What do you think?
Rate this book
Червона зона
Головний герой роману — молодий журналіст Антон Ципердюк. Він живе у світі, поділеному на багаті безпечні «зелені зони» й бідні незахищені «червоні».
Випадково вчинивши злочин, Антон тікає на територію червоної зони, якої боїться й уявлення про яку має лише зі ЗМІ. Налаштований на найгірше, він знаходить тут найкращих друзів і кохану.
Випадково вчинивши злочин, Антон тікає на територію червоної зони, якої боїться й уявлення про яку має лише зі ЗМІ. Налаштований на найгірше, він знаходить тут найкращих друзів і кохану.
- GenresUkraine
303 pages
First published January 1, 2014
2 people are currently reading
38 people want to read
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 3 of 3 reviews
August 6, 2020
Згідно з анотацією "дія роману відбувається в Києві" проте автор/редактор не надто переймалися вивченням локальної топології тож вже на тринадцятій сторінці трапляється ляп "Ми зайшли в неосвітлений парк, щоб обійти їхню базу на вулиці Шевченка, потім батько повів мене праворуч вулицею Пушкіна. Чи, може, то була Червоноармійська." До відома автора, БУЛЬВАР Шевченка, вулиця ПУШКІНСЬКА, а червоноармійській на початку 2000-х була повернена історична назва Велика Васильківська. Косіора на початку тих самих 2000-х була перейменована на Чорновола. Кільцева дорога, а не окружна. Голосіїв, а не голосієво. Крім того, є епізод, де під маскою Києва раптом з'являється Кам'янець-Подільский. Читачів тримають за ідіотів?
У книжці окрім фраз московською тепер немає перекладу і англомовних фраз. Автор зловживає використанням транслітерованих англомовних слів (Blackwater - алюзія на одну приватних армій у США, slum і т.п.) тоді як до слів існують адекватні україномовні відповідники. А читаючи перли накшталт "блікує" (чи "блікують", точно не згадаю, бо загубила листочок з нотатками), важко не згадати Рильського "Не бійтесь заглядати у словник: це пишний яр, а не сумне провалля...".
У книжці окрім фраз московською тепер немає перекладу і англомовних фраз. Автор зловживає використанням транслітерованих англомовних слів (Blackwater - алюзія на одну приватних армій у США, slum і т.п.) тоді як до слів існують адекватні україномовні відповідники. А читаючи перли накшталт "блікує" (чи "блікують", точно не згадаю, бо загубила листочок з нотатками), важко не згадати Рильського "Не бійтесь заглядати у словник: це пишний яр, а не сумне провалля...".
October 17, 2021
A Ukrainian dystopia )). Seriously, it’s a quite interesting and viable story located in Kyiv but with a clear “global” scale.
I liked it! It’s probably not something that would have an international value but it’s a well-written and thought-provoking book. I especially liked the first half of the book where the author gradually introduces this world to us cleverly inserting these or those observations and “historical” references into the current adventures of the hero.
This is a social dystopia dedicated mostly to the problems of a “zonal separation” between poverty/misery and normal/rich life. I liked this concept a lot and agree completely that such “zonal separation” is a much more threatening and relevant problem today than the traditional idea of “class division.” We do not have now a problem of belonging to a family or a community of workers, peasants, social pariah, etc., but we have a serious problem of living in a “wrong block/area of the city” or “provincial area vs. megapolis” or “poor country vs. well-off country.” Once you are born/raised in a “bad” place or end up there somehow, your life becomes shitty as hell, even if the neighboring area is very much OK (it may be not exactly “rich” but it will be definitely much more beautiful, healthy, safe, prosperous, happy, etc., etc.). And sometimes “a ticket to a normal area” is your ticket to a normal life overall, even if you eventually do not earn more money. People now pay a lot just to live in “normal areas” (“normal countries”) because they know that this is a good guarantee of some decent living for them and a promising future for their children. Instead, belonging to “poor/dirty/depressing areas” sometimes not only makes life miserable but also prevents you from moving anywhere up.
Артем Чапай only very slightly exaggerated this (already existing) problem but most of the things he described are our current realities entirely.
“Я намагався переконати себе, що дев’ять людей iз десяти живуть у червоних зонах, але це не допомагало. Зразу згадувалися цифри про тривалiсть життя, на дев’ятнадцять рокiв меншу, нiж у green-зонах. Про епiдемiї цiлком вилiковних хвороб, як СНIД i туберкульоз. Але ж це рагулi, казав я собi. Арники. Вони самi виннi. Вони колються, вони бухають – от i мають. Я не такий, як цi рагулi. Я наполегливий, працьовитий, освiчений, я всього у життi досяг сам – і нехай зараз у мене тимчасовi трабли, я виб’юся назад у G-зону. Згадалось, як по Discovery розповiдали, що бiльшiсть арникiв мрiють вибитись у G-зону й шукають усiх можливих способiв для цього – чесних i не дуже чесних.”
*
“У першi днi в червонiй зонi мене вражала велика кiлькiсть електронiки у арникiв на тлi загальної розрухи й бiдностi. Кiлька разiв я бачив людей, якi порпались бiля смiтникiв, а вiдходячи, виймали електронний гаджет i розмовляли чи гралися на ходу. Електроніка стала дешева буквально як сміття, i водночас у червонiй зонi бракує чистої води, якiсної їжi, тут кришаться стiни будинкiв, розбитi дороги, бруд, багнюка на вулицях, i люди помирають вiд хвороб, якi цiлком можна вилiкувати. Хай-тек середньовiччя, думав я, вiдхекуючись i вiдкашлюючись на сходовому майданчику мiж четвертим i п’ятим поверхами.”
*
“Живучи в зеленiй зонi, я гадав, що в червонiй, зважаючи на нижчi зарплати, й життя дешевше. Це не так. Попит, особливо штучно накручений, може робити найнеобхiднiше навiть дорожчим для людей з червоної зони. Тi ж лiки, скажiмо.”
*
“Ми ступали по шару втоптаного смiття: кулькiв, паперу, розмоклого i знов висохлого картону, землi та глини. Смiття шарудiло пiд ногами, а навколо стояв гомiн базару. Я йшов i не розумiв, з чого живуть усi цi люди. За весь час, що я перебуваю у червонiй зонi, я бачив лиш торгiвлю, усi торгують одне з одним, чи працюють офiцiантами, як я, чи возять смiття, ремонтують машини, як Роман Цюцюра, чи їздять, як Валера, чи обслуговують зелену зону, як Умiда, а в зеленiй зонi працюють лише в офiсах, займаються бiзнесом, керують, обслуговують, розважають. Одні здають житло в оренду іншим; одні пишуть новини, інші прибирають їм офiси; одні продають іншим шаурму; одні приносять iншим горiлку та витирають столи; одні роблять іншим мiнети. В REE-17 я не бачив жодного виробництва речей або їжi, лише торгiвлю й послуги. Можливо, виробництво відбувається десь по пiдвалах? Може, в iнших червоних зонах – але з чого тодi живе ця?”
*
“Коли ми пройшли метрiв сiмсот за сорок хвилин, натовп дещо порiдшав. Умiда показала назад:
– Уявляєш, а колись базар вмiщався он у тому будинку, – вона кивнула на ввiгнутий навскiсною дугою дах. – А тепер тут працює з десяток тисяч людей.
– Уфф, – рукавом вiльної руки я витер пiт з лоба. – Як на мене, то там продавцiв бiльше, нiж покупцiв.
– Так i є, – Умiда плавно i впевнено забрала свою руку з моєї долонi, мабуть, i не думаючи про це, й менi стало сумно. – Якщо кожен за день щось продасть одному-двом покупцям – уже задоволений.
I заради цього цiлий день стирчати тут, подумав я.”
*
“– Це все так сумно, – опустила голову Наомi. – Я вдень ходила розмовляючи з людьми на базар, брачи… беручи iнтерв’ю. Всi злi, що їх хочуть виселити, але коли я питаю, чи не час валити стiну, люди не розумiють, – дiвчина пiдняла пiдборiддя i вперла руки в боки, когось iмiтуючи, та сказала змiненим голосом: – «Як це без стiни, а куди я вiдправлю моїх дiтей, коли розбагатiю? Якщо повалити стiну, то весь свiт стане одна червона зона».
Валера поклав їй руку на плече:
– Маленька. Ти зрозумiй, бiльшiсть арникiв асоцiюють себе не з сусiдами, а з зеленою зоною. Кожен вiрить, що вiн у червонiй зонi тимчасово, що досягне Успiху з великої лiтери У, – Валера справдi видiлив «у» голосом, – i сам опиниться в зеленiй зонi. А ти їм кажеш валити стiни.”
Sadly, the second half of the book, where you are already familiar with the setting and the story per se should have been developed, is much weaker, in my opinion. Nothing happens there most of the time, and when the author indeed tries to describe some dramatic and dynamic events, it looks very boring and artificial. It can be explained by the fact that “Червона зона” is actually the first-ever fiction book written by the author, and all the understandable mistakes and faults are just a typical “novice syndrome,” but as I can see on the basis of three books by Артем Чапай that I have read to date, it’s overall characteristic for his style — he may have some interesting ideas and relevant observations/reflections but the very storytelling about some events or developments of the story is his weak spot. In other words, it’s boring. Well-written but “nothing happens there,” and you always perceive his heroes as very passive and dull (even if you understand that they are just very normal and probably quite decent people, and you would be no better at their place).
Also, the described social problematics and some aspects of them look a little “rusty” for today. I mean: they are very important and realistic, but you feel very well that this is a book written “before 2014.” (It was published in 2014 but we understand that the author was writing it earlier, of course.) Right now, you expect something more resonating with our current post-2014 reality, especially considering that the story in the book is located in Kyiv, and there is “civil unrest” in the center of the story, with barricades and police violence and all the confrontations — everything like during Euromaidan and yet lacking Euromaidan completely. It feels uncomfortable, but it’s understandable today. Bad timing for the book.
I liked it! It’s probably not something that would have an international value but it’s a well-written and thought-provoking book. I especially liked the first half of the book where the author gradually introduces this world to us cleverly inserting these or those observations and “historical” references into the current adventures of the hero.
This is a social dystopia dedicated mostly to the problems of a “zonal separation” between poverty/misery and normal/rich life. I liked this concept a lot and agree completely that such “zonal separation” is a much more threatening and relevant problem today than the traditional idea of “class division.” We do not have now a problem of belonging to a family or a community of workers, peasants, social pariah, etc., but we have a serious problem of living in a “wrong block/area of the city” or “provincial area vs. megapolis” or “poor country vs. well-off country.” Once you are born/raised in a “bad” place or end up there somehow, your life becomes shitty as hell, even if the neighboring area is very much OK (it may be not exactly “rich” but it will be definitely much more beautiful, healthy, safe, prosperous, happy, etc., etc.). And sometimes “a ticket to a normal area” is your ticket to a normal life overall, even if you eventually do not earn more money. People now pay a lot just to live in “normal areas” (“normal countries”) because they know that this is a good guarantee of some decent living for them and a promising future for their children. Instead, belonging to “poor/dirty/depressing areas” sometimes not only makes life miserable but also prevents you from moving anywhere up.
Артем Чапай only very slightly exaggerated this (already existing) problem but most of the things he described are our current realities entirely.
“Я намагався переконати себе, що дев’ять людей iз десяти живуть у червоних зонах, але це не допомагало. Зразу згадувалися цифри про тривалiсть життя, на дев’ятнадцять рокiв меншу, нiж у green-зонах. Про епiдемiї цiлком вилiковних хвороб, як СНIД i туберкульоз. Але ж це рагулi, казав я собi. Арники. Вони самi виннi. Вони колються, вони бухають – от i мають. Я не такий, як цi рагулi. Я наполегливий, працьовитий, освiчений, я всього у життi досяг сам – і нехай зараз у мене тимчасовi трабли, я виб’юся назад у G-зону. Згадалось, як по Discovery розповiдали, що бiльшiсть арникiв мрiють вибитись у G-зону й шукають усiх можливих способiв для цього – чесних i не дуже чесних.”
*
“У першi днi в червонiй зонi мене вражала велика кiлькiсть електронiки у арникiв на тлi загальної розрухи й бiдностi. Кiлька разiв я бачив людей, якi порпались бiля смiтникiв, а вiдходячи, виймали електронний гаджет i розмовляли чи гралися на ходу. Електроніка стала дешева буквально як сміття, i водночас у червонiй зонi бракує чистої води, якiсної їжi, тут кришаться стiни будинкiв, розбитi дороги, бруд, багнюка на вулицях, i люди помирають вiд хвороб, якi цiлком можна вилiкувати. Хай-тек середньовiччя, думав я, вiдхекуючись i вiдкашлюючись на сходовому майданчику мiж четвертим i п’ятим поверхами.”
*
“Живучи в зеленiй зонi, я гадав, що в червонiй, зважаючи на нижчi зарплати, й життя дешевше. Це не так. Попит, особливо штучно накручений, може робити найнеобхiднiше навiть дорожчим для людей з червоної зони. Тi ж лiки, скажiмо.”
*
“Ми ступали по шару втоптаного смiття: кулькiв, паперу, розмоклого i знов висохлого картону, землi та глини. Смiття шарудiло пiд ногами, а навколо стояв гомiн базару. Я йшов i не розумiв, з чого живуть усi цi люди. За весь час, що я перебуваю у червонiй зонi, я бачив лиш торгiвлю, усi торгують одне з одним, чи працюють офiцiантами, як я, чи возять смiття, ремонтують машини, як Роман Цюцюра, чи їздять, як Валера, чи обслуговують зелену зону, як Умiда, а в зеленiй зонi працюють лише в офiсах, займаються бiзнесом, керують, обслуговують, розважають. Одні здають житло в оренду іншим; одні пишуть новини, інші прибирають їм офiси; одні продають іншим шаурму; одні приносять iншим горiлку та витирають столи; одні роблять іншим мiнети. В REE-17 я не бачив жодного виробництва речей або їжi, лише торгiвлю й послуги. Можливо, виробництво відбувається десь по пiдвалах? Може, в iнших червоних зонах – але з чого тодi живе ця?”
*
“Коли ми пройшли метрiв сiмсот за сорок хвилин, натовп дещо порiдшав. Умiда показала назад:
– Уявляєш, а колись базар вмiщався он у тому будинку, – вона кивнула на ввiгнутий навскiсною дугою дах. – А тепер тут працює з десяток тисяч людей.
– Уфф, – рукавом вiльної руки я витер пiт з лоба. – Як на мене, то там продавцiв бiльше, нiж покупцiв.
– Так i є, – Умiда плавно i впевнено забрала свою руку з моєї долонi, мабуть, i не думаючи про це, й менi стало сумно. – Якщо кожен за день щось продасть одному-двом покупцям – уже задоволений.
I заради цього цiлий день стирчати тут, подумав я.”
*
“– Це все так сумно, – опустила голову Наомi. – Я вдень ходила розмовляючи з людьми на базар, брачи… беручи iнтерв’ю. Всi злi, що їх хочуть виселити, але коли я питаю, чи не час валити стiну, люди не розумiють, – дiвчина пiдняла пiдборiддя i вперла руки в боки, когось iмiтуючи, та сказала змiненим голосом: – «Як це без стiни, а куди я вiдправлю моїх дiтей, коли розбагатiю? Якщо повалити стiну, то весь свiт стане одна червона зона».
Валера поклав їй руку на плече:
– Маленька. Ти зрозумiй, бiльшiсть арникiв асоцiюють себе не з сусiдами, а з зеленою зоною. Кожен вiрить, що вiн у червонiй зонi тимчасово, що досягне Успiху з великої лiтери У, – Валера справдi видiлив «у» голосом, – i сам опиниться в зеленiй зонi. А ти їм кажеш валити стiни.”
Sadly, the second half of the book, where you are already familiar with the setting and the story per se should have been developed, is much weaker, in my opinion. Nothing happens there most of the time, and when the author indeed tries to describe some dramatic and dynamic events, it looks very boring and artificial. It can be explained by the fact that “Червона зона” is actually the first-ever fiction book written by the author, and all the understandable mistakes and faults are just a typical “novice syndrome,” but as I can see on the basis of three books by Артем Чапай that I have read to date, it’s overall characteristic for his style — he may have some interesting ideas and relevant observations/reflections but the very storytelling about some events or developments of the story is his weak spot. In other words, it’s boring. Well-written but “nothing happens there,” and you always perceive his heroes as very passive and dull (even if you understand that they are just very normal and probably quite decent people, and you would be no better at their place).
Also, the described social problematics and some aspects of them look a little “rusty” for today. I mean: they are very important and realistic, but you feel very well that this is a book written “before 2014.” (It was published in 2014 but we understand that the author was writing it earlier, of course.) Right now, you expect something more resonating with our current post-2014 reality, especially considering that the story in the book is located in Kyiv, and there is “civil unrest” in the center of the story, with barricades and police violence and all the confrontations — everything like during Euromaidan and yet lacking Euromaidan completely. It feels uncomfortable, but it’s understandable today. Bad timing for the book.
November 18, 2024
Перша асоціація від назви – флешбеки з ковідних часів, але книжка зовсім не про це.
«З моєї голови зняли мішок, бо я погодився розповідати» - інтригуючий початок, чи не так?
Червона зона – одна з небагатьох антиутопій, написаних українськими авторами. Події розгортаються в недалекому майбутньому на території колишнього Києва. Кордони й стіни для цього світу це все, але кордони не між країнами, а між Зеленими та Червоними зонами.
У Зелених зонах «жиріки» живуть у безпеці й достатку, працюють в комфортних офісах, ганяють на омнікоптерах та загалом мають все, що потрібно для комфортного життя. Червоні зони натомість – заповідники бідності та смерті. Люди тут вимушені виживати, існуючи в тотальній тисняві та антисанітарії. Арники помирають від поганої води та цілком виліковних хвороб й витрачають чи не все своє життя на пошук «Точки G» - можливості перебратися в Зелену зону.
Головний герой роману Антон (Тоні) Ципердюк – журналіст з Зеленої зони, який через випадково вчинений злочин має тікати в Червону зону задля порятунку. З жахами червоної зони він дійсно стикається, але також знаходить кохану та справжніх друзів.
Чесно? Маю доволі суперечливі враження від книжки, але саме цим вона мені й подобається. Спочатку було трохи важко орієнтуватися у світобудові та термінології, але вже десь після чверті історії я втягнулася. Було цікаво спостерігати як людина, звикла до комфорту та забезпеченості, стикається з іншим життям, набагато складнішим і жорстокішим.
У другій половині книжці описується протести арників та їх боротьба проти жиріків, які намагаються «віджати» шмат Червоної зони для новобудов, тим самим виселяючи місцевих, з якими в минулому був укладений договір. Цей епізод за настроєм та атмосферою нагадує Революцію Гідності, однак на Вікіпедії вказано, що текст був написаний ще у 2013 році, а початок протестів на Майдані тоді дещо затримав вихід книжки.
Фінал трохи не такий, як я очікувала, але то вже спойлери.
Загалом, це крута українська антиутопія, яка зачіпає багато гостросоціальних проблем, але, мабуть, підійде вона не всім. Не думаю, що кожен готовий читати про миття в канаві, с*кс у переповненій квартирі, постійний пошук місця для випорожнення, захворювання та сморід немитих тіл. Хоча, може когось саме такий «шок-контент» і зацікавить.
8/10
(Інст з відгуками: @_daria_barnes. Тг: Помішана на сучукрліті🌖)
«З моєї голови зняли мішок, бо я погодився розповідати» - інтригуючий початок, чи не так?
Червона зона – одна з небагатьох антиутопій, написаних українськими авторами. Події розгортаються в недалекому майбутньому на території колишнього Києва. Кордони й стіни для цього світу це все, але кордони не між країнами, а між Зеленими та Червоними зонами.
У Зелених зонах «жиріки» живуть у безпеці й достатку, працюють в комфортних офісах, ганяють на омнікоптерах та загалом мають все, що потрібно для комфортного життя. Червоні зони натомість – заповідники бідності та смерті. Люди тут вимушені виживати, існуючи в тотальній тисняві та антисанітарії. Арники помирають від поганої води та цілком виліковних хвороб й витрачають чи не все своє життя на пошук «Точки G» - можливості перебратися в Зелену зону.
Головний герой роману Антон (Тоні) Ципердюк – журналіст з Зеленої зони, який через випадково вчинений злочин має тікати в Червону зону задля порятунку. З жахами червоної зони він дійсно стикається, але також знаходить кохану та справжніх друзів.
Чесно? Маю доволі суперечливі враження від книжки, але саме цим вона мені й подобається. Спочатку було трохи важко орієнтуватися у світобудові та термінології, але вже десь після чверті історії я втягнулася. Було цікаво спостерігати як людина, звикла до комфорту та забезпеченості, стикається з іншим життям, набагато складнішим і жорстокішим.
У другій половині книжці описується протести арників та їх боротьба проти жиріків, які намагаються «віджати» шмат Червоної зони для новобудов, тим самим виселяючи місцевих, з якими в минулому був укладений договір. Цей епізод за настроєм та атмосферою нагадує Революцію Гідності, однак на Вікіпедії вказано, що текст був написаний ще у 2013 році, а початок протестів на Майдані тоді дещо затримав вихід книжки.
Фінал трохи не такий, як я очікувала, але то вже спойлери.
Загалом, це крута українська антиутопія, яка зачіпає багато гостросоціальних проблем, але, мабуть, підійде вона не всім. Не думаю, що кожен готовий читати про миття в канаві, с*кс у переповненій квартирі, постійний пошук місця для випорожнення, захворювання та сморід немитих тіл. Хоча, може когось саме такий «шок-контент» і зацікавить.
8/10
(Інст з відгуками: @_daria_barnes. Тг: Помішана на сучукрліті🌖)
Displaying 1 - 3 of 3 reviews