Бомонд на краю імперії: держава і сцена в радянській Україні

by Mayhill C. Fowler, Мейгіл Фавлер, Ярослава Стріха (переклад)

Вважлива монографія історикині та дослідниці театру Мейгіл Фавлер (у блискучому перекладі українською Ярослави Стріхи), вперше виданої University of Toronto Press у 2017 році.

В українській редакції, що підготовлена спільно із Центром міської історії видання, авторка досліджує складні стосунки між мистецтвом та державою в радянській Україні у 1920–1930-х роках через колективну біографію митців та чиновників, які творили культуру у розмаїтому середовищі Харкова того часу. Головні герої цієї книги — Лесь Курбас, Микола Куліш, Остап Вишня — створювали сучасний новаторський театр на рівні найкращих європейських зразків, проте їхні імена все ще маловідомі і перебувають на маргінесах досліджень. Як це сталося? Мейгіл Фавлер пише про парадокси радянської мистецької культури та її трансформацію: від унікальних мистецьких центрів на периферії колишньої імперії (зокрема у Харкові) до централізації культури у Москві; від спільної розбудови нової української культури митцями і чиновниками до «об’єднання світу бюрократії та світу мистецтва», де «стерся розрив між держслужбовцями і служителями мистецтва, що породило типажі офіційних митців і чиновників від мистецтва в сталінських 1930-х роках». Система, де «митці набували владу завдяки стосункам із державою, а держава набувала владу, підтримуючи культуру» і є тим світом бомонду, «унікальним для Радянського Союзу поєднанням мистецтва й держапарату, [де]… митці були такими важливими, що отримували і найвищі відзнаки, і в’язничні терміни або кулю в голову.»

«Але передовсім театр — це гра. Для того щоб добре грати на сцені, потрібна спонтанність, хист до імпровізації і творчість. Щоб добре грати перед публікою, треба бути готовими проживати емоції та очікувати неочікуване. Інакше кажучи, планування й контроль, які асоціюються в нас із радянським проєктом, несумісні з доброю виставою. Отже, світ театру дає нам змогу дослідити парадокси радянської мистецької культури: театр за своєю природою — медіум не масовий, але в ті роки його створювали для радянських народних мас. Театр — місце спонтанності й гри, а в СРСР він розвивався за диктатури, яка намагалася все спланувати й проконтролювати. Театр представляв навколишній світ і водночас намагався його змінити.»

Genres: Lit Crit

384 pages, Paperback

First published January 1, 2017

Reviews

[Ярослава]

Сьогодні, якраз у день народження авторки, видавництво Родовід оголосило передзамовлення книжки "Бомонд на краю імперії: держава і сцена в радянській Україні" Мейгіл Фавлер у перекладі yours truly!

Про що ця книжка?

* Про те, як Радянський Союз намагався перетравити культурне розмаїття й естетичну непередбачуваність нинішніх українських земель, де все точно не було покірним і монолітно російським, і перетворити натомість на унормовану совєтську провінцію. Одним із засобів була регламентація ролі й особливостей усіх різних культур, які співіснували, конфліктували й разом творили тут: і в кожну з цих різних ідентичностей треба було вписати ще й радянську іпостась (умовно, "гаразд, вони там себе українцями вважають - сконструюймо, що значить бути радянським українцем").

* Про різні моделі взаємодії митця і влади: ми багато думаємо про моменти, коли влада нищить митця, але менше - про нерозривно переплетену, як у 1920-ті, фактуру бюрократії, мистецьких інституцій і творців, про бюрократів на службі в мистецтва і митців на службі в бюрократії, які разом у ході непростого діалогу творили спільне культурне поле. І життєві перспективи митця часто залежали не лише від вибору творчої стратегії чи ще чогось такого піднесеного, а від суто бюрократичних чинників - скажімо, в інституціях якого підпорядкування він працює (республіканських, всесоюзних чи ще якихось). Книжка побудована на порівняннях типологічно подібних митців, (Лесь Курбас і Соломон Міхоелс, Вишня і Ільф-і-Петров, і так далі), які обрали різні національні традиції, а тому потрапили не тільки в різні культурні історії, а й у різні бюрократичні історії - і це зумовлювало дуже різні фінали (ну, ми ж розуміємо, що те, за що російського митця покартали б пальчиком, if that, для українського могло стати вироком? тут це продемонстровано на прикладах).

* Про яскраве, екстравагантне, інноваційне, подекуди комічне, подекуди трагічне театральне життя 1920-х. Про самодіяльні театри в таборах і їхню специфіку (єдині на весь союз театри, де орієнтувалися на думку глядачів, а не чиновників!). Про складнощі коренізації (скажімо, для польського театру в Києві не вистачало ані зацікавлених глядачів, ані компетентних акторів, спроможних відговорити роль польською - і про те, як ці виклики долали; чи от про те, як гардеробник єврейського театру звертався в Політбюро зі скаргою на низьку відвідуваність і благав, щоб до них Постишев на виставу прийшов, бо треба ж заманити глядача). Про те, як митці вписували технічні й естетичні інновації навіть у нібито найплоскіші, санкціоновані згори репертуари. Про Курбаса, Куліша, Вишню, вир наших двадцятих - у компаративній перспективі і з інституційної точки зору, про яку я зазвичай не задумувалася.

Мою давнішу англомовну рецензію в In Geveb можна почитати тут.

Редакторка перекладу, заодно й наукова редакторка: Ярина Цимбал, найкраща кандидатура на цю ролю.
А ще в українському виданні неймовірний дизайн і верстка Володимира Гавриша, ви тільки гляньте на сторінці передзамовлення!

P.S. Я познайомилася з Мейгіл, коли була десь на другому курсі аспірантури, а вона робила постдок при Гарвардському українознавчому інституті й періодично заходила послухати курс професора Грабовича, на який я була записана. Я дивилася на неї дуже захопленими очима й думала: вау, вона така розумна, хочу бути такою, коли виросту! І от я виросла і переклала її книжку! (Ну, насправді переклала ще десь під час пандемії, але от книжка нарешті побачить світ - тож передаю вітання собі часів початку аспірантури, бо я часів початку аспірантури була б просто в захваті. Втім, нинішня я також!))

[Ярослава]

Panas Saksahanskyi (Tobilevych), a prominent Ukrainian turn-of-the-century director and an author of somewhat picaresque memoirs describing his lengthy career in theater, once recounted the experience of touring the inner provinces of the Russian Empire with his troupe. The process involved obtaining temporary residence permits for the troupe’s Jewish orchestra conductor and tailor, a process as tiresome as it was rich with comedic fodder for the eventual memoirs. In one case, the prevaricating governor of Kazan refused to issue a permit, but postponed his decision for so long that it did not reach the theater until after the tour was complete, and the troupe was back at its home base in Kyiv for some months (Po shliakhu zhyttia, Kyiv: 1935, p. 165-166). Other than illustrating the fact that the system’s inefficiency could often be relied on to mitigate its inhumanity, the anecdote also provides a glimpse of the intercultural dialogue and artistic collaboration that flourished in the ethnically, religiously, and culturally diverse land that was officially known as the Russian Imperial Southwest at the time of Saksahanskyi’s tour, and subsequently became Ukraine during the director’s lifetime. Simply put, culture was a joint venture. This diverse milieu, as well as its constructive and destructive dialogue with the authorities, is the focus of Mayhill Fowler’s book Beau Monde on Empire’s Edge: State and Stage in Soviet Ukraine (University of Toronto Press: 2017).

Beau Monde on Empire’s Edge documents the “unmaking of the Russian Imperial Southwest and the making of the Soviet cultural periphery” (10) through the history of theater, with particular attention to the brief period from the 1920s to the early 1930s in which the periphery was the place to be. This was partly due to korenizatsia, or “indigenization”: a series of affirmative action policies intended to promote cultural production in and official usage of languages of various ethnicities of the Soviet Union, with the goal of producing a Soviet iteration of their cultures (as the adage went, national in form and proletarian in content). In large-scale, state-orchestrated attempts to define the parameters of each folk culture, as well as in crafting the version of ethnic cultures that would accommodate the subjectivity of a loyal Soviet citizen, Fowler argues that theater played a prominent role, earning it a privileged position in Soviet society.

Read the rest of my review at In Geveb

[Yuliya Yurchuk · Rating 5 out of 5]

Це прекрасна книжка, де наші двадцяті живі, де Курбас і Куліш намагаються створити новий український театр, де в будинку Слово ще всі диві, коли ще є надія, що може бути українська радянська культура. Дві останні глави я ледь стримувала сльози, одні доносять на інших, в результаті майже ніхто не лишається живий... окрім слів.
Більше розширений відгук ось тут https://readingmouse.wordpress.com/20...

[Олександр · Rating 4 out of 5]

«Якби я знала наперед те, що знаю тепер, то писала б цю книжку інакше».

Булґаков – Куліш, Курбас – Міхоелс, Вишня – Ільф і Петров. Чи не дивне порівняння? Але авторка зауважує: «Я писала цю книжку з думкою, що читатимуть її радше дослідники радянської культури, ніж україністи», але для тих дослідників безперечно імена Булґакова, Ільфа і Петрова більш відомі, як би це тригерно не звучало.

Про інші тригери.

1️⃣Про багатоетнічність. Безперечно тоді на території УРСР жило багато національностей, але не варто ставити в один ряд корінне населення українців з росіянами, євреями та поляками. А таке прирівняння Курбаса і Міхоелса мені дике взагалі: «Два театральні генії з етнічних меншин, українець і єврей, стали жертвами радянського режиму…»

2️⃣ По тексту взагалі відсутній період УРН/Гетьманщини, там десь зринають згадки про них, як частину Громадянської війни, але культурних згадок немає, хоча є період Російської імперії, ну а всі герої звісно браві комуністи.

3️⃣ Пишучи про Київ періоду громадянської війни саме Булґакова цитується, а згадка про те, що петлюрівці вбили єврея в місті: «Каплер пам’ятає, що бачив на вулиці свого друга, убитого петлюрівцями…» — ідеальна проросійська пропаганда для західних читачів, бо альтернативи там нема, і саме таким вбачатимуть Київ — булґаківським і з єврейськими погромами.

📌 Безперечно, ті частини книжки, які стосуються саме так званого «літературного ярмарку» були чудові і вони мені врятували враження від праці. Згадки культурних діячів не лише УРСР, а інших республік також важливі, бо зазвичай ми розглядаємо той період в своїй бульбашці, і не знаємо про те, що відбувалося в Грузії чи Білорусі.

📎 Що ж, це важлива книжка з безліччю матеріалів, яку варто читати і перечитувати, але варто розуміти, що вона написана в совєцькому ключі.