«Далекі обрії» – третій тревелоґ української мандрівниці, письменниці та фотографки Софії Яблонської, який описує її навколосвітню подорож. Його Яблонська написала під час мандрів у 1934-1935 роках, проте довго редагувала, тому вперше він вийшов друком лише в 1939 році у Львові. Цей роман нагадує своєрідний подорожній щоденник, до якого авторка зверталась, щоб схопити найцікавіші моменти мандрівки: зафіксувати особливі місця, описати зникаючі народності, довірити найінтимніші переживання, як-от зустрічі з в’єтнамським князем, та думки щодо колонізаційних процесів, які вона спостерігала, подорожуючи голландськими та французькими колоніями.
українська та французька письменниця, журналістка, мандрівниця, фотографка. Народилася 15 травня 1907 р. у с. Германів (тепер Тарасівка Пустомитівського р-ну Львівської обл.) в сім'ї священника і лікаря Івана Яблонського та його дружини Модести (доньки отця Антона та Олімпії Ульварських). Софія відвідувала учительську семінарію та курси крою і шиття в «Труді», де познайомилася з Оленою Кисілевською, пізніше вчилася книговедення та вступила до драматичної школи, яка відкрила їй двері до театру, де вона з успіхом дебютувала.
1922 року вступила на перший курс учительської семінарії.
1922—1923 роки ― Софія відвідує курс комерційної діяльності для жінок від Національної комерційної академії у Львові (Panstwowa Akademia Handlu we Lwowie).
1924—1925 роки ― Софія навчається в Драматичній школі на курсах акторського мистецтва. 1926 року займається кінопрокатом, керує двома кінотеатрами в Тернополі, співпрацює з маляром Від 1927 року навчається у Парижі техніки знімання документального кіно. В Парижі потоваришувала з Степаном Левинським, українським письменником, мандрівником і дипломатом, який був захоплений культурою Сходу. Перебуваючи у богемному середовищі французьких митців, зацікавилась ідеями подорожей до екзотичних країн.
У грудні 1928 року вирушає в першу далеку мандрівку до Північної Африки, в Марокко. Касабланка — Маракеш — Маґадор — Тарудан — Аґадір — такий маршрут здійснила Софія за чотири місяці.
В кінці березня 1929 року повертається до Парижу.
Літо-осінь 1929—1930 років Софія проводить в місті Криниця-Здруй, яке було відомим курортом (теперішня територія Польщі). Там удвох з мамою Модестою орендують пансіонат і здають відпочивальникам номери. Цим невеличким бізнесом заробляють гроші.
У грудні 1931 року підписала контракт з товариством «Опторг Юнан-Фу» щодо створення документальних нарисів та їде в навколосвітню подорож. Через Порт-Саїд, Джибуті, Цейлон у французький Індокитай, відвідала Лаос, Камбоджу, провінцію Юньнань (Китай), Сіам, Малайський архіпелаг, Яву та Балі, острів Таїті, Австралію й Нову Зеландію, Північну Америку (США та Канаду).
Після навколосвітньої подорожі, в січні 1935 року, Софія Яблонська приїздить до Криниці та відвідує маму, сестру і брата. Проводить творчі зустрічі та публічні виступи. Жіноче товариство школи ім. Шевченка запрошує Софію виступити перед старшими ученицями.
В жіночій пресі ― часописах Нова хата та Жіноча доля ― регулярно публікувались репортажі з подорожей Софії Яблонської. Її постать була популярною серед феміністично налаштованої молоді тодішньої Галичини.
1939 року Софія востаннє приїздить до Галичини, встигає побачитись з родиною та друзями. В липні покидає українську землю назавжди. Кілька місяців живе в Парижі, а 29 вересня 1939 року прибуває в Індокитай.
29 жовтня 1939 року батько Софії Яблонської, отець Іван Яблонський, дізнавшись про окупацію радянськими військами і анексію Галичини, вчинив самогубство. Він уже відчув на собі більшовицький режим перебуваючи в Росії у 1918—1921 рр.
П'ятнадцять років Софія прожила в Китаї, де познайомилася і одружилася з французом Жаном Уденом. Народила і виховала трьох синів — Алана, Данка Мішеля і Жака Мірка.
Старший син Алан був військовим лікарем, помер на Алжирській війні 1961 року.[1]
Молодший син Жак Мірко Уден Jacques Oudin (homme politique) був відомим у Франції політиком, двічі обирався сенатором, протягом двох термінів засідав у Фінансовому комітеті країни, має наукову ступінь з права, лицар Почесного Легіону, лицар ордену Palmes academiques, нагороджений орденом за заслуги в сільському господарстві.
1946 року сім'я повернулася до Європи й оселилися спочатку в Парижі. В цей період Софія пережила кілька важких втрат: 1946 року помер Степан Левинський, потім трагічна смерть сестри Ольги, згодом смерть матері, 1955 року важко переживає трагічну смерть чоловіка Жана Удена. Після всіх втрат Софія покидає Париж і виїздить на о. Нуармутьє (Франція). Доля подарувала їй зустріч із Марта Калитов
Скільки було життя, сили, хоробрості і духу в Софії. Самостійно вирушити в дослідницьку подорож нетуристичними шляхами Далеким Сходом, Індонезією та Океанією, і це в середині 30-х минулого століття. Подолати нелегкий шлях, йти за своєю мрією і досягнути своєї мети не зважаючи на хвороби (перехворіла на малярію), небезпеки від людей та диких тварин (чуть не загинула від лап тигра та укусів отруйної змії). Навіть серед племен, які не розуміли жодну з мов, вона могла порозумітись. Теура. Феноменальна особистість! Життя людини, яке вартує екранізації.
Третя книга Софії Яблонської про навколосвітню подорож. Я досі в шоці з цієї жінки, яка у 1930х, будучи 26річною як я зараз, взяла і поїхала сама фіг зна куди, з Марселю до Єгипту до Індії до Індокитаю до Малайзії до Сінгапуру до Яви і Балі до Австралії до Нової Зеландіі і до Бора Бора (і далі до Америки але чомусь в книзі про це нема). Вона смілива, рішуча, допитлива. У книзі багато роздумів на тему відносин колоній до корінних народів, Софія не туристка, вона дослідниця, фотографиня, письменниця. Понад усе її цікавлять природа, давні звичаї племен, людська доброта. Її зовсім не цікавлять колоніальні міста, європейське загарбництво і звичні туристичні маршрути. Читається легко, ледь не на кожній сторінці якийсь неймовірний екшн, то запізнилась на пароплав, то залицявся принц Сіаму від якого довелось тікати, то малярія, то акули, то ще бозна які страшні пригоди. Екшн фільм просто плаче за цією трилогією. Якась фантастика.
Останній тревелоґ пані Софії сподобався мені найбільше зі всієї серії. Пригоди українки, що фактично сто років тому вирушила у навколосвітню подорож - захоплює і вражає. Хоч текст місцями читався складно (упорядники залишили автентичний стиль письменниці), проте це неабияк затягує прочитання, тому з цією книгою не хочеться поспішати :)
Ця книжка сподобалася мені найбільше з усієї серії. Тут Яблонська видається найзрілішою, вона побачила вже багато світу, хоча їй там 26 чи щось таке, тобто я би навіть сказав, що доволі юна. І це ще більше захоплює і викликає повагу, що вона вигадувала всі ці подорожі в такому молодому віці і зважувалася на такі речі майже сотню літ тому - сама жінка в . Ну і водночас цього разу і льокації, до яких добирається, і зустрічі, і подорожі - всі якісь майже на межі реальности: стрічі з королями. Софії вдається впіймати залишки світів, що відходять, цивілізації, що зникають, вловити старий світ за хвостика, а це ще не настала Друга світова, котра пришвидшила ці процеси занепадів, правда, водночас дозволила врятувати деякі народи. Проте тут не обходиться і без цікавого парадоксу (обережно, далі спойлер, бо не хочу ховати всю рецензію, тому далі не читайте, якщо не хочете спойлера). Коли Софія гостює в маорі, ті приймають її, як рідну, як належить за їхнім звичаєм. І аби европейка не мучилася від безділля, маорі думають, як її розважити і пропонують Софії вчити місцевих дітей европейської культури і французької мови здається, але Софія відмовляється, мотивуючи тим, що вона приїхала вчитися в них їхньої культури і звичаїв і що їм якраз їх потрібно берегти і триматися за них, а не вчитися европейської культури та науки, котру їм проти їхньої волі нав'язують. І з одного боку, - це чудово, з иншого боку уявляв, як це могло дивувати і напружувати різні тубільні племена, до яких спершу приїжджали білі і нав'язували свою культуру, звичаї, віру, а потім приїжджали инші і впарювали, що треба триматися всього свого старого. Це не докір Софії, се радше роздуми про те, як багато накрутили білі люди і скільки шкоди принесли. І якби тільки такої. Одна із цікавих штук, котра постійно зчитується у всій серії: Софія завше бере на себе відповідальність білих кольонізаторів за їхні дії. Якщо зараз запитати в будь-якого українця/будь-якої українки, то вони в більшости випадків скажуть, що вони ні до чого тут, бо наш нарід сам був кольонізованим, і в той, коли Софія мандрувала в тому числі. І мені цікаво, Софія дійсно відчувала цю співвідповідальність як европейка і біла людина чи і як українка теж, бо вона завше наголошує на своїй українськости і одна із її знайомих тут навіть називає її "Міс Україна"? Чи таки грає ролю те, що Софія прожила багато літ у Франції, працювала на французів, котрі таки добряче доклалися до кольонізації багатьох із цих народів? Все таки дуже круто, що така Софія була в українській культурі і що її ім'я все певніше займає свої місце.
Як же по цій книжці видно ріст Яблонської як авторки. Аж шкода, що ще два її рукописи романів конфіскувала китайська влада, вважаючи, що вони написані російською.
Тут все чудово: 1. Оповідь довша, ніж у попередніх двох книжках серії. 2. Софія досі фам фаталь і западає у серце багатьом. 3. На самому початку ми бачимо її мрію, через яку вона рве важливі звʼязки, тільки щоб побачити химерні та далекі краї. 4. Світ довкола дуже змінюється, а вона мандрує і розглядає друзочки колись великих цивілізацій 5. Багато щирості і дуже цікавих та часом гостросюжетних моментів. 6. Мовця має в серці те, що не вмирає — бажання привести мамі екзотичну папороть з джунглів, бо в неї були такі вазонки. 7. Дуже заворожує читання приміток, особливо про круїзні і не тільки кораблі і їхню долю під час Першої та Другої світової війни.
Прекрасно, як усі книжки Софії Яблонської! Це бальзам на душу, особливо за наших обставин. Чиста, чесна, дивовижна, захоплена, безстрашна мандрівниця, вельми суб'єктивно - але в цьому й родзинка, неповторність - передає побачене і сповнює серце якимось живим теплом.
Якби можна було поставити цій книзі 6 зірочок, я би поставила, це настільки красиво, живо і захопливо, що аж не віриться, що і правда жила така людина, як Яблонська. Єдине, про що шкодую, - що її фото у окремій книжці, дуже хочеться, аби прямо побіч тексту були зображення.
Софія Яблонська - перша українська тревел-блогерка: поєднувала текст, фото й кіно; друкувала репортажі в галицьких журналах 30-х.
Це текст, написаний жінкою, яка на початку ХХ століття мала нахабство бути українкою, мандрувати світом, фіксувати його на камеру і при цьому ще й мати думку.
Тоді українцям — особливо жінкам — взагалі не личило сунутись у глобальні наративи. Мовляв, подорожують титульні нації, а поневолені — сидять і мовчать. Яблонська цією логікою відверто нехтує. Вона не питала, чи можна — вона просто робила. І це дуже дратувало. Особливо польських журналістів, які, здається, трохи захлинались від злості. Аж до того, що французький кінопродюсер втручається в ситуацію і пояснює — ні, вона не аферистка, вона справді так живе.
У її текстах немає романтичної екзотики. Є дитяча цікавість, уважність до деталей і реальність. Вона не була туристкою, вона як шматочок пазла вбудовувалась у той світ, який фіксувала. Її мандрівки не про втечу, а про присутність.
Яблонська не виглядає як революціонерка, але все, що вона робить, — це по суті культурна провокація, зважаючи на час, стать і історичний контекст.
Яблонська здійснила навколосвітню мандрівку. Вона місяцями живе на пароплавах, її кусає змія з промовистою місцевою назвою «листок смерті», вона полює на тигра в Лаосі, хворіє малярією й випадково опиняється на імператорському весіллі в Аннамі. І все це — не просто пригоди, а матеріал для галицької преси з фото в комплекті.
Спочатку вона взагалі не збиралась нічого писати — хіба знімати. Але її тексти випадково потрапляють до рук критика Михайла Рудницького, той бачить у них потенціал, підштовхує до друку — і понеслося — так з’являються «Чар Марока», «З країни рижу та опію», «Далекі обрії». Вони виходять у міжвоєнній Галичині, де подорож жінки, ще й українки, не вкладається в уявлення про допустиме. На виставках у Ханої та Сайгоні було представлено понад 50 фото Софії, зосереджених на темах: сільське життя, краєвиди та культурна багатоманітність В’єтнаму. В її альбомі «Teura» (що означає “червона птах”) — ретельно відібрані світлини з подорожей Південно-Східною Азією, видані українською та французькою мовами з передмовою Оксани Забужко.
от і ся книжка відпустила мене. мабуть, так довго читала її, бо на одній зі сторінок чекала відповідь на запитання, що я собі поставила тілько сьогодні. яблонська — ікона. приємно хмеліла від її слів і стилю.
Це неймовірно. Українка, яка самостійно подорожує світом — і не просто Європою, а Азією, Індонезією. Читаю — і не віриться, що це 1933–34 роки. Так сміливо, так сучасно.
Шикарна мова, цікава подорож, але мало. Пані Яблонська якось постійно спішить, ніби в кожній країні до неї сватається місцевий принц, від якого вона повинна вчасно втекти, хоча бідненька просто хоче якнайскоріш потрапити на Таїті.
Несподівано дочитала її ще в 2025. Дуже хороша. В Софії дуже тонке розуміння становища колонізованих народів, на яке вона завжди звертає увагу. А улюблене місце в цій книжці - сюжет з принцом - як людина може втікати від переживань, які можуть її змінити.
Чи можна отак просто взяти полишити все і відправитися самій в навколосвітну подорож на сам новий рік, 31 грудня? Звісно, можна! Але навіть зараз це здається, хм, трохи радикальним.
Але якщо ти молода жінка, та ще й українка, початку 30х? То це виглядає фантастично неймовірним!
Софія Яблонська саме та неймовірна українка, яка так і зробила! Вона вирушила в трьохлітню подорож, метою якої був Тагіті (Таїті). Їй було всього 26.
І саме про цю кругосвітню подорож Софія розповідає в своєму третьому подорожньому романі "Далекі обрії".
Спрагла нових знань і вражень, Софія готова для цього на всякі небезпечні авантюри.
Софії не цікаві звичайні туристичні маршрути, їй цікава автенитика і життя людей кожного краю, де вона бувала.
Вона співчуває колонізованим народам і прихильно ставиться до тубільців, їсть їхню їжу на вулиці, чим часто дивує місцевих. Софія сприймає їх як рівних собі.
Їй дуже болить занепад і втрата культур поневолених народів. Можливо, тому що її рідна країна сама була поневолена дуже довго.
В книжці є цікавий момент з англійським подружжям, яке, думаючи, що вона француженка, прикинулось що вони не знають французької, бо вважало, що вона має говорити англійською (Софія англійську знала не так добре). Але коли виявилось, що вона українка, то подружжя магічним чином почало розуміти французьку.
Пригоди Софії такі неймовірні, що здаються вигадкою і вони могли б стати основою для захопливого блокбастеру, як Індіана Джонс, тільки на основі реальних подій.
Після Таїті Софія поїхала в Америку, але, на жаль, про це вже розповідей нема.
***
В книжці збережена мова і стилістика того часу, і зокрема самої Софії, і це моментами так мені нагадувало мову покоління моїх бабців, як і в двох попередніх книжках. І це додає книжці якогось особливого шарму.
Друга книга із трьох книг про подорожі молодої львівянки Софії Яблонської на початку минулого століття. Ця книга моя улюблена, адже Софія здійснює навколосвітню подорож до островів полінезії. Книга яскрава, захоплива, романтична) і особливо цінна поглядами Софії яка зустрілась із ще свіжими наслідками колонізації екзотичних культур європейськими країнами. Highly recommended!
Несподівано дочитала її ще в 2025. Дуже хороша. В Софії дуже тонке розуміння становища колонізованих народів, на яке вона завжди звертає увагу. В улюбленетмісцетвмкнижці - сюжет з принцом - як людина може втікати від переживань, які можуть її змінити.
Якби я мала можливість сходити на каву з кимось із відомих особистостей минулого, Софія Яблонська точно була б у тому списку."Яка ж вона крута!" - ця думка не покидала мене протягом усього читання. Про таких людей треба писати книги, знімати фільми, але я того всього не вмію, тому просто захоплююсь. З усіх трьох книг серії ця, мабуть, сподобалась найбільше (хоча "Чар Марока" - не менша любов).