What do you think?
Rate this book
Розділена династія. Родинна історія російського й українського націоналізмів
У книжці «Розділена династія» швейцарський історик Фабіан Бауманн пропонує несподіваний погляд на націоналізм: не як історичну неминучість, а як усвідомлений політичний вибір. Використовуючи мікроісторичний підхід, він досліджує долю київської родини Шульгиних, яка менш ніж за пів століття розділилася на дві протилежні національні гілки: російську та українську. Цей розкол зумовили не лише політичні обставини, а й родинне життя, у якому вирішальну роль відігравали жінки, формуючи світогляд наступних поколінь, а також освіта та соціальні зв’язки. Революція 1917 року остаточно розмежувала Шульгиних: один із них загинув у бою під Крутами, захищаючи Українську Народну Республіку, а другий — воював проти неї.
Захоплива та майстерно вибудувана оповідь, заснована на архівних джерелах — щоденниках, мемуарах та листуванні нащадків обох гілок, — розкриває різні виміри націєтворення у XIX та на початку XX століття. Драматична історія Шульгиних стала віддзеркаленням ширшого процесу: поступового, але невідворотного розходження України та Росії, яке досягло своєї кульмінації у сучасній війні.
Захоплива та майстерно вибудувана оповідь, заснована на архівних джерелах — щоденниках, мемуарах та листуванні нащадків обох гілок, — розкриває різні виміри націєтворення у XIX та на початку XX століття. Драматична історія Шульгиних стала віддзеркаленням ширшого процесу: поступового, але невідворотного розходження України та Росії, яке досягло своєї кульмінації у сучасній війні.
384 pages, Hardcover
First published August 15, 2023
28 people are currently reading
162 people want to read
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 7 of 7 reviews
July 13, 2025
Книга дуже цікава і варта того, щоб її прочитати.
Швейцарський історик дуже детально дослідив витоки російського та українського націоналізмів. На прикладі однієї родини (Шульгиних) показав тенденції їх виникнення та розвитку, правдиво змалював епоху, починаючи від часів відміни кріпосного права, валуєвського циркуляру, емського указу, заборони всього українського, російсько-японської війни, революції 1905 р., столипінських реформ, лютневої революції 1917, більшовицької навали, білогвардійського руху, УНР, Скоропадського та Директорії. Показав, як зароджувався націоналістичний російський рух та як виживало і перетворювалося на реальну політичну силу українство.
Маємо ще один пазл в картину життя і діяльності української інтелігенції другої половини 19 - початку 20 ст. Ми зустрічаємо на сторінках Драгоманова, Антоновича, Чубинського, Кониського, Кістяківського, Лисенка, Старицького, Грушевського, Чикаленка, родину Косачів і багато інших.
Загальний висновок книги такий, що на теренах України мало місце (а я скажу, що і досі так є) унікальне явище, коли люди (і навіть члени однієї родини як-от Шульгини) обирали свою національну ідентичність свідомо, жодним чином не пов'язуючи її зі своїм етнічним походженням. Наприклад, Дмитро Піхно (глава гілки русскіх Шульгиних, так, він не Шульгин, але глава їхньої гілки), за походженням українець, що народився на Черкащині, обрав для себе бути рускім і всіляко захищав від українців "рускій, рускій, рускій" Київ, в той час як Антонович, хоча й походив з польської шляхетської родини, обрав для себе українську ідентичність.
Це дуже фундаментальна праця, базована на архівних джерелах. І сам Бауманн досить добре розібрався в стосунках "росія-Україна". Я сказала б, що не кожен в Україні так глибоко розуміє ці відносини.
Всі путінсько-кацапські побрехеньки типу "адін нарот", "Україну придумав австрійський генштаб/німці", "запад хоче унічтожить расію", "Україна - окраїна", "малєнькая украінская культура" і т.д. мають глибокі корені і тягнуться з 19-поч. 20 ст. І все це друкувалося в газетах, вбивалося в голови людей протягом більш як сотню років. Нам ще довго працювати над розвінчанням цих міфів.
Трішки цитат:
"Кілька місяців потому «Кіевлянинъ» рецензував український переклад «Тараса Бульби» Миколи Гоголя, у якому слова «російська мова, російська земля, російська людина» були перекладені як «козак, козацький, Вкраїна, вкраїнський». «Ви жартуєте з вогнем» — так написав обурений Віталій Шульгин, натякаючи на те, що так само, які в186о-х роках, держава може покарати українофілів. "Кіевлянинъ" також розкритикував погляди Драгоманова на користь місцевих діалектів в освіті, стверджуючи, що малоросійський діалект вимирає і заважає засвоювати російську писемність".
"Декламування вірша Шевченка, носіння вишиванки чи розмова українською мовою серед міських інтелектуалів мали величезну символічну цінність і вважалися проявами українофільських поглядів. У переважно російському міському середовищі російськомовна культура була «немаркованою» в національному розумінні, вона не мала такого політичного підтексту".
"Реагуючи на думки, які часто тиражував «Кіевлянинъ», Струве вказав на національне роздвоєння, яке може загрожувати геополітичному становищу Росії, позбавляючи її доступу до
Чорного моря. Українські інтелектуали, за його словами, повинні задовольнитися провінційною версією російської культури, придатною лише для «тих тихих і глибоких заводях народного життя, в яких сільський, головним чином, побут ховається від залізничної, фабричної, мітингової, кафешантанної та кінематографічної цивілізації, яка зрівнює та дробить...»[...] Його [Струве] погляди були досить поміркованими, однак вони справили сильне враження, бо походили від ліберала. Особливо молоді українські націоналісти підозрювали, що Струве сказав вголос те, що більшість російських лібералів думає (хоча офіційно підтримує українські культурні вимоги). Вони сприйняли його заяву як доказ того, що українці не можуть довіряти російській опозиції в боротьбі проти централізму влади. [...]
Майже всі антиукраїнські заяви того періоду відображали напругу між двома протилежними твердженнями: тим, що український націоналізм не має підтримки серед населення краю, і тим, що він дуже загрожує поділом нації, перетворюючи російське населення регіону на чужинців. Цю суперечність, можливо, найкраще відображено в хартії Київського клубу, де зазначено, що «українофільський рух — це явище, яке так само шкідливе, як і безпідставне»".
Як бачимо, особливо нічого не змінилося ні в російських лібералах, ні в їхньому ставленні до української культури. Як вони "люб'язно" дозволяють нам створювати власну, українську, культуру:
"Поки їх не спіймали на державній зраді, заявив Шульгин, Грушевський та його однодумці повинні мати повну свободу конкуренції з російською та польською культурою: «Якщо 'українці' дуже хочуть створити власну культуру, нічого не вдієш — хай пробують. Ми не можемо побажати їм успіху, не переступаючи через свою совість але вважаємо, що уряд діяв би мудро, надаючи їм повну свободу для того, щоб вони вели свою невдячну справу»".
"Як сказала Катерина Шульгина в листопаді 1917 року: «Україна, українці, український рух так чи так завжди будуть ворожі усьому російському і Росії .. та вільно чи невільно шукатимуть допомогу, союзи, підтримку і співчуття від тих, хто теж ворожий Росії і всьому російському»"
"Нарешті для Олександра Шульгина його власна траєкторія символізувала «пробудження» української нації до незалежности. Точно так само, як він сам визволився від спокусливої, але шкідливої культури Росії, вся Україна (тимчасово) позбавилася репресивного нагляду свого могутнього сусіда. Національні почуття та здоровий індивідуалізм українців, втілені у родині Шульгина, за його словами, захищали від притаманних росіянам гріхів анархізму та варварства доти, доки більшовики не принесли їх знову в Україну.[...]
Відірвані від російської держави, українські емігранти вперше створили суто українськомовну громадську сферу. Попри всі їхні політичні розбіжності і сварки, тепер вони комунікували лише з тими людьми, які поділяли вимогу української незалежности. [...]
Російська та українська еміграція формували окремі середовища через різну колективну пам'ять щодо періоду революції. І у прямому і в переносному значенні українські та російські націоналісти міжвоєнного періоду говорили різними мовами. Виникнення окремих російської та української культурно-політичних сфер змусило емігрантів вибрати один або другий табір. Росія та значна частина України залишалися під владою Радянського Союзу, але на еміграції міжвоєнного періоду шляхи України та Росії більше не перетиналися".
***
Як би мені хотілося, щоб не лише на еміграції, а взагалі шляхи України та росії більше ніколи не перетиналися!
Швейцарський історик дуже детально дослідив витоки російського та українського націоналізмів. На прикладі однієї родини (Шульгиних) показав тенденції їх виникнення та розвитку, правдиво змалював епоху, починаючи від часів відміни кріпосного права, валуєвського циркуляру, емського указу, заборони всього українського, російсько-японської війни, революції 1905 р., столипінських реформ, лютневої революції 1917, більшовицької навали, білогвардійського руху, УНР, Скоропадського та Директорії. Показав, як зароджувався націоналістичний російський рух та як виживало і перетворювалося на реальну політичну силу українство.
Маємо ще один пазл в картину життя і діяльності української інтелігенції другої половини 19 - початку 20 ст. Ми зустрічаємо на сторінках Драгоманова, Антоновича, Чубинського, Кониського, Кістяківського, Лисенка, Старицького, Грушевського, Чикаленка, родину Косачів і багато інших.
Загальний висновок книги такий, що на теренах України мало місце (а я скажу, що і досі так є) унікальне явище, коли люди (і навіть члени однієї родини як-от Шульгини) обирали свою національну ідентичність свідомо, жодним чином не пов'язуючи її зі своїм етнічним походженням. Наприклад, Дмитро Піхно (глава гілки русскіх Шульгиних, так, він не Шульгин, але глава їхньої гілки), за походженням українець, що народився на Черкащині, обрав для себе бути рускім і всіляко захищав від українців "рускій, рускій, рускій" Київ, в той час як Антонович, хоча й походив з польської шляхетської родини, обрав для себе українську ідентичність.
Це дуже фундаментальна праця, базована на архівних джерелах. І сам Бауманн досить добре розібрався в стосунках "росія-Україна". Я сказала б, що не кожен в Україні так глибоко розуміє ці відносини.
Всі путінсько-кацапські побрехеньки типу "адін нарот", "Україну придумав австрійський генштаб/німці", "запад хоче унічтожить расію", "Україна - окраїна", "малєнькая украінская культура" і т.д. мають глибокі корені і тягнуться з 19-поч. 20 ст. І все це друкувалося в газетах, вбивалося в голови людей протягом більш як сотню років. Нам ще довго працювати над розвінчанням цих міфів.
Трішки цитат:
"Кілька місяців потому «Кіевлянинъ» рецензував український переклад «Тараса Бульби» Миколи Гоголя, у якому слова «російська мова, російська земля, російська людина» були перекладені як «козак, козацький, Вкраїна, вкраїнський». «Ви жартуєте з вогнем» — так написав обурений Віталій Шульгин, натякаючи на те, що так само, які в186о-х роках, держава може покарати українофілів. "Кіевлянинъ" також розкритикував погляди Драгоманова на користь місцевих діалектів в освіті, стверджуючи, що малоросійський діалект вимирає і заважає засвоювати російську писемність".
"Декламування вірша Шевченка, носіння вишиванки чи розмова українською мовою серед міських інтелектуалів мали величезну символічну цінність і вважалися проявами українофільських поглядів. У переважно російському міському середовищі російськомовна культура була «немаркованою» в національному розумінні, вона не мала такого політичного підтексту".
"Реагуючи на думки, які часто тиражував «Кіевлянинъ», Струве вказав на національне роздвоєння, яке може загрожувати геополітичному становищу Росії, позбавляючи її доступу до
Чорного моря. Українські інтелектуали, за його словами, повинні задовольнитися провінційною версією російської культури, придатною лише для «тих тихих і глибоких заводях народного життя, в яких сільський, головним чином, побут ховається від залізничної, фабричної, мітингової, кафешантанної та кінематографічної цивілізації, яка зрівнює та дробить...»[...] Його [Струве] погляди були досить поміркованими, однак вони справили сильне враження, бо походили від ліберала. Особливо молоді українські націоналісти підозрювали, що Струве сказав вголос те, що більшість російських лібералів думає (хоча офіційно підтримує українські культурні вимоги). Вони сприйняли його заяву як доказ того, що українці не можуть довіряти російській опозиції в боротьбі проти централізму влади. [...]
Майже всі антиукраїнські заяви того періоду відображали напругу між двома протилежними твердженнями: тим, що український націоналізм не має підтримки серед населення краю, і тим, що він дуже загрожує поділом нації, перетворюючи російське населення регіону на чужинців. Цю суперечність, можливо, найкраще відображено в хартії Київського клубу, де зазначено, що «українофільський рух — це явище, яке так само шкідливе, як і безпідставне»".
Як бачимо, особливо нічого не змінилося ні в російських лібералах, ні в їхньому ставленні до української культури. Як вони "люб'язно" дозволяють нам створювати власну, українську, культуру:
"Поки їх не спіймали на державній зраді, заявив Шульгин, Грушевський та його однодумці повинні мати повну свободу конкуренції з російською та польською культурою: «Якщо 'українці' дуже хочуть створити власну культуру, нічого не вдієш — хай пробують. Ми не можемо побажати їм успіху, не переступаючи через свою совість але вважаємо, що уряд діяв би мудро, надаючи їм повну свободу для того, щоб вони вели свою невдячну справу»".
"Як сказала Катерина Шульгина в листопаді 1917 року: «Україна, українці, український рух так чи так завжди будуть ворожі усьому російському і Росії .. та вільно чи невільно шукатимуть допомогу, союзи, підтримку і співчуття від тих, хто теж ворожий Росії і всьому російському»"
"Нарешті для Олександра Шульгина його власна траєкторія символізувала «пробудження» української нації до незалежности. Точно так само, як він сам визволився від спокусливої, але шкідливої культури Росії, вся Україна (тимчасово) позбавилася репресивного нагляду свого могутнього сусіда. Національні почуття та здоровий індивідуалізм українців, втілені у родині Шульгина, за його словами, захищали від притаманних росіянам гріхів анархізму та варварства доти, доки більшовики не принесли їх знову в Україну.[...]
Відірвані від російської держави, українські емігранти вперше створили суто українськомовну громадську сферу. Попри всі їхні політичні розбіжності і сварки, тепер вони комунікували лише з тими людьми, які поділяли вимогу української незалежности. [...]
Російська та українська еміграція формували окремі середовища через різну колективну пам'ять щодо періоду революції. І у прямому і в переносному значенні українські та російські націоналісти міжвоєнного періоду говорили різними мовами. Виникнення окремих російської та української культурно-політичних сфер змусило емігрантів вибрати один або другий табір. Росія та значна частина України залишалися під владою Радянського Союзу, але на еміграції міжвоєнного періоду шляхи України та Росії більше не перетиналися".
***
Як би мені хотілося, щоб не лише на еміграції, а взагалі шляхи України та росії більше ніколи не перетиналися!
August 24, 2025
An interesting approach of analyzing Ukrainian history through the prism of a family history of a dynasty that gave, paradoxically, several prominent figures for both Ukrainian and Russian nationalist movements.
April 7, 2024
I'm only the third person to rate this book that was given to me by my son (Hayden) after he attended a history conference in San Francisco in January 2024. It is a dense, academic analysis of the issue of nationalism in 19th century Ukraine - clearly an important and controversy border to Russia. The topic is broached through two branches of a family: The Shul'gins and the Shul'hyns. It's complex and interesting but also at times difficult to follow and the relevance to Ukraines claim as a long-time separate nation to Russia could be more clearly made.
December 7, 2025
Мені дуже сподобалося. Я здивована, що таку фактологічну книгу я читала з захопленням. Напевно через те, що це на прикладі родини, побічно згадані особисті стосунки і як в серіалі хочеться дізнатися чим же це все закінчиться.
Також завжди цікаво дізнатися думку дослідника з-за кордону на українську історію.
Також побіжно згадується багато українських діячів з якими контактували Шульгини.
Також завжди цікаво дізнатися думку дослідника з-за кордону на українську історію.
Також побіжно згадується багато українських діячів з якими контактували Шульгини.
May 29, 2025
It's wonderful work. Was well structured and at times felt very adventures, even though it's historical book with many dates, names, events.
July 17, 2025
Дуже цікаво! Мало знала про Шульгіних. Про українську гілку взагалі нічого, про російську досить поверхнево лише по газеті та справі Бейліса.
Круте, фахове дослідження, цікаво написане, з цікавими роздумами.
Круте, фахове дослідження, цікаво написане, з цікавими роздумами.
January 25, 2024
Well researched and well balanced book.
Displaying 1 - 7 of 7 reviews