What do you think?
Rate this book
Одинак і Місяць
«Одинак і Місяць» — гостросюжетна пригода у жанрі наукової і соціальної фантастики.
П’ятдесят років пройшло з того часу, як викликана безвідповідальними експериментами пандемія вразила людство, спустошивши континенти. Те, що залишилося, вдалося так-сяк стабілізувати під владою технологічних корпорацій, серед яких дві найбільші — «Орізонті» й «Біогенімо». Аж раптом нетривку сталість порушує нахабне вбивство одного з високих посадовців «Біогенімо». Вбивця — Умо Іллатан, молодий і вельми перспективний вчений-біолог – втік з місця злочину й мусить переховуватись в нетрях так званого «Нижнього світу». Але є нюанс: він гадки не має, чому зробив те, що зробив. Заради виживання й пошуку відповідей йому доводиться покладатися на зловісних істот-мутантів, «живих мерців», яких люди звикли вважати одними з винуватців пандемії. А вони розповідають дивні речі: все почалося, коли людство вирішило колонізувати Марс…
Що сталося насправді – зараз і п’ятдесят років тому? Як і чим жити, коли тебе вирвано з життя? Чи затісно двом людствам на одній планеті?
П’ятдесят років пройшло з того часу, як викликана безвідповідальними експериментами пандемія вразила людство, спустошивши континенти. Те, що залишилося, вдалося так-сяк стабілізувати під владою технологічних корпорацій, серед яких дві найбільші — «Орізонті» й «Біогенімо». Аж раптом нетривку сталість порушує нахабне вбивство одного з високих посадовців «Біогенімо». Вбивця — Умо Іллатан, молодий і вельми перспективний вчений-біолог – втік з місця злочину й мусить переховуватись в нетрях так званого «Нижнього світу». Але є нюанс: він гадки не має, чому зробив те, що зробив. Заради виживання й пошуку відповідей йому доводиться покладатися на зловісних істот-мутантів, «живих мерців», яких люди звикли вважати одними з винуватців пандемії. А вони розповідають дивні речі: все почалося, коли людство вирішило колонізувати Марс…
Що сталося насправді – зараз і п’ятдесят років тому? Як і чим жити, коли тебе вирвано з життя? Чи затісно двом людствам на одній планеті?
416 pages, Hardcover
Published January 1, 2025
4 people are currently reading
21 people want to read
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 10 of 10 reviews
May 5, 2025
Плюси цієї книжки:
+Невеличкі розділи.
+Тема несприйняття інакших.
+Дуже ретельно пропрацьовані звичаї та побут “інакших”, усьому цьому віриш.
+Тема самотності та пошуку “своїх” у важких обставинах.
+Тема збирання себе, повертання в себе після ментальної травми.
+Гарно прописані персонажі: погляди на життя, звичаї; ба, навіть манера спілкуватися в усіх різна.
+І, звісно ж, люблю героїв, які шанують каву!
🧐Книга починається як пригодницька, а далі розгортаються все більш серйозні речі: політика, лабораторії, виробництво... Місцями відчувався вайб “Кришталевого сонця” Інни Тукалевської.
🥺Не сказала б, що цей роман написаний суперлегко (великі абзаци, занурення в новий світ із великою кількістю деталей). А отже, читати його, вусмерть натомившись на роботі, не варіант, треба відкласти на вихідні. Але це будуть захопливі вихідні!
👍Рекомендую шанувальникам наукової фантастики.
+Невеличкі розділи.
+Тема несприйняття інакших.
+Дуже ретельно пропрацьовані звичаї та побут “інакших”, усьому цьому віриш.
+Тема самотності та пошуку “своїх” у важких обставинах.
+Тема збирання себе, повертання в себе після ментальної травми.
+Гарно прописані персонажі: погляди на життя, звичаї; ба, навіть манера спілкуватися в усіх різна.
+І, звісно ж, люблю героїв, які шанують каву!
🧐Книга починається як пригодницька, а далі розгортаються все більш серйозні речі: політика, лабораторії, виробництво... Місцями відчувався вайб “Кришталевого сонця” Інни Тукалевської.
🥺Не сказала б, що цей роман написаний суперлегко (великі абзаци, занурення в новий світ із великою кількістю деталей). А отже, читати його, вусмерть натомившись на роботі, не варіант, треба відкласти на вихідні. Але це будуть захопливі вихідні!
👍Рекомендую шанувальникам наукової фантастики.
Read
May 1, 2025Дуже крутий сюжет, карколомний, дуже кінематографічний, було б круто якби його екранізували!
June 27, 2025
Я вельми непогано знала, чого очікувати від цієї книжки, однак вона все одно змогла мене здивувати. От взяти, приміром, назву. На перший погляд здається, що вона констатує: в нас є головний герой одинак, який якимось чином буде пов’язаний з Місяцем. Але під час читання я збагнула, що йдеться про спільноту, в якої на певному етапі все, що є, — це дивний, неприємний частині цієї спільноти одинак і Місяць, мрія, що здається недосяжною, проте підтримує, слугуючи сенсом буття, принаймні для декого. І загалом це трохи перевертає сприйняття, адже на роль головного героя починає претендувати і сама ця спільнота.
Взагалі я дуже багато хочу сказати про цю книжку, бо вона розбурхала в мені безліч почуттів. Тут вигаданий світ, проблеми якого на позір такі далекі від наших... На позір... А потім вчитуєшся — і щемить серце. І від того, що певні важливі деталі якраз не такі, як у нас, і не можна просто провести паралелі, щемить іще дужче.
Судіть самі. Існує дві людські спільноти. П’ятдесят років тому одна ні сіло ні впало вирішила вчинити геноцид щодо іншої. Їй розігралася параноя, «вони ж певною мірою крутіші за нас, отже, можуть нас знищити, отже, неодмінно знищать, отже, мусимо встигнути першими». Без жодного попередження їх просто почали вбивати.
Нічого не нагадує? Йдемо далі.
Ті, кого намагалися винищити, справді були сильнішими, тож невелика їх кількість спромоглася втекти. Знайшли собі віддалений сховок, живуть. Минає 50 років. Людство досі вважає їх ворогами (щоб обґрунтувати це безглузде винищення, вигадали, буцімто та спільнота, марсіві, намагалася знищити людство і влаштувала епідемію), до того ж вимерлими. А вони вважають ворогами людей. Аж раптом серед них з’являється людина. Дуже наполегливо проситься до їхньої спільноти. Каже: я не знав. Каже: це жахливо, що з вами зробили, це несправедливо.
Які думки в цьому місці виникають в українки? Щиро кажучи, достоту такі, які виникли у марсіві. Спогади Скоропадського про «чотири стадії втікачів із Росії», наприклад. Безліч патерналістів-білих, які зверхньо погоджувалися, що чорношкірі теж люди, й починали вчити їх цивілізації. Або використовувати їхню лють заради власної особистої помсти — адже їх не шкода.
А що як змоделювати іншу схему, в якій цього всього не буде? В якій буде ставлення рівного до рівних, без оцього всього патерналізму та зверхніх повчань? Адже в нас фантастика, вона призначена для моделювання світів!
І отут стає боляче, знаєте. Бо читаєш і думаєш: «Нам так не буде. Бо наші сусіди не здатні щось зрозуміти, не здатні відчути гризоти сумління, не здатні прагнути спокути ані за 50 років, ані за 500». Ще чіткіше розумієш, що не буває хороших отетіхсамих, бо тут показують, якими вони мали б бути. Але не стануть ніколи.
Що важливо тут і прекрасно, бо робить історію справжньою:
— повторюю, минуло 50 років. Про жодне зближення та взаєморозуміння і близько не йшлося, поки не сплив цей час;
— нічого нема про пробачення. Взагалі;
— головний герой не вважає, що, оскільки він на боці марсіві та прагне їм допомогти, вони _мусять_ із ним співпрацювати та добре до нього ставитися. Це прям ключове для мене було, бо страшенно набридло оце: «Чого ви до мене неприязні, я ж проти путіна»;
— 0% засудження агресивности марсіві щодо людей з боку героя-людини. Він справді вважає, що вони мають повне право на таке ставлення;
— герой не вирішує свої проблеми руками марсіві. Він пропонує свої руки для вирішення їхніх проблем.
Я розумію, що це певною мірою спойлери, але саме це зробило цю історію такою важливою для мене, і я певна, що для багатьох читачів це теж буде важливим і вплине на рішення читати.
Але ж у нас пригодницька книжка, отже, важливо поговорити про, власне, пригоди і тих, хто їх переживає. Тобто передовсім — про головного героя. Звати його Умо Іллатан (наголос на перший склад в обох словах), і він крутий біолог у крутій корпорації, живе в районі багатіїв, і всі його клопоти пов’язані з відповідальною роботою. Він демісексуал (тобто «стать не важлива, важливо, що ти за людина»), який час був у шлюбі з чоловіком, але вже чотири роки як розлучений. Щоправда, чоловік у нього був трохи притрушений і чимдуж ганяв Умо, розвиваючи в ньому навички виживальця. Примха в нього була така. Умо не розумів до пуття, нахіба це, але в принципі було цікаво, тож не відмовлявся.
І от одного дня він розплющує очі — і розуміє, що не тямить, хто він, де він і чим займався все своє життя. Навколо — нетрі Нижнього міста, треба якось виживати, але як? Аж раптом він дізнається, що правоохоронці шукають убивцю, котрий закатрупив дуже велику шишку в дуже крутій корпорації, і з неабияким подивом бачить обличчя цього вбивці. Своє обличчя.
Пам’ять до нього невдовзі частково повернеться, але розуміння, навіщо йому було скоювати саме це вбивство, не додасться. Спроби дізнатися бодай щось дадуть йому ниточку: адресу, де він начебто отримає допомогу. Але там про нього нічого не знають...
Роман складається з чотирьох частин, і в кожній Умо постає трохи інакшим, показує нам нову грань себе. Разом це зливається в цікавий образ сильної людини, адаптивної, але дуже стійкої в переконаннях. Звісно, такий підхід до побудови роману потребує певної читацької довіри до авторки, але як на мене, текст написаний так, що ця довіра виникає майже одразу. Видно, що світ продуманий, що авторка знає, про що пише.
Події роману відбуваються в кількох локаціях, і в кожній, по суті, живе спільнота, тією чи іншою мірою ізольована від інших. І авторка пречудово описує життя цих спільнот, те, як вони організовані, детально. Акцент, безперечно, на людях, але ці деталі оточують повсюди. І цей устрій спільнот був іще одним важливим для мене під час читання аспектом. Бо він продуманий. Бо читаєш — і розумієш, чому саме так. Для мене, яка любить у фантастиці моделювання світів, це було неймовірною насолодою. Мегавпорядкований світ марсіві, де ти отримуєш (або втрачаєш) бали соціального капіталу, від яких залежить, що і скільки ти їстимеш, носитимеш тощо. Дикий Завод, справді здичавілий, де виробництво триває досі, але його технології потроху перетворюються для місцевих на магічні ритуали. Володіння корпорації, що занепадає, колись могутньої, де відчайдушно намагаються зберегти контроль над людьми... Це все виписано дуже круто.
У центрі оповіді, безперечно, спільнота марсіві. Вона невелика, попри те, що останні 50 років тільки тим і займається, що намагається зростати. І, до речі, зростання показано майстерно: «перші», тобто свідки спроби геноциду, світоглядно відрізняються від молодших поколінь.
Так чи інакше, спільнота лишається крихітним острівцем у світі людей, і зростання не може не ставити перед нею питання: а що далі? І мені страшенно подобається, як це описує авторка. Вона змальовує різні шляхи, які розглядає спільнота, змальовує, як точаться суперечки, як різні марсіві обирають той чи інший шлях, які процеси це породжує. Я не спойлеритиму, просто зауважу, що спостерігати за цим вельми захопливо.
Те, що перед нами жорстка НФ, не забуваєш ані на мить, бо книжка сповнена різних технічних деталей. Але вони антуражні — це важливо. Якщо ви не розумієте термінів, які вжито в описі, це не завадить вам уявити, що там відбувається, бо для зображення справді важливого використано простіші слова. Якщо вам здається, що ви губитеся в наукоподібній бесіді двох висококваліфікованих фахівців, — не переймайтеся, вони просто вимахуються, нічого важливого ви не пропустите.
Утім, звісно, технічні деталі там не просто так. Світ після Пошести, що винищила значну частину людства, мусить відрізнятися від нашого, і авторка це добряче продумала. А ті спільноти, практично маргінальні, які вона змальовує, з логічних причин мають свої особливості. Спостерігати за цим справді цікаво.
Те, що світ не просто «уявне майбутнє», а саме вигаданий, підкреслюється культурними особливостями. Так, в основу тутешніх говірок покладено мову маорі, яка дещо перероблена авторкою для власних потреб. Локації, де відбуваються події, розкидані по земній кулі, тож ми побуваємо і в Африці, чимала частина персонажів чорношкірі, расистам вийти з чату.
Водночас авторка не дасть нам забути, що вона українка. Це проглядає не лише в тематиці твору, про що йшлося раніше. Дикий Завод вочевидь списано зі славетної Азовсталі, де авторці довелося бувати по роботі, а персонажі час од часу як скажуть щось, так одразу рідним краєм повіє. В тілі роману воно гармонійно, просто свої впізнають. А ще саме в частині про Дикий Завод, як на мене, найбільше любови. Вона відчувається, і то добре.
Мовою авторка володіє майстерно, має власний неповторний стиль, а для тих, хто знає її особисто, книжка лунає її голосом. Цікаво, що певні технічні прийоми настільки майстерно припасовані до авторського стилю, що вони справляють дещо не таке враження, як зазвичай, а грають під авторську дуду. Наприклад, інверсії сприймаються цілком органічно, але додають не патосу, а передусім розмовности.
Загалом я вважаю, що нам вельми бракувало такої книжки. Жорстка НФ із прив’язкою до актуальних для нас питань, хоча й відстороненою, акцентована на людях і спільнотах, проте з технічного боку вельми продумана, до того ж динамічна і гарно написана, — так, українській літературі це однозначно потрібно!
Взагалі я дуже багато хочу сказати про цю книжку, бо вона розбурхала в мені безліч почуттів. Тут вигаданий світ, проблеми якого на позір такі далекі від наших... На позір... А потім вчитуєшся — і щемить серце. І від того, що певні важливі деталі якраз не такі, як у нас, і не можна просто провести паралелі, щемить іще дужче.
Судіть самі. Існує дві людські спільноти. П’ятдесят років тому одна ні сіло ні впало вирішила вчинити геноцид щодо іншої. Їй розігралася параноя, «вони ж певною мірою крутіші за нас, отже, можуть нас знищити, отже, неодмінно знищать, отже, мусимо встигнути першими». Без жодного попередження їх просто почали вбивати.
Нічого не нагадує? Йдемо далі.
Ті, кого намагалися винищити, справді були сильнішими, тож невелика їх кількість спромоглася втекти. Знайшли собі віддалений сховок, живуть. Минає 50 років. Людство досі вважає їх ворогами (щоб обґрунтувати це безглузде винищення, вигадали, буцімто та спільнота, марсіві, намагалася знищити людство і влаштувала епідемію), до того ж вимерлими. А вони вважають ворогами людей. Аж раптом серед них з’являється людина. Дуже наполегливо проситься до їхньої спільноти. Каже: я не знав. Каже: це жахливо, що з вами зробили, це несправедливо.
Які думки в цьому місці виникають в українки? Щиро кажучи, достоту такі, які виникли у марсіві. Спогади Скоропадського про «чотири стадії втікачів із Росії», наприклад. Безліч патерналістів-білих, які зверхньо погоджувалися, що чорношкірі теж люди, й починали вчити їх цивілізації. Або використовувати їхню лють заради власної особистої помсти — адже їх не шкода.
А що як змоделювати іншу схему, в якій цього всього не буде? В якій буде ставлення рівного до рівних, без оцього всього патерналізму та зверхніх повчань? Адже в нас фантастика, вона призначена для моделювання світів!
І отут стає боляче, знаєте. Бо читаєш і думаєш: «Нам так не буде. Бо наші сусіди не здатні щось зрозуміти, не здатні відчути гризоти сумління, не здатні прагнути спокути ані за 50 років, ані за 500». Ще чіткіше розумієш, що не буває хороших отетіхсамих, бо тут показують, якими вони мали б бути. Але не стануть ніколи.
Що важливо тут і прекрасно, бо робить історію справжньою:
— повторюю, минуло 50 років. Про жодне зближення та взаєморозуміння і близько не йшлося, поки не сплив цей час;
— нічого нема про пробачення. Взагалі;
— головний герой не вважає, що, оскільки він на боці марсіві та прагне їм допомогти, вони _мусять_ із ним співпрацювати та добре до нього ставитися. Це прям ключове для мене було, бо страшенно набридло оце: «Чого ви до мене неприязні, я ж проти путіна»;
— 0% засудження агресивности марсіві щодо людей з боку героя-людини. Він справді вважає, що вони мають повне право на таке ставлення;
— герой не вирішує свої проблеми руками марсіві. Він пропонує свої руки для вирішення їхніх проблем.
Я розумію, що це певною мірою спойлери, але саме це зробило цю історію такою важливою для мене, і я певна, що для багатьох читачів це теж буде важливим і вплине на рішення читати.
Але ж у нас пригодницька книжка, отже, важливо поговорити про, власне, пригоди і тих, хто їх переживає. Тобто передовсім — про головного героя. Звати його Умо Іллатан (наголос на перший склад в обох словах), і він крутий біолог у крутій корпорації, живе в районі багатіїв, і всі його клопоти пов’язані з відповідальною роботою. Він демісексуал (тобто «стать не важлива, важливо, що ти за людина»), який час був у шлюбі з чоловіком, але вже чотири роки як розлучений. Щоправда, чоловік у нього був трохи притрушений і чимдуж ганяв Умо, розвиваючи в ньому навички виживальця. Примха в нього була така. Умо не розумів до пуття, нахіба це, але в принципі було цікаво, тож не відмовлявся.
І от одного дня він розплющує очі — і розуміє, що не тямить, хто він, де він і чим займався все своє життя. Навколо — нетрі Нижнього міста, треба якось виживати, але як? Аж раптом він дізнається, що правоохоронці шукають убивцю, котрий закатрупив дуже велику шишку в дуже крутій корпорації, і з неабияким подивом бачить обличчя цього вбивці. Своє обличчя.
Пам’ять до нього невдовзі частково повернеться, але розуміння, навіщо йому було скоювати саме це вбивство, не додасться. Спроби дізнатися бодай щось дадуть йому ниточку: адресу, де він начебто отримає допомогу. Але там про нього нічого не знають...
Роман складається з чотирьох частин, і в кожній Умо постає трохи інакшим, показує нам нову грань себе. Разом це зливається в цікавий образ сильної людини, адаптивної, але дуже стійкої в переконаннях. Звісно, такий підхід до побудови роману потребує певної читацької довіри до авторки, але як на мене, текст написаний так, що ця довіра виникає майже одразу. Видно, що світ продуманий, що авторка знає, про що пише.
Події роману відбуваються в кількох локаціях, і в кожній, по суті, живе спільнота, тією чи іншою мірою ізольована від інших. І авторка пречудово описує життя цих спільнот, те, як вони організовані, детально. Акцент, безперечно, на людях, але ці деталі оточують повсюди. І цей устрій спільнот був іще одним важливим для мене під час читання аспектом. Бо він продуманий. Бо читаєш — і розумієш, чому саме так. Для мене, яка любить у фантастиці моделювання світів, це було неймовірною насолодою. Мегавпорядкований світ марсіві, де ти отримуєш (або втрачаєш) бали соціального капіталу, від яких залежить, що і скільки ти їстимеш, носитимеш тощо. Дикий Завод, справді здичавілий, де виробництво триває досі, але його технології потроху перетворюються для місцевих на магічні ритуали. Володіння корпорації, що занепадає, колись могутньої, де відчайдушно намагаються зберегти контроль над людьми... Це все виписано дуже круто.
У центрі оповіді, безперечно, спільнота марсіві. Вона невелика, попри те, що останні 50 років тільки тим і займається, що намагається зростати. І, до речі, зростання показано майстерно: «перші», тобто свідки спроби геноциду, світоглядно відрізняються від молодших поколінь.
Так чи інакше, спільнота лишається крихітним острівцем у світі людей, і зростання не може не ставити перед нею питання: а що далі? І мені страшенно подобається, як це описує авторка. Вона змальовує різні шляхи, які розглядає спільнота, змальовує, як точаться суперечки, як різні марсіві обирають той чи інший шлях, які процеси це породжує. Я не спойлеритиму, просто зауважу, що спостерігати за цим вельми захопливо.
Те, що перед нами жорстка НФ, не забуваєш ані на мить, бо книжка сповнена різних технічних деталей. Але вони антуражні — це важливо. Якщо ви не розумієте термінів, які вжито в описі, це не завадить вам уявити, що там відбувається, бо для зображення справді важливого використано простіші слова. Якщо вам здається, що ви губитеся в наукоподібній бесіді двох висококваліфікованих фахівців, — не переймайтеся, вони просто вимахуються, нічого важливого ви не пропустите.
Утім, звісно, технічні деталі там не просто так. Світ після Пошести, що винищила значну частину людства, мусить відрізнятися від нашого, і авторка це добряче продумала. А ті спільноти, практично маргінальні, які вона змальовує, з логічних причин мають свої особливості. Спостерігати за цим справді цікаво.
Те, що світ не просто «уявне майбутнє», а саме вигаданий, підкреслюється культурними особливостями. Так, в основу тутешніх говірок покладено мову маорі, яка дещо перероблена авторкою для власних потреб. Локації, де відбуваються події, розкидані по земній кулі, тож ми побуваємо і в Африці, чимала частина персонажів чорношкірі, расистам вийти з чату.
Водночас авторка не дасть нам забути, що вона українка. Це проглядає не лише в тематиці твору, про що йшлося раніше. Дикий Завод вочевидь списано зі славетної Азовсталі, де авторці довелося бувати по роботі, а персонажі час од часу як скажуть щось, так одразу рідним краєм повіє. В тілі роману воно гармонійно, просто свої впізнають. А ще саме в частині про Дикий Завод, як на мене, найбільше любови. Вона відчувається, і то добре.
Мовою авторка володіє майстерно, має власний неповторний стиль, а для тих, хто знає її особисто, книжка лунає її голосом. Цікаво, що певні технічні прийоми настільки майстерно припасовані до авторського стилю, що вони справляють дещо не таке враження, як зазвичай, а грають під авторську дуду. Наприклад, інверсії сприймаються цілком органічно, але додають не патосу, а передусім розмовности.
Загалом я вважаю, що нам вельми бракувало такої книжки. Жорстка НФ із прив’язкою до актуальних для нас питань, хоча й відстороненою, акцентована на людях і спільнотах, проте з технічного боку вельми продумана, до того ж динамічна і гарно написана, — так, українській літературі це однозначно потрібно!
September 7, 2025
Мені, на жаль, ця книга не дуже відгукнулась. Сюжет здавався перспективним, але він не захопив і не викликав відчуття пригоди чи напруги. Хотілося більшої динаміки та глибини в історії.
Стиль написання видався трохи дивним: подекуди він здавався надто легковажним і не створював потрібної атмосфери. Через це було складно зануритися в події.
Персонажі, на мою думку, теж вийшли слабкими. Особливо головний герой — йому бракувало харизми й виразності, через що я не змогла емоційно прив’язатися чи співпереживати його виборам.
У результаті “Одинак і Місяць” залишив мене байдужою. Можливо, ця історія знайде свого читача, але для мене вона виявилася не тим досвідом, якого я очікувала.
Стиль написання видався трохи дивним: подекуди він здавався надто легковажним і не створював потрібної атмосфери. Через це було складно зануритися в події.
Персонажі, на мою думку, теж вийшли слабкими. Особливо головний герой — йому бракувало харизми й виразності, через що я не змогла емоційно прив’язатися чи співпереживати його виборам.
У результаті “Одинак і Місяць” залишив мене байдужою. Можливо, ця історія знайде свого читача, але для мене вона виявилася не тим досвідом, якого я очікувала.
July 22, 2025
Це дебютний роман з гарним потенціалом, але який зібрав усі улюблені класичні літературні прийоми новачків. Хоча, справедливості заради, останнім часом мені трапляються доволі сильні дебюти.
Про що книга: вона оповідає про відносно недалеке майбутнє, в якому людство спіткала страшна хвороба, вимерла третина населення, а все контролюють корпорації, у яких, звісно, є зловісний план по розподілу і захопленню влади.
"Одинак і Місяць" почався дуже бадьоро і вайбив духом пригодницької фантастики 90-х. Але вже на березі я почала помічати речі, які підточували атмосферу — експозиція в дусі "As you know, Bob", божки з машини то тут, то там, натяки на інфантильну світобудову, а також набір усіх можливих кліше про постапокаліпсис: місто-фортеця, поділене на яруси за статусами, чіпи під шкірою, амнезія головного героя, бунтарна героїня "не така, як всі". Але принаймні історія кудись рухалась.
Умо, колишній високостатусний біолог, буквально падає з неба в пекло. Йому стерли пам’ять, звинуватили у вбивстві ще більш впливової особи і залишили на нижніх ярусах Міста, попередньо вирізавши чіп. Спогади Умо спорадичні, але він телефонує на єдиний номер, який пам’ятає. Виклик скидають, але натомість приходить СМС з адресою. Він іде за координатами — і зустрічає там зомбі.
У світі, де третина населення вимерла від вірусу Марбург, у всьому звинувачують "зомбі" — сірих істот, лисих, з білими очима, які начебто поширювали цю хворобу. Але в ході діалогу в стилі "As you know, Bob" з’ясовується, що "зомбі" — це колишні люди, яких генетично змінили, щоби відправити на Марс. Нові люди вийшли (зі слів Лінзи — тієї самої "зомбі") настільки успішними, що вчені злякалися, вирішили винищити популяцію і випадково випустили смертельний вірус, спричинивши катастрофу.
Нові люди називають себе марсіві — вони не чутливі до людських хвороб, витривалі, розумні, здатні виживати за зниженого тиску, при нестачі їжі й кисню — усе, що треба для колонізації Марсу.
Умо спокійно приймає нову реальність, хоча у верхньому світі зомбі вважали джерелом лиха (хоча, важливо, сам Умо в це не вірив, вважаючи, що це казки і пропаганда). Він зловив пару панічних атак, але загалом доволі швидко оговтався.
У Лінзи є названа донька Асеппо, яка зненавиділа Умо і всіляко намагалась йому дошкулити, а то й вбити. Причина — її марсіві-батьків убили, а люди поглумилися над останками.
Умо згадує, що номер, на який телефонував — це його колишній коханець. Він зв’язується з ним, але при зустрічі з’ясовує, що той використав його, стер пам’ять і "скинув вниз" заради "місії, яка переділить світ". Такі пафосні цитати в стилі "панування над світом" з вуст корпоратів звучать в тексті часто, практично кожен раз коли ті корпорати з'являються.
На цьому етапі світобудова книги починає розвалюватися.
Під час зустрічі Умо з коханцем починається перестрілка, в якій гинуть і коханець, і Асеппо. Реакція на подію — "Що поробиш, таке життя". Було втрачено момент, коли Умо міг би відрефлексувати, а Лінза — проявити людяність. А у відповідь — тиша. Це мене особисто ввело в читацьку фрустрацію.
Герої покидають нижнє місто і їдуть у поселення марсіві. Після катавасії в лабораторії, частина з них утекла в гори, якомога далі від людей, де прожили 50 років. Люди про них не знали, а новонароджені марсіві ніколи не бачили людей, але люто їх ненавидять. Настільки, що буквально готують терор.
Це все відбувається починаючи з другої частини, де маємо дві речі:
1) Історія починає буксувати і тонути в діалогах в ізольованих просторах.
2) На цьому етапі максимально проявляється інфантильність світобудови, де все працює на потреби головних героїв. Буквально весь сюжет стелиться їм під ноги.
Другу, третю і четверту частину можна коротко переказати як: марсіві хочуть знищити людство, а Умо каже: "Пацани, я війни не хочу. Люди, звісно, гівнюки, але давайте створимо третю корпорацію, знайдемо завод, зробимо транспорт, і полетимо на Місяць! Не на Марс — бо далеко, а на Місяць — бо близенько. Там і база є, і склади, і ліфт космічний, все на шару лежить, вас чекає, тре просто трохи підлатати."
І найчудесніше — у них все виходить. Умо — красава-переговорник, може з усіма перетерти й добазаритись.
У ці моменти мені дуже хотілося, щоб це була сатира на буремні 90-ті в антуражі магічного реалізму. Але ні. Ще один гріх новачків — максимальний пафос, повна відсутність іронії та серйозна серйозність.
Друга частина мене втомила настільки, що третю і четверту я просто пролистала по діагоналі — і нічого не втратила. Марсіві летять на Місяць, а Умо — їхній переговірник.
Що не так?
Окрім усього описаного — в книзі наглухо відсутній конфлікт. Те, що нам намагаються продати як "неприйняття інакших" — не є справжнім конфліктом у межах цієї історії.
Так, була катастрофа: вбили лабораторну партію марсіві. Але паралельно з цим загинула третина людства, яка взагалі не знала про експерименти. Люди не вірили в зомбі, вважаючи це медіабайкою. А от марсіві, які прожили 50 років в ізоляції, натомість виховують покоління в дусі "смерть людям".
Книга раз поз раз заперечує сама себе. Є один приклад геноциду (родина Асеппо), але поруч — приклади кооперації. Лінза торгує з людьми, займається для них контрабандою і виступає місцевим детективом, люди з ізольованої колонії теж ведуть торгівлю з тубільцями. Усі зникнення й убивства — або випадковості, або саботаж своїми ж.
Це важко порівняти з реальною дискримінацією. Щойно я дочитала Життя хлопця Роберта Маккеммона, де утиски темношкірих — одна з центральних тем. Там усе зрозуміло: є жорсткий, живий, системний конфлікт. Тут — ні.
Логіка не логічна.
— У марсіві проблеми з репродукцією, діти — священна річ, а тих, хто не хоче примусово народжувати, виганяють. Але Умо направляють працювати… у пологовий! І в лабораторію до жінок, яким стимулюють овуляцію. Не на смітник, не прибиральником, а до найціннішого ресурсу марсіві.
— Лінзу вигнали, але швидко пробачили, бо привела Умо, який нібито убив потрібну людину. Закон, як то кажуть, той ще флюгер.
— Умо цурається людства, бо "всі погані". Але люди не знають правди, не причетні, ще й в підсумку дозволяють марсіві відновити ліфт і полетіти на Місяць. Практично без спротиву, бо Умо як переговорник знадобився марсіві коли вже все було готове.
— Умо подається як одинак, але він легко знаходить спільну мову і друзів там де треба. Це прописано як "вшитий" навик — але з одинаком не дуже в’яжеться.
Чи можна було б прописати конфлікт чітким, а мотивацію персонажів ясною і зрозумілою? Так.
Наприклад. У лабораторії створюють ГМО-людей для польоту на Марс — звісно, таємно. Але через недбалість у ��віт виривається смертельний вірус, від якого гине третина населення. Щоб прикрити себе, корпорація деанонімізує марсіві й звинувачує їх у масовому геноциді людей. Страшна хвороба не лише вбила третину населення, але й вплинула на репродуктивне здоров’я: жінки не можуть народжувати, і людство повільно вимирає. В той же час марсіві проблем із репродукцією не мають.
Корпорація, що допустила катастрофу, тримає на нижніх поверхах мегаміста не нещасних людей, яким не пощастило, а якраз марсіві. Їхні здібності пригнічуються — наприклад, через отруту в повітрі. Час від часу відбуваються публічні страти, що робить людство пасивним співучасником геноциду, а гнів марсіві тепер виглядає більш ніж виправданим.
Умо потрапляє на нижні яруси, де його очікує власна арка: спочатку він не вірить тому, що бачить, але поступово усвідомлює жах ситуації й те, як людство втратило людяність. Він рефлексує, через біль і страждання приймає нову реальність і колективну відповідальність.
А ще він розуміє, що в марсіві є ключ до виживання людства — вони здатні легко народжувати, тоді як люди — ні. Далі історію можна розвивати різними шляхами: знищити людство, давши дорогу марсіві; знайти спосіб домовитись і виправити помилки; або дозволити людству остаточно добити марсіві.
Бо, якщо чесно, при нинішньому розкладі, за 50 років при повністю збереженій інфраструктурі людство без проблем би відновило половину свого чисельного складу, а марсіві за цей час добили б томагавками. І ніхто нікуди б не полетів.
Ця історія могла б стати чимось справді класним. Гарна задумка, атмосферна стилізація під 90-ті, цікава тема. Але не вистачило доброго редактора, конфлікту, глибини мотивації та логіки у світі. Мова — гарна, ритм першої частини — динамічний. Але для повноцінного роману цього замало.
#сучукрліто
Про що книга: вона оповідає про відносно недалеке майбутнє, в якому людство спіткала страшна хвороба, вимерла третина населення, а все контролюють корпорації, у яких, звісно, є зловісний план по розподілу і захопленню влади.
"Одинак і Місяць" почався дуже бадьоро і вайбив духом пригодницької фантастики 90-х. Але вже на березі я почала помічати речі, які підточували атмосферу — експозиція в дусі "As you know, Bob", божки з машини то тут, то там, натяки на інфантильну світобудову, а також набір усіх можливих кліше про постапокаліпсис: місто-фортеця, поділене на яруси за статусами, чіпи під шкірою, амнезія головного героя, бунтарна героїня "не така, як всі". Але принаймні історія кудись рухалась.
Умо, колишній високостатусний біолог, буквально падає з неба в пекло. Йому стерли пам’ять, звинуватили у вбивстві ще більш впливової особи і залишили на нижніх ярусах Міста, попередньо вирізавши чіп. Спогади Умо спорадичні, але він телефонує на єдиний номер, який пам’ятає. Виклик скидають, але натомість приходить СМС з адресою. Він іде за координатами — і зустрічає там зомбі.
У світі, де третина населення вимерла від вірусу Марбург, у всьому звинувачують "зомбі" — сірих істот, лисих, з білими очима, які начебто поширювали цю хворобу. Але в ході діалогу в стилі "As you know, Bob" з’ясовується, що "зомбі" — це колишні люди, яких генетично змінили, щоби відправити на Марс. Нові люди вийшли (зі слів Лінзи — тієї самої "зомбі") настільки успішними, що вчені злякалися, вирішили винищити популяцію і випадково випустили смертельний вірус, спричинивши катастрофу.
Нові люди називають себе марсіві — вони не чутливі до людських хвороб, витривалі, розумні, здатні виживати за зниженого тиску, при нестачі їжі й кисню — усе, що треба для колонізації Марсу.
Умо спокійно приймає нову реальність, хоча у верхньому світі зомбі вважали джерелом лиха (хоча, важливо, сам Умо в це не вірив, вважаючи, що це казки і пропаганда). Він зловив пару панічних атак, але загалом доволі швидко оговтався.
У Лінзи є названа донька Асеппо, яка зненавиділа Умо і всіляко намагалась йому дошкулити, а то й вбити. Причина — її марсіві-батьків убили, а люди поглумилися над останками.
Умо згадує, що номер, на який телефонував — це його колишній коханець. Він зв’язується з ним, але при зустрічі з’ясовує, що той використав його, стер пам’ять і "скинув вниз" заради "місії, яка переділить світ". Такі пафосні цитати в стилі "панування над світом" з вуст корпоратів звучать в тексті часто, практично кожен раз коли ті корпорати з'являються.
На цьому етапі світобудова книги починає розвалюватися.
Під час зустрічі Умо з коханцем починається перестрілка, в якій гинуть і коханець, і Асеппо. Реакція на подію — "Що поробиш, таке життя". Було втрачено момент, коли Умо міг би відрефлексувати, а Лінза — проявити людяність. А у відповідь — тиша. Це мене особисто ввело в читацьку фрустрацію.
Герої покидають нижнє місто і їдуть у поселення марсіві. Після катавасії в лабораторії, частина з них утекла в гори, якомога далі від людей, де прожили 50 років. Люди про них не знали, а новонароджені марсіві ніколи не бачили людей, але люто їх ненавидять. Настільки, що буквально готують терор.
Це все відбувається починаючи з другої частини, де маємо дві речі:
1) Історія починає буксувати і тонути в діалогах в ізольованих просторах.
2) На цьому етапі максимально проявляється інфантильність світобудови, де все працює на потреби головних героїв. Буквально весь сюжет стелиться їм під ноги.
Другу, третю і четверту частину можна коротко переказати як: марсіві хочуть знищити людство, а Умо каже: "Пацани, я війни не хочу. Люди, звісно, гівнюки, але давайте створимо третю корпорацію, знайдемо завод, зробимо транспорт, і полетимо на Місяць! Не на Марс — бо далеко, а на Місяць — бо близенько. Там і база є, і склади, і ліфт космічний, все на шару лежить, вас чекає, тре просто трохи підлатати."
І найчудесніше — у них все виходить. Умо — красава-переговорник, може з усіма перетерти й добазаритись.
У ці моменти мені дуже хотілося, щоб це була сатира на буремні 90-ті в антуражі магічного реалізму. Але ні. Ще один гріх новачків — максимальний пафос, повна відсутність іронії та серйозна серйозність.
Друга частина мене втомила настільки, що третю і четверту я просто пролистала по діагоналі — і нічого не втратила. Марсіві летять на Місяць, а Умо — їхній переговірник.
Що не так?
Окрім усього описаного — в книзі наглухо відсутній конфлікт. Те, що нам намагаються продати як "неприйняття інакших" — не є справжнім конфліктом у межах цієї історії.
Так, була катастрофа: вбили лабораторну партію марсіві. Але паралельно з цим загинула третина людства, яка взагалі не знала про експерименти. Люди не вірили в зомбі, вважаючи це медіабайкою. А от марсіві, які прожили 50 років в ізоляції, натомість виховують покоління в дусі "смерть людям".
Книга раз поз раз заперечує сама себе. Є один приклад геноциду (родина Асеппо), але поруч — приклади кооперації. Лінза торгує з людьми, займається для них контрабандою і виступає місцевим детективом, люди з ізольованої колонії теж ведуть торгівлю з тубільцями. Усі зникнення й убивства — або випадковості, або саботаж своїми ж.
Це важко порівняти з реальною дискримінацією. Щойно я дочитала Життя хлопця Роберта Маккеммона, де утиски темношкірих — одна з центральних тем. Там усе зрозуміло: є жорсткий, живий, системний конфлікт. Тут — ні.
Логіка не логічна.
— У марсіві проблеми з репродукцією, діти — священна річ, а тих, хто не хоче примусово народжувати, виганяють. Але Умо направляють працювати… у пологовий! І в лабораторію до жінок, яким стимулюють овуляцію. Не на смітник, не прибиральником, а до найціннішого ресурсу марсіві.
— Лінзу вигнали, але швидко пробачили, бо привела Умо, який нібито убив потрібну людину. Закон, як то кажуть, той ще флюгер.
— Умо цурається людства, бо "всі погані". Але люди не знають правди, не причетні, ще й в підсумку дозволяють марсіві відновити ліфт і полетіти на Місяць. Практично без спротиву, бо Умо як переговорник знадобився марсіві коли вже все було готове.
— Умо подається як одинак, але він легко знаходить спільну мову і друзів там де треба. Це прописано як "вшитий" навик — але з одинаком не дуже в’яжеться.
Чи можна було б прописати конфлікт чітким, а мотивацію персонажів ясною і зрозумілою? Так.
Наприклад. У лабораторії створюють ГМО-людей для польоту на Марс — звісно, таємно. Але через недбалість у ��віт виривається смертельний вірус, від якого гине третина населення. Щоб прикрити себе, корпорація деанонімізує марсіві й звинувачує їх у масовому геноциді людей. Страшна хвороба не лише вбила третину населення, але й вплинула на репродуктивне здоров’я: жінки не можуть народжувати, і людство повільно вимирає. В той же час марсіві проблем із репродукцією не мають.
Корпорація, що допустила катастрофу, тримає на нижніх поверхах мегаміста не нещасних людей, яким не пощастило, а якраз марсіві. Їхні здібності пригнічуються — наприклад, через отруту в повітрі. Час від часу відбуваються публічні страти, що робить людство пасивним співучасником геноциду, а гнів марсіві тепер виглядає більш ніж виправданим.
Умо потрапляє на нижні яруси, де його очікує власна арка: спочатку він не вірить тому, що бачить, але поступово усвідомлює жах ситуації й те, як людство втратило людяність. Він рефлексує, через біль і страждання приймає нову реальність і колективну відповідальність.
А ще він розуміє, що в марсіві є ключ до виживання людства — вони здатні легко народжувати, тоді як люди — ні. Далі історію можна розвивати різними шляхами: знищити людство, давши дорогу марсіві; знайти спосіб домовитись і виправити помилки; або дозволити людству остаточно добити марсіві.
Бо, якщо чесно, при нинішньому розкладі, за 50 років при повністю збереженій інфраструктурі людство без проблем би відновило половину свого чисельного складу, а марсіві за цей час добили б томагавками. І ніхто нікуди б не полетів.
Ця історія могла б стати чимось справді класним. Гарна задумка, атмосферна стилізація під 90-ті, цікава тема. Але не вистачило доброго редактора, конфлікту, глибини мотивації та логіки у світі. Мова — гарна, ритм першої частини — динамічний. Але для повноцінного роману цього замало.
#сучукрліто
This entire review has been hidden because of spoilers.
May 26, 2025
Одинак і Місяць
Людство вирішило погратися в бога і частину людей перетворило нову расу, які були б здатні колонізувати Марс. А потім… люди передумали і влаштували геноцид нової раси. Однак ця спроба розвернулась, і вкусила людство за сраку: страшна пандемія поставила людей на межу вимирання. Та корпорація не була б собою, якби і це не повернула собі у плюс. З марсіві зробили страхало, “зомбі”, через яких і відбулася пандемія, які і досі можуть перестріти вас і заразити смертельною хворобою.
На Землі занепад. І в нетрях корпорації назріває змова, над якою працюють аналітики, вибудовуючи план, розраховують ймовірності результатів різних сценаріїв. І нарешті обирають один. І також обирають людину, яка має стати “руками” і втілити цей план.
І знову все летить шкерберть.
Умо Іллатан (наголос на перший склад в обох словах) виживає там, де, здавалося, не повинен був; вчиться тому, чого, здавалося, не міг би ніколи навчитися, приймає те, чого, здавалося, прийняти неможливо.
Позбавлений пам'яті, Умо знайомиться з марсіві: докторка Лінда Арундо і підлітка Асепа, - і відчайдушно намагається вижити і пригадати, хто він такий. Так, він згадує, але легше від цього не становиться.
Багато уваги в романі приділяється окресленню “живий” і “мертвий”. Всі, хто добровільно зголосилися стати марсіві, офіційно для світу людей померли. Не зникли без вісти, а саме померли. Всі сліди, всі “папери” вели до свідоцтва про смерть. Але вони були живими. Живими і мертвими одночасно.
Голові поселення Марсіві Лінза говорить про Умо: “Він теж був таким на початку: співчутливим, але з людського погляду. Поки не збагнув, що люди навколо нього - які-не-які, але живі, а він сам - уже ні, що його викинуто з людей усіма можливими способами… отоді він став в дечому марсівіший за марсіві”.
Проте отак відкинути все, що робило тебе людиною, означає і втратити сенс свого існування. І щоби жити, потрібен сенс. Потрібно щось, заради чого робитимеш наступний вдих. І Умо отримує таку задачу. Смішну таку задачку на одну дію, як для першачків: узяти, і переселити марсіві на Місяць.
Але хто він для марсіві? Світляк, чудовисько. Чужий серед чужих. Умо більше не бачить себе у світі людей, та чи зможе знайти місце у світі марсіві? Здається, що зможе. Умо виживає, пристосовується, живе, вибудовує сусідські, дружні стосунки з марсіві і навіть знаходить взаємне кохання.
Так, я вірю в подібні стосунки між Умо і дівчиною-марсіві. І бачу, як можна закохатися в не такого, як інші, який спершу навіть трохи страхає своєю інакшістю, проте викликає безумну цікавість. Велику роль також має і спільна участь у виставі.
Важливим пунктом у плані Умо стає Дикий завод, адже лише Завод може дати сталь для орбітального ліфту. Чи вже не може? Завод живий. Завод дикий. Після мінімалістичних приміщень марсіві і кімнати у людському місті, Завод відчувається, як живий організм. Фарби, зелень, пісок, повішені, червоний пил, що постійно висить у повітрі, - це налітає на тебе, підхоплює, намагається розчинити в собі. Ти не просто бачиш Завод, його майже можна помацати, відчути сморід сірководню і жар від розпеченої сталі.
У романі немає персонажів, які не запам'ятовуються, хіба що зовсім уже “статисти” типу водія маршрутки або натовпу. Жіночі персонажі яскраві і виразні, до мурашок, до дрижаків: Лінда, Ілляна, навіть Консульта і Асепа, котрим відведено зовсім небагато місця в романі.
Трошки цитат
Лінза Арундо у розмові з “матір'ю народу” Іляною: Ми померли [як люди - примітка моя] з власної волі, а його вважай вбили і дуже жорстоко. У нас є громада, а він одинак. Викреслений із людства насильно, але розлучений із ним, як ми, - свідомо з власної волі…
О боже! Я волаю!
“Вони вдивлялися одна в одну… Повітря наче бриніло між ними, - але, ймовірно, це десь неподалік працювала помпа, і вібрація проникала крізь нещільні конструкції станції.”
Презирливе від марсіві “Людько!”, - не світляк і не чудовисько, але людько. Це прекрасно!
Це прекрасний роман. Я б хотіла екранізацію.
Людство вирішило погратися в бога і частину людей перетворило нову расу, які були б здатні колонізувати Марс. А потім… люди передумали і влаштували геноцид нової раси. Однак ця спроба розвернулась, і вкусила людство за сраку: страшна пандемія поставила людей на межу вимирання. Та корпорація не була б собою, якби і це не повернула собі у плюс. З марсіві зробили страхало, “зомбі”, через яких і відбулася пандемія, які і досі можуть перестріти вас і заразити смертельною хворобою.
На Землі занепад. І в нетрях корпорації назріває змова, над якою працюють аналітики, вибудовуючи план, розраховують ймовірності результатів різних сценаріїв. І нарешті обирають один. І також обирають людину, яка має стати “руками” і втілити цей план.
І знову все летить шкерберть.
Умо Іллатан (наголос на перший склад в обох словах) виживає там, де, здавалося, не повинен був; вчиться тому, чого, здавалося, не міг би ніколи навчитися, приймає те, чого, здавалося, прийняти неможливо.
Позбавлений пам'яті, Умо знайомиться з марсіві: докторка Лінда Арундо і підлітка Асепа, - і відчайдушно намагається вижити і пригадати, хто він такий. Так, він згадує, але легше від цього не становиться.
Багато уваги в романі приділяється окресленню “живий” і “мертвий”. Всі, хто добровільно зголосилися стати марсіві, офіційно для світу людей померли. Не зникли без вісти, а саме померли. Всі сліди, всі “папери” вели до свідоцтва про смерть. Але вони були живими. Живими і мертвими одночасно.
Голові поселення Марсіві Лінза говорить про Умо: “Він теж був таким на початку: співчутливим, але з людського погляду. Поки не збагнув, що люди навколо нього - які-не-які, але живі, а він сам - уже ні, що його викинуто з людей усіма можливими способами… отоді він став в дечому марсівіший за марсіві”.
Проте отак відкинути все, що робило тебе людиною, означає і втратити сенс свого існування. І щоби жити, потрібен сенс. Потрібно щось, заради чого робитимеш наступний вдих. І Умо отримує таку задачу. Смішну таку задачку на одну дію, як для першачків: узяти, і переселити марсіві на Місяць.
Але хто він для марсіві? Світляк, чудовисько. Чужий серед чужих. Умо більше не бачить себе у світі людей, та чи зможе знайти місце у світі марсіві? Здається, що зможе. Умо виживає, пристосовується, живе, вибудовує сусідські, дружні стосунки з марсіві і навіть знаходить взаємне кохання.
Так, я вірю в подібні стосунки між Умо і дівчиною-марсіві. І бачу, як можна закохатися в не такого, як інші, який спершу навіть трохи страхає своєю інакшістю, проте викликає безумну цікавість. Велику роль також має і спільна участь у виставі.
Важливим пунктом у плані Умо стає Дикий завод, адже лише Завод може дати сталь для орбітального ліфту. Чи вже не може? Завод живий. Завод дикий. Після мінімалістичних приміщень марсіві і кімнати у людському місті, Завод відчувається, як живий організм. Фарби, зелень, пісок, повішені, червоний пил, що постійно висить у повітрі, - це налітає на тебе, підхоплює, намагається розчинити в собі. Ти не просто бачиш Завод, його майже можна помацати, відчути сморід сірководню і жар від розпеченої сталі.
У романі немає персонажів, які не запам'ятовуються, хіба що зовсім уже “статисти” типу водія маршрутки або натовпу. Жіночі персонажі яскраві і виразні, до мурашок, до дрижаків: Лінда, Ілляна, навіть Консульта і Асепа, котрим відведено зовсім небагато місця в романі.
Трошки цитат
Лінза Арундо у розмові з “матір'ю народу” Іляною: Ми померли [як люди - примітка моя] з власної волі, а його вважай вбили і дуже жорстоко. У нас є громада, а він одинак. Викреслений із людства насильно, але розлучений із ним, як ми, - свідомо з власної волі…
О боже! Я волаю!
“Вони вдивлялися одна в одну… Повітря наче бриніло між ними, - але, ймовірно, це десь неподалік працювала помпа, і вібрація проникала крізь нещільні конструкції станції.”
Презирливе від марсіві “Людько!”, - не світляк і не чудовисько, але людько. Це прекрасно!
Це прекрасний роман. Я б хотіла екранізацію.
May 14, 2025
Дещо про цей сюжет я знала за кілька років до виходу книжки, адже перша частина роману (у вигляді окремої повісті) брала участь у конкурсі фантастичних повістей на ЛІТавиці. Історія Умо Іллатана тоді мені не сказати, щоб зайшла, але все ж зачепила. Як і решту суддів. Було у ній щось таке, що не відпускало, попри зауваження до тексту. Врешті, є цілісна картина, цілісна історія, і можна нею насолодитися. І я дуже рада, що у нас з’явився цей роман.
Не скажу, що це простий текст: він іноді фізично подразнює. Він описує світ, у якому нікому би не захотілося жити – і пірнає у ще гірше минуле цього світу. Не визначиш й чіткого жанру твору: тут і соціальна фантастика (яку я ціную), і виробничий роман (якого я не люблю, але є нюанс), і гостросюжетні пригоди, і елементи детективної лінії.
Отже, маємо дистопічний, хворий на всю голову світ. Головний герой, молодий (і свіжий, як весна зкрслн) вчений Умо, помічник директора могутньої корпорації, одного дня знаходить себе не у Верхньому місті, серед здорової їжі та свіжого повітря, а на дні (бідончика зкрслн) міста Лаланг, на його найнижчих щаблях, де навіть дихати без маски не варто. Й Умо розшукують за вбивство його власного шефа, про яке він не має жоднісеньких спогадів! От тільки все у цій історії непросто, та й сам Умо з певних причин не така ніжна півонія, якою здається. Бо його до чогось готували: тренували битися і виживати. Тепер би лишень усвідомити, для чого, навіщо – і як жити далі? І чи кожен його наступний крок буде належати йому – чи це лишень рух згідно чужого хитромудрого плану?
На цьому шляху Умо доведеться і зануритися в кримінальний світ, і познайомитися з тими, кого вважають живими мерцями – з людьми-марсіві, генетично модифікованим людством, яке мало заселяти Марс, і пережити чимало пригод за здичавілому Заводі, і навіть вкрасти у своєї колишньої корпорації дууже високотехнологічну штуку, яка займає цілий острів 😉 Але головне в цій книзі – це все ж стосунки. Між близькими і далекими людьми, між тими, кого прагнули вбити, і тими, хто хотів вижити, між владцями і підвладними, між батьками і дітьми, між тим, хто бере на себе відповідальність, і тими, хто не хоче.
Роман має досить складну структуру: багато разів авторка «перестрибує» події, а тоді ненав’язливо, тими чи іншими засобами, розповідає, що сталося за цей час. Я би почитала й окремі частини, присвячені цим «лакунам». Бо воно ніби й не має значення для основної арки, але цікавооо!
Зізнаюся, текст не всюди однаково добре мені заходив. В історію стосунків Умо і однієї дівчини (не буду спойлерити) особисто я не повірила (хоча моїм друзям вона якраз дуже зайшла). Мотивація цієї дівчини, нмп, недостатня. Та й в цілому частина на станції Ухуро здалася мені пріснуватою: забракло гостроти і небезпеки, яка панує в решті частин роману; та й заявлених жорстких порядків я не побачила. Ухуро – таке собі скандинавське село із «законами Янте»: ми все про тебе знаємо, ми за тобою слідкуємо, не думай, що ти краще за нас, не висовуйся. Це безумовно, 100%-ве пекельце, але я чекала чогось набагато жорсткішого. Власне, з оптики «скандинавського села» я й не повірила у свідомий вибір дівчини Умо стати, гм, його дівчиною. Такі гро��ади подібного не дозволяють, нмп. Навіть для людей домінуючого гендеру. Набагато більше хімії я, приміром, побачила між Умо і тою пані, що вирощує каву 😊 Але ну таке. Це смаківщина)
А от до безумовних принад тексту я віднесу сторінки про Дикий Завод. Я казала, що не люблю виробничі романи? Так от, не люблю, але є нюанс. Все міняється, коли в текст реально вкладено душу. Завод настільки круто описаний, що це для мене перекрило всі умоглядні недоліки, а на монолозі Клінкера про металургію, вибір і вогонь – у мене навернулися сльози. Завод спочатку здається царством морлоків, смітником і руїною, але згодом ми міняємо оптику і бачимо: ні, Земля Заводу жива, і має свій народ, має людей, які свідомо обрали її, які закорінені у неї, які підтримують тутешній вогонь – і готові сюди повертатися, хоч би як погано тут не йшли справи. Знаючи біографію авторки, певна, що ці сторінки – щось дуже особисте, майже інтимне. Це не про вигадану Землю Заводу, а про нашу. Яку, сподіваюся, ще навідають її діти.
Величезне занедбане виробництво із палаючими домнами, прожекторами, шарами іржі, власними вохристими хмарами і небом, катакомбами, ковшами, з яких течуть річки розпеченого металу, із культом вогню і особливою мовою – постає як магічний простір, повний символів і буквально поезії (хоча події, які розгортаються в цей час, поетичними не назвеш). Все тут – щось більше, ніж здається. Завод ірраціональний, жорстокий, співучий, колючий, схожий на святкову ялинку, але може вбити щомиті. А сцена приймання вогню – взагалі стала для мене емоційним піком роману (хоча по сюжету це не так). Тому я особисто чекаю, що стосунки Умо з Заводом матимуть продовження в другому томі роману 😊 Коротше, третя (найбільш виробнича) повість здалася мені настільки яскравішою і живішою, що це навіть трошки «перетягувало» увагу від решти сюжету.
До інших принад роману віднесу наукову частину. Якщо ви теж відчуваєте приємне збудження від слів «секвенування генома», «вектори» і тому подібних, то велком, вам сюди. Генетика є суттєвою частиною цією історії: бо стоїть і за створенням «іншого людства», людей-марсіві, і за корпоративними війнами, і за поточними загрозами.
Коротше, роман хоч і трохи нерівномірний для мене (хоча друзі тут зі мною сперечаються)), але безумовно крутий, і, повторюся, я дуже рада, що він з’явився. Нам потрібна така фантастика, і най її буде побільше. Безумовно, рекомендую!
Не скажу, що це простий текст: він іноді фізично подразнює. Він описує світ, у якому нікому би не захотілося жити – і пірнає у ще гірше минуле цього світу. Не визначиш й чіткого жанру твору: тут і соціальна фантастика (яку я ціную), і виробничий роман (якого я не люблю, але є нюанс), і гостросюжетні пригоди, і елементи детективної лінії.
Отже, маємо дистопічний, хворий на всю голову світ. Головний герой, молодий (і свіжий, як весна зкрслн) вчений Умо, помічник директора могутньої корпорації, одного дня знаходить себе не у Верхньому місті, серед здорової їжі та свіжого повітря, а на дні (бідончика зкрслн) міста Лаланг, на його найнижчих щаблях, де навіть дихати без маски не варто. Й Умо розшукують за вбивство його власного шефа, про яке він не має жоднісеньких спогадів! От тільки все у цій історії непросто, та й сам Умо з певних причин не така ніжна півонія, якою здається. Бо його до чогось готували: тренували битися і виживати. Тепер би лишень усвідомити, для чого, навіщо – і як жити далі? І чи кожен його наступний крок буде належати йому – чи це лишень рух згідно чужого хитромудрого плану?
На цьому шляху Умо доведеться і зануритися в кримінальний світ, і познайомитися з тими, кого вважають живими мерцями – з людьми-марсіві, генетично модифікованим людством, яке мало заселяти Марс, і пережити чимало пригод за здичавілому Заводі, і навіть вкрасти у своєї колишньої корпорації дууже високотехнологічну штуку, яка займає цілий острів 😉 Але головне в цій книзі – це все ж стосунки. Між близькими і далекими людьми, між тими, кого прагнули вбити, і тими, хто хотів вижити, між владцями і підвладними, між батьками і дітьми, між тим, хто бере на себе відповідальність, і тими, хто не хоче.
Роман має досить складну структуру: багато разів авторка «перестрибує» події, а тоді ненав’язливо, тими чи іншими засобами, розповідає, що сталося за цей час. Я би почитала й окремі частини, присвячені цим «лакунам». Бо воно ніби й не має значення для основної арки, але цікавооо!
Зізнаюся, текст не всюди однаково добре мені заходив. В історію стосунків Умо і однієї дівчини (не буду спойлерити) особисто я не повірила (хоча моїм друзям вона якраз дуже зайшла). Мотивація цієї дівчини, нмп, недостатня. Та й в цілому частина на станції Ухуро здалася мені пріснуватою: забракло гостроти і небезпеки, яка панує в решті частин роману; та й заявлених жорстких порядків я не побачила. Ухуро – таке собі скандинавське село із «законами Янте»: ми все про тебе знаємо, ми за тобою слідкуємо, не думай, що ти краще за нас, не висовуйся. Це безумовно, 100%-ве пекельце, але я чекала чогось набагато жорсткішого. Власне, з оптики «скандинавського села» я й не повірила у свідомий вибір дівчини Умо стати, гм, його дівчиною. Такі гро��ади подібного не дозволяють, нмп. Навіть для людей домінуючого гендеру. Набагато більше хімії я, приміром, побачила між Умо і тою пані, що вирощує каву 😊 Але ну таке. Це смаківщина)
А от до безумовних принад тексту я віднесу сторінки про Дикий Завод. Я казала, що не люблю виробничі романи? Так от, не люблю, але є нюанс. Все міняється, коли в текст реально вкладено душу. Завод настільки круто описаний, що це для мене перекрило всі умоглядні недоліки, а на монолозі Клінкера про металургію, вибір і вогонь – у мене навернулися сльози. Завод спочатку здається царством морлоків, смітником і руїною, але згодом ми міняємо оптику і бачимо: ні, Земля Заводу жива, і має свій народ, має людей, які свідомо обрали її, які закорінені у неї, які підтримують тутешній вогонь – і готові сюди повертатися, хоч би як погано тут не йшли справи. Знаючи біографію авторки, певна, що ці сторінки – щось дуже особисте, майже інтимне. Це не про вигадану Землю Заводу, а про нашу. Яку, сподіваюся, ще навідають її діти.
Величезне занедбане виробництво із палаючими домнами, прожекторами, шарами іржі, власними вохристими хмарами і небом, катакомбами, ковшами, з яких течуть річки розпеченого металу, із культом вогню і особливою мовою – постає як магічний простір, повний символів і буквально поезії (хоча події, які розгортаються в цей час, поетичними не назвеш). Все тут – щось більше, ніж здається. Завод ірраціональний, жорстокий, співучий, колючий, схожий на святкову ялинку, але може вбити щомиті. А сцена приймання вогню – взагалі стала для мене емоційним піком роману (хоча по сюжету це не так). Тому я особисто чекаю, що стосунки Умо з Заводом матимуть продовження в другому томі роману 😊 Коротше, третя (найбільш виробнича) повість здалася мені настільки яскравішою і живішою, що це навіть трошки «перетягувало» увагу від решти сюжету.
До інших принад роману віднесу наукову частину. Якщо ви теж відчуваєте приємне збудження від слів «секвенування генома», «вектори» і тому подібних, то велком, вам сюди. Генетика є суттєвою частиною цією історії: бо стоїть і за створенням «іншого людства», людей-марсіві, і за корпоративними війнами, і за поточними загрозами.
Коротше, роман хоч і трохи нерівномірний для мене (хоча друзі тут зі мною сперечаються)), але безумовно крутий, і, повторюся, я дуже рада, що він з’явився. Нам потрібна така фантастика, і най її буде побільше. Безумовно, рекомендую!
September 9, 2025
У своїх уподобаннях я завжди керуюсь тим, на скільки оригінальним і достовірним (психологічно, світобудовно, технологічно) є текст. Ця книга повною мірою задовольняє моїм вимогам. Вона є рідкісним зразком індустріальної фантастики, і це викликає велику повагу. Мені неймовірно імпонує, що авторка пише про те, про що добре знає, в чому достеменно розбирається, в неї немає проколів у фактажі. Описана реальність справді могла б існувати! Географічно, біологічно, фізично, технічно… перелік можна продовжити. Саме такою і має бути наукова фантастика. У тексті прекрасні діалоги – це кидається в око з перших же сторінок. Так, мені трохи не вистачило романтичної складової, але то вже моя особиста деформація)) Стежу за авторкою і знаю, що у продовженні цієї історії (а я вже у черзі за другим томом) дефіцит чуттєвості буде скомпенсовано.
July 10, 2025
Я щойно перетнув екватор книги і дуже злий.
Книга читається легко, бо авторці вдається гарно все доносити.
Ідея суперська - про генетичну мутацію людини задля польотів у космосі - зокрема освоєння Марсу та Місяця.
Але де авторська мова??????????????????????????????????????????
Якщо на перших 100 сторінках розвиток подій та самі дії персонажів (у цілому дуже симпатичних) ще так-сяк ведуться автором.
То далі - це лише якась постановка п'єси - театр, як і задумали ті ж персонажі в одній з громад генетично модифікованих людей.
Що це вот'а'фак??? Я розчарований і шкодую про витрачені кошти.
Хоча плете діалоги авторка і добре, і мило, і розумно - але це ПРОЗА повинна бути, я купував прозовий текст в жанрі НФ. а не п'єсу!
Книга читається легко, бо авторці вдається гарно все доносити.
Ідея суперська - про генетичну мутацію людини задля польотів у космосі - зокрема освоєння Марсу та Місяця.
Але де авторська мова??????????????????????????????????????????
Якщо на перших 100 сторінках розвиток подій та самі дії персонажів (у цілому дуже симпатичних) ще так-сяк ведуться автором.
То далі - це лише якась постановка п'єси - театр, як і задумали ті ж персонажі в одній з громад генетично модифікованих людей.
Що це вот'а'фак??? Я розчарований і шкодую про витрачені кошти.
Хоча плете діалоги авторка і добре, і мило, і розумно - але це ПРОЗА повинна бути, я купував прозовий текст в жанрі НФ. а не п'єсу!
September 12, 2025
Почала читати, і дуже захопливо! Я обожнюю фантастику, тому чекала на цю книгу з нетерпінням.
Displaying 1 - 10 of 10 reviews