Тато слухав , мовчав, а потім раптово видав: "Певно, я більше б хотів, щоб ти виросла сірою посередністю...""Тату, якого біса? - отетеріло спитала я. ""Так безпечніше... - відповів він - але оце все в тобі все одно проросло..." От це настільки типово для наших багатьох покалічених поколінь, що аж морозець по шкірі йде. Цікаво, що авторка через декілька сторінок дає і відповідь чого воно в нас "проростає", всі сховані "дари" відкриваються. "Попри все це, він все ж таки виростив мене людиною, яка не збожеволіла від польоту".
Так що дуже рекомендую, глибока книжка про нас з вами.
І радує, що це, як зазначено на обкладинці, перша книга фантастичного циклу. Бо там по сюжету стільки рушниць по стінам розвішано - ціла зброярка, -що коли вони всі вистрелять буде ще цікавіше. Захоплює і тримає.
Купуйте і читайте. Не пошкодуєте!
А, і ще... Каруна все ж таки шкода, хоч він і комітетський...

[Світлана Макарова · Rating 5 out of 5]

З “Піснею бризів” я познайомилася багато років тому в не надто простий для себе час. І це було таке неймовірне відчуття, така буря емоцій.. З тієї миті я знала, що настане день - і я буду тримати її в руках вже у папері. Хоча на моє емоційне звернення до авторки, Катерини Пекур, що це треба видавати, я почула інформацію про невеселий стан українського книжкового ринку. І як чудово, що за останні роки ситуація кардинально змінилася, і у нас є змога познайомитися з творами багатьох нових українських авторів і авторок.

Тепер власне до книги “Пісня бризів. Діти книги”

Мушу відразу попередити, що це дуууже підступна книга) Уявіть, що ви вирішили на кілька хвилин відволіктися від буденності й прочитати пару сторінок, але насправді й не зчуєтесь, як промайне набагато більше часу й кількість прочитаних сторінок нараховуватиме кілька десятків) Та навіть коли ви повернетесь до своїх поточних справ, подумки ви ще залишатиметесь у тому світі, де існують бризи.

Що робити, коли звичний світ летить шкереберть, а ти опинилася в самому епіцентрі подій? Мабуть, намагатися вижити й не втратити себе – як це зробила Санда да Кун – головна героїня “Пісня бризів”. Непересічна особистість, наділена феноменальною спостережливістю та схильністю до аналітики, молода жінка змушена відчувати себе людиною другого сорту через низку догм, які міцно вкорінені у свідомість і підсвідомість всіх громадян, які населяють її світ. Так би воно тяглося ще багато років, якби не закрутилися події, які призвели до зламу всього, що вона знала й у чому була впевнена.

Я не буду переказувати вам анотацію чи розповідати коротко про зміст книги - краще прочитати й відчути це самому. Хочу зазначити кілька моментів, які зачепили саме мене.

По-перше,позиціювання “Пісні бризів” як соціальної фантастики видається мені не зовсім вірним. У творі Катерини Пекур, як на мене, синтез кількох жанрів – і кожен зробить акцент на тому, що ближче саме йому.

По-друге, для мене однією з ознак найвищої майстерності є, коли автор не тільки створює продуманий світ, але й підтверджує його справжність літературними джерелами. Тобто, коли сюжет супроводжується цитуванням місцевих хронік, медіа, документів, літературних джерел тощо. В “Пісня бризів” є й уривки хронік, і великі шматки тієї самої книги, про яку йдеться в назві. Навіть не уявляю яких зусиль це вартує.

По-третє, хоча “Пісню бризів” не можна на 100% назвати любовним романом (та вона нею і не є), там ідеально, як на мене, прописана історія кохання. Оте саме природне зародження почуттів, коли навіть самі герої не відразу усвідомлюють, що з ними відбувається. Погляди, слова, спілкування, вчинки… Без театралізованої романтики та надривних пристрастей.

Що я можу сказати ще? Якщо ви ще не почали читати “Пісню бризів”, не відкладайте - книга варта, щоб у неї зануритися й пережити з героями цю непросту історію.

А я буду чекати наступну частину)

[Тетяна Бойко · Rating 5 out of 5]

Уявіть собі світ, у якому перемогу здобув Воландеморт, незгодних винищили, чи запхали у глибоке підпілля, а магли стали рабами, або ще краще –
світ, де панує дистильований тоталітаризм у гармонії з інквізицією. Саме таку світобудову вимальовує авторка у першій книзі циклу про таємничих створінь –
бризів.

Як і притаманно поневолювачам є панівна раса аллонга, тобто білошкірі, світловолосі люди, які фактично є «господарями» (проведіть історично відому паралель самі знаєте з ким), пригноблені – хупара, темношкірі, добродушні та творчі люди, що фактично перебувають у власності аллонга (знову хочу провести паралель, але уже з Доббі; правда тут навіть пара шкарпеток від господаря не порятує), а також невловимі «морочники» - руді бризи, яких демонізують та
винищують, бо так склалося історично.

Ось у такому «ідеальному» суспільстві доводиться жити та працювати лікарці Санді, постійно ковтаючи образи за свою інакшість, бо бачте не вийшла кольором
волосся – воно у неї, як скаже потім один із антагоністів «медове», не здатна піднести у куб у голові двозначне число і повинна постійно доводити свою
лояльність «третьому відділу», аби не втрапити у страшний підвал на Ріногійя, 8. Самі зрозумієте, які паралелі тут просяться.

Так і жила б собі Санда у постійному страху і покорі, якби до її лікарні не
потрапив видатний конструктор богами забороненої літаючої машини – з цього моменту майже руду дівчину закрутить у шалі шпигунських ігор, роботи зі
спецоперу та пізнання власних прихованих можливостей, що здивують навіть найрідніших.

Більш того, доведеться їй стояти на краю леза між зрадою і вербуванням до
найстрашніших державних структур, ухилятися від підозр у співпраці з демонами-бризами, і все це не без допомоги агента Каруна – моторошної легенди третього відділу, який чомусь має приховані мотиви не пустити дівчину «у розхід».

Попереджаю, що кожен знайде на сторінках історії купу паралелей і свій тригер: третій відділ – як нквд, гірський світ бризів та їх розвідка – ніби воїни УПА, Санда у Гірській країні – ніби переселенка, що тікає у зловісні націоналістичні краї, стерта і переписана історія – як наша історія, що роками була схована в архівах московитів.

І останнє, та не менш важливе – любовна лінія роману. Нехай повільна і легка, та на піку свого розвитку вона змусить вас зненавидіти фінал.

Вердикт: якби Багряний писав фантастику – могло б бути дуже схоже. А тому – швиденько брати книгу до рук і насолоджуватись/біситись. Тут як у кого
вийде.

Єдине, що не припало мені до смаку – імена та назви, всі вони немов на індуїстський чи африканський лад – складні до вимови та сприйняття, проте це буде майже непомітним, бо цей ураган точно затягне вас у самісіньке його «око».

[Анастасія · Rating 5 out of 5]

Відгук писався набагато довше, ніж книга читалася, адже у відгуках я погана. Попереджаю, буде трохи невеликих спойлерів.

Як людина, що любить дивитися на небо, я дуже чекала цю історію. Мені було цікаво познайомитися з суспільством, де навіть дивитися наверх вже не вітається. А думати про польоти страшний гріх.

Перші враження були ніби вбігаєш з розгону у холодну воду. Накриває хвиля того, іншого світу. Спочатку він здається дуже знайомим, але чим більше занурюєшся, тим більше відмінностей бачиш, стикаєшся з назвами та особливостями. Та люди… люди завжди лишаються собою, будь це аллонґа, хупара чи бризи.

Це світ заборон, підозр та товстих справ. Світ, де тобі дуже не пощастило, коли не вмієш підносити у куб тризначні цифри чи маєш хоч натяк на рудий у волосся. 

Санді не пощастило з обома цими змінними. Вона працює у лікарні, й окрім проблемних пацієнтів, а подекуди ще більш проблемних їхніх родичів, має ще дуже неприємне начальство. М’яко кажучи. 

З Сандою був один з тих рідкісних випадків, коли я прив’язалася до одного з головних героїв. Вона була живою. Не ідеальною, не жахливою… просто живою. Її шлях відгукувався й в мені. Не��ай я і бул�� народжена за зовсім інших часів, та частинку цього переходу між двома світами теж відчула. На жаль (бо чужа культура надто глибоко пробралася у світ мого дитинства) та на щастя (бо перехід все ж відбувся), відчула.

Сюжет починає набирати обертів, коли у лікарню привозять вченого, залученого до таємного державного проєкту. Пацієнта відкачують, після чого він змушує усіх пошкодувати, що відкачали. Та потім… потім він починає підозрювати, що, попри усю охорону, безпечно йому тут не буде.
Від цього розкручується цілий клубок інтриг та змов. Різні сторони намагаються вирвати перевагу, а герої — дістатися до правди й не померти у процесі.

Книга ця дуже небезпечна. Вона затягує у безодню, у якій буквально щезає кілька ночей. А потім за вікном п’ята ранку, а рука тягнеться перегорнути сторінку.
Події розвиваються то стрімко, то пригальмовують та дозволяють трохи перепочити, почитати вирізки з Книги або пройтися вуличками чудернацького міста.  Та навіть у моменти затишшя розумієш, що тривати воно буде не довго.

Хімія між героями була чудова (і не тільки між головними). Тут є романтична лінія, стосунки, які не могли, не мали бути, але трапилися. Я дуже хвилювалася як ця лінія розгорнеться, адже здавалося правильного шляху і не знайдеш. Та це було прекрасно.

У висновку… у висновку стою я на порожньому березі й озираюся з тихим запитанням: “а коли ж продовження?”.