«За терміном «воєнний злочин» ховається історія пережитого кимось болю, часто пережитого буквально — на власній шкірі», — так починає свою книжку документальних історій Світлана Ославська. Вона не коментує, не розмірковує, не фіксує власний досвід документування, не спостерігає, у цих текстах авторка присутня незримо, бо тут важливим є не її репортерський погляд, а люди, які говорять, вона дає можливість почути голоси, стає посередницею між тими, хто хоче сказати і тими, хто ці свлова хочуть почути. Головний інструмент Світлани як письменниці та журналістки — слова, але вони втрачають свою силу, бо коли йдеться про постійну роботу зі свідченнями про страхи війни, навіть до найстрашніших слів виробляється імунітет, вони стають «просто словами». Книжка не розповідє про «нові» факти, нічого не викриває, просто говорить.
«У цих інтервʼю завжди доводиться мати справу лише з людською памʼяттю, а не з фактичними подіями. Навіть коли людина розповідає докладно й послідовно, настільки докладно й логічно, що здається, ніби читаєш хроніку подій, — але ні, це досі людська памʼять». Проте авторка наголошує: «Це переклад, оригінал — у минулому».
Найбільша історія — про Ягідне, де люди місяць просиділи у тісному підвалі. Про що вони розповідають, а про що мовчать? Незабаром друком вийде щоденник жінки із того підвалу, самоцензурований, написаний у темряві — ще один документ історії, але уже з цієї книжки ми знаємо, чого у тому щоденнику не буде. Коли жителі Ягідного говорять про меморіалізацію, то у кожного і кожної свій погляд на памʼять: що показати, що відтворити, у яку ситуацію занурити відвідувача меморіалу. «Щоб людина зайшла і відчула біль».
У цій книжці є монологи, діалоги, фрагменти спогадів, цілісні спогади, окремі речення, уривки фраз. Категорій сказаного дуже багато, розповісти про пережите — це не щось однозначне, зрозуміле, загнане у шаблон, адже говорити про себе і говорити про інших — це про різне, що розповідати про себе все і залишити щось нерозказаним собі — різне, а ще є «замовчане». «Говорити про інших — безпечніше, хай із якого боку глянь. Щоб говорити про себе, порібна мужність». Це таке велике, масшабне питання: що люди готові сказати, чи готові сказати, яку правду вони можуть розповісти, що таке правда? Тут же питання, яке ставлять собі мовці цих історій: чому хтось виживає, а хтось ні? Чи є відповідь на таке «чому»? Бо хтось знає правила, бо пристосовується, бо щастить, бо доля, бо приймає послідовність правильних рішень? Але авторка і її співрозмовники нагадуть: щось «просто стається», бо це війна, не йдеться про логіку чи причинно-наслідкові звʼязки, йдеться про категорії «сталося» чи «не сталося».
«Доходиш висновку, що хвилина мовчання — це справді найкраще, що придумали для загиблих. Це хвилина поваги до їхньої смерті, яка сталася без їхньої провини. Це хвилина без слів, що знеціюють».