What do you think?
Rate this book
Aurora Borealis
Максим Гах, автор роману «П’ятий парк» і збірки оповідань «Прогулюючись пустелею», цього разу пропонує геть нетиповий для нашого літературного ландшафту твір. Епічний за масштабом задуму та обсягом, роман «Aurora Borealis» — це багатошарове полотно на перетині жанрів альтернативної історії, фантастики, фентезі, детективу й історичного роману. Він розповідає про молодого афінянина, який у розпал Пелопоннеської війни вирушає на Північ, до Скіфії, в пошуках зниклого батька. Йому судилося пройти дикими степами, якими блукають міфічні грифони та над якими нависає загрозлива тінь культу Великої Матері, пережити безліч випробувань і заново віднайти віру у себе й людство.
В іншій сюжетній лінії, через більш як півтори тисячі років Римська Імперія, точніше, вже Республіка, досі існує, а Європа замість Середньовіччя переживає стрімкий технологічний розвиток. Константинопольський експерт з антикваріату береться відшукати давній скіфський амулет. Його пошуки швидко перетворюються на плутану й небезпечну авантюру, а слід стародавньої реліквії веде до могутніх таємних товариств.
Обидві лінії роману химерно переплітаються, втім, залишаючи більше запитань, ніж відповідей…
Роман «Aurora Borealis» — це суміш альтернативної історії, фентезі, кіберпанку, давньогрецьких міфів, шпигунського детективу та історичного роману. Його географія охоплює Рим, Афіни, Константинополь та Ольвію з часовою різницею у півтори тисячі років.
Автор майстерно вибудовує широку панораму подій, що об’єднані зловісною постаттю Великої Матері — чи то місця магічної сили, чи то таємного культу, чи то давнього хтонічного божества, яке від початку часів спочиває у степах Скіфії. Її сон нетривкий, скоро вона прокинеться. І тоді світ зміниться назавжди.
В іншій сюжетній лінії, через більш як півтори тисячі років Римська Імперія, точніше, вже Республіка, досі існує, а Європа замість Середньовіччя переживає стрімкий технологічний розвиток. Константинопольський експерт з антикваріату береться відшукати давній скіфський амулет. Його пошуки швидко перетворюються на плутану й небезпечну авантюру, а слід стародавньої реліквії веде до могутніх таємних товариств.
Обидві лінії роману химерно переплітаються, втім, залишаючи більше запитань, ніж відповідей…
Роман «Aurora Borealis» — це суміш альтернативної історії, фентезі, кіберпанку, давньогрецьких міфів, шпигунського детективу та історичного роману. Його географія охоплює Рим, Афіни, Константинополь та Ольвію з часовою різницею у півтори тисячі років.
Автор майстерно вибудовує широку панораму подій, що об’єднані зловісною постаттю Великої Матері — чи то місця магічної сили, чи то таємного культу, чи то давнього хтонічного божества, яке від початку часів спочиває у степах Скіфії. Її сон нетривкий, скоро вона прокинеться. І тоді світ зміниться назавжди.
800 pages, Hardcover
Published March 26, 2025
22 people are currently reading
347 people want to read
About the author
Максим Гах
7 books70 followersАвтор роману «Aurora Borealis», збірок оповідань «Прогулюючись пустелею» та «Темрява». У творчості поєднує елементи наукової фантастики, альтернативної історії та магічного реалізму.
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 30 of 36 reviews
April 11, 2025
Враження треба розділити на дві частини: зокрема і взагалі.
Взагалі, як видно з оцінки, книга сподобалася, але ще десь 300-й сторінці я думав, що це буде тверда п'ятірка, а в підсумку ледь-ледь вийшло на 4. Трошки, як мені здається, занадто довге, занадто денбраунівське, а парад персонажів під кінець взагалі подібний на фарс.
До тієї 300-ї сторінки я готовий був написати, що це краще за «Музей покинутих секретів» і на одному рівні із «Дорогою на Асмару», але, на жаль, ні, не можу. Хоча треба визнати, що планка дуже висока.
А тепер зокрема.
Мене засмутила мова частини, що описує старовину. Забагато слів латинського походження, які, очевидно, не могли використовувати тодішні греки. Я розумію концепцію «знайденого рукопису», але все одно трохи архаїчності не завадило б. Наприклад, цілком можна було б сказати не «ферма», а «господа» абощо.
Дотичне, але дещо інше: у старій частині не мало би бути слова «греки» взагалі — тільки «елліни», «Еллада»; сюди ж «трав'яний чай» — який ще чай у V ст. до н.е.?
Заїкання Дорія — недоречне. Якщо даєш персонажу фізичну ваду, то вона має бути виправдана, тобто мати якусь роль у сюжеті. Наприклад, Тиріон — не просто так карлик, а це важливий елемент походження його характеру і соціального статусу. Навіть кульгавість Яворського має сяке-таке (кульгаве, pun intended) виправдання для сюжету: щоб акторка натякнула, що знає, хто найняв Ерфе. А якщо прибрати заїкання Дорія, то нічого не зміниться.
Сюжетна дірочка: якщо Ерфе прочитав «Подорож на Північ», то не міг не помітити глину і Велику Матір.
Написати щось аж таке велике — це, звісно, дуже амбітної. І в цілому втілення цієї амбіції вийшло достойне.
Взагалі, як видно з оцінки, книга сподобалася, але ще десь 300-й сторінці я думав, що це буде тверда п'ятірка, а в підсумку ледь-ледь вийшло на 4. Трошки, як мені здається, занадто довге, занадто денбраунівське, а парад персонажів під кінець взагалі подібний на фарс.
До тієї 300-ї сторінки я готовий був написати, що це краще за «Музей покинутих секретів» і на одному рівні із «Дорогою на Асмару», але, на жаль, ні, не можу. Хоча треба визнати, що планка дуже висока.
А тепер зокрема.
Мене засмутила мова частини, що описує старовину. Забагато слів латинського походження, які, очевидно, не могли використовувати тодішні греки. Я розумію концепцію «знайденого рукопису», але все одно трохи архаїчності не завадило б. Наприклад, цілком можна було б сказати не «ферма», а «господа» абощо.
Дотичне, але дещо інше: у старій частині не мало би бути слова «греки» взагалі — тільки «елліни», «Еллада»; сюди ж «трав'яний чай» — який ще чай у V ст. до н.е.?
Заїкання Дорія — недоречне. Якщо даєш персонажу фізичну ваду, то вона має бути виправдана, тобто мати якусь роль у сюжеті. Наприклад, Тиріон — не просто так карлик, а це важливий елемент походження його характеру і соціального статусу. Навіть кульгавість Яворського має сяке-таке (кульгаве, pun intended) виправдання для сюжету: щоб акторка натякнула, що знає, хто найняв Ерфе. А якщо прибрати заїкання Дорія, то нічого не зміниться.
Сюжетна дірочка: якщо Ерфе прочитав «Подорож на Північ», то не міг не помітити глину і Велику Матір.
Написати щось аж таке велике — це, звісно, дуже амбітної. І в цілому втілення цієї амбіції вийшло достойне.
August 4, 2025
Псевдоісторичне фентезі, детектив, сай фай, альтернативний історичний фікшн: які тільки жанри автор не заміксував під обкладинкою вражаючого товстунця!
Книга розділена на дві сюжетні лінії в різних часових періодах, але у своїй основі вони досить схожі. Це подорож націлена на пошуки. Перша сюжетна лінія - юнак Арістей відправляється в подорож з Афін, щоб віднайти свого зниклого батька десь у Скіфії. Тут автор взяв золотий стандарт фентезійної мандрівки, коли герой поступово зустрічає нові обличчя і формується колектив мандрівників. Що сподобалось, це те, як Максим працює з міфологемою світу. Це той випадок, коли світобудова мені була цікавішою за сам сюжет. Особливо сподобався момент зустрічі із грифоном. Це було круто! З недоліків я б відзначив фінал, надто вже наївно все виглядає.
Друга сюжетна лінія повʼязана з Ерфе. Так званий детектив археолог береться за справу щодо пошуків інформації стосовно стародавнього скіфського амулета. Ця історія мені дещо нагадала «Видозмінений вуглець» Моргана та окремі тексти Діка. Детектива наймають, щоб розслідувати мутну справу, в якій безліч білих плям. Герой потроху розкопує і розуміє, що потрапив у дещо більше і небезпечне. Для мене ця гілка була цікавішою, як через структуру оповіді та й за розвитком подій. Вона поступово набирала темп і не провисала в середині. Однак, як і в лінії з Арістеєм, фінал також розчарував. Не люблю я розвʼязки із Deus ex machina.
Попри всі недоліки, які є в тексті, це дуже амбітна річ! В українській літературі годі знайти текст з настільки добре прописаною світобудовою та міфологемою. Раджу спробувати!
Ps: великодка з посиланням на Жураківського - топ🔥
Книга розділена на дві сюжетні лінії в різних часових періодах, але у своїй основі вони досить схожі. Це подорож націлена на пошуки. Перша сюжетна лінія - юнак Арістей відправляється в подорож з Афін, щоб віднайти свого зниклого батька десь у Скіфії. Тут автор взяв золотий стандарт фентезійної мандрівки, коли герой поступово зустрічає нові обличчя і формується колектив мандрівників. Що сподобалось, це те, як Максим працює з міфологемою світу. Це той випадок, коли світобудова мені була цікавішою за сам сюжет. Особливо сподобався момент зустрічі із грифоном. Це було круто! З недоліків я б відзначив фінал, надто вже наївно все виглядає.
Друга сюжетна лінія повʼязана з Ерфе. Так званий детектив археолог береться за справу щодо пошуків інформації стосовно стародавнього скіфського амулета. Ця історія мені дещо нагадала «Видозмінений вуглець» Моргана та окремі тексти Діка. Детектива наймають, щоб розслідувати мутну справу, в якій безліч білих плям. Герой потроху розкопує і розуміє, що потрапив у дещо більше і небезпечне. Для мене ця гілка була цікавішою, як через структуру оповіді та й за розвитком подій. Вона поступово набирала темп і не провисала в середині. Однак, як і в лінії з Арістеєм, фінал також розчарував. Не люблю я розвʼязки із Deus ex machina.
Попри всі недоліки, які є в тексті, це дуже амбітна річ! В українській літературі годі знайти текст з настільки добре прописаною світобудовою та міфологемою. Раджу спробувати!
Ps: великодка з посиланням на Жураківського - топ🔥
May 17, 2025
Я в захваті від книги, і вона одразу потрапляє в список найкращого прочитаного цього року. Особливо я тішуся тим, що написав її український автор. Все, що було заявлено в анотації до книги, там є: і історичний роман, і альтернативна історія, і детектив, і фентезі, і фантастика.
Оповідь ведеться у двох часових вимірах, між якими пролягають більш як півтора тисячоліття. Як на мене, глобально читачі діляться на дві великі категорії: ті, які люблять читати про минувшину, і ті, що надають перевагу уявляти майбутнє разом з автором-фантастом. Я належу до першої категорії. Але не можу визначити, яка ж частина мені сподобалася більше. Хоча кого я обманюю, звісно ж, про сиву давнину. Але й частина, що описує майбутнє, афігєнно крута, і від неї неможливо було відірватися.
В обох частинах виринають певні артефакти, події і люди, які натякають нам на те, що обидві розповіді десь мають перетнутися, зійтися. Але от питання - зійдуться чи ні?
Дуже цікаве рішення - ремарки в примітках, читаєш їх, і виникає стійке враження, ніби хтось поінформований на вушко ділиться з тобою інсайдами, щоб ти краще зрозумів героїв чи описувані події.
Не вистачало перекладів з грецької і латини, мені здалося це важливим для розуміння тонкощів тексту. Відомі крилаті вислови, може, й не потребують перекладу, але особисто мені не всі фрази були знайомі, тому довелося користуватися перекладачем, а от грецька залишалася без перекладу, бо я лінувалася підключати грецьку клавіатуру і розбиратися з грецькими літерами 🤭 А наша загальна освіта, на жаль, не передбачала і не передбачає вивчення греки і латини звичайними учнями.
Aurora Borealis вкотре нагадує мені, чому саме читання є найулюбленішим варіантом мого дозвілля. Бо воно дає змогу за рахунок авторської вигадки, але моєї власної уяви, втекти від реальності, перейматися чиїмись клопотами, а про свої проблеми наглухо забути хоча б на короткий час, отримати задоволення від доброго тексту, який захоплює увагу і легко читається. І ця книга повністю, на сто тищ відсотків впоралася із цим завданням.
Трішки заважали одруки і помилки, не завадило б їх повиправляти до другого видання)
Оповідь ведеться у двох часових вимірах, між якими пролягають більш як півтора тисячоліття. Як на мене, глобально читачі діляться на дві великі категорії: ті, які люблять читати про минувшину, і ті, що надають перевагу уявляти майбутнє разом з автором-фантастом. Я належу до першої категорії. Але не можу визначити, яка ж частина мені сподобалася більше. Хоча кого я обманюю, звісно ж, про сиву давнину. Але й частина, що описує майбутнє, афігєнно крута, і від неї неможливо було відірватися.
В обох частинах виринають певні артефакти, події і люди, які натякають нам на те, що обидві розповіді десь мають перетнутися, зійтися. Але от питання - зійдуться чи ні?
Дуже цікаве рішення - ремарки в примітках, читаєш їх, і виникає стійке враження, ніби хтось поінформований на вушко ділиться з тобою інсайдами, щоб ти краще зрозумів героїв чи описувані події.
Не вистачало перекладів з грецької і латини, мені здалося це важливим для розуміння тонкощів тексту. Відомі крилаті вислови, може, й не потребують перекладу, але особисто мені не всі фрази були знайомі, тому довелося користуватися перекладачем, а от грецька залишалася без перекладу, бо я лінувалася підключати грецьку клавіатуру і розбиратися з грецькими літерами 🤭 А наша загальна освіта, на жаль, не передбачала і не передбачає вивчення греки і латини звичайними учнями.
Aurora Borealis вкотре нагадує мені, чому саме читання є найулюбленішим варіантом мого дозвілля. Бо воно дає змогу за рахунок авторської вигадки, але моєї власної уяви, втекти від реальності, перейматися чиїмись клопотами, а про свої проблеми наглухо забути хоча б на короткий час, отримати задоволення від доброго тексту, який захоплює увагу і легко читається. І ця книга повністю, на сто тищ відсотків впоралася із цим завданням.
Трішки заважали одруки і помилки, не завадило б їх повиправляти до другого видання)
June 26, 2025
Читається легко, мова гарна, навіть красива — місцями ловила себе на тому, що просто насолоджуюсь тим як написано.
Світ книги — унікальний мікс античності, кіберпанку, міфології, трилера. Сюжет масштабний, з безліччю шарів — від містичних та політичних до глибоко особистих.
Але були й моменти, які збили настрій. Найперше — я не отримала відповідей на багато важливих запитань. Книга закінчилась, а в голові лишилось: "А що це було?" і "Що б що?". І це трохи розчарувало. Ще одне — героям часто щастило аж занадто. Місцями прям відчувалося: занадто зручно склалися обставини. І це трохи збивало драму, бо коли ти знаєш, що все все одно вдасться — не дуже тривожно за персонажів.
Ну і десь у середині темп трохи провис. Початок захопив сильно, а далі вже хотілося більше логіки, пояснень.
Але все одно я не шкодую, що прочитала. Не легка, не прямолінійна, не для всіх — але однозначно вартісна.
Світ книги — унікальний мікс античності, кіберпанку, міфології, трилера. Сюжет масштабний, з безліччю шарів — від містичних та політичних до глибоко особистих.
Але були й моменти, які збили настрій. Найперше — я не отримала відповідей на багато важливих запитань. Книга закінчилась, а в голові лишилось: "А що це було?" і "Що б що?". І це трохи розчарувало. Ще одне — героям часто щастило аж занадто. Місцями прям відчувалося: занадто зручно склалися обставини. І це трохи збивало драму, бо коли ти знаєш, що все все одно вдасться — не дуже тривожно за персонажів.
Ну і десь у середині темп трохи провис. Початок захопив сильно, а далі вже хотілося більше логіки, пояснень.
Але все одно я не шкодую, що прочитала. Не легка, не прямолінійна, не для всіх — але однозначно вартісна.
June 15, 2025
Якшо коротко, "Aurora Borealis" Максима Гаха могла би бути хорошою книжкою, але не була 🥲
В романі дві сюжетні лінії: давня Греція, де хлоп на імʼя Арістей вирушає до Ольвії на пошук батька, і середньовічна Європа (тут є питаннячка), де торговця антикваріатом наймають для пошуку інформації про амулет.
Дві лінії повʼязані досить передбачувано, хоча певні деталі порадували (наприклад, статуя бичка, яку Ерфе приносить чиновниці, опиняється в руках Арістея - люблю такі дрібнички).
Одна з особливостей роману, яку підкреслюють в анотації: замість Середньовіччя Європа переживає стрімкий розвиток технологій. Проблема у тому, що зрозуміти, чи це середньовічні країни просунулися у розвитку, чи ми читаємо про майбутнє, неможливо, адже бренди, створені у 20-му столітті, так само називаються у паралельній гілці історії в романі (передаю привіт виробникам автівок Mazda). І так, швидкий розвиток технологій не пояснюється - просто так сталося 🤷♀️ Хоча перебіг подій, що призвів до формування Римської республіки, правила функціонування суспільства - це було дійсно цікаво.
Анотація каже нам про епічний за масштабом задуму та обсягом твір, проте роман містить рандомні факти (Арістей розмірковує, шо річки утворюються із струмків) та сцени, які не дають анічогісінько для розуміння персонажів (глава, в якій Ерфе у термі починає мацати юну дівчину, а потім платить, щоб її брати не натовкли йому пику). Деякі персонажі просто зʼявлялися і зникали (жінка на конференції, яка з��просила Ерфе у номер - для чого вона була?). Лінія Асмун та ідея про те, шо штучний інтелект має почуття, раптово обірвалася 🥲 Я би сказала, шо автор просто позначив проблематику.
Антагоніст, чиє існування ставило під загрозу майбутнє Землі, зʼявився на кількох сторінках і загинув практично випадково.
Зноски - окреме питання. Є тексти, в яких примітки є частиною твору (минулого року я мотивувала усіх читати "Печеру ідей" Сомоси, а до того - "People in the Trees" Янаґігари, де примітки рухають сюжет і дають додаткову інформацію про світоустрій), але тут їхня цінність мінімальна (до тексту "Арістей впав з коня" примітка буде "бідний Арістей...").
Автор зловживає трикрапками. Трикрапки у тексті всюди: у прямій мові, у словах автора, навіть у зносках.
Дивні жарти, наприклад, про емансипацію (так, та сама сцена у термі) та про осіб з обмеженою здатністю до репродукції - просто wtf?
Також здається, шо над текстом недостатньо працювали:
* багато одруківок;
* плутанина з мірами довжини (стадії раптово змінилися на милі, а тоді автор знову повертається до стадій);
* невідповідності у порядку подій (кінь Арістея Ксанф зникає, потім зʼявляється біля Арістея непоміченим, а дві сторінки потому персонажу кажуть, шо Ксанф сам повернувся до поселення, чому хлоп був радий) тощо.
Для мене книжка виявилася not great, not terrible - шось таке досить посереднє 🥲
В романі дві сюжетні лінії: давня Греція, де хлоп на імʼя Арістей вирушає до Ольвії на пошук батька, і середньовічна Європа (тут є питаннячка), де торговця антикваріатом наймають для пошуку інформації про амулет.
Дві лінії повʼязані досить передбачувано, хоча певні деталі порадували (наприклад, статуя бичка, яку Ерфе приносить чиновниці, опиняється в руках Арістея - люблю такі дрібнички).
Одна з особливостей роману, яку підкреслюють в анотації: замість Середньовіччя Європа переживає стрімкий розвиток технологій. Проблема у тому, що зрозуміти, чи це середньовічні країни просунулися у розвитку, чи ми читаємо про майбутнє, неможливо, адже бренди, створені у 20-му столітті, так само називаються у паралельній гілці історії в романі (передаю привіт виробникам автівок Mazda). І так, швидкий розвиток технологій не пояснюється - просто так сталося 🤷♀️ Хоча перебіг подій, що призвів до формування Римської республіки, правила функціонування суспільства - це було дійсно цікаво.
Анотація каже нам про епічний за масштабом задуму та обсягом твір, проте роман містить рандомні факти (Арістей розмірковує, шо річки утворюються із струмків) та сцени, які не дають анічогісінько для розуміння персонажів (глава, в якій Ерфе у термі починає мацати юну дівчину, а потім платить, щоб її брати не натовкли йому пику). Деякі персонажі просто зʼявлялися і зникали (жінка на конференції, яка з��просила Ерфе у номер - для чого вона була?). Лінія Асмун та ідея про те, шо штучний інтелект має почуття, раптово обірвалася 🥲 Я би сказала, шо автор просто позначив проблематику.
Антагоніст, чиє існування ставило під загрозу майбутнє Землі, зʼявився на кількох сторінках і загинув практично випадково.
Зноски - окреме питання. Є тексти, в яких примітки є частиною твору (минулого року я мотивувала усіх читати "Печеру ідей" Сомоси, а до того - "People in the Trees" Янаґігари, де примітки рухають сюжет і дають додаткову інформацію про світоустрій), але тут їхня цінність мінімальна (до тексту "Арістей впав з коня" примітка буде "бідний Арістей...").
Автор зловживає трикрапками. Трикрапки у тексті всюди: у прямій мові, у словах автора, навіть у зносках.
Дивні жарти, наприклад, про емансипацію (так, та сама сцена у термі) та про осіб з обмеженою здатністю до репродукції - просто wtf?
Також здається, шо над текстом недостатньо працювали:
* багато одруківок;
* плутанина з мірами довжини (стадії раптово змінилися на милі, а тоді автор знову повертається до стадій);
* невідповідності у порядку подій (кінь Арістея Ксанф зникає, потім зʼявляється біля Арістея непоміченим, а дві сторінки потому персонажу кажуть, шо Ксанф сам повернувся до поселення, чому хлоп був радий) тощо.
Для мене книжка виявилася not great, not terrible - шось таке досить посереднє 🥲
May 11, 2025
ах*єнно!
May 17, 2025
“Неоднозначні враження” - проситься на язик, хоча насправді ні, враження доволі однозначні, однозначно позитивні, просто без великого захвату. Це доволі обʼємний епічний твір з купою локацій і ситуацій в які потрапляють головні герої, і кожен окремий його епізод дуже навіть ок. Цікаві події в дуже виразних декораціях з колоритними другорядними персонажами. Все як повинно бути.
Але до купи це все звʼязано не найкращим чином. Іноді здається що логікою подій керує просто сам факт того що це епічна історія в вигаданому світі (вигаданих світах), в ній повинні бути пригоди, автор це усвідомлює і просто про них пише, читач це усвідомлює і просто про них читає, герої це також усвідомлюють (ги-ги) і в якийсь момент впадають в екзистенційну кризу і починають задаватись доволі справедливими питаннями по типу “а що я тут взагалі забув?”, і якось не те щоб з цієї кризи вони адекватно вирулювали, але герої не контролюють сюжет, логіка подій не контролює сюжет, сюжет контролює автор, тому оповідь просто продовжується. Якщо в цьому була певна задумка (цілком можливо), що “загальна конструкція” твору підкреслює певною мірою філософію розвʼязки, то ідея цікава, але якось не зайшло.
Власне десь після перших 200 сторінок зловив себе на думці, що [пора б вже закінчувати, але це нажаль тільки перша чверть] з одного боку все подобається, з іншого - це ненадовго. Тому що:
a) цілі які стоять перед обома головними героями доволі дрібні, вони не варті 800-та сторінок
b) відповіді на додаткові питання які виникають “по ходу” набагато цікавіші за ті цілі
c) отримання відповідей на додаткові питання не має прямого причинно-наслідкового звʼязку з досягненням цілей
d) ситуація стрімко розвивається, питань стає все більше, тримати таку динаміку і надалі буде складно
e) до того ж “світ” (обидва його варіанти) можливо аж занадто складний як для не дуже складної історії.
Просто виходячи з обʼєму можна було б очікувати що темп уповільниться, цілі якимось чином зміняться, історія трохи розвернеться, наскільки це все вийде у автора - хто його знає. ( Наприклад, один з героїв міг би знайти батька і далі вони вже вдвох намагалися б “порєшать” всі інші питаннячка. А ціль іншого персонажа: “знайти попереднього власника” й так була de facto виконана майже на самому початку, і “це не те, продовжуємо пошуки” - ніколи не було проговорено, і воно не додає зрозумілості й так не дуже адекватним з точки зору виконання цілей подальшим діям.) В будь якому разі, певні зміни в плині історії дійсно відбулися, певні розмови дійсно відбулися, але, здебільшого, автор просто фігачить далі ігноруючи проблеми. Пригоди важливіші.
Пригоди важливіші і за логістику. Наприклад: герой може прийти до тями на маленькій залізничній станції маючи лише торт і ще один предмет, купити квиток, поїхати в інше місто, зняти номер в готелі, вмовивши прийняти у нього оплату місцевим аналогом готівки, бо він ніби переховується, піти погуляти, повернутись до номеру, переодягтися, піти в казино, купити фішки, побухати, після деяких пригод повернутися в готель на таксі, через декілька днів вибираючись з готелю усвідомити що речей тут і нема, й піти собі як є. Увага питання: речей не було на початку, речей не було в кінці: в що він перевдягався? У світі де він мешкає оплата відбувається здебільшого за відбитком пальця, іноді приймають “купони”, як наприклад в готелі, але це не 100% конвертована валюта: за яке бабло він їхав в інше місто, грав в казино, чи їздив в автоматичному таксі, якщо за відбитком пальця - то чому в готелі вмовляв на купони? Якщо за купони - чому він каже що це не зовсім готівка?
Або: ця вся фігня с кешем - тому що герой переживає що за ним стежать, можливо хочуть вбити, в тому числі й тому що в нього з собою артефакт який багато кого цікавить. Спочатку артефакт в спеціальному футлярі він таскає в кармані, потім, в якийсь момент він опиняється в нього висячим на шиї - як? коли? чому? Герой декілька разів “плаває” чи то в річці чи то в лазнях: де артефакт в цей момент? чому він не переживає що його просто вкрадуть? Чи логікою рухає знову ж та сама епічність: щось погане може трапитися тоді коли відбувається “пригода” з поганими пацанами, коли пригода з поганими пацанами ще/вже не відбувається, - все добре, можна не паритися. Etc, etc. Знову ж таки: це про звʼязок між окремим епізодами. Тут вже не структурний, а горизонтальний. Про “долю дрібниць” так би мовити, яка не завжди прослідковується.
За сумішшю жанрів, і тим які саме ці жанри, за певною концентрацією на “внутрішньому” житті персонажів, дуже нагадує Роджера Желязни, в тому числі “Хроніки Амбера” але не тільки. Хоча це схожість скоріше формальна, в деталях вони зовсім різні. В решті-решт Роджер Желязни був набагато лаконічнішим, його світи - це скоріше навіювання через знайомі стереотипи. Світи в Aurora Borealis - це складні конструкції з дуже великою кількістю дрібних деталей, хоча світ тут не є самостійним персонажем чи чимось із серії “все одно що там відбувається мені просто подобається/цікаво там знаходитись”, але.. вражає. Без оцих от давньої і майбутньої античності це була б доволі посередня фантастика, нічого особливого, а так особливе все таки є, як не крути.
Цю книгу, можливо, цікавіше було б перечитувати, ніж читати вперше. Бо такі книги перечитуєш для того щоб “знову опинитися”, загальні речі вже не становлять великої цікавості, ти вже знаєш чого очікувати. І от якраз примітних місцин і людей тут таки багато, є на чому сконцентрувати увагу, є де походити, є що пороздивлятись.
Але до купи це все звʼязано не найкращим чином. Іноді здається що логікою подій керує просто сам факт того що це епічна історія в вигаданому світі (вигаданих світах), в ній повинні бути пригоди, автор це усвідомлює і просто про них пише, читач це усвідомлює і просто про них читає, герої це також усвідомлюють (ги-ги) і в якийсь момент впадають в екзистенційну кризу і починають задаватись доволі справедливими питаннями по типу “а що я тут взагалі забув?”, і якось не те щоб з цієї кризи вони адекватно вирулювали, але герої не контролюють сюжет, логіка подій не контролює сюжет, сюжет контролює автор, тому оповідь просто продовжується. Якщо в цьому була певна задумка (цілком можливо), що “загальна конструкція” твору підкреслює певною мірою філософію розвʼязки, то ідея цікава, але якось не зайшло.
Власне десь після перших 200 сторінок зловив себе на думці, що [пора б вже закінчувати, але це нажаль тільки перша чверть] з одного боку все подобається, з іншого - це ненадовго. Тому що:
a) цілі які стоять перед обома головними героями доволі дрібні, вони не варті 800-та сторінок
b) відповіді на додаткові питання які виникають “по ходу” набагато цікавіші за ті цілі
c) отримання відповідей на додаткові питання не має прямого причинно-наслідкового звʼязку з досягненням цілей
d) ситуація стрімко розвивається, питань стає все більше, тримати таку динаміку і надалі буде складно
e) до того ж “світ” (обидва його варіанти) можливо аж занадто складний як для не дуже складної історії.
Просто виходячи з обʼєму можна було б очікувати що темп уповільниться, цілі якимось чином зміняться, історія трохи розвернеться, наскільки це все вийде у автора - хто його знає. ( Наприклад, один з героїв міг би знайти батька і далі вони вже вдвох намагалися б “порєшать” всі інші питаннячка. А ціль іншого персонажа: “знайти попереднього власника” й так була de facto виконана майже на самому початку, і “це не те, продовжуємо пошуки” - ніколи не було проговорено, і воно не додає зрозумілості й так не дуже адекватним з точки зору виконання цілей подальшим діям.) В будь якому разі, певні зміни в плині історії дійсно відбулися, певні розмови дійсно відбулися, але, здебільшого, автор просто фігачить далі ігноруючи проблеми. Пригоди важливіші.
Пригоди важливіші і за логістику. Наприклад: герой може прийти до тями на маленькій залізничній станції маючи лише торт і ще один предмет, купити квиток, поїхати в інше місто, зняти номер в готелі, вмовивши прийняти у нього оплату місцевим аналогом готівки, бо він ніби переховується, піти погуляти, повернутись до номеру, переодягтися, піти в казино, купити фішки, побухати, після деяких пригод повернутися в готель на таксі, через декілька днів вибираючись з готелю усвідомити що речей тут і нема, й піти собі як є. Увага питання: речей не було на початку, речей не було в кінці: в що він перевдягався? У світі де він мешкає оплата відбувається здебільшого за відбитком пальця, іноді приймають “купони”, як наприклад в готелі, але це не 100% конвертована валюта: за яке бабло він їхав в інше місто, грав в казино, чи їздив в автоматичному таксі, якщо за відбитком пальця - то чому в готелі вмовляв на купони? Якщо за купони - чому він каже що це не зовсім готівка?
Або: ця вся фігня с кешем - тому що герой переживає що за ним стежать, можливо хочуть вбити, в тому числі й тому що в нього з собою артефакт який багато кого цікавить. Спочатку артефакт в спеціальному футлярі він таскає в кармані, потім, в якийсь момент він опиняється в нього висячим на шиї - як? коли? чому? Герой декілька разів “плаває” чи то в річці чи то в лазнях: де артефакт в цей момент? чому він не переживає що його просто вкрадуть? Чи логікою рухає знову ж та сама епічність: щось погане може трапитися тоді коли відбувається “пригода” з поганими пацанами, коли пригода з поганими пацанами ще/вже не відбувається, - все добре, можна не паритися. Etc, etc. Знову ж таки: це про звʼязок між окремим епізодами. Тут вже не структурний, а горизонтальний. Про “долю дрібниць” так би мовити, яка не завжди прослідковується.
За сумішшю жанрів, і тим які саме ці жанри, за певною концентрацією на “внутрішньому” житті персонажів, дуже нагадує Роджера Желязни, в тому числі “Хроніки Амбера” але не тільки. Хоча це схожість скоріше формальна, в деталях вони зовсім різні. В решті-решт Роджер Желязни був набагато лаконічнішим, його світи - це скоріше навіювання через знайомі стереотипи. Світи в Aurora Borealis - це складні конструкції з дуже великою кількістю дрібних деталей, хоча світ тут не є самостійним персонажем чи чимось із серії “все одно що там відбувається мені просто подобається/цікаво там знаходитись”, але.. вражає. Без оцих от давньої і майбутньої античності це була б доволі посередня фантастика, нічого особливого, а так особливе все таки є, як не крути.
Цю книгу, можливо, цікавіше було б перечитувати, ніж читати вперше. Бо такі книги перечитуєш для того щоб “знову опинитися”, загальні речі вже не становлять великої цікавості, ти вже знаєш чого очікувати. І от якраз примітних місцин і людей тут таки багато, є на чому сконцентрувати увагу, є де походити, є що пороздивлятись.
September 13, 2025
Загальна оцінка - 3.5
По-перше, хочеться висловити повагу Максимові Гаху за ідею та доволі сміливу спробу реалізувати настільки складну історію. Читати мені було справді цікаво - що можна побачити по швидкості прочитання - 800 сторінок пролітають доволі легко. Переповідати сюжет не бачу сенсу, він є в анотації.
Мені сподобались в принципі обидві історії - що скіфська, що кіберпанкова. Більшості коментаторів кіберпанкова зайшла більше, чого не можу сказати про себе. Далі поясню чому, і це будуть мікро спойлери, попереджаю.
Отже, кіберпанкова частина мені нагадала якусь стару нуарну класику (можливо це Мальтійський Сокіл?), коли детектива (у нашому випадку знавця антикваріату Віктора Ерфе) наймають знайти якусь штуку, але чим далі, тим менш стає все зрозумілим і більш заплутаним. Сюжет доволі стандартний для нуару, але нагадало мені саме тим що й у фільмі й в книзі автора здається сам загубився у своєму лабіринті та навіть не намагався пояснити якісь сюжетні ходи, появу чи смерть певних персонажів ітд ітп. Крім того, в цій частині є deus ex machina (глава так і називається, що доволі іронічно, впевнений що Максим це зробив свідомо, типу - я от спеціально це ввів у сюжет, тепер за це критикувати не можна), а в кінці все взагалі пояснюється словом ДОЛЯ. От типу - це так трапилось, тому що це так трапилось.
Також є абсолютно див��а сюжетна лінія зі штучним інтелектом, яка ні на що не впливає взагалі та обривається теж супер дивно. Ще я дуже не люблю оцей хід "головний герой такий сексуальний, що всі жінки готові з ним спати просто з першої секунди знайомства", а саме таким є Віктор.
Світ оцієї Римської республіки виписаний цікаво, але ДУЖЕ багато чого взагалі не зрозуміло і не пояснюється. Резервації, що з іншими країнами (штати? китай? росія?), як відбувся цей технологічний бум ітд ітп. Мені було б дуже цікаво почитати продовження саме про громадянську війну, яка тут незримо стоїть за всім що відбувається, й те як ця сучасна республіка утворилась.
Щодо скіфської частини, то тут майже класична "подорож героя" (і знов Максим Гах прямо вкладає ці слова Арістею, щоб показати що він розуміє певну банальність сюжету). Але мені сподобалось, є в цьому такий приємний фентезійний елемент, сцена з грифоном просто шикарна. ДУЖЕ дивна вся історія з сексуальним рабством, глава яку легко можна було просто викинути, бо вона вплинула лише на поранення Колаксая і все (але це можна було і по-іншому описати). Ну і кінцівка теж в принципі віддзеркалює кіберпанкову частину, тут теж ДОЛЯ + якось трохи обірвана вся історія з "сестрою" Арістея, занадто мало її у книзі, щоб мені якось за неї переживати, але вона по суті і є оповідачкою. Але то я вже, мабуть, прискіпаюсь.
Ну і так, в книзі є одруківки, але це питання до видавництва. Багато хто пише що з додатковою редактурою Аврора Бореаліс стала б краще, я погоджуюсь.
(Зазвичай я не пишу такі великі огляди, але зараз хворію й тому робити все одно нічого). Загалом я 100% буду ще читати книги з цього всесвіту, це цікава фантастика, альтернативна історія ітд ітп, проте хотілося б щоб автор трохи більше пропрацював персонажів і щоб все це клеїлось до купи якось краще. Впевнений, що у Максима Гаха величезний потенціал.
По-перше, хочеться висловити повагу Максимові Гаху за ідею та доволі сміливу спробу реалізувати настільки складну історію. Читати мені було справді цікаво - що можна побачити по швидкості прочитання - 800 сторінок пролітають доволі легко. Переповідати сюжет не бачу сенсу, він є в анотації.
Мені сподобались в принципі обидві історії - що скіфська, що кіберпанкова. Більшості коментаторів кіберпанкова зайшла більше, чого не можу сказати про себе. Далі поясню чому, і це будуть мікро спойлери, попереджаю.
Отже, кіберпанкова частина мені нагадала якусь стару нуарну класику (можливо це Мальтійський Сокіл?), коли детектива (у нашому випадку знавця антикваріату Віктора Ерфе) наймають знайти якусь штуку, але чим далі, тим менш стає все зрозумілим і більш заплутаним. Сюжет доволі стандартний для нуару, але нагадало мені саме тим що й у фільмі й в книзі автора здається сам загубився у своєму лабіринті та навіть не намагався пояснити якісь сюжетні ходи, появу чи смерть певних персонажів ітд ітп. Крім того, в цій частині є deus ex machina (глава так і називається, що доволі іронічно, впевнений що Максим це зробив свідомо, типу - я от спеціально це ввів у сюжет, тепер за це критикувати не можна), а в кінці все взагалі пояснюється словом ДОЛЯ. От типу - це так трапилось, тому що це так трапилось.
Також є абсолютно див��а сюжетна лінія зі штучним інтелектом, яка ні на що не впливає взагалі та обривається теж супер дивно. Ще я дуже не люблю оцей хід "головний герой такий сексуальний, що всі жінки готові з ним спати просто з першої секунди знайомства", а саме таким є Віктор.
Світ оцієї Римської республіки виписаний цікаво, але ДУЖЕ багато чого взагалі не зрозуміло і не пояснюється. Резервації, що з іншими країнами (штати? китай? росія?), як відбувся цей технологічний бум ітд ітп. Мені було б дуже цікаво почитати продовження саме про громадянську війну, яка тут незримо стоїть за всім що відбувається, й те як ця сучасна республіка утворилась.
Щодо скіфської частини, то тут майже класична "подорож героя" (і знов Максим Гах прямо вкладає ці слова Арістею, щоб показати що він розуміє певну банальність сюжету). Але мені сподобалось, є в цьому такий приємний фентезійний елемент, сцена з грифоном просто шикарна. ДУЖЕ дивна вся історія з сексуальним рабством, глава яку легко можна було просто викинути, бо вона вплинула лише на поранення Колаксая і все (але це можна було і по-іншому описати). Ну і кінцівка теж в принципі віддзеркалює кіберпанкову частину, тут теж ДОЛЯ + якось трохи обірвана вся історія з "сестрою" Арістея, занадто мало її у книзі, щоб мені якось за неї переживати, але вона по суті і є оповідачкою. Але то я вже, мабуть, прискіпаюсь.
Ну і так, в книзі є одруківки, але це питання до видавництва. Багато хто пише що з додатковою редактурою Аврора Бореаліс стала б краще, я погоджуюсь.
(Зазвичай я не пишу такі великі огляди, але зараз хворію й тому робити все одно нічого). Загалом я 100% буду ще читати книги з цього всесвіту, це цікава фантастика, альтернативна історія ітд ітп, проте хотілося б щоб автор трохи більше пропрацював персонажів і щоб все це клеїлось до купи якось краще. Впевнений, що у Максима Гаха величезний потенціал.
May 30, 2025
Книжка року!
December 24, 2025
Неймовірна подорож.
"Смерті немає, є лише життя "
"Смерті немає, є лише життя "
July 30, 2025
Непересічна книга. Зі своїми недоліками, але епічна, захоплива, атмосферна і подекуди достатньо моторошна. І головне - над нею хочеться подумати і буде що обговорити на книжковому клубі. Підозрюю, що думки будуть від "що це було" і "маячня повна" до "це геніально".
А загалом дуже радію, що виходять ось такі українські книжки.
А загалом дуже радію, що виходять ось такі українські книжки.
October 3, 2025
Дисклеймер: я не цільова аудиторія цієї книги, бо не люблю ні альтернативну історію, ні історичний роман, ні кіберпанк. Але пройти повз такої гарно оформленої книги не могла.
Що сподобалось:
✨ Масштабний задум
Дві сюжетні лінії, різні епохи, багато персонажів — це сміливо та амбітно.
✍️ Пропрацьовані деталі
Лінія минулого має класно вибудовану мандрівку з Грецію в Скіфію, і було цікаво переводити грецьки назви на сучасні місця.
А лінія майбутнього показує багато нюансів світу, де існує Римська республіка — новітні технології охопили багато сфер життя, і навіть побутові прилади нагадують про пропущені голосування.
😱 Роздуми про страх
Головні герої часто зустрічаються з небезпекою, тому і страх виступає наче супровідником або фоном.
Що не сподобалось:
Десь після чверті історії (тобто сторінок 200), я впевнилася, що історія не моя: за пригодами та сутичками мені спостерігати не цікаво, а персонажі не викликають співпереживання. Але за 21 підхід я цю історію подала.
Тож підсумую, книга велика за обсягом та задумом з неймовірною пропрацьованістю деталей. Але основні сюжетні лінії та розв'язка програли всесвіту. Думаю, що поціновувачам жанрів має зайти добре.
Що сподобалось:
✨ Масштабний задум
Дві сюжетні лінії, різні епохи, багато персонажів — це сміливо та амбітно.
✍️ Пропрацьовані деталі
Лінія минулого має класно вибудовану мандрівку з Грецію в Скіфію, і було цікаво переводити грецьки назви на сучасні місця.
Вони спустилися до води. Арістей чув про знамениті річки Скіфії — Тірс, Гіпаніс, Борисфен, — проте не очікував, що вони будуть аж такими широкими!
А лінія майбутнього показує багато нюансів світу, де існує Римська республіка — новітні технології охопили багато сфер життя, і навіть побутові прилади нагадують про пропущені голосування.
😱 Роздуми про страх
Головні герої часто зустрічаються з небезпекою, тому і страх виступає наче супровідником або фоном.
Ми зроблені зі страху, ми просякнуті ним. Це наша вісь, наш стержень, наше найбільш стійке і сильне почуття. Ми починаємо боятися з першим подихом і закінчуємо з останнім. Страх тримає нас разом. Без нього немає великих подвигів чи творів мистецтва. Культура живиться страхом. Без страху ми не ми. Без страху все було б занадто просто, наче в дитячій лічилці. Він надає нам сенсу, ваги.
Що не сподобалось:
Десь після чверті історії (тобто сторінок 200), я впевнилася, що історія не моя: за пригодами та сутичками мені спостерігати не цікаво, а персонажі не викликають співпереживання. Але за 21 підхід я цю історію подала.
Тож підсумую, книга велика за обсягом та задумом з неймовірною пропрацьованістю деталей. Але основні сюжетні лінії та розв'язка програли всесвіту. Думаю, що поціновувачам жанрів має зайти добре.
April 8, 2025
Прекрасна книга. Автору велика подяка
May 23, 2025
Альтернативно історична антиутопія для читання на одному подисі. Динамічний сюжет, пересипаний алюзіями і гіпертестуальними контекстами. Емоційний, візуальний подорожній роман, який так швидко читався, що деякі другорядні персонажі, які хвилями випливають в тексті, мені перемішались.
Хотілось би, щоб колись був фільм.
Хотілось би, щоб колись був фільм.
November 15, 2025
Український огляд нижче (Ukrainian language review is below)
According to many reviewers, here, on YouTube and elsewhere, this novel is the SF of the year in Ukraine. I agree that this is one of the strongest science fiction novels of 2025. Like many SFF works of contemporary Ukraine, it is a mixture of genres: SF (and fantasy) technologies, alt-history, mystery, adventure.
The book begins as a historical novel. During one of the wars between Athens and Sparta (the Peloponnesian Wars), a young Athenian goes in search of his father. Aristeas, the son of Philomachus, arrives in Olbia Pontica (as Wiki hints: the most important Greek colony in the delta of the Hypanis (Bug) and Borysfen (Dnipro), founded by immigrants from Miletus in 647-646 BC). Here, he finds out that his father has disappeared and is probably dead, and the city itself has not yet decided whom to support in the war, so the authorities want the young Athenian to disappear, just like his father. So Aristeas escapes from Olbia and begins his journey through the lands of the Scythians in search of his father.
Meanwhile, in “modern times,” the Ruthenian antiquarian Victor Cornelius Erfe receives an invitation from Roman Senator Jaworski, whose daughter has disappeared, and among her belongings was found an undocumented amulet of Leontophora (Cybele, mother-of-all, with two lions). For a very substantial reward, the antiquarian must find out where and how the amulet came to the daughter.
Readers are fed information about this world bit by bit. Here, the Roman Empire has not perished; it stretches eastward to the banks of the Dnipro, beyond which are nomadic reservations. Christianity did not become a significant religion (and, accordingly, Islam did not appear), Saturnalia is still celebrated, and tolerance for most other religions continues. Sexual mores are much freer, and those who want to find a partner for the night signal this with bracelets of appropriate colors. Most drugs are legal. I've seen many people describe this world as cyberpunk, but I strongly disagree. Yes, there are a lot of cyberpunk technologies here - AI with consciousness, robotization and computerization. However, the social message of cyberpunk is completely absent: there are no hackers (among the important characters), no mega-corporations that have replaced the government (here, not only does the government remain stronger, but citizens are regularly reminded of the need to vote, otherwise they can lose the privileges of citizenship), no (at least not described) secret underground world, no wage slaves... There is also an almost magical miracle in this world: levitite, a material with counter-gravity qualities that is extracted from levitite ore. A large part of the transportation system and even levitating islands for those who can afford it are built on this material.
The narrative switches between “past” and “present” in each chapter, with much of it reflected in the chapters as in a distorted mirror. In general, it is interesting, although the large size of the novel and reading in small chunks sometimes caused me to ask “a name... who is this?” but this is more a problem for me as a reader. The novel is worth reading.
На думку багатьох оглядачів, тут, на YouTube, де-інде, цей роман – фантастика року в Україні. Я погоджуюсь, що це – один з найсильніших фантастичних романів 2025 року. Як і багато фантастичних творів сучасної України – це суміш жанрів – фантастичні (майже фентезійні) технології, альт-історія, детектив, пригоди.
Книга починається як історичний роман. Під час однієї з війн між Афінами і Спартою (Пелопоннеських), молодий афінянин вирушає на пошуки свого батька. Арістей, син Філомаха прибуває до Ольвії Понтійської (як підказує Вікі: найважливіша грецька колонія в Нижньому Побужжі, у дельті Гіпаніса (Бугу) та Борисфена (Дніпра), заснована вихідцями з Мілета в 647—646 р. до н. е.). Тут він дізнається, що батько зник і ймовірно загинув, а саме місто ще не визначилось, кого підтримувати у війні, тому можновладцям бажано аби молодий афінець зник, як і його батько. Тож Арістей втікає з Ольвії і починає мандрівку землями скіфів у пошуках батька.
Тим часом у «сучасності» рутенець-антиквар Віктор Корнелій Ерфе отримує запрошення від сенатора Яворського – у того зникла донька, а серед її речей знайшли незадокументований амулет Леонтофори (праматір Кібела з двома левами). За дуже значну винагороду антиквар має знайти звідки і як потрапив до доньки цей амулет.
Читачам по крихті згодовуються дані про цей світ. Тут Римська імперія не загинула, вона простягається на схід до берегів Дніпра, за якими знаходяться резервації кочовиків. Християнство не стало значимою релігією (а відповідно і Іслам не з’явився), досі святкуються Сатурналії і триває терпимість до більшості інших релігій. Сексуальні нрави значно вільніші, охочі знайти партнера на ніч сигналізують про це браслетами відповідних кольорів. Більшість наркотиків легальна. Я бачив багато хто описує цей світ як кіберпанк, проте з цим я категорично не погоджують. Так, тут існують багато технологій кіберпанку – ШІ зі свідомістю, роботизація і комп’ютерізація. Проте повністю відсутній соціальний посил кіберпанку – нема (серед важливих персонажів) хакерів, нема мегакорпорацій, що замінили уряд (тут не лише уряд лишається сильнішим, а й громадянам регулярно нагадують про необхідність проголосувати, інакше можна втратити привілеї, які надає громадянство), нема (не описано) таємного світу-підпілля, нема зарплатних рабів… Також у цьому світі існує і майже фентезійне диво – левітит, матеріал з контрагравітаційними якостями, що видобувається з левітитової руди. На цьому матеріалі побудовано значну частину транспортної системи і навіть левітуючі острови для тих, хто може це собі дозволити.
Оповідь щоглави перемикається між «минувщиною» і «сучасністю», при чому багато чого віддзеркалюється у главах як у викривленому люстерці. В цілому цікаво, хоча великий розмір роману і читання по маленькому шматочку іноді викликало у мене питання «таке-то ім’я… хто ж це такий?» але це більше проблема мене, як читача. Роман вартує прочитання.
According to many reviewers, here, on YouTube and elsewhere, this novel is the SF of the year in Ukraine. I agree that this is one of the strongest science fiction novels of 2025. Like many SFF works of contemporary Ukraine, it is a mixture of genres: SF (and fantasy) technologies, alt-history, mystery, adventure.
The book begins as a historical novel. During one of the wars between Athens and Sparta (the Peloponnesian Wars), a young Athenian goes in search of his father. Aristeas, the son of Philomachus, arrives in Olbia Pontica (as Wiki hints: the most important Greek colony in the delta of the Hypanis (Bug) and Borysfen (Dnipro), founded by immigrants from Miletus in 647-646 BC). Here, he finds out that his father has disappeared and is probably dead, and the city itself has not yet decided whom to support in the war, so the authorities want the young Athenian to disappear, just like his father. So Aristeas escapes from Olbia and begins his journey through the lands of the Scythians in search of his father.
Meanwhile, in “modern times,” the Ruthenian antiquarian Victor Cornelius Erfe receives an invitation from Roman Senator Jaworski, whose daughter has disappeared, and among her belongings was found an undocumented amulet of Leontophora (Cybele, mother-of-all, with two lions). For a very substantial reward, the antiquarian must find out where and how the amulet came to the daughter.
Readers are fed information about this world bit by bit. Here, the Roman Empire has not perished; it stretches eastward to the banks of the Dnipro, beyond which are nomadic reservations. Christianity did not become a significant religion (and, accordingly, Islam did not appear), Saturnalia is still celebrated, and tolerance for most other religions continues. Sexual mores are much freer, and those who want to find a partner for the night signal this with bracelets of appropriate colors. Most drugs are legal. I've seen many people describe this world as cyberpunk, but I strongly disagree. Yes, there are a lot of cyberpunk technologies here - AI with consciousness, robotization and computerization. However, the social message of cyberpunk is completely absent: there are no hackers (among the important characters), no mega-corporations that have replaced the government (here, not only does the government remain stronger, but citizens are regularly reminded of the need to vote, otherwise they can lose the privileges of citizenship), no (at least not described) secret underground world, no wage slaves... There is also an almost magical miracle in this world: levitite, a material with counter-gravity qualities that is extracted from levitite ore. A large part of the transportation system and even levitating islands for those who can afford it are built on this material.
The narrative switches between “past” and “present” in each chapter, with much of it reflected in the chapters as in a distorted mirror. In general, it is interesting, although the large size of the novel and reading in small chunks sometimes caused me to ask “a name... who is this?” but this is more a problem for me as a reader. The novel is worth reading.
На думку багатьох оглядачів, тут, на YouTube, де-інде, цей роман – фантастика року в Україні. Я погоджуюсь, що це – один з найсильніших фантастичних романів 2025 року. Як і багато фантастичних творів сучасної України – це суміш жанрів – фантастичні (майже фентезійні) технології, альт-історія, детектив, пригоди.
Книга починається як історичний роман. Під час однієї з війн між Афінами і Спартою (Пелопоннеських), молодий афінянин вирушає на пошуки свого батька. Арістей, син Філомаха прибуває до Ольвії Понтійської (як підказує Вікі: найважливіша грецька колонія в Нижньому Побужжі, у дельті Гіпаніса (Бугу) та Борисфена (Дніпра), заснована вихідцями з Мілета в 647—646 р. до н. е.). Тут він дізнається, що батько зник і ймовірно загинув, а саме місто ще не визначилось, кого підтримувати у війні, тому можновладцям бажано аби молодий афінець зник, як і його батько. Тож Арістей втікає з Ольвії і починає мандрівку землями скіфів у пошуках батька.
Тим часом у «сучасності» рутенець-антиквар Віктор Корнелій Ерфе отримує запрошення від сенатора Яворського – у того зникла донька, а серед її речей знайшли незадокументований амулет Леонтофори (праматір Кібела з двома левами). За дуже значну винагороду антиквар має знайти звідки і як потрапив до доньки цей амулет.
Читачам по крихті згодовуються дані про цей світ. Тут Римська імперія не загинула, вона простягається на схід до берегів Дніпра, за якими знаходяться резервації кочовиків. Християнство не стало значимою релігією (а відповідно і Іслам не з’явився), досі святкуються Сатурналії і триває терпимість до більшості інших релігій. Сексуальні нрави значно вільніші, охочі знайти партнера на ніч сигналізують про це браслетами відповідних кольорів. Більшість наркотиків легальна. Я бачив багато хто описує цей світ як кіберпанк, проте з цим я категорично не погоджують. Так, тут існують багато технологій кіберпанку – ШІ зі свідомістю, роботизація і комп’ютерізація. Проте повністю відсутній соціальний посил кіберпанку – нема (серед важливих персонажів) хакерів, нема мегакорпорацій, що замінили уряд (тут не лише уряд лишається сильнішим, а й громадянам регулярно нагадують про необхідність проголосувати, інакше можна втратити привілеї, які надає громадянство), нема (не описано) таємного світу-підпілля, нема зарплатних рабів… Також у цьому світі існує і майже фентезійне диво – левітит, матеріал з контрагравітаційними якостями, що видобувається з левітитової руди. На цьому матеріалі побудовано значну частину транспортної системи і навіть левітуючі острови для тих, хто може це собі дозволити.
Оповідь щоглави перемикається між «минувщиною» і «сучасністю», при чому багато чого віддзеркалюється у главах як у викривленому люстерці. В цілому цікаво, хоча великий розмір роману і читання по маленькому шматочку іноді викликало у мене питання «таке-то ім’я… хто ж це такий?» але це більше проблема мене, як читача. Роман вартує прочитання.
November 3, 2025
(колись потім напишу відгук, але це було круто)
October 21, 2025
Книгу не прочитаєш за один день...а я й узагалі розтягувала задоволення на 3 чи 4 місяці😅.
Це історія про пошук. І я не про певну людину чи предмет. Пошук перетворюється на метафору дорослішання, пробудження, прозріння.
Дві часові лінії. Написано детально, якісно та дуже гарно. Десь тобі більше подобається античність, десь сучасність...і класно, що автор ніби вчасно тебе виводить зі стану "нудно — хочу вже іншу лінію"). Книга — унікальний мікс античності, кіберпанку, міфології, трилера.
Автор цікаво взаємодіє з читачем — то додає примітки, які нам нічого такого про сюжет не скажуть, але вони такі, ніби автор у даний момент читає з нами цю історію і коментує прочитане☺️. Плюс представлення персонажа у вигляді п'єси, ну бо ж герой — драматург)).
Написано текст дуже красиво🤍
А тепер трішки цитат...
"Успіх має свою ціну, любила повторювати вона. І найчастіше ця ціна надто висока."
І одразу ще така:
"А свобода — це, як відомо, відповідальність."
Бо свобода без дії — ілюзія. І саме тому у книзі свобода завжди болить — вона вимагає вибору, а кожен вибір тут має ціну. Це напряму перегукується із першою цитатою: успіх має свою ціну. Свобода теж. І ми, як ніхто, це розуміємо.😔
"Виходячи з цього, я більше схильний до думки, що ніякої змови нема, просто життя якось по-дебільному влаштоване, от і все."
"Найкращі рішення — це ті, які приймають, коли збираються пиячити ввечері, а потім підтверджують наступного дня на тверезу голову."
"Того вечора я зрозумів, що Доля — це не нитка, яка веде нас крізь життя, а ворожа сила, яка грається з нами, як море грається з кораблем під час шторму. Вона може вбити швидко й безболісно, а може мордувати довго, зі страшними муками. Як благородний лихвар — такий ось нонсенс! — вона часом дає нам роки відстрочки, навіть десятиліття. Але в кінці все одно отримує своє з відсотками, — Колаксай посміхнувся. — Зрештою, життя — лише відтермінування смерті, чи не так?"
Для мене ця думка звучить не як песимізм, а як полегшення: якщо смерть неминуча, то варто нарешті жити — без ілюзій, без страху, але СВІДОМО.
"Кожен поворот сюжету — це поворот ножа у наших ранах. Усе відбувається завжди лише раз, завжди насправді, без репетицій і зіпсованих дублів. Наші сценічні вибрики дорого нам коштують." — А тут якраз і пояснення, як саме жити свідомо)
"Кожна нота розчинялася у повітрі разом із парою, що супроводжувала кожен його видих. Музика виливалася з нього разом із тривогами та страхами, очищала його. Вона дозволяла йому поринути в той особливий стан свідомості, коли зникають час, відстані та втома. Коли єдиною реальністю стає дорога сама по собі, без пояснення і мети, без початку й кінця."
— просто дуже красиво написаний текст😍
"Ми зроблені зі страху, просякнуті ним. Це наша вісь, наш стрижень, наше найбільш стійке і сильне почуття. Ми починаємо боятися з першим подихом і закінчуємо з останнім. Страх тримає нас разом. Без нього немає великих подвигів чи творів мистецтва. Культура живиться страхом. Без страху ми не ми. Без страху все було б надто просто, як у дитячій лічилці. Він надає нам сенсу, ваги. Боги заздрять нам не тому, що ми смертні, вони заздрять нашому страхові. Страх наділяє нас глибиною, трагічністю, якої вони позбавлені. Страх доступний лише тим, кому є що втрачати. В якомусь сенсі це особливий різновид любові до життя."
Це парадокс: саме те, що ми намагаємось подолати, народжує найвеличніше. Страх смерті породжує релігію, страх забуття — мистецтво, страх хаосу — закони. Людина — трагічна істота, яка розуміє кінець і тому відчуває життя сильніше. Фінал цитати — перетворення страху на любов. Ми боїмося не тому, що слабкі, а тому, що нам не байдуже. Страх — це доказ прив’язаності до життя, людей, світу.
У ньому не лише тривога, а й ніжність, турбота, бажання зберегти все, що тобі важливе.
"Так, ніби під час війни люди, наче й не було нічого, ходять собі на роботу, по крамницях і в гості до друзів, снідають, обідають і вечеряють, милуються заходом сонця і пишуть любовні листи, — у що я, звісно, не міг повірити…"
— ми колись теж, ми теж...
Всі ми знаємо, як це: жити під час війни і водночас "жити".
Світло не зникає навіть у темряві. Воно просто змінює колір. І назва Aurora Borealis — символ саме цього: холодне, але живе сяйво у найтемнішій ночі.
Ну і з нового для мене формату... Ось що собі виписала з символів книги та моє бачення їх значення:
Амулет — пам’ять і спадковість, спокуса знання, небезпечна істина. Ми носимо минуле, навіть коли вдаємо, що забули.
Північне сяйво (Aurora Borealis) — момент, коли темрява показує красу.
Шлях / подорож — рух у невідоме, у себе, у межу між страхом і прозрінням.
Один мінус - ну як такий крутий світ і без кави?))😭
Це історія про пошук. І я не про певну людину чи предмет. Пошук перетворюється на метафору дорослішання, пробудження, прозріння.
Дві часові лінії. Написано детально, якісно та дуже гарно. Десь тобі більше подобається античність, десь сучасність...і класно, що автор ніби вчасно тебе виводить зі стану "нудно — хочу вже іншу лінію"). Книга — унікальний мікс античності, кіберпанку, міфології, трилера.
Автор цікаво взаємодіє з читачем — то додає примітки, які нам нічого такого про сюжет не скажуть, але вони такі, ніби автор у даний момент читає з нами цю історію і коментує прочитане☺️. Плюс представлення персонажа у вигляді п'єси, ну бо ж герой — драматург)).
Написано текст дуже красиво🤍
А тепер трішки цитат...
"Успіх має свою ціну, любила повторювати вона. І найчастіше ця ціна надто висока."
І одразу ще така:
"А свобода — це, як відомо, відповідальність."
Бо свобода без дії — ілюзія. І саме тому у книзі свобода завжди болить — вона вимагає вибору, а кожен вибір тут має ціну. Це напряму перегукується із першою цитатою: успіх має свою ціну. Свобода теж. І ми, як ніхто, це розуміємо.😔
"Виходячи з цього, я більше схильний до думки, що ніякої змови нема, просто життя якось по-дебільному влаштоване, от і все."
"Найкращі рішення — це ті, які приймають, коли збираються пиячити ввечері, а потім підтверджують наступного дня на тверезу голову."
"Того вечора я зрозумів, що Доля — це не нитка, яка веде нас крізь життя, а ворожа сила, яка грається з нами, як море грається з кораблем під час шторму. Вона може вбити швидко й безболісно, а може мордувати довго, зі страшними муками. Як благородний лихвар — такий ось нонсенс! — вона часом дає нам роки відстрочки, навіть десятиліття. Але в кінці все одно отримує своє з відсотками, — Колаксай посміхнувся. — Зрештою, життя — лише відтермінування смерті, чи не так?"
Для мене ця думка звучить не як песимізм, а як полегшення: якщо смерть неминуча, то варто нарешті жити — без ілюзій, без страху, але СВІДОМО.
"Кожен поворот сюжету — це поворот ножа у наших ранах. Усе відбувається завжди лише раз, завжди насправді, без репетицій і зіпсованих дублів. Наші сценічні вибрики дорого нам коштують." — А тут якраз і пояснення, як саме жити свідомо)
"Кожна нота розчинялася у повітрі разом із парою, що супроводжувала кожен його видих. Музика виливалася з нього разом із тривогами та страхами, очищала його. Вона дозволяла йому поринути в той особливий стан свідомості, коли зникають час, відстані та втома. Коли єдиною реальністю стає дорога сама по собі, без пояснення і мети, без початку й кінця."
— просто дуже красиво написаний текст😍
"Ми зроблені зі страху, просякнуті ним. Це наша вісь, наш стрижень, наше найбільш стійке і сильне почуття. Ми починаємо боятися з першим подихом і закінчуємо з останнім. Страх тримає нас разом. Без нього немає великих подвигів чи творів мистецтва. Культура живиться страхом. Без страху ми не ми. Без страху все було б надто просто, як у дитячій лічилці. Він надає нам сенсу, ваги. Боги заздрять нам не тому, що ми смертні, вони заздрять нашому страхові. Страх наділяє нас глибиною, трагічністю, якої вони позбавлені. Страх доступний лише тим, кому є що втрачати. В якомусь сенсі це особливий різновид любові до життя."
Це парадокс: саме те, що ми намагаємось подолати, народжує найвеличніше. Страх смерті породжує релігію, страх забуття — мистецтво, страх хаосу — закони. Людина — трагічна істота, яка розуміє кінець і тому відчуває життя сильніше. Фінал цитати — перетворення страху на любов. Ми боїмося не тому, що слабкі, а тому, що нам не байдуже. Страх — це доказ прив’язаності до життя, людей, світу.
У ньому не лише тривога, а й ніжність, турбота, бажання зберегти все, що тобі важливе.
"Так, ніби під час війни люди, наче й не було нічого, ходять собі на роботу, по крамницях і в гості до друзів, снідають, обідають і вечеряють, милуються заходом сонця і пишуть любовні листи, — у що я, звісно, не міг повірити…"
— ми колись теж, ми теж...
Всі ми знаємо, як це: жити під час війни і водночас "жити".
Світло не зникає навіть у темряві. Воно просто змінює колір. І назва Aurora Borealis — символ саме цього: холодне, але живе сяйво у найтемнішій ночі.
Ну і з нового для мене формату... Ось що собі виписала з символів книги та моє бачення їх значення:
Амулет — пам’ять і спадковість, спокуса знання, небезпечна істина. Ми носимо минуле, навіть коли вдаємо, що забули.
Північне сяйво (Aurora Borealis) — момент, коли темрява показує красу.
Шлях / подорож — рух у невідоме, у себе, у межу між страхом і прозрінням.
Один мінус - ну як такий крутий світ і без кави?))😭
August 27, 2025
ставлю 3, бо автор старався
September 25, 2025
Це книжка, яку доволі складно кудись чітко віднести. Ясно одне: це фантастика. Причому радше наукова, ніж якась іще. Тут наявні доволі характерна для наукової фантастики... назвемо це «теорія позаземного походження людства», а також альтернативна історія, що є науковофантастичним піджанром. Дехто стверджує, що сучасна лінія ще й кіберпанкова, але я не погоджуюся. Це, на мою думку, не кіберпанк, а цілком обґрунтований погляд на наше завтра, себто фантастика ближнього прицілу — теж науковофантастичний піджанр.
Раптом хтось не знає, так я скажу: в книзі 800 сторінок. (До речі, для свого розміру вона неймовірно легка, в смислі в грамах, це магія якась). Отже, в цю книжку вмістилося багато всього, тож тримайтеся, відгук буде чималеньким.
Я б сказала, що автор поставив перед собою три великі завдання:
— показати, яким міг би стати наш світ, якби Римська імперія встояла. Тут важливо: не змалювати передумови, які допомогли б їй встояти, а суто антуражно поглянути, яким був би наш світ, якби це сталося;
— захопити читача сюжетом, де будуть мандри, пошуки, битви, перемоги і поразки;
— поговорити про те, що таке життя і як його жити попри екзистенційний жах.
Усі три завдання рівнозначні, їм приділяється десь однакова увага. Тому в книзі дуже багато описів, детальних аж настільки, що могло б здатися, що значна їх частина зайва... Якби вони не були такими прекрасними.
Якщо ви давно читаєте мої відгуки, то знаєте, що я загалом не поціновувачка описів. Але автор мене зачарував. Він робить це якось напрочуд магічно, в його описах немає жодного зайвого слова, кожне працює на створення картинки в голові. Читаючи цю книжку, я отримала настільки повноцінну картинку, яка мені трапляється рідко. У мене не тільки поставали перед внутрішнім поглядом зображення, я чула звуки, запахи, торкалася описуваних поверхонь. Повне занурення.
І якщо в античній часовій лінії ці описи переважно змальовують світ, так би мовити, історично, хто читав про ті часи, навіть впізнає окремі деталі, то в новітній часовій лінії міститься авторське бачення того, що чекає нас у майбутнього, і це дуже цікаво читати, порівнюючи з власними думками. Загалом я вірю, що десь так усе і буде: максимальна автоматизованість, яка спричиняє ризик такої собі самотности в натовпі. Людей наче і багато, але немає численних дрібних контактів людина-людина, які сьогодні трапляються в нас постійно і тренують нас заводити знайомства, справляти враження, відгороджуватися від людини, показуючи, що спілкування нецікаве, чи, навпаки, сигналізувати, що залюбки потеревенили б. Набагато рідше можна поговорити з продавцем, бібліотекарем, працівником на рецепції, таксистом, бо переважно замість них — ШІ. І виникає враження, наче люди тебе взагалі не оточують, адже з життя прибрані саме ті незнайомці, з якими зазвичай доводиться спілкуватися найчастіше.
Трохи нам розповідають і про новітню історію цього світу. Донедавна тут була доволі тоталітарна Імперія, з римським салютом, потужним репресивним апаратом і мілітаристською ідеологією. Але повстанці у кривавій боротьбі здолали її і встановили республіку, яка намагається бути демократичною і людинолюбивою. Загалом виходить. Але, як завжди, є нюанси. Численні нюанси.
Водночас тут багато того, що тягнеться ще з прадавніх часів. Так, чи не найбільшою цінністю є римське громадянство, римляни діляться на патриціїв і плебеїв, по той бік кордону — terra incognita, там живуть варвари. Меми, цитати, фразеологізми — якщо не з Овідія, то з Гомера, якщо не про Медею, то про Антигону. Дуже багато латини, яка подається без перекладу, бо хто б там перекладав. Наприклад, et cetera замість тощо. Чесно скажу, мені тут сильно забракло обізнаности, я не в змозі була перекласти для себе більшість цитат (не етцетера, звісно) і не відслідкувала безліч алюзій. Я розумію, що не робити приміток тут було свідомим рішенням, бо для героя це все цілком природне, повне занурення, всі діла. Але особисто мені приміток таки бракувало.
Ще не можу не відзначити авторський гумор, ядучий і, на мій смак, класний. В описах він проявляється найповніше.
Давніша лінія розповідається від третьої особи, хоча там і є персонаж, в голові якого ми сидимо, а новітня лінія йде від першої особи, і це створює певний ефект: новітня лінія сприймається як сучасність, а давніша — відсторонено. Це враження посилюється, коли ми дізнаємося, що давніша лінія — це книжка (в ній є авторські примітки, в сенсі не Гаха, а автора книжки), причому герой-наратор новітньої лінії читав її лише частково і доволі неуважно, тому не помітив зв’язку з власною історією.
Власне, сюжет крутиться навколо такого собі культу Великої Матері, яка нібито спить десь у степах. Деталі цього культу оповідати не буду, бо це спойлер: вони відкриваються героям поступово і мають значення. У давнішій лінії юнак Арістей приїздить до Скіфії (спершу в грецький поліс, потім далі на північ) у пошуках батька. У нього вдома війна і заразом чума, старший брат хворіє, мати від нього не відходить, і ще й батько зник. Арістей мусить діяти, шукати його — але за якийсь час сам визнає, що охоплене мором місто, що знемагає від війни, лякало його, зовсім юного, і пошуки батька стали радше приводом для втечі звідти. Арістей приїздить до маєтку, що перебуває у власності його родини, його приймає управитель, але обставини складаються таким чином, що зрештою юнакові доводиться таємно тікати на північ у супроводі лише одного раба. Незабаром він зустрічає дивного скіфа, і втрьох вони мандрують далі: Арістей шукає батька, а скіф — чогось іще, про що розповість не одразу.
Юнакові доведеться побувати в Метрополі, потрапити в полон до амазонок, долати пороги Дніпра... На його долю випаде чимало пригод, про які потім буде написано книжку з промовистою назвою «Подорож на Північ». Яку півтори тисячі років потому гортатиме і Віктор Корнелій Ерфе, головний герой новітньої лінії. Він археолог за освітою, антиквар за фахом. І його винайняли, щоб він знайшов колишніх власників старовинного золотого амулету. Справа в тому, що після війни — тієї самої, коли на місці Імперії постала Республіка — багато цінностей змінювали власників, назвемо це так, не дуже законним шляхом. Але тепер зберігати в себе крадене — ганебно. Аж раптом амулет невідомого походження знаходять у родині сенатора. Це може дорого йому коштувати, тож він готовий на будь-які витрати, щоб тишком-нишком дізнатися, кому цей амулет належав, яким чином потрапив до його сестри і якщо це було незаконно, чи можна укласти якусь угоду заднім числом, щоб «відмити» його. Сам того не знаючи, Віктор кілька разів перетинає колишній шлях Арістея. Наприклад, цей амулет був у його товариша. Арістей на закинутій фермі знаходить іграшку — і півтори тисячі років потому саме цю іграшку Віктор дарує жінці, що колекціонує цікаві артефакти. Загалом їхні історії пов’язані оцими антуражними деталями, мотивом пошуку і Великою Матір’ю, до якої зрештою і приводять їх їхні шляхи.
А водить їх, варто зауважити, ще тими манівцями. Враження таке, наче що Віктор, що Арістей ведуть свої пошуки навпомацки, постійно заходячи то в глухий кут, то в якесь відгалуження стежки, що веде зовсім не в той бік. Хоча, власне, чому враження? Так і є. Якщо спробувати описати емоцію, яка виникає, коли намагаєшся влізти в шкуру що одного, що другого, на думку спадає слово «розгубленість». І цим авторові часто дорікають, мовляв, у вас герої тупцюють на одному місці, самі не знають, чого хочуть.
Мені здалося, що це зроблене навмисне. Що покликане виразити ідейні сенси — і з тими-таки сенсами пов’язана і наявність двох ліній, коли нам, по суті, одну й ту саму історію розповідають двічі в геть різних декораціях, із трохи різними героями і через те по-різному і подієво. Тож поговорімо про сенси, як їх побачила я.
Як я вже казала, для мене це книжка про екзистенційний жах, про нестерпний жах буття як такого. Автор колупається в ньому, намагається розібрати на складові і так пізнати, а отже, приборкати. Тут мені відгукується, бо маю з цим доволі специфічну проблему. Я сама вважаю буття прекрасним, а небуття страшним, мій жах — це якраз жах припинення буття. Але мене виховала (і вклала дуже багато в мою особистість) людина з величезним екзистенційним жахом. Тому десь усередині мене, дуже глибоко, сидить ота частинка її страхів, чужа мені і від цього незбагненна, а оскільки вона з дуже раннього дитинства, то неабияк на мене впливає. Там сидить страх жити, робити будь-який порух, приймати будь-які рішення, бо за це покарають. Спадок родини ворогів народу, ага. Мрією того шматочка є завмерти і не рухатися взагалі, не існувати, адже відсутність руху — це смерть. Солодка мрія про небуття, яке захистить від жаху існування. І я одразу скажу: ця книжка, розбираючись, як той жах влаштований, чимало мені допомогла. Бо самій мені розібратися було несила, надто вже воно мені чуже.
В Арістея ситуація загалом така. Він молодший син авторитарної матері і сильного батька, який звик почуватися захищеним і благополучним. Аж раптом починається війна, і їхнє місто загрожене; зникає батько; місто охоплює епідемія; його старший брат хворий і помирає, мати замикається в собі, по суті відмовляючи йому в захисті. І він, зовсім іще юний, мусить вирушати в далекі мандри, бо так має чинити чоловік. Але чоловіком Арістей ще не почувається, він замалий для такого відчуття. Менше з тим, він рішуче діє, і коли йому пропонують припинити пошуки і просто повернутися додому, відкидає цю пропозицію негайно. Частково — бо справді налаштований зробити, що мусить. Частково — бо це, як я вже казала, спосіб втечі від страшного буття в рідному місті. Але це дієва втеча, він не прагне завмерти і не робити нічого. Життя ще добряче поб’є його, перш ніж він захоче нарешті спокою. Однак загалом його можна зрозуміти, на нього таки справді чимало всього навісили, і його так легко зрозуміти, коли він чує поклик до чогось, що підозріло нагадує спокій і тепло материнського лона, і відчайдушно прагне туди. Але для Арістея це мить, і коли він розуміє, чому щойно ледь не піддався, жахається. (Тут іще можна багато сказати про його супутника-скіфа і його вибір, бо воно важливо для розуміння сенсів, але сильно спойлерно, тому не буду. Але принагідно обговорила б із кимось, хто читав).
У Віктора все геть інакше. Його екзистенційний жах багатократно більший, він навіть виражений соматично: у Віктора фобія натовпів. Щоб перебувати поміж людей і не збожеволіти, він постійно ковтає новомодний наркотик. Віктор живе у велелюдних містах, але людей, з якими він спілкується добровільно, можна перерахувати на пальцях однієї руки, і він сам каже, що найближчою йому істотою, виявляється, був ШІ. Але це не про людей навколо нього, це про нього. В тексті це не проговорюється, але при читанні дуже відчутно: Віктор живе нудьгуючи. Йому невимовно нудно робити все те, що треба робити. Аж настільки, що він примудрився пропустити сім голосувань і на наших очах пропустить восьме, йому вже навіть погрожують припиненням виборчих прав. От здавалося б, яка проблема в тому, щоб проголосувати, тим більше що це можна зробити з будь-якого терміналу? Та йому байдуже. Те, що його оточує, могло б бути цікавим, захопливим, але для нього таким не є. Він багато п’є, постійно вживає наркотики, намагаючись втекти від цього життя, його самоти, його нудьги, але водночас не намагається жити активніше, щоб розвіяти цю самоту і нудьгу. І лише коли життя вкидає його у справжню небезпеку, адреналін робить свою справу. Наважившись подивитися в обличчя життю, яке його так тривожить, і відважно почати його жити, він нарешті дає раду своєму підвішеному стану, своїй розгубленості. Власне, Арістей розгублений тому, що обставини в нього і справді приголомшуючі. Віктор розгублений по життю, бо його кудись волоче, а він іще й жити не почав. Арістей дорослішає. Віктор, по суті, народжується.
Мені здається, що причина таких відмінностей — у відмінностях світу. Оце зменшення соціальних зв’язків, автоматизація багатьох процесів, які раніше потребували від людини більшої залучености, бодай крихітних, але рішень, призводить до того, що людина цілком може прожити значну частину життя, майже нічого не вирішуючи сама. І в результаті потреба щось вирішити — бодай під час голосування — лякатиме її. Вона житиме, покладаючись на правила, встановлені іншими: на звичаї, закони, традиції родини абощо. Дали замовлення? Ну, берем. Запропонували десь поїхати? Ну, поїдем. Віктор згадує, що його родичі були прибічниками Імперії, але ми так і не знаємо, які в нього самого політичні переконання, хоча провели з ним чимало часу. Бо про це ж треба думати, оцінювати щось, вирішувати. Але парадокс (доволі передбачуваний, втім) у тому, що, коли ти не вирішуєш за себе і не живеш своє життя, за тебе вирішуватимуть обставини й інші люди. І таким чином ти вскочиш у халепу, з якої можеш і не вибратися. Арістей це знає в теорії і вчиться реалізовувати це знання на практиці. Віктор уже дорослий дядько, але пізнає цю істину тільки тепер.
Автор доволі глибоко занурює читача в думки, почуття, тривоги обох персонажів, і поки намотується обсяг, ті їхні тривоги потроху стають зрозумілішими, наче розчленовуються, аналізуються. І в результаті виходиш із читання, трохи краще зрозумівши власні тривоги, якщо вони бодай трохи суголосні персонажевим.
Ну і про якість видання. Книжка красива і, як я вже казала, дуже легка. Після другого прочитання золота фарба не облазить. Якість картону обкладинки трохи не айс, б’ються кутики і внизу корінця залом доволі серйозний, хоча читали книжку дуже обережно. Прошито-проклеєно чудово, книжка такого обсягу прекрасно тримається, чудово і повністю розгортається. Багато доволі серйозних коректорських помилок, коли в словах склади місцями понямілися отако, чи якісь помітні хибодруки, в одному місці частина рядка з’їхала і стала посеред іншого рядка. Але враховуючи обсяг книжки, я сказала б, що кількість хиб прийнятна та обумовлена тим, що в нас зараз відмовилися від практики віддавати книжку послідовно двом різним коректорам. Тобто помилки є, але це об’єктивно неуникно, коректор спрацював нормально, як на такий обсяг.
Раптом хтось не знає, так я скажу: в книзі 800 сторінок. (До речі, для свого розміру вона неймовірно легка, в смислі в грамах, це магія якась). Отже, в цю книжку вмістилося багато всього, тож тримайтеся, відгук буде чималеньким.
Я б сказала, що автор поставив перед собою три великі завдання:
— показати, яким міг би стати наш світ, якби Римська імперія встояла. Тут важливо: не змалювати передумови, які допомогли б їй встояти, а суто антуражно поглянути, яким був би наш світ, якби це сталося;
— захопити читача сюжетом, де будуть мандри, пошуки, битви, перемоги і поразки;
— поговорити про те, що таке життя і як його жити попри екзистенційний жах.
Усі три завдання рівнозначні, їм приділяється десь однакова увага. Тому в книзі дуже багато описів, детальних аж настільки, що могло б здатися, що значна їх частина зайва... Якби вони не були такими прекрасними.
Якщо ви давно читаєте мої відгуки, то знаєте, що я загалом не поціновувачка описів. Але автор мене зачарував. Він робить це якось напрочуд магічно, в його описах немає жодного зайвого слова, кожне працює на створення картинки в голові. Читаючи цю книжку, я отримала настільки повноцінну картинку, яка мені трапляється рідко. У мене не тільки поставали перед внутрішнім поглядом зображення, я чула звуки, запахи, торкалася описуваних поверхонь. Повне занурення.
І якщо в античній часовій лінії ці описи переважно змальовують світ, так би мовити, історично, хто читав про ті часи, навіть впізнає окремі деталі, то в новітній часовій лінії міститься авторське бачення того, що чекає нас у майбутнього, і це дуже цікаво читати, порівнюючи з власними думками. Загалом я вірю, що десь так усе і буде: максимальна автоматизованість, яка спричиняє ризик такої собі самотности в натовпі. Людей наче і багато, але немає численних дрібних контактів людина-людина, які сьогодні трапляються в нас постійно і тренують нас заводити знайомства, справляти враження, відгороджуватися від людини, показуючи, що спілкування нецікаве, чи, навпаки, сигналізувати, що залюбки потеревенили б. Набагато рідше можна поговорити з продавцем, бібліотекарем, працівником на рецепції, таксистом, бо переважно замість них — ШІ. І виникає враження, наче люди тебе взагалі не оточують, адже з життя прибрані саме ті незнайомці, з якими зазвичай доводиться спілкуватися найчастіше.
Трохи нам розповідають і про новітню історію цього світу. Донедавна тут була доволі тоталітарна Імперія, з римським салютом, потужним репресивним апаратом і мілітаристською ідеологією. Але повстанці у кривавій боротьбі здолали її і встановили республіку, яка намагається бути демократичною і людинолюбивою. Загалом виходить. Але, як завжди, є нюанси. Численні нюанси.
Водночас тут багато того, що тягнеться ще з прадавніх часів. Так, чи не найбільшою цінністю є римське громадянство, римляни діляться на патриціїв і плебеїв, по той бік кордону — terra incognita, там живуть варвари. Меми, цитати, фразеологізми — якщо не з Овідія, то з Гомера, якщо не про Медею, то про Антигону. Дуже багато латини, яка подається без перекладу, бо хто б там перекладав. Наприклад, et cetera замість тощо. Чесно скажу, мені тут сильно забракло обізнаности, я не в змозі була перекласти для себе більшість цитат (не етцетера, звісно) і не відслідкувала безліч алюзій. Я розумію, що не робити приміток тут було свідомим рішенням, бо для героя це все цілком природне, повне занурення, всі діла. Але особисто мені приміток таки бракувало.
Ще не можу не відзначити авторський гумор, ядучий і, на мій смак, класний. В описах він проявляється найповніше.
Давніша лінія розповідається від третьої особи, хоча там і є персонаж, в голові якого ми сидимо, а новітня лінія йде від першої особи, і це створює певний ефект: новітня лінія сприймається як сучасність, а давніша — відсторонено. Це враження посилюється, коли ми дізнаємося, що давніша лінія — це книжка (в ній є авторські примітки, в сенсі не Гаха, а автора книжки), причому герой-наратор новітньої лінії читав її лише частково і доволі неуважно, тому не помітив зв’язку з власною історією.
Власне, сюжет крутиться навколо такого собі культу Великої Матері, яка нібито спить десь у степах. Деталі цього культу оповідати не буду, бо це спойлер: вони відкриваються героям поступово і мають значення. У давнішій лінії юнак Арістей приїздить до Скіфії (спершу в грецький поліс, потім далі на північ) у пошуках батька. У нього вдома війна і заразом чума, старший брат хворіє, мати від нього не відходить, і ще й батько зник. Арістей мусить діяти, шукати його — але за якийсь час сам визнає, що охоплене мором місто, що знемагає від війни, лякало його, зовсім юного, і пошуки батька стали радше приводом для втечі звідти. Арістей приїздить до маєтку, що перебуває у власності його родини, його приймає управитель, але обставини складаються таким чином, що зрештою юнакові доводиться таємно тікати на північ у супроводі лише одного раба. Незабаром він зустрічає дивного скіфа, і втрьох вони мандрують далі: Арістей шукає батька, а скіф — чогось іще, про що розповість не одразу.
Юнакові доведеться побувати в Метрополі, потрапити в полон до амазонок, долати пороги Дніпра... На його долю випаде чимало пригод, про які потім буде написано книжку з промовистою назвою «Подорож на Північ». Яку півтори тисячі років потому гортатиме і Віктор Корнелій Ерфе, головний герой новітньої лінії. Він археолог за освітою, антиквар за фахом. І його винайняли, щоб він знайшов колишніх власників старовинного золотого амулету. Справа в тому, що після війни — тієї самої, коли на місці Імперії постала Республіка — багато цінностей змінювали власників, назвемо це так, не дуже законним шляхом. Але тепер зберігати в себе крадене — ганебно. Аж раптом амулет невідомого походження знаходять у родині сенатора. Це може дорого йому коштувати, тож він готовий на будь-які витрати, щоб тишком-нишком дізнатися, кому цей амулет належав, яким чином потрапив до його сестри і якщо це було незаконно, чи можна укласти якусь угоду заднім числом, щоб «відмити» його. Сам того не знаючи, Віктор кілька разів перетинає колишній шлях Арістея. Наприклад, цей амулет був у його товариша. Арістей на закинутій фермі знаходить іграшку — і півтори тисячі років потому саме цю іграшку Віктор дарує жінці, що колекціонує цікаві артефакти. Загалом їхні історії пов’язані оцими антуражними деталями, мотивом пошуку і Великою Матір’ю, до якої зрештою і приводять їх їхні шляхи.
А водить їх, варто зауважити, ще тими манівцями. Враження таке, наче що Віктор, що Арістей ведуть свої пошуки навпомацки, постійно заходячи то в глухий кут, то в якесь відгалуження стежки, що веде зовсім не в той бік. Хоча, власне, чому враження? Так і є. Якщо спробувати описати емоцію, яка виникає, коли намагаєшся влізти в шкуру що одного, що другого, на думку спадає слово «розгубленість». І цим авторові часто дорікають, мовляв, у вас герої тупцюють на одному місці, самі не знають, чого хочуть.
Мені здалося, що це зроблене навмисне. Що покликане виразити ідейні сенси — і з тими-таки сенсами пов’язана і наявність двох ліній, коли нам, по суті, одну й ту саму історію розповідають двічі в геть різних декораціях, із трохи різними героями і через те по-різному і подієво. Тож поговорімо про сенси, як їх побачила я.
Як я вже казала, для мене це книжка про екзистенційний жах, про нестерпний жах буття як такого. Автор колупається в ньому, намагається розібрати на складові і так пізнати, а отже, приборкати. Тут мені відгукується, бо маю з цим доволі специфічну проблему. Я сама вважаю буття прекрасним, а небуття страшним, мій жах — це якраз жах припинення буття. Але мене виховала (і вклала дуже багато в мою особистість) людина з величезним екзистенційним жахом. Тому десь усередині мене, дуже глибоко, сидить ота частинка її страхів, чужа мені і від цього незбагненна, а оскільки вона з дуже раннього дитинства, то неабияк на мене впливає. Там сидить страх жити, робити будь-який порух, приймати будь-які рішення, бо за це покарають. Спадок родини ворогів народу, ага. Мрією того шматочка є завмерти і не рухатися взагалі, не існувати, адже відсутність руху — це смерть. Солодка мрія про небуття, яке захистить від жаху існування. І я одразу скажу: ця книжка, розбираючись, як той жах влаштований, чимало мені допомогла. Бо самій мені розібратися було несила, надто вже воно мені чуже.
В Арістея ситуація загалом така. Він молодший син авторитарної матері і сильного батька, який звик почуватися захищеним і благополучним. Аж раптом починається війна, і їхнє місто загрожене; зникає батько; місто охоплює епідемія; його старший брат хворий і помирає, мати замикається в собі, по суті відмовляючи йому в захисті. І він, зовсім іще юний, мусить вирушати в далекі мандри, бо так має чинити чоловік. Але чоловіком Арістей ще не почувається, він замалий для такого відчуття. Менше з тим, він рішуче діє, і коли йому пропонують припинити пошуки і просто повернутися додому, відкидає цю пропозицію негайно. Частково — бо справді налаштований зробити, що мусить. Частково — бо це, як я вже казала, спосіб втечі від страшного буття в рідному місті. Але це дієва втеча, він не прагне завмерти і не робити нічого. Життя ще добряче поб’є його, перш ніж він захоче нарешті спокою. Однак загалом його можна зрозуміти, на нього таки справді чимало всього навісили, і його так легко зрозуміти, коли він чує поклик до чогось, що підозріло нагадує спокій і тепло материнського лона, і відчайдушно прагне туди. Але для Арістея це мить, і коли він розуміє, чому щойно ледь не піддався, жахається. (Тут іще можна багато сказати про його супутника-скіфа і його вибір, бо воно важливо для розуміння сенсів, але сильно спойлерно, тому не буду. Але принагідно обговорила б із кимось, хто читав).
У Віктора все геть інакше. Його екзистенційний жах багатократно більший, він навіть виражений соматично: у Віктора фобія натовпів. Щоб перебувати поміж людей і не збожеволіти, він постійно ковтає новомодний наркотик. Віктор живе у велелюдних містах, але людей, з якими він спілкується добровільно, можна перерахувати на пальцях однієї руки, і він сам каже, що найближчою йому істотою, виявляється, був ШІ. Але це не про людей навколо нього, це про нього. В тексті це не проговорюється, але при читанні дуже відчутно: Віктор живе нудьгуючи. Йому невимовно нудно робити все те, що треба робити. Аж настільки, що він примудрився пропустити сім голосувань і на наших очах пропустить восьме, йому вже навіть погрожують припиненням виборчих прав. От здавалося б, яка проблема в тому, щоб проголосувати, тим більше що це можна зробити з будь-якого терміналу? Та йому байдуже. Те, що його оточує, могло б бути цікавим, захопливим, але для нього таким не є. Він багато п’є, постійно вживає наркотики, намагаючись втекти від цього життя, його самоти, його нудьги, але водночас не намагається жити активніше, щоб розвіяти цю самоту і нудьгу. І лише коли життя вкидає його у справжню небезпеку, адреналін робить свою справу. Наважившись подивитися в обличчя життю, яке його так тривожить, і відважно почати його жити, він нарешті дає раду своєму підвішеному стану, своїй розгубленості. Власне, Арістей розгублений тому, що обставини в нього і справді приголомшуючі. Віктор розгублений по життю, бо його кудись волоче, а він іще й жити не почав. Арістей дорослішає. Віктор, по суті, народжується.
Мені здається, що причина таких відмінностей — у відмінностях світу. Оце зменшення соціальних зв’язків, автоматизація багатьох процесів, які раніше потребували від людини більшої залучености, бодай крихітних, але рішень, призводить до того, що людина цілком може прожити значну частину життя, майже нічого не вирішуючи сама. І в результаті потреба щось вирішити — бодай під час голосування — лякатиме її. Вона житиме, покладаючись на правила, встановлені іншими: на звичаї, закони, традиції родини абощо. Дали замовлення? Ну, берем. Запропонували десь поїхати? Ну, поїдем. Віктор згадує, що його родичі були прибічниками Імперії, але ми так і не знаємо, які в нього самого політичні переконання, хоча провели з ним чимало часу. Бо про це ж треба думати, оцінювати щось, вирішувати. Але парадокс (доволі передбачуваний, втім) у тому, що, коли ти не вирішуєш за себе і не живеш своє життя, за тебе вирішуватимуть обставини й інші люди. І таким чином ти вскочиш у халепу, з якої можеш і не вибратися. Арістей це знає в теорії і вчиться реалізовувати це знання на практиці. Віктор уже дорослий дядько, але пізнає цю істину тільки тепер.
Автор доволі глибоко занурює читача в думки, почуття, тривоги обох персонажів, і поки намотується обсяг, ті їхні тривоги потроху стають зрозумілішими, наче розчленовуються, аналізуються. І в результаті виходиш із читання, трохи краще зрозумівши власні тривоги, якщо вони бодай трохи суголосні персонажевим.
Ну і про якість видання. Книжка красива і, як я вже казала, дуже легка. Після другого прочитання золота фарба не облазить. Якість картону обкладинки трохи не айс, б’ються кутики і внизу корінця залом доволі серйозний, хоча читали книжку дуже обережно. Прошито-проклеєно чудово, книжка такого обсягу прекрасно тримається, чудово і повністю розгортається. Багато доволі серйозних коректорських помилок, коли в словах склади місцями понямілися отако, чи якісь помітні хибодруки, в одному місці частина рядка з’їхала і стала посеред іншого рядка. Але враховуючи обсяг книжки, я сказала б, що кількість хиб прийнятна та обумовлена тим, що в нас зараз відмовилися від практики віддавати книжку послідовно двом різним коректорам. Тобто помилки є, але це об’єктивно неуникно, коректор спрацював нормально, як на такий обсяг.
December 15, 2025
Я щаслива, що наші видавництва беруться за публікацію таких незвичних книжок.
«Aurora Borelias» — це позажанровий текст із неймовірною світобудовою та великою кількістю складних ідей. Це та книга, для обговорення якої не вистачить одного книжкового клубу.
Історія складається з двох ліній.
Перша відбувається в давнину: юнак з Афін приїздить до Ольвії в пошуках батька й ще не знає, що протягом наступних трьохсот сторінок йому доведеться пройти повноцінний шлях героя.
Друга — сучасна, у альтернативній реальності. Тут героя відправляють на пошук власників антикваріату, але, як типовий сучасний персонаж, він робить усе, окрім цього. Він вписується в неймовірну кількість пригод, бо все, що насправді відбувається, — це втеча від себе та власного життя. Разом із ним ми досліджуємо цей альтернативний світ, не завжди розуміючи навіщо, але зрештою — щоб віднайти шлях до себе.
Книга написана фантастичною українською мовою. Уже лише заради того, як слова складаються в речення, а речення — в абзаци, я б радила читати цю книгу.
І тут для мене виникає найбільша розбіжність. Об’єктивно я б поставила книжці 5 із 5 — за ідею, світобудову, героїв і сам задум. Але моя особиста насолода від читання — десь на 3. У деяких місцях я буквально продиралася крізь текст. Мені не вистачило професійної редактури, щоб цей візерунок геніальності склався у цілісну композицію насолоди.
Попри все, я раджу читати цю книгу — і точно читатиму інші тексти автора.
«Aurora Borelias» — це позажанровий текст із неймовірною світобудовою та великою кількістю складних ідей. Це та книга, для обговорення якої не вистачить одного книжкового клубу.
Історія складається з двох ліній.
Перша відбувається в давнину: юнак з Афін приїздить до Ольвії в пошуках батька й ще не знає, що протягом наступних трьохсот сторінок йому доведеться пройти повноцінний шлях героя.
Друга — сучасна, у альтернативній реальності. Тут героя відправляють на пошук власників антикваріату, але, як типовий сучасний персонаж, він робить усе, окрім цього. Він вписується в неймовірну кількість пригод, бо все, що насправді відбувається, — це втеча від себе та власного життя. Разом із ним ми досліджуємо цей альтернативний світ, не завжди розуміючи навіщо, але зрештою — щоб віднайти шлях до себе.
Книга написана фантастичною українською мовою. Уже лише заради того, як слова складаються в речення, а речення — в абзаци, я б радила читати цю книгу.
І тут для мене виникає найбільша розбіжність. Об’єктивно я б поставила книжці 5 із 5 — за ідею, світобудову, героїв і сам задум. Але моя особиста насолода від читання — десь на 3. У деяких місцях я буквально продиралася крізь текст. Мені не вистачило професійної редактури, щоб цей візерунок геніальності склався у цілісну композицію насолоди.
Попри все, я раджу читати цю книгу — і точно читатиму інші тексти автора.
November 27, 2025
Книга сподобалася. Незважаючи, що це не зовсім мій жанр книг читати було не нудно а навіть навпаки. Гарно написано, цікавий сюжет. Протягом цілої книги проживав події разом із головними героями. Кінцівку хотілося б якусь іншу. але то вже суб'єктивно. Цей рік для мене це рік відкриттів українських авторів. І це прекрасно.
August 29, 2025
Ухх, яка це була довга, але зовсім не буденна подорож! Ця книга — не з тих, що читаєш на одному подиху, але вона точно з тих, які залишають слід.
В основі — дві історії. Перша переносить нас у минуле: Арістей вирушає на пошуки свого зниклого батька. Звучить просто, але його шлях заводить настільки далеко від початкової мети, що зрештою він знаходить зовсім інші відповіді на свої питання, ніж очікував. Особисто для мене найбільше запам’ятався в цій історії Колоксай — той, хто вмів вчасно допомогти, навчити і саме так, як треба, навіть якщо це означало змусити подорослішати нашого головного героя.
Друга історія — альтернативне майбутнє, де поруч співіснують Рим, Афіни, Константинополь та Ольвія. Археолог Віктор отримує завдання по пошуку власників прикраси, яке здається легким, але насправді виявляється шляхом до власного дорослішання та внутрішніх змін.
Для мене спільним знаменником цих двох сюжетних ліній стала не Велика Матір (хоча вона відіграє свою роль), а сам факт змін. І Арістей, і Віктор не дарма пройшли свої шляхи: вони виросли, і це відчуваєш на кожній сторінці.
Текст непростий. Це не легка прогулянка — радше багатошарова мандрівка, де часом доводиться зупинятись, щоб переварити сказане. Але саме це й дає глибину: через кілька глав ти ловиш себе на думці, що продовжуєш розмірковувати над прочитаним. Жанровий коктейль вражає: тут і детектив, і пригоди, і філософські роздуми, і навіть фантастика.
Єдиний момент, який трохи збивав — велика кількість грецьких слів та виразів. Хотілося мати під рукою примітки, щоб не відриватися на пошук значень.
📖 Для мене це була книга, яку не можна порівняти з іншими. Незвично, глибоко, складно, але неймовірно цікаво. І я щиро тішусь, що українська література може пропонувати настільки різнопланові та сміливі експерименти.
#сучукрліто
В основі — дві історії. Перша переносить нас у минуле: Арістей вирушає на пошуки свого зниклого батька. Звучить просто, але його шлях заводить настільки далеко від початкової мети, що зрештою він знаходить зовсім інші відповіді на свої питання, ніж очікував. Особисто для мене найбільше запам’ятався в цій історії Колоксай — той, хто вмів вчасно допомогти, навчити і саме так, як треба, навіть якщо це означало змусити подорослішати нашого головного героя.
Друга історія — альтернативне майбутнє, де поруч співіснують Рим, Афіни, Константинополь та Ольвія. Археолог Віктор отримує завдання по пошуку власників прикраси, яке здається легким, але насправді виявляється шляхом до власного дорослішання та внутрішніх змін.
Для мене спільним знаменником цих двох сюжетних ліній стала не Велика Матір (хоча вона відіграє свою роль), а сам факт змін. І Арістей, і Віктор не дарма пройшли свої шляхи: вони виросли, і це відчуваєш на кожній сторінці.
Текст непростий. Це не легка прогулянка — радше багатошарова мандрівка, де часом доводиться зупинятись, щоб переварити сказане. Але саме це й дає глибину: через кілька глав ти ловиш себе на думці, що продовжуєш розмірковувати над прочитаним. Жанровий коктейль вражає: тут і детектив, і пригоди, і філософські роздуми, і навіть фантастика.
Єдиний момент, який трохи збивав — велика кількість грецьких слів та виразів. Хотілося мати під рукою примітки, щоб не відриватися на пошук значень.
📖 Для мене це була книга, яку не можна порівняти з іншими. Незвично, глибоко, складно, але неймовірно цікаво. І я щиро тішусь, що українська література може пропонувати настільки різнопланові та сміливі експерименти.
#сучукрліто
September 27, 2025
Це непрохідний твір сучасної української літератури... Глибину дослідження можна порівняти із творами Білика, автентичність та заглиблення на вищому рівні. Сюжет захопливий, хоч і місцями може не всім сподобатись. Авторські рішення неймовірні(чого тільки вартує представлення персонажа у вигляді п'єси, яку, жартома, написав про нього інший герой, адже введений - був драматургом🌚). І такого експериментаторського в книзі не забагато, а саме вдосталь. З недоліків можна виділити хіба відмінювання слів... Дуже часто тра��лялось, що якесь слово вживалось не в тому відмінку чи роді, що могло вибивати читача із занурення.
Також жанри... Історичний роман? Магічний реалізм? Ненадійний оповідач? Кіберпанк? ЩО ЦЕ? це все, і відразу)
Тому презентація твору "Атлас хмар", де говорять, що це "Бездоганний танок жанрів" ідеально підійде і для цього, без сумніву, геніального творіння
Тож, я вважаю, що саме такі твори - є головним рушієм для розвитку нашої літератури.
Також жанри... Історичний роман? Магічний реалізм? Ненадійний оповідач? Кіберпанк? ЩО ЦЕ? це все, і відразу)
Тому презентація твору "Атлас хмар", де говорять, що це "Бездоганний танок жанрів" ідеально підійде і для цього, без сумніву, геніального творіння
Тож, я вважаю, що саме такі твори - є головним рушієм для розвитку нашої літератури.
September 27, 2025
Ставлю три з половиною зірочки. Світ мені сподобався, сюжет — не дуже. Десь після 600 сторінки геть загрузла, змушувала себе читати хоч по декілька сторінок, щоб таки добити цю книгу.
Альтернативний "сучасний" світ класний: з унікальною історією, новітню частину якої нам дещо привідкрили, технологічним футуризмом типу літаючих островів, пантеоном римських та грецьких богів — не зрозуміло тільки, чи то так і було задумано, чи Афіна опинилась поряд з Юпітером випадково. Розділи Віктора дуже атмосферні, автор вдало балансує між власне описами світу та демонстрацією світу через Вікторову взаємодію з ним.
Книжка надто довга, обидві сюжетні лінії можна було б скоротити, багато сюжетних відгалужень не додають нічого ні до розвитку сюжету чи персонажів, ні до світобудови. До прикладу, в лінії Арістея історія про печеру з упирями взагалі ні до чого: перед тим, як потрапити в цю печеру, герої пробирались крізь заметіль, після неї опинилися в тих же снігах, нічого важливого вони там не знайшли, нічого нового не дізнались, пізніше згадували про тих упирів лише раз чи два, та і то лише так, до слова, а самі упирі своєю відсутністю розуму та індивідуальності є схожими на земляних людей, тому нічого принципово нового про світ нам не розкривають. Чи історія про напівбожевільного скіфа-велетня з мертвими коровами. Чи розділ про сексуальне рабство в амазонок. У Вікторовій лінії таких відгалужень теж повно: у розслідуванні купа ниток, які в результаті толком нікуди не ведуть, купа випадкових зустрічей, які нічого не міняють — хіба розводять Віктора на гроші, як ото компанія в лазні чи двоє "театралів" на вершині статуї, але у Віктора грошовий безліміт, тому він цього навіть не помічає. Так, такі відгалуження з колоритними другорядними персонажами допомагають задати атмосферу та краще розкрити світ, але, як на мене, в цій книзі їх забагато. Взагалі, таке враження, що автор писав це все в першу чергу в своє задоволення, а не для читача, і потім рукопис передав одразу в друк, практично без редагування — і численні одруківки лише підсилюють цей здогад. Якби ця книга спершу потрапила до рук строгого літредактора, це б дуже пішло їй на користь.
Сюжетні лінії слабо між собою пов'язані. Точніше, вони переплітаються доволі міцно: чого варте хоча б те, що історія про Арістея — це книга в часи Віктора, яку він навіть пробував читати, але назвав нудною і затягнутою, — але це читач дізнається нескоро. Власне, чіткий зв'язок між сюжетними лініями встановлюється лише після того, як Колаксай розказує про своє минуле і показує амулет (що трапилось аж на 350 сторінці), а до того тільки дратуєшся, що після кожного розділу цікавішої детективної лінії Віктора доводиться перемикатись на зануднішу лінію Арістея незрозуміло для чого. Думаю, вартувало б, щоб Арістей ще десь на самому початку подорожі помітив у Колаксая Леонтофору.
Самі сюжетні лінії якісь лінійні і доволі передбачувані, без особливих поворотів. Хіба історія про Урсулу була несподіваною — і шкода, що вона так і залишилась просто історією з минулого Петри, ми так і не дізнались, що сталось з тією дівчинкою. Взагалі лишилось багато незакритих історій: про маму Віктора, його діда, вбивство Ахмози. В той же час лінія Асмун — не приший кобилі хвіст: спершу Ас хоч і приносить користь, але не є необхідною для сюжету (у всіх терміналах і так є ШІ), потім несподівано припиняє своє існування, Віктор сумує за нею аж один вечір, і до кінця книжки про неї більше не згадують. Що це було взагалі? Якщо автор хотів підняти тему почуттів у штучного інтелекту, то одного розділу для цього недостатньо, особливо якщо більше не повертатись до цієї теми.
З динамікою тут теж проблеми. Початок був жвавим, у лінії Віктора, можливо, навіть трохи занадто: після Арієстеєвих розділів часто тяжко було згадати, що це за чергова нова людина, про яку копає Віктор, і як він на неї вийшов. Але от десь з середини і майже до самого кінця все дуже сповільнюється — коли ти навпаки очікуєш, що буде який двіж. Але двіжу нема, сюжет ледве рухається, епічна фінальна битва з антагоністом — це взагалі якийсь фарс. Та і вся кінцівка якась слабенька і наївна. Deus ex machina, серйозно? Всю книжку відбувалось щось незрозуміле, після закінчення все так і залишилось незрозумілим. Від фіналу книги на 800 сторінок я очікувала більше пояснень.
Дуже багато описів снів, стану алкогольного та наркотичного сп'яніння, марення, роздумів на тему екзистенційної кризи та дешевої філософії. Розумію, що це потрібно для атмосфери та передачі характерів персонажів, але не обов'язково в таких кількостях. Особисто мені таке читати нецікаво, особливо в пригодницько-детективній книзі.
Дуже багато латинських фраз та написів грецькою: це, звісно, додає атмосферності, але моя латина скромно тримається на рівні "in vino veritas", тому ці всі напевно дотепні шпильки і алюзії латиною пройшли повз мене. Взагалі автор зловживає нетривіальними алюзіями та відсилками на маловідомих античних осіб, і якщо ти це все-таки зрозумів і пишаєшся собою, який ти розумний, то тебе обов'язково доб'ють латинськими сентенціями, яких ти не знаєш. Відчуй себе тупим, читачу. Не треба так. Переклади дуже б пригодились: як не в зносках, бо вони в цій книзі використані для іншого (і, як на мене, дуже вдало та атмосферно), то хоча б у формі якихось міні словників в кінці книги.
І чому, ну чому оті монстри, оті аморфні груди м'яса з безліччю кінцівок названі грифонами? Здавалось би, кому, як не античним грекам розбиратись у класичній міфології та знати, як виглядають грифони, — і Арістей, до речі, знає, бо в сауні, яку вони приймали втрьох з Колаксаєм та знахарем, у конопельному диму знахар ввижається йому з головою птаха, і він називає його саме грифоном. Але чомусь і ці непорозуміння природи — це теж грифони. Трохи образливо за гордий грифонський рід.
Оформлення книги красиве, але недовговічне: вже після одного прочитання ребра та кутики виглядають потертими. Декілька сторінок були нерозрізаними, довелося скористатись канцелярським ножем. Карти доречні і красиві, але дуже дрібні, хотілося б більші деталізованіші карти на форзацах, щоб можна було детальніше прослідкувати за мандрами героїв. Чомусь немає змісту, що, як на мене, є дивним і незручним рішенням для такої великої мультисюжетної книги. Як я вже згадувала вище, багато одруківок.
Підсумовуючи, книгу однозначно варто читати, але не слід очікувати, що це буде найкраще чтиво, яке вам потрапляло до рук. Дуже тішить, що починають з'являтись такі масштабні сучасні українські твори, але ще є багато над чим працювати — як авторам, так і літредакторам, дизайнерам та видавництвам.
Альтернативний "сучасний" світ класний: з унікальною історією, новітню частину якої нам дещо привідкрили, технологічним футуризмом типу літаючих островів, пантеоном римських та грецьких богів — не зрозуміло тільки, чи то так і було задумано, чи Афіна опинилась поряд з Юпітером випадково. Розділи Віктора дуже атмосферні, автор вдало балансує між власне описами світу та демонстрацією світу через Вікторову взаємодію з ним.
Книжка надто довга, обидві сюжетні лінії можна було б скоротити, багато сюжетних відгалужень не додають нічого ні до розвитку сюжету чи персонажів, ні до світобудови. До прикладу, в лінії Арістея історія про печеру з упирями взагалі ні до чого: перед тим, як потрапити в цю печеру, герої пробирались крізь заметіль, після неї опинилися в тих же снігах, нічого важливого вони там не знайшли, нічого нового не дізнались, пізніше згадували про тих упирів лише раз чи два, та і то лише так, до слова, а самі упирі своєю відсутністю розуму та індивідуальності є схожими на земляних людей, тому нічого принципово нового про світ нам не розкривають. Чи історія про напівбожевільного скіфа-велетня з мертвими коровами. Чи розділ про сексуальне рабство в амазонок. У Вікторовій лінії таких відгалужень теж повно: у розслідуванні купа ниток, які в результаті толком нікуди не ведуть, купа випадкових зустрічей, які нічого не міняють — хіба розводять Віктора на гроші, як ото компанія в лазні чи двоє "театралів" на вершині статуї, але у Віктора грошовий безліміт, тому він цього навіть не помічає. Так, такі відгалуження з колоритними другорядними персонажами допомагають задати атмосферу та краще розкрити світ, але, як на мене, в цій книзі їх забагато. Взагалі, таке враження, що автор писав це все в першу чергу в своє задоволення, а не для читача, і потім рукопис передав одразу в друк, практично без редагування — і численні одруківки лише підсилюють цей здогад. Якби ця книга спершу потрапила до рук строгого літредактора, це б дуже пішло їй на користь.
Сюжетні лінії слабо між собою пов'язані. Точніше, вони переплітаються доволі міцно: чого варте хоча б те, що історія про Арістея — це книга в часи Віктора, яку він навіть пробував читати, але назвав нудною і затягнутою, — але це читач дізнається нескоро. Власне, чіткий зв'язок між сюжетними лініями встановлюється лише після того, як Колаксай розказує про своє минуле і показує амулет (що трапилось аж на 350 сторінці), а до того тільки дратуєшся, що після кожного розділу цікавішої детективної лінії Віктора доводиться перемикатись на зануднішу лінію Арістея незрозуміло для чого. Думаю, вартувало б, щоб Арістей ще десь на самому початку подорожі помітив у Колаксая Леонтофору.
Самі сюжетні лінії якісь лінійні і доволі передбачувані, без особливих поворотів. Хіба історія про Урсулу була несподіваною — і шкода, що вона так і залишилась просто історією з минулого Петри, ми так і не дізнались, що сталось з тією дівчинкою. Взагалі лишилось багато незакритих історій: про маму Віктора, його діда, вбивство Ахмози. В той же час лінія Асмун — не приший кобилі хвіст: спершу Ас хоч і приносить користь, але не є необхідною для сюжету (у всіх терміналах і так є ШІ), потім несподівано припиняє своє існування, Віктор сумує за нею аж один вечір, і до кінця книжки про неї більше не згадують. Що це було взагалі? Якщо автор хотів підняти тему почуттів у штучного інтелекту, то одного розділу для цього недостатньо, особливо якщо більше не повертатись до цієї теми.
З динамікою тут теж проблеми. Початок був жвавим, у лінії Віктора, можливо, навіть трохи занадто: після Арієстеєвих розділів часто тяжко було згадати, що це за чергова нова людина, про яку копає Віктор, і як він на неї вийшов. Але от десь з середини і майже до самого кінця все дуже сповільнюється — коли ти навпаки очікуєш, що буде який двіж. Але двіжу нема, сюжет ледве рухається, епічна фінальна битва з антагоністом — це взагалі якийсь фарс. Та і вся кінцівка якась слабенька і наївна. Deus ex machina, серйозно? Всю книжку відбувалось щось незрозуміле, після закінчення все так і залишилось незрозумілим. Від фіналу книги на 800 сторінок я очікувала більше пояснень.
Дуже багато описів снів, стану алкогольного та наркотичного сп'яніння, марення, роздумів на тему екзистенційної кризи та дешевої філософії. Розумію, що це потрібно для атмосфери та передачі характерів персонажів, але не обов'язково в таких кількостях. Особисто мені таке читати нецікаво, особливо в пригодницько-детективній книзі.
Дуже багато латинських фраз та написів грецькою: це, звісно, додає атмосферності, але моя латина скромно тримається на рівні "in vino veritas", тому ці всі напевно дотепні шпильки і алюзії латиною пройшли повз мене. Взагалі автор зловживає нетривіальними алюзіями та відсилками на маловідомих античних осіб, і якщо ти це все-таки зрозумів і пишаєшся собою, який ти розумний, то тебе обов'язково доб'ють латинськими сентенціями, яких ти не знаєш. Відчуй себе тупим, читачу. Не треба так. Переклади дуже б пригодились: як не в зносках, бо вони в цій книзі використані для іншого (і, як на мене, дуже вдало та атмосферно), то хоча б у формі якихось міні словників в кінці книги.
І чому, ну чому оті монстри, оті аморфні груди м'яса з безліччю кінцівок названі грифонами? Здавалось би, кому, як не античним грекам розбиратись у класичній міфології та знати, як виглядають грифони, — і Арістей, до речі, знає, бо в сауні, яку вони приймали втрьох з Колаксаєм та знахарем, у конопельному диму знахар ввижається йому з головою птаха, і він називає його саме грифоном. Але чомусь і ці непорозуміння природи — це теж грифони. Трохи образливо за гордий грифонський рід.
Оформлення книги красиве, але недовговічне: вже після одного прочитання ребра та кутики виглядають потертими. Декілька сторінок були нерозрізаними, довелося скористатись канцелярським ножем. Карти доречні і красиві, але дуже дрібні, хотілося б більші деталізованіші карти на форзацах, щоб можна було детальніше прослідкувати за мандрами героїв. Чомусь немає змісту, що, як на мене, є дивним і незручним рішенням для такої великої мультисюжетної книги. Як я вже згадувала вище, багато одруківок.
Підсумовуючи, книгу однозначно варто читати, але не слід очікувати, що це буде найкраще чтиво, яке вам потрапляло до рук. Дуже тішить, що починають з'являтись такі масштабні сучасні українські твори, але ще є багато над чим працювати — як авторам, так і літредакторам, дизайнерам та видавництвам.
This entire review has been hidden because of spoilers.
July 25, 2025
тут мало бути б 2,5, але що поробиш. перша третина книги класна, гарна зав'язка, сетинг і впринципі добре написано, а далі... темп починає спадати, історія скочується, події які відбуваються притягнуті за вуха, бо потрібні для наступного сюжетного повороту. Останні 200 сторінок я просто мучив, але шкода було кинути бо 600 таки прочитав. Чим далі тим персонажі стають картоніші, розв'язка теж не рятує ситуацію. Так і не зрозумів чому звір мав бути грифоном, якщо автор його описує не як грифона,а як щось ледве не лафкратіанське і то всі коли його чи чують чи зустрічають явно знають, що то грифон. Загалом роман нагадує "Дім солі" Тараторіної, але перевага останньої, що вона не мала наміру туди запхати всі жанри одразу, ну і дім явно краще пропрацьований, можливо через меншу форму. Багато логічних прольотів, які могла б вирішити редактура. Досить неоднозначне в мене також враження від жіночих персонажів. Загалом спроба не погана, але в цьому випадку обсяг на користь не зіграв.
August 8, 2025
Це буквально magnum opus. Такі великі твори зазвичай оминаю. Проте в цьому випадку існував певний кредит довіри, бо оповідання автора зайшли. Кредит виявився виправданий.
Світ альтернативного майбутнього/минулого Pax Romana пропрацьований. Усі ці артефакти у вигляді германських вівчарок, гібернійського віскі, назв брендів, модернізованих античних релігійних культів та купи дрібничок створюють неповторне відчуття занурення. Це вдалий сетинг для численних спінофів або просто інших історій в цьому всесвіті. Сподіваюсь, автор так і задумував. Із задоволенням прочитав би історію про пригоди молодого Яворського чи якогось нового персонажа в буремні часи громадянської війни.
Водночас частина про Скіфію куди слабша. Зрозуміло, що вона задумувалась як такий собі епос: мономіф, Одіссея і таке інше. Цей жанр звісно куди важче осилити через його архаїчність і треба бути якщо не Гомером, то хоча б Толкіном, щоб це потягнути😉. Але контраст між частинами надто очевидний, і як би не подобалась римська частина, вона не може повністю нівелювати слабкість скіфської.
Взагалі, є в мене думка, що жорсткіша редакторська робота зробила б твір і краще, і коротше, але разом з тим цілісніше, але то вже імхотня.
Доколупуватись звісно завжди знайдеться до чого. Інші оглядачі справедливо вказали на певні огріхи, але вони не перекривають захоплення всесвітом взагалі.
Під час читання в мене виникло відчуття, що ось він, ще один уявний світ, про який я б хотів дізнатись більше. Як це було при знайомстві із Середзем'ям, далекою-далекою галактикою, Пандорою, всесвітом Масс Еффект. Словом, я хочу ще!
Світ альтернативного майбутнього/минулого Pax Romana пропрацьований. Усі ці артефакти у вигляді германських вівчарок, гібернійського віскі, назв брендів, модернізованих античних релігійних культів та купи дрібничок створюють неповторне відчуття занурення. Це вдалий сетинг для численних спінофів або просто інших історій в цьому всесвіті. Сподіваюсь, автор так і задумував. Із задоволенням прочитав би історію про пригоди молодого Яворського чи якогось нового персонажа в буремні часи громадянської війни.
Водночас частина про Скіфію куди слабша. Зрозуміло, що вона задумувалась як такий собі епос: мономіф, Одіссея і таке інше. Цей жанр звісно куди важче осилити через його архаїчність і треба бути якщо не Гомером, то хоча б Толкіном, щоб це потягнути😉. Але контраст між частинами надто очевидний, і як би не подобалась римська частина, вона не може повністю нівелювати слабкість скіфської.
Взагалі, є в мене думка, що жорсткіша редакторська робота зробила б твір і краще, і коротше, але разом з тим цілісніше, але то вже імхотня.
Доколупуватись звісно завжди знайдеться до чого. Інші оглядачі справедливо вказали на певні огріхи, але вони не перекривають захоплення всесвітом взагалі.
Під час читання в мене виникло відчуття, що ось він, ще один уявний світ, про який я б хотів дізнатись більше. Як це було при знайомстві із Середзем'ям, далекою-далекою галактикою, Пандорою, всесвітом Масс Еффект. Словом, я хочу ще!
September 24, 2025
Мене затягнула ця книжка. Вона гарно читається, цікавість пробуджують вмілі кліфхенгери, історично-футуристичний детектив-нуар як жанр мені дуже сподобався, гумор мені теж зайшов, нагадував мені чорно-іронічний тон фільмів Гая Річчі.
Загалом, архітектура книжки складна, але гармонійна і цілісна. Здавалось би, багато зайвих описів, якихось деталей, історій в історії, але насправді вони додають об'єму, життя, реальності багатому світу книжки. Вони як декоративні барельєфи прикрашають і надають довершеності споруді цієї історії. Так що не варто лякатись кількості сторінок в цій книжці, все читається одним подихом.
Загалом, архітектура книжки складна, але гармонійна і цілісна. Здавалось би, багато зайвих описів, якихось деталей, історій в історії, але насправді вони додають об'єму, життя, реальності багатому світу книжки. Вони як декоративні барельєфи прикрашають і надають довершеності споруді цієї історії. Так що не варто лякатись кількості сторінок в цій книжці, все читається одним подихом.
December 6, 2025
Тьмяна книжка для мене: і по формі, і по змісту.
Основна проблема- з огляду на її обсяг, сюжет тут в гомеопатичній дозі.
Мене обсягом не злякаєш: скільки циклів Сандерсона, Аберкромбі та інших прочитано. Але вона як бігова доріжка в спортзалі: і рух якийсь наче є, а починаєш аналізувати, то сюжет досі на місці топчеться: багато дій та деталей, але вони не рухають події. Причинно-наслідкові зв'язки дуже слабенькі, от прямо треба згадувати через тиждень після прочитання: чого і після чого.
Відчула також великий негатив по амазонкам, неочікувано.
Ну і з героями в мене не було жодної "хімії": загибель не засмучує, порятунок не радує.
З хорошого сподобались наскрізні ключові елементи:
- віднайдення батька.
- Лабіринти
Основна проблема- з огляду на її обсяг, сюжет тут в гомеопатичній дозі.
Мене обсягом не злякаєш: скільки циклів Сандерсона, Аберкромбі та інших прочитано. Але вона як бігова доріжка в спортзалі: і рух якийсь наче є, а починаєш аналізувати, то сюжет досі на місці топчеться: багато дій та деталей, але вони не рухають події. Причинно-наслідкові зв'язки дуже слабенькі, от прямо треба згадувати через тиждень після прочитання: чого і після чого.
Відчула також великий негатив по амазонкам, неочікувано.
Ну і з героями в мене не було жодної "хімії": загибель не засмучує, порятунок не радує.
З хорошого сподобались наскрізні ключові елементи:
- віднайдення батька.
- Лабіринти
June 30, 2025
Загалом мені сподобалося, а під кінець навіть дуже - останні ~200 сторінок були дуже насичені, власне там, здається, і сталися розвиток хоч якийсь персонажів і сюжету. Але середня частина була надто затягнутою. Там історію можна було скоротити, хоч трішки.
Також книга була б коротшою якби не часті сексуальні пригоди героя майбутньої лінії. Я щиро вірю, що могла не зрозуміти їх важливість для сюжету. Але це не читалося як частина того футуристичного світу - принаймні, після чергового такого випадку ставало просто нудно кожен раз це читати і я вже очікувала (і мої очікування справджувалися), коли ще одна рандомна жінка захоче того Віктора тут і зараз. Так, персонаж регулярно вживає легкі наркотики (а потім і не дуже легкі), і кілька згадок його хаотичного сексуального життя цілком б вистачило б, щоб зрозуміти його як персонажа і в якому суспільстві він живе. Але зазвичай це все описувалося з таким відтінком мізогінії. Ця мізогінія мала б більше місця власне у лінії стародавній, де вона і була, хоч і набагато менше. Особливо дивним було те, як в Агати під час битви двічі (!) випали груди з її чи то сорочки чи накидки, і обов'язково двічі я мусила про це дізнатися. Випадкові зображення жінок в сексуальному світлі теж з часом набридли. Хотілося, щоб це було більш абсурдно, щоб було відчутно, що це частина цих світоустроїв, і хоча б трохи більше натяків, що, можливо, так бути не має. Через це все Віктор особливо мені здавався просто поганою людиною, і я тільки чекала, може б то з ним станеться щось таке, що він зміниться чи що. А сталася з ним Петра, яку він спочатку ще й назвав не надто гарною. Цю гіперсексуальність точно можна було показати ще якимось іншим чином, якось сміливіше і не так типово.
І додати до скорочення - багато описів здавалися ну вже надто детальними і розлогими, настільки, що іноді було важко читати і уявляти це все.
Деякі філософські висновки під кінець стали чомусь дуже очевидно викладеними. Можливо, це треба було скорше показати, ніж прямо пояснити. Мені сподобалося, як на персонажі Колаксая була показана необхідність страху для людей. Хоча його персонаж, навіть враховуючи, що ми дізналися всю історію його життя у всіх деталях, під кінець розвинувся дуже швидко і так само швидко ми з ним попрощалися. Хотілося від нього трохи більше.
Все таки загалом в мене залишилися гарні враження. Я взагалі фанатію від історії стародавніх цивілізацій. А відсилок на все, що можна, пов'язане з Римом і Грецією, і Скіфією також, тут було предостатньо. Ця ідея такої таємничої релігії, чи то б пак секти, тримала моє бажання читати далі. Цікаво було разом з персонажами проходити цей шлях. Тому пробувати читати однозначно варто. Інші читачі точно подивляться на цю історію під іншим кутом.
Також книга була б коротшою якби не часті сексуальні пригоди героя майбутньої лінії. Я щиро вірю, що могла не зрозуміти їх важливість для сюжету. Але це не читалося як частина того футуристичного світу - принаймні, після чергового такого випадку ставало просто нудно кожен раз це читати і я вже очікувала (і мої очікування справджувалися), коли ще одна рандомна жінка захоче того Віктора тут і зараз. Так, персонаж регулярно вживає легкі наркотики (а потім і не дуже легкі), і кілька згадок його хаотичного сексуального життя цілком б вистачило б, щоб зрозуміти його як персонажа і в якому суспільстві він живе. Але зазвичай це все описувалося з таким відтінком мізогінії. Ця мізогінія мала б більше місця власне у лінії стародавній, де вона і була, хоч і набагато менше. Особливо дивним було те, як в Агати під час битви двічі (!) випали груди з її чи то сорочки чи накидки, і обов'язково двічі я мусила про це дізнатися. Випадкові зображення жінок в сексуальному світлі теж з часом набридли. Хотілося, щоб це було більш абсурдно, щоб було відчутно, що це частина цих світоустроїв, і хоча б трохи більше натяків, що, можливо, так бути не має. Через це все Віктор особливо мені здавався просто поганою людиною, і я тільки чекала, може б то з ним станеться щось таке, що він зміниться чи що. А сталася з ним Петра, яку він спочатку ще й назвав не надто гарною. Цю гіперсексуальність точно можна було показати ще якимось іншим чином, якось сміливіше і не так типово.
І додати до скорочення - багато описів здавалися ну вже надто детальними і розлогими, настільки, що іноді було важко читати і уявляти це все.
Деякі філософські висновки під кінець стали чомусь дуже очевидно викладеними. Можливо, це треба було скорше показати, ніж прямо пояснити. Мені сподобалося, як на персонажі Колаксая була показана необхідність страху для людей. Хоча його персонаж, навіть враховуючи, що ми дізналися всю історію його життя у всіх деталях, під кінець розвинувся дуже швидко і так само швидко ми з ним попрощалися. Хотілося від нього трохи більше.
Все таки загалом в мене залишилися гарні враження. Я взагалі фанатію від історії стародавніх цивілізацій. А відсилок на все, що можна, пов'язане з Римом і Грецією, і Скіфією також, тут було предостатньо. Ця ідея такої таємничої релігії, чи то б пак секти, тримала моє бажання читати далі. Цікаво було разом з персонажами проходити цей шлях. Тому пробувати читати однозначно варто. Інші читачі точно подивляться на цю історію під іншим кутом.
This entire review has been hidden because of spoilers.
Displaying 1 - 30 of 36 reviews