Ціль припинила існування

by Сергій Демчук

Кожен з текстів збірки – це окрема подорож таємними підвалами наших спогадів. В один клубок, який проводить нас лабіринтом невідомості, вплетені історії про військових, волонтерів, цивільних, полонених, окупованих, живих і мертвих, тварин, будинки, міста, руїни – про всіх нас, котрі в одну мить перетворились на постійну мішень для ворога. Війна змінює долі, але не позбавляє надії. Ми боремося за право жити, планувати і нарешті творити без війни і глибоких підвалів.

208 pages, Hardcover

Published January 1, 2025

Reviews

[Маx Nestelieiev]

Головний плюс нової збірки Сергія Демчука: у ній багато про Сергія Демчука. Головний мінус нової збірки Сергія Демчука: у ній багато про Сергія Демчука. Звісно, треба писати про те, що добре знаєш, — і тут власна персона завжди в пріоритеті. Та й про кого ж іще має бути збірка Демчука, не про Гемінґвея ж? Утім, де пролягають ці межі автобіографізму? І яким принципом керуватися під час укладання збірки, які тексти відкидати, а які лишати? В оповіданні «Добрий день! Я не заважатиму» оповідач розповідає, що друзі попросили його написати п’єсу за новелою Зінґера «Ґімпл-дурник». І вуаля — вона йде останньою в «Ціль припинила існування». Через це складається враження, що автор прагнув усе своє життя перенести на папір. Таке враження, зрозуміло, хибне, але нав’язливе. Через що для мене ця збірка й не працює саме як збірка, бо в ній подано дуже різні тексти, які могли б за інших обставин стати трьома окремими книжками, але маємо, що маємо.
більше тут:
https://tyzhden.ua/sergiy-demchuk-tsi...

[Liudmyla · Rating 3 out of 5]

2.5 ⭐️
Як нариси про вторгнення, щоб не забулося, як воно було - може бути, але не більше, без захвату і щемкості. Та й то не всі оповідання мають стосунок до війни, деякі сильно притягнуті за вуха. П'єса в кінці - зовсім не в тему, абсолютно, я її навіть не дочитала

[Данило Депутат · Rating 4 out of 5]

Не очікував, що ще одна книжка автора потрапить до моїх рук так швидко. Дякую!

І на відміну від «Зими» сподобалася набагато більше.

Хоч обсяг мають приблизно однаковий — у книжці багато всього: оповідання, свідчення наших Захисників, звільнених з російського полону, ба навіть п'єса.

Як і в «Зимі» тут багато гучного «я». Внаслідок чого задумуєшся, чи вважати це збіркою оповідань, чи рефлексіями про себе, чи нонфіком через свідчення військовополонених. Вони тут подані без прикрас, сухо. Тим і вражають. Той жах змушує вчергове стискатися серце. Не дай-бо комусь іще таке пережити.

З іншого боку оповідання вони якось відтінюють добряче. Бо деякі оповідання нагадують радше нариси; влучно характеризує сам автор; їх варто було «записати, аби не забути». От буквально: оповідають нам про Дротика, аж тут починається повномасштабка. Чи природно таке перемикання в реальності? Безумовно. Чи цього я очікував, коли брав цю книжку, що являлася мені саме як збірка оповідань? Зізнаюся, — ні.

Так само і з карантинним оповіданням.

П'єса — ну, я намагався, чесно-чесно. Але не подужав, перепрошую.

Проте ця збірка мало не продовжила випробування «прочитай цю книжку за ніч, адже нашо тобі дочитувати ту Донну Тартт з її «Таємною історією», бо таке наваристе їдло (попри те, що наче абзаци з тим, що таврую як недоліки для себе сумарно вийшли трохи довшими) мені смакувало. Всупереч тому, що хотілося ревіти під ковдрою. Тож, певно, закінчую відгук, адже ще трохи — й почну змахувати сльози. Позичений примірник загального користування то не стерпить.

Ех, шкода розлучатися…

[OKSANA ATAMANIUK · Rating 4 out of 5]

«ЦІЛЬ ПРИПИНИЛА ІСНУВАННЯ»
Сергій Демчук
Темпора, 2025
⠀
Це збірка оповідань і свідчень… але не просто оповідань, а реальних подій та справжніх людей:
⠀
“Але тут вступне слово таки потрібне. Адже це не зовсім художня книжка. Мабуть, таки більше документальна.
Усі оповідання на реальних подіях. Якщо десь і є якась вигадка - то це радше спроба дофантазувати якісь деталі, які сам не бачив. Ну й ще в одній історії герой гине наприкінці - чого не було насправді. Більшість часу, коли я писав ці тексти, я був задіяний у роботі Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими.”
⠀
Ця збірка болить.
Щемко.
Тихо.
Журливо.
Болить ранами інших, але й власними непропрацьованими травмами:
⠀
“Пізніше дізнався, що одна з ракет розірвалася в Дніпрі неподалік.
Вона теж була на роботі. Її офіс - приміщення Міжнародного комітету Червоного Хреста - біля станції метро.
Їх - співробітників - змусили спуститися до підземки. Сама вона ніколи не ходила до укриття. Зрештою, як і він, коли був не в штабі. Мовляв, усе залежить від випадку або… випадку. Вона взагалі щонеділі ходила до протестантської церкви й вірила, що на все воля Божа. Він не ходив до церкви.”
⠀
Читання відчувається як тиха розмова з автором.
Ніби ви в тісному колі друзів ділитеся своїм досвідом.
⠀
Як для тебе почалася ця війна:
⠀
“Підступи до цього села були добре окопані - капоніри для техніки, траншеї… Все зроблено добротно. Хоч село це зовсім не схоже на стратегічний пункт. Знайшли також карту, датовану літом 2021 року. За пів року до вторгнення вже були нанесені позиції - хто звідки стріляє й хто як захищається.”
⠀
Як її переживають твої діти.
Історії друзів та рідних з окупації.
Історії військових та волонтерів.
Історії розірваних сімей та розбитих сердець:
⠀
“За рік батьки розлучилися. За два вона перестала плакати після школи й знайшла друзів. Й назбирала на новий ноутбук з гарненькими порожніми файлами. Без війни. Й без глибоких підвалів. Без дому.”
⠀
Це потрібна книга.
Болючі спогади.
Тепло від того, що ти почув ще одне багатостраждальне серце.
Серце, яке болить Україною 💛🩵
⠀
Нехай здійсниться мрія кожного свідомого українця — і ця гнила ціль припинить існування…
⠀
#примхливачитака

[Vera Karasjova · Rating 3 out of 5]

Зі змішаними почуттями сідаю писати цей відгук. Бо знаю причетних до книжки людей особисто, і підозрюю, захвату їм цей текст не принесе. То вибачте заздалегідь.

Автору - 4, упорядникам - 2; на виході - 3.

Спочатку про хороше в цілому. Знаю, що у Сергія є кілька великих текстів, не збірок оповідань; то як буде нагода - із зацікавленням почитаю. Бо найголовніше - власний голос, який можна приміряти до своїх читацьких вподобань, - у автора є. Мені особисто дуже імпонують такі автори, котрі не влізають на табурет віщати НАЙГОЛОВНІШІ ІСТИНИ, здатні на самоіронію, і при цьому можуть підмічати речі, тонші і цікавіші за очевидні. Скільки такому автору треба буде "тренувань", щоб перейти з розряду "імпонує" в розряд "рекомендую" - це вже зовсім інше питання.

Про погане. Слово до упорядників, бо автора таким технічним моментам треба вчити.
"Яку функцію виконує та чи інша частина тексту?"
Не "Що хотів сказати автор цим фрагментом", зрозуміло що це питання то радше мем, ніж щось серйозне. А от "яка функція цього фрагменту" - цілком правомірне питання. Цей епізод\сцена\п'єса(??://) - підсилюють якусь позицію? Викликають у читача емоційну реакцію, потрібну авторові для драматургії? Забезпечують естетичну складову? ("по перше, це красиво" - для художньої літератури цілком є аргументом)
Звідси випливає та низька оцінка упорядництва цієї збірки. Питання "для чого тут це" повторювалося у мене стосовно трьох різних елементів, а тричі - це все-таки вже закономірність, а не випадковий ляп чи різне бачення.

По перше, п'єса. Абсурдність очевидно є однією з характеристик зображення війни і воєнного досвіду. Але перед цим мені як читачці нічого не натякало, що я читаю автора-абсурдиста, або принаймні можу очікувати на такі експерименти. "Перед цим" - це не "кілька попередніх оповідань", це буквально усі оповідання. Коли 3\4 збірки нам подаються в одному стилі, скоріше напівдокументально-реалістичному, а потім раптом - от вам абсурдистська п'єса, і виникає те саме "Для чого тут це?" Проблема з неузгодженими фрагментами в тому, що вони вимагатимуть узгодження, навіть якщо про це не подбали упорядники. Тільки якщо це узгодження неконтрольоване - ой не факт, що те, як "зростеться", сподобається і малося на увазі. Наприклад, головна антагоністка п'єси говорить:
"..Ти, Гімпле, дурень. Це що ж, якщо Елька тебе обдурила, то це весь білий світ винен? І весь світ - брехня? Та це ж я саме себе тільки й дурила. І за все тепер, Гімпле, розплачуюся. Там нічого не пробачають".
Пізніше герой:
"..сьогодні, діти, бачив я вашу маму. Вона, бідненька, вся почорніла".
А тепер накладаємо це на попередні оповідання про воєнний досвід українців. То це хто, росіяни "розплачуватимуться, бо там нічого не пробачають"? Ну припустимо це ще хай. Але тоді виходить герой співчуває тим, хто прийшов до нього з війною? Серйозно? Сильно сумніваюся, що Сергій, котрий служить в ЗСУ, закладав такі сенси. Але от - поставили тексти поруч, не врахували, як що прочитуватиметься, і будь ласка:/

По друге, вставки уривків з інтерв'ю. Тут "для чого тут це" звучить набагато м'якше - очевидно, для чого. В оповіданнях ми маємо досвід у більшості цивільний; контрапунктом виступає досвід військових, але у такій вдалій формі, коли "ефект свідка" допомагає доторкнутися до переживань, але не ретравматизуватися. Класно ж! Було би. Бо починаєш читати - оповідання\інтерв'ю, оповідання\інтерв'ю, налаштовуєшся, розумієш логіку. Далі - то є, то нема. Коли очікуєш якоїсь логіки побудови збірки, але твоє припущення не виправдовується - "ну ок"; але тут ці інтерв'ю знову з'являються. Петро Яценко у післямові пише "можна було би припустити, що це просто бажання наростити обсяг тексту" (правда, далі це заперечує), - то я теж схильна бачити в цих інтерв'ю саме прагнення додати цей контрапункт. І це було би дуже класним рішенням - якби було технічніше виконано. 21 оповідання, 10 вставок - тобто цілком можна було би подавати 2 оповідання\1 інтерв'ю. І тоді читач включився би у цей ритм, і його не збивало би це "то є, то нема", котре і викликає відчуття "нагнати тексту, а потім просто інтерв'ю закінчилися". Хороша задумка, котра через упорядницьку недбалість втратила увесь свій потенціал(

По третє, надмір автобіографічних деталей, котрі нічого не додають. Поспєлов у кожному місті має поїсти бургери - і що? Знову ж, як це допомагає текстові? І це не про "банальні деталі", бо в ряді інших оповідань це нагнітання буденності якраз навпаки, дуже грає на руку:
"Хтозна, чи згадуватимемо ми той день, бо я вже потроху почав забувати, власне тому ця історія без початку і кінця, просто щоб не забути. До того ж війна триває, фінал відкритий... Такий собі аркуш із календаря". І сам Сергій свідомий того, що він фіксує буденність, - у цьому фіксуванні буденного, на контрасті з абсурдом воєнного, якраз дуже зрозуміла функція, котра чудово працює, бо у кожного\кожної з нас постійно є цей стан "вимушеної шизофренії", коли частина мозку тримається за буденність, саме щоб мати сили подолати абсурдність.
"Так, скаже хтось, що якась куца кінцівка, що чогось бракує, що розповідав спочатку про Дротика, а потім перескочив на його матір - жили-були й раптом почалася війна".
"сумна кінцівка майже беззмістовного оповідання, майже як і всі зараз".
Тож якщо би залишити ті банальні деталі, котрі працюють, і прибрати ті, котрі просто просковзують "в холосту", - було би супер. Але не як на початку "Жені", де дві сторінки герої в купе їдуть на презентацію і п'ють з сусідками. Банальне має переростати в типове, і тоді зможе говорити до кожного; інакше - це просто банальне.
Ще два приклади, коли не працює, і коли працює:
"..Всі ці спогади виринули в мене 10 жовтня минулого року. Коли в стрічці новин мого рідного містечка я побачив фотографію Шльоца. Я не зустрічав його після закінчення школи, мабуть, жодного разу, й от - він у пікселі усміхаєься шрамом над правим куточком губів. І заголовок: "На щиті до Коростеня повернеться захисник Денис Н".
Зрозуміло, про яку емоцію йдеться. Також знайоме усім відчуття - коли людина фонить виключно в розряді спогадів чи випадкових зустрічей, а потім бачиш навіть не "на щиті", а просто у формі, - і накриває соромом, вдячністю, усвідомленням, як поверхово ти знаєш тих, кого зустрічаєш. А людина для тебе робить найголовніше - відвойовує право на життя тебе і твоєї країни.
Але у цьому фрагменті "не працює", на жаль. Бо нашо ж так банально(
Протилежний випадок - "Вона". Побачення, емоційний світлий текст, а потім - "а вранці йому з-за кордону написала дружина, яку він не бачив уже більше року. Написала, що їм краще розлучитися". І отут вже дуже працює. Бо не знаю людини, котра не стикалася би зі стосунками, зруйнованими чи ускладненими війною. Але тут у мене як у читачки викликають емоцію - і не розписують її банальним "отут ви відчуваєте тето і тето". Тому і працює.
І за такими нюансами має слідкувати редактор(

Наостанок - чому автору все-таки 4, і чому я переконана, що проблема цієї збірки - це упорядництво і редактура, а не авторська неспроможність. Бо є кілька прямо дуже хороших моментів.

"Сепар":
- став недовірливим, як і всі наші місцеві люди, - каже Анна.

Оце - прямо хороший фінал. Так само як і в "Вона". І саме оця особливість, розбудовувати наче простенький текст, але завершувати його хорошою, чіпляючою фразою, - говорить про те, що у автора є з чим працювати.

Ще приклад - "Контрабандист". Від третьої особи, що підсилює "ефект свідка"; і по хорошому цікаво було би погратися, як взаємодіє оповідь від першої і від третьої особи у різних оповіданнях, - підозрюю, грамотне використання цього протиставлення теж могло би додати сили збірці; але поки радію принаймні окремим оповіданням.

Але мій фаворит, за котрий, сподіваюсь, і Сергій, і Артем мені пробачать цю трійку на Гудрідз - це "Знахідка піхотинця". Тут вже знайомий добре зіграний фінал:
"Коли закінчиться війна?" А вона закінчиться, коли підуть ті, хто ховається за своїми дружинами. Ти в мене справжній герой"
Але є і те, що стає вже не просто технічним, а мистецьким рішенням. Не спойлеритиму, але якби я робила збірку оповідань про війну різних авторів, то від Демчука взяла би саме це. Дуже і дуже круте, дякую, Сергію: от це і є здатність справжнього автора, накривати покривалом тексту реальність так, щоб обриси того, що під текстом, були впізнавані, і при цьому радикально більші і важливіші за сам текст. Тут саме той випадок.

P.S. І про "погані" відгуки. Сергій спортсмен, тому приведу спортивне порівняння. Уявіть, що ви хочете покращити свою фізичну форму і йдете у спортзал. Надивилися роликів на ютубі, розібралися, з якої сторони підходити до тренажерів; щось та робите. Але ніхто не поправляє вас, не говорить, що є техніка виконання вправ, і що без цієї техніки ви не просто знижуєте ефективність, а можете ще й собі нашкодити. З письменництвом те саме. Якщо не буде відгуків на книжки, де варто було би допрацювати, - то і шансів у автора покращити техніку буде небагато. А унікальний погляд на світ - у Сергія точно є. Тим паче буде жаль, якщо він просто загубиться під нашаруваннями недопрацювань.