Списки

by Мирослав Лаюк

Гомер у Пісні ІІ «Іліади» називає перелік кораблів та імена бійців, які припливли під Трою, однак не робить переліку кораблів, які вціліли, списку бійців, які змогли повернутися. Зі словом «війна» завжди сусідить слово «втрата». Це втрати солдатів, втрати техніки, втрати ворога, втрата сина, втрата руки, втрата сну… Автор говорив із медиками на стабпункті, із військовими, які втратили кінцівки чи зір, із родичами загиблих і зниклих безвісти, із людьми, що евакуювались, і тими, що лишилися в прифронтових містах. Він намагається зафіксувати, як виглядає втрата прямо зараз.

Книжка «Списки» — репортажі та есеї про те, що і чому українці називають своїми втратами. Це історія про пожежника на Харківщині, який приїхав на виклик до власного дому, де знайшов убиту КАБом дружину. Про мистецтво в Харкові та обстріл Держпрому. Про бійців, які втратили зір, про дітей, які навчаються у школі навпроти Кінбурнської коси та втрачають дитинство. Про сон, пам’ять, норму та інші наші втрати.

Genres: Nonfiction

504 pages, Hardcover

Published June 1, 2025

About the author

Мирослав Лаюк народився 1990 року у Карпатах. Закінчив Національний університет «Києво-Могилянська академія», навчається на PhD-програмі «Філософія і література» цього ж університету. Веде авторські радіопрограми на Old Fashioned Radio — «ЧИТвер» та «Слова».

Вірші та проза Мирослава опубліковані англійською, азербайджанською, литовською, німецькою, польською, чеською та іншими мовами.

Reviews

[Настасія Євдокимова · Rating 5 out of 5]

Назва виростає із списків кораблів, перерахованих Гомером у «Іліаді». Кораблів, які прибули до Трої. Список цих кораблів точний, адже важливо усіх вказати і нікого не забути, як пише Лаюк: «Каталог створює лад (або його ілюзію) — і це його головна мета». Ця книжка — теж каталог: спогадів та думок, репортажів й замальовок, фрагментів й цілісних історій, людей і доль, матеріального порахованого і нематеріального, яке існує поза системами обліків.

У вступних записках автор відразу каже про те, що класика має властивість ставити питання, які завжди залишатимуться актуальними, особливо сюжети, які стосуються втрати. Втрата — базова категорія цієї книжки. Втрати, які можна перерахувати і назвати, втрати неназвані, натяки на втрати, фрагменти великих втрат, які годі описати. Бо будь-яка війна — про багато різних втрат. Протк Лаюк пише не про всіх і не про все, він пише про нас і про себе, а його текст не вичерпний і не системний, він фрагментарний, субʼєктивний погляд, репортерська оптика. 



«Мати, слухаючи синового друга, то сміється, то плаче.
— Я кожен день ходжу на кладовище: коли виходжу на зміну на роботу і коли йду зі зміни. Ще більше хочеш його побачити, ще більше скучаєш.
Запитую:

— Чи лікує час?
Відповідає:

— Вилікує тільки смерть».

Лаюк постійно повертається до питання, що таке втрата, бо є надія, що кожен інший голос, людина у своїй ролі чи на своїй посаді зможе доповнити цю відповідь, зробити її обʼємнішою. Безумовно, втрата житів є найтяжчою (цитуючи Гамлета Зіньківського «— Є життя, — каже художник. — Це найбільша цінність. Решта — хуйня»). А будинки? Будинки, зрештою, відбудують (але один із рятувальників ставить під сумків, чи будуть сили на те, щоби відбудовувати, тоді як управителька магазину навпроти Держпрому знає, що відбудує, бо уже робила це не раз). Водночас художник Гамлет міркує «Руйнуючи будівлі, вони руйнують значно більше. І вони це розуміють», а інший художник Павло Маков каже: «Вони, бʼючи по Держпрому, бʼють в серце людей. Їм цей Держпром до сраки. Їм треба зруйнувати впевненість у собі харківʼян».

Ще у передмові автор попередив, що ця книжка значною мірою і про нього, тому він виконує якісь дії, кудись ходить, щось робить, залишає на перший погляд зайві коментарі, які редакторка могла би спокійно різати, бо вони ніби заважають обʼєктивному… але чому має бути якась обʼєктивність? У «Списках» зібрано репортажі та есеї, часом щоденникові, подекуди нотаткові записи, тобто це книжка про субʼєктивне, а ми, читацтво, мусимо сприймати автора тим, який він є, це ж його оптика, а не документальний кадр чи текст. Тож Лаюк збирає поетичні збірки, зазирає на іподром, їде дивитись на цікаві йому речі, ходить і думає, а думка рухається з ним. У цій книжці багато буденного і простого. І тут хочеться спитати: ким є репортажист під час війни? Репортажистика — на межі літератури й журналістики, на межі фіксації та рефлексії. А ким є Лаюк у цій книжці? Мирослав остаточно не є кимось одним: не є поетом, не є викладачем літературознавчих дисциплін, не є прозаїком, не є містянином, не є теоретиком чи практиком, він — спостерігач. Слухає тих, хто потребує розмови, тих, хто готовий говорити, тих, хто навіть не знає, що хоче сказати.

Окрім переліку втрат у цій книжці є й перелік страхів: страх голосу, страх окупації, страх «не мати нічого», страх втратити волю, 80-річна Марія Миколаївна «не знає своєї історії, бо знати історію — страшно», страх втратити час (як-от між пораненням і наданою допомогою).

Лаюк каже про те, що нам потрібні метафори, щоби за них чіплятись, коли говоримо про свої стани і почуття, адже часом нам просто бракує слів. Чи є щось, що може зупинити війну, повернути свої, своє, час, можливості? Немає. Але є потреба памʼятати і рефлексувати. Автор нагадує про те, як багато уже на цьому етапі війни не зафіксованого, не проговореного, не сфотографованого, не промовленого, не задокументованого, адже коли фотографи роблять фото, то «вибирають», що показати, а що ні. Так не буде ніколи, щоб назвали все: усіх подій не буде у новинній стрічці, імен усіх загиблих на називають у щоденному новинному звіті. І от ми знову повертаємося до потреб складати списки. Списки кораблів, втрат, страхів, списки зі списками, які потрібно скласти.

[Natalia Baidak · Rating 5 out of 5]

Цю книжку на літній "Фронтері"-2025 радили майже всі, от у мене дійшли руки (і очі). Зараз я двадцята (!) лише тут людина, хто відмітив цю книгу. Як так?

В Іліаді Гомера наведено детальний перелік кораблів, що пливуть до Трої, - 1186, але немає списку тих, хто повернувся... Те, що не записано, не задокументовано = втрачено. Перелік не відмінить втрату, але дає змогу пам'ятати - така основна ідея книги. Мені здалось, що ми в ній, як на величезній гугл-мапі повномасштабної війни: зум аут. Потім наближаємось: ось Харків, ось Гамлет, ось прилітає в Держпром. Зум далі - підрив Каховської ГЕС, зум - центр Superhumans, зум - Покровськ і так далі, далі.
В кожному наближенні з нами (автором) говорить конкретна людина з конкретною історією, навіть у котів всіх є імена, часто є і фото. Саме це робить репортажі дуже близькими, дистанції немає, це все - ми. Єдине, що репортажна команда в момент небезпеки швидко покидає місце, не всі так можуть. Але не всі і їдуть знімати такі репортажі...

Авторський текст - розумний без занудства, багато відсилок на інші книжки і навіть фільми. Мирослав - викладач Києво-Могилянки, це дуже відчувається.
Останній розділ дуже припав до душі, так все так! 💔


P.S. спочатку дуже заважало оце постійне озвучування віку людей, як в регіональних новинах (34-річний чоловік, завісімдесятилітня бабуся і т.д.), але потім воно зникло 😎

P.P.S. Автор каже: "Зі словом “війна” завжди стоїть поруч слово “втрата”. Я хотів, аби були й списки тих, хто вцілів. Є багато втрат, які, на мою думку, неможливо пережити. Для мене ця книжка — спосіб осмислити їх". Я б додала: почати осмислювати.

[Sophie · Rating 4 out of 5]

8,5
вкінці дуже важко читалася, але однозначно дуже вартісна книжка

[Natalia · Rating 5 out of 5]

Чомусь я багато років жила з думкою що в Україні немає якісного літературного репортажу. Втім, Мирослав Лаюк (вже вдруге) доводить мені протилежне ❤️‍🩹