What do you think?
Rate this book
На власній шкірі. Історії, розказані вцілілими
Впродовж 2022–2024 років журналістка Світлана Ославська документувала свідчення воєнних злочинів, які росіяни скоїли на окупованих територіях України. Авторка спілкувалася з уцілілими в Снігурівці, Шевченковому, Ягідному й інших містах і селах, що пережили окупацію. Ці люди буквально на власній шкірі зазнали терору російського вторгнення. Вони були свідками того, як розстрілювали їхніх близьких. Як знищували будинки, вулиці й цілі міста. Пережили тортури і нелюдське поводження, викрадення, зґвалтування. Але росіянам не вдалося позбавити цих людей гідності.
«На власній шкірі» – це відверте висловлювання про злочинність російської агресії, і водночас свідчення про силу окремих людей.
«На власній шкірі» – це відверте висловлювання про злочинність російської агресії, і водночас свідчення про силу окремих людей.
- GenresNonfiction
176 pages, Paperback
Published January 1, 2025
2 people are currently reading
47 people want to read
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 7 of 7 reviews
May 19, 2025
«За терміном «воєнний злочин» ховається історія пережитого кимось болю, часто пережитого буквально — на власній шкірі», — так починає свою книжку документальних історій Світлана Ославська. Вона не коментує, не розмірковує, не фіксує власний досвід документування, не спостерігає, у цих текстах авторка присутня незримо, бо тут важливим є не її репортерський погляд, а люди, які говорять, вона дає можливість почути голоси, стає посередницею між тими, хто хоче сказати і тими, хто ці свлова хочуть почути. Головний інструмент Світлани як письменниці та журналістки — слова, але вони втрачають свою силу, бо коли йдеться про постійну роботу зі свідченнями про страхи війни, навіть до найстрашніших слів виробляється імунітет, вони стають «просто словами». Книжка не розповідє про «нові» факти, нічого не викриває, просто говорить.
«У цих інтервʼю завжди доводиться мати справу лише з людською памʼяттю, а не з фактичними подіями. Навіть коли людина розповідає докладно й послідовно, настільки докладно й логічно, що здається, ніби читаєш хроніку подій, — але ні, це досі людська памʼять». Проте авторка наголошує: «Це переклад, оригінал — у минулому».
Найбільша історія — про Ягідне, де люди місяць просиділи у тісному підвалі. Про що вони розповідають, а про що мовчать? Незабаром друком вийде щоденник жінки із того підвалу, самоцензурований, написаний у темряві — ще один документ історії, але уже з цієї книжки ми знаємо, чого у тому щоденнику не буде. Коли жителі Ягідного говорять про меморіалізацію, то у кожного і кожної свій погляд на памʼять: що показати, що відтворити, у яку ситуацію занурити відвідувача меморіалу. «Щоб людина зайшла і відчула біль».
У цій книжці є монологи, діалоги, фрагменти спогадів, цілісні спогади, окремі речення, уривки фраз. Категорій сказаного дуже багато, розповісти про пережите — це не щось однозначне, зрозуміле, загнане у шаблон, адже говорити про себе і говорити про інших — це про різне, що розповідати про себе все і залишити щось нерозказаним собі — різне, а ще є «замовчане». «Говорити про інших — безпечніше, хай із якого боку глянь. Щоб говорити про себе, порібна мужність». Це таке велике, масшабне питання: що люди готові сказати, чи готові сказати, яку правду вони можуть розповісти, що таке правда? Тут же питання, яке ставлять собі мовці цих історій: чому хтось виживає, а хтось ні? Чи є відповідь на таке «чому»? Бо хтось знає правила, бо пристосовується, бо щастить, бо доля, бо приймає послідовність правильних рішень? Але авторка і її співрозмовники нагадуть: щось «просто стається», бо це війна, не йдеться про логіку чи причинно-наслідкові звʼязки, йдеться про категорії «сталося» чи «не сталося».
«Доходиш висновку, що хвилина мовчання — це справді найкраще, що придумали для загиблих. Це хвилина поваги до їхньої смерті, яка сталася без їхньої провини. Це хвилина без слів, що знеціюють».
«У цих інтервʼю завжди доводиться мати справу лише з людською памʼяттю, а не з фактичними подіями. Навіть коли людина розповідає докладно й послідовно, настільки докладно й логічно, що здається, ніби читаєш хроніку подій, — але ні, це досі людська памʼять». Проте авторка наголошує: «Це переклад, оригінал — у минулому».
Найбільша історія — про Ягідне, де люди місяць просиділи у тісному підвалі. Про що вони розповідають, а про що мовчать? Незабаром друком вийде щоденник жінки із того підвалу, самоцензурований, написаний у темряві — ще один документ історії, але уже з цієї книжки ми знаємо, чого у тому щоденнику не буде. Коли жителі Ягідного говорять про меморіалізацію, то у кожного і кожної свій погляд на памʼять: що показати, що відтворити, у яку ситуацію занурити відвідувача меморіалу. «Щоб людина зайшла і відчула біль».
У цій книжці є монологи, діалоги, фрагменти спогадів, цілісні спогади, окремі речення, уривки фраз. Категорій сказаного дуже багато, розповісти про пережите — це не щось однозначне, зрозуміле, загнане у шаблон, адже говорити про себе і говорити про інших — це про різне, що розповідати про себе все і залишити щось нерозказаним собі — різне, а ще є «замовчане». «Говорити про інших — безпечніше, хай із якого боку глянь. Щоб говорити про себе, порібна мужність». Це таке велике, масшабне питання: що люди готові сказати, чи готові сказати, яку правду вони можуть розповісти, що таке правда? Тут же питання, яке ставлять собі мовці цих історій: чому хтось виживає, а хтось ні? Чи є відповідь на таке «чому»? Бо хтось знає правила, бо пристосовується, бо щастить, бо доля, бо приймає послідовність правильних рішень? Але авторка і її співрозмовники нагадуть: щось «просто стається», бо це війна, не йдеться про логіку чи причинно-наслідкові звʼязки, йдеться про категорії «сталося» чи «не сталося».
«Доходиш висновку, що хвилина мовчання — це справді найкраще, що придумали для загиблих. Це хвилина поваги до їхньої смерті, яка сталася без їхньої провини. Це хвилина без слів, що знеціюють».
June 16, 2025
8/10
💔Коли тебе повністю звільнили від твого дому,
від усього майна твоєї сім’ї,
від пам’яті
і, бажано, від життя.
В цій невеличкій книжці зібрані історії людей, які стали свідками воєнних злочинів у регіонах, що пережили окупацію після початку повномасштабного вторгнення.
Фізичне та психологічне насилля, катування, жахливі умови утримання, трудове рабство, викрадення і тривалі безрезультативні пошуки рідних та близьких, допити, розстріли та невпізнані тіла, захоронені під нашвидкуруч нашкрябаними номерами.
❤️🩹Вісімсот сімдесят три кроки. Це моя дорога життя.
Біль, горе та важка психологічна травма, з якою кожен намагається впоратись по-своєму. Раціоналізація та прагнення повернути собі контроль через концепцію «правильної поведінки» та звинувачення жертв.
І це було боляче - від першої до останньої сторінки. «На власній шкірі» - це буквально найважча для читання книжка в моїй бібліотеці.
Але такі книги просто необхідні. Вони не лише допомагають документувати свідчення про російську агресію та фіксувати воєнні злочини, а й дають змогу уявити хоча б дещицю того, через що довелось пройти людям в окупації.
💔 Людська психіка ніяк інакше не може збагнути страждання тисяч і мільйонів, окрім як перейнявшись історією окремої людини.
Не всі можуть бути готовими до таких книг зараз, але якщо наважитесь - я дуже раджу🫂
💔Коли тебе повністю звільнили від твого дому,
від усього майна твоєї сім’ї,
від пам’яті
і, бажано, від життя.
В цій невеличкій книжці зібрані історії людей, які стали свідками воєнних злочинів у регіонах, що пережили окупацію після початку повномасштабного вторгнення.
Фізичне та психологічне насилля, катування, жахливі умови утримання, трудове рабство, викрадення і тривалі безрезультативні пошуки рідних та близьких, допити, розстріли та невпізнані тіла, захоронені під нашвидкуруч нашкрябаними номерами.
❤️🩹Вісімсот сімдесят три кроки. Це моя дорога життя.
Біль, горе та важка психологічна травма, з якою кожен намагається впоратись по-своєму. Раціоналізація та прагнення повернути собі контроль через концепцію «правильної поведінки» та звинувачення жертв.
І це було боляче - від першої до останньої сторінки. «На власній шкірі» - це буквально найважча для читання книжка в моїй бібліотеці.
Але такі книги просто необхідні. Вони не лише допомагають документувати свідчення про російську агресію та фіксувати воєнні злочини, а й дають змогу уявити хоча б дещицю того, через що довелось пройти людям в окупації.
💔 Людська психіка ніяк інакше не може збагнути страждання тисяч і мільйонів, окрім як перейнявшись історією окремої людини.
Не всі можуть бути готовими до таких книг зараз, але якщо наважитесь - я дуже раджу🫂
August 6, 2025
Ця книга містить з десяток історій людей, що пережили окупацію або зазнали тортур чи насильства. Авторка повністю дистанціюється від описів, не робить жодних оцінок чи суджень. Усі ці свідчення — жива памʼять людей, які хочуть бути почутими. Які ідентифікують себе українцями і по-своєму відстоювали свою гідність.
Найбільше вражає те, як психіка травмованої людини пояснює собі механізм виживання. Чому я вижив, а сусід загинув? Мабуть, він зробив щось не те або був занадто активним. Це дуже страшно. І тут журналістка робить єдину ремарку про те, що вцілілі люди інколи перекладають провину за загибель на померлих. Так вони собі пояснюють ці жахливі наслідки. Разом з тим, у багатьох людей є провина вцілілого. І це теж дуже складний феномен. Хтось виїжджав, а тепер повернувся і може відчувати провину за те, що не пережив того, що пережили сусіди в окупації.
Вражає також те, як люди попри все гуртувалися, як допомагали одне одному. Хоча, ніде правди діти, були й випадки, коли свої ж односельці здавали сусідів росіянам. Тут важко щось коментувати.
Мені запала одна фраза жінки про росіян, які пояснили, чому прийшли нас звільняти. Вона пояснює це так:
«Коли тебе повністю звільнили від твого дому, від усього майна твоєї сімʼї, від памʼяті і, бажано, від життя».
Це квінтесенція того, що вони робили і роблять на наших землях.
Якщо є змога, прочитайте, будь ласка, ці історії. Ці люди понад усе хотіли бути почутими, і важливо, щоб ми їх почули❤️🩹
Найбільше вражає те, як психіка травмованої людини пояснює собі механізм виживання. Чому я вижив, а сусід загинув? Мабуть, він зробив щось не те або був занадто активним. Це дуже страшно. І тут журналістка робить єдину ремарку про те, що вцілілі люди інколи перекладають провину за загибель на померлих. Так вони собі пояснюють ці жахливі наслідки. Разом з тим, у багатьох людей є провина вцілілого. І це теж дуже складний феномен. Хтось виїжджав, а тепер повернувся і може відчувати провину за те, що не пережив того, що пережили сусіди в окупації.
Вражає також те, як люди попри все гуртувалися, як допомагали одне одному. Хоча, ніде правди діти, були й випадки, коли свої ж односельці здавали сусідів росіянам. Тут важко щось коментувати.
Мені запала одна фраза жінки про росіян, які пояснили, чому прийшли нас звільняти. Вона пояснює це так:
«Коли тебе повністю звільнили від твого дому, від усього майна твоєї сімʼї, від памʼяті і, бажано, від життя».
Це квінтесенція того, що вони робили і роблять на наших землях.
Якщо є змога, прочитайте, будь ласка, ці історії. Ці люди понад усе хотіли бути почутими, і важливо, щоб ми їх почули❤️🩹
November 13, 2025
Якісна збірка свідчень людей, що постраждали від рук окупантів: просто розповіді людей про те, що їм довелося пережити. Без прикрас і зайвого трагічного пафосу. Читається важко, особливо якщо зважати, скільки людей залишається під окупацією і що там коїться щодня. Дуже корисно для розуміння почуття безвиході та відчаю, яке охоплює людину в такій ситуації. Про якісь історії ви могли чути в Інтернеті чи по телевізору (наприклад, коли людей кілька тижнів тримали в шкільному підвалі в Ягідному), інші історії звучать настільки буденно, що стає моторошно від того, що людині довелося через це пройти. Це неможливо уявити, це можна зрозуміти, тільки якщо пережити самому, звісно, такого досвіду нікому не побажаєш. І всі ці тортури та страждання виключно через те, що ми для них об'єкт підкорення, який треба або підкорити, або знищити. Такі книги варто читати, незважаючи на тригерні моменти, щоб ніколи не забувати про те, що вони з нами хочуть зробити.
Read
June 6, 2025Від таких книжок стає образливо, сумно і гірко. Від несправедливості щодо того, як світ толерує агресію; як називають звільненням війну, як зароблять на вбивствах і знищеннях міст.
Під тоненькою обкладинкою – трагічні історії звичайних людей, таких, як ми з вами, котрі пройшли через тортури в найгірших традиціях прози Багряного про комуністів.
Книжка для того, щоб ділитись зі своїми друзями не в Україні, а ще краще – перекладати для світу, бо ми то не забудемо. А світ?
Під тоненькою обкладинкою – трагічні історії звичайних людей, таких, як ми з вами, котрі пройшли через тортури в найгірших традиціях прози Багряного про комуністів.
Книжка для того, щоб ділитись зі своїми друзями не в Україні, а ще краще – перекладати для світу, бо ми то не забудемо. А світ?
July 21, 2025
Світлана Ославська описала кільканадцять історій болю, відчаю, але теж надії і гідності. Від усвідомлення, що тисяч історій ніхто не почує крається серце.
Вдячна авторці за документування цих свідчень, це справді цінно. Кожна людина, кожне життя, кожна історія вцілілого чи вцілілого.
Це треба читати, обовʼязково.
Вдячна авторці за документування цих свідчень, це справді цінно. Кожна людина, кожне життя, кожна історія вцілілого чи вцілілого.
Це треба читати, обовʼязково.
August 24, 2025
"Ти слухаєш історії людей, у яких просто на друзки розбивається їхній всесвіт"
Displaying 1 - 7 of 7 reviews