Контурні карти пам'яті

by Євгенія Подобна, Олена Стяжкіна, Марічка Паплаускайте

Музей, перед яким місто не змогло дотримати слова; музей діда, у який не ступала нога онуки; цвинтар, який свідчить надписами на плитах; вітраж у магазині, який виявився не казковим замком, а червоним лігвом звіра; вцілілі картини, визнання яких прийшло востаннє провести авторку; украдені картини; двохсотрічна школа, яка творила своїх вихованців великими. Цей збірник — вісім есеїв письменників та письменниць — це не просто опис наших пам’яток, зосереджений на самих лише стінах, а також архів приватної пам’яті та путівник у міжчасся місць, які Росія намагається знищити.

Genres: Nonfiction, War, Essays, History

120 pages, Hardcover

Published March 3, 2025

Reviews

[Ярослава]

Збірка чудових авторок і автора (Олена Стяжкіна, Ольга Карі, Владислав Івченко, Євгенія Подобна та інші) про місця пам'яті, які Росія намагається знищити чи знищила, але любов до цих місць від того не перестає.

Це взагалі дуже щемко, але ще щемкіше від того, що в більшості есеїв йдеться не про свіжу втрату - йдеться про відсутність, про давнішу втрату, яка загострюється й починає боліти.
Олені Стяжкіній від музею в Часовому Яру, створеного її дідом, лишається тільки поезія назв цегли з місцевого комбінату - "Цегла керамічна лицьова пустотіла, рядова пустотіла. Цегла керамічна лицьова повнотіла, рядова повнотіла" - але вона в ньому не була навіть тоді, коли він існував не тільки в пам'яті.
Олена Рибка отримує жолудь з музею Сковороди у Сковородинівці з вказівкою "Зрощуй мудрість з глибоким корінням", - але той самий дуб, який міг пам'ятати Сковороду, востаннє зеленів понад тридцять років тому, він мертвий.
Владислав Івченко спостерігає, як порожніє Глухів, що колись був столицею, бо попередню столицю втопили в крові, а потім був містечком вдалині від основних шляхів, і про тамтешню єврейську спільноту, яка зникає: "Останні євреї пішли звідси, коли почалася повномасштабна війна. Бомба, яка впала позаду їхніх мертвих, розірвадася їм услід" - але це зникнення почалося не сьогодні і не вчора.
І так далі, і таке інше.
Гадаю, в кожного з нас є перелік відсутностей, які раптом стали втратами, все, що ми не встигли полюбити, доки воно було досяжним чи існувало, й тепер лишається зі слів конструювати предмет для цієї безпорадної любові, яка не знадобилася - невідвідані міста, непобачені пам'ятки, книжки, не прочитані за життя авторів, і так далі, і таке інше. Ми надто часто починаємо несито й затято любити своє тільки тоді, коли воно вже підсвітлене незворотністю втрати - я не знаю, загальнолюдська це штука чи конкретно продукт умов існування нашої культури, яка вічно тулиться на протязі в коридорі від небуття до небуття, бо її постійно намагаються винищити, і це породжує багато всяких поганих адаптивних штук. Але, коротше кажучи, це хороша і зворушлива книжка не лише розповідями місця і людей пам'яті, а й нагадуванням, що нам усім треба робити свою власну роботу любові й пам'яті, бажано до того, як стане дуже пізно.

Цитата з есею Олени Стяжкіної, щоб ви оцінили, скільки всього гарного там усередині книжки:

"Вулиця Горького, на якій збудували дідову-бабину хрущовку, мала неабиякий фундамент - скіфський курган. [...] Скіфи не жили на болотах. А в Часовому Ярі - жили. Задовго до нас. На вулиці Горького. Вони б дуже сміялися, якби побачили свою радянську адресу. [...] Насип кургану нашого болю - найвища точка у світі. Його не видно неозброєним оком. Його не переведеш "у цифру". І чи стане він нам фундаментом, я не знаю".

[Inna · Rating 5 out of 5]

«Які букви болять найбільше? І чи є знеболювальні від адрес?»

Щемке читання і таке по-справжньому болюче. Болить, бо справжнє? Болить, бо втратили? Чи почали втрачати і незчулися, як втратили остаточно?
Розбомблений музей Тарнавського, скіфські кургани під Часовим Яром чи калейдоскопічний «Боривітер» Маріуполя – що болить вам більше? Натисни і рана нитиме. Як давно ви знаєте, що та рана там взагалі є?

З мистецькими роботами художниці Любові Панченко я познайомилася у 2022-му році, коли прийшла до Музею шістдесятництва. Мозаїки та незламна боротьба Алли Горської за оприлюднення злочинів Биківнянського лісу роз’ятрили щось у мені після виставки в Українському домі. А про єврейські поховання у тисячолітньому Глухові я дізналася щойно з цієї книги.

.«У 2022 році, коли Росія спробувала відновити імперію і вкотре напала на Україну, останні глухівські євреї залишили місто. Російська бомба, впавши поруч із цвинтарем, вибухнула їм услід.»

Я досі так мало знаю. І усвідомлення, що ти уже втратила і не маєш можливості пізнати те, про існування чого не здогадувалася ще вчора, ошелешує пускою.

Я читала ці нариси різних людей і все думала, яким би був есей, якби його встигла написати Вікторія Амеліна. Про яке місто? Можливо, про донецький Нью-Йорк, будинок культури Фенольного заводу та бомбу ФАБ-250? Можливо, вона могла б розповісти нам більше про німецькі таблички на вулицях міста та парові млини? А, можливо, я помиляюся і це було б якесь геть інше місце.
У відповідь - мовчання.

[Svitlana Koval · Rating 5 out of 5]

Насип кургану нашого болю - найвища точка у світі

щемкі історії, які варто знати та пам'ятати

[Yulia Maleta · Rating 5 out of 5]

Ця книжка розчеркує серце сумом і ніжністю водночас. «Контурні карти пам’яті» — більше, ніж збірка есеїв. Це розмова про втрачені місця й речі, більшість із яких ми вже не побачимо. Але вони залишаються у пам’яті, словах та нашій внутрішній географії.

Це історії про людей, які творили ці місця, працювали в них, берегли їх — іноді ціною власного життя. Так, перш за все, це історії про людей. І тим вони особливо цінні.

Кожен текст — окрема історія, вписана в біль і любов. Це не просто про зруйновані будівлі. Це про домівки, запахи, голоси, сцени з життя, які вже не повторяться. Деякі з них — тепер назавжди лише означені контуром пам'яті.

Це книжка:

про шкільні спогади, що оживають, коли зазираєш у дірку в стіні рідної гімназії в Миколаєві

про збережені картини Любові Панченко, яка голодувала в Бучі, і знищені мозаїки Алли Горської в Маріуполі

про музей Сковороди, бібліотеку в Чернігові, єврейський цвинтар у Глухові, музей у Часовому Ярі

про жінку, яка скільки могла рятувала фонд художнього музею у Херсоні, й іншу — яка погодилася на співпрацю з росіянами, що допомогло їм, зокрема, вивезти цінні картини Пимоненка, Айвазовського та інших

Це ошатне й якісне видання, з красивими ілюстраціями та глибокими текстами, залишає по собі тихі питання:

які місця ми носимо в собі?
що вони для нас значать?
як виглядають наші мапи пам’яті?

Бо ж пам’ятати — це теж спосіб берегти.
Берегти людей і світ, який не можемо відновити, але можемо не дати йому зникнути.

[Yuliia Tymoshenko · Rating 5 out of 5]

«все, що не містить достатньої кількості любові, тепер викликає кровотечу або задуху»

пам'ятке чтиво, важливе

[Anna Dovgopol · Rating 5 out of 5]

Я не очікувала, що мені вона так сподобається. Читала повільно, переживаючи кожну історію. Часто гуглила місця на карті чи читала щось додатково у вікі. Історії про місця, які знищила Росія, про людей та події, з ними пов'язані. Я не була в жодному з цих місць, і від цього окремо сумно, бо я так мало знала (та й знаю) про Україну поза звичними туристичними маршрутами (ну ок, знаю трішки більше вже, але ж скільки всього не знаю!). У кожної історії своя оповідачка, так чи інакше пов'язана з місцем, про яке розказує. Це додавало окреме задоволення - різний стиль оповіді (всі дуже хороші) і очікування, про яке ж місце буде наступна розповідь.
Я думаю, щонайменше, що ми можемо зробити для зруйнованих місць - дізнатися їхні історії і пам'ятати про них.
А ілюстрації і оформлення абсолютно розкішні, і папір, це просто окреме задоволення.

[Iryna · Rating 5 out of 5]

Більше відгуків на моєму ютуб каналі https://youtube.com/@yellowbooknook?s...

Трохи перефразую пісню Lama:
Знаєш, як болить?
Ніяк не пройде
Поки весь світ спить
Ти пам'ятай мене

Мені гірко, що я не бачила так багато місць, які мала б побачити, зрозуміти їх значущість, просякнуту історіями.
Та я навіть бувала в тій залі ресторану "України" де за замурованими стінами були мозаїки Горської, але тоді цеглу ще не розібрали.

Кожен з есеїв спонукає до відкриттів та розвідок аби не пропустити щось важливе у майбутньому.

Кожен текст ріже серце, бо час вже втрачено.

А про скільки сотень місць ще не написано таких есеїв?

[Tatty_read’s · Rating 5 out of 5]

Сильно і щемко, я плакала із завершенням кожного есею.

Нашої ненависті недостатньо.

[Sasha Ivanov · Rating 5 out of 5]

Книга-подорож місцями прояву самобутньої української культури, яка протистоїть російським дикунам. Невеликі есеі та придорожні записки мають довгииий післясмак, тому читання займає цілий місяць. Уява продовжує малювати образи мозаїк з Маріуполя, слід вкрадених картин Херсонського музею, білі відтинки крейди на старому єврейському кладовищі в Глухові, непорушної статуї Сковороди та інше. Історія ж про музей в Часовому Яру - то у самісіньке серце, бо оцей «Насип кургану нашого болю - найвища точка у світі». Потужно.

[фортуна · Rating 5 out of 5]

чи є знеболювальні від адрес?

пройти стежками українських містечок у спогадах, доторкнутися до мікроострівців мистецтва і цінності, що так часто лишаються непоміченими у поспіху життя.
переосмислити цінність того, що можливо не встиглося полюбитися, чи не було досяжне, а тепер вже і не дізнатися — бо втрачене.
зненавидіти росіян з новою силою.