What do you think?
Rate this book
Засуджений на страту
«У Вічнім місті вічна кожна клятва. Її не можна стерти, урізати мечем чи випалить вогнем».
Старий маєток, поземна мла, весілля. Син князя з чорною кровʼю та донька його кревного ворога — шлюб, приречений від початку. Біля нареченого четверо найближчих друзів. Один з них його зрадив і чекає на ворогів.
Дорогою до маєтку мчать десятки московитів. Вони мають князя за месника, який карає їх за жорстоку різню. Стіл устелений скатертиною з вишитими яструбами, грають скрипка й цимбали. Вино прісне, як вода, сяє вродою молода… Аж раптом у розпал бенкету з’являється біс, щоб забрати князя на страту через гріх батька.
Ця книжка — химерна історія кохання та помсти, що розгортається за часів Гетьманщини в місті, де присяга непорушна, помста яра, як вогонь, а любов дужча за смерть.
Наталка Данькова — письменниця та журналістка видання «Детектор медіа», авторка книжки «Сім ночей перед Різдвом».
Старий маєток, поземна мла, весілля. Син князя з чорною кровʼю та донька його кревного ворога — шлюб, приречений від початку. Біля нареченого четверо найближчих друзів. Один з них його зрадив і чекає на ворогів.
Дорогою до маєтку мчать десятки московитів. Вони мають князя за месника, який карає їх за жорстоку різню. Стіл устелений скатертиною з вишитими яструбами, грають скрипка й цимбали. Вино прісне, як вода, сяє вродою молода… Аж раптом у розпал бенкету з’являється біс, щоб забрати князя на страту через гріх батька.
Ця книжка — химерна історія кохання та помсти, що розгортається за часів Гетьманщини в місті, де присяга непорушна, помста яра, як вогонь, а любов дужча за смерть.
Наталка Данькова — письменниця та журналістка видання «Детектор медіа», авторка книжки «Сім ночей перед Різдвом».
488 pages, Hardcover
Published April 7, 2025
8 people are currently reading
57 people want to read
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 7 of 7 reviews
July 24, 2025
Ох… Ну що тут сказати?..
ЦЕ БУЛО ШИКАРНО!
Чесно, Засуджений на страту це моя найбільш улюблена проза за останній час. Пані Данькова в суху виносить для мене пані Пагутяк, враховуючи що працюють вони приблизно на одному й тому самому жанровому полі.
В першу чергу хочу відзначити стиль авторки. Я не читав її попередній роман — Сім ночей перед Різдвом. Тому не знаю і не знав, що зі стилем письма там, тому підходив до Засудженого на страту без жодних очікувань. Яким же було моє здивування коли під час читання я усвідомив, що проза пані Данькової буквально римується!
Так, на початку це трохи збиває і треба підлаштуватися під ритміку тексту. Але потім ця “поетична” хвиля несе тебе крізь текст як кораблик по воді й приносить купу задоволення.
Окремий шар задоволення — інтертекстуальність тексту. В першу чергу, тут багато Біблії та інших християнських текстів. Як і християнства загалом, що і не дивно, бо Засуджений на страту, як на мене, сильно спирається на традицію українського бароко та українські барокові літературні твори зокрема. Які і є другою величезною групою інтертекстів. Звідси власне і витікає певна частина християноцентричності тексту. І відчувається, що частково в цьому і була мета цієї бароковості. Не тільки, щоб підсвітити історичне тло — події відбувається в часи барокової України, хоч про це протягом тексту ніде не кажуть прямо, — але і щоб будувати історію навколо християнства як такого.
І тут моє друге чесне зізнання — я не згоден з анотацією роману.
Бо після прочитання “Засудженого на страту”, я чітко інтерпретую весь твір як історію про пошук Бога та шлях до нього. Так, в основі сюжету все ще лежить кохання дітей двох ворожих родин, і сама анотація наче підводить нас до думки, що це умовні “Ромео і Джульєтта”, але, на мій погляд так не є. Натомість анотація роману продає текст словами: “химерна історія кохання та помсти”
Стосунки Стаха та Олісави протягом всього твору для мене виступають не як основа сюжету, а як призма через яку ми дивимось на життя та долі всіх жителів Вічного міста. Так чи інакше долі всіх переплетені з першим, або другою. Чи то це душевні муки Мися, чи то падіння Устима та Войтеха, чи то хижі бажання Захара та Юри. Всі вони розкриваються не так, навколо стосунків Олісави та Стаха, як навколо їх, через їхню призму. Всі гілки в цьому творі головні, так само як і всі персонажі — першорядні. Засуджений на Страту не стає твором про кохання двох, а презентує умовну “родинну сагу” декількох родин.
Хоч, чесно, найцікавішими в тексті постають долі Олісави, Стаха та Устима через те, що всі вони підсвічують історії один одного. Відходження від Бога Устимом, віднаходження Бога Стахом і падіння Олісави — всі вони дуже яскраво переплетенні. І варто визнати, що доля Стаха це просто щось з чимось. Я був в захваті від кожної події в його житті — від виявлення правди про те, що він не той шибайголова з якого його вважали й до покутування чужих гріхів, знайомства зі Словом та віднаходженням Бога.
Повертаючись до інтертексту та відсилань, мені подобається як філігранно вони вписані в текст. Враховуючи, що і не на всі цитати наявні редакторські примітки, що робить всю картину тільки кращою, на мою думку. І хоч я певен, що я не вловив точно половину посилань, все-таки було приємно розуміти чому в князя Лада лев’яча нога, з інтертексту розуміти хто такий Безликий князь чи відразу тільки за ім’ям зрозуміти хто такий Слово. Це все перетворює читання в дуже цікаву інтелектуальну розвагу і в той самий час не знання цих деталей не зіпсує вам розуміння твору. Так, ви не осягнете твору повністю, що тут говорити, я з певністю скажу що і я не всього осягнув. Але твір все ще буде сприйматися, просто більш містичним та таємничим.
Також з літературного погляду мене дуже порадувало рішення називати Київ не Києвом, а Вічним містом. На події восени минулого року, яку Віхола влаштовувала для блогерів і де я був, як представник UAGeek, пані Данькова казала, що це рішення частково викликане бажанням не прив’язуватися до географії міста. І справді, оперування Вічним місто, замість Києва не викликає в читача бажання відстежувати маршрути та місцевості. аби співвіднести їх з мапою. Хоч для людей, що знають, не викличе проблеми визначити. що мова саме про Київ — починаючи від такого очевидного факту, як наявність архистратига Михаїла і закінчуючи власне використанням терміну “Вічне місто”, що є поширеним образом цього міста у київському тексті.
Насправді так само можна аргументувати “містифікацію” історичного тла. Історичні деталі не так важливі в контексті оповіді самого роману. Хоч персонажі й стоять на службі гетьмана/царя їх імена не грають важливої ролі в житті Вічного міста. А покриття авторкою імен туманом, дозволяє ширше розкинути сюжетні крила. Хоч, як і в ситуації з Києвом, люди, що знають, впізнають і Мазепу, і інших гетьманів схованих під простим іменником "гетьман", і спалення Батурина, і тому подібне.
У висновку Засуджений на страту це неймовірний роман такого штибу, що не часто з’являються на світ Божий (бадам-тсс). Він неймовірний, що в стилістиці тексту, що в роботі з текстом, що за ідеями й намірами, що лежать за сюжетом. Це текст, що абсолютно вартує вашого часу, тож біжіть та купуйте!
ЦЕ БУЛО ШИКАРНО!
Чесно, Засуджений на страту це моя найбільш улюблена проза за останній час. Пані Данькова в суху виносить для мене пані Пагутяк, враховуючи що працюють вони приблизно на одному й тому самому жанровому полі.
В першу чергу хочу відзначити стиль авторки. Я не читав її попередній роман — Сім ночей перед Різдвом. Тому не знаю і не знав, що зі стилем письма там, тому підходив до Засудженого на страту без жодних очікувань. Яким же було моє здивування коли під час читання я усвідомив, що проза пані Данькової буквально римується!
Так, на початку це трохи збиває і треба підлаштуватися під ритміку тексту. Але потім ця “поетична” хвиля несе тебе крізь текст як кораблик по воді й приносить купу задоволення.
Окремий шар задоволення — інтертекстуальність тексту. В першу чергу, тут багато Біблії та інших християнських текстів. Як і християнства загалом, що і не дивно, бо Засуджений на страту, як на мене, сильно спирається на традицію українського бароко та українські барокові літературні твори зокрема. Які і є другою величезною групою інтертекстів. Звідси власне і витікає певна частина християноцентричності тексту. І відчувається, що частково в цьому і була мета цієї бароковості. Не тільки, щоб підсвітити історичне тло — події відбувається в часи барокової України, хоч про це протягом тексту ніде не кажуть прямо, — але і щоб будувати історію навколо християнства як такого.
І тут моє друге чесне зізнання — я не згоден з анотацією роману.
Старий маєток, поземна мла, весілля. Син князя з чорною кровʼю та донька його кревного ворога — шлюб, приречений від початку. Біля нареченого четверо найближчих друзів. Один з них його зрадив і чекає на ворогів.
Дорогою до маєтку мчать десятки московитів. Вони мають князя за месника, який карає їх за жорстоку різню. Стіл устелений скатертиною з вишитими яструбами, грають скрипка й цимбали. Вино прісне, як вода, сяє вродою молода… Аж раптом у розпал бенкету з’являється біс, щоб забрати князя на страту через гріх батька.
Ця книжка — химерна історія кохання та помсти, що розгортається за часів Гетьманщини в місті, де присяга непорушна, помста яра, як вогонь, а любов дужча за смерть.
Бо після прочитання “Засудженого на страту”, я чітко інтерпретую весь твір як історію про пошук Бога та шлях до нього. Так, в основі сюжету все ще лежить кохання дітей двох ворожих родин, і сама анотація наче підводить нас до думки, що це умовні “Ромео і Джульєтта”, але, на мій погляд так не є. Натомість анотація роману продає текст словами: “химерна історія кохання та помсти”
Стосунки Стаха та Олісави протягом всього твору для мене виступають не як основа сюжету, а як призма через яку ми дивимось на життя та долі всіх жителів Вічного міста. Так чи інакше долі всіх переплетені з першим, або другою. Чи то це душевні муки Мися, чи то падіння Устима та Войтеха, чи то хижі бажання Захара та Юри. Всі вони розкриваються не так, навколо стосунків Олісави та Стаха, як навколо їх, через їхню призму. Всі гілки в цьому творі головні, так само як і всі персонажі — першорядні. Засуджений на Страту не стає твором про кохання двох, а презентує умовну “родинну сагу” декількох родин.
Хоч, чесно, найцікавішими в тексті постають долі Олісави, Стаха та Устима через те, що всі вони підсвічують історії один одного. Відходження від Бога Устимом, віднаходження Бога Стахом і падіння Олісави — всі вони дуже яскраво переплетенні. І варто визнати, що доля Стаха це просто щось з чимось. Я був в захваті від кожної події в його житті — від виявлення правди про те, що він не той шибайголова з якого його вважали й до покутування чужих гріхів, знайомства зі Словом та віднаходженням Бога.
Повертаючись до інтертексту та відсилань, мені подобається як філігранно вони вписані в текст. Враховуючи, що і не на всі цитати наявні редакторські примітки, що робить всю картину тільки кращою, на мою думку. І хоч я певен, що я не вловив точно половину посилань, все-таки було приємно розуміти чому в князя Лада лев’яча нога, з інтертексту розуміти хто такий Безликий князь чи відразу тільки за ім’ям зрозуміти хто такий Слово. Це все перетворює читання в дуже цікаву інтелектуальну розвагу і в той самий час не знання цих деталей не зіпсує вам розуміння твору. Так, ви не осягнете твору повністю, що тут говорити, я з певністю скажу що і я не всього осягнув. Але твір все ще буде сприйматися, просто більш містичним та таємничим.
Також з літературного погляду мене дуже порадувало рішення називати Київ не Києвом, а Вічним містом. На події восени минулого року, яку Віхола влаштовувала для блогерів і де я був, як представник UAGeek, пані Данькова казала, що це рішення частково викликане бажанням не прив’язуватися до географії міста. І справді, оперування Вічним місто, замість Києва не викликає в читача бажання відстежувати маршрути та місцевості. аби співвіднести їх з мапою. Хоч для людей, що знають, не викличе проблеми визначити. що мова саме про Київ — починаючи від такого очевидного факту, як наявність архистратига Михаїла і закінчуючи власне використанням терміну “Вічне місто”, що є поширеним образом цього міста у київському тексті.
Насправді так само можна аргументувати “містифікацію” історичного тла. Історичні деталі не так важливі в контексті оповіді самого роману. Хоч персонажі й стоять на службі гетьмана/царя їх імена не грають важливої ролі в житті Вічного міста. А покриття авторкою імен туманом, дозволяє ширше розкинути сюжетні крила. Хоч, як і в ситуації з Києвом, люди, що знають, впізнають і Мазепу, і інших гетьманів схованих під простим іменником "гетьман", і спалення Батурина, і тому подібне.
У висновку Засуджений на страту це неймовірний роман такого штибу, що не часто з’являються на світ Божий (бадам-тсс). Він неймовірний, що в стилістиці тексту, що в роботі з текстом, що за ідеями й намірами, що лежать за сюжетом. Це текст, що абсолютно вартує вашого часу, тож біжіть та купуйте!
April 28, 2025
Якщо і хвалити за щось "Засудженого на страту", то в першу чергу це за стилістику.
Не зрозумійте мене неправильно, це чудова книжка і я насолоджувалася нею, але загалом, якби цей сюжет було написано менш красиво, не знаю чи він би втримав мою увагу аж настільки.
А так я просто обмазувалася усіма цими відсилками до історичних осіб, біблійних текстів, міфології, метафорами та алюзіями, а ще мовою авторки та ритмом її тексту.
У певний момент я помітила, що її прозовий текст часто схожий на вірш і я просто не змогла це розбачити.
От дивіться, буквально декілька цитат:
"Стах взяв за мотузку свого румака. Той не противився. Чи, може, впізнав палія. Так вони і йшли з Олісавою обабіч чорного коня. А слідом по снігу брела тендітна олениця."
"На серці йому зробилось мулько й гидко, ніби вже сталася біда, але її ще не видко."
"Він минув кладку і струмок. Руки йому дзвеніли під кожен крок."
"Коли б я вродився звіром... як мій прапрадід. Але ж бо він не звір. Та й у сорочці купа дір, щоб вільно дух міг вийти з тіла. Раптом хвиля його схопила. За руки. Й винесла із глибини ріки на берег."
"Затягнув мотузку. Розхитався, відштовхнув колоду. Стах підбіг і вхопив його за ноги."
"Вона силувала себе, щоб з'їсти хоч сливу чи горіх. Та не хотілось їй навіть ковтка води. Накинула на плечі коц і знову сіла на дворі вишивати сніг."
"Заради мене ти себе згубила. Віддай мені свій гріх, я все знесу. Вернись, лисичко, ти до мене. Бо я шукав тебе, а не твою красу."
"І їй бачте, заважають наші голоси. А всі вони у Стаховій крові. А може, їй і кров наша не годиться? Синку, ти будеш із цим миритись? Коли б іще була вродлива. А так нема на що дивитись."
"Нехай ятрить, нехай до болю. Щоби вона стала живою..."
У певний момент я настільки захопилася цією ритмічністю та пошуками рими, що втратила нитку сюжету і мусила перечитувати 😁
Загалом історія схожа на якусь казку чи легенду, відбувається у Вічному місті (але ми розуміємо, що це Київ), де ангели та біси ходять по землі та живуть серед людей, а темні тіні чатують з кожного кутка на заблудлі душі. Але люди, які ходять по тій землі теж не прості й декого з них бояться навіть тіні.
У центрі історії у нас стосунки між п'ятьма князями Вічного міста та їхніми дітьми, які пов'язані між собою різноманітними, але зокрема і шлюбними узами. Тому можна сказати, що це така собі масштабна сімейна драма, добряче присмачена містицизмом.
Головними ж героями у нас виступають Стах та Олісава - діти двох князів, які є кревними ворогами уже декілька поколінь. Закохані вирішують таємно одружитися, але саме в ніч їхнього весілля ��а Стахом приходить Безликий князь і забирає хлопця на страту за гріхи його батька. Між тим, Безликий князь заледве розминувся з військом московитів, яке теж у ту ніч мчало до замку, щоб схопити Стаха, якого зрадив один з його друзів.
Проходить п'ять років і рани в серці Олісави навіть не почали гоїтись, а до міста повертається один з друзів Стаха і всі численні таємниці минулого, як ніколи близькі до того, щоб вийти назовні.
Не дивлячись на стилізацію під легенду, ця історія також читалася мені трохи як детектив. Ми маємо змогу читати розділи з точки зору багатьох різних персонажів і кожна з них привідкриває нам правду на речі, які раніше здавалися незрозумілими або показує їх під зовсім іншим кутом.
"Засуджений на страту" це досить повільне читання, принаймні таким було для мене поки не зрозуміла, хто кому брат, сват чи троюрідний брат і що вони одне одному зробили. Також авторка насипала в текст багато метафор та алюзій і я на 100% впевнена, що навіть половини з них не зчитала, хоч і дуже старалася. Але посидіти і пороздумувати над значенням тієї чи іншої метафори чи алюзії для того чи іншого героя було неймовірно цікаво, я таке люблю. Ця книжка, напевно, для тих, кому окей якщо на деякі питання ми не отримаємо чітких відповідей. Кому подобається помедитувати над книгою і пошукати свої власні відповіді. Це не завжди я, але тут для мене все спрацювало. Можливо, саме за рахунок того, як гарно авторка прописала цей світ, я дійсно в нього занурилася і не дуже хотіла покидати.
Ще мені подобалося вичитувати тут конкретних історичних (і не дуже) персонажів. Я буквально сиділа така:
Ще хочеться сказати, що хоч головна любовна лінія тут, звісно в Стаха та Олісави, але моє серце, особисто, вкрали Захар та Анеля.
І особиста подяка від мене авторці за слово 'другиня' в значенні 'подруга', мені неочікувано дуже сподобалося, тепер постійно в голові крутиться.
Ще хочеться додати, що якщо буде презентація у Львові, то я буду там в першому ряду з блокнотиком та ручкою, бо дуже хотілося б послухати авторку та звірити своє розуміння речей з тим, що оригінально закладалося в текст.
Одним словом, це дуже незвична та неймовірно красива історія, я б хотіла рекомендувати її усім, але також розумію, що вона не усім зайде, а мені дуже хочеться, щоб її полюбили, як її полюбила і я ❤️
Не зрозумійте мене неправильно, це чудова книжка і я насолоджувалася нею, але загалом, якби цей сюжет було написано менш красиво, не знаю чи він би втримав мою увагу аж настільки.
А так я просто обмазувалася усіма цими відсилками до історичних осіб, біблійних текстів, міфології, метафорами та алюзіями, а ще мовою авторки та ритмом її тексту.
У певний момент я помітила, що її прозовий текст часто схожий на вірш і я просто не змогла це розбачити.
От дивіться, буквально декілька цитат:
"Стах взяв за мотузку свого румака. Той не противився. Чи, може, впізнав палія. Так вони і йшли з Олісавою обабіч чорного коня. А слідом по снігу брела тендітна олениця."
"На серці йому зробилось мулько й гидко, ніби вже сталася біда, але її ще не видко."
"Він минув кладку і струмок. Руки йому дзвеніли під кожен крок."
"Коли б я вродився звіром... як мій прапрадід. Але ж бо він не звір. Та й у сорочці купа дір, щоб вільно дух міг вийти з тіла. Раптом хвиля його схопила. За руки. Й винесла із глибини ріки на берег."
"Затягнув мотузку. Розхитався, відштовхнув колоду. Стах підбіг і вхопив його за ноги."
"Вона силувала себе, щоб з'їсти хоч сливу чи горіх. Та не хотілось їй навіть ковтка води. Накинула на плечі коц і знову сіла на дворі вишивати сніг."
"Заради мене ти себе згубила. Віддай мені свій гріх, я все знесу. Вернись, лисичко, ти до мене. Бо я шукав тебе, а не твою красу."
"І їй бачте, заважають наші голоси. А всі вони у Стаховій крові. А може, їй і кров наша не годиться? Синку, ти будеш із цим миритись? Коли б іще була вродлива. А так нема на що дивитись."
"Нехай ятрить, нехай до болю. Щоби вона стала живою..."
У певний момент я настільки захопилася цією ритмічністю та пошуками рими, що втратила нитку сюжету і мусила перечитувати 😁
Загалом історія схожа на якусь казку чи легенду, відбувається у Вічному місті (але ми розуміємо, що це Київ), де ангели та біси ходять по землі та живуть серед людей, а темні тіні чатують з кожного кутка на заблудлі душі. Але люди, які ходять по тій землі теж не прості й декого з них бояться навіть тіні.
У центрі історії у нас стосунки між п'ятьма князями Вічного міста та їхніми дітьми, які пов'язані між собою різноманітними, але зокрема і шлюбними узами. Тому можна сказати, що це така собі масштабна сімейна драма, добряче присмачена містицизмом.
Головними ж героями у нас виступають Стах та Олісава - діти двох князів, які є кревними ворогами уже декілька поколінь. Закохані вирішують таємно одружитися, але саме в ніч їхнього весілля ��а Стахом приходить Безликий князь і забирає хлопця на страту за гріхи його батька. Між тим, Безликий князь заледве розминувся з військом московитів, яке теж у ту ніч мчало до замку, щоб схопити Стаха, якого зрадив один з його друзів.
Проходить п'ять років і рани в серці Олісави навіть не почали гоїтись, а до міста повертається один з друзів Стаха і всі численні таємниці минулого, як ніколи близькі до того, щоб вийти назовні.
Не дивлячись на стилізацію під легенду, ця історія також читалася мені трохи як детектив. Ми маємо змогу читати розділи з точки зору багатьох різних персонажів і кожна з них привідкриває нам правду на речі, які раніше здавалися незрозумілими або показує їх під зовсім іншим кутом.
"Засуджений на страту" це досить повільне читання, принаймні таким було для мене поки не зрозуміла, хто кому брат, сват чи троюрідний брат і що вони одне одному зробили. Також авторка насипала в текст багато метафор та алюзій і я на 100% впевнена, що навіть половини з них не зчитала, хоч і дуже старалася. Але посидіти і пороздумувати над значенням тієї чи іншої метафори чи алюзії для того чи іншого героя було неймовірно цікаво, я таке люблю. Ця книжка, напевно, для тих, кому окей якщо на деякі питання ми не отримаємо чітких відповідей. Кому подобається помедитувати над книгою і пошукати свої власні відповіді. Це не завжди я, але тут для мене все спрацювало. Можливо, саме за рахунок того, як гарно авторка прописала цей світ, я дійсно в нього занурилася і не дуже хотіла покидати.
Ще мені подобалося вичитувати тут конкретних історичних (і не дуже) персонажів. Я буквально сиділа така:
Ще хочеться сказати, що хоч головна любовна лінія тут, звісно в Стаха та Олісави, але моє серце, особисто, вкрали Захар та Анеля.
І особиста подяка від мене авторці за слово 'другиня' в значенні 'подруга', мені неочікувано дуже сподобалося, тепер постійно в голові крутиться.
Ще хочеться додати, що якщо буде презентація у Львові, то я буду там в першому ряду з блокнотиком та ручкою, бо дуже хотілося б послухати авторку та звірити своє розуміння речей з тим, що оригінально закладалося в текст.
Одним словом, це дуже незвична та неймовірно красива історія, я б хотіла рекомендувати її усім, але також розумію, що вона не усім зайде, а мені дуже хочеться, щоб її полюбили, як її полюбила і я ❤️
June 17, 2025
Дуже атмосферно написано, багато історичних, релігійних та міфологічних відсилок. Але я все ж очікувала більше фентезі, ніж релігії.
May 23, 2025
"Наш світ так створений, що розумом його не можна упіймати", — каже Мись, і цим заодно описує більшість химерних і магічнореалістичних книжок. Розумом не впіймаєш, але можна відчути зв'язок, закохатися в атмосферу і потонути в незабутньому тексті. Тим складніше мені підібрати раціональні тези для критики цієї книжки. Того самого зв'язку я так і не відчула, хоча дуже люблю цей жанр.
Можливо, проблема в цілком барокових орієнтирах персонажів, з якими я не знайшла нічого спільного. "Засуджений на страту" увесь складається з християнських образів і зрештою веде нас до Бога. Зважайте, добре це чи погано для вашої книжкової полиці.
Текст однозначно цікавий своєю стилістикою. На київській презентації авторка подарувала нам визначення магічного реалізму, яке стало моїм улюбленим: "Це жанр свободи, що дозволяє пройти крізь зачинені двері, не маючи ключа". І вона сміливо користується всіма його можливостями: персонажі носять сни у скриньках, крадуть чужий спокій та кладуть його собі до кишені, а їхні страхи сходять з чіл у подобі комахоптахів. Такого поєднання лексики, ритму та рими у прозі я ще не зустрічала в сучасній українській літературі. Спробуйте принаймні уривок — може, вам більше пощастить відчути персонажів.
Можливо, проблема в цілком барокових орієнтирах персонажів, з якими я не знайшла нічого спільного. "Засуджений на страту" увесь складається з християнських образів і зрештою веде нас до Бога. Зважайте, добре це чи погано для вашої книжкової полиці.
Текст однозначно цікавий своєю стилістикою. На київській презентації авторка подарувала нам визначення магічного реалізму, яке стало моїм улюбленим: "Це жанр свободи, що дозволяє пройти крізь зачинені двері, не маючи ключа". І вона сміливо користується всіма його можливостями: персонажі носять сни у скриньках, крадуть чужий спокій та кладуть його собі до кишені, а їхні страхи сходять з чіл у подобі комахоптахів. Такого поєднання лексики, ритму та рими у прозі я ще не зустрічала в сучасній українській літературі. Спробуйте принаймні уривок — може, вам більше пощастить відчути персонажів.
June 21, 2025
Якісне українське фентезі. Читається нелегко, проте вражає атмосфера, деталізація, переплетіння часових просторів та ліній. Затягнуло і дуже сподобалось
April 29, 2025
Неможливо відкрити книгу, не маючи жодних очікувань. Після знайомства з анотацією, я постановила: о, це ж Ромео та Джульєтта в декораціях українського бароко. Потім прочитала перші сторінки на сайті видавництва, і змінила думку: ні, це як Галина Пагутяк, але з романтичним настроєм. А ні, це Еврідіка, що піде в пекло за Орфеєм. Ой, все не то, це українські Берен і Лютіен… і знову - мимо. Але то все пусте, бо хоча розповідь і попадає у деякі вже протоптані сюжетні стежки, але веде ними по-своєму і неповторно.
Отож, єдине, як я можу охарактеризувати книгу - це магічний реалізм, і це сповнена метафор та алегорій казка про кохання, втрату і віднайдення, спокуту і прийняття себе. Не погоджуюся з магазинами, які поставили її на поличку фентезі.
Перше, що варто завважити і приміряти до себе прочитанням - це мова авторки. Вона або категорично не заходить і перевантажує, або зачаровує і заколисує образністю і ритмом. У мене було враження, що я читаю автентичний роман кінця 19 століття, і нетипове для того періоду перемикання між персонажами та часом подій навіть дивувало. Деякі речення хотілося проспівати чи продекламувати, як поезію.
Що більший культурний багаж, то більшою буде насолода від прочитання, бо авторка щедро приправила текст посиланнями на біблійну та грецьку міфологію, європейську культуру, історичні події та персонажів. Я мрію подивитися подкаст або обговорення книги, щоб дізнатися більше про ті алюзії, які не вловила сама. Наприклад, чому саме п'ять княжих родів? За кількістю старих районів Києва? За реальними шляхетськими українськими родами? Що хотіла сказати авторка?
Чарівного тут теж вистачає (саме чарівного, не магічного).
- Вічне Місто, у якому впізнається Київ, захищає реальний архангел Михаїл з вогненим мечем;
- Кожна клятва тут вічна, її не можна стерти, урізати мечем чи випалить вогнем;
- Тут ловить людські душі біс - Безликий князь, що живе у палаці, над яким не світять зорі;
- Водою ходить Логос-Христос, пасе білу вівцю та чекає на кожного в таємному саду;
- Сум, радість чи спокій можна вкрасти у людини і забрати собі;
- Є божі благословення (наприклад, надзвичайна врода головної героїні Олісави) і прокляття (наприклад, спонтанне перетворення у пса).
Влада у місті поділена поміж п'яти княжих родів, і з ними рахуються навіть гетьман та московитські намісники. Поміж цього казкового антуражу впізнаються реальні історичні події - поразка Мазепи і кривава помста та посилення контролю царської московії. Відтворення мови, побуту і світогляду того періоду варте найвищої оцінки, я не уявляю масштабу проробленої роботи, але вона дає зануритися в Україну 1700-х років з головою.
Нам покажуть цей світ і події в ньому очима різних персонажів, і ті, які ще декілька сторінок тому здавалися негідними і побічними, раптом виявляться глибокими і захоплять увагу. Звісно, центральна лінія - це кохання Олісави та Стаха, але дотичні до них люди теж мають свою історію, яка захоплює і перетворює оповідь у поліфонічну сагу по штибу Маркеса. Якщо на одній сторінці згадали нового персонажа, то декілька розділів потому він може відіграти важливу роль в оповіді і перетягнути фокус уваги на себе - доведеться повертатися і згадувати, хто є хто. І це круто, бо персонажі всі настільки різні! У кожного свій характер і своя мотивація, вони можуть бісити або захоплювати, але вони - об'ємні і справжні. Навіть божественно прекрасна Олісава, майже міфічне втілення Аніми, що носить на чолі зорі і зцілює рани, водночас - жива згорьована жінка, яка намагається жити це життя попри депресію і супутні неврози. Коханий Олісави Стах - стражденець і мучитель, спадкоємець родової травми, запальний княжич-"мажор" і палкий народний месник. Праведний Устим, в якому мені проступають риси Сковороди, теж має свої слабкості і сумніви. І так із кожним! Їх так багато, але всі - справжні!
Темп розповіді не дає знудитися - хоча душевні переживання героїв займають багато місця, але поруч з ними активно мчить сюжет із неочікуваними поворотами. Є моменти, на я��их я тамувала подих і поверталася на попередні сторінки шукати передумови до того, як все повернулося.
Відчуваю, що текст відгуку вже переріс всі розумні межі, тому буду закруглятися. Мій вердикт: щиро раджу, але перед прочитанням не зайвим буде заглянути в ознайомчий фрагмент. Цей стиль не для кожного - але якщо зачепить, то надовго.
Я не дуже гарно вмію малювати, тому попросила створити ілюстрацію ШІ:
Отож, єдине, як я можу охарактеризувати книгу - це магічний реалізм, і це сповнена метафор та алегорій казка про кохання, втрату і віднайдення, спокуту і прийняття себе. Не погоджуюся з магазинами, які поставили її на поличку фентезі.
Перше, що варто завважити і приміряти до себе прочитанням - це мова авторки. Вона або категорично не заходить і перевантажує, або зачаровує і заколисує образністю і ритмом. У мене було враження, що я читаю автентичний роман кінця 19 століття, і нетипове для того періоду перемикання між персонажами та часом подій навіть дивувало. Деякі речення хотілося проспівати чи продекламувати, як поезію.
Що більший культурний багаж, то більшою буде насолода від прочитання, бо авторка щедро приправила текст посиланнями на біблійну та грецьку міфологію, європейську культуру, історичні події та персонажів. Я мрію подивитися подкаст або обговорення книги, щоб дізнатися більше про ті алюзії, які не вловила сама. Наприклад, чому саме п'ять княжих родів? За кількістю старих районів Києва? За реальними шляхетськими українськими родами? Що хотіла сказати авторка?
Чарівного тут теж вистачає (саме чарівного, не магічного).
- Вічне Місто, у якому впізнається Київ, захищає реальний архангел Михаїл з вогненим мечем;
- Кожна клятва тут вічна, її не можна стерти, урізати мечем чи випалить вогнем;
- Тут ловить людські душі біс - Безликий князь, що живе у палаці, над яким не світять зорі;
- Водою ходить Логос-Христос, пасе білу вівцю та чекає на кожного в таємному саду;
- Сум, радість чи спокій можна вкрасти у людини і забрати собі;
- Є божі благословення (наприклад, надзвичайна врода головної героїні Олісави) і прокляття (наприклад, спонтанне перетворення у пса).
Влада у місті поділена поміж п'яти княжих родів, і з ними рахуються навіть гетьман та московитські намісники. Поміж цього казкового антуражу впізнаються реальні історичні події - поразка Мазепи і кривава помста та посилення контролю царської московії. Відтворення мови, побуту і світогляду того періоду варте найвищої оцінки, я не уявляю масштабу проробленої роботи, але вона дає зануритися в Україну 1700-х років з головою.
Нам покажуть цей світ і події в ньому очима різних персонажів, і ті, які ще декілька сторінок тому здавалися негідними і побічними, раптом виявляться глибокими і захоплять увагу. Звісно, центральна лінія - це кохання Олісави та Стаха, але дотичні до них люди теж мають свою історію, яка захоплює і перетворює оповідь у поліфонічну сагу по штибу Маркеса. Якщо на одній сторінці згадали нового персонажа, то декілька розділів потому він може відіграти важливу роль в оповіді і перетягнути фокус уваги на себе - доведеться повертатися і згадувати, хто є хто. І це круто, бо персонажі всі настільки різні! У кожного свій характер і своя мотивація, вони можуть бісити або захоплювати, але вони - об'ємні і справжні. Навіть божественно прекрасна Олісава, майже міфічне втілення Аніми, що носить на чолі зорі і зцілює рани, водночас - жива згорьована жінка, яка намагається жити це життя попри депресію і супутні неврози. Коханий Олісави Стах - стражденець і мучитель, спадкоємець родової травми, запальний княжич-"мажор" і палкий народний месник. Праведний Устим, в якому мені проступають риси Сковороди, теж має свої слабкості і сумніви. І так із кожним! Їх так багато, але всі - справжні!
Темп розповіді не дає знудитися - хоча душевні переживання героїв займають багато місця, але поруч з ними активно мчить сюжет із неочікуваними поворотами. Є моменти, на я��их я тамувала подих і поверталася на попередні сторінки шукати передумови до того, як все повернулося.
Відчуваю, що текст відгуку вже переріс всі розумні межі, тому буду закруглятися. Мій вердикт: щиро раджу, але перед прочитанням не зайвим буде заглянути в ознайомчий фрагмент. Цей стиль не для кожного - але якщо зачепить, то надовго.
Я не дуже гарно вмію малювати, тому попросила створити ілюстрацію ШІ:
November 17, 2025
Цікавий стиль написання - авторка ніби розганяється думкою і переходить плавно у вірші. Наступна думка знову починає спочатку той цикл. Гарний задум духів, емоцій, чуттів, що живуть собі окремо, поза людським тілом. Так світ виглядає повнішим, але й загрозливішим.
Дивна любов Олісави до Стаха, дивні лінії суміжних героїв. Важко сказати, чи мені сподобалось, але паралелі з Безликим Князем і Словом змушують задуматися…
Дивна любов Олісави до Стаха, дивні лінії суміжних героїв. Важко сказати, чи мені сподобалось, але паралелі з Безликим Князем і Словом змушують задуматися…
This entire review has been hidden because of spoilers.
Displaying 1 - 7 of 7 reviews