La țigănci. Un om mare. Douăsprezece mii de capete de vite. Fata căpitanului. O fotografie veche de 14 ani. Podul. Adio!

by Mircea Eliade

O data cu primul sau volum de nuvele, publicat la Madrid in 1963 si reluat dupa cativa ani in Romania sub titlul celei mai fascinante dintre ele, Mircea Eliade pare sa fi gasit tema de electie a "realismului magic", inaugurat de el in literatura. Este o tema pe care o va explora neobosit de acum inainte; ea descinde parca dintr-o idee recurenta a studiilor si eseurilor sale de istorie a religiilor. Potrivit ei, omul modern este, chiar fara sa o stie, apasat de o nemiloasa „tiranie a istoriei“, de care cauta cu infrigurare sa se elibereze. Numai ca solutia izbavirii de aceasta tiranie trece printr-o abolire a timpului, care alcatuieste miezul acelui vartej capabil sa-l soarba si sa-l desfiinteze. Eroii lui Eliade, oameni obisnuiti prinsi in intamplari oarecare, traiesc experienta unei fisuri in fluxul timpului, prin care fiecare se afla proiectat intr-o alta lume, familiara si stranie totodata, o lume ce le dezvaluie existenta sacrului camuflat in profan.

Genres: Romanian Literature

176 pages, Paperback

First published January 1, 2012

About the author

Romanian-born historian of religion, fiction writer, philosopher, professor at the University of Chicago, and one of the pre-eminent interpreters of world religion in the last century. Eliade was an intensely prolific author of fiction and non-fiction alike, publishing over 1,300 pieces over 60 years. He earned international fame with LE MYTHE DE L'ÉTERNAL RETOUR (1949, The Myth of the Eternal Return), an interpretation of religious symbols and imagery. Eliade was much interested in the world of the unconscious. The central theme in his novels was erotic love.

Reviews

[Derodidymus · Rating 4 out of 5]

Adio!!! e nuvela care m-a făcut să plâng în prima zi de clasa a 12-a
e perfectă. (și preferata mea de la eliade)

[Абрахам Хосебр · Rating 5 out of 5]

"Велетень"
Мірча Еліаде

Історія про те, як один чоловік почав раптово рости і став Велетнем. Звучить примітивно, але тут головне,як це написано:

"Дощ лив як із відра, і більшу частину дороги ми ледве повзли, тож замість третьої години ранку, як розраховували, ледве дісталися до четвертої. Вже більш-менш розвиднілося, коли ми нарешті зупинилися на знайомому місці. Шофер натиснув на клаксон. Ми сиділи в машині, хвилювалися й намагалися не дивитися один на одного. І раптом із того боку, звідки ми зовсім не чекали, повільно, неспішно почав здійматися Кукоанеш. Лейора приглушено скрикнула. Мій приятель і справді став невпізнанним. Хламида напевне на нього вже не налазила — як нам здалося, мав він уже метрів шість чи навіть сім зросту (збільшувався він, треба сказати, надзвичайно пропорційно), — тому зробив собі набедрену пов’язку, якось зв’язавши кілька ковдр; дві ковдри накинув на плечі, а на ногах у нього вже нічого не було: полотнища, якими він їх обмотав, розповзлися, а полагодити їх знову він не міг, бо руки його годилися тепер лише на те, щоб пересувати велетенські валуни та виривати дерева.
Марно було б мені намагатися описати своє враження. Коли над долиною звелися його плечі, мені здалося, що Нептун вийшов із морських хвиль. Подібне потрясіння могло скінчитися непритомністю. Почуття, що виникло в мені, не було, власне, страхом — радше воно було схоже на подив: мене ніби вилучали з мого часу й переносили кудись до світанку міфології. І мимоволі чекалося Нептунового тризуба, Юпітерових блискавок — їм ми здивувалися б менше, ніж здивувалися своєму другові. За ці кілька днів у нього неймовірно виросла борода, змінилося обличчя й увесь вигляд, так що поява його здавалася радше богоявленням. Та обличчя, хоч і цілком пропорційне, уважному поглядові все ж видавалося дивним. До того ж варто було нашому другові заговорити чи засміятися, як назовні вилазили ікла, а з печери рота — тонкий зміїний язик. Почувши звуки, які він видавав, кожен мимоволі відчував трем і відсахувався, настільки вони здавалися неприродними для людського горла: схожі на хрускіт випростаних кісток, сухий тріск суглобів, хрипи грудної клітки. Я не в змозі відтворити ці звуки. Не можу навіть сказати, що вони нагадували зітхання, стогони, ляски, свист чи шурхіт, які ми так часто чуємо в природі, — і все ж вони нагадували їх, але й ще щось із туманної області сну, марення, тваринного страху… І щойно згадавши страх, я починав його відчувати, віддаючись магії цих захланних звуків, що лякали, повергали в трепет і позбавляли відчуття теперішнього…"

*
"Віщун на камінцях"
Мірча Еліаде

Ще один яскравий представник магічного реалізму Еліаде. Історія з відтинком месіанства (головного героя звати Еммануель). Дивінація, сни, втеча від долі, як у Казці про гінця і смерть.

"Знаменитий Леоніда Бельдіман доводиться мені дідом. Я ще застав і свого прадіда, Хаджі Антона. І мушу вам сказати, цей дар був у всіх у нашій родині, починаючи з Хаджі Антона. Він був першим.
— Який дар?
— Ех, — нерішуче мовив Бельдіман. — Як вам сказати? Це дивний дар. Я кажу — дар, бо ніхто нас цього не вчить. Просто так стається, що в дванадцять-тринадцять років нам починають подобатися камені. Так було і з моїм батьком: у дванадцять років він полюбив каміння. Усяке каміння — велике, мале, кам’яні брили, камінці… Камені всіх видів. І одного разу про це дізнався його батько, Леоніда, і почав йому допомагати. Але не можу сказати, що він учив його в повному розумінні слова. Він просто навчив його читати…
— Я не зовсім розумію, — сказав Емануель, напружено всміхаючись.
— Так, згоден, це може здатися дивним. Дивний дар. Як вам пояснити? Є люди, що ворожать по зорях, або на кавовій гущі, або на кукурудзяних зернах. Ми ж, Бельдімани, ворожимо на камінцях…
Гігантська хвиля з оглушливим ревом ударилася об берег і покотилася пляжем. Бельдіман повернув голову, його погляд затримався на дітях, що бабралися в морській піні, він усміхнувся.
— Візьміть, приміром, вашого приятеля Велімареску та його дружину, — сказав він. — Коли я їх побачив, вони здалися мені молодими й щасливими, і мені захотілося дізнатися, що готує їм майбутнє. Я оглянув місце, де вони сиділи. Рідко буває, щоб на піску не було жодного камінця. А мені досить кількох каменів. На тому місці, де сиділа людина, або поруч. Іноді призначені камінці лежать доволі далеко від того місця, яке обрала собі людина. Я шукаю їх очима, а коли натрапляю на них, одразу ж вгадую, що станеться. Вгадую за їхньою формою, за гостротою кутів і їхнім напрямком, за кольором каменя, бо одна його частина темніша, інша світліша, яскравіша, третя складається з різнобарвних смужок. І ось я читаю по камінцях і дізнаюся, що чекає на людину, яка сіла біля них або просто на них. Бо, як я зрозумів, людина ніколи не сідає випадково. Кожен сідає так, як йому на роду написано. Ви цього не помічали? От ви прямуєте до якогось місця, вам здається, що там гарно, і ви збираєтеся там сісти, але раптом помічаєте, що поруч ще гарніше. Ви сідаєте, але раптом відчуваєте, що вам там щось не до душі, і пересідаєте на інше місце — і вас раптом охоплює радість, ви лягаєте на пісок і відчуваєте, що все прекрасне і весь світ належить вам. Ви знайшли собі місце, яке було вам призначене і яке чекало на вас."

*

"Капітанська донька"
Мірча Еліаде

"- Ти ж залишилася на другий рік, — раптом мовив Бриндуш.
Дівчинка пильно глянула на нього, з цікавістю, й скривила губи.
— Ти вгадав, — сказала вона після паузи. — Тому я й хотіла з тобою познайомитися, дізнатися, як ти здогадався. Адже це сімейна таємниця. Сімейна, а не особиста. Сподіваюся, ти розумієш, що я хочу сказати. Мені самій байдуже, чи відомі комусь мої особисті таємниці. Адже весь Бузеу знає, що я була тричі закохана і лише тепер по-справжньому кохаю. І що мій наречений далеко, дуже далеко від мене — в часі й просторі. Ти правильно здогадався, що йдеться про людину, яка давно померла.
— Про людину! — вигукнула вона раптом із серйозністю, ніби вмить опинилася на сцені. — Хіба це звичайна людина? О, ні, це поет, геній, зоря. І я обрала його. Лише тепер я справді кохаю. Увесь Бузеу про це дізнається. Це не сімейна таємниця, як, наприклад, мої шкільні невдачі. Але як ти дізнався? — запитала вона, і голос її зазвучав різко, неприємно. Так інколи розмовляють між собою дівчата на вулиці.
— Ти знаєш когось із Бузеу?
— Ні, — відповів Бриндуш.
— Ми ж, як завжди, мали їхати на води, до Кельменештів. Але мама за один тиждень змінила всі наші плани, бо туди з’їжджається весь Бузеу, і честь родини опинилася б під загрозою. Ти не знаєш мами? — вигукнула вона. — Ах, хлопчику, як шкода, що ти не читаєш книжок, справжніх книжок. Я маю на увазі поезію й романи. Мама — звідти, з книжок, із романів. Капітан — мій батько — теж у певному сенсі герой роману, бо він жертва родини, а може, і стану та суспільства. Але він не хотів бути офіцером і не хотів бути нашим батьком. Сподіваюся, ти розумієш, що я хочу сказати. Не хотів одружуватися, або, точніше, не хотів одружуватися з мамою. Я про це дізналася."

Оповідання про зустріч двох незвичайних дітей,які частково усвідомлюють себе героями твору.
Певна магічно-реалістична логіка сюжету.
Гра на межі з абсурдом і драмою.
Улюблений персонаж - пірокінетичний кіт Василій:

"— Якщо ти весь час мене перебиватимеш, я не зможу нічого пояснити. Отже, Валентин тобі не розповідав про нашого кота Василія.
— А що це за кіт? — спитала Агрипина.
— Коли мені було п’ять років, — почав Бриндуш, виразно вимовляючи слова, — коли мені було п’ять років, я якось побачив, як Василій заліз у вікно й стрибнув на розпечену плиту. Там стояв величезний казан із білизною. І раптом я побачив, як Василій занурив лапу в окріп і почав витягати білизну. Ось про що я розповів хлопцям. Але я розповів і інше. Як Василій дерся по трубі, спускався в кухню через димохід і сторч головою стрибав у полум’я, бо не боявся вогню. Очі в нього палали, і він плював у вогонь."

*

"12 тисяч голів великої рогатої скотини"
Мірча Еліаде

Події мають місце під час бомбардування міста в період Другої Світової війни.
Бомбосховище як межове місце, що переносить людину у часі. Крихка межа між життям і смертю. Головний герой-бвзнесмен, який раптово усвідомлює себе мерцем, привидом.

[Realini Ionescu · Rating 4 out of 5]

Un Om Mare aka A Great Man by Mircea Eliade, the acclaimed expert on religions has written Bengali Nights, which is his highest rank work on The Greatest Books of All Time site, not that it is very relevant, I have found quite a number of outstanding chefs d’oeuvre on the ‘lowest shelves’ there – however, you have thousands of reviews of magnum opera from the aforementioned and other web pages on my blog, which I plug here https://realinibarzoi.blogspot.com/20... and my YouTube channel


8 out of 10


I have written a couple of reviews https://realinibarzoi.blogspot.com/20... of works by Mircea Eliade, and it looks as if I will post a ‘series’, the plan is to listen to more of his stories, seeing as they are available on YouTube, perhaps elsewhere as well, and they are interesting

Mircea Eliade is one of the most important, I should put in best experts on religion, especially the Oriental ones: Bengali Nights, his best ranked oeuvre on The Greatest Books of All Time site, is based on his experience in India – indeed, I am quite awed by the fact that Nirvana, this transgression, transcendence might be explained…
Why not?

Maybe I get some access to levitation https://realinibarzoi.blogspot.com/20... Karen Armstrong has been my primary, nay, only source in the ‘Field of Blood and Religion’, so, like with doctors, maybe I should get a ‘second opinion’, and Buddhism seems to be infiltrated in the short stories
I was thinking that even the hero of A Great Man, Eugen Cucoanes, is in fact an allegory, this is not just about this fellow suffering from gigantism, called Macranthropy, which is an allegorical concept where the universe is portrayed as a giant human body, in the text, this signifies something else the idea of ‘growing’

https://realinibarzoi.blogspot.com/20... the Great Man from the story may suffer from some disease, we think at the start, he sees doctors, but then the size becomes incredible and indeed, impossible – I am reminded of some quote from my favorite author and luminary
‘I feel as I do with Virginia Woolf, I want to keep saying 'No, he didn't', No it didn't happen as you describe it', No, that isn't what he thought, No, that's just what she didn't say’ this was Kingsley Amis criticizing Nathaniel West and his Day of The Locust, more interesting might be his total rejection of Virginia Woolf and her novels

https://realinibarzoi.blogspot.com/20... evidently, here it is not a question of accepting A Great Man as a sort of biography, there has never been a Eugen Cucoanes, who after all, grows to the height of…fifteen, maybe twenty or more meters, not one from the NBA, pure fiction this one
I think we are invited to think of religion, given that macranthropy is the ‘condition’ of the protagonist, but also what it means to be a ‘Great Man’, it is not the size that matters, although we can read in the classic Blink https://realinibarzoi.blogspot.com/20... about The Harding Effect

[Vlad Gheorghilaş · Rating 4 out of 5]

4.5

[Prundeanu Ciprian · Rating 4 out of 5]

La țigănci este o nuvelă foarte bună, printre cele mai bune nuvele scrise în limba română. Celelalte nuvele sunt inegale valoric.

[Patricia · Rating 4 out of 5]

Pentru ca sunt mai multe nuvele, voi da rate fiecaruia, apoi voi face media dintre ele:
"La tiganci": 4,5 ☆
"Un om mare": 5 ☆
"Douasprezece mii de capete de vite": 4,5 ☆
"Fata capitanului": 3 ☆
"O fotografie veche de 14 ani": 4 ☆
"Podul": 3,5 ☆
"Adio!": 5 ☆

[PixiePop · Rating 3 out of 5]

Proza lui Eliade nu mă dă pe spate. Dacă rolul textelor acestea este de a ilustra "prezenta sacrului camuflat in profan", mi se pare că nu îl îndeplinesc la fel de bine cum o fac scrierile lui de specialitate. Nu au nici claritate și nici suficient impact emoțional. În ceea ce privește această ediție, nu înteleg alăturarea ultimelor două texte cu celelalte, iar prefața odioasă mi-a dat flashback-uri din vremurile când mă pregăteam pentru Bac.

"Un om mare" și "douăsprezece mii de capete de vită" sunt cele mai bune texte, care te lasă cu un sentiment plăcut. Nu știm nici ce forțe acționează asupra evenimentelor, nici motivul pentru care s-au manifestat atunci, acolo, în acele persoane. Tot ce aflăm este că realitatea noastră este șubredă și/sau temporară.

"O fotografie veche de paisprezece ani" este singura în care o cheie rezolvă, la final, misterul. Din păcate, mi se pare că finalul e cam fâsâit în execuție, ca un banc spus de o persoană nepricepută; revelația parcă ar fi trebuit spusă cu ceva mai multă greutate.

"La țigănci" încearcă două lucruri în același timp, anume și o călătorie în viitor, și una într-o lume paralelă. Părerea mea este că toate ar fi trebuit să se termine ori cu o reîntoarcere simplă în prezent, ori cu Gavrilescu prins în viitor, ajuns om al străzii pentru că nu îl crede nimeni, iar casa țigăncilor demolată pentru cantina liceuluii.

"Fata căpitanului" are, din nou, un final cam fâsâit. Poate ar fi fost interesant ca băiatul să îi spună fetei încă un secret despre ea (cum ar fi ce iubit al ei murise); nu cred că ar fi stricat misterul.

În "Podul" pare că autorul a luat trei nuvele neterminate și le-a pus împreună într-un singur text în care niște personaje discută fără să se întâmple nimic.

Când am început "Adio!" mi-am adus aminte de o piesă a lui Vișniec, în care actorii se ceartă între ei și încep să fugă prin sală. Din tot textul am reușit să înțeleg o singură idee și mi se pare că Eliade a încercat prea multe dintr-odată. Văd că există oameni care au fost impresionați de această poveste și îi rog, în acest caz, să mi-o explice și mie.


Pe ultima copertă apare ultimul paragraf din prefață, în care se spune că proza lui Eliade este "de o actualitate incostetabilă" și o "certă reușită literară", în comparație cu opera lui științifică. Nu înțeleg cum s-a ajuns la această concluzie, având în vedere că proza fantastică a avut un adevărat boom în ultimele decenii (deși unii oameni probabil vor spune că e o creștere în cantitate, nu calitate), iar opera lui științifică o găsesc citată peste tot unde mă uit.

[Denisa Cîrstea · Rating 4 out of 5]

"-Evident, continuă, lui îi place să se întoarcă acasă călare, de aceea a şi ales un regiment de roşiori. Dar i-a interzis colonelul. Călare, un bărbat atât de frumos, în uniformă de roşiori, pe străzile acestea cu atâtea frunze veştede, toamna, străzi atât de melancolice către apusul soarelui...
- Şi toate fetele pândindu-l la ferestre, am adăugat eu. Avea dreptate colonelul.
- Nu, nu era asta, continuă el. Era din cauza melancoliei, a tristeţii amurgurilor bucureştene. Căci, dacă îmi daţi voie, domnul meu, mi se adresă el foarte politicos, avem norocul sau nenorocul să trăim în cel mai melancolic oraş din lume." - Podul

[Marina · Rating 4 out of 5]

În stilul caracteristic al lui Eliade, ne lovim de o serie de întâmplări pline de motive și simboluri menite să tragă linia fină dintre sacru și profan. Ne bagă în ceață frază după frază și niciodată nu ne soluționează curiozitățile, ne facem o idee la începutul fiecărei nuvele, iar până ajungem la finalul ei, ne schimbăm părerea referitor la ce tocmai am citit. Îmi place cum se simt îndoielile autorului referitor la divinitate și cum oscilează între agnosticism și ateism. Acest lucru e cumva liniștitor având în vedere că Eliade a fost istoric al religiilor și îi este evident greu, prin scrierile lui, să își pună o etichetă clară referitoare la credința sa.

[Lazar Cristina · Rating 4 out of 5]

"Te-as invata cum sa ma iubesti, cum sa ma strangi in brate, si ti-as arata stelele una dupa alta, cum numai eu stiu sa le arat, si ti-as revela poetii lumii, te-as invata cuvinte rare si nestiute..."-Fata Capitanului

[Diana · Rating 3 out of 5]

"La Țigănci" - 2🌟
"Douăsprezece mii de capete de vite" - 5🌟

[Mălina · Rating 3 out of 5]

La țigănci 5/5