What do you think?
Rate this book
Ану бігом ходіть їсти!
Ми те, що ми думаємо. Ми те, як ми мислимо. Ми те, що в нашій родовій пам’яті. Часом у ній відкриваються глибини, зазирати в які навіть лячно, але не зазирнути не можемо: це наш обов’язок і потреба.
«Поштівки» від Xристини Кішик творилися загалом із життя, прожитого в координатах родини, друзів та знайомих. Ми майже всі живемо подібно, але й різно, бо досвід наших дідів-прадідів та бабів-прабабів у кожного свій, а загалом народний досвід і складається з того, що вони зазнали: імперські кривди, війни, тяжка праця, родинні втрати, голод… Вижити-пережити-виплекати дітей — вивчити їх і навчити, щоб їм пощастило більше в цьому не завжди привітному світі, — ось що було провідною думкою в наших українських родах… Тому ми тут і тепер. У своїй хаті. Зі своєю правдою. Вільні.
«Поштівки» від Xристини Кішик творилися загалом із життя, прожитого в координатах родини, друзів та знайомих. Ми майже всі живемо подібно, але й різно, бо досвід наших дідів-прадідів та бабів-прабабів у кожного свій, а загалом народний досвід і складається з того, що вони зазнали: імперські кривди, війни, тяжка праця, родинні втрати, голод… Вижити-пережити-виплекати дітей — вивчити їх і навчити, щоб їм пощастило більше в цьому не завжди привітному світі, — ось що було провідною думкою в наших українських родах… Тому ми тут і тепер. У своїй хаті. Зі своєю правдою. Вільні.
256 pages, Hardcover
Published January 1, 2024
2 people are currently reading
8 people want to read
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 2 of 2 reviews
November 10, 2025
Існує багато способів висловити теплі почуття. Якщо гарненько подумати, то можна побачити взаємозв’язок між кожним поколінням і способом, який вони для цього вибирають.
Наприклад, зараз про це часто свідчить сердечко на екрані смартфона. Або не сердечко. Іноді отриманий у повідомленні дотепний мем означає, що ми комусь цікаві, хтось хоче підняти нам настрій, хтось про нас пам’ятає.
Що робили до емодзі і мемів? Іноді скидали пісню. Якусь таку особливо гарну. Радили фільм. Чи книжку.
А ще раніше?
Пречудову книжку дали мені в руки. Той випадок, коли твір сам мене знайшов. Книжка називається “Ану бігом ходіть їсти”, написала її львівська етнопсихологиня Христина Кішик. Це книжка — легке, цікаве і дуже тепле дослідження авторки, як наші бабусі і дідусі висловлювали любов. Люди цього покоління майже ніколи не говорили словами “Я тебе люблю” або “Я тебе вже пробачила”. Натомість вони звикли виражати найкращі, найважливіші почуття через готування їжі, запрошення до столу, побутові справи, через накази типу “Вдягни шапку”. Іноді казали щось колке, хоча мали на увазі ніжне.
Події книжки відбуваються у селі на Львівщині, у часи дитинства авторки. Мені сподобалося оце занурення у, так би мовити, доцифрові часи. У тексті дуже багато побутових деталей і для мене це так, ніби побувати у своєму дитинстві. Хоча моє пройшло у Криму, це зовсім інший регіон, втім я впізнала у цих історіях багато традицій і звичок своєї родини теж.
Одержимість їжею. Надлишок її. Звичка готувати неймовірну кількість працемістких страв перед святами. Таку кількість калорій фізично неможливо спожити, та й шкідливо. Втомлюватись, горювати, що домашні і гості знову не з’їли і половини. Наступного разу повторити все те саме.
Острах засудження. Оці думки про те, що родину оцінюють за чистотою вікон, за білизною стін і симетрією в’язаних серветок… І кожна родина вкладає у наведення порядку у себе вдома стільки сил, що ні в кого не залишається ані бажання, ані можливості насправді перейматися, що ж там у сусідів. Ви хоч раз приходили до когось у гості, щоб ватною паличкою перевірити чистоту поверхонь?
Бажання бути не гірше за інших. І кожен так боїться, і через це всі роблять багато нікому непотрібних речей.
І всі ці нібито “неправильні” звички наших старших потім стають тим, за чим ми найбільше сумуємо.
Мені дуже сподобалась передана у книжці родинна атмосфера. Залученість всіх у спільні справи. У ній багато дотепних історій (моя улюблена — про щавель для зеленого борща). Суперово передана говірка того покоління: щира, емоційна, щедра на діалектизми. Не мова, а музика.
У книжці також є сумні моменти і роздуми, зокрема про те, що старшому поколінню дісталося чимало травматичного досвіду — і через це їм так складно, навіть фізично складно, вимовити “я тебе люблю”.
Чудова книжка про дуже важливі речі. Я проковтнула її за кілька днів і з великим задоволенням. Раджу прочитати всім: незалежно від вашого регіону, ви впізнаєте у ній щось своє. Окремо рекомендую купувати цю книжку на подарунки для старших читачів, їм особливо приємно буде зануритися у ті часи, коли домівку прикрашали килимами з ромбиками, подушки потрібно було збивати і кожна родина мала сервіз “лише на свята”.
Наприклад, зараз про це часто свідчить сердечко на екрані смартфона. Або не сердечко. Іноді отриманий у повідомленні дотепний мем означає, що ми комусь цікаві, хтось хоче підняти нам настрій, хтось про нас пам’ятає.
Що робили до емодзі і мемів? Іноді скидали пісню. Якусь таку особливо гарну. Радили фільм. Чи книжку.
А ще раніше?
Пречудову книжку дали мені в руки. Той випадок, коли твір сам мене знайшов. Книжка називається “Ану бігом ходіть їсти”, написала її львівська етнопсихологиня Христина Кішик. Це книжка — легке, цікаве і дуже тепле дослідження авторки, як наші бабусі і дідусі висловлювали любов. Люди цього покоління майже ніколи не говорили словами “Я тебе люблю” або “Я тебе вже пробачила”. Натомість вони звикли виражати найкращі, найважливіші почуття через готування їжі, запрошення до столу, побутові справи, через накази типу “Вдягни шапку”. Іноді казали щось колке, хоча мали на увазі ніжне.
Події книжки відбуваються у селі на Львівщині, у часи дитинства авторки. Мені сподобалося оце занурення у, так би мовити, доцифрові часи. У тексті дуже багато побутових деталей і для мене це так, ніби побувати у своєму дитинстві. Хоча моє пройшло у Криму, це зовсім інший регіон, втім я впізнала у цих історіях багато традицій і звичок своєї родини теж.
Одержимість їжею. Надлишок її. Звичка готувати неймовірну кількість працемістких страв перед святами. Таку кількість калорій фізично неможливо спожити, та й шкідливо. Втомлюватись, горювати, що домашні і гості знову не з’їли і половини. Наступного разу повторити все те саме.
Острах засудження. Оці думки про те, що родину оцінюють за чистотою вікон, за білизною стін і симетрією в’язаних серветок… І кожна родина вкладає у наведення порядку у себе вдома стільки сил, що ні в кого не залишається ані бажання, ані можливості насправді перейматися, що ж там у сусідів. Ви хоч раз приходили до когось у гості, щоб ватною паличкою перевірити чистоту поверхонь?
Бажання бути не гірше за інших. І кожен так боїться, і через це всі роблять багато нікому непотрібних речей.
І всі ці нібито “неправильні” звички наших старших потім стають тим, за чим ми найбільше сумуємо.
Мені дуже сподобалась передана у книжці родинна атмосфера. Залученість всіх у спільні справи. У ній багато дотепних історій (моя улюблена — про щавель для зеленого борща). Суперово передана говірка того покоління: щира, емоційна, щедра на діалектизми. Не мова, а музика.
У книжці також є сумні моменти і роздуми, зокрема про те, що старшому поколінню дісталося чимало травматичного досвіду — і через це їм так складно, навіть фізично складно, вимовити “я тебе люблю”.
Чудова книжка про дуже важливі речі. Я проковтнула її за кілька днів і з великим задоволенням. Раджу прочитати всім: незалежно від вашого регіону, ви впізнаєте у ній щось своє. Окремо рекомендую купувати цю книжку на подарунки для старших читачів, їм особливо приємно буде зануритися у ті часи, коли домівку прикрашали килимами з ромбиками, подушки потрібно було збивати і кожна родина мала сервіз “лише на свята”.
May 30, 2025
Якщо ваше дитинство минуло в селі на Галичині, у бабусиній хаті, то ця книга перенесе вас в ті безтурботні (а в когось може і не дуже) часи.
Книга складається з 10 розділів ("поштівок") де авторка у випадковому порядку розказує про своє життя, а зокрема про стосунки і взаємодію зі своєю бабусею. Тут є багато таких знайомих діалектних словечок (значення яких пояснюється у виносках), які гріють душу і нагадують мені мою бабусю.
Книгу я читала дуже довго, після деяких розділів клубок підступав до горла, і доводилось інколи на кілька днів чи тижнів брати перерву. Останні розділи було емоційно особливо важко читати.
Однак книгу однозначно рекомендую
Книга складається з 10 розділів ("поштівок") де авторка у випадковому порядку розказує про своє життя, а зокрема про стосунки і взаємодію зі своєю бабусею. Тут є багато таких знайомих діалектних словечок (значення яких пояснюється у виносках), які гріють душу і нагадують мені мою бабусю.
Книгу я читала дуже довго, після деяких розділів клубок підступав до горла, і доводилось інколи на кілька днів чи тижнів брати перерву. Останні розділи було емоційно особливо важко читати.
Однак книгу однозначно рекомендую
Displaying 1 - 2 of 2 reviews