«По той бік серця» — один з найцікавіших та найоригінальніших творів Юрія Смолича, химерний роман, у якому двійко героїв-антиподів мають одне ім’я та прізвище й упродовж понад десятка років перетинаються, переживаючи найнеймовірніші події: від знайомства на пароплаві до Києва й до загибелі — от власне, кого з них? Обидва пройдуть крізь більшовицький переворот 1917-го, зустрінуться в петлюрівській армії, на еміграції в Берліні й за амністією повернуться до Радянської України, де їхні пригоди будуть не менш химерними. Час від часу їх супроводжує й автор, аж ніяк не епізодичний герой власного роману.
Твір багатошаровий, сповнений гротеску й іронії, за якими читачеві ще важко було відгадати страх перед новою владою й тоталітарним майбутнім, яке от-от проявить себе в усій своїй хижості. Водночас автор не міг не захоплюватися індустріальним поступом, який, укупі з українізацією, створював ілюзію імовірності побудови сильної й заможної України. Марно шукати в романі приписуваної радянськими літературознавцями критики українського націоналізму чи звеличення радянської влади. Після 1930 року роман «По той бік серця» жодного разу не перевидавався.
Дуже сильний, недооцінений і прогресивний (сучасний) для свого часу роман. Дикуватий експериментальний модернізм, який перестрибує у постмодернізм, і це у 1929 році. Навіть не знаю, з чим порівняти. Ґомбрович? Монті Пайтон? Шоу Довгоносиків? Найбільше він вражає своєю дурнуватістю - як і багато визначних українських текстів, це тупо прикол (де українці - там приколи). Страшна і кривава історія Перших визвольних змагань тут показана очима двох придурків: один хитросракий опортуніст, другий екзальтований ідіот. Звідси випливає іронічна дистанція до всіх історичних подій: Смолич, здається, однаково мав у рот і червоних, і білих, і жовтоблакитних. Власне, ця іронічна дистанція дуже бісить, особливо зараз, особливо знаючи ганебні деталі біографії самого Смолича. Але така вже несправедливість vita brevis: автор помирає, а мистецтво продовжує жити і розповідати щось дуже важливе. Навіть крізь товщу приколів тут сочиться справжній людський біль.
Ура! Я досягла мети на гудрідзі і одночасно читаю не 10 книжок, а тільки 9. А це доволі складно для людини, яка спершу починає щось читати, а потім лишає книжку в іншому місці на пару днів. Чи місяців. І взагалі. Тішуся цьому невимовно.
А тепер до Смолича. Максимально неочікуваний для мене текст. Попередньо я читала «Господарство доктора Гальванеску» і це зовсім інша історія. Так, текст — продукт свого часу, але який же дотепний, часом навіть жорстко сатиричний.
Одне я знаю точно — треба буде якось ще раз прицільно перечитати. І обговорити з розумними людьми.
Текст 1928 року і це неймовірна іронія (саркастичніше, ніж "Бійня номер п'ять" Воннегута!) Ми є свідками подій з 1916 по 1928 рік: Перша світова, більшовики, денікінці, армія УНР, махновці, концтабори, еміграція, повернення до срср, індустріалізація та НЕП у Харкові... Як може десятиліття вмістити в собі стільки всього? Як на трагічні події можна дивитись очима героїв, які ділять одне ім'я, але "один з них дурень, інших сучий син"? Дуже сміливо, дуже смішно і дуже болісно. Книга настільки смілива, що декілька разів перевіряєш, що це 1928 рік, точно? Як так може бути?
Юрій Смолич (Георгій Корнелійович Смолич) у 1920-х жив в Харкові в тому ж будинку "Слово", редагував "УЖ", дружив з Йогансеном і іншими, був театральним критиком, написав один з перших українських творів наукової фантастики "Останній Ейджевуд".. І настали 1930-ті роки... "2 лютого 1935 року заступник начальника ХОУ НКВС УРСР Камінський дав завдання: "Снимите секретно 3-го февраля с. г. и доставьте пом. нач. СПО тов. ЯКУШЕВУ писателя СМОЛИЧА Юрия Корнеевича 1900 года рождения, проживающего в доме "Слово" кв. 63". Незабаром йому відзвітували: "На Ваше задание сообщаем, что гр-н СМОЛИЧ Юрий Корнеевич 9-го февраля был секретно снят и доставлен тов. ЯКУШЕВУ". Якушев: "13 февраля был завербован для секретной работы по украинским литературным кругам писатель СМОЛИЧ Юрий Корнеевич, под псевдонимом "СТРЕЛА". На длительном допросе СМОЛИЧ сознался, что он входил в националистическую группировку писателей, к которой принадлежали писатели ВРАЖЛЫВЫЙ, ПОДМОГИЛЬНЫЙ Валериан и ПОЛИЩУК Валериан и друг. арестованные за участие в террористической организации..."
Що саме робились на тих допитах, ми можемо мати уявлення. Юрій Смолич не поїхав в Сибір і вижив, тому що почав "співпрацювати". Це дало йому можливість дожити до 75 років, займати високі посади, їздити закордон та мати різноманітні відзнаки. Процитую Ірину Цимбал, з її статті і дані справи: "Якщо вам здається, що я виправдовую Смолича, то вам здається. Є факти. Юрій Смолич був інформатором секретних служб. Юрій Смолич був прекрасним письменником і мемуаристом. І був людиною - слабкою, але талановитою" 💔