What do you think?
Rate this book
Дар Евдотеї. Іспит Пам'яті
Книга перша і друга
520 pages, Hardcover
Published January 1, 2004
1 person want to read
About the author
Докія Гуменна
15 books2 followers До́кія Кузьмі́вна Гуменна́ — українська письменниця, член ОУП «Слово». Літературна діяльність почалася в Україні в середині 1920-х років. Літературна спадщина становить понад 30 томів.
Народилася 23 лютого (07 березня за новим стилем) 1904 р. в м. Жашків, Таращанського повіту, Київської губернії у селянській родині.
Закінчила педагогічну школу в м. Ставищі, навчалася у Інституті народної освіти. Почала друкуватися з 1924 року, стає членом спілки селянських письменників «Плуг».
У 1920—1930-ті рр. друкувала нариси («Стрілка коливається», 1930), репортажі, оповідання, повісті («Кампанія», 1931) в журналах «Червоний шлях», «Радянська література» тощо. 1924 року з'явився друком перший нарис «У степу».
Її репортажі «Стрілка коливається» (1930 р.) та «Ех, Кубань, ти Кубань хліборобная» (1931 р.), повість «Кампанія» звернули на себе увагу партійної цензури. З хвилею терору Докія Гуменна мусила замовкнути аж до початку Другої світової війни.
1937 року брала участь в археологічній експедиції при розкопках поселення трипільської культури біля села Халеп'я на Київщині під керівництвом Тетяни Пассек, за участю Євгена Кричевського, Михайла Макаревича, Віктора Петрова, Неоніли Кордиш. Отримані враження та історичні міркування стали основою для оповідань та нарисів («Ромашки на схилах», «З історії сивої давнини», «Таємниця черепка»), а також знайшли відображення в мемуарах письменниці.
Під час війни письменниця залишилася в Києві. Тут вона налагоджує стосунки з членами Спілки українських письменників, вступає до відновленої «Просвіти». 1941 року на сторінках додатку до літературного тижневика «Українське слово», що виходив під редакцією Олени Теліги, Гуменна опублікувала новелу «Пахощі польових квітів».
Утім, невдовзі нацисти розігнали Спілку письменників України та її чільних представників (подружжя Теліг, Ірлявського, Рогача) розстріляли в Бабиному Яру під Києвом. Оскільки Докія Гуменна на людях майже не з'являлася, в Києві подейкували, що вона замордована гестапо.
Насправді ж з квітня 1942 року Докія Гуменна працює молодшим науковим працівником Музею-архіву переходової доби.
Наприкінці Другої світової війни виїхала спочатку до Львова, далі — до Австрії, де почала упорядковувати свій літературний доробок, який не мала змоги друкувати в Україні. В Зальцбурзі виходить книга новел «Куркульська вілія» (1946 р.), а згодом друкується її головний чотиритомний твір-епопея «Діти чумацького шляху» (Мюнхен—Нью-Йорк — 1948–1951 рр.). Її подальше життя і творчість пов'язані з Чехословаччиною, Австрією, Німеччиною, Італією, Канадою та США.
Переїхавши до США Докія Гуменна продовжує активну літературну працю.
Померла Докія Кузьмівна Гуменна 4 квітня 1996 у Нью-Йорку. Похована на українському православному цвинтарі в Баунд-Бруку, штат Нью-Джерсі.
Творча діяльність
Авторка понад 20 прозових книг, що ставить серед найплідніших українських письменників у еміграції. Велику увагу приділяла студіям з історії, археології, стародавньої історії України. Це відобразилося в серії її творів: «Епізод із життя Європи Критської» (1957), казки-есеї «Благослови, Мати», «Золотий плуг» (1957), розповідь про Трипілля — «Минуле пливе в прийдешнє» (1978).
Загалом літературна спадщина Докії Гуменної становить понад 30 томів.
Гуменна Докія Кузьмівна — автор романів «Діти Чумацького Шляху» (1948–1951), «Хрещатий яр» (1956), «Скарга майбутньому» (1964) і «Золотий плуг» (1969); повістей "Де недавно ведмеді ходили " (1930), «Мана» (1952), «Велике Цабе» (1952), «Небесний змій» (1983); збірки нарисів «Багато неба» (1954); репортажів «Стрілка коливається» (1930), «Ех, Кубань, ти Кубань хліборобная» (1931), «Вічні вогні Альберти» (1959); збірок новел та оповідань «Серед хмаросягів» (1962), «Чотири сонця» (1969), «Внуки столітнього запорожця» (1981); мініатюр «Прогулянка алеями мільйоноліть» (1987), спогадів «Дар Евдотеї» (1990) та ін.
Народилася 23 лютого (07 березня за новим стилем) 1904 р. в м. Жашків, Таращанського повіту, Київської губернії у селянській родині.
Закінчила педагогічну школу в м. Ставищі, навчалася у Інституті народної освіти. Почала друкуватися з 1924 року, стає членом спілки селянських письменників «Плуг».
У 1920—1930-ті рр. друкувала нариси («Стрілка коливається», 1930), репортажі, оповідання, повісті («Кампанія», 1931) в журналах «Червоний шлях», «Радянська література» тощо. 1924 року з'явився друком перший нарис «У степу».
Її репортажі «Стрілка коливається» (1930 р.) та «Ех, Кубань, ти Кубань хліборобная» (1931 р.), повість «Кампанія» звернули на себе увагу партійної цензури. З хвилею терору Докія Гуменна мусила замовкнути аж до початку Другої світової війни.
1937 року брала участь в археологічній експедиції при розкопках поселення трипільської культури біля села Халеп'я на Київщині під керівництвом Тетяни Пассек, за участю Євгена Кричевського, Михайла Макаревича, Віктора Петрова, Неоніли Кордиш. Отримані враження та історичні міркування стали основою для оповідань та нарисів («Ромашки на схилах», «З історії сивої давнини», «Таємниця черепка»), а також знайшли відображення в мемуарах письменниці.
Під час війни письменниця залишилася в Києві. Тут вона налагоджує стосунки з членами Спілки українських письменників, вступає до відновленої «Просвіти». 1941 року на сторінках додатку до літературного тижневика «Українське слово», що виходив під редакцією Олени Теліги, Гуменна опублікувала новелу «Пахощі польових квітів».
Утім, невдовзі нацисти розігнали Спілку письменників України та її чільних представників (подружжя Теліг, Ірлявського, Рогача) розстріляли в Бабиному Яру під Києвом. Оскільки Докія Гуменна на людях майже не з'являлася, в Києві подейкували, що вона замордована гестапо.
Насправді ж з квітня 1942 року Докія Гуменна працює молодшим науковим працівником Музею-архіву переходової доби.
Наприкінці Другої світової війни виїхала спочатку до Львова, далі — до Австрії, де почала упорядковувати свій літературний доробок, який не мала змоги друкувати в Україні. В Зальцбурзі виходить книга новел «Куркульська вілія» (1946 р.), а згодом друкується її головний чотиритомний твір-епопея «Діти чумацького шляху» (Мюнхен—Нью-Йорк — 1948–1951 рр.). Її подальше життя і творчість пов'язані з Чехословаччиною, Австрією, Німеччиною, Італією, Канадою та США.
Переїхавши до США Докія Гуменна продовжує активну літературну працю.
Померла Докія Кузьмівна Гуменна 4 квітня 1996 у Нью-Йорку. Похована на українському православному цвинтарі в Баунд-Бруку, штат Нью-Джерсі.
Творча діяльність
Авторка понад 20 прозових книг, що ставить серед найплідніших українських письменників у еміграції. Велику увагу приділяла студіям з історії, археології, стародавньої історії України. Це відобразилося в серії її творів: «Епізод із життя Європи Критської» (1957), казки-есеї «Благослови, Мати», «Золотий плуг» (1957), розповідь про Трипілля — «Минуле пливе в прийдешнє» (1978).
Загалом літературна спадщина Докії Гуменної становить понад 30 томів.
Гуменна Докія Кузьмівна — автор романів «Діти Чумацького Шляху» (1948–1951), «Хрещатий яр» (1956), «Скарга майбутньому» (1964) і «Золотий плуг» (1969); повістей "Де недавно ведмеді ходили " (1930), «Мана» (1952), «Велике Цабе» (1952), «Небесний змій» (1983); збірки нарисів «Багато неба» (1954); репортажів «Стрілка коливається» (1930), «Ех, Кубань, ти Кубань хліборобная» (1931), «Вічні вогні Альберти» (1959); збірок новел та оповідань «Серед хмаросягів» (1962), «Чотири сонця» (1969), «Внуки столітнього запорожця» (1981); мініатюр «Прогулянка алеями мільйоноліть» (1987), спогадів «Дар Евдотеї» (1990) та ін.
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 of 1 review
December 28, 2025
Memoirs by one of our prominent emigrant writers who supported and developed Ukrainian identity for our nation abroad all those dozens of years when it was slowly killed and stifled in Ukraine proper. I have already read her novel “Хрещатий яр,” which was partly autobiographical, partly documentary, and I became instantly interested in her personality and life history, of course. Later, reading various books about Віктор Петров and all the “Ukrainian emigrant community,” I started to encounter mentions of Докія Гуменна’s memoirs and letters, with quite interesting quotes, so I wanted to read the memoirs as soon as possible, of course.
Well, it was a huge disappointment ((. I started very enthusiastically, as I really liked the author’s language, and her personality appealed to me (quiet and shy but with a strong sense of dignity). However, the more I read, the more bewildered and discouraged I was.
First of all, it should be said that the memoirs concern only the period up to 1941. I expected that the memoirs would describe more or less all her life, and I was especially interested in the wartime and her post-war life among the diaspora. However, a large part of the memoirs is dedicated to her childhood, and then almost everything is about her early literary work in the late 1920s / 1930s.
Also, her style is very vague and self-centered (of course, this is normal for any memoirs, but I mean that you mostly cannot even understand from this text the place and time of the events, and what was happening in society overall). She talks a lot about her relationships with various people and her own feelings (often quite weird and unpleasant), and the general impression of the memoirs is very “myopic.” I appreciated those few details that show us the epoch, but I was hardly interested in everything else. She admits herself that “знаю ж, що не володію реалістичним письмом,” and yes, you can see it from the memoirs as well. One of the repeating themes in her memoirs is her complaints about the absence of interesting and truly inspiring people around her, and how she was always lonely. It looks like she never found her soulmates, both in intimate life and as colleagues, which is not a problem until she agreed with someone that this is because she was not an interesting personality for anyone.
“Я скаржилась йому на безлюддя, нема цікавих людей. Навколо — обмежені, нема з ким говорити, свої думки розпросторити. На це я раз дістала відповідь: «То ви сама нецікава!» Ці слова я запам’ятала, як мотго. Ось уже скільки років минуло, а все вони мені згадуються. Мабуть, правда його.”
When a person does not consider herself/himself interesting (to herself/himself in the first place), her/his point of view on other people and events loses its focus, and he/she produces only constant wailing about the misery of life. I know this from my own experience (and try to overcome it as best as I can), and the memoirs reflect this very well.
Last but not least: I was increasingly astonished, outraged, and repelled by her antisemitism. The problem appears quite early on the pages of the memoirs but looks more or less innocent for a long time, although her insistent use of the terms “жиди,” “жидівський” may drop a hint to you even then (note that she was writing the memoirs in the old age, when the terms have already been a taboo for dozens of years, you can see that she still uses them deliberately, even knowing that Jews themselves consider them insulting). The choice of words is not a problem per se, of course, although it is a clear manifestation of what became a problem. In short: she, similarly to the Nazis, considered Jews a foreign and undesirable element in the body of our nation, apparently agreed with all the usual antisemitic stereotypes about their character and nature, and, most importantly, she, similarly to the Nazis, somehow associated Jews with the Bolshevics/Communists/Soviet government (yeah, “жидобільшовики” — I thought before that it was an artificial construction, a pure fiction of the Nazis, and yet you can see that a native Ukrainian girl thinks in such terms as well, long before any Nazis came to Ukraine; she never uses the term “жидобільшовики” itself, but she obviously thinks about it all the time, and she often characterizes Jews as “типовий комісарчик,” etc.). She believed that Jews were a major instrument of Russification and Sovietization of Ukraine under the Soviets and that they, under the guidance of Moscow, oppressed and assimilated Ukrainian identity as such, and distorted our culture. All this starts to appear in the memoirs bit by bit, mostly as some odd and emotional reactions, and you just shrug your shoulders every time, but near the end of the book, you can see that it was a whole system in her head, and a pretty strong one. (Of course, as any antisemite, she also had her own “Jewish friends” and was sometimes grateful to them as they helped her when her fellow Ukrainians would not, and she even claims that “this is not antisemitism, this is an objective reality!”)
The most interesting aspect of all this: she blamed only Jews for our Russification and degradation of the Ukrainian culture, and almost never mentioned Russians. Reading her memoirs, you may imagine that there were just Ukrainians and Jews in Ukraine at the time, and it was Jews who fought Ukrainians to transform them into Russians (yeah, a direct quote: “жидівська війна українському народові”). No Russians around at all!
I read all this with a growing disgust, although I understand that this is a necessary part of learning about the Ukrainian intelligentsia of the time. Apparently, such “opinions” were very popular among some part of our intelligentsia, and this is why “Бабин Яр” and all the related events happened in the first place. Yeah, I wondered about her attitude to Jews and the Holocaust when I read “Хрещатий яр,” and the obvious “gap” in her narration on the subject disturbed me, but I could never imagine that the real reason for this is so grave… Now I know, OK. Ще багато пити з цієї гіркої криниці. Now, of course, I don’t want to buy her “Хрещатий яр” in paper (I intended to do it when I learned that it would be republished after many years of being out of stock), and I am not very excited about the planned republication of these memoirs as well. Well, as I said, I consider these things an important part of learning about the “real us,” but it is still very discomforting and depressing, so I cannot honestly recommend it for reading, and I am not sure that I want to read another book by this writer overall…
Well, it was a huge disappointment ((. I started very enthusiastically, as I really liked the author’s language, and her personality appealed to me (quiet and shy but with a strong sense of dignity). However, the more I read, the more bewildered and discouraged I was.
First of all, it should be said that the memoirs concern only the period up to 1941. I expected that the memoirs would describe more or less all her life, and I was especially interested in the wartime and her post-war life among the diaspora. However, a large part of the memoirs is dedicated to her childhood, and then almost everything is about her early literary work in the late 1920s / 1930s.
Also, her style is very vague and self-centered (of course, this is normal for any memoirs, but I mean that you mostly cannot even understand from this text the place and time of the events, and what was happening in society overall). She talks a lot about her relationships with various people and her own feelings (often quite weird and unpleasant), and the general impression of the memoirs is very “myopic.” I appreciated those few details that show us the epoch, but I was hardly interested in everything else. She admits herself that “знаю ж, що не володію реалістичним письмом,” and yes, you can see it from the memoirs as well. One of the repeating themes in her memoirs is her complaints about the absence of interesting and truly inspiring people around her, and how she was always lonely. It looks like she never found her soulmates, both in intimate life and as colleagues, which is not a problem until she agreed with someone that this is because she was not an interesting personality for anyone.
“Я скаржилась йому на безлюддя, нема цікавих людей. Навколо — обмежені, нема з ким говорити, свої думки розпросторити. На це я раз дістала відповідь: «То ви сама нецікава!» Ці слова я запам’ятала, як мотго. Ось уже скільки років минуло, а все вони мені згадуються. Мабуть, правда його.”
When a person does not consider herself/himself interesting (to herself/himself in the first place), her/his point of view on other people and events loses its focus, and he/she produces only constant wailing about the misery of life. I know this from my own experience (and try to overcome it as best as I can), and the memoirs reflect this very well.
Last but not least: I was increasingly astonished, outraged, and repelled by her antisemitism. The problem appears quite early on the pages of the memoirs but looks more or less innocent for a long time, although her insistent use of the terms “жиди,” “жидівський” may drop a hint to you even then (note that she was writing the memoirs in the old age, when the terms have already been a taboo for dozens of years, you can see that she still uses them deliberately, even knowing that Jews themselves consider them insulting). The choice of words is not a problem per se, of course, although it is a clear manifestation of what became a problem. In short: she, similarly to the Nazis, considered Jews a foreign and undesirable element in the body of our nation, apparently agreed with all the usual antisemitic stereotypes about their character and nature, and, most importantly, she, similarly to the Nazis, somehow associated Jews with the Bolshevics/Communists/Soviet government (yeah, “жидобільшовики” — I thought before that it was an artificial construction, a pure fiction of the Nazis, and yet you can see that a native Ukrainian girl thinks in such terms as well, long before any Nazis came to Ukraine; she never uses the term “жидобільшовики” itself, but she obviously thinks about it all the time, and she often characterizes Jews as “типовий комісарчик,” etc.). She believed that Jews were a major instrument of Russification and Sovietization of Ukraine under the Soviets and that they, under the guidance of Moscow, oppressed and assimilated Ukrainian identity as such, and distorted our culture. All this starts to appear in the memoirs bit by bit, mostly as some odd and emotional reactions, and you just shrug your shoulders every time, but near the end of the book, you can see that it was a whole system in her head, and a pretty strong one. (Of course, as any antisemite, she also had her own “Jewish friends” and was sometimes grateful to them as they helped her when her fellow Ukrainians would not, and she even claims that “this is not antisemitism, this is an objective reality!”)
The most interesting aspect of all this: she blamed only Jews for our Russification and degradation of the Ukrainian culture, and almost never mentioned Russians. Reading her memoirs, you may imagine that there were just Ukrainians and Jews in Ukraine at the time, and it was Jews who fought Ukrainians to transform them into Russians (yeah, a direct quote: “жидівська війна українському народові”). No Russians around at all!
I read all this with a growing disgust, although I understand that this is a necessary part of learning about the Ukrainian intelligentsia of the time. Apparently, such “opinions” were very popular among some part of our intelligentsia, and this is why “Бабин Яр” and all the related events happened in the first place. Yeah, I wondered about her attitude to Jews and the Holocaust when I read “Хрещатий яр,” and the obvious “gap” in her narration on the subject disturbed me, but I could never imagine that the real reason for this is so grave… Now I know, OK. Ще багато пити з цієї гіркої криниці. Now, of course, I don’t want to buy her “Хрещатий яр” in paper (I intended to do it when I learned that it would be republished after many years of being out of stock), and I am not very excited about the planned republication of these memoirs as well. Well, as I said, I consider these things an important part of learning about the “real us,” but it is still very discomforting and depressing, so I cannot honestly recommend it for reading, and I am not sure that I want to read another book by this writer overall…
Displaying 1 of 1 review