What do you think?
Rate this book
Я не забуду
Під час війни втрати неминучі, і кожен має знайти свій спосіб, як їх пережити. Командир гарматного розрахунку Тимофійович був зовсім не готовий втратити молодого побратима, з яким вони так багато бачили разом. Тепер чоловік мусить пройти довгий шлях від скорботи до прийняття, здолати кілька гірських вершин і внутрішній біль, щоби врешті усвідомити — відпустити не значить забути.
264 pages, Hardcover
Published January 1, 2025
1 person is currently reading
7 people want to read
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 2 of 2 reviews
July 8, 2025
Щира, чесна, якісна військова проза.
Загалом, мені не дуже подобається термін «військова проза», бо він ніби будує межі між «про війну» і «про життя» — але як інакше назвати літературу, яка дає можливість побачити частину цього життя очима військового?
Отож, я дійсно ніби побувала поруч із хлопцями на бойових; побачила роботу гарматного розрахунку; краєчком ока заглянула в армійські мутки нечистих на руку офіцерів; пережила купу емоцій від зіткнення двох світів: тих, хто пішов воювати, і тих, хто ховається від ТЦК; прожила втрату побратима, у смерті якого ти не винен, але все одно відчуваєш відповідальність.
Кохані, рідні, друзі-військові ховають цю внутрішню картину за «все ок» і «4-5-0», а тут мене ніби пустили за лаштунки — і відкрили душу повністю, без цензури й прикрас.
Звучить похмуро, а насправді читається швидко і легко. Є де усміхнутися, є де поплакати. Під кінець переживаєш катарсис разом із Тимофієвичем — і гадаєш: а що там адвокат? Розібралися з тими виплатами? Командування понесло хоч якусь відповідальність? (Ну, це й так ясно, що ні — ми ж не фентезі читаємо.)
Я б із задоволенням побула поруч з цими героями ще в одній книзі — нехай не про біль і переживання втрати, а про щось буденніше й приземленіше.
Тим більше, що на одного з персонажів я підписана у ФБ і милуюся тими фото, про які нам розповідали в першій частині книги.
Прочитали книгу? То загляньте до Кота Характерника й оцініть красу краплинок роси, які він знімав між бойовими завданнями.
Загалом, мені не дуже подобається термін «військова проза», бо він ніби будує межі між «про війну» і «про життя» — але як інакше назвати літературу, яка дає можливість побачити частину цього життя очима військового?
Отож, я дійсно ніби побувала поруч із хлопцями на бойових; побачила роботу гарматного розрахунку; краєчком ока заглянула в армійські мутки нечистих на руку офіцерів; пережила купу емоцій від зіткнення двох світів: тих, хто пішов воювати, і тих, хто ховається від ТЦК; прожила втрату побратима, у смерті якого ти не винен, але все одно відчуваєш відповідальність.
Кохані, рідні, друзі-військові ховають цю внутрішню картину за «все ок» і «4-5-0», а тут мене ніби пустили за лаштунки — і відкрили душу повністю, без цензури й прикрас.
Звучить похмуро, а насправді читається швидко і легко. Є де усміхнутися, є де поплакати. Під кінець переживаєш катарсис разом із Тимофієвичем — і гадаєш: а що там адвокат? Розібралися з тими виплатами? Командування понесло хоч якусь відповідальність? (Ну, це й так ясно, що ні — ми ж не фентезі читаємо.)
Я б із задоволенням побула поруч з цими героями ще в одній книзі — нехай не про біль і переживання втрати, а про щось буденніше й приземленіше.
Тим більше, що на одного з персонажів я підписана у ФБ і милуюся тими фото, про які нам розповідали в першій частині книги.
Прочитали книгу? То загляньте до Кота Характерника й оцініть красу краплинок роси, які він знімав між бойовими завданнями.
December 10, 2025
📌 «Присвячується всім, хто загинув на цій йобаній російсько-українській війнi
Відпустіть їх, вони заслуговують на спокій»
📌 «Ти не знаєш, коли буде останній дзвінок, останнє повідомлення, остання розмова»
📌 «Показувати свої емоції - більша сила, ніж тримати їх у собі»
«Я не забуду» Віктора Янкевича - це книга, яка не просто читається, а проживається кожною клітинкою. Вона болить, вона ріже серце, вона змушує зупинятися посеред рядка, щоб вдихнути та знову зібрати сили продовжити.
Це не художня вигадка, а крик пам’яті, який нагадує: наша незалежність має ціну, і ця ціна вимірюється життями, сльозами, втратами. Кожна сторінка - це нагадування про те, що можливість говорити українською, бачити синьо-жовтий прапор над головою, співати гімн без страху - не даність, а виборене право.
Віктор пише про біль так, що він стає спільним. Це біль, який не можна відпустити, але який треба навчитися носити в собі, щоб не зламатися. Книга говорить про втрату - особисту та колективну, про пошуки себе серед руїн, про те, як важко прийняти факт, що ти живий, коли інші вже ніколи не повернуться. І водночас вона вчить прощати себе за це життя, бо саме воно є продовженням пам’яті тих, кого ми втратили.
«Я не забуду» - це не просто література, це свідчення. Це книга, яка стає дзеркалом для кожного, хто пережив горе, і дороговказом для тих, хто ще шукає сили та сенс. Вона нагадує, що пам’ять - це не тягар, а обов’язок. Відпустити - означає дозволити собі жити, але не забути! Залишатися вірним тим, хто заплатив найвищу ціну.
Цей текст неможливо читати байдуже. Він змушує плакати, згадувати, відчувати вдячність та провину водночас. Але головне - він дарує усвідомлення: ми живемо не просто так, ми живемо завдяки. І тому «Я не забуду» - це книга, яку варто носити в серці, як обітницю та пам’ять, що формує наше сьогодення й майбутнє.
З великою шаною та вдячністю ЗСУ ❤️🔥
Відпустіть їх, вони заслуговують на спокій»
📌 «Ти не знаєш, коли буде останній дзвінок, останнє повідомлення, остання розмова»
📌 «Показувати свої емоції - більша сила, ніж тримати їх у собі»
«Я не забуду» Віктора Янкевича - це книга, яка не просто читається, а проживається кожною клітинкою. Вона болить, вона ріже серце, вона змушує зупинятися посеред рядка, щоб вдихнути та знову зібрати сили продовжити.
Це не художня вигадка, а крик пам’яті, який нагадує: наша незалежність має ціну, і ця ціна вимірюється життями, сльозами, втратами. Кожна сторінка - це нагадування про те, що можливість говорити українською, бачити синьо-жовтий прапор над головою, співати гімн без страху - не даність, а виборене право.
Віктор пише про біль так, що він стає спільним. Це біль, який не можна відпустити, але який треба навчитися носити в собі, щоб не зламатися. Книга говорить про втрату - особисту та колективну, про пошуки себе серед руїн, про те, як важко прийняти факт, що ти живий, коли інші вже ніколи не повернуться. І водночас вона вчить прощати себе за це життя, бо саме воно є продовженням пам’яті тих, кого ми втратили.
«Я не забуду» - це не просто література, це свідчення. Це книга, яка стає дзеркалом для кожного, хто пережив горе, і дороговказом для тих, хто ще шукає сили та сенс. Вона нагадує, що пам’ять - це не тягар, а обов’язок. Відпустити - означає дозволити собі жити, але не забути! Залишатися вірним тим, хто заплатив найвищу ціну.
Цей текст неможливо читати байдуже. Він змушує плакати, згадувати, відчувати вдячність та провину водночас. Але головне - він дарує усвідомлення: ми живемо не просто так, ми живемо завдяки. І тому «Я не забуду» - це книга, яку варто носити в серці, як обітницю та пам’ять, що формує наше сьогодення й майбутнє.
З великою шаною та вдячністю ЗСУ ❤️🔥
Displaying 1 - 2 of 2 reviews