Збірка класика української літератури Євгена Гуцала «Сльози Божої матері» складається з трьох повістей: Голодомор, Безголов'я, Прокляття.
Повість «Голодомор» розповідає про ті трагічні сторінки історії Українського Народу, які в радянські часи приховували навмисно. Сюжетна проекція трагедії голоду визначила картини 1932–1933 рр. Об'єктивне бачення тогочасної дійсності спонукало письменника відмовитися від однолінійно послідовного нанизування подій. Зображення загальної катастрофічності людського життя будується на руйнівному — заданому «згори» втручанні репресивної машини у долі персонажів. Незважаючи на те, що чимало з них виконують другорядну чи й епізодичну функцію, кожен із них перебуває у ідейно-тематичній залежності з іншими, як і протагоністами.
Ніби спокійно, у гараздах плине сільське життя. Буденна праця осявається святами, весіллями, хрестинами. Але ж якась сила отверзає вуста старенькій, котра мовчала всі повоєнні роки, – і страшна правда злітає з тих вуст. Про це – повість «Прокляття». Гострою конфліктністю і психологізмом позначені твори відомого сучасного українського письменника. В центрі уваги автора – життя людей у важкі часи української історії.
Український кіносценарист, журналіст, а також поет і прозаїк доби течії т. зв. «шістдесятників» у національній літературі.
Дитинство видатного письменника пройшло у с. Старий Животів на Вінниччині у родині сільських інтелігентів. Батьки присвячували достатньо часу для розвитку та навчання хлопця. Тож, після закінчення середньої школи з відзнакою, він подався до столиці здобувати вищу освіту. Однак, мрія стати журналістом здійснилася не одразу: не пройшовши занадто великий конкурс до Київського університету, через рік йому вдалося почати навчання у Ніжині та цілком поринути у вир літературної творчості.
Період активної творчої діяльності припав на т. зв. «хрущовську відлигу», завдяки чому автор міг майже безперешкодно, без суворої радянської цензури минулих років, друкувати збірки оповідань («Яблуко з осіннього саду», «Скупана в любистку», «Хустина шовку земного», «Запах кропу»). Як молодого перспективного літератора, його запрошують у складі делегації до Франції, а його ім’я стає відомим не тільки на теренах Батьківщини, а й за її межами. Однак, в державі настає період застою, що безперечно відображається і на творчості письменників. І лише за часів «українського відродження» відбувається деякий творчий сплеск.
Останні роки життя Є. Гуцало страждає на тяжку хворобу, що зрештою, призводить до його смерті на початку липня 1995 року.
Я пам’ятаю свої враження та емоції від «Жовтого князя» Василя Барки, довго ще не могла відійти від твору. І от мені трапився такий самий страшний твір іншого автора💔
Думаю із назви цієї повісті зрозуміло про що твір.
Євген Гуцало своїм твором намагався показати жахливі наслідки голоду, який був штучно створений радянською владою.
Цей твір базується на реальних подіях та свідченнях очевидців. Автор ретельно досліджував архівні матеріали, документи та спогади людей, які пережили Голодомор.
Автор майстерно передає психологічний стан героїв, їхні страхи, відчай, боротьбу за виживання.
Євген Гуцало змушує читача на собі відчути весь жах і трагедію тих подій.
Твір наповнений символікою та метафорами, що підкреслюють безвихідь і трагізм ситуації. Наприклад, образ пустих полів і зруйнованих домівок символізує руйнування життя й надій українських селян.
Автор відкрито критикує радянську владу за політику, яка призвела до масового голоду і смерті мільйонів людей. Він викриває механізм репресій і безжалісне ставлення до селян.
У творі зображені різні долі людей, які пережили, або ні, Голодомор. Автор показує, як голод вплинув на різні аспекти життя: сімейні стосунки, моральні цінності, суспільні відносини.
Євген Гуцало використовує лаконічний, але дуже виразний стиль письма. Його мова проста, але водночас глибоко емоційна, що дозволяє читачеві відчути всю гостроту і трагізм подій💔
Я знаю, що багато людей майже не читає такої літератури, але це наша історія і ми маємо її знати.
Ще одна повість Євгена Гуцала про один із найстрашніших періодів нашої історії. Така ж, як і раніше прочитана "Мертва зона", пронизливо-болюча й чесна часом до неприємності в отому прямому визнанні: окрім прийшлих, голодомор робився й руками своїх, місцевих - по суті, власними руками.
Автор, описуючи долю родини Гаркуші - одного з "розкуркулювачів", чиї діти теж помирають від зорганізованого в тому числі й батьком голоду, ніби "карає" його за це. А за що ж покарано всіх інших? Проте на це питання також можна знайти відповідь. От хоча б за жорстоке вбивство чужого хлопчини, у котрого знайшли поцуплену в церкві ікону. Ікону, до речі, осліплений у приступі жаги справедливості гурт селян також розбив і потоптав... І не помітив. Так само, як не помітили селяни, що зробили з доброї й ні в чому не винної Юстини людоїдку... Так само, як Павло Музика "не бачив", як помирають одне за одним сусідські діти, нічого не роблячи для їх порятунку. Так само, як не зважає Карпо Гнилоквас на те, мертву чи ще живу людину везе до ями, бо ж за обох отримає півфунта хліба.
У невеликій повісті аж густо від яскравих образів-історій. Це й дзвінкоголоса Галя, котра зійла з глузду. І сестри Олька та Горпина, які поділили між собою чоловіка. І Домка, що доглядає за сестрою в летаргійному сні. І любов та ревність згаданого вже Карпа Гнилокваса. Й щедрість Юстини. І сльози новоприбулої дружини нового начальника - ніби прохання прощення за все. І немовля, знайдене в лісі вчителем - ніби символ оновлення й виживання.
А ще на ляп наткнулася: пісня "Катюша", котра звучить у повісті, була написана вже після Голодомору... Але то - з іншої опери.
Дуже болюча книга. Болюча найбільше тим, що правдива. Діти і дорослі, старі і молоді, радянські і селянські долі в час, коли ні крихти хліба у жодного. Хтось божеволіє, хтось краде, хтось - віддає останнє. А хтось - несе батькам новину, що вмерло їхнє дитя. Хтось просто їде по селі і збирає навіки заснулих до одної ями. Пів фунта хліба за труп. Автор так описав наш національний біль, що вже ніколи не перестане боліти. Бо кожен, в кого забрали останнє з ложки, мав ім'я, мрію, долю, голос, пісню... Але... Боляче.