What do you think?
Rate this book
Тролейбус номер 15. Подорож у близьке минуле
Щодня тролейбус їде вулицями Києва за своїм маршрутом. Кожна зупинка — це окрема розповідь, і йдеться не лише про історію київських вулиць та локацій. Книжка спогадів Наталки Діденко дає можливість зануритися в атмосферу Києва через призму особистих історій авторки. Ці прості й відверті, щемкі, теплі, сповнені доброго гумору розповіді немов переносять нас у минуле, дають можливість пригадати студентські роки й час дорослішання, зустрічі з друзями, маленькі радощі й великі досягнення. З часом змінюються назви вулиць, міняється темпоритм життя, врешті змінюємося ми самі, а тролейбус їде тим самим маршрутом і запрошує нас у мандрівку — в подорож у близьке минуле.
360 pages, Hardcover
Published May 1, 2025
10 people are currently reading
74 people want to read
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 14 of 14 reviews
June 21, 2025
Як людина, яка ніколи не мала і, швидше за все, ніколи й не матиме особистого авто, я з особливим пієтетом ставлюся до громадського транспорту — як до благородно електричних метро, трамваїв та тролейбусів, так і до менш вишуканих міських автобусів. До всього, окрім маршруток, позаяк їздити маршрутками — страшенно не люблю. Може якби я у них бодай поміщався по висоті...
Кожен з таких маршрутів у певний період життя ставав постійним, тобто тією віссю, на яку це життя ніжно нанизувалося з дня у день, за роком рік. Особливо тоді, коли їздив отак щодня, за будь якої погоди та незалежно від пори року.
Перші п'ять років життя у Києві я так добирався на вулицю Газопровідну і, щоби дістатися тролейбуса №23, мусив ходити пішки через Берковецьке кладовище. Наступні десять років минули на Оболоні, а основним способом пересування містом був той, який найбільш харизматичний — Київський метрополітен. Нещодавно мені довелося пересісти на швидкісний трамвай - тепер саме він мене возитиме щоденно — від кінцевої до кінцевої, а деколи, коли сильно пощастить, аж під трамвайне депо — і оці крайні відрізочоки маршруту, в цілковито безлюдному дряконячому череві трамвая, особливо на світанку, після тривожних, сповнених гуркотом та вибухами ночей — здаються мені сьогоднішньому чимось дивовижним.
Щоби поділитися своєю залюбленістю в Київ, Наталка Діденко обирає тролейбусний маршрут, яким впродовж тривалого часу добиралася з Печерська у центр.
"Тролейбус номер 15. Подорож у близьке минуле" - це, перш за все, книга ностальгійна. Це розповіді про залюбленість авторки у свою молодість, роботу, місто, близьких людей. Кожна зупинка тролейбуса від вулиці Долиногірської (якої у Києві вже немає) до Бесарабської площі пов'язана із якимись знаковими подіями, важливими спогадами або ж просто милими подробицями з життя авторки.
І всі ці спогади Наталка Діденко дбайливо зібрала в розкішне і сяйливе намисто любові, яке освітлює своїм теплим промінням навіть такі далекі від Києва місця, як Париж та Крим.
Я народився при совітах, але недовго за них прожив. А точніше навпаки — це вони недовго після мого народження протягнули. Я не ностальгую за шкільними часами або університетом, бо вони випали на складні і бідні роки. Також, звісно, і це очевидно, я не можу мати ностальгійних почуттів щодо радянщини, але читаючи цю книгу, відчуваєю, як лускають більбашки стереотипів і репаються основи довколишнього світу — коли в спогадах авторки стільки світла, в тебе просто немає іншого виходу, окрім як спробувати її зрозуміти.
У цій книзі страшенно багато красивого Києва — і такого Києва, якого більше не буде, і такого, який ми бачимо на власні очі весною, влітку, восени, взимку і знов навесні, і такого, яким він був під час Помаранчевої Революції та Революції Гідності.
А ще мені дуже подобається обкладинка, яку зробила Оксана Йориш — ну просто топ і the best 💚
Кожен з таких маршрутів у певний період життя ставав постійним, тобто тією віссю, на яку це життя ніжно нанизувалося з дня у день, за роком рік. Особливо тоді, коли їздив отак щодня, за будь якої погоди та незалежно від пори року.
Перші п'ять років життя у Києві я так добирався на вулицю Газопровідну і, щоби дістатися тролейбуса №23, мусив ходити пішки через Берковецьке кладовище. Наступні десять років минули на Оболоні, а основним способом пересування містом був той, який найбільш харизматичний — Київський метрополітен. Нещодавно мені довелося пересісти на швидкісний трамвай - тепер саме він мене возитиме щоденно — від кінцевої до кінцевої, а деколи, коли сильно пощастить, аж під трамвайне депо — і оці крайні відрізочоки маршруту, в цілковито безлюдному дряконячому череві трамвая, особливо на світанку, після тривожних, сповнених гуркотом та вибухами ночей — здаються мені сьогоднішньому чимось дивовижним.
Щоби поділитися своєю залюбленістю в Київ, Наталка Діденко обирає тролейбусний маршрут, яким впродовж тривалого часу добиралася з Печерська у центр.
"Тролейбус номер 15. Подорож у близьке минуле" - це, перш за все, книга ностальгійна. Це розповіді про залюбленість авторки у свою молодість, роботу, місто, близьких людей. Кожна зупинка тролейбуса від вулиці Долиногірської (якої у Києві вже немає) до Бесарабської площі пов'язана із якимись знаковими подіями, важливими спогадами або ж просто милими подробицями з життя авторки.
І всі ці спогади Наталка Діденко дбайливо зібрала в розкішне і сяйливе намисто любові, яке освітлює своїм теплим промінням навіть такі далекі від Києва місця, як Париж та Крим.
Я народився при совітах, але недовго за них прожив. А точніше навпаки — це вони недовго після мого народження протягнули. Я не ностальгую за шкільними часами або університетом, бо вони випали на складні і бідні роки. Також, звісно, і це очевидно, я не можу мати ностальгійних почуттів щодо радянщини, але читаючи цю книгу, відчуваєю, як лускають більбашки стереотипів і репаються основи довколишнього світу — коли в спогадах авторки стільки світла, в тебе просто немає іншого виходу, окрім як спробувати її зрозуміти.
У цій книзі страшенно багато красивого Києва — і такого Києва, якого більше не буде, і такого, який ми бачимо на власні очі весною, влітку, восени, взимку і знов навесні, і такого, яким він був під час Помаранчевої Революції та Революції Гідності.
А ще мені дуже подобається обкладинка, яку зробила Оксана Йориш — ну просто топ і the best 💚
November 2, 2025
Найбільше я боялася, що буде багато ностальгії за тими минулими часами, але ні, є добра щира оповідь про улюблене рідне місто авторки, сторінки просякнуті подекуди щемливими спогадами про рідних і близьких людей, але й гумором про різні моменти зі студентського і дорослого життя... Не зважаючи на те, що я ніколи довго не мешкала у Києві, а містом моєї молодості був Харків, я читала з задоволенням, пригадуючи вже своїх рідних, своє близьке минуле, сміючись і сумуючи разом з пані Наталкою.
Думаю, що найбільше зайде киянам, адже стільки інформації про вулиці столиці, які колись існували і яких вже немає, або перейменовані.
Цікаво наприкінці про те, що для авторки означає Київ, про каштани, липи, вербу, бузок ...
Для мене, мабуть, все ж таки більше київські каштани...
Дуже тепло і щиро написано.
Думаю, що найбільше зайде киянам, адже стільки інформації про вулиці столиці, які колись існували і яких вже немає, або перейменовані.
Цікаво наприкінці про те, що для авторки означає Київ, про каштани, липи, вербу, бузок ...
Для мене, мабуть, все ж таки більше київські каштани...
Дуже тепло і щиро написано.
August 19, 2025
Книжку цікаво читати, але бали знімаю за лицемірство. «Ми були проукраїнською родиною, понад усе цінували свободу, але жили в квартирі на Печерську і я вчилася з номенклатурними дітьми в школі, вчилась в престижному виші». За справді проукраїнську позицію про таке життя мріяти не доводилось, в університет в Києві не поступиш. Неувязочка
October 9, 2025
затишно, з любов'ю до Києва, з ностальгією за юністю, але з чистим поглядом на "совок", який намагався знищити особистість
August 15, 2025
Книга починається сильно, із багатьох цікавих нарисів із життя у радянському Києві. Але що далі в книгу, то більше ця додана вартість замінюється на ностальгічний потік свідомості в стилі ФБ-постів авторки з головним лейтмотивом: «так, життя у Союзі багато в чому було принизливе і нестерпне, але яка ж молодість була, які були люди… Чому зараз таких нема? Питання…».
До того ж, у кращих традиціях потоку свідомості, авторка різко перескакує з теми на тему, іноді кілька разів за один розворот, часто повторюючись. Таку ностальгію за молодістю чудово розумію, але не знайшов у ній цінності для себе.
До того ж, у кращих традиціях потоку свідомості, авторка різко перескакує з теми на тему, іноді кілька разів за один розворот, часто повторюючись. Таку ностальгію за молодістю чудово розумію, але не знайшов у ній цінності для себе.
September 11, 2025
Сама не знаю навіщо витратила час і дочитала цей потік думок до кінця. Не несе жодної цінності ні для кого, окрім близьких автора, які б хотіли дізнатись більше про її молодість та життя. Сюжет відсутній, слідкувати за потоком думок і перестрибуванням між темами не цікаво, уся книга просякнута відбіленням і романтизацією совкових дефіцитів і муток. Якби могла поставити 0 - поставила б 0.
November 30, 2025
Ця книга в саме серденько. Тому що маршрут тролейбуса номер 15 я знаю, як свої п'ять пальців. Це і мій тролейбус. Це тролейбус моєї родини. Бабуся і дідусь за своє життя встигли пожити на 3-х з 10-ти зупинок цього тролейбуса: "Вулиця Госпітальна", "Вулиця Щорса" і "Вулиця Німанська". Я - на двох: "Вулиця Щорса" і "Площа Лесі Українки". Кожна зупинка - вир спогадів.
Коли я вперше побачила цю книгу, то одразу зрозуміла, що мушу її прочитати. Коли сідаєш разом із Наталкою Діденко в тролейбус номер 15, мандруєш не тільки від Видубичів до Бессарабки, а взагалі старим Києвом, яким він був у 70-х, 80-х, 90-х. Тут є історія Києва, історія вулиць і навіть історія України.
Багато разів доводилось зупинятись (виходити на зупинках :-))), бо поринала у власні спогади. Перукарня "Олеся" - туди бабуся і мама ходили робити хімію і саме там я зробила перший у своєму житті манікюр. Магазин одягу навпроти "Будинку подарунків", де "в глажке" працювала моя бабуся. "Жіноча консультація", яка і досі лякає однієї своєю назвою. Печерський міст, який не зовсім міст.
Раджу прочитати цю книгу всім киянам і гостям міста, навіть якщо ви ніколи не їздили маршрутом тролейбуса номер 15. По-перше, я впевнена, вам одразу захочеться це зробити. А по-друге, як на мене, це друга найкраща книга про Київ після "Оті два роки... У Києві при німцях" Дмитра Малакова. Так-так, навіть "Місто" Валер'яна Підмогильного я ставлю на третє місце.
Якщо ви ніколи не були у Києві, то поки не читайте. Дочекайтесь перемоги, поїдьте до Києва і сідайте в “екскурсійний” тролейбус номер 15.
Коли я вперше побачила цю книгу, то одразу зрозуміла, що мушу її прочитати. Коли сідаєш разом із Наталкою Діденко в тролейбус номер 15, мандруєш не тільки від Видубичів до Бессарабки, а взагалі старим Києвом, яким він був у 70-х, 80-х, 90-х. Тут є історія Києва, історія вулиць і навіть історія України.
Багато разів доводилось зупинятись (виходити на зупинках :-))), бо поринала у власні спогади. Перукарня "Олеся" - туди бабуся і мама ходили робити хімію і саме там я зробила перший у своєму житті манікюр. Магазин одягу навпроти "Будинку подарунків", де "в глажке" працювала моя бабуся. "Жіноча консультація", яка і досі лякає однієї своєю назвою. Печерський міст, який не зовсім міст.
Раджу прочитати цю книгу всім киянам і гостям міста, навіть якщо ви ніколи не їздили маршрутом тролейбуса номер 15. По-перше, я впевнена, вам одразу захочеться це зробити. А по-друге, як на мене, це друга найкраща книга про Київ після "Оті два роки... У Києві при німцях" Дмитра Малакова. Так-так, навіть "Місто" Валер'яна Підмогильного я ставлю на третє місце.
Якщо ви ніколи не були у Києві, то поки не читайте. Дочекайтесь перемоги, поїдьте до Києва і сідайте в “екскурсійний” тролейбус номер 15.
June 27, 2025
Були побоювання, що автор матиме забагато ностальгії за радянськими часами. Але ж ні. Це про життя конкретної киянки, яка сміливо та чесно говорить про своє минуле і сьогодення. Про минуле і сьогодення Києва.
Повно веселих моментів, повно сумних. Але, в цілому, це тепле і світле невимушене зізнання в коханні Києву та киянам.
Повно веселих моментів, повно сумних. Але, в цілому, це тепле і світле невимушене зізнання в коханні Києву та киянам.
Read
November 10, 2025Плюси: пані Наталя - чудова люди��а та супер-спеціалістка в метеорології, цікава задумка побудови спогадів не по хронології, а ми ніби подорожуємо Києвом маршрутом тролейбуса 15 та на кожній зупинці поринаємо в минуле. Дуже приємно, що всі фрази російською подані з перекладом.
Мінуси (особисто моя думка!):
😔 це потік свідомості, оповідь скаче довільно не тільки по зупинках, а і по часі і темах, купи не тримається, сюжету та лінії основної немає. (описаний час: з 1970-тих по початок 1990-х)
😬 є вкраплення статей з вікіпедії (про що прямо пані Наталка і пише): про старі будинки, назви вулиць, навіть рослини. Нащо це?
😑 більшість спогадів починається словами, що в радянському союзі жити було нелегко, але потім йде опис всього того, що у героїні було: немало імпортного одягу і взуття, елітна школа, де вона вчилась з дітьми партійної верхівки, елітний факультет, на який вона вступила сама, це її батько водив завчасно знайомитись до професора, що приймав екзамени і випадково був в дружніх стосунках з батьком, просто так, ви що!
😐 по опису молодість пройшла у веселій і богемний київській тусовці, коли нічого не було, але все можна було порішати та дістати, включно з доларами, трошки обходячи закони і правила. Насправді це було офігезне життя. Наприклад: "Туфлі й собі, і чоловікові купила у фірмовому магазині Salamander. Вони тоді стільки коштували, що на ці гроші можна було прожити, хоч бідненько і скромненько, точно з пів року". Тобто мала змогу стільки витратити...
😶 дуже часто є спогади про поїздки до москви: на практику, на закупи, як перевалочний пункт до закордону. Там друзі, там життя, там двіж. Це як пан Андрухович, по всій повазі, майже на кожному публічному виступі починає: "А ви знаєте, що я в свій час 18 місяців прожив в Москві, так от...". Так, цей текст далеко не Андруховича і це написано до повномасштабного, але нащо нам це читати зараз?
P.S. колись до Запоріжжя приїжджала експериментальна вистава по "Трьом сестрам" Чехова, там ці сестри натурально завивали: "в москвуууу, уууууууу". От саме цей звук у мене часто лунав під час прочитання 😵💫
Мінуси (особисто моя думка!):
😔 це потік свідомості, оповідь скаче довільно не тільки по зупинках, а і по часі і темах, купи не тримається, сюжету та лінії основної немає. (описаний час: з 1970-тих по початок 1990-х)
😬 є вкраплення статей з вікіпедії (про що прямо пані Наталка і пише): про старі будинки, назви вулиць, навіть рослини. Нащо це?
😑 більшість спогадів починається словами, що в радянському союзі жити було нелегко, але потім йде опис всього того, що у героїні було: немало імпортного одягу і взуття, елітна школа, де вона вчилась з дітьми партійної верхівки, елітний факультет, на який вона вступила сама, це її батько водив завчасно знайомитись до професора, що приймав екзамени і випадково був в дружніх стосунках з батьком, просто так, ви що!
😐 по опису молодість пройшла у веселій і богемний київській тусовці, коли нічого не було, але все можна було порішати та дістати, включно з доларами, трошки обходячи закони і правила. Насправді це було офігезне життя. Наприклад: "Туфлі й собі, і чоловікові купила у фірмовому магазині Salamander. Вони тоді стільки коштували, що на ці гроші можна було прожити, хоч бідненько і скромненько, точно з пів року". Тобто мала змогу стільки витратити...
😶 дуже часто є спогади про поїздки до москви: на практику, на закупи, як перевалочний пункт до закордону. Там друзі, там життя, там двіж. Це як пан Андрухович, по всій повазі, майже на кожному публічному виступі починає: "А ви знаєте, що я в свій час 18 місяців прожив в Москві, так от...". Так, цей текст далеко не Андруховича і це написано до повномасштабного, але нащо нам це читати зараз?
P.S. колись до Запоріжжя приїжджала експериментальна вистава по "Трьом сестрам" Чехова, там ці сестри натурально завивали: "в москвуууу, уууууууу". От саме цей звук у мене часто лунав під час прочитання 😵💫
November 28, 2025
Якщо чесно, 4,5 з 5. Бо бракувало мап і фото. Так, я лінуюся гуглити під час читання, хочеться все бачити одразу😂
З плюсів: не прохідна книга, що дарує щастя й тепло, відволікає від сумних думок. Історія Києва (мого вже рідного міста) з 60-х років і далі без самої детальної історії, а передана через щоденне життя авторки. Багато про Печерськ, а це рідні місця чоловіка, тому багато обговорювали, гуглили, дивилися - і це величезний плюс, бо книжка викликала емоції та бажання дискутувати.
Тепер хочу, щоб її прочитала мама і свекруха - майже ровесниці авторки (їм узагалі буде вау).
З невеличких мінусів, на мою думку: було відчуття, що авторка ходить по лезу ножа і ось-ось скотиться трохи в бік ностальгії за есерами. Але авторка часто запевняє, що це лише ностальгія за часом дитинства та молодості, яке завжди сприймається безтурботно (вірю, бо з таким теплом згадую важкі 90-ті, бо то часи юності, коли отої тяжкості та криміналу діти не помічали). І за кілька місць (я нарахувала точно 4), де авторка трохи наділа біле пальто: весільна сукня, кіношна Анжеліка, випуск, музика тощо. Але має право, бо це її думки та спогади, бо це людина іншого покоління, як не крути.
Чи раджу? Однозначно, бо це історія мого любого Києва. А ще більше - якщо ви 60-80 років народження, бо приємний сплеск ностальгії гарантую
З плюсів: не прохідна книга, що дарує щастя й тепло, відволікає від сумних думок. Історія Києва (мого вже рідного міста) з 60-х років і далі без самої детальної історії, а передана через щоденне життя авторки. Багато про Печерськ, а це рідні місця чоловіка, тому багато обговорювали, гуглили, дивилися - і це величезний плюс, бо книжка викликала емоції та бажання дискутувати.
Тепер хочу, щоб її прочитала мама і свекруха - майже ровесниці авторки (їм узагалі буде вау).
З невеличких мінусів, на мою думку: було відчуття, що авторка ходить по лезу ножа і ось-ось скотиться трохи в бік ностальгії за есерами. Але авторка часто запевняє, що це лише ностальгія за часом дитинства та молодості, яке завжди сприймається безтурботно (вірю, бо з таким теплом згадую важкі 90-ті, бо то часи юності, коли отої тяжкості та криміналу діти не помічали). І за кілька місць (я нарахувала точно 4), де авторка трохи наділа біле пальто: весільна сукня, кіношна Анжеліка, випуск, музика тощо. Але має право, бо це її думки та спогади, бо це людина іншого покоління, як не крути.
Чи раджу? Однозначно, бо це історія мого любого Києва. А ще більше - якщо ви 60-80 років народження, бо приємний сплеск ностальгії гарантую
July 10, 2025
Це книга-екскурсія: тролейбусний маршрут як мапа для історії київських вулиць та цілого життя.
Вражає логічна структура - це дуже продумано сконструйована мандрівка між часами, просторами і досвідами. При цьому авторка пише легко і по-доброму навіть про дуже делікатні речі, - і все це з почуттям власної гідності, але не вдягаючи на себе ані білого пальта, ані корони. "Завжди треба бути собою і не соромитися того, чого не варто соромитися. І не хизуватися через коліно тим, що не дуже й заслуговує на увагу".
Кілька разів я заходилася абсолютно щирим сміхом - вітамінки-шипучки, шлем Чингісхана... І це якесь зовсім інше сприйняття світу - як місця для пригод, веселощів і хороших людей. Наприклад, історія з Нестором-літописцем про передарування цінного подарунка не образила родину, а повеселила. Бо направду у всіх є свої проблеми, розчарування, досвід, але саме ми вибираємо, що пам'ятати і як.
І це не про наївний романтизм, зовсім ні. Авторка не відмовляється від реальності, вона відверто визнає, що люди різні, але ми вправі оточити себе хорошими людьми і самі залишатися людяними, а не циклитися на поганому. "Ніколи не знати, що й коли в тобі може прокинутися". "Часом буває, що талант сумним чином поєднується зі слабкою або підлою натурою". Або як у історії про "кустодієвську" красуню: неважливо, що там зовні - важливо те, що всередині, бо "злидні внутрішні часом живучіші, ніж зовнішні". Але авторка вміє відшукати позитив як в історії про некваліфіковану лікарку, якій "амбіції завадили розібратися в ситуації", так і в історії про заздрісних колег, які мимоволі організували вимушену відпустку в Криму у квітні 1986 року...
Цю книгу приємно читати, бо вона наповнена цікавинками і спостереженнями, наприклад, про культові місця споживання кави "з прихованою дисидентською пінкою" у вигляді "подвійних половинок", бо культовими ці місця "зробили люди, які дуже любили свободу, творчість і каву".
Книга показує спокійне, врівноважене позитивне сприйняття світу. Життя, наповнене красою, гармонією і любов'ю. При цьому мова йде не про очікування краси, любові... а про активний та безперервний процес самостійного їх створення у власному житті. Бо краса і гармонія присутня і в людях, і в природі, і в міських ландшафтах... але треба мати хист і тренувати навичку розпізнавання цієї краси. Розповідь Наталки Діденко - щира і добра. Без нотацій, без претензій на гуриню і без лукавства. І ця книга також підриває стереотипи про вік, адже у сорок років авторка кардинально змінила життя і довела, що жоден вік не є приводом відмовлятися від змін. Це надихає. А телебачення - це справді "особливий світ, який оточений таким привабливим ореолом, з такою потужною силою, що часом змушує не лише одну людину, не лише якусь частину людей, в мільйони людей заплющувати очі на справжнє життя і піддаватися химерній омані мерехтливого екрана".
Це книга-настрій: саме ми вибираємо, яким пам'ятати Київ часів радянської окупації - зросійщеним і покаліченим, чи місцем, де свідомі та мислячі люди берегли і плекали свою українськість і таким чином готували грунт для здобуття незалежності. Українське життя радянського Києва: авторка не просто відкриває цей інший світ - вона повертає нам своє. Не ігноруючи радянський досвід (він був, його не викреслиш), а екологічно вплітаючи його у сучасний контекст - даючи оцінку і називаючи речі своїми іменами (а не просто замовчуючи, мовляв було й загуло), досліджуючи його вплив на нас, зокрема у побутовому аспекті як "своєрідний варіант побутового рабства". "Найбільше тоді дивувало те, як швидко людина за певних обставин може підлаштуватися до чого завгодно".
Що ще хотілося б відзначити ?
1. Це мемуари. Починаючи читати я це не врахувала, тому мала трохи інакші очікування від книги. Мені видавалося, що це буде щось на зразок історій, підслуханих у тролейбусних подорожах. Але це дуже нестандартна книга-роздум, що дуже потішило і перевершило очікування.
2. У цій книзі показана історія міського дитинства, що дає можливість пофантазувати про те, яким інакшим могло би бути життя наших батьків, якби вони народилися не в селі. І цю відмінність цікаво досліджувати ("вся наша культура, та й будь-яка, не лише українська, стоїть на вихідцях із села").
3. Краще читати з картою та піддивлятися в інтернеті фото. Книга спонукає зробити власну розвідку.
4. Найбільш повторюване слово - "розкішний" ("часи з облущеними квартирами і розкішними сервізами").
5. Тут кожна ситуація підсвічує людину, яка свідома своєї інакшості (в позитивному розумінні цього слова). Людина, яка не намагається всім подобатися, живе за власними правилами, не зраджує себе, щоденно робить власний вибір, творить своє життя, має свою думку і обирає свій шлях. І завжди рада впізнавати своїх. "Ми - це просунута, не "золота", в саме просунута молодь 70-80-х років".
"Молодість завжди поблажливіша до обставин". "Лише досвід і вік роблять людину обережнішою, виваженою та менш цікавою до пригод і нових незнайомих людей. Тому і джерело більшості спогадів саме там - у молодості".
"Не варто поспішати розчаровуватися, якщо ти не одразу побачиш у вікні те що хочеш. Іноді просто треба вчасно вийти".
"Одеса - це місто-особистість, яке одразу прийняло нас і полюбило, ще не знаючи, які ми і хто ми".
"Люди переважно живуть у своєму вузькому світі без вікон у далекий світ, у каптурі, і що не варто ділитися своєю радістю з першим зустрічним... І як багато навколо таких людей, які ще понабивають собі безліч синців і гуль, поки зрозуміють, що світ - великий і прекрасний і його не треба боятися. І що не треба засмучуватися від зустрічі з синюшними обличчями, може, саме вони спонукають тебе йти швидше і вгору, і ти рано чи пізно дійдеш до прекрасного саду".
"Ми пізнавали величезний український світ... пізнавали світ і українців у цьому світі, тобто самих себе".
"Навіть у часи відкритих кордонів та бездушних гаджетів усе одно довіряють олюдненим професіоналам".
Ця книга - буквально підручник з поваги до себе, до своєї родини, до свого міста, до своєї країни. Саме ця внутрішня повага тримає нас на стороні світла, спонукає любити людей і якісно робити свою роботу. І також саме ця внутрішня повага і гордість дає розуміння, чому і як слід берегти наше місто супроти "навали несмаку й захланності", нашу історію, нашу державу і в цілому наш український простір. Авторка знайомить нас із цікавими історичними постатями і незнаними раніше фактами - і в цьому вбачається стільки шани і гордості за нашу країну, історію та людей. Бо ця книга - це ще й потужне щеплення проти комплексу меншовартості. І справді щиро хочеться, щоб якомога більше людей читали цю книгу і переймалися гордістю, любов'ю і вдячністю за те, що ми українці, духом внутрішньої свободи.
Вражає логічна структура - це дуже продумано сконструйована мандрівка між часами, просторами і досвідами. При цьому авторка пише легко і по-доброму навіть про дуже делікатні речі, - і все це з почуттям власної гідності, але не вдягаючи на себе ані білого пальта, ані корони. "Завжди треба бути собою і не соромитися того, чого не варто соромитися. І не хизуватися через коліно тим, що не дуже й заслуговує на увагу".
Кілька разів я заходилася абсолютно щирим сміхом - вітамінки-шипучки, шлем Чингісхана... І це якесь зовсім інше сприйняття світу - як місця для пригод, веселощів і хороших людей. Наприклад, історія з Нестором-літописцем про передарування цінного подарунка не образила родину, а повеселила. Бо направду у всіх є свої проблеми, розчарування, досвід, але саме ми вибираємо, що пам'ятати і як.
І це не про наївний романтизм, зовсім ні. Авторка не відмовляється від реальності, вона відверто визнає, що люди різні, але ми вправі оточити себе хорошими людьми і самі залишатися людяними, а не циклитися на поганому. "Ніколи не знати, що й коли в тобі може прокинутися". "Часом буває, що талант сумним чином поєднується зі слабкою або підлою натурою". Або як у історії про "кустодієвську" красуню: неважливо, що там зовні - важливо те, що всередині, бо "злидні внутрішні часом живучіші, ніж зовнішні". Але авторка вміє відшукати позитив як в історії про некваліфіковану лікарку, якій "амбіції завадили розібратися в ситуації", так і в історії про заздрісних колег, які мимоволі організували вимушену відпустку в Криму у квітні 1986 року...
Цю книгу приємно читати, бо вона наповнена цікавинками і спостереженнями, наприклад, про культові місця споживання кави "з прихованою дисидентською пінкою" у вигляді "подвійних половинок", бо культовими ці місця "зробили люди, які дуже любили свободу, творчість і каву".
Книга показує спокійне, врівноважене позитивне сприйняття світу. Життя, наповнене красою, гармонією і любов'ю. При цьому мова йде не про очікування краси, любові... а про активний та безперервний процес самостійного їх створення у власному житті. Бо краса і гармонія присутня і в людях, і в природі, і в міських ландшафтах... але треба мати хист і тренувати навичку розпізнавання цієї краси. Розповідь Наталки Діденко - щира і добра. Без нотацій, без претензій на гуриню і без лукавства. І ця книга також підриває стереотипи про вік, адже у сорок років авторка кардинально змінила життя і довела, що жоден вік не є приводом відмовлятися від змін. Це надихає. А телебачення - це справді "особливий світ, який оточений таким привабливим ореолом, з такою потужною силою, що часом змушує не лише одну людину, не лише якусь частину людей, в мільйони людей заплющувати очі на справжнє життя і піддаватися химерній омані мерехтливого екрана".
Це книга-настрій: саме ми вибираємо, яким пам'ятати Київ часів радянської окупації - зросійщеним і покаліченим, чи місцем, де свідомі та мислячі люди берегли і плекали свою українськість і таким чином готували грунт для здобуття незалежності. Українське життя радянського Києва: авторка не просто відкриває цей інший світ - вона повертає нам своє. Не ігноруючи радянський досвід (він був, його не викреслиш), а екологічно вплітаючи його у сучасний контекст - даючи оцінку і називаючи речі своїми іменами (а не просто замовчуючи, мовляв було й загуло), досліджуючи його вплив на нас, зокрема у побутовому аспекті як "своєрідний варіант побутового рабства". "Найбільше тоді дивувало те, як швидко людина за певних обставин може підлаштуватися до чого завгодно".
Що ще хотілося б відзначити ?
1. Це мемуари. Починаючи читати я це не врахувала, тому мала трохи інакші очікування від книги. Мені видавалося, що це буде щось на зразок історій, підслуханих у тролейбусних подорожах. Але це дуже нестандартна книга-роздум, що дуже потішило і перевершило очікування.
2. У цій книзі показана історія міського дитинства, що дає можливість пофантазувати про те, яким інакшим могло би бути життя наших батьків, якби вони народилися не в селі. І цю відмінність цікаво досліджувати ("вся наша культура, та й будь-яка, не лише українська, стоїть на вихідцях із села").
3. Краще читати з картою та піддивлятися в інтернеті фото. Книга спонукає зробити власну розвідку.
4. Найбільш повторюване слово - "розкішний" ("часи з облущеними квартирами і розкішними сервізами").
5. Тут кожна ситуація підсвічує людину, яка свідома своєї інакшості (в позитивному розумінні цього слова). Людина, яка не намагається всім подобатися, живе за власними правилами, не зраджує себе, щоденно робить власний вибір, творить своє життя, має свою думку і обирає свій шлях. І завжди рада впізнавати своїх. "Ми - це просунута, не "золота", в саме просунута молодь 70-80-х років".
"Молодість завжди поблажливіша до обставин". "Лише досвід і вік роблять людину обережнішою, виваженою та менш цікавою до пригод і нових незнайомих людей. Тому і джерело більшості спогадів саме там - у молодості".
"Не варто поспішати розчаровуватися, якщо ти не одразу побачиш у вікні те що хочеш. Іноді просто треба вчасно вийти".
"Одеса - це місто-особистість, яке одразу прийняло нас і полюбило, ще не знаючи, які ми і хто ми".
"Люди переважно живуть у своєму вузькому світі без вікон у далекий світ, у каптурі, і що не варто ділитися своєю радістю з першим зустрічним... І як багато навколо таких людей, які ще понабивають собі безліч синців і гуль, поки зрозуміють, що світ - великий і прекрасний і його не треба боятися. І що не треба засмучуватися від зустрічі з синюшними обличчями, може, саме вони спонукають тебе йти швидше і вгору, і ти рано чи пізно дійдеш до прекрасного саду".
"Ми пізнавали величезний український світ... пізнавали світ і українців у цьому світі, тобто самих себе".
"Навіть у часи відкритих кордонів та бездушних гаджетів усе одно довіряють олюдненим професіоналам".
Ця книга - буквально підручник з поваги до себе, до своєї родини, до свого міста, до своєї країни. Саме ця внутрішня повага тримає нас на стороні світла, спонукає любити людей і якісно робити свою роботу. І також саме ця внутрішня повага і гордість дає розуміння, чому і як слід берегти наше місто супроти "навали несмаку й захланності", нашу історію, нашу державу і в цілому наш український простір. Авторка знайомить нас із цікавими історичними постатями і незнаними раніше фактами - і в цьому вбачається стільки шани і гордості за нашу країну, історію та людей. Бо ця книга - це ще й потужне щеплення проти комплексу меншовартості. І справді щиро хочеться, щоб якомога більше людей читали цю книгу і переймалися гордістю, любов'ю і вдячністю за те, що ми українці, духом внутрішньої свободи.
September 8, 2025
Ця книга - подорож у близьке минуле. Ви знаєте, мені дійсно здалось, що я здійснила екскурс у своє дитинство і юність, адже книга побудована так, що кожна частина - це назва станції за маршрутом тролейбуса. Причому колишня :"Вулиця Щорса", "вулиця Госпітальна". Це наче ти сів у тролейбус і їдеш за маршрутом - навіть здалось, що ти бачиш столицю такою, якою вона була колись. Це дуже цікаво. Особливо для киян середнього та старшого віку. Їдеш і бачиш все через вікно : дерева, будівлі, людей.
Мені особливо сподобалась частина "Вулиця Долиногірська". Її вже не існує. Авторка згадує, як колись тут була зупинка Бойчука, Кіквідзе, Саперна дорога. Зараз ці назви в минулому.
Цікаво було почитати, як колись діставали такі товари, що в радянські часи називали дифіцитом, наприклад, французькі духи. У 70-80-роках дістати(так колись називали процес придбання рідкісних товарів) - це для людини було справжнім щастям.
Беріть книгу до рук - мандруйте вулицями Києва в період з 70 до ...
Мова йде про атмосферу того періоду, не говоримо про якісь політичні процеси, а про життя, побут, киян, минуле наше і наших батьків.
Мені особливо сподобалась частина "Вулиця Долиногірська". Її вже не існує. Авторка згадує, як колись тут була зупинка Бойчука, Кіквідзе, Саперна дорога. Зараз ці назви в минулому.
Цікаво було почитати, як колись діставали такі товари, що в радянські часи називали дифіцитом, наприклад, французькі духи. У 70-80-роках дістати(так колись називали процес придбання рідкісних товарів) - це для людини було справжнім щастям.
Беріть книгу до рук - мандруйте вулицями Києва в період з 70 до ...
Мова йде про атмосферу того періоду, не говоримо про якісь політичні процеси, а про життя, побут, киян, минуле наше і наших батьків.
November 30, 2025
Дуже мила, тепла, гарна книга. Читання її стало найкращим рішенням для цих холодних, осінніх вечорів 🍁 Стільки ностальгії, цікавих історій, неймовірний екскурс в недалеке, в також історичне минуле в цій книзі!
Я занурилась у книгу з головою, уявляючи, що це я їду тим тролейбусом 🚎 та згадую своє минуле життя, бачу очима автора все, що довелось прожити раніше.
Вулиці Києва відкрились для мене інакше, кожна зупинка викликала безліч нових емоцій. Я ніколи не читала таких історій, але стиль авторки мені неймовірно сподобався, огорнув теплом та ніжністю.
Я неочікувано опинилась книжковим гостем в усіх пригодах головної героїні, за що хочу подякувати авторці ❤️
Це неймовірна книга і я рекомендую її кожному, хто ще не розуміє, що, хоча і треба жити теперішнім і думати про майбутнє, але і наше минуле зберігає в собі величезну кількість найдорожчих та неповторних скарбів - спогадів, які потрібно берегти біля свого серця 💫
10/10 🔥
Я занурилась у книгу з головою, уявляючи, що це я їду тим тролейбусом 🚎 та згадую своє минуле життя, бачу очима автора все, що довелось прожити раніше.
Вулиці Києва відкрились для мене інакше, кожна зупинка викликала безліч нових емоцій. Я ніколи не читала таких історій, але стиль авторки мені неймовірно сподобався, огорнув теплом та ніжністю.
Я неочікувано опинилась книжковим гостем в усіх пригодах головної героїні, за що хочу подякувати авторці ❤️
Це неймовірна книга і я рекомендую її кожному, хто ще не розуміє, що, хоча і треба жити теперішнім і думати про майбутнє, але і наше минуле зберігає в собі величезну кількість найдорожчих та неповторних скарбів - спогадів, які потрібно берегти біля свого серця 💫
10/10 🔥
June 30, 2025
загалом цікавий формат книжки - слідкувати за особистим життям авторки (адже в книзі дійсно дуже багато особистого) через її спогади, та життям рідного міста (точніше, в основному тієї його частини, що розташована в межах одного тролейбусного маршруту) в часи його не такого вже й далекого минулого. отого радянського минулого, яке особисто мені довелось трішки зачепити, і спогади про яке викликають досить гнітюче враження. тому розповіді авторки про оті вічні діставання всього і всюди, про "ввічливих" фармацевтів з червоними губами трішки знизили загальний фон мого сприйняття книжки
Displaying 1 - 14 of 14 reviews