Україна, 1930-ті роки. Варя виросла в заможній родині, у якій вміли та любили працювати, тому й господарство мали міцне. Але прийшли інші, лихі часи. Почалася колективізація, і все, що люди заробили своїм потом, потрібно було віддати… Хіба ж хто знав, яка страшна біда чекає на ці щедрі землі? Годі було уявити, що голодна смерть спустошить все навколо. Втративши чоловіка, родичів, Варя залишилась сама з маленькими дітьми. Хто зможе їх врятувати?
25 тисяч українців. Важко осягнути, як можна додуматись створити Голодомор. Скільки ж горя від одного нелюда і його проклятого народу. Про це важко читати, хоч авторка старалась про багато що написати акуратно, стримано. Але все одно - це біль. Наша біль, але й наша сила, бо ми дуже сильна нація і можемо багато подолати.
Класичні для української літератури тема села, тема стосунків між сусідами, і тема однієї родини і любові — але все це на тлі голоду. Власне, сама книга і була написана до вісімдесятої річниці Голодомору, а сама авторка не тільки зверталася до спогадів очевидців чи їх родичів, але й до нині вже розсекречених архівів.
Книга зачіпає дуже багато аспектів: вона надзвичайно цінна в історичному плані, збагачує духовно, порушує багато соціально і суспільно значимих проблем, актуальних навіть зараз, крім того - справді добре написана(помітно, що авторка заслужила всі свої численні нагороди). Для уважного і вдумливого читача, "Розколоте небо" допомагає знайти відповіді на вкрай важливі сьогодні питання, наприклад, чому ми з вами усвідомлюємо себе як господарі на своїй землі і не потребуємо царів, а люди "звідти" ні? чому ми самі дбаємо про "своє", а вони вміють лише використовувати? і, зрештою, чому така величезна країна-агресор насправді така убога, і не лише морально?
Ціна життя – в одній зернині –всю глибину цього твердження починаєш розуміти по –новому, цінувати кожну крихточку хліба, заради якої важко працюєш на своїй землі, прочитавши роман «Розколоте небо» Світлани Талан. За жанром це – соціальний роман присвячений трагічній сторінці в історії України - Голодомору 1932-33рр. Трагедія назавжди залишила чорний слід та незагоєні рани у колективній пам`яті українців, душі народу. Події відбуваються в селі Підкопаївці на Луганщині. На початку роману віщунка Улянда передбачає трагедію, яка нависла над односельчанами: «… І плакати за померлими нема вже сил. Сил у людей нема — стільки горя навколо… Мерці під ногами, а їх нема кому ховати — всім байдуже, всі хочуть жити… І піде брат на брата, сина батько прокляне, а сини відречуться від батьків. Таке буде. Скоро. Незабаром. Своя плоть буде найсмачнішою… І рідною кров’ю дітей годувати будуть. А хліб стане і життям, і смертю.» - таким чином, письменниця готує читача до трагічного розвитку подій у сюжеті. В книзі актуалізовано цілу низку проблем і тем соціального штибу. А саме: Проблему соціальної нерівності в селі. (Андрій – бідний, а Варя із заможної родини Чорножукових); тему Колективізації, створення колгоспів; Розкуркулення селян, радянська влада свідомо і цілеспрямовано знищує, висилає на заслання на Соловки, господарів, які працюють на своїй землі заради добробуту своєї родини, щоб підкорити жагу до волі і гідного життя нашого народу. З особливим щемом Світлана Олегівна змальовує любов до праці на рідній землі в образі селянина – Господаря Павла Серафимовича: «…Коли був ще дитиною, одного разу навесні мати вивела його рано-вранці в поле. Батько вже орав кіньми землю і за ним тяглися рівні пласти, схожі на масло. Щойно зорана земля парувала, як тільки-но здоєне молоко. Бачиш, синку, земля дихає, — сказала мати. Хіба вона жива? — запитав він. Ще й як! Приклади долоньку до земельки, — наказала мати. — Що відчуваєш? Дихає! — схвильовано сказав він, бо й справді здалося, що відчув легкий подих. А ще що? — запитала мати. Вона холодна. Так. Бо ще не зігріта після зими теплом наших рук. Я навчу тебе відчувати не тільки її холод, а й тепло та щедрість,….» Ще однією важливою темою є вибір між коханням і обов`язком перед батьками. (Головна героїня Варя одружується з іншим, бо не сміє ослухатися волі батька, хоч до нестями кохає Андрія). На мою думку, роман є непростим для сприйняття. До читання книги потрібно, у певному сенсі, бути готовим морально та психологічно. В сюжеті є страхітливі сцени голоду, смерть, відчай, біль, страх за життя дітей, божевілля. Селяни готові попрощатися з життям, аби не віддати червоним нелюдам – загарбникам своє майно, нажите важкою щоденною працею. Надія Чорножукова – своєрідний символ нескореності українського народу перед радянською владою. В романі розкрито тему зневаги, ненависті поплічників комуністичного режиму до християнських цінностей та духовності вцілому. Одним із прихильників – активістів комуністичної влади стає син Павла Серафимовича, Михайло. Саме він зриває з церкви хрести і дзвони, незважаючи на осуд та презирство односельців через такий вчинок. Читаючи книгу, виникає думка про те, що внаслідок трагедії Голодомору 1932 -33рр. штучно організованого сталінським режимом для цілковитого знищення українського народу, маємо ситуацію, яка склалася на сході України сьогодні. Загально відомо і підтверджено фактами наукових історичних джерел, що в спустошені райони заселяли людей із Росії. Ймовірно, зараз значна частина нащадків цих людей живе на українському Донбасі, їсть український хліб, але не сприймає цю землю, як невід`ємну частину незалежної України. В уста кобзаря Данила, який понад усе прагне «нести людям правду», письменниця вкладає розповідь і докази про те, що голод спланований владою країни Рад: «…Цієї осені організували так звані «зелені ешелони». У промислові центри Росії з України йшли цілі ешелони з харчами до жовтневих свят. В той час, коли тут бідують люди?! Так, чоловіче! Під охороною йшли «зелені ешелони», везучи не тільки хліб та борошно, а й квашені огірки, капусту і навіть помідори. А в Україні села залишилися приречені на голод. Можеш мені вірити, можеш ні, але то істинна правда!» В мить безпросвітного відчаю матері прагнуть за будь – яку ціну вберегти своїх дітей від страшної голодної смерті. Заради найменшого шансу на життя для своїх дітей жінки ладні піти на злочин чи віддати найріднішу кровинку у дитячий будинок, знаючи що більше ніколи її не побачать. На сторінках «Розколотого неба» багато смутку, відчаю, болю, трагічної правди, але є там і промінчик надії на світло життя, яке вдалося вкрасти з обіймів чорної смерті, яка зібрала такі гіркі жнива. Кохання Варі та Андрія стало символом перемоги життя над смертю. Персонажі плекали почуття у своїх серцях у хвилини безнадії. Саме такі світлі сподівання та спогади про кожну мить, проведену разом, були найсильнішою спонукою, щоб жити заради кращої долі дітей - майбутнього вільної, нескореної української нації.
Щиро вдячний за рекомендацію цієї книжки. Дійсно, зовсім інші враження.
Хоч і тут є трохи сентиментальності, віри в надприродне. Бо закцентовано на людях.
Цікаво було читати передумови. Наприклад, як подружка стає колишньою через заздрощі й стає на бік комуністів. Як вони нищили ікони й образи, знаючи, що це дороге для людей. Як хотіли скорити так названих «куркулів», а ті не корилися, тому навіть у діжку з капустою мочилися від безсилля і маніпулювали дітьми за цукерку:
«– Де сховав зерно? – запитав одразу ж. – У дупі, – спокійно відповів Павло Серафимович, жуючи окраєць хліба. – Хочеш, покажу?»
Важко було читати про палець дитини в холодці. Про божевілля, коли своє м’ясо найсмачніше. Але сподобалося, що наприкінці журавлі латали розколоте небо.
Надзвичайно важка, але й важлива для нашої історії книга. Хоч книга і художнья, вона заснована на реальних подіях на тлі Голодомору 1932-1933х років. Важко щось більше сказати про неї, попри те що це--книга про великі страждання, смерть, розпач, і попри все, надію на життя і майбутнє. Світлана Талан--дуже талановита письменниця.