What do you think?
Rate this book
Бояриня
У виданні міститься драма-поема "Бояриня", нарис Катерини Штуль, в якому відтворюється хвилина натхнення, коли поетеса писала свою "Бояриню". Додатком-завершенням книжки є маловідома поема в прозі Лесі Українки, присвячена поетам і артистам, що 1896 р. вітали царя Миколу ІІ у Версалі, "Голос однієї російської ув'язненої" - що нагадує про сучасні пеани-захоплення на Заході всім радянським, російським.
80 pages, Unknown Binding
First published February 17, 2014
6 people are currently reading
432 people want to read
About the author
Lesia Ukrainka
115 books105 followersLesya Ukrainka (born Larysa Petrivna Kosach-Kvitka (February 25, 1871 – August 1, 1913) is one of is one of Ukrainian literature's foremost writers, best known for her poems and plays. She also was an active political, civil, and feminist activist
Among her most well-know works are poems collections «On the wings of songs» (1893), «Thoughts and Dreams» (1899), «Echos» (1902), epic poem «Ancient fairy tale» (1893), «One word» (1903), plays «Princess» (1913), «Cassandra» (1903—1907), «In the Catacombs» (1905), «Forest song» (1911).
Леся Українка (справжнє ім'я Лариса Петрівна Косач-Квітка 13 лютого 1871, — 19 липня 1913) - українська письменниця, перекладач, культурний діяч. Писала у найрізноманітніших жанрах: поезії, ліриці, епосі, драмі, прозі, публіцистиці. Також працювала в ділянці фольклористики (220 народних мелодій записано з її голосу) і брала активну участь в українському національному русі.
Серед найвідоміших праць письменниці збірка поезій «На крилах пісень» (1893), «Думи і мрії» (1899), «Відгуки» (1902), поеми «Давня казка» (1893), «Одно слово» (1903), та п'єси «Бояриня» (1913), «Кассандра» (1903-07), «В катакомбах» (1905), «Лісова пісня» (1911).
Source: EN/UA Wikipedia
Among her most well-know works are poems collections «On the wings of songs» (1893), «Thoughts and Dreams» (1899), «Echos» (1902), epic poem «Ancient fairy tale» (1893), «One word» (1903), plays «Princess» (1913), «Cassandra» (1903—1907), «In the Catacombs» (1905), «Forest song» (1911).
Леся Українка (справжнє ім'я Лариса Петрівна Косач-Квітка 13 лютого 1871, — 19 липня 1913) - українська письменниця, перекладач, культурний діяч. Писала у найрізноманітніших жанрах: поезії, ліриці, епосі, драмі, прозі, публіцистиці. Також працювала в ділянці фольклористики (220 народних мелодій записано з її голосу) і брала активну участь в українському національному русі.
Серед найвідоміших праць письменниці збірка поезій «На крилах пісень» (1893), «Думи і мрії» (1899), «Відгуки» (1902), поеми «Давня казка» (1893), «Одно слово» (1903), та п'єси «Бояриня» (1913), «Кассандра» (1903-07), «В катакомбах» (1905), «Лісова пісня» (1911).
Source: EN/UA Wikipedia
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 30 of 62 reviews
April 9, 2023
In spite of the fact that the play was written in 1910 and is based on the history of Ukraine in the 17th century, it has not lost relevance today (especially today). The main characters face tough choices at the difficult time for their native country, Ukraine. It is a story about love and longing for one's homeland, preserving and losing one's national identity, the high price of freedom, patriotism, conformism and self-deception.
October 11, 2022
Я не люблю читати пʼєси. Але і втрачати такий пласт крутих творів через свою нелюбов просто не можу.
Бояриня - то щось неймовірне! Викорчовує міт про "єдіний народ". Думаю, саме тому ми і не проходили його в школі (2000).
Що мене так вразило, так це те, наскільки люди у пʼєсі розуміють цю інаковість. Яке різне відношення до жінок в Україні та на московії. Було таке враження, що гг Оксану перевезли до мусульманської країни. До речі, вона сама також це зауважує.
Сподобалося, як авторка майстерно передала увесь жах, який коївся в Україні того часу. Але не через жахливі подробиці, а мимохідь. І це діє набагато сильніше.
Рекомендую усім. Пʼєса маленька. Це буде неповторна година читання, повірте)
Бояриня - то щось неймовірне! Викорчовує міт про "єдіний народ". Думаю, саме тому ми і не проходили його в школі (2000).
Що мене так вразило, так це те, наскільки люди у пʼєсі розуміють цю інаковість. Яке різне відношення до жінок в Україні та на московії. Було таке враження, що гг Оксану перевезли до мусульманської країни. До речі, вона сама також це зауважує.
Сподобалося, як авторка майстерно передала увесь жах, який коївся в Україні того часу. Але не через жахливі подробиці, а мимохідь. І це діє набагато сильніше.
Рекомендую усім. Пʼєса маленька. Це буде неповторна година читання, повірте)
November 3, 2022
Що ж, то було очікувано: ця поема також розірвала мене на шматки. Ну, як можна було так пророче написати?
Тут багато йдеться про немилу чужину. Про тугу за рідною стороною. І найосновніше: різниця між Ванькою та Івасем, Оксаною та Аксюшею. Ви ж розумієте про що я?
Ми не братні. І ніколи ними не були. Між нами прірва довжиною в космос. І ця поема просто чергове нагадування про ту пустку. Какая разніца - погана штука, яка стирає покоління. Коли ми це затямимо?!
Читайте Лесю, вкотре прошу. Вона крута. Вона потрапляє прямо в серце. Вона актуальна, не може її письмо бути застарілим.
Тут багато йдеться про немилу чужину. Про тугу за рідною стороною. І найосновніше: різниця між Ванькою та Івасем, Оксаною та Аксюшею. Ви ж розумієте про що я?
Ми не братні. І ніколи ними не були. Між нами прірва довжиною в космос. І ця поема просто чергове нагадування про ту пустку. Какая разніца - погана штука, яка стирає покоління. Коли ми це затямимо?!
Читайте Лесю, вкотре прошу. Вона крута. Вона потрапляє прямо в серце. Вона актуальна, не може її письмо бути застарілим.
February 24, 2018
Шукаючи для пункту "Герой з вашим іменем" книжку, я обирала між "Бояринею" і "Ніччю перед Різдвом". Чомусь мені здалося, що "Бояриню" я не читала і тільки вже потім зрозуміла, що в школі ми її проходили. Отож, я пішла, записалася в бібліотеку (знову), взяла книжку і... прослухала радіовиставу.
Радіовистава таки класна, як і сама поема. Та, що мене чомусь дуже здивувало, актуальна. Навіть якщо поміняти Україну та Московію на вигадані країни, ідея тексту лишиться такою ж сильною.
Дія відбувається після Березневих статей, тобто Гетьманщина вже лежить під Москвою. Головна героїня Оксана виходить заміж за Степана, який служить при дворі царя, і перебирається разом із чоловіком до Московії. Перед весіллям вона була впевнена, що витримає все, адже буде з коханим. Але не так сталося, як гадалося.
Оксана
(сідає, мов знесилена, на ослін і спирається на стіл)
Скрізь горе, скрізь, куди не обернися...
Татари там... татари й тут...
Степан
Oксано!
Що мариться тобі? Татари тут?
Оксана
А що ж? Хіба я тут, не як татарка,
сиджу в неволі? Ти хіба не ходиш
під ноги слатися своєму пану,
мов ханові? Скрізь палі, канчуки...
холопів продають... Чим не татари?
У Москві все інакше. Там соромно бути носієм своєї культури. Оксана не може вийти з дому, не може співати і танцювати, змушена мовчки прислуговувати гостям та ще й терпіти від них брудні "привітальні" поцілунки. Серйозно, це огидний звичай. Ба більше, вона не може відправити своїм друзям і родині грошову допомогу чи бодай якусь вісточку, не накликавши на нову сім'ю біди. Вона чахне, марніє. Останні діалоги аж просякнуті чорним-чорним сарказмом. Просто як я люблю.
Леся Українка майстерно доводить головну героїню до знемоги, до божевілля. Вона розлючена і вона втомлена. Вона нічого не може вдіяти. Гірким є образ родини Степана: його матері і сестри. Вони прихильні до невістки, але вже не в змозі її зрозуміти, оскільки теперішнє життя вважають нормальним. "Тут так заведено", — повсякчас повторюють вони. Ганна, хоч і захоплюється її новою подругою та її розповідями, але продовжує жити так, як звикла. "Бояриня" — це більше, ніж про історичну ситуацію. Це про життя героя на чужині, серед людей водночас близьких і водночас далеких.
Сьогодні, на жаль, не треба їхати в Москву, щоб потрапити в подібну ситуацію. Але можливостей у нас більше. Сьогоднішня Оксана не здалася б так просто на поталу відчаю. І це радує.
Радіовистава таки класна, як і сама поема. Та, що мене чомусь дуже здивувало, актуальна. Навіть якщо поміняти Україну та Московію на вигадані країни, ідея тексту лишиться такою ж сильною.
Дія відбувається після Березневих статей, тобто Гетьманщина вже лежить під Москвою. Головна героїня Оксана виходить заміж за Степана, який служить при дворі царя, і перебирається разом із чоловіком до Московії. Перед весіллям вона була впевнена, що витримає все, адже буде з коханим. Але не так сталося, як гадалося.
Оксана
(сідає, мов знесилена, на ослін і спирається на стіл)
Скрізь горе, скрізь, куди не обернися...
Татари там... татари й тут...
Степан
Oксано!
Що мариться тобі? Татари тут?
Оксана
А що ж? Хіба я тут, не як татарка,
сиджу в неволі? Ти хіба не ходиш
під ноги слатися своєму пану,
мов ханові? Скрізь палі, канчуки...
холопів продають... Чим не татари?
У Москві все інакше. Там соромно бути носієм своєї культури. Оксана не може вийти з дому, не може співати і танцювати, змушена мовчки прислуговувати гостям та ще й терпіти від них брудні "привітальні" поцілунки. Серйозно, це огидний звичай. Ба більше, вона не може відправити своїм друзям і родині грошову допомогу чи бодай якусь вісточку, не накликавши на нову сім'ю біди. Вона чахне, марніє. Останні діалоги аж просякнуті чорним-чорним сарказмом. Просто як я люблю.
Леся Українка майстерно доводить головну героїню до знемоги, до божевілля. Вона розлючена і вона втомлена. Вона нічого не може вдіяти. Гірким є образ родини Степана: його матері і сестри. Вони прихильні до невістки, але вже не в змозі її зрозуміти, оскільки теперішнє життя вважають нормальним. "Тут так заведено", — повсякчас повторюють вони. Ганна, хоч і захоплюється її новою подругою та її розповідями, але продовжує жити так, як звикла. "Бояриня" — це більше, ніж про історичну ситуацію. Це про життя героя на чужині, серед людей водночас близьких і водночас далеких.
Сьогодні, на жаль, не треба їхати в Москву, щоб потрапити в подібну ситуацію. Але можливостей у нас більше. Сьогоднішня Оксана не здалася б так просто на поталу відчаю. І це радує.
November 16, 2022
Наскільки ж актуальна ця поема зараз. Роки йдуть, а росія не змінюється. Країна в якій люди стають рабами без думок, без власного життя, вони не мають абсолютно нічого, тільки служать вищим чинам, відрікаючись від усього людського, що мають. «Тут так заведено» — єдине, що вони можуть сказати у відповідь на будь-які запитання.
Головна героїня Оксана поїхала за коханим Степаном в Московію, але це стало для неї фатальною помилкою. Вона зустрічається з обмеженнями абсолютно у всьому — тут не можна співати, танцювати, ходити в гості, тут можна тільки вітати панів, цілуючи їх в щоки. Найтяжчою забороною для неї стало спілкування з рідним, їй «заради безпеки» не можна було відправити ні вісточки, ні грошової допомоги, бо це може бути неправильно сприйнято. Вона намагається вірити своєму коханому, але бачить, що присяга московському цареві йому важливіша за коріння, за національну гідність, за свободу.
Цей невеличкий твір викликає багато емоцій, а головне підтверджує те, що ми ніколи не були братніми народами з росією. Ніколи.
Головна героїня Оксана поїхала за коханим Степаном в Московію, але це стало для неї фатальною помилкою. Вона зустрічається з обмеженнями абсолютно у всьому — тут не можна співати, танцювати, ходити в гості, тут можна тільки вітати панів, цілуючи їх в щоки. Найтяжчою забороною для неї стало спілкування з рідним, їй «заради безпеки» не можна було відправити ні вісточки, ні грошової допомоги, бо це може бути неправильно сприйнято. Вона намагається вірити своєму коханому, але бачить, що присяга московському цареві йому важливіша за коріння, за національну гідність, за свободу.
Цей невеличкий твір викликає багато емоцій, а головне підтверджує те, що ми ніколи не були братніми народами з росією. Ніколи.
April 15, 2023
Коли я читала п'єсу, то вкотре зловила себе на думці, що ну не перший рік нас ненавидять. Не перший рік роблять плазунами. А наступна думка мене трохи злякала. Я хочу помилятися, але як на мене, то не існує межі того, що має зробити росія, щоб люди остаточно зрозуміли, що вона є безапеляційним злом.
Після неї купила Notre Dame d'Ukraine Забужко, щоб грунтовніше говорити про Українку
Після неї купила Notre Dame d'Ukraine Забужко, щоб грунтовніше говорити про Українку
January 28, 2025
ВТІКАЙМО НА ВКРАЇНУ! жіноче прочитання еміграції у пекло
Стрімка й пронизлива, хоча прямолінійна і схематизована, ілюстрація наслідків тоталітарно-патріархатного насильства над особистістю української жінки і драма культурної депривації і колоніального утиску. Разюче актуально.
Тригером трагедії стає юнацький пацифізм героїні Косач Оксани, котрому у воюючій державі місця бути не може. Через рани, нанесені війною, героїня закохується в чоловіка зі зламаною свободою, який обрав моральне рабство, бо в нього "на руках немає крові". Цей небезпечний персонаж, прагнучи розрадити клітку свого животіння бурхливою вітальністю повної свободи духа і жаги до життя Оксани, онтологічно викрадає її і лихоманно [у сліпій надії ідеалізації і оплакуванні власної втраченої свободи] садовить в пастку українофобної, по-звірськи ретардованої на кілька століть у розвитку чужини. Подальші злами особистості героїні є лише логічними шестірнями в ланцюгу трагедії, невідворотної за умов, коли людська гідність, права й потреби попираються звірячим традиціоналістським соціумом.
Заборона співати, виходити на вулицю, гуляти природою, гостювати у подруг, брати участь в розмовах з чоловіками, бачитися з нареченим до шлюбу, закрите вбрання (в тому числі обличчя), жорстко обмежена побутовим обслуговуванням роль на зібраннях і святах і цілком нормалізоване сексуальне насильство (розмовляти з гостями хазяйці дому заборонено, але вони мають цілувати в губи), посилені примусом порвати зв'язки із сім'єю (забороною листування) — ось як зображує Косач "хороше життя" московської боярині.
Тут є звична для тропу "жінка = Україна", але все ж цінна психологізмом, генеза депресії [а не будь-якої соматичної недуги, вибір з яких у авторки був безмежний, але приглушив би тезу] при нав'язуванні тюремності, смисловому та сексупальному насильству, загубленому таланті.
— Ти завжди носиш корогву?
— Аякже!
Я перша братчиця в дівочім братстві.
Офтоп:
Шлюбне залицяння героя до Оксани, симптоматично для його напівдобрості, моральної сіризни, вірогідно, прищепленої москвою, настільки бурхливе і маніпулятивне, що підозріло нагадує посередній пікап 😂.
— Степане, та куди ж це ми попались?
Та се ж якась неволя басурманська!
— Я й не казав тобі, що тута воля.
Вельми радує, що аби відтінити і описати задушливу атмосферу звичаїв Московії, етичне черв'яцтво коханого протагоністки, Косач обрала за точку живильного контрасту людське відношення і щире сестринство матері і молодшої сестри Оксаниного чоловіка, Ганни [котра й ввібрала "звичаї", зрісши Аннушкою]. Здавалось би, ось-ось додати у живописання пекла жорстоку свекруху і заздрісну невістку, проте, уособлюючи голос втраченої Motherland [навряд чи пафос цієї поеми передасть слово "Батьківщина"], вони лишаються зразками людяності, щоб безпрецедентність наруги над героїнею вирізнялася чіткіше.
— Образив хто тебе?
— Вони як рідні!
Радіоспектакль, з якого слухала, читається з руйнівним недотриманням ритму і помилками в наголосі. Твір можна прочитати один раз, але треба читати.
— Бо є прислів'я, брате:
Москва сльозам не вірить.
Стрімка й пронизлива, хоча прямолінійна і схематизована, ілюстрація наслідків тоталітарно-патріархатного насильства над особистістю української жінки і драма культурної депривації і колоніального утиску. Разюче актуально.
Тригером трагедії стає юнацький пацифізм героїні Косач Оксани, котрому у воюючій державі місця бути не може. Через рани, нанесені війною, героїня закохується в чоловіка зі зламаною свободою, який обрав моральне рабство, бо в нього "на руках немає крові". Цей небезпечний персонаж, прагнучи розрадити клітку свого животіння бурхливою вітальністю повної свободи духа і жаги до життя Оксани, онтологічно викрадає її і лихоманно [у сліпій надії ідеалізації і оплакуванні власної втраченої свободи] садовить в пастку українофобної, по-звірськи ретардованої на кілька століть у розвитку чужини. Подальші злами особистості героїні є лише логічними шестірнями в ланцюгу трагедії, невідворотної за умов, коли людська гідність, права й потреби попираються звірячим традиціоналістським соціумом.
Заборона співати, виходити на вулицю, гуляти природою, гостювати у подруг, брати участь в розмовах з чоловіками, бачитися з нареченим до шлюбу, закрите вбрання (в тому числі обличчя), жорстко обмежена побутовим обслуговуванням роль на зібраннях і святах і цілком нормалізоване сексуальне насильство (розмовляти з гостями хазяйці дому заборонено, але вони мають цілувати в губи), посилені примусом порвати зв'язки із сім'єю (забороною листування) — ось як зображує Косач "хороше життя" московської боярині.
Тут є звична для тропу "жінка = Україна", але все ж цінна психологізмом, генеза депресії [а не будь-якої соматичної недуги, вибір з яких у авторки був безмежний, але приглушив би тезу] при нав'язуванні тюремності, смисловому та сексупальному насильству, загубленому таланті.
— Ти завжди носиш корогву?
— Аякже!
Я перша братчиця в дівочім братстві.
Офтоп:
Шлюбне залицяння героя до Оксани, симптоматично для його напівдобрості, моральної сіризни, вірогідно, прищепленої москвою, настільки бурхливе і маніпулятивне, що підозріло нагадує посередній пікап 😂.
— Степане, та куди ж це ми попались?
Та се ж якась неволя басурманська!
— Я й не казав тобі, що тута воля.
Вельми радує, що аби відтінити і описати задушливу атмосферу звичаїв Московії, етичне черв'яцтво коханого протагоністки, Косач обрала за точку живильного контрасту людське відношення і щире сестринство матері і молодшої сестри Оксаниного чоловіка, Ганни [котра й ввібрала "звичаї", зрісши Аннушкою]. Здавалось би, ось-ось додати у живописання пекла жорстоку свекруху і заздрісну невістку, проте, уособлюючи голос втраченої Motherland [навряд чи пафос цієї поеми передасть слово "Батьківщина"], вони лишаються зразками людяності, щоб безпрецедентність наруги над героїнею вирізнялася чіткіше.
— Образив хто тебе?
— Вони як рідні!
Радіоспектакль, з якого слухала, читається з руйнівним недотриманням ритму і помилками в наголосі. Твір можна прочитати один раз, але треба читати.
— Бо є прислів'я, брате:
Москва сльозам не вірить.
May 6, 2022
роз'їбала московію по фактам!
June 11, 2023
Драму "Бояриня" вилучали абсолютно із усіх радянських видань Лесі Українки, починаючи із 1939 року. Зокрема, ані п'ятитомник 1951-56 років, ані (канонічний) десятитомник 1963-65 років, ані дванадцятитомник 1975-79 років цей текст не містили.
Причину коротко можна пояснити цитатою із самого тексту: "Та й осоружна ж ся мені Москва!" . Саме так говорить головна героїня, Оксана, із виразом культурної погорди (не плутати із мовою ненависті).
Як неодноразово наголошує наша видатна літературознавиця, професорка Києво-Могилянської Академії, Віра Агеєва, унікальність Російської Імперії як імперії полягає в тому, що на Заході вона захопила культурно вищі народи - українців та поляків.
Пані Агеєва також пояснює, що у драмі "Бояриня" Леся Українка робить маркерами цієї культурної вищості саме становище жінки.
Дія відбувається у добу Руїни. Оксана, молода дівчина із козацького роду, слідуючи за своїм коханням, потрапляє в Москву. Разом зі своїм чоловіком, московським боярином козацького походження Степаном, вони наївно сподіваються на щастя:
СТЕПАН:
Мені тепер здається, що нігде
на цілім світі вже нема чужини,
поки ми вдвох з тобою. От побачиш,
яке ми там кубелечко зів'ємо,
хоч і в Москві. Нічого ж там чужого
у нашій хатоньці не буде, — правда?
Однак Оксана на власній долі переконується Москва та Україна - це культурно несполучні світи:
- жінці не можна самій ходити по вулиці;
- її братовy видають заміж за царського стрільця, з яким вона сама жодного разу не бачилась;
- жінки в Москві "зап'яті, а ми, бач, не вкриваємо обличчя. Чи ж ми туркені?"
- також "нема тут звичаю з чоловіками // жіноцтву пробувати при беседі"
- сама Оксана зазнає сексуалізованого насильства в епізоді, коли змушена прийняти поцілунки в губи від думного дяка, щоб не ставити під загрозу політичне становище чоловіка.
Але головним у "Боярині" є питання про моральний вибір актуальний і понині: чи можна українцеві обирати комфортне життя "у запічку московськім, // поки лилася кров, поки змагання //велося за життя там, на Вкраїні".
Також:
Боялись
розливу крові, і татар, і диби,
і кривоприсяги, й шпигів московських,
а тільки не подумали, що буде,
як все утихомириться...
Це "утихомириться" мені особистко перегукується із побажаннями "миру вашій землі", яке я часом чую від "руських", які з усіх сил бажають видатись "хАрошими". Адже після повстання Дорошенка за доби Руїни "втихомирення" значило абсолютне упокорення українців.
Причину коротко можна пояснити цитатою із самого тексту: "Та й осоружна ж ся мені Москва!" . Саме так говорить головна героїня, Оксана, із виразом культурної погорди (не плутати із мовою ненависті).
Як неодноразово наголошує наша видатна літературознавиця, професорка Києво-Могилянської Академії, Віра Агеєва, унікальність Російської Імперії як імперії полягає в тому, що на Заході вона захопила культурно вищі народи - українців та поляків.
Пані Агеєва також пояснює, що у драмі "Бояриня" Леся Українка робить маркерами цієї культурної вищості саме становище жінки.
Дія відбувається у добу Руїни. Оксана, молода дівчина із козацького роду, слідуючи за своїм коханням, потрапляє в Москву. Разом зі своїм чоловіком, московським боярином козацького походження Степаном, вони наївно сподіваються на щастя:
СТЕПАН:
Мені тепер здається, що нігде
на цілім світі вже нема чужини,
поки ми вдвох з тобою. От побачиш,
яке ми там кубелечко зів'ємо,
хоч і в Москві. Нічого ж там чужого
у нашій хатоньці не буде, — правда?
Однак Оксана на власній долі переконується Москва та Україна - це культурно несполучні світи:
- жінці не можна самій ходити по вулиці;
- її братовy видають заміж за царського стрільця, з яким вона сама жодного разу не бачилась;
- жінки в Москві "зап'яті, а ми, бач, не вкриваємо обличчя. Чи ж ми туркені?"
- також "нема тут звичаю з чоловіками // жіноцтву пробувати при беседі"
- сама Оксана зазнає сексуалізованого насильства в епізоді, коли змушена прийняти поцілунки в губи від думного дяка, щоб не ставити під загрозу політичне становище чоловіка.
Але головним у "Боярині" є питання про моральний вибір актуальний і понині: чи можна українцеві обирати комфортне життя "у запічку московськім, // поки лилася кров, поки змагання //велося за життя там, на Вкраїні".
Також:
Боялись
розливу крові, і татар, і диби,
і кривоприсяги, й шпигів московських,
а тільки не подумали, що буде,
як все утихомириться...
Це "утихомириться" мені особистко перегукується із побажаннями "миру вашій землі", яке я часом чую від "руських", які з усіх сил бажають видатись "хАрошими". Адже після повстання Дорошенка за доби Руїни "втихомирення" значило абсолютне упокорення українців.
May 7, 2023
Продовжую відкривати для себе творчість Лесі Українки. Як завжди актуально навіть після стількох років після написання, після стількох століть після розвитку подій у поемі.
"Та й осоружна ж ся мені Москва!"
"Та й осоружна ж ся мені Москва!"
January 5, 2022
Захотілось прочитати після випуску "Шалених авторок" про Лесю. Дуже фемінистичний твір, читається легко і цікаво. Нагадало мені класичні античні драми. В 14-томнику дуже гарний коментар
Read
May 24, 2025Читаю Бояриню і не можу не думати, як би її прочитали психоаналітики. Оксана - натуральний підручниковий приклад з трикутника Карпмана.
На аб'юзивних жінках Українка таки знається
Поперлась у іншу країну, "бо любов". Ми не знаємо, чим вона займалася в Україні, - чи вона читала щось, чи цікавилась чимось, окрім "співання по гаям".
"Згадка про «дівоче братство» в драмі символізує не лише релігійно-громадську активність, але й особисту ідентичність героїні. Оксана, як «перша братчиця», уособлює жінку, яка активно бере участь у суспільному житті, зберігає національні традиції та протистоїть асиміляції в чужому середовищі"
Але що вона як братчиця робила? Вишивала? Якщо вона займалася громадською діяльністю - чого ж вона уявлення не мала про те, що в іншій країні будуть зовсім інші умови?
Ще одна риска до портрету: вона пишається, що "несла хорогву". Перефразуючи на сьогодняшній - "була обличчям партії". Дуже серйозна громадська діяльність, звісно.
"Я до вас приїхала, у вас тут все не таке, як має бути, мені тут так погано, що я помру і попутно розкажу чоловікові який він неправий, - а не, якщо засмучується, то ок, скажу хай робить що робить".
Бояриня - це коли стала в позу героїні, а виявилося, що однієї пози недостатньо.
крамольне: можна у центр канону все-таки Коцюбинського, а не цю нервову жінку, хай яку геніальну? Бо шось мені оця жертовність "шоб було" прям ніяк не подобається.
Доречі, те саме у Мавки - "я піду в чужий світ, в надії що мені там буде ок, а, не, не ок, ой, померла".
Коли це парадигма, в якій працює авторка, - чому ні, технічно це дуже круто виконано.
Коли це парадигма, яку переймає на себе ціла нація.. Нуууу такоє. Хочеться чогось здоровішого.
На аб'юзивних жінках Українка таки знається
Поперлась у іншу країну, "бо любов". Ми не знаємо, чим вона займалася в Україні, - чи вона читала щось, чи цікавилась чимось, окрім "співання по гаям".
"Згадка про «дівоче братство» в драмі символізує не лише релігійно-громадську активність, але й особисту ідентичність героїні. Оксана, як «перша братчиця», уособлює жінку, яка активно бере участь у суспільному житті, зберігає національні традиції та протистоїть асиміляції в чужому середовищі"
Але що вона як братчиця робила? Вишивала? Якщо вона займалася громадською діяльністю - чого ж вона уявлення не мала про те, що в іншій країні будуть зовсім інші умови?
Ще одна риска до портрету: вона пишається, що "несла хорогву". Перефразуючи на сьогодняшній - "була обличчям партії". Дуже серйозна громадська діяльність, звісно.
"Я до вас приїхала, у вас тут все не таке, як має бути, мені тут так погано, що я помру і попутно розкажу чоловікові який він неправий, - а не, якщо засмучується, то ок, скажу хай робить що робить".
Бояриня - це коли стала в позу героїні, а виявилося, що однієї пози недостатньо.
крамольне: можна у центр канону все-таки Коцюбинського, а не цю нервову жінку, хай яку геніальну? Бо шось мені оця жертовність "шоб було" прям ніяк не подобається.
Доречі, те саме у Мавки - "я піду в чужий світ, в надії що мені там буде ок, а, не, не ок, ой, померла".
Коли це парадигма, в якій працює авторка, - чому ні, технічно це дуже круто виконано.
Коли це парадигма, яку переймає на себе ціла нація.. Нуууу такоє. Хочеться чогось здоровішого.
December 4, 2025
Друзі це ВАУ.
Малесенька пʼєса Лесі Українки
«Бояриня» потрапляє в ТОП прочитаного за рік. Хочеться дати почитати кожному
українцю, така вона щемка, так вона передає нашу Україну. Читається за годину.
В центрі сюжету дівчина з українського села, з родини старого козака. Вона виходить заміж за українця, який дав присягу царю.
Вони вимушені переїхати в москву та жити там. Час: початок 17 століття.
В тексті дуже круто передається наскільки чужа українцю москальська культура.
Змальовується, як жили в ті часи українці та як москалі, в цілому трохи розкривається політична обстановки часів гетьмана Дорошенка, після Хмельницького.
Герої ожили на папері, і я ніби доторкнулась до наших предків, які не мали своєї країни, щоб просто там ЖИТИ:(
Після прочитання відчула, що мені конче ТРЕБА більше пізнати український контекст (називайте це вайбом) 200-400 років тому, бо
вразило.
Малесенька пʼєса Лесі Українки
«Бояриня» потрапляє в ТОП прочитаного за рік. Хочеться дати почитати кожному
українцю, така вона щемка, так вона передає нашу Україну. Читається за годину.
В центрі сюжету дівчина з українського села, з родини старого козака. Вона виходить заміж за українця, який дав присягу царю.
Вони вимушені переїхати в москву та жити там. Час: початок 17 століття.
В тексті дуже круто передається наскільки чужа українцю москальська культура.
Змальовується, як жили в ті часи українці та як москалі, в цілому трохи розкривається політична обстановки часів гетьмана Дорошенка, після Хмельницького.
Герої ожили на папері, і я ніби доторкнулась до наших предків, які не мали своєї країни, щоб просто там ЖИТИ:(
Після прочитання відчула, що мені конче ТРЕБА більше пізнати український контекст (називайте це вайбом) 200-400 років тому, бо
вразило.
June 21, 2022
Читала ще в школі. Але почала дивитись "ЧИТАНКА: "Бояриня" Лесі Українки" -https://www.youtube.com/watch?v=BZrxA...
і вирішила перечитати. Це дуже актуальний твір, як на мене просто геніальний. Варто читати всім і на мою суб'єктивну думку, має бути обов'язковим до прочитання в школі, тим паче враховуючи геополітичну ситуацію в якій ми зараз знаходимось. Читається швидко, але краще брати олівець, бо багато важливих думок/ідей які хочеться виділити.
О к с а н а (розпалившись, підводиться)
А я дивую, ти з яким лицем
збираєшся з'явитись на Вкраїні!
Сидів-сидів у запічку московськім,
поки лилася кров, поки змагання
велося за життя там, на Вкраїні, -
тепер, як "втихомирилось", ти їдеш
туди ясного сонця заживати,
що не дістали руки загребущі,
та гаєм недопаленим втішатись.
На пожарині хочеш подивитись,
чи там широко розлилися ріки
від сліз та крові?
С т е п а н
Ти тепе�� картаєш...
А як сама колись мені казала,
що ти прийняти можеш тільки руку,
від крові чисту
і вирішила перечитати. Це дуже актуальний твір, як на мене просто геніальний. Варто читати всім і на мою суб'єктивну думку, має бути обов'язковим до прочитання в школі, тим паче враховуючи геополітичну ситуацію в якій ми зараз знаходимось. Читається швидко, але краще брати олівець, бо багато важливих думок/ідей які хочеться виділити.
О к с а н а (розпалившись, підводиться)
А я дивую, ти з яким лицем
збираєшся з'явитись на Вкраїні!
Сидів-сидів у запічку московськім,
поки лилася кров, поки змагання
велося за життя там, на Вкраїні, -
тепер, як "втихомирилось", ти їдеш
туди ясного сонця заживати,
що не дістали руки загребущі,
та гаєм недопаленим втішатись.
На пожарині хочеш подивитись,
чи там широко розлилися ріки
від сліз та крові?
С т е п а н
Ти тепе�� картаєш...
А як сама колись мені казала,
що ти прийняти можеш тільки руку,
від крові чисту
December 17, 2024
я не очікував такої сили і гіркоти від цієї драми, але Леся вміла різати словом і тут вирішила це явити устами героїні, її персонажки це моя окрема любов, а тут через актуальність самого сюжету вона сприйма��ась ще ближче, я не розумію чому не ця драма в шкільній програмі, бо хоч художньо вона і слабша, але змістовно пряміша, що могло б бути кориснішим для школярів. Дуже недочутий нами сюжет і недочитаний текст, який окреслював проблему з якою мали справу наступні сто років і продовжуємо мати, вдало розкриває тему колабораціонізму та моральної відповідальності за зраду
August 4, 2022
Степан 🚩
This entire review has been hidden because of spoilers.
November 26, 2022
Так, звичаї і поняття в них дуже дивні. Що були раніше, що і є зараз... Ми завжди були і є про свободу і про право голосу, а вони - тільки про підлабузництво та ізоляцію...
September 5, 2023
Чудова драма-поема, яка, демонструючи звичаї й менталітет, показує, що між нами й московитами ментальна прірва.
September 10, 2024
Хоч я й не люблю поеми, але цю вирішила послухати.
Яка ж вона актуальна!, хоча й була написана ще у 1910 році.
Минають роки, а росія не змінюється. Це країна, в якій люди стають рабами, позбавленими думок, без власного життя — вони просто служать вищим чинам, відмовляючись від усього людського, що в них залишилося. У поемі багато говориться про немилу чужину, про тугу за рідною землею. І найважливіше: про різницю між Ванькою та Івасем, Оксаною та Аксюшею.
Ми не є братніми. І ніколи ними не були. Дуже сподіваюся, що ніколи ними й не будемо. Між нами прірва, безкрайня і нескінченна. І ця поема — чергове нагадування про ту порожнечу. «Какая разніца» — це небезпечне явище, яке стирає покоління. Коли ж ми це усвідомимо?!
Яка ж вона актуальна!, хоча й була написана ще у 1910 році.
Минають роки, а росія не змінюється. Це країна, в якій люди стають рабами, позбавленими думок, без власного життя — вони просто служать вищим чинам, відмовляючись від усього людського, що в них залишилося. У поемі багато говориться про немилу чужину, про тугу за рідною землею. І найважливіше: про різницю між Ванькою та Івасем, Оксаною та Аксюшею.
Ми не є братніми. І ніколи ними не були. Дуже сподіваюся, що ніколи ними й не будемо. Між нами прірва, безкрайня і нескінченна. І ця поема — чергове нагадування про ту порожнечу. «Какая разніца» — це небезпечне явище, яке стирає покоління. Коли ж ми це усвідомимо?!
August 28, 2024
«Хто кров із ран теряв, а ми із серця. Хто засланий, в тюрму замкнутий був, а ми несли кайдани невидимі. Хто мав хвилини щастя в боротьбі, в нас важка, страшна душила змора, і нам не вділено було снаги ту змору подолати…»
Якщо ваша русофобія ще досі недостатня, чи раптом пригасла, перечитайте Бояриню. Недарма на неї була заборона в радянському союзі. Так тонко показується культурна вищість українців.
«Так скрізь воно по світі:
що сторона, то звичай, а що город,
то й норов, кажуть люди.»
Якщо ваша русофобія ще досі недостатня, чи раптом пригасла, перечитайте Бояриню. Недарма на неї була заборона в радянському союзі. Так тонко показується культурна вищість українців.
«Так скрізь воно по світі:
що сторона, то звичай, а що город,
то й норов, кажуть люди.»
September 18, 2025
трохи менш вигадлива і складна, ніж решта п'єс Лесі Українки, втім все ще гостра, пророча та викривальна.
вивчення доби Руїни вводило в депресивний стан будь-якого школяра чи школярку. це дуже важкий період нашої історії, і тим важче певно було проживати його від першої особи, коли люди не знали, що ще є шанс. і важко було писати цей текст на початку двадцятого століття, коли тріщали шви. важко це читати нині, коли теж хочеться просити сонце передати вітання рідній землі.
мати руки в крові чи в іржі? рубати з плеча чи залізти змієм за пазуху кату?
від опису московських порядків аж погано стає. цей текст гарно то все документує.
вивчення доби Руїни вводило в депресивний стан будь-якого школяра чи школярку. це дуже важкий період нашої історії, і тим важче певно було проживати його від першої особи, коли люди не знали, що ще є шанс. і важко було писати цей текст на початку двадцятого століття, коли тріщали шви. важко це читати нині, коли теж хочеться просити сонце передати вітання рідній землі.
мати руки в крові чи в іржі? рубати з плеча чи залізти змієм за пазуху кату?
від опису московських порядків аж погано стає. цей текст гарно то все документує.
October 17, 2022
Який сильний посил у такому короткому творі! Актуально як ніколи.
June 8, 2023
Ще одна чудова поема, з подіями, які зараз знову повторюються ❤️🩹, різниця в ~ 360 років, а наче й ні..⚔️
«Москва ж не може заступити сонця, зв’ялити гаю рідного, зсушити річок веселих.»
«Москва ж не може заступити сонця, зв’ялити гаю рідного, зсушити річок веселих.»
October 3, 2023
дуже сучасно. на жаль
March 25, 2023
Сумна і дуже зворушлива історія української жінки. Жінки сильної та вольної, яка за коханим їде на чужину, але не може і не хоче забути своє коріння. Не може проміняти свою совість на мирські блага.
Також дуже яскраво висвітлено наскільки різними ми є з східними сусідами. Ще один доказ того, що ми не один народ, ніколи їм не були і не будемо.
Також дуже яскраво висвітлено наскільки різними ми є з східними сусідами. Ще один доказ того, що ми не один народ, ніколи їм не були і не будемо.
August 10, 2022
Класні ідеї: - ніякі ми не схожі і не братні народи, ми різні, - хто не хоче забруднити руки червоною кров'ю, той забруднить їх червоною ржавчиною.
November 25, 2025
«Бояриня» — це текст, який ніби написаний стриманою мовою, але вдаряє по внутрішніх просторах з силою, на яку не очікуєш.
Не тому, що драматичний.
А тому, що правдивий.
Оксана вразила мене не як “трагічна героїня”, а як образ української жінки, який абсолютно не вписується у шаблони свого часу.
Вона — сильна, свободолюбива, гідна. Вона має власний голос, власну позицію, власне “я”.
Це жінка, яка робить вибір — свідомий, хоч і болючий — бути з чоловіком, кохати його і йти за ним навіть на чужину.
І ця свобода вибору важить не менше, ніж її подальше страждання.
Саме тому «Бояриню» називають феміністичним твором: не тому, що це “про жінок”, а тому, що тут жінка — суб’єкт, не прикраса і не фон.
Оксана не слабка і не наївна.
Вона — сильна настільки, що від її сили боляче читати, коли її починає ламати чужий порядок. Ламати не чоловік, і не побут — а система, в яку її кидає любов.
І найстрашніше — вона бачить це, розуміє і все одно намагається залишитись людською, залишитись собою.
Степан викликав у мене не ненависть, а огиду — ту огиду, яку відчуваєш, коли бачиш людину, повністю зламану зсередини. Не злу, не жорстоку — а знищену. Такі люди не роблять вибір, вони лише рухаються в межах дозволеного. Система проковтнула його давно, і він сам став її частиною, навіть не усвідомлюючи цього.
Леся Українка з майже хірургічною точністю показує різницю між двома світами — українським і московським.
І ця різниця не в політиці, а в елементарних речах:
Це не “історія про нещасне кохання”. Це історія про те, як різні ментальності не можуть співіснувати без того, щоб одна не була розчавлена іншою.
І як для українця чи українки чужина може стати місцем, де поступово перестаєш дихати.
Він болить, бо в ньому — правда про нас.
Правда про те, як ми вміємо бути сильними, але іноді помиляємось у людях.
Правда про те, як різниця між культурами стає не “цікавим явищем”, а фатальною межею.
І це один з тих текстів, після яких починаєш краще розуміти не лише Лесю Українку, а й саму українську ідентичність.
Не тому, що драматичний.
А тому, що правдивий.
Оксана вразила мене не як “трагічна героїня”, а як образ української жінки, який абсолютно не вписується у шаблони свого часу.
Вона — сильна, свободолюбива, гідна. Вона має власний голос, власну позицію, власне “я”.
Це жінка, яка робить вибір — свідомий, хоч і болючий — бути з чоловіком, кохати його і йти за ним навіть на чужину.
І ця свобода вибору важить не менше, ніж її подальше страждання.
Саме тому «Бояриню» називають феміністичним твором: не тому, що це “про жінок”, а тому, що тут жінка — суб’єкт, не прикраса і не фон.
Оксана не слабка і не наївна.
Вона — сильна настільки, що від її сили боляче читати, коли її починає ламати чужий порядок. Ламати не чоловік, і не побут — а система, в яку її кидає любов.
І найстрашніше — вона бачить це, розуміє і все одно намагається залишитись людською, залишитись собою.
Степан викликав у мене не ненависть, а огиду — ту огиду, яку відчуваєш, коли бачиш людину, повністю зламану зсередини. Не злу, не жорстоку — а знищену. Такі люди не роблять вибір, вони лише рухаються в межах дозволеного. Система проковтнула його давно, і він сам став її частиною, навіть не усвідомлюючи цього.
Леся Українка з майже хірургічною точністю показує різницю між двома світами — українським і московським.
І ця різниця не в політиці, а в елементарних речах:
у тому, як жінка може говорити;
у тому, як люди дивляться в очі одне одному;
у тому, як ставляться до свободи, до гідності, до правди;
у тому, хто має право на вибір.
Це не “історія про нещасне кохання”. Це історія про те, як різні ментальності не можуть співіснувати без того, щоб одна не була розчавлена іншою.
І як для українця чи українки чужина може стати місцем, де поступово перестаєш дихати.
Він болить, бо в ньому — правда про нас.
Правда про те, як ми вміємо бути сильними, але іноді помиляємось у людях.
Правда про те, як різниця між культурами стає не “цікавим явищем”, а фатальною межею.
І це один з тих текстів, після яких починаєш краще розуміти не лише Лесю Українку, а й саму українську ідентичність.
June 9, 2023
Дивно, як на поетесу, за цей твір досі не повісили ярлик русофобства, а сам твір не забороняли цензурою. Хоча, треба зізнатися, глибоко я це питання не копав, можливо і було щось таке, але начебто саму «Бояриню» офіційно не забороняли. Можливо тому, що не спромоглися перекласти? З іншого боку, нічого особливо крамольного для москалів там немає. Ну, сумує людина по батьківщині навіть у золотій клітці, що в цьому дивного? Не вважати ж дивним те, що хтось може живучи на Москві відчувати батьківщиною Київ? Хоча беручи до уваги, давнє бажання москалів викривити і навіть заперечити історичність існування самої державності України, чи наприклад, стверджувати ідею вигаданості її Леніним… та інші подібні нісенітниці, то може виходити вже й ніби не зовсім комільфо, враховуючи рік написання. А тим більше, якщо ще врахувати неодноразові історичні посилання на постійні спроби здобути Україною самостійність... В усякому разі, поряд у збірці йде інша драматична п'єса «На полі крові», то вона чомусь піддавалася цензурі, хоча там просто роздуми на релігійну тему про Юду, і близько нема того, що можна спостерігати тут. Ага, Інтернет пише, що все-таки перебувала під негласною забороною понад 60 років в «стране, где другой такой не знаю, где так вольно дышит человек», а ось ще за царя, тирана і самодержця, і в буремні революційні роки кілька раз друкувалася і ставилася на сцені.
Якщо ж відійти від історично-традиційної політики колоніального пригноблення України московськими болотами, а пильніше зупинитися на художніх якостях твору, то він мені, відверто, здався менш цікавим, ніж деякі інші п'єси авторки. Якось не пройняв і здався не достатньо виразним. Хоча читав, враження і сам цей відгук ще з далекого 2016-го, мабуть варто перечитати - відчуваю, що тепер ця п'єса може зачіпити мене набагато більше. А за старими враженнями - 7/10.
"Та й осоружна ж ся мені Москва!" Але ж бачите, після всього що було і про що зокрема пише і Леся Українка, а ще пару років тому багато хто в Україні щиро вірив брехні про "братні" народи. Як би нам знову не піти Степанковим шляхом...
Якщо ж відійти від історично-традиційної політики колоніального пригноблення України московськими болотами, а пильніше зупинитися на художніх якостях твору, то він мені, відверто, здався менш цікавим, ніж деякі інші п'єси авторки. Якось не пройняв і здався не достатньо виразним. Хоча читав, враження і сам цей відгук ще з далекого 2016-го, мабуть варто перечитати - відчуваю, що тепер ця п'єса може зачіпити мене набагато більше. А за старими враженнями - 7/10.
"Та й осоружна ж ся мені Москва!" Але ж бачите, після всього що було і про що зокрема пише і Леся Українка, а ще пару років тому багато хто в Україні щиро вірив брехні про "братні" народи. Як би нам знову не піти Степанковим шляхом...
February 26, 2024
«москва сльозам не вірить» - каже Степан, головний герой.
…лиш кров бере – доповнює приказку коментар до твору, розміщений в одному із томів повного зібрання творів Лесі Українки. Поема невеличка, подій небагато, читається на одному диханні, тому мені і захотілося проглянути ще й коментар, щоб доповнити свої враження. Дуже раджу, бо саме коментар прояснює багато про твір, наприклад те, що він вдало відповідає духу часу, разом з тим не претендуючи передати якусь конкретну історичну подію.
Отже, зав’язка проста – Степан, українець, якого доля занесла аж до москви в середині 17-го століття. Проте він все одно вважає себе щасливим, оскільки має статус боярина, а значить перебуває в милості до царя. Так от, Степан заходить в гості до старих батькових знайомих під час перебування в Україні. З першого погляду закохується в Оксану, і під вишнями в садку просить її стати його дружиною.
Далі – переносимося до москви, де вже заміжня Оксана пізнає місцеві порядки, дивується тому наскільки інакше (!!!) там живуть люди. Її розрада – спілкування з матір’ю Степана, та його сестрою Ганною. Але і вони вже по-іншому сприймають життя на чужині, наприклад Ганна каже, що кличуть її Аннушкою, носить пишні сарафани з кокошніком і збирається заміж за царського стрільця. В той час Оксана вишиває та співає українських пісень.
В творі є емоційні сцени, особливо між Оксаною та Степаном, вони дорікають одне одному, шукають способів примиритися з обставинами, що склалися. Степан визнає, що місцеві то «люди мстиві», що він теж має «руки цілувати, як невільник» і йому сумно від такого життя. Найбільше він картає себе за те, що занапастив Оксану, бо вона почувається невільницею і зрештою впадає в меланхолію, бо тужить за колишнім життям в Україні. Все разом призводить до трагічного кінця.
«Добраніч, сонечко! Ідеш на захід…
Ти бачиш Україну – привітай!»
…лиш кров бере – доповнює приказку коментар до твору, розміщений в одному із томів повного зібрання творів Лесі Українки. Поема невеличка, подій небагато, читається на одному диханні, тому мені і захотілося проглянути ще й коментар, щоб доповнити свої враження. Дуже раджу, бо саме коментар прояснює багато про твір, наприклад те, що він вдало відповідає духу часу, разом з тим не претендуючи передати якусь конкретну історичну подію.
Отже, зав’язка проста – Степан, українець, якого доля занесла аж до москви в середині 17-го століття. Проте він все одно вважає себе щасливим, оскільки має статус боярина, а значить перебуває в милості до царя. Так от, Степан заходить в гості до старих батькових знайомих під час перебування в Україні. З першого погляду закохується в Оксану, і під вишнями в садку просить її стати його дружиною.
Далі – переносимося до москви, де вже заміжня Оксана пізнає місцеві порядки, дивується тому наскільки інакше (!!!) там живуть люди. Її розрада – спілкування з матір’ю Степана, та його сестрою Ганною. Але і вони вже по-іншому сприймають життя на чужині, наприклад Ганна каже, що кличуть її Аннушкою, носить пишні сарафани з кокошніком і збирається заміж за царського стрільця. В той час Оксана вишиває та співає українських пісень.
В творі є емоційні сцени, особливо між Оксаною та Степаном, вони дорікають одне одному, шукають способів примиритися з обставинами, що склалися. Степан визнає, що місцеві то «люди мстиві», що він теж має «руки цілувати, як невільник» і йому сумно від такого життя. Найбільше він картає себе за те, що занапастив Оксану, бо вона почувається невільницею і зрештою впадає в меланхолію, бо тужить за колишнім життям в Україні. Все разом призводить до трагічного кінця.
«Добраніч, сонечко! Ідеш на захід…
Ти бачиш Україну – привітай!»
This entire review has been hidden because of spoilers.
September 7, 2024
я змахлювала і прослухала бояриню, але себе за це не засуджую. мені останнім часом доводиться багато малювати кожен день і для гарного малювання треба гарне натхнення.
я не хочу вдаватися в крайні почуття та емоції, розказувати, щось там про країну, яка нас винищує. не те щоб я боялася це зробити, просто не люблю повторюватися за іншими це раз, а два — провідчувала цю історію з іншою країною.
для мене це не просто про країну р., а про момент, коли ти лишаєш себе на межі моральності. по суті, головні герої нічого поганого не зробили — в них немає на руках крові. проте від того, що ти вдаєш, наче все гаразд, ти починаєш їхати з розуму. у свій час я так сиділа в польщі (боялася війни). не спілкуючись ні з ким, в країні, де ти відчуваєш ворожість, самотня, ти вже не можеш співати, але можеш їсти і спати, сидіти на вулиці всю ніч. проте вдавана благодать не приносить щастя, яке, начебто мало би бути в житті.
здається просто інколи, що ти робиш вибір і мусиш його на собі нести. і вмирати, як пташка в чужому полі, де тебе замінять інші такі ж пташки.
а значить не треба бути на межі власної моралі. бо це не про перебування тіла, а перебування в душі.
я не хочу вдаватися в крайні почуття та емоції, розказувати, щось там про країну, яка нас винищує. не те щоб я боялася це зробити, просто не люблю повторюватися за іншими це раз, а два — провідчувала цю історію з іншою країною.
для мене це не просто про країну р., а про момент, коли ти лишаєш себе на межі моральності. по суті, головні герої нічого поганого не зробили — в них немає на руках крові. проте від того, що ти вдаєш, наче все гаразд, ти починаєш їхати з розуму. у свій час я так сиділа в польщі (боялася війни). не спілкуючись ні з ким, в країні, де ти відчуваєш ворожість, самотня, ти вже не можеш співати, але можеш їсти і спати, сидіти на вулиці всю ніч. проте вдавана благодать не приносить щастя, яке, начебто мало би бути в житті.
здається просто інколи, що ти робиш вибір і мусиш його на собі нести. і вмирати, як пташка в чужому полі, де тебе замінять інші такі ж пташки.
а значить не треба бути на межі власної моралі. бо це не про перебування тіла, а перебування в душі.
Displaying 1 - 30 of 62 reviews