What do you think?
Rate this book
Наша Європа
Що робити, коли старий світовий порядок зруйновано,
а сила стає важливішою за міжнародне право? Як знайти орієнтири й не загубитися в новій реальності? І якою вона буде, ця нова реальність? Відповіді на ці питання — у новій книжці Оксани Забужко.
«Наша Європа» — збірка есеїстики, написаної
переважно після 2022 року й об’єднаної темою Європи,
її невивчених уроків ХХ століття та її майбутнього. Різножанрові тексти складаються в багатоплановий діалог письменниці з союзницькою для нас Європою,
а героями-співрозмовцями в ньому на рівних правах виступають письменники (Пауль Целан, Ален Польц, Мілан Кундера, Чеслав Мілош...) — і сучасні політики, падерборнський таксист і варшавська вулиця. У співгрі ідей і вражень поступово робиться видимим сенс епохи, яку переживаємо, — це зміна історичного циклу, кінець доби імперій-супердержав («проєкт Хмельницького»)
і формування нового безпекового поясу Європи
з Україною в осерді («проєкт Мазепи»).
а сила стає важливішою за міжнародне право? Як знайти орієнтири й не загубитися в новій реальності? І якою вона буде, ця нова реальність? Відповіді на ці питання — у новій книжці Оксани Забужко.
«Наша Європа» — збірка есеїстики, написаної
переважно після 2022 року й об’єднаної темою Європи,
її невивчених уроків ХХ століття та її майбутнього. Різножанрові тексти складаються в багатоплановий діалог письменниці з союзницькою для нас Європою,
а героями-співрозмовцями в ньому на рівних правах виступають письменники (Пауль Целан, Ален Польц, Мілан Кундера, Чеслав Мілош...) — і сучасні політики, падерборнський таксист і варшавська вулиця. У співгрі ідей і вражень поступово робиться видимим сенс епохи, яку переживаємо, — це зміна історичного циклу, кінець доби імперій-супердержав («проєкт Хмельницького»)
і формування нового безпекового поясу Європи
з Україною в осерді («проєкт Мазепи»).
304 pages, Hardcover
Published January 1, 2025
23 people are currently reading
204 people want to read
About the author
Оксана Забужко
36 books63 followersОксана Забужко народилася 19 вересня 1960 р. в Луцьку в родині філологів. 1968 р. переїхала з батьками до Києва.
Друкуватися в літературній періодиці почала з 1972 р. (вірші).
Закінчила: Київську середню школу №82 (1977), філософський факультет Київського університету ім.Шевченка (1982) та аспірантуру при кафедрі етики і естетики цього ж університету (1986). 1987 р. захистила дисертацію «Естетична природа лірики як роду мистецтва» на звання кандидата філософських наук.
В 1986-1988 рр. викладала естетику та історію культури в Київській консерваторії ім.Чайковського. З 1988 р. - співробітник Інституту філософії Академії Наук України. В 1992-1994 рр. перебувала в університетах США (Пенсильванському, Гарвардському, Пітсбурзькому) як “запрошений письменник” та Фулбрайтівський стипендіат. Від 1996 р., коли було видано «Польові дослідження з українського сексу» в Україні та «A Kingdom of Fallen Statues» у Канаді, провадить кар’єру професійного літератора. Багато подорожує (див. Календар). Має низку громадських навантажень - Віце-президент Українського ПЕН-центру, член Наглядової Ради Міжнародного Фонду «Відродження», член багатьох редколегій, журі, конкурсних комітетів в Україні та за кордоном.
Англомовний профайл: Oksana Zabuzhko
Друкуватися в літературній періодиці почала з 1972 р. (вірші).
Закінчила: Київську середню школу №82 (1977), філософський факультет Київського університету ім.Шевченка (1982) та аспірантуру при кафедрі етики і естетики цього ж університету (1986). 1987 р. захистила дисертацію «Естетична природа лірики як роду мистецтва» на звання кандидата філософських наук.
В 1986-1988 рр. викладала естетику та історію культури в Київській консерваторії ім.Чайковського. З 1988 р. - співробітник Інституту філософії Академії Наук України. В 1992-1994 рр. перебувала в університетах США (Пенсильванському, Гарвардському, Пітсбурзькому) як “запрошений письменник” та Фулбрайтівський стипендіат. Від 1996 р., коли було видано «Польові дослідження з українського сексу» в Україні та «A Kingdom of Fallen Statues» у Канаді, провадить кар’єру професійного літератора. Багато подорожує (див. Календар). Має низку громадських навантажень - Віце-президент Українського ПЕН-центру, член Наглядової Ради Міжнародного Фонду «Відродження», член багатьох редколегій, журі, конкурсних комітетів в Україні та за кордоном.
Англомовний профайл: Oksana Zabuzhko
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 22 of 22 reviews
August 9, 2025
мені ця книжка видалася якоюсь нерівною (щось сильно зачепило в поганому сенсі, щось — у хорошому) і навмисною (про це пізніше), а сумнів пані оксани, чи варто писане для іноземного читача показувати українському у незмінній формі, — виправданим. банальне наприклад: я вперше побажала мати список триґерів. ну от заскочили мене детальні описи «традиції російського ґвалту» у «репортажі із зони переламаних хребтів» (передмові до польського видання спогадів ален польц). перед нами, по суті, порівняльний аналіз сексуальних звірств росіян у європі другої світової та теперішній україні, покликаний пояснити західному читачеві, що це не путінський режим винен, а росіяни. і завжди були. я не думаю, що це варто було цензурувати, але якесь попередження (для країни в активній фазі війни з тим самим ґвалтівником) мало б бути… при тому, що сам текст безцінний, особливо для нашого розуміння заходу і їхнього — себе, для осмислення «травми мовчання, класичного «сорому жертви насилля»».
«не можна розповідати про злочини армії, що перемогла Гітлера, якщо ти не гітлерівський колаборант»,
«російська культура, за своєю істотою, є культура тюремно-гарнізонна, і секс у ній — інструмент влади, а не насолоди»
«Угорщина й Східна Німеччина (на які припадала більшість жіночих жертв 1944-45 рр.) мусили не тільки ті самі пів століття так само під страхом громадянської смерти мовчати про своїх поґвалтованих мам і бабусь, а ще й весь цей час дякувати «воїнам-визволителям» за свою травму — і ставити їм памʼятники, сконструйовані теж, поліцейською мовою кажучи, «з особливим цинізмом»: де найбільше було жертв ґвалту, як у Берліні (щонай- менше 100 тис., за Е. Бівором), — у вигляді червоно- армійця з дівчинкою на руках (sic!). І жертва, навіть у мить, коли їй лускав хребет під двадцятим з ряду гвалтівником, не сміла хоч би й подумки проклинати своїх катів, а мусила приймати всі тортури як належну їй кару, за принципом колективної відповідальности: бо це ж «ії» країна першою напала на Радянський Союз, а значить — «сама-дура-винувата»! Голодомор принаймні не лишив нам так залізобетонно вритого в колективне несвідоме віктимблеймингу: не переламав хребта.»
цікаво, як забужко пише для іноземців, і приємно помітити, що знижок їм не робить) з цих текстів дізналася багато нових імен, в тому числі, до свого сорому (це колись закінчиться?), українських… вона говорить із заходом на рівних, не повчаючи й не заграючи, не підмазуючись і не маніпулюючи, про наші стосунки і чому вони такі. гарна нагода поставити себе на їхнє місце і спробувати уявити той мисленнєвий процес.
«Росія розпочала цю війну з колосальною, просто-таки космічною культурною форою в очах Заходу. І це не остання з причин, чому по українських містах їй стріляти можна — а українцям по її зась.»
«очевидна базова потреба західної людини — раціоналізувати зло. Стати на точку зору злочинця, зрозуміти його мотиви й цілі, зайняти, як схоласти, позицію «адвоката диявола» (незліченні потуги картезіанськи школених умів розшифрувати, «чого хоче Путін», — це й є схоластика неомодерну!) — все це, в кінцевому підсумку, означає зі злом хоч якось порозумітися, вступити в діалог: саме діалог-бо є «повітрям» західної культури від двох з половиною тисяч років, і вирослим в атмосфері багатовікової «агори» складно уявити, що поруч можуть так само віками існувати культури, в яких люди дихають під водою — і банально ненавидять тих, у кого замість зябер легені.»
«…довготривале розмивання в культурі заходу меж прийнятного, поступовий перехід від європейської раціоналізації — до російської нормалізації зла. Я невипадково згадала Толстого. Це його спостереження: людська свідомість пластична і прекрасно вміє працювати на самовиправдання. Коли Катюша Маслова стала проституткою, її картина світу змінилася таким чином, щоб віддавати чоловікам своє тіло для зґвалтування за гроші могло здаватись якщо й не почесним, то цілком нормальним заняттям. У принципі, це досить універсальна метафора для цілої російської літератури, котру досі заведено вважати європейською й гуманістичною: подібно Катюші Масловій, вона 200 років працювала над картиною світу, в якій злочинця слід не судити, а жалі-ти. Співчувати йому, бо ж «нема в світі винуватих» (це також Толстой!) — кожен готовий зарізати ближнього свого, питання тільки в ціні. … Коли і як російська література, ця безсоромна «Катюша Маслова», зуміла спокусити Захід, видаючи себе за ув'язнену жорстоким режимом прекрасну принцесу, і непомітно заразити своєю інфантильно-пасивною невідпірністю до зла, видавши її за чесноту (памʼятає-те, як у «Війні і мирі» Наташа Ростова, палко закохана в свого нареченого, за його відсутности покірно біжить за першим же негідником, що її поманив, і автор їй також дуже співчуває?), — з цим мала би розбиратись фахова русистика. На жаль, вона, за нечисленними винятками, переважно підтримувала міф про європейський характер російської культури — і в той міф досконало вписався й підполковник КГБ, тільки-но вільно заговорив по-німецьки і прийшов на шоу до Ларрі Кінґа.»
«народжене Гулагом і Аушвіцем — і мовчки прийняте в повоєнному світі! — право на життя за культурним цензом»
ще я вперше спостерігала описи систематичних принижень побутовим дискомфортом — від сповзаючих колготок і відсутності елементарних засобів гігієни (прокладок, тампонів тощо) до вимушеного самоцензурування навіть на власній кухні у "мирні", здавалося б, часи. думаю, це може пояснити їм совок не гірше од листів стуса чи "совєтських записок" герлінґа-ґрудзінського. таке вже й справді те замилене бібісішними голими дітьми на руїнах око...
повертаючись до мінусів: наявність не найліпших фб-постів із трисантиметровими полями трошки засмучує, особисто мені — ніби набирали обʼєму для друку в останні дні перед арсеналом… для розуміння: один із постів — це цитата есею з "планети полин" про довженка — тарковського — трієра і подальше пояснення цієї цитати підписникам.
улюблене: розбір «трагедії центральної європи» кундери, повість-есей «код гурника» і «як читати російську літературу після бучі» (не знаю чи й комунікував це хтось краще), уже заради них можна купити книжку, бог із тими постами. оце вміння через окремі приватні історії оприявнювати цілі історичні хвилі, коли культура й справді сукупність відмінностей — ❤️🩹. за нього забужко можна простити всьо, навіть дрібʼязкові кпини з любка дереша, бо й дійсно, «гарна література завжди, за умовчанням, «знає більше», ніж пише автор».
збірка символічно завершується есеєм про гурника та його "трубачів" — один із формуючих для авторки текстів, із тих, що сіють в голові думки про письменництво:
«Ягняча кістка, чотири виколупані дірки — перший музичний інструмент в історії людства. Коли наша цивілізація себе знищить, якийсь новий неандерталець на її руїнах зробить це знову. І все почнеться спочатку.»
«не можна розповідати про злочини армії, що перемогла Гітлера, якщо ти не гітлерівський колаборант»,
«російська культура, за своєю істотою, є культура тюремно-гарнізонна, і секс у ній — інструмент влади, а не насолоди»
«Угорщина й Східна Німеччина (на які припадала більшість жіночих жертв 1944-45 рр.) мусили не тільки ті самі пів століття так само під страхом громадянської смерти мовчати про своїх поґвалтованих мам і бабусь, а ще й весь цей час дякувати «воїнам-визволителям» за свою травму — і ставити їм памʼятники, сконструйовані теж, поліцейською мовою кажучи, «з особливим цинізмом»: де найбільше було жертв ґвалту, як у Берліні (щонай- менше 100 тис., за Е. Бівором), — у вигляді червоно- армійця з дівчинкою на руках (sic!). І жертва, навіть у мить, коли їй лускав хребет під двадцятим з ряду гвалтівником, не сміла хоч би й подумки проклинати своїх катів, а мусила приймати всі тортури як належну їй кару, за принципом колективної відповідальности: бо це ж «ії» країна першою напала на Радянський Союз, а значить — «сама-дура-винувата»! Голодомор принаймні не лишив нам так залізобетонно вритого в колективне несвідоме віктимблеймингу: не переламав хребта.»
цікаво, як забужко пише для іноземців, і приємно помітити, що знижок їм не робить) з цих текстів дізналася багато нових імен, в тому числі, до свого сорому (це колись закінчиться?), українських… вона говорить із заходом на рівних, не повчаючи й не заграючи, не підмазуючись і не маніпулюючи, про наші стосунки і чому вони такі. гарна нагода поставити себе на їхнє місце і спробувати уявити той мисленнєвий процес.
«Росія розпочала цю війну з колосальною, просто-таки космічною культурною форою в очах Заходу. І це не остання з причин, чому по українських містах їй стріляти можна — а українцям по її зась.»
«очевидна базова потреба західної людини — раціоналізувати зло. Стати на точку зору злочинця, зрозуміти його мотиви й цілі, зайняти, як схоласти, позицію «адвоката диявола» (незліченні потуги картезіанськи школених умів розшифрувати, «чого хоче Путін», — це й є схоластика неомодерну!) — все це, в кінцевому підсумку, означає зі злом хоч якось порозумітися, вступити в діалог: саме діалог-бо є «повітрям» західної культури від двох з половиною тисяч років, і вирослим в атмосфері багатовікової «агори» складно уявити, що поруч можуть так само віками існувати культури, в яких люди дихають під водою — і банально ненавидять тих, у кого замість зябер легені.»
«…довготривале розмивання в культурі заходу меж прийнятного, поступовий перехід від європейської раціоналізації — до російської нормалізації зла. Я невипадково згадала Толстого. Це його спостереження: людська свідомість пластична і прекрасно вміє працювати на самовиправдання. Коли Катюша Маслова стала проституткою, її картина світу змінилася таким чином, щоб віддавати чоловікам своє тіло для зґвалтування за гроші могло здаватись якщо й не почесним, то цілком нормальним заняттям. У принципі, це досить універсальна метафора для цілої російської літератури, котру досі заведено вважати європейською й гуманістичною: подібно Катюші Масловій, вона 200 років працювала над картиною світу, в якій злочинця слід не судити, а жалі-ти. Співчувати йому, бо ж «нема в світі винуватих» (це також Толстой!) — кожен готовий зарізати ближнього свого, питання тільки в ціні. … Коли і як російська література, ця безсоромна «Катюша Маслова», зуміла спокусити Захід, видаючи себе за ув'язнену жорстоким режимом прекрасну принцесу, і непомітно заразити своєю інфантильно-пасивною невідпірністю до зла, видавши її за чесноту (памʼятає-те, як у «Війні і мирі» Наташа Ростова, палко закохана в свого нареченого, за його відсутности покірно біжить за першим же негідником, що її поманив, і автор їй також дуже співчуває?), — з цим мала би розбиратись фахова русистика. На жаль, вона, за нечисленними винятками, переважно підтримувала міф про європейський характер російської культури — і в той міф досконало вписався й підполковник КГБ, тільки-но вільно заговорив по-німецьки і прийшов на шоу до Ларрі Кінґа.»
«народжене Гулагом і Аушвіцем — і мовчки прийняте в повоєнному світі! — право на життя за культурним цензом»
ще я вперше спостерігала описи систематичних принижень побутовим дискомфортом — від сповзаючих колготок і відсутності елементарних засобів гігієни (прокладок, тампонів тощо) до вимушеного самоцензурування навіть на власній кухні у "мирні", здавалося б, часи. думаю, це може пояснити їм совок не гірше од листів стуса чи "совєтських записок" герлінґа-ґрудзінського. таке вже й справді те замилене бібісішними голими дітьми на руїнах око...
повертаючись до мінусів: наявність не найліпших фб-постів із трисантиметровими полями трошки засмучує, особисто мені — ніби набирали обʼєму для друку в останні дні перед арсеналом… для розуміння: один із постів — це цитата есею з "планети полин" про довженка — тарковського — трієра і подальше пояснення цієї цитати підписникам.
улюблене: розбір «трагедії центральної європи» кундери, повість-есей «код гурника» і «як читати російську літературу після бучі» (не знаю чи й комунікував це хтось краще), уже заради них можна купити книжку, бог із тими постами. оце вміння через окремі приватні історії оприявнювати цілі історичні хвилі, коли культура й справді сукупність відмінностей — ❤️🩹. за нього забужко можна простити всьо, навіть дрібʼязкові кпини з любка дереша, бо й дійсно, «гарна література завжди, за умовчанням, «знає більше», ніж пише автор».
збірка символічно завершується есеєм про гурника та його "трубачів" — один із формуючих для авторки текстів, із тих, що сіють в голові думки про письменництво:
«Ягняча кістка, чотири виколупані дірки — перший музичний інструмент в історії людства. Коли наша цивілізація себе знищить, якийсь новий неандерталець на її руїнах зробить це знову. І все почнеться спочатку.»
October 12, 2025
4,75 🌟
як-то кажуть, ну вона. добре, що у нас є пані Забужко.
як-то кажуть, ну вона. добре, що у нас є пані Забужко.
January 19, 2026
Для мене нова книга Забужко — то подія непересічна, тож мусив їхати на Арсенал купувати примірник з перших рук і разом із тим послухати й побачити презентацію. І я вам скажу — не дарма, бо певний вступний досвід для розуміння тексту таки потрібен. Попри прописане вступне слово на початку, я вам раджу подивитися запис презентації на YouTube, бо з ним усе сприймається об’ємніше й додає трохи контексту та настрою.
Сама книга — це складена з багатьох есеїв, передмов та дописів мозаїка, у якій ви знайдете чимало різноманітних нарисів про той світ, у якому ми живемо, і як він таким став. Це ще одна спроба відновити «западаючі» елементи в нашій з вами історії та відповісти на неодноразово повторювані питання по-новому — дати ніби ширшу картину, заповнену досі небаченими деталями. Війна, яка є головною темою нашого життя вже одинадцять років, тут продовжує нею бути. Проте в цьому тексті авторка скоріше намагається прокласти для нас стежку, за якою варто далі йти, ніж детально пояснювати, чому ця війна з нами сталася (на те вже є «Найдовша подорож»). Вона розставляє дороговкази та обґрунтовує, чому саме за ними маємо визначати траєкторію руху.
Мені найбільше відгукнувся «Репортаж із зони переламаних хребтів» (текст, який, без перебільшення, я вважаю треба дати почитати всім без винятку), де Забужко послідовно деконструює європейську трансгенераційну травму російських зґва��тувань, про яку в нас і не було чути (принаймні мені не чулося). І в цьому й цінність цих текстів — вони відкривають ту недочуту перспективу, наводять ліхтар на недорозказані в школі уроки історії та заповнюють освітні прогалини. Левова частка моїх приміток — це згадки в тексті фільмів та книжок, які варто було б подивитися та прочитати, смаку Оксани Стефанівни я вірю.
Сподіваюся, що ми таки дочекаємося того великого автофікшну про шістдесяті й почитаємо розширену версію останнього есею, бо мені після прочитання Забужкових книжок завжди мало — і хочеться ще. Тож маю надії, що це ще буде
Сама книга — це складена з багатьох есеїв, передмов та дописів мозаїка, у якій ви знайдете чимало різноманітних нарисів про той світ, у якому ми живемо, і як він таким став. Це ще одна спроба відновити «западаючі» елементи в нашій з вами історії та відповісти на неодноразово повторювані питання по-новому — дати ніби ширшу картину, заповнену досі небаченими деталями. Війна, яка є головною темою нашого життя вже одинадцять років, тут продовжує нею бути. Проте в цьому тексті авторка скоріше намагається прокласти для нас стежку, за якою варто далі йти, ніж детально пояснювати, чому ця війна з нами сталася (на те вже є «Найдовша подорож»). Вона розставляє дороговкази та обґрунтовує, чому саме за ними маємо визначати траєкторію руху.
Мені найбільше відгукнувся «Репортаж із зони переламаних хребтів» (текст, який, без перебільшення, я вважаю треба дати почитати всім без винятку), де Забужко послідовно деконструює європейську трансгенераційну травму російських зґва��тувань, про яку в нас і не було чути (принаймні мені не чулося). І в цьому й цінність цих текстів — вони відкривають ту недочуту перспективу, наводять ліхтар на недорозказані в школі уроки історії та заповнюють освітні прогалини. Левова частка моїх приміток — це згадки в тексті фільмів та книжок, які варто було б подивитися та прочитати, смаку Оксани Стефанівни я вірю.
Сподіваюся, що ми таки дочекаємося того великого автофікшну про шістдесяті й почитаємо розширену версію останнього есею, бо мені після прочитання Забужкових книжок завжди мало — і хочеться ще. Тож маю надії, що це ще буде
October 24, 2025
"Сьогоднішня Європа сильна Україною - як і має бути з форпостом".
upd.
Минулого прочитання я спіткнулася на есеї про вади Кундериної концепції Центральної Європи. Цього разу зайшло, як в суху воду.
В цій збірці багато війни, але відгукується, як про війну й українців у війні (нинішній, але й у
ІІ Світовій, а ще в тоталітарну радянську добу, та й під Польщею, і як підневільних в австрійській імперії, галицький міф про яку вона теж вміло деконструює) пише Оксана Забужко. Так само, як їй відгукувалося, як пише про людину посеред війни Чеслав Мілош в автобіографічній 'Родинній Європі'.
"Чи то в мороці Першої, чи Другої світової, чи в нагусаючих токсичних хмарах до- і післявоєнних тоталітаризмів його передовсім цікавить індивідуальне, не масове "дитя в тумані" - трісочка серед стихій історії, - але щоразу виходить так, що, "додумана до кінця", мілошевська спроба рефлексії над кожною такою трісочкою ("про себе" тут найбільше просто тому, що себе він найліпше знає!) поціляє в самісінький нерв доби - і відлунює через два покоління таким живим болем, що мені не раз і не двічі доводилося відклалати книжку, щоб заспокоїтись (і вкотре пошкодувати, як Голден Колфілд у Селінджера, що авторові вже не "подзвониш по телефону" - і не дочекаєшся ні репліки у відповідь, ні чергової підказки'.
Що ж, чекаю з друку анонсованого вже перевидання "Родинної Європи".
А тим часом дуже раджу "Нашу Європу". Вона найближче за змістом до "Планети Полин". Мабуть, тому, що тут теж багато йдеться про письменників і літературу, а це я люблю. І діткнулося живого пояснення Забужко, чому вона так багато уваги уділяє книжкам:
"На принципі самоідентифікації з іншим (спів-переживання й співдумання з ним в унісон) споконвіку стоїть література - більше од інших мистецтв, разом узятих.
Тому всяке скорочення території свободи можна, за моїми спостереженнями, досить певно продіагностувати задовго до таких, усім явних, сигналів тривоги, як спопсовіння медій, прийняття дискримінаційних законів чи (хай нас Бог усіх боронить!) поява авторитарних лідерів психопатичного типу, - всього лише за "скороченням книжки". Де література маргіналізується, бібліотеки зачиняються, шкільні програми переорієнтовуються на те, щоб "не переобтяжувати" дітей зайвою лектурою, а політики не соромляться вголос заявляти, що книжок не читають, - там мій вбудований "датчик Вінстона Сміта" починає пищати, як дозиметр у Чорнобильській зоні: обережно, люди, тут готується якась пастка!.. І так воно зазвичай і буває. В останнє десятиліття цей датчик верещить мені вже невгаваючи, куди не піткнись(...) І, можливо, тому, непомітно для себе, в це десятиліття я стала непропорційно багато - більше, ніж за ввесь вік перед тим,- писати про книжки інших: зі страху, що серед прибутної інформаційної повені можуть загубитися твори і автори(...), може зникнути, пропасти на наших очах сама культура "глибинного читання", головним симптомом якої є вміння зчитувати з книжки не сюжет, не характеристики героїв, не сукупність цитат для інстаграму, і що там іще належиться за стандартами Вікіпедії, - а портрет людини в історії, найбільш дотикальний з усіх можливих, що через нього тільки й дається напряму відчути тієї історії плин і поступ. Якраз таке вміння - користатися книжкою як гаджетом для спілкування крізь час - нині тане з дня на день, мов сніг на сонці, переходить у розряд застарілих, "крафтових",- і панічне відчуття, що ті, хто ними володіє, мусять поспішитись, аби встигнути передати його далі, як колись волхви таємне знання з приходом нової релігії, спонукає мене раз у раз відкладати набік інші плани й забиратися до чергового "книжкового есею" - розмови з читачем про наш час у присутності чужого тексту".
upd.
Минулого прочитання я спіткнулася на есеї про вади Кундериної концепції Центральної Європи. Цього разу зайшло, як в суху воду.
В цій збірці багато війни, але відгукується, як про війну й українців у війні (нинішній, але й у
ІІ Світовій, а ще в тоталітарну радянську добу, та й під Польщею, і як підневільних в австрійській імперії, галицький міф про яку вона теж вміло деконструює) пише Оксана Забужко. Так само, як їй відгукувалося, як пише про людину посеред війни Чеслав Мілош в автобіографічній 'Родинній Європі'.
"Чи то в мороці Першої, чи Другої світової, чи в нагусаючих токсичних хмарах до- і післявоєнних тоталітаризмів його передовсім цікавить індивідуальне, не масове "дитя в тумані" - трісочка серед стихій історії, - але щоразу виходить так, що, "додумана до кінця", мілошевська спроба рефлексії над кожною такою трісочкою ("про себе" тут найбільше просто тому, що себе він найліпше знає!) поціляє в самісінький нерв доби - і відлунює через два покоління таким живим болем, що мені не раз і не двічі доводилося відклалати книжку, щоб заспокоїтись (і вкотре пошкодувати, як Голден Колфілд у Селінджера, що авторові вже не "подзвониш по телефону" - і не дочекаєшся ні репліки у відповідь, ні чергової підказки'.
Що ж, чекаю з друку анонсованого вже перевидання "Родинної Європи".
А тим часом дуже раджу "Нашу Європу". Вона найближче за змістом до "Планети Полин". Мабуть, тому, що тут теж багато йдеться про письменників і літературу, а це я люблю. І діткнулося живого пояснення Забужко, чому вона так багато уваги уділяє книжкам:
"На принципі самоідентифікації з іншим (спів-переживання й співдумання з ним в унісон) споконвіку стоїть література - більше од інших мистецтв, разом узятих.
Тому всяке скорочення території свободи можна, за моїми спостереженнями, досить певно продіагностувати задовго до таких, усім явних, сигналів тривоги, як спопсовіння медій, прийняття дискримінаційних законів чи (хай нас Бог усіх боронить!) поява авторитарних лідерів психопатичного типу, - всього лише за "скороченням книжки". Де література маргіналізується, бібліотеки зачиняються, шкільні програми переорієнтовуються на те, щоб "не переобтяжувати" дітей зайвою лектурою, а політики не соромляться вголос заявляти, що книжок не читають, - там мій вбудований "датчик Вінстона Сміта" починає пищати, як дозиметр у Чорнобильській зоні: обережно, люди, тут готується якась пастка!.. І так воно зазвичай і буває. В останнє десятиліття цей датчик верещить мені вже невгаваючи, куди не піткнись(...) І, можливо, тому, непомітно для себе, в це десятиліття я стала непропорційно багато - більше, ніж за ввесь вік перед тим,- писати про книжки інших: зі страху, що серед прибутної інформаційної повені можуть загубитися твори і автори(...), може зникнути, пропасти на наших очах сама культура "глибинного читання", головним симптомом якої є вміння зчитувати з книжки не сюжет, не характеристики героїв, не сукупність цитат для інстаграму, і що там іще належиться за стандартами Вікіпедії, - а портрет людини в історії, найбільш дотикальний з усіх можливих, що через нього тільки й дається напряму відчути тієї історії плин і поступ. Якраз таке вміння - користатися книжкою як гаджетом для спілкування крізь час - нині тане з дня на день, мов сніг на сонці, переходить у розряд застарілих, "крафтових",- і панічне відчуття, що ті, хто ними володіє, мусять поспішитись, аби встигнути передати його далі, як колись волхви таємне знання з приходом нової релігії, спонукає мене раз у раз відкладати набік інші плани й забиратися до чергового "книжкового есею" - розмови з читачем про наш час у присутності чужого тексту".
June 22, 2025
От ми звикли кепкувати з її безкінечних речень і багатоповерхового синтаксису, але давайте віддамо Оксані Стефанівні належне: в цих нагромадженнях немає жодного зайвого слова, і думка завжди чітка і гостра, як новенький ножик (мінус зірочка за включення до збірки постів з фейсбука, це криндж)
Read
October 17, 2025поки читала цю книгу якраз відкрилм передзамовлення на "Родинну історію" Мілоша, треба купити
July 10, 2025
- Звідки ти? — питає мене в тихому університетському Падерборні турок-таксист.
- 3 України.
- І куди тепер їдеш?
- Назад, додому.
- В Україну? - перепитує він.
- Так, в Україну.
- Чому? — дивується він.
- Тому що я там живу.
- Але ж там війна! - пояснює він мені, як малій ди-тині: не ходи в ліс, там вовк.
- І що? (Na, und?)
- Ти що - любиш війну?..
Ага, ми дуже любимо тікати з рідних міст, ми дуже любимо приліти по наших будинках і інфраструктурі шахедів, гераней, кинджалів, іскандерів. Любимо, як всю ніч не спимо, а на ранок на роботу і треба стримуватись на запитання how are you? на мітингу з іноземними колегами. Дуже любимо. Неймовірно.
- 3 України.
- І куди тепер їдеш?
- Назад, додому.
- В Україну? - перепитує він.
- Так, в Україну.
- Чому? — дивується він.
- Тому що я там живу.
- Але ж там війна! - пояснює він мені, як малій ди-тині: не ходи в ліс, там вовк.
- І що? (Na, und?)
- Ти що - любиш війну?..
Ага, ми дуже любимо тікати з рідних міст, ми дуже любимо приліти по наших будинках і інфраструктурі шахедів, гераней, кинджалів, іскандерів. Любимо, як всю ніч не спимо, а на ранок на роботу і треба стримуватись на запитання how are you? на мітингу з іноземними колегами. Дуже любимо. Неймовірно.
July 19, 2025
Досвід читання нонфіку Забужко для мене незмінний. Коли стає клепки розуміти, про що йдеться, — читати одне задоволення. Коли ж ні, то ККД читання в околиці плінтуса.
Цього разу клепки забракло на есей про Целана і Фішера. Поцікавлюсь, повернусь і перечитаю. Дякую авторці, що фіксує прогалини в знаннях.
Цього разу клепки забракло на есей про Целана і Фішера. Поцікавлюсь, повернусь і перечитаю. Дякую авторці, що фіксує прогалини в знаннях.
July 7, 2025
„культура - це твоя «тривожна валізка», те, що завжди з тобою, що тримає хребет випростаним і не дає тобі впасти ні в багатстві, ні в бідності, ні в здоровʼї, ні в недузі...“
щира дяка, пані Оксано!
щира дяка, пані Оксано!
September 24, 2025
Задум — класний, концепції — нові та цікаві, однак бачила це у чужому відгуку і погоджуюсь, що можливо публікації в соціальних мережах недоречно публікувати в книжці. Або це моє упередження.
Чесно скажу, хоча люблю Забужко, після перших 100 сторінок книжка далась важко якраз через різний «ритм».
Я читаю Забужко, у першу чергу, через свіжий погляд на звичні речі і тут це було, тому я б навіть могла поставити 5, однак враження від книжки після прочитання на 4.
Мрію про праці Забужко, про які вона говорять, що відклала на мирний час.
Чесно скажу, хоча люблю Забужко, після перших 100 сторінок книжка далась важко якраз через різний «ритм».
Я читаю Забужко, у першу чергу, через свіжий погляд на звичні речі і тут це було, тому я б навіть могла поставити 5, однак враження від книжки після прочитання на 4.
Мрію про праці Забужко, про які вона говорять, що відклала на мирний час.
September 8, 2025
Цікаве автоспостереження: десь між 2016 і 2022 роком я намагався слухати виключно англомовні подкасти і читати в більшості англомовні книжки. За останні 1-2 роки картина змінилася кардинально навпаки, і єдине правдоподібне пояснення цього феномену, до якого я прийшов, – це колосальне подорослішання дискурсів суспільних обговорень в Україні.
Мені більше не цікаво слухати і читати про успєшний успєх, самовдосконалення і науково-популярні тренди. Мені цікаво слухати про навіть не локальні суспільні, але глобальні гуманістичні виклики, які ми, українці, тут і зараз проговорюємо. Різноманітність, глибина і якість дискусії просто вражає. Не те, що ми не мали цих дискутантів і тем раніше, мали, але тепер ці обговорення винесені з навколо-академічних закутків на широкий публічний загал. І це захоплює, бо в поточному контексті розмова Агеєвої та Забужко чується в рази цікавішою, ніж розмова того самого простигосподи Алекса Фрідмана із Зеленським. І справа не в тому, що Зеленський не має, що розповісти, справа в тому, що у Фрідмана запитання не те що тупуваті, але їм явно не вистачає дорослої глибини. Він не про те питає.
“Польові дослідження Забужко” я прочитав ще в 9-11 класах, бо ця книжка неясно яким чином опинилася у мене вдома (думаю, на той час вона була непристойним бестселером), і однозначно, що до її прочитання мене підштовхнула наявність слова “секс” у назві. Того сексу, на який розраховував, я там, ясно що, не знайшов, але книгу запамʼятав. Потім періодично почитував есеїстику і коли зʼявився грубезний, але художній “Музей покинутих секретів” із задоволенням його ковтнув (хоча так – мистецтво полягає в тому, щоб знайти, що викинути. ІМНО художка не має права бути довшою, ніж Іліада чи Одіссея). І попри те, що з пані Оксани останнім часом просто пре нарцисизм, ми його їй толеруємо, бо ж: 1. вона говорить речі, які на 120% резонують із мовчазним суспільним договором пасіонарної меншості, 2. вона справді дуже чіпко пише, навіть незважаючи на ці довжелезні складнопідрядні речення, 3. має повне право “кричати” після років “спокійних розмов” (як та жіночка з плакатом – “I can’t believe I still protesting this shit!”).
Якщо коротко та по суті саме цієї книжки, то всі есеї з неї по-різному ціляться в одну концепцію, яку Забужко намагається вже навіть не розтлумачити, а знервовано втовкмачити уже тепер в голови вестернерів: культура їсть армію на сніданок. Тобто, так, армія це однозначно надійний запобіжник в момент нападу, але – це завжди короткотерміновий запобіжник. Довготерміновий і набагато певніший запобіжник – це культура, яка і складається з мови як базової прошивки і віри як перевіреного часом суспільного репозиторію цінностей.
І якщо до нас, – як до колективного суспільного несвідомого, – факт екзистенційної значущості культури почав доходити тільки після перших ранкових лютневих прильотів по Харкову, Одесі, Києву, Дніпру, Франківську, Львову і т.д., то уявіть, як неможливо важко це донести до таких інфантильних і наївних у своїй безпечності вестернерів. Я вважаю, що нам дуже і дуже поперло саме в цю мить мати на нашому боці пані Оксану, в якій зійшлися декілька дуже потрібних нам рис: раннє щеплення від вірусу совка (“Код Гурніка”), філософська освіта, щоб вміти побачити і пояснити через раціо і логос, а також вроджена емоційна чуттєвість, щоб вміти загорнути це в правильний патос.
В мене все. Нам пощастило. Бережімо Забужко, вона нам дуже треба. Давайте працювати над її нобелем – вже хтось-щось робить?
Мені більше не цікаво слухати і читати про успєшний успєх, самовдосконалення і науково-популярні тренди. Мені цікаво слухати про навіть не локальні суспільні, але глобальні гуманістичні виклики, які ми, українці, тут і зараз проговорюємо. Різноманітність, глибина і якість дискусії просто вражає. Не те, що ми не мали цих дискутантів і тем раніше, мали, але тепер ці обговорення винесені з навколо-академічних закутків на широкий публічний загал. І це захоплює, бо в поточному контексті розмова Агеєвої та Забужко чується в рази цікавішою, ніж розмова того самого простигосподи Алекса Фрідмана із Зеленським. І справа не в тому, що Зеленський не має, що розповісти, справа в тому, що у Фрідмана запитання не те що тупуваті, але їм явно не вистачає дорослої глибини. Він не про те питає.
“Польові дослідження Забужко” я прочитав ще в 9-11 класах, бо ця книжка неясно яким чином опинилася у мене вдома (думаю, на той час вона була непристойним бестселером), і однозначно, що до її прочитання мене підштовхнула наявність слова “секс” у назві. Того сексу, на який розраховував, я там, ясно що, не знайшов, але книгу запамʼятав. Потім періодично почитував есеїстику і коли зʼявився грубезний, але художній “Музей покинутих секретів” із задоволенням його ковтнув (хоча так – мистецтво полягає в тому, щоб знайти, що викинути. ІМНО художка не має права бути довшою, ніж Іліада чи Одіссея). І попри те, що з пані Оксани останнім часом просто пре нарцисизм, ми його їй толеруємо, бо ж: 1. вона говорить речі, які на 120% резонують із мовчазним суспільним договором пасіонарної меншості, 2. вона справді дуже чіпко пише, навіть незважаючи на ці довжелезні складнопідрядні речення, 3. має повне право “кричати” після років “спокійних розмов” (як та жіночка з плакатом – “I can’t believe I still protesting this shit!”).
Якщо коротко та по суті саме цієї книжки, то всі есеї з неї по-різному ціляться в одну концепцію, яку Забужко намагається вже навіть не розтлумачити, а знервовано втовкмачити уже тепер в голови вестернерів: культура їсть армію на сніданок. Тобто, так, армія це однозначно надійний запобіжник в момент нападу, але – це завжди короткотерміновий запобіжник. Довготерміновий і набагато певніший запобіжник – це культура, яка і складається з мови як базової прошивки і віри як перевіреного часом суспільного репозиторію цінностей.
І якщо до нас, – як до колективного суспільного несвідомого, – факт екзистенційної значущості культури почав доходити тільки після перших ранкових лютневих прильотів по Харкову, Одесі, Києву, Дніпру, Франківську, Львову і т.д., то уявіть, як неможливо важко це донести до таких інфантильних і наївних у своїй безпечності вестернерів. Я вважаю, що нам дуже і дуже поперло саме в цю мить мати на нашому боці пані Оксану, в якій зійшлися декілька дуже потрібних нам рис: раннє щеплення від вірусу совка (“Код Гурніка”), філософська освіта, щоб вміти побачити і пояснити через раціо і логос, а також вроджена емоційна чуттєвість, щоб вміти загорнути це в правильний патос.
В мене все. Нам пощастило. Бережімо Забужко, вона нам дуже треба. Давайте працювати над її нобелем – вже хтось-щось робить?
May 26, 2025
«Наша Європа» — приклад майстерної інтелектуальної провокації, в якій Забужко вправляється ще з часів брошурки «Дві культури» (1990). Найновіший приклад такої провокативної поведінки — коли в лютому 2024 року на прес-конференції на Берлінале у неї в телефоні, який «випадково забули вимкнути», гучно спрацювало сповіщення про повітряну тривогу в Україні. Та, крім продуктивних провокацій, «Наша Європа» ще й засвідчує бажання авторки заповнити ті наші найприкріші лакуни, які б уже давно мали бути заповнені, якби українські культурно-політичні інституції працювали так, як треба. І в чомусь ці власні вимушені зобов’язання Оксани Забужко подібні на камінь, який «на гору круту крем’яную» підіймає Сергій Жадан: в країні, де нормально працює Мінкульт, Міносвіти та інші Мін-и, вони б обоє займалися лише літературою, а не мали б «знову лізти в танк» чи гоцати на сцені з «Собаками», збираючи гроші на ЗСУ.
більше тут: https://tyzhden.ua/nasha-zabuzhko-pro...
більше тут: https://tyzhden.ua/nasha-zabuzhko-pro...
June 12, 2025
Дякую Видавництво "Комора" за можливість стати одним із перших читачів нової збірки есеїстики «Наша Європа» Оксани Стефанівни Забужко і написати цю рецензію.
Незмінно вдячний редакції сайту Буквоїд за те, що ділюся враженнями про прочитані важливі книги сьогодення, а усім мужнім воїнам Сил оборони України –за захист щодня, щохвилини та змогу читати книги рідною мовою.
В процесі читання часто виникає бажання дізнатися більше про книги, авторів, явища українського та \або світового літературного процесу, про які Оксана Стефанівна згадує одним рядком, лінком або ж “залишає для майбутніх дослідників…” На жаль, не маю змоги тут і зараз розповідати більше про всі нотатки та виписки, які зробив для себе, але впевнений, що “Наша Європа” - це книга, що змінює світогляд, формує українську та європейську громадянську позицію та візію майбутнього кожного, хто її прочитає.
http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2...
Незмінно вдячний редакції сайту Буквоїд за те, що ділюся враженнями про прочитані важливі книги сьогодення, а усім мужнім воїнам Сил оборони України –за захист щодня, щохвилини та змогу читати книги рідною мовою.
В процесі читання часто виникає бажання дізнатися більше про книги, авторів, явища українського та \або світового літературного процесу, про які Оксана Стефанівна згадує одним рядком, лінком або ж “залишає для майбутніх дослідників…” На жаль, не маю змоги тут і зараз розповідати більше про всі нотатки та виписки, які зробив для себе, але впевнений, що “Наша Європа” - це книга, що змінює світогляд, формує українську та європейську громадянську позицію та візію майбутнього кожного, хто її прочитає.
http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2...
November 3, 2025
Забужко, як завжди, вражає. Як завжди, відкриває очі, змінюючи ставлення до всього, що відбувається зараз у суспільстві, у культурі, додаючи нових нюансів до того, що ми знаємо.
Пояснює, чому ми (українці) такі як є, і чому європейці сприймають нас так як сприймають - злегка зневажливо, як недо-Європу, недостатньо освічених і цивілізованих wannabe.
Які наслідки того, що СССР нас ізолював від світу? А вони й досі є. Наприклад, фільм «Богемна рапсодія» в нас не сприйняли так, як за кордоном, бо ми не в курсі про благодійний концерт «Queen», що був присвячений боротьбі з голодом в Ефіопії. Тож усесвітньо відомі символи в нас не відчитуються, бо ми дійсно в якому сенсі не освічені так, як Європа.
Про схожість доль Чехії та України в плані боротьби з комуністичним режимом та занепадом націй.
Водночас це найлегша для читання і сприйняття збірка есеїв Забужко. Тож якщо вам було складно читати її інші книжки, почніть з цієї.
Пояснює, чому ми (українці) такі як є, і чому європейці сприймають нас так як сприймають - злегка зневажливо, як недо-Європу, недостатньо освічених і цивілізованих wannabe.
Які наслідки того, що СССР нас ізолював від світу? А вони й досі є. Наприклад, фільм «Богемна рапсодія» в нас не сприйняли так, як за кордоном, бо ми не в курсі про благодійний концерт «Queen», що був присвячений боротьбі з голодом в Ефіопії. Тож усесвітньо відомі символи в нас не відчитуються, бо ми дійсно в якому сенсі не освічені так, як Європа.
Про схожість доль Чехії та України в плані боротьби з комуністичним режимом та занепадом націй.
Водночас це найлегша для читання і сприйняття збірка есеїв Забужко. Тож якщо вам було складно читати її інші книжки, почніть з цієї.
July 27, 2025
Це збірка есеїв про Європу і місце України в ній.
Важко написати рецензію на цю книжку, бо тут треба сідати і з олівчиком розглядати кожен абзац, виписувати дати, читати про історичні події, робити паузу на прочитання «Трагедії Центральної Європи» Мілана Кундери, що я власне і робила.
На есей Кундери пані Оксана часто посилається, а потім полемізує з цим текстом і викладає свою «Нову Трагедію Центральної Європи».
У результаті маю + 10 пунктів у список книжок та фільмів.
Також раджу додатково до книги подивитися відеозапис презентації книжки на «Книжковому Арсеналі». Є на ютюбі.
Ця книжка викликає у мене інтелектуальний захват. Я тішуся, що Оксана Забужко живе в наш час, і збираюся прочитати усе, що вона написала чи напише. Вона блискуча, розумна і ерудована, зухвала, неперевершена.
✨ 10 з 10
Важко написати рецензію на цю книжку, бо тут треба сідати і з олівчиком розглядати кожен абзац, виписувати дати, читати про історичні події, робити паузу на прочитання «Трагедії Центральної Європи» Мілана Кундери, що я власне і робила.
На есей Кундери пані Оксана часто посилається, а потім полемізує з цим текстом і викладає свою «Нову Трагедію Центральної Європи».
У результаті маю + 10 пунктів у список книжок та фільмів.
Також раджу додатково до книги подивитися відеозапис презентації книжки на «Книжковому Арсеналі». Є на ютюбі.
Ця книжка викликає у мене інтелектуальний захват. Я тішуся, що Оксана Забужко живе в наш час, і збираюся прочитати усе, що вона написала чи напише. Вона блискуча, розумна і ерудована, зухвала, неперевершена.
✨ 10 з 10
September 28, 2025
Трагедію Голокосту слід бачити не в тому, наполягала вона, що Айнштайн мусив пакувати валізи й виноситись за океан, а в тому, що вбили маленького Йоселе з сусіднього кварталу, нехай він і погано вчився в школі й нікому, крім своїх батьків, не був потрібен. Перефразовуючи це в реаліях сьогодення, можна сказати: трагедія української культури сьогодні не в тому, що мобілізувався до війська Жадан, -до нього добровольцями пішли на фронт сотні наших письменників, поетів, артистів, музикантів, науковців, і близько сотні з них уже загинули, а в тому, що всі ці жертви так і не зробили її в очах Заходу ані на крихітку видимішою. Сьогоднішніх Нобелівських лавреатів смерть Навального в російській тюрмі вражає більше, аніж 535 розстріляних росіянами в своїх ліжечках українських дітей, разом узятих. «Маленький Йоселе» й далі не потрібен нікому, крім своїх батьків.
August 27, 2025
Дуже неоднорідна книжка, складена як збірка есеїв, передмов та дописів Оксани Стефанівни в період з 2018 по 2024 роки. Пані Забужко, як завше, дуже влучна на слово, мені подобається її читати. А з цієї збірки, здається, я зуміла краще зрозуміти бекґраунд авторки, дещо було вельми цікаво для себе відкрити. Частина зі сердитими нотатками запам’ятається найбільше, як каже авторка: «Браво!».
[… ось так, малята, записуйте-записуйте, а ви думали, СРСР — це вам що, «варєнічная «Катюша»»?..]
[… ось так, малята, записуйте-записуйте, а ви думали, СРСР — це вам що, «варєнічная «Катюша»»?..]
October 14, 2025
Критично, майстерно, інформативно і дуже цікаво! Після прочитання розкладаєш те все по шухлядкам свідомості, думаєш далі.
Крім того, Пані Забужко додає величезну кількість посилань, QR кодів, пояснень, що робить читання ще більш захопливим і свідомо / несвідомо ти починаєш складати свій наступний список літератури.
Крім того, Пані Забужко додає величезну кількість посилань, QR кодів, пояснень, що робить читання ще більш захопливим і свідомо / несвідомо ти починаєш складати свій наступний список літератури.
December 15, 2025
"Наша Європа" дуже мені сподобалася. Ці есе такі потрібні нам у цей тяжкий час. Деякі з них такі неймовірні - наче із подругою на кухні посиділа поговорила, побідкалася, посумувала, побачила світ у кінці тунелю і пішла. У цій книзі багато згадок про літературні твори, фільми, композиторів, яких потрібно увібрати в себе. Дякую за цю книгу!
October 2, 2025
Мій перший Забужківський нонфік, це була неймовірна подорож, ще би всі освітні прогалини заповнити
January 5, 2026
давно вже не було такого
читаючи, відчула, що зі мною говорять як з дорослою, як з рівнею
читаючи, відчула, що зі мною говорять як з дорослою, як з рівнею
January 19, 2026
Коли прагнула відповідей, бо вже не було сил дивуватись світові. Потім скупила усі видані есеї пані Оксани - як вода у спраглий ґрунт, всі її думки і висновки.
Displaying 1 - 22 of 22 reviews