Німотка: роман

by Таня П’янкова

Гапія садила край городу вишні, аж тут її лопата наткнулася на стару міну. По всьому полю збирали люди Гапію. А відтак згорьована мати приберегла одну маленьку кісточку, розламала її навпіл і вплела у дві ляльки-мотанки. І закляла ті ляльки: хто вірно любив її дочку — той хай щастя має премного; а хто дурив її, лишень тіла її молодого хотів — той хай набереться горя. І пішли закляті мотанки по селу — ось тільки не до того, хто справді вірно любив Гапію... Роман Тані П’янкової «Німотка» (раніше виходив із назвою «Чужі гріхи») — моторошно прекрасна історія з тих, які люди в наших селах із покоління в покоління переказують з уст в уста, щоб пам'ятати: яблуко від яблуні насправді м&#

215 pages, Kindle Edition

Published April 3, 2025

Reviews

[Maria Velykanova]

Це невеликий (менше 200 сторінок) роман, який можна віднести до містично-історичного, якщо до історичних відносити романи про совєцьку добу. А ще це доволі моторошна історія, така собі вишукано написана легенда цілком у межах горорного жанру.
Совєцьке тло дуже важливе. Бо головна сюжетоутворююча подія відбувається через те, що по Другій світовій війні минуло вже багато років, а земля все ще нашпигована залізяччям; бо одним із сюжетоутворюючих персонажів є прислужник КДБ; бо дуже важливою обставиною є те, що місце подій розташоване у великій імперії, десь скраєчку її, це настільки «провінція», що нею ніхто не опікується, і попри те, що там щонайменше 1960-ті роки, а радше й 1970-ті, немає нормального транспорту, немає зв’язку з зовнішнім світом як такого, люди, наприклад, навіть не замислюються про те, що в країні дозволені розлучення, а сприймають невдалий шлюб як довічну кару.
Отже, село десь на заході України. В Юстини наглою смертю вмирає донька: натрапила на міну часів Другої світової. Юстина знає, що її дитина була вагітна, і вагітна з великої любови, але не знає, від кого. До красуні Гапії залицялися багато хлопців. Коли буквально підл вікном її хати побилися ледь не на смерть двоє братів Патиків (обидва, раптом що, одружені), Юстина виснувала, що батьком дитини міг бути хтось із них. Чорна від горя жінка робить дві мотанки, для кожного брата по одній, і заклинає їх: хто любив мою Гасю, тому хай мотанка принесе велике щастя, а хто насміхався, дурив їй голову, на того хай впаде лихо. От тільки Юстина не знає, що справді щиро любив її доньку зовсім інший чоловік...
Нам показують передовсім страждання героїв цієї історії. Страшне, неозоре горе Юстини та того чоловіка, котрий справді кохав Гапію. Нещасливе життя Дарини та Оксани, жінок братів Патиків, — по-різному нещасливе. Лиху долю їхнього батька, який бачить, кого виростив. Крім того, внаслідок певних подій із місцевого ставка виловлюють давнього потопельника, якого дехто впізнає. І перед читачем розгортається ще й ця історія, яку багато років важким тягарем носять у серці її герої. Та водночас тут дуже багато підтримки і допомоги від сусідів — звісно, коли вони знають, що допомога потрібна.
Історія геть не пласка, не двомірна; тут є над чим подумати, але це буде спойлер, тому я не можу про це докладно казати. Але наведу приклад: один із персонажів зізнається в злочині і впевнено каже, що ще й інший винен у тому самому, хоча його, мовляв, за це і ганив. І інші вже як доконаний факт обговорюють, що винні і той, і той. Але в читача немає жодних доказів провини другого. Можливо, він і справді казав одне, а робив інше. А може, й ні. Це вирішувати читачеві, спираючись на, так би мовити, непрямі докази та на те, як саме читач розуміє певні пояснення героїв.
Варто окремо відзначити, що герої книжки розмовляють діалектом, який відтворений дуже красиво. Я не тамтешня і не знаю, наскільки точно, але це було вельми приємно читати. (Особливо специфічні слова розшифровуються в зносках.)
Щодо авторської мови — особисто мені вона була аж занадто кучерявою, але це на мій смак, а вам, може, саме таке подобається. Загалом книжка дуже емоційна (мені теж було трохи аж за край): тут не сумують, а переживають горе, не тішаться, а заливаються щастям, не тужать, а потопають у самотності, не гніваються, а шаленіють від люті. Тож найбільше особисто мені історія нагадала казку, яку докладно переповідають вишуканою авторською мовою, додаючи деталей і додаткових сюжетних поворотів, щоб події виглядали логічними.
Читається дуже швидко, я ковтнула ваншотом. Загалом, на мій смак, це така історія, яку варто прочитати і скласти власне враження.

[Анна Bilenka]

Дуєе мені нагадувало за стилем «Тіні забутих предків»: колоритно і з зануренням.
Лише темно дуже. Але це не давало відкласти книжку.
Тяжко тепер на серці.

[Vita Lutinec]

#читаємоБогдан
«Її співанка переходила в тихе голосіння, а далі – у плач, а потім – у дивну німоту, в котрій лише вона, Юстина, могла виживати, котру лише вона могла подолати, перепливти, перейти, перелізти, переповзти, перебути...»
Смерть молодої людини це завжди велика трагедія. А якщо вона ще і була настільки страшною, що навіть не описати словами, коли тіло буквально збирали по частинах? То як же пережити матері це горе? А коханій людині? Смерть Гафії у даній історії запускає сюжет. Це немов відправна точка, з якої ми починаємо занурювати у життя невеликого села на березі річки Маруньки. З його таємницями, трагедіями, сімейними драмами, нерозказаними історіями. Все що залишилось для наших героїв – це спогади, які не дають заснути.
«Спогади душили, не давали видихнути, повертали його назад, змушували заходити все далі і далі, у такі глибоченні провалля, межи такі тісні світи, що здавалося, ніби то вже і є домовина – справжня, вузька, глуха, безжалісна».
Скільки людина здатна пережити болю? Чи є якийсь поріг, після якого життя неможливе? Що станеться, якщо пережите настільки страшне, що більше не можеш говорити? Чи можна оніміти від горя? Ці та інші питання розкриваються в книзі.
«Яків впав перед куфером на коліна і, охопивши голову руками, голосно зойкнув. Дикий тваринний страх виповнив усе його єство, кожну клітиночку його ослаблого тіла».
«Яків затявся і мовчав, ніби не годен був вимовити жодного слова. Вовком зиркав зі свого кутка. Потім мукав щось, гудів, плямкав губами, махав руками, в не говорив. Плакав німо».
Дуже цікаво було з кожною сторінкою дізнаватися таємниці, які дивували і вражали своєю неймовірністю. Я насолоджувалася стилем написання книги. Усі ці синоніми та діалектизми, що вжила авторка у своєму тексті, досить вдало вписалися. Чи хотіла б я прочитати текст літературною мовою? Однозначно, ні. Бо тоді це була б зовсім інша історія. В книгах мені завжди подобається природність. І у Тані П’янкової персонажі живі і зрозумілі, за ними хочеться спостерігати і співпереживати їм. Я повністю занурилася у життя цього села і його мешканців.
«Хотів би збутися її, тієї правди, тієї таємниці, що гнітить його, мордує, проситься з язика на волю, проситься залізти у чиїсь вдячні вуха, пробитися у чиюсь співчутливу душу, у чиюсь мудру голову. Просить бути використаною, виплаканою, виказаною, а зрештою – почутою, відчутою, пережитою, переболілою...»
Книга Тані П’янкової мені неймовірно сподобалася. Я насолоджувалася кожною сторінкою, ця історія глибоко вразила мене. Хоч книга і важка, та я щиро рекомендую всім, хто ще не читав.

[Ольга Пидченко]

Дуже сильна і потужна книга, але надто болюча. 🥹Книга, від якої було моторошно, починали бити дрижака, волосся ставало сторчма, серце вибивало шалений ритм, перехоплювало подих. 🫣Настількі нереальні здавалися речі, які описувала авторка, що не хотілося в це вірити. Я взагалі боюся таких речей, як вроки і прокльони. 🥴Книга занурює нас у найглибші і найтемніші куточки людської душі, досліджує її лабіринти, родові таємниці та невідворотність розплати за скоєне.
Коли читаєш, відчувається, наче, ти знаходишся у вакуумі, в герметичному просторі, ніби і героїв багато, всі один про одного знають, але міцно тримають рота на замку.
Всі герої мають таємниці, свої шрами на душі, свої гріхи за плечима. Можна скажати, що жоден з них не ідеальний, але вони справжні. Іноді співчувала їм, іноді злилася через абсурдність вчинків, іноді засуджувала, бо великий гріх брали на себе... 😡Але, якби стала суддею, то і не знаю, на чиєму б боці була, бо за кожною жорстокістю чи зрадою стоїть своя особиста трагедія. 🥲Дуже цікаво було спостерігати, як звичайні, на перший погляд, люди під впливом обставин, слабкості чи пристрасті коять речі, які згодом ламають їхнє життя і життя близьких.
Єдина, кого мені 100% було шкода -це Гапія. 🫂Невинне дівча, яке отримало важку дитячу травму, що відобразилося на подальшій її долі. Вона лише почала жити, покохала, але це кохання було під забороною, мало того - слабувала і цією слабкістю просто підло і ницо скористувалися... 🤯Їй би жити і жити, але на все Божа воля...
Окремо хотіла б відмітити мову твору - вона соковита, образна, сповнена метафор та діалектних вкраплень. Спочатку текст давався мені важко, але з кожною сторінкою занурювалася в атмосферу і текст полився рікою, стало приємно читати, "смакуючи" кожне слово.💞
Книга, яку однозначно раджу до прочитання. Вона викликає незвичайні емоції і не не залишить вас байдужими!

[Марина Соколян]

«Німотка» Тані П’янкової – моторошно прекрасна історія про втрату, любов і прокляття. Дізнавшись, що трагічно загибла дівчина мала таємного коханця, її мати заклинає «кукли», які мають принести щастя тому, хто дівчину любив, і покарати того, хто її обманював. І відтоді в селі починають відбуватися дивні і страшні речі, бо любов була в цій історії забороненою, а обману не бракувало.

Повна версія відгуку в мене на сайті:
https://sokolyan.com/terrible-and-bea...