Сюжет комедіï «Мартин Боруля» письменник будує на фактах з життя родини Тобілевичів: батько драматурга, який довгий час служив управителем поміщицьких маєтків, вирішив домогтися визнання свого роду дворянським. На це пішло чимало часу, але марно — дворянство не було доведено, оскільки прізвище в старих документах було Тубілевич, а в нових Тобілевич. Карпенко-Карий використав цей факт, аби висміяти намагання простоï людини вибитись у дворяни, хибно думаючи, що цим можна в чомусь вивищитися над іншими.
Розв'язка — гостро драматична: Мартин скрізь зазнає поразки i, нарешті, одна літера в прізвищі (Боруля — Беруля) кладе край його змаганням за дворянське звання: рід Мартина не визнали дворянським.
Іван Карпович Тобілевич народився 29 вересня 1845 року в селі Арсенівці (нині Веселівці), недалеко від Єлисаветграда (сучасного Кропивницького). Навчався Бобринському повітовому училищі, яке в 1859 році закінчив на "відмінно". Іван Тобілевич отримав посаду писарчука, а згодом його підвищили до канцелярського служителя в Бобринецькому повітовому суді, ще пізніше - до столоначальника у кримінальній частині. З 1865 року живе в Єлисаветграді, грає в аматорському театрі. У 1883 році Івана Тобілевича звільнили з посади секретаря поліції за політичну неблагонадійність. З 1884 року живе в Новочеркаську через заборону жити в Україні. З 1887 року живе на хуторі Надія під гласним наглядом поліції, активно працює в "театрі корифеїв". У 1888 році з Карпенка-Карого зняли гласний нагляд поліції. Іван Карпенко-Карий помер 15 вересня 1907 року в Берліні, похований в селищі Калюжине, неподалік від хутора Надія.
Історія про те, як один тіп дуже завзято намагався стати дворянином, але куди йому, селюкові.
Бісить, що контент 1886 року повністю пронизаний цим клятим дискурсом: нібито українське — це щось сільске та безхитрісне, а от російське — завжди піднесене та пахне «французской булкой тм». Тобілевич, звичайно, іронізує, але ну типу камон, це приречене на невдачу прагнення головного героя мімікрувати під аристократа — і є головний конфлікт п‘єси. Клята русня століттями культивувала в нас меншовартість.
Дуже цікаво, як зараз неофіти українства читають ці книжки безсмертної класики, де відвертий стьоб з меншовартости? Як читали до того не питатиму)та й це й так риторишне. Але вкотре піймав Кайдаша через те, що століття йдуть, а все так знайомо, скільки це не перечитуй/не передивляйся
З одного боку мені цікаво читати про інше століття, але з іншого, те, як батьку абсолютно начхати на бажання доньки і насильно хоче її віддати заміж. Але в цій повісті донька згодна, але на іншого, але батько в голову клюнув індик(образно) то йому подавай тільки панського нареченого, бо бачьте він сам виявляється пан, в результаті: він не пан, донька вийшла за коханого.
Пьеса о семье Борулей и о том как они добивались справедливости с помощью документов и хотели получить дворянский титул и род. Но несмотря на это всего одна буква рушит всю жизнь, а подслушанный разговор лишил выгодного брака, при этом сохранив настоящую, искреннюю, сильную и чистую любовь. Несмотря на всё это очень трагично и печально, хотя и были веселые моменты.
Очень динамичная и продуманная история, где герои взяты с реального народа на то время, что придает реальность и обоснованность произведению с людьми. Персонажи не вызвали никаких чувств, вот совершенно. Иногда реакция и поведение героев настолько непредсказуемо, так и присущее ихнему характеру. Произведение написано на украинском языке и это останавливало чтение, ибо лично мне очень сложно пробираться через слог и слова того времени, несмотря на то, что я разговариваю им в повседневной жизни с родными, но при этом смешивая с русским. С этого можно понять, что для меня это было как продираться через песок в пустыне. Это произведение вряд-ли можно повторить, ибо, несмотря на знания о том времени, мы не сможем прочувствовать всю атмосферу и проблематику тех людей. Поэтому не думаю, что это возможно. Идея совершенно обыденная при написании, но именно проблема которую выбрал автор не совсем распространенная в произведениях.
Книге я поставила 2,5/5. Ну, не зацепило меня, вот совершенно. Я осталась безучастна и бесчувственная к этому произведению. Мне не близка эта проблема и несмотря на то, что история о моём народе, она скорее раздражала чем радовала.
http://whatsread.pp.ua/work/5411 А мені Бурулю то й шкода було - так людина прагнула кращого і собі, і сім'ї, і дітям, вже навіть носа дерти почала:
Поки-то ще люде навикнуть, як величать! Воно й самому наче трохи чудно: то було “Мартин, дядьку Мартине”, а тепер — пан!.. Нічого, призвичаяться!
І тут як завжди облом. Ну так, тут висміюється його прагнення дворянства, його пиха, ще папір про своє панство не отримав, а вже з сусідніми панами свариться, із старими друзями знатися не хоче тощо. Я оці його риси не виправдовую, але ж він мав потрібні папери і не на порожньому місці в дворяни вирішив йти. Чому завжди навкруги були пани польські, дворяни москальські, купці жидівські, а українцю зась? Ще то не знав Буруля, що невдовзі комуняки прийдуть...
А так, то не погана комедія із тодішнього життя і з очікуваним фіналом. Та з висновком, що на поверхні, я все ж не погоджуюсь. Так, поведінка Борулі не гарна, але чому сама його ідея, за автором, має бути смішною і підлягала загальному засудженню і спаленню, звідки ця меншовартість?
З однієї сторони - чудова іронія та висміювання меншовартости свого часу. Актуально як ніколи, навіть після століття з її написання. І сміх і гріх. А з іншої сторони - автор чудово показав проблему батьків і дітей.
Багатий мужик хоче стати дворянином і плювать на всіх з висоти титулу. Якщо це ваша перша п'єса на цю тему, вам може сподобатись. Від комедії тут одна назва, мені було сумно весь час