What do you think?
Rate this book
Атраменти
Фотографія на плівку — найбільше захоплення в житті 26-річної Тоні. Проте на Землі вже чотири роки панують привабливі рудокосі прибульці з паралельного виміру, які заборонили використання будь-яких візуальних засобів: телевізорів, смартфонів, комп’ютерів, а насамперед — аналогових фотокамер. Секрет у тому, що лише фото на плівку може показати істинні моторошні обличчя цих істот, які кличуть себе атраментами. Одного ранку Тоня виявляє поруч зі своїм будинком роздруківку зі свіжою світлиною прибульця в його істинній подобі. Невдовзі дівчина виявляється втягнутою у революційний рух, який протистоїть загарбникам планети.
- GenresDystopiaScience Fiction
232 pages, Hardcover
Published April 24, 2025
1 person is currently reading
59 people want to read
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 21 of 21 reviews
November 16, 2025
Складно оцінити: і сподобалося, і залишилося якесь відчуття недосказаності, недорозкритості історії. Відчуваю себе обманутою і розчарованою.
Початок цікавий, історія розвивається, знайомишся з героями, співчуваєш їм, злишся, розмірковуєш над метою та діями атраментів і людей... є інтрига, драма, зародження перших промінчиків романтики, і "от так поворот" навіть завезли. А потім бац і обірвалося все. Як на мене до фіналу підвели логічно. І хоч не люблю такі фінали, але все розумно без геройських "наші всіх перемогли", тут претензій не маю. А от до чого маю, то це до другої коротенької частини, яка йде після фіналу, такого собі епілогу 50+ років після подій першої частини. Було враження, що середину книги просто забули надрукувати, або авторкою задумувався для читача квест: додумай історію сам. Не люблю такого. Тому "Атраменти" більше повість, ніж роман. Схоже на прикаел до роману. Епілог не поставив крапку в історії, а додав ще більше питань. Можливо буде продовження.
Що сподобалося: стиль авторки, читалося легко. Історія про атраментів, хотілося б дізнатися більше. При читанні ловили вайби серіала "V" або ще він називається "Візитери" , який так і залишився, наче, незавершеним.
Не жалкую, що прочитала книгу, бо більше сподобалося, ніж ні. Але й закінчення залишило післясмак розчарування: багато чого за проміжок у 50 років залишилося поза кадром, а було б цікаво те прочитати.
Буду й далі спостерігати за творчістю авторки.
Початок цікавий, історія розвивається, знайомишся з героями, співчуваєш їм, злишся, розмірковуєш над метою та діями атраментів і людей... є інтрига, драма, зародження перших промінчиків романтики, і "от так поворот" навіть завезли. А потім бац і обірвалося все. Як на мене до фіналу підвели логічно. І хоч не люблю такі фінали, але все розумно без геройських "наші всіх перемогли", тут претензій не маю. А от до чого маю, то це до другої коротенької частини, яка йде після фіналу, такого собі епілогу 50+ років після подій першої частини. Було враження, що середину книги просто забули надрукувати, або авторкою задумувався для читача квест: додумай історію сам. Не люблю такого. Тому "Атраменти" більше повість, ніж роман. Схоже на прикаел до роману. Епілог не поставив крапку в історії, а додав ще більше питань. Можливо буде продовження.
Що сподобалося: стиль авторки, читалося легко. Історія про атраментів, хотілося б дізнатися більше. При читанні ловили вайби серіала "V" або ще він називається "Візитери" , який так і залишився, наче, незавершеним.
Не жалкую, що прочитала книгу, бо більше сподобалося, ніж ні. Але й закінчення залишило післясмак розчарування: багато чого за проміжок у 50 років залишилося поза кадром, а було б цікаво те прочитати.
Буду й далі спостерігати за творчістю авторки.
August 31, 2025
До цієї книги ніколи не помічала, як багато рудих людей на вулицях носять зелене.
Дуже насичений та динамічний роман - прочитала швидко та легко. Сильно переживала за героїв і кішку, багато разів сміялася і кілька разів сильно дивувалася. Чекаю нових романів Уляни!
Дуже насичений та динамічний роман - прочитала швидко та легко. Сильно переживала за героїв і кішку, багато разів сміялася і кілька разів сильно дивувалася. Чекаю нових романів Уляни!
August 5, 2025
«Атраменти» – роман-антиутопія з ностальгійними нотками та іронічними крихтами, які сверблять і не дають спокою навіть після того, як відклала книгу. Раз по раз виринають думки – а чи дійсно могло (може?) таке статись із нами? Яким би був Київ за часів правління екологічно стурбованих, але зневажливих до людей істот? Чи змогла б я, з моїми особистими заморочками щодо особистих кордонів, таємно фотографувати для руху опору? Кого все ж нагадують істоти, що вирішили підкорити землян…
Влучність метафор, їхня філігранність змушували мене зупинятися і смакувати, перебираючи деталі. В романі багато рідного Києва – міста, яким я з насолодою блукала за героїнею, що осмілилась підважити сумнівний лад, нав'язаний приблудами, котрі майстерно приховують свою ідентичність.
Крізь рядки роману проступає любов – але не очікувана, не стереотипна, героїчно-романтична. Радше така, що допомагає піднятись після невдачі й рухатись до цілі, зберігати цілісність, відстоюючи те, у що віриш.
Авторка описує «новий світ» – не такий уже й фантастичний – у який неважко повірити, у дрібних деталях. Вони лякають своєю звичністю й новими сенсами, якими наповнюється життя людей в міру того, як розгортається оповідь. Алюзії й ілюзії занурюють в атмосферу іншого світу, який так нагадує наш, але має свої ледь помітні, на перший погляд, нюанси. Читаючи, відчувала відгомін стерильності, монохромності, ізоляції – ніби хтось пробує стерти особистість, цінності та, зрештою, найважливіше для мене, – стосунки. Зневір'я переплітається з надією, підігріваючи інтерес до історії, яка завершується геть неочікувано.
Влучність метафор, їхня філігранність змушували мене зупинятися і смакувати, перебираючи деталі. В романі багато рідного Києва – міста, яким я з насолодою блукала за героїнею, що осмілилась підважити сумнівний лад, нав'язаний приблудами, котрі майстерно приховують свою ідентичність.
Крізь рядки роману проступає любов – але не очікувана, не стереотипна, героїчно-романтична. Радше така, що допомагає піднятись після невдачі й рухатись до цілі, зберігати цілісність, відстоюючи те, у що віриш.
Авторка описує «новий світ» – не такий уже й фантастичний – у який неважко повірити, у дрібних деталях. Вони лякають своєю звичністю й новими сенсами, якими наповнюється життя людей в міру того, як розгортається оповідь. Алюзії й ілюзії занурюють в атмосферу іншого світу, який так нагадує наш, але має свої ледь помітні, на перший погляд, нюанси. Читаючи, відчувала відгомін стерильності, монохромності, ізоляції – ніби хтось пробує стерти особистість, цінності та, зрештою, найважливіше для мене, – стосунки. Зневір'я переплітається з надією, підігріваючи інтерес до історії, яка завершується геть неочікувано.
September 8, 2025
Я думала, я прочитаю книгу за день.
хах.
ахахах.
Реалістичність опису не дала. Забагато. Зареально. Заболяче. Застрашно.
Книжка дала надію. Потім дала під дих. А потім нагадала, що є щось сильніше, важливіше, живіше, древніше за надію. Жага. життя. волі. свободи. помсти. ковтку повітря.
Пів книги мене вернуло від реалістичної мразотності одного антигероя.
Пів книги я тішились, що героїня не здається і не одна.
1 січня 2033 року я витирала гарячі сльози з щік.
В 2078 я забула, як дихати.
На останній сторінці я хотіла кричати, що мені потрібні відповіді.
Не потрібні.
З відповідями отриманими з чужих вуст не буде сенсу ні в жазі ані надії. Залишиться тільки потерпіти все життя або здохнути вже зараз.
А без відповідей... та ми тут, в нашому Києві 2025, вже звикли наче жити без відповідей? З самим тваринним бажанням, щоб все було немарним, з ранковою медитацією "нам своє робити" і одним днем за раз для того, щоб встояти, не віддати своє, вижити і жити. Чи зможемо? невідомо. але будемо пробувати.
Багато, багато піднімає книга. Багато їздить зеленим бульдозером по свіжим ранам сучасних новин, що не скоро ще загояться. І змушує ставити питання.
але...але і якщо хтось побачить просто книжку про прибульців і гарно проведе вечір без цієї всієї екзистенції, в яку мене вкинуло, – це буде хороший вечір, вартий читання
хах.
ахахах.
Реалістичність опису не дала. Забагато. Зареально. Заболяче. Застрашно.
Книжка дала надію. Потім дала під дих. А потім нагадала, що є щось сильніше, важливіше, живіше, древніше за надію. Жага. життя. волі. свободи. помсти. ковтку повітря.
Пів книги мене вернуло від реалістичної мразотності одного антигероя.
Пів книги я тішились, що героїня не здається і не одна.
1 січня 2033 року я витирала гарячі сльози з щік.
В 2078 я забула, як дихати.
На останній сторінці я хотіла кричати, що мені потрібні відповіді.
Не потрібні.
З відповідями отриманими з чужих вуст не буде сенсу ні в жазі ані надії. Залишиться тільки потерпіти все життя або здохнути вже зараз.
А без відповідей... та ми тут, в нашому Києві 2025, вже звикли наче жити без відповідей? З самим тваринним бажанням, щоб все було немарним, з ранковою медитацією "нам своє робити" і одним днем за раз для того, щоб встояти, не віддати своє, вижити і жити. Чи зможемо? невідомо. але будемо пробувати.
Багато, багато піднімає книга. Багато їздить зеленим бульдозером по свіжим ранам сучасних новин, що не скоро ще загояться. І змушує ставити питання.
але...але і якщо хтось побачить просто книжку про прибульців і гарно проведе вечір без цієї всієї екзистенції, в яку мене вкинуло, – це буде хороший вечір, вартий читання
September 14, 2025
Прочитала на одному диханні. Авторка підіймає важливі теми, зокрема домашнього насильства. Те як за зачиненими дверима може цілком розгорнутись світ із тиску і контролю, незгірше поневолення цілого світу прибульцями.
В романі багато ностальгії , тут багато пісень моментів, в яких люди нашого покоління (ровесників Незалежності ) впізнають себе і свої вподобання.
Історія цікава, кінцівка неочікувана. Одним словом, дуже рекомендую!
В романі багато ностальгії , тут багато пісень моментів, в яких люди нашого покоління (ровесників Незалежності ) впізнають себе і свої вподобання.
Історія цікава, кінцівка неочікувана. Одним словом, дуже рекомендую!
August 30, 2025
зав'язка сюжету триває десь пів книжки, і нам намагаються продати ностальгію за теперішнім часом фразами типу «згадайте як було класно коли ми знімали тіктоки»
події відбуваються в відносно недалекому майбутньому, 2032-ому році, і авторка то тут, то там намагається додавали невеличких аналогій та згадок теперішньої повномасштабної війни, і воно все виглядає аж надто натужно і не надто доречно.
не хочеться казати, що книга погана, але вона відчувається аж надто вже претензійна.
складається враження, що авторка не могла вирішити: хоче вона щоб це була наукова фантастика, чи книжка про стосунки між людьми. у мене відчуття, що авторка схилялася більше до другого варіанту, але через це фантастична частина і умовності вигаданого майбутнього світу дуже просідають.
це така собі мішанина з arrival дені вільньйова + 1984 (вибачте) + місто підмогильного і все приправлене домашнім аб'юзом. та в кінцевому результаті це більше «для середнього шкільного віку», ніж «прекрасний новий світ»
ps. вбивство кішки авторкою — це лінь+несмак.
1.5/5
події відбуваються в відносно недалекому майбутньому, 2032-ому році, і авторка то тут, то там намагається додавали невеличких аналогій та згадок теперішньої повномасштабної війни, і воно все виглядає аж надто натужно і не надто доречно.
не хочеться казати, що книга погана, але вона відчувається аж надто вже претензійна.
складається враження, що авторка не могла вирішити: хоче вона щоб це була наукова фантастика, чи книжка про стосунки між людьми. у мене відчуття, що авторка схилялася більше до другого варіанту, але через це фантастична частина і умовності вигаданого майбутнього світу дуже просідають.
це така собі мішанина з arrival дені вільньйова + 1984 (вибачте) + місто підмогильного і все приправлене домашнім аб'юзом. та в кінцевому результаті це більше «для середнього шкільного віку», ніж «прекрасний новий світ»
ps. вбивство кішки авторкою — це лінь+несмак.
1.5/5
November 6, 2025
Насправді я не дуже великий фанат антиутопій, бо вони, зазвичай, потрапляють в одну з двох категорій: гнітюча, цинічна історія, в якій одразу зрозуміло, що все піде по пизді, або ж навпаки оптимістично-наївні розповіді про те, як триумф любові і дружби знищує світове пекло. Але бувають, звісно ж, винятки.
Помітивши гарне оповідання Кривохатько в збірці "Повернення", я зрадів, побачивши, що в неї вже от вийде дебютний роман, ще й від Темпори. І хоч у мене є певні питання до книги загалом, фінальні враження дуже, дуже позитивні. Тут збережено баланс депресивного сетінгу і проблисків надії, тут персонажі, що достатньою розкриті, аби в них вірити, навіть якщо вони не найголовніші в сюжеті. Кривохатько пише вишукано в плані підбору слів, але не вагається заповнити драматичні моменти лайкою і рваними реченями, зробити акцент на тому, що це історія про сірий, хуйовий світ.
Видається дуже вдалим те, як історія передає певні частини сюжету за кадром, лише згадками і натяками, замість того, аби центрувати абсолютно всі важливі події на нашій героїні, робити її якоюсь обраною. Тут працюють сюжетні ходи, де героїня робить щось "неправильне" за логікою читача, бо нам одразу показують її як дещо наївну і відчайдушну, хоч і достатньо розумну людину (пошук локації за спогадами про кіоск, наприклад) Дуже цікаво було бачити розвиток сестри героїні, де маленькими деталями показувалося її хитке ставлення до світу навколо.
Приємно те, що "Атраменти" вийшли ну абсолютно кінематографічні, цю історію легко уявити в русі (Павло Остриков зробив би з цього цукерочку, я певен) і окремі моменти написані відповідно динамічно і яскраво.
З негативу наразі, на піднесених після прочитання емоціях, виринають переважно питання до того, як прописаний Матвій (банально, але реалістично) і до деяких структурних і сюжетних рішень в кінці (флешбек до дня вторгнення мені здався відверто невдалим) Тим не менш, це дійсно оригінальна українська фантастика, в якій немає відчуття, що це просто ледь перефарбована сучасність з мінімумом змін. Гостросюжетна, похмура книга, після якої хочеться нових робот авторки.
Помітивши гарне оповідання Кривохатько в збірці "Повернення", я зрадів, побачивши, що в неї вже от вийде дебютний роман, ще й від Темпори. І хоч у мене є певні питання до книги загалом, фінальні враження дуже, дуже позитивні. Тут збережено баланс депресивного сетінгу і проблисків надії, тут персонажі, що достатньою розкриті, аби в них вірити, навіть якщо вони не найголовніші в сюжеті. Кривохатько пише вишукано в плані підбору слів, але не вагається заповнити драматичні моменти лайкою і рваними реченями, зробити акцент на тому, що це історія про сірий, хуйовий світ.
Видається дуже вдалим те, як історія передає певні частини сюжету за кадром, лише згадками і натяками, замість того, аби центрувати абсолютно всі важливі події на нашій героїні, робити її якоюсь обраною. Тут працюють сюжетні ходи, де героїня робить щось "неправильне" за логікою читача, бо нам одразу показують її як дещо наївну і відчайдушну, хоч і достатньо розумну людину (пошук локації за спогадами про кіоск, наприклад) Дуже цікаво було бачити розвиток сестри героїні, де маленькими деталями показувалося її хитке ставлення до світу навколо.
Приємно те, що "Атраменти" вийшли ну абсолютно кінематографічні, цю історію легко уявити в русі (Павло Остриков зробив би з цього цукерочку, я певен) і окремі моменти написані відповідно динамічно і яскраво.
З негативу наразі, на піднесених після прочитання емоціях, виринають переважно питання до того, як прописаний Матвій (банально, але реалістично) і до деяких структурних і сюжетних рішень в кінці (флешбек до дня вторгнення мені здався відверто невдалим) Тим не менш, це дійсно оригінальна українська фантастика, в якій немає відчуття, що це просто ледь перефарбована сучасність з мінімумом змін. Гостросюжетна, похмура книга, після якої хочеться нових робот авторки.
October 31, 2025
Одна з найкращих книжок, що я прочитала в цьому році. Дуже круто прописана головна героїня, реалістичний опір і сумніви героїв. Чекаю на нові книги від авторки.
November 23, 2025
Книга “Атраменти” Уляни Кривохатько — це справжній осінній роман. Зворушлива історія про стосунки двох сестер у осінньому Києві недалекого майбутнього, де немає росії…
Це все абсолютна правда, до речі😁 А ще цією книжкою мене лякали. Що вона важка, тригерна, безнадійна, з овердозом відчаю… Взагалі “Атраментів” я збиралася після прочитання виставити на книжкову барахолку, але НІД! Та шо ви знаєте про безнадію?😁
Книжка дійсно просочена сіро-зеленою безнадією (Улянооо, ну все ж таки, чому зелений?) і перша половина тексту — тягучою меланхолією та безпомічністю. А от друга половина — прям жвава, бадьоренька і насичена сюжетними поворотами. І фінал (відкритий не тільки для одного конкретного протекторату, а й для всього людства) я вважаю позитивним і таким, що дає надію. Ну бо 47-й Локальний Протекторат зробив для себе розвилку там, де атраменти для нього підготували рейки сталого розвитку. Для мене цей фінал пахне Майданом 2014: великі втрати, нічого не зрозуміло, що буде далі, але якби ми пішли по підготованих нам рейках — було б набагато-набагато гірше.
Що мені прям сподобалось — авторка веде нас у свій химерний світ з іншопланетянами і новим порядком життя дуже обережно і поступово. Цей світ не вистрибує на тебе з перших сторінок і не змушує половину книги розбиратись, а шо ж тут взагалі відбувається і за якими правилами рухається описуваний світ. Ні, тут поступово, достатньо детально описується, що до чого.
Друге, що дуже сподобалось: купа маленьких деталей Києва, які вловлять тільки ті, хто тут живе. Я навіть готова пробачити авторці те, як Дороті описує Дорогожичі (але я завжди буду занудствувати, що в Бабиному Яру стоїть недобудований корпус Інституту соціальної та судової психіатрії й наркології, а не корпус самої дурки!)
Головна героїня книжки — мала пасіонарна дурепа, схильна до аб’юзивних стосунків (мені всю книжку здавалося, що їй 16, а не 20-з-чимось, як було насправді). Але ця персонажка жива й об’ємна, і це хороший приклад, що стається з пасіонарною молоддю, якщо в неї немає підтримки когось більш старшого і розумного. Бо ті, хто захоче цих малих використати, знайдуться завжди.
Щодо тригерів. Вони тут є і для багатьох читачів будуть дуже болючими. Перший тригер — кішка Плямка (всю книгу вважала, що її ім’я від слова “плямкати”, і тільки потім зрозуміла, шо ні). Але встану на бік авторки: так, останній епізод з нею зайняв своє місце в сюжеті і був потрібен для передачі певних емоцій.
Другий тригер: аб’юзивні стосунки. Читати це дійсно неприємно, навіть якщо в тебе немає відповідної травми. Мені незрозуміло, чому Дороті навіть не шукала можливості вийти з цього лайна, але я знаю, що так буває.
Що мені не сподобалось… МАЛО! Мало Натки, мало Пака. Хотілося хоча б кількох епізодів із їхнього справжнього життя. Хочеться деталей: чому Пак лишився з Дороті після, і як його звинуватили в зраді. Фінал вийшов дещо зкомканий і побіжний, не вистачило опису, що ж відбувалося за ці десятки років. Але що ж. І на таку коротку книжку я он скільки тексту накатала😅
Це все абсолютна правда, до речі😁 А ще цією книжкою мене лякали. Що вона важка, тригерна, безнадійна, з овердозом відчаю… Взагалі “Атраментів” я збиралася після прочитання виставити на книжкову барахолку, але НІД! Та шо ви знаєте про безнадію?😁
Книжка дійсно просочена сіро-зеленою безнадією (Улянооо, ну все ж таки, чому зелений?) і перша половина тексту — тягучою меланхолією та безпомічністю. А от друга половина — прям жвава, бадьоренька і насичена сюжетними поворотами. І фінал (відкритий не тільки для одного конкретного протекторату, а й для всього людства) я вважаю позитивним і таким, що дає надію. Ну бо 47-й Локальний Протекторат зробив для себе розвилку там, де атраменти для нього підготували рейки сталого розвитку. Для мене цей фінал пахне Майданом 2014: великі втрати, нічого не зрозуміло, що буде далі, але якби ми пішли по підготованих нам рейках — було б набагато-набагато гірше.
Що мені прям сподобалось — авторка веде нас у свій химерний світ з іншопланетянами і новим порядком життя дуже обережно і поступово. Цей світ не вистрибує на тебе з перших сторінок і не змушує половину книги розбиратись, а шо ж тут взагалі відбувається і за якими правилами рухається описуваний світ. Ні, тут поступово, достатньо детально описується, що до чого.
Друге, що дуже сподобалось: купа маленьких деталей Києва, які вловлять тільки ті, хто тут живе. Я навіть готова пробачити авторці те, як Дороті описує Дорогожичі (але я завжди буду занудствувати, що в Бабиному Яру стоїть недобудований корпус Інституту соціальної та судової психіатрії й наркології, а не корпус самої дурки!)
Головна героїня книжки — мала пасіонарна дурепа, схильна до аб’юзивних стосунків (мені всю книжку здавалося, що їй 16, а не 20-з-чимось, як було насправді). Але ця персонажка жива й об’ємна, і це хороший приклад, що стається з пасіонарною молоддю, якщо в неї немає підтримки когось більш старшого і розумного. Бо ті, хто захоче цих малих використати, знайдуться завжди.
Щодо тригерів. Вони тут є і для багатьох читачів будуть дуже болючими. Перший тригер — кішка Плямка (всю книгу вважала, що її ім’я від слова “плямкати”, і тільки потім зрозуміла, шо ні). Але встану на бік авторки: так, останній епізод з нею зайняв своє місце в сюжеті і був потрібен для передачі певних емоцій.
Другий тригер: аб’юзивні стосунки. Читати це дійсно неприємно, навіть якщо в тебе немає відповідної травми. Мені незрозуміло, чому Дороті навіть не шукала можливості вийти з цього лайна, але я знаю, що так буває.
Що мені не сподобалось… МАЛО! Мало Натки, мало Пака. Хотілося хоча б кількох епізодів із їхнього справжнього життя. Хочеться деталей: чому Пак лишився з Дороті після, і як його звинуватили в зраді. Фінал вийшов дещо зкомканий і побіжний, не вистачило опису, що ж відбувалося за ці десятки років. Але що ж. І на таку коротку книжку я он скільки тексту накатала😅
August 13, 2025
В дебютному романі “Атраменти” Уляни Кривохатько описується недалеке майбутнє в якому ще живі ветерани війни з росією, люди пам’ятають як користувалися тік-током, фейсбуком, дивилися ютуб та робили тисячі фотографій для інстаграму. Але зараз це тільки спогади, тому що Землею правлять атраменти. Спочатку серед людей почали з’являтися рудокосі “ельфи” з вузькими смарагдовими очима, які називали себе біженцями від війни в паралельному вимірі, а потім по всій Землі відкрилися портали, звідки з'явилися сотні й сотні цих “ельфів”, які назвали себе атраментами. Зброя проти них не діяла, а вони жорстоко знищували будь-який спротив. Коли все було закінчено, вони створили на землі локальні протекторати та заявили, що прийшли не як вороги та загарбники. Навпаки, вони хочуть врятувати людство, яке заплуталося в своїх війнах, ненависті, довело планету до дуже поганого стану екології тощо. Все, що вони роблять - це тільки на благо людства. Атраменти - визволителі та рятівники людства.
Мені сподобалось, що сюжет роману не описує глобальні події та долю всього людства, ні, тут мова йде про життя звичайної молодої жінки в Сорок Сьомому локальному протектораті (колишня Київська область). Всі події концентруються навколо життя звичайних людей в умовах інопланетної окупації. Атраменти заборонили будь які засоби “візуальної фіксації”, такі, як телефони, відеокамери, ноутбуки з камерами тощо. Особлива заборона діє на плівкові фотоапарати. Також заборонили інтернет, скоротили сотні тисяч професій, тому зустріти власника IT агентства, який торгує на базарі овочами, чи власницю колись модного бутіка, яка стоїть за прилавком магазина, тут звичайна справа. Атраменти перекроїли та переробили все навколо.
Тоня звичайна молода жінка, не революціонерка, не героїня коміксу і в неї майже немає ніяких особливих здібностей, крім того, що вона “зряча” і бачить, як по справжньому виглядають атраменти - і на “ельфів” вони зовсім не схожі, це щось геть чуже. Цей феномен “зрячих” атраментам відомий і не турбує їх. Люди в окупації пристосувалися, будь-який спротив вкрай жорстоко придушено, звісно для блага всього людства. Хтось став максимально лояльним локалем (так називають громадян) та доносить на сусідів, хтось вибився в інспи (інспектора) в яких більше свободи й вони залюбки працюють “поліцаями” при атраментах, а хтось пішов на радіо та створює потрібну пропаганду про щасливе життя людства під владою атраментів.
Що мені дуже сподобалось, так те, що сучасне життя в антиутопічний тоталітарній системі показується на контрастах з життям до вторгнення атраментів. Тоня гарно пам’ятає ті часи, коли їх ще не було. І от ці контрасти та опис похмурого життя та побуту Тоні, повної безвиході, самотності та безсилля, створюють яскраву та водночас похмуру атмосферу антиутопії. Ідея виписати антиутопічне тоталітарне суспільство на побутовому рівні однієї звичайної молодої жінки, її сусідів, знайомих, співробітників тощо - це найсильніша сторона книги, й вона ж сприяє створенню відповідної атмосфери, яка місцями не поступається тварам відомих метрів антиутопій.
Всі персонажі без винятків гарно прописані. В кожного є своя історія, часто до й після вторгнення атраментів, своє ставлення до навколишнього світу, життя в окупації тощо. Антагоністи виписані так, що я два рази відкладав книгу, щоб видихнути та поматюкатися, як же вони мене злили, так би і втопив у мордяку. Ух, досі злюся, як згадую декого з них!
В деяких місцях книги присутня нецензурна лексика, її мало, дуже мало, і вона присутня тільки у відповідних емоційних та напружених сценах. Я б здивувався, якби в тих сценах люди розмовляли високою літературною мовою. Особисто я, якби потрапив в такі обставини, то крім мату взагалі нічого не зміг би вимовити.
***
90% населення в сорок сьомому локальному протектораті змирилися з новим життям, тим більш, що в деяких сферах життя стало кращим, спокійнішим, а дехто навіть отримав підвищення в соціальній ієрархії. Життя якось налагодилося, ну а те, що інколи інспи забирають когось з родини та ст��ачують, або засліплюють за порушення законів - це ж для блага всього людства, не порушували б закони і були б живі.
Незважаючи на все, спротив існує. Таємне підпілля яке крадкома фотографує атраментів в їх справжній подобі та розвішує листівки. І от що мені сподобалось, так це реалістичний погляд на таке підпілля. У членів підпільної групи спротиву майже немає можливості реальних фізичних дій щоб змінити ситуацію. Фактично все, що вони можуть - це спостерігати за атраментами, шукати вразливе місце та розвішувати їх фото в справжній подобі. Але вони постійно ставлять собі запитання - що далі? Який сенс в цій діяльності? Люди ігнорують ті фото, які вони з ризиком для життя розклеюють, люди доносять інспам, не вірять тощо. Люди звикли й більшість вже майже все ��лаштовує, то що робити? Тут письменниця описує часту проблему опозиції, з часом вона деградує та вироджується. Так біло з російською опозицією, так вони вороги режиму і колись були реальні дії, бунти, бійки з ОМОНом, але зараз це купка людей, яка протестує смайликами та нікому не потрібними розслідуваннями проти режиму путіна. Фактично вони не роблять нічого. І члени спротиву в книзі бояться стати такими. Дуже гарно показано, як взагалі налагоджений спротив і настільки це небезпечно та як Великий Брат слідкує за всім навколо.
З логікою сюжету та дій персонажів в книзі все гарно, і навіть всі ці заборони від атраментів, наприклад на фото,мають сенс і це таємниця, яку ви дізнаєтеся наприкінці книги.
Особисто мені, як поціновувачу фантастики, не вистачило в книзі опису та сюжету про самих атраментів. Чого саме вони прагнуть, яка в них логіка та мотиви, звідки вони, чому обрали саме Землю, яка фінальна мета - це все є на рівні чуток та пліток, і часто ця інформація суперечить одна одній. Можливо атраменти - це щось незбагнене, химерна форма інопланетного життя, яку майже неможливо зрозуміти. Хотіли б вони знищити чи з’їсти людство - вже б зробили. Влада над 8 мільярдами тубільців-людей при їх рівні розвитку теж сумнівна мета. То чого вони хочуть? Висновки ви зробите самі після прочитання книги.
Деякі моменти ближче до фіналу книги мене навіть розізлили, я був злий на деяких персонажів та на те, як склалася доля деяких героїв. І я можу дратуватися скільки завгодно, але це реальність, дуже близько до реальності життя в окупації. Це дуже перегукується з тим, що ми маємо зараз на окупованих росією українських територіях, коли люди не мають влади над своїм життям, нічим не керують і якщо тобі чи твоїм дітям приставили дуло автомата до голови - зробиш що завгодно. В людей часто немає ніякого вибору - що робити, з ким жити та навіть що думати. В книзі немає прям прямих паралелей, але вони відчуваються між рядків.
Фінал викликав в мене багато запитань і його можна сприймати по-різному. Письменниця зробила все можливе, що читач задумався після фіналу та склав власну інтерпретацію подій.
В цілому книга мені сподобалась, як для дебютного роману - більш ніж гарна та цікава книга, якій можна пробачити незначні помилки чи недопрацьованість в окремих місцях. Я поступово готую відео зі своїм топом української фантастики, і в категорію дебютного роману ця книга туди потрапить.
Мені сподобалось, що сюжет роману не описує глобальні події та долю всього людства, ні, тут мова йде про життя звичайної молодої жінки в Сорок Сьомому локальному протектораті (колишня Київська область). Всі події концентруються навколо життя звичайних людей в умовах інопланетної окупації. Атраменти заборонили будь які засоби “візуальної фіксації”, такі, як телефони, відеокамери, ноутбуки з камерами тощо. Особлива заборона діє на плівкові фотоапарати. Також заборонили інтернет, скоротили сотні тисяч професій, тому зустріти власника IT агентства, який торгує на базарі овочами, чи власницю колись модного бутіка, яка стоїть за прилавком магазина, тут звичайна справа. Атраменти перекроїли та переробили все навколо.
Тоня звичайна молода жінка, не революціонерка, не героїня коміксу і в неї майже немає ніяких особливих здібностей, крім того, що вона “зряча” і бачить, як по справжньому виглядають атраменти - і на “ельфів” вони зовсім не схожі, це щось геть чуже. Цей феномен “зрячих” атраментам відомий і не турбує їх. Люди в окупації пристосувалися, будь-який спротив вкрай жорстоко придушено, звісно для блага всього людства. Хтось став максимально лояльним локалем (так називають громадян) та доносить на сусідів, хтось вибився в інспи (інспектора) в яких більше свободи й вони залюбки працюють “поліцаями” при атраментах, а хтось пішов на радіо та створює потрібну пропаганду про щасливе життя людства під владою атраментів.
Що мені дуже сподобалось, так те, що сучасне життя в антиутопічний тоталітарній системі показується на контрастах з життям до вторгнення атраментів. Тоня гарно пам’ятає ті часи, коли їх ще не було. І от ці контрасти та опис похмурого життя та побуту Тоні, повної безвиході, самотності та безсилля, створюють яскраву та водночас похмуру атмосферу антиутопії. Ідея виписати антиутопічне тоталітарне суспільство на побутовому рівні однієї звичайної молодої жінки, її сусідів, знайомих, співробітників тощо - це найсильніша сторона книги, й вона ж сприяє створенню відповідної атмосфери, яка місцями не поступається тварам відомих метрів антиутопій.
Всі персонажі без винятків гарно прописані. В кожного є своя історія, часто до й після вторгнення атраментів, своє ставлення до навколишнього світу, життя в окупації тощо. Антагоністи виписані так, що я два рази відкладав книгу, щоб видихнути та поматюкатися, як же вони мене злили, так би і втопив у мордяку. Ух, досі злюся, як згадую декого з них!
В деяких місцях книги присутня нецензурна лексика, її мало, дуже мало, і вона присутня тільки у відповідних емоційних та напружених сценах. Я б здивувався, якби в тих сценах люди розмовляли високою літературною мовою. Особисто я, якби потрапив в такі обставини, то крім мату взагалі нічого не зміг би вимовити.
***
90% населення в сорок сьомому локальному протектораті змирилися з новим життям, тим більш, що в деяких сферах життя стало кращим, спокійнішим, а дехто навіть отримав підвищення в соціальній ієрархії. Життя якось налагодилося, ну а те, що інколи інспи забирають когось з родини та ст��ачують, або засліплюють за порушення законів - це ж для блага всього людства, не порушували б закони і були б живі.
Незважаючи на все, спротив існує. Таємне підпілля яке крадкома фотографує атраментів в їх справжній подобі та розвішує листівки. І от що мені сподобалось, так це реалістичний погляд на таке підпілля. У членів підпільної групи спротиву майже немає можливості реальних фізичних дій щоб змінити ситуацію. Фактично все, що вони можуть - це спостерігати за атраментами, шукати вразливе місце та розвішувати їх фото в справжній подобі. Але вони постійно ставлять собі запитання - що далі? Який сенс в цій діяльності? Люди ігнорують ті фото, які вони з ризиком для життя розклеюють, люди доносять інспам, не вірять тощо. Люди звикли й більшість вже майже все ��лаштовує, то що робити? Тут письменниця описує часту проблему опозиції, з часом вона деградує та вироджується. Так біло з російською опозицією, так вони вороги режиму і колись були реальні дії, бунти, бійки з ОМОНом, але зараз це купка людей, яка протестує смайликами та нікому не потрібними розслідуваннями проти режиму путіна. Фактично вони не роблять нічого. І члени спротиву в книзі бояться стати такими. Дуже гарно показано, як взагалі налагоджений спротив і настільки це небезпечно та як Великий Брат слідкує за всім навколо.
З логікою сюжету та дій персонажів в книзі все гарно, і навіть всі ці заборони від атраментів, наприклад на фото,мають сенс і це таємниця, яку ви дізнаєтеся наприкінці книги.
Особисто мені, як поціновувачу фантастики, не вистачило в книзі опису та сюжету про самих атраментів. Чого саме вони прагнуть, яка в них логіка та мотиви, звідки вони, чому обрали саме Землю, яка фінальна мета - це все є на рівні чуток та пліток, і часто ця інформація суперечить одна одній. Можливо атраменти - це щось незбагнене, химерна форма інопланетного життя, яку майже неможливо зрозуміти. Хотіли б вони знищити чи з’їсти людство - вже б зробили. Влада над 8 мільярдами тубільців-людей при їх рівні розвитку теж сумнівна мета. То чого вони хочуть? Висновки ви зробите самі після прочитання книги.
Деякі моменти ближче до фіналу книги мене навіть розізлили, я був злий на деяких персонажів та на те, як склалася доля деяких героїв. І я можу дратуватися скільки завгодно, але це реальність, дуже близько до реальності життя в окупації. Це дуже перегукується з тим, що ми маємо зараз на окупованих росією українських територіях, коли люди не мають влади над своїм життям, нічим не керують і якщо тобі чи твоїм дітям приставили дуло автомата до голови - зробиш що завгодно. В людей часто немає ніякого вибору - що робити, з ким жити та навіть що думати. В книзі немає прям прямих паралелей, але вони відчуваються між рядків.
Фінал викликав в мене багато запитань і його можна сприймати по-різному. Письменниця зробила все можливе, що читач задумався після фіналу та склав власну інтерпретацію подій.
В цілому книга мені сподобалась, як для дебютного роману - більш ніж гарна та цікава книга, якій можна пробачити незначні помилки чи недопрацьованість в окремих місцях. Я поступово готую відео зі своїм топом української фантастики, і в категорію дебютного роману ця книга туди потрапить.
December 10, 2025
Це добротна соціальна фантастика, де акцент робиться не на науково-фантастичну складову, а людей в умовно фантастичних умовах. "Умовно", бо з легкістю можна знайти паралелі з реальністю і з іншопланетянами (зеленими чоловічками), і антиутопією, і навіть екологічними небезпеками.
Мені було б цікаво дізнатись про цей світ більше, краще зрозуміти прибульців та їх плани на Землю, але ми читаємо оповідь від першої особи - звичайної мешканки звичайного округу, тому саме такий виклад і точка зору цілком логічна.
Мені відгукується думка, що фантастика це метафора, яка допомагає нам яскравіше показати сучасність чи можливе майбутнє, та підсвітити певні моменти. "Атраменти" саме такі, і лякають нас не стільки позаземними істотами, як своїми ж, "людьми". А ще правдиво зображують героїв (точніше, героїнь), які, по суті, звичайні люди, змушені відстоювати той мінімум людського, який їм залишили.
Фінал видався мені трохи скомканим, я хотіла більше відповідей та пояснень. Тим більше останній епізод відбувається через достатньо довгий час після основних подій. Проте, у такому вигляді історія все одно закінчена і не залишає читача з думкою, що його ошукали й не сказали головного. А ще (зовсім невеликий спойлер), оптимістично стверджує, що боротьба за справедливість, якою б довгою вона не була - не даремна.
Мені було б цікаво дізнатись про цей світ більше, краще зрозуміти прибульців та їх плани на Землю, але ми читаємо оповідь від першої особи - звичайної мешканки звичайного округу, тому саме такий виклад і точка зору цілком логічна.
Мені відгукується думка, що фантастика це метафора, яка допомагає нам яскравіше показати сучасність чи можливе майбутнє, та підсвітити певні моменти. "Атраменти" саме такі, і лякають нас не стільки позаземними істотами, як своїми ж, "людьми". А ще правдиво зображують героїв (точніше, героїнь), які, по суті, звичайні люди, змушені відстоювати той мінімум людського, який їм залишили.
Фінал видався мені трохи скомканим, я хотіла більше відповідей та пояснень. Тим більше останній епізод відбувається через достатньо довгий час після основних подій. Проте, у такому вигляді історія все одно закінчена і не залишає читача з думкою, що його ошукали й не сказали головного. А ще (зовсім невеликий спойлер), оптимістично стверджує, що боротьба за справедливість, якою б довгою вона не була - не даремна.
July 16, 2025
Попри фантастичний сетинг — світ захопили прибульці, що приховують монструозну сутність — мені в цій книжці більше йшлося про цілком знайомих, земних монстрів, які людство створює без сторонньої допомоги: насилля, несправедливість, байдужість.
Жанр антиутопії, звісно, готував до похмурої атмосфери і важкої розвʼязки, але від того не було менш боляче за сестер (і за їхнє сестринство), за тих кількох сміливців, що розуміючи примарні перспективи, все ж ідуть на штурм вежі. І за Плямку боляче, дуже.
Я не до кінця зчитала мотивацію атраментів і їхній вплив на людей, але трохи згодом, насправді, зацінила можливість визначити це самостійно. Чорнильники «наносять добро» людям, тому що вважають себе вищими, вони звикли до певного устрою і не гребують скористатися силою задля впровадження його на колонізованих землях, які їм, імовірно, не дуже й треба. Це також нагадування про марність справедливості, скільки не розбирайся у причинно-наслідкових звʼязках і контекстах. Водночас, прагнення справедливості надалі важить. Готовність відстоювати свої цінності та зберігати памʼять попри немислимі травми і переважаючу силу противника — для мене це життєствердно. Як і те, що джерелом цього супротиву насиллю все ще є українці (теж цілковитий реалізм, до речі).
Дуже атмосферно виписаний Київ. Місто на боці Тоні. Добре, що в неї є Київ, «київ» і дідусь — у серці. І ще «Крихітка». Взагалі, я остаточно «увійшла» в текст через музику. Атраменти визнають виключно цей вид людського мистецтва, і то лише симфонічну музику. І якщо для головної героїні больова точка — заборона «візуальних засобів», то мене найбільше вкололо придушення пісні. В людей намагаються відібрати право голосу і в буквальному сенсі. Марно намагаються, звісно. Тоня наспівує «Крихітку», поки блукає вулицями Києва, памʼять про справжні назви яких вона береже.
А ще, не могла не думати про долю інших країн після «пришестя». Зокрема, країни 404. Спочатку я подумала, що напевно атраменти мали один підхід до всіх. Згадка про макабричний танець закріпила в цій гіпотезі: мовляв, усі рівні перед обличчям смерті *закреслено* екоприбульців. Але бляха, такий світ виглядає просто раєм для оркостану, навіть якби ті атраменти забили на свої новітні технології та світили чорно-зеленими дупами, не прикриваючись. І отут я знову зраділа опен спейсу для інтерпретації. От наприклад, кажуть, що ми є тим, що ми їмо. А що б такого могли вживати прибульці, щоб ото позеленіти і чорним димом взятися? Може отвєдалі рускава міра? Потім довелося легенду докручувати, візуальні засоби вилучати, бо встид.
Словом, простір для трактування — це прекрасно.
І книжка класна!
Жанр антиутопії, звісно, готував до похмурої атмосфери і важкої розвʼязки, але від того не було менш боляче за сестер (і за їхнє сестринство), за тих кількох сміливців, що розуміючи примарні перспективи, все ж ідуть на штурм вежі. І за Плямку боляче, дуже.
Я не до кінця зчитала мотивацію атраментів і їхній вплив на людей, але трохи згодом, насправді, зацінила можливість визначити це самостійно. Чорнильники «наносять добро» людям, тому що вважають себе вищими, вони звикли до певного устрою і не гребують скористатися силою задля впровадження його на колонізованих землях, які їм, імовірно, не дуже й треба. Це також нагадування про марність справедливості, скільки не розбирайся у причинно-наслідкових звʼязках і контекстах. Водночас, прагнення справедливості надалі важить. Готовність відстоювати свої цінності та зберігати памʼять попри немислимі травми і переважаючу силу противника — для мене це життєствердно. Як і те, що джерелом цього супротиву насиллю все ще є українці (теж цілковитий реалізм, до речі).
Дуже атмосферно виписаний Київ. Місто на боці Тоні. Добре, що в неї є Київ, «київ» і дідусь — у серці. І ще «Крихітка». Взагалі, я остаточно «увійшла» в текст через музику. Атраменти визнають виключно цей вид людського мистецтва, і то лише симфонічну музику. І якщо для головної героїні больова точка — заборона «візуальних засобів», то мене найбільше вкололо придушення пісні. В людей намагаються відібрати право голосу і в буквальному сенсі. Марно намагаються, звісно. Тоня наспівує «Крихітку», поки блукає вулицями Києва, памʼять про справжні назви яких вона береже.
А ще, не могла не думати про долю інших країн після «пришестя». Зокрема, країни 404. Спочатку я подумала, що напевно атраменти мали один підхід до всіх. Згадка про макабричний танець закріпила в цій гіпотезі: мовляв, усі рівні перед обличчям смерті *закреслено* екоприбульців. Але бляха, такий світ виглядає просто раєм для оркостану, навіть якби ті атраменти забили на свої новітні технології та світили чорно-зеленими дупами, не прикриваючись. І отут я знову зраділа опен спейсу для інтерпретації. От наприклад, кажуть, що ми є тим, що ми їмо. А що б такого могли вживати прибульці, щоб ото позеленіти і чорним димом взятися? Може отвєдалі рускава міра? Потім довелося легенду докручувати, візуальні засоби вилучати, бо встид.
Словом, простір для трактування — це прекрасно.
І книжка класна!
This entire review has been hidden because of spoilers.
September 9, 2025
"Атраменти" залишили в мене двоїсте відчуття. Прочитав я їх за два дні — це якісний динамічний текст, від якого важко відірватися. Трохи дратувала старанна стилізація під розмовну мову, але це питання смаку. Персонажі психологічно складні, у їх реальність легко повірити. Додають реалістичності детальні описи Києва (хоч я не настільки знайомий з містом, щоб їх впізнавати), численні технічні й побутові деталі.
Головна героїня книжки — зовсім не героїня, а "звичайна" київська дівчина, і це підкуповує. Я не раз розмірковував над тим, як поводився б, якби опинився в обставинах, несумісних з моїми переконаннями. Авжеж, хочеться уявляти себе героєм, але точка зору людини, яка навіть у власній історії часто почувається другорядною персонажкою, резонує і вражає чесністю.
Сама ж ідея диктатури нелюдів-прибульців, які жорстоко і невблаганно насаджують проголошені самими ж людьми благі ідеї , цікава і наводить на роздуми. Чи здатне людство самостійно подолати наслідки зловживання свободою? Чи можливе добро під примусом? Дивлячись на те, що ми просто зараз робимо з планетою і одне з одним, я не маю однозначних відповідей.
Отже, я добре провів час з "Атраментами", хоч він і обірвався, за моїми відчуттями, зарано. Чекатиму на наступну книжку Уляни.
P.S. Питання для роздумів:
Головна героїня книжки — зовсім не героїня, а "звичайна" київська дівчина, і це підкуповує. Я не раз розмірковував над тим, як поводився б, якби опинився в обставинах, несумісних з моїми переконаннями. Авжеж, хочеться уявляти себе героєм, але точка зору людини, яка навіть у власній історії часто почувається другорядною персонажкою, резонує і вражає чесністю.
Сама ж ідея диктатури нелюдів-прибульців, які жорстоко і невблаганно насаджують проголошені самими ж людьми благі ідеї , цікава і наводить на роздуми. Чи здатне людство самостійно подолати наслідки зловживання свободою? Чи можливе добро під примусом? Дивлячись на те, що ми просто зараз робимо з планетою і одне з одним, я не маю однозначних відповідей.
Отже, я добре провів час з "Атраментами", хоч він і обірвався, за моїми відчуттями, зарано. Чекатиму на наступну книжку Уляни.
P.S. Питання для роздумів:
November 4, 2025
Якщо б я знала, що “Антраменти” настільки тривожна книжка, то, мабуть, відклала б її до кращих часів. Хоча, з іншого боку, саме постійна емоційна напруга й робить історію такою захопливою.
Я не претендую на експертність, але, як на мене, “Атраменти” більше нагадують соціальний трилер, ніж класичну антиутопію.
Чому я так думаю? Бо в цій історії лиходієм виступає не стільки система, скільки саме суспільство. Авторка використовує напругу, тривогу та страх, щоб показати проблему аб’юзивної поведінки - від демонстративного контролю та ізоляції до маніпуляцій і перекладання провини на жертву.
При цьому, тема аб’юзу присутня на кількох рівнях - особистий досвід головної героїні та, загалом, характер режиму прибульців.
Мені атраменти нагадують кривдників, які спершу входять у довіру, потім ізолюють, контролюють кожен рух та маніпулюють сприйняттям реальності. А свої дії пояснюють тим, що, мовляв, усе, що ми робимо - заради блага людства.
Що мені в першу чергу сподобалося в цій історії - це структура сюжету. Як на мене, все вибудувано чітко й логічно немов “за підручником”: експозиція, зав’язка, розвиток подій і так далі. Послідовність, ритм, наростання емоційної напруги - у цьому плані це добре зроблена робота. Читач “на гачку”.
Друге - персонажі. Мені подобається, що авторка не перевантажує текст описами, а натомість дає кожному герою виразну деталь, яка одразу формує асоціацію (Андрій - жовті окуляри, Матвій - ментолові сигарети, тощо). Вони живі, об’ємні, за ними цікаво спостерігати.
Насамкінець - окрема похвала Уляні Кривохатько за те, що не побоялася бути садисткою до своєї головної героїні. Вона постійно випробовує її і фізично, і емоційно. Не думайте, я не прихильниця насильства. Просто не влаштовуйте персонажам “теплу ванну”. Читач хоче бачити, на що вони здатні. Тільки тоді він справді буде готовий пройти з ними цей шлях.
Ложкою дьогтю будуть мої зауваги до фіналу. Кінцівка породжує ще більше запитань до сюжету, ніж відповідей, і, відверто кажучи, трохи вибивається з основної логіки історії. Крім того, пояснення мотивів атраменів виглядає дещо притягнутим за вуха - протягом усього сюжету я не побачила навіть натяків на це або принаймні їх не розгледіла.
Здається, у цьому випадку недомовленість пасувала б оповіді набагато краще, ніж спроба все пояснити. Але, зрештою, це вже справа смаку.
Я не претендую на експертність, але, як на мене, “Атраменти” більше нагадують соціальний трилер, ніж класичну антиутопію.
Чому я так думаю? Бо в цій історії лиходієм виступає не стільки система, скільки саме суспільство. Авторка використовує напругу, тривогу та страх, щоб показати проблему аб’юзивної поведінки - від демонстративного контролю та ізоляції до маніпуляцій і перекладання провини на жертву.
При цьому, тема аб’юзу присутня на кількох рівнях - особистий досвід головної героїні та, загалом, характер режиму прибульців.
Мені атраменти нагадують кривдників, які спершу входять у довіру, потім ізолюють, контролюють кожен рух та маніпулюють сприйняттям реальності. А свої дії пояснюють тим, що, мовляв, усе, що ми робимо - заради блага людства.
Що мені в першу чергу сподобалося в цій історії - це структура сюжету. Як на мене, все вибудувано чітко й логічно немов “за підручником”: експозиція, зав’язка, розвиток подій і так далі. Послідовність, ритм, наростання емоційної напруги - у цьому плані це добре зроблена робота. Читач “на гачку”.
Друге - персонажі. Мені подобається, що авторка не перевантажує текст описами, а натомість дає кожному герою виразну деталь, яка одразу формує асоціацію (Андрій - жовті окуляри, Матвій - ментолові сигарети, тощо). Вони живі, об’ємні, за ними цікаво спостерігати.
Насамкінець - окрема похвала Уляні Кривохатько за те, що не побоялася бути садисткою до своєї головної героїні. Вона постійно випробовує її і фізично, і емоційно. Не думайте, я не прихильниця насильства. Просто не влаштовуйте персонажам “теплу ванну”. Читач хоче бачити, на що вони здатні. Тільки тоді він справді буде готовий пройти з ними цей шлях.
Ложкою дьогтю будуть мої зауваги до фіналу. Кінцівка породжує ще більше запитань до сюжету, ніж відповідей, і, відверто кажучи, трохи вибивається з основної логіки історії. Крім того, пояснення мотивів атраменів виглядає дещо притягнутим за вуха - протягом усього сюжету я не побачила навіть натяків на це або принаймні їх не розгледіла.
Здається, у цьому випадку недомовленість пасувала б оповіді набагато краще, ніж спроба все пояснити. Але, зрештою, це вже справа смаку.
June 30, 2025
Дія роману відбувається в недалекому майбутньому. Київ уже чотири роки живе під контролем атраментів — прибульців, які нагадують ефемерних ельфів із рудим волоссям. Вони неймовірно красиві, але ця краса — лише личина. Справжнє їхнє обличчя видно лише деяким людям або на плівкових фотографіях. Саме з цього моменту — з моменту втрати технологій, повного контролю, заборон і невидимої присутності — починається життя нової країни, де «допомога» — це форма контролю, а правила — спосіб виживання.
Головна героїня — дівчина Тоня, яка мріяла стати дизайнеркою. Її мрія зруйнована: гаджети зникли, цифрового світу більше немає. Є лише плівковий фотоапарат, як пам’ять про дідуся — і як єдиний інструмент, здатний показати правду. Вона живе в атмосфері тотального контролю, недовіри й абʼюзивних стосунків, які прописані настільки точно, що в певні моменти — справді моторошно.
Хоча сюжет подається на тлі фантастичної реальності, інопланетне вторгнення тут радше фон. У центрі — соціальна драма, історія внутрішнього спротиву, самотності, пошуку себе й цінностей у середовищі, де будь-хто може виявитися інспектором.
Це сильний дебютний роман, хоча й не позбавлений недопрацювань. Попри загальну силу тексту, є кілька моментів, що могли б бути глибшими. Зав’язка роману розвивається повільно — сюжет довго набирає хід, і до ключових подій минає чимало часу. Фінал, навпаки, здається дещо стисненим — хотілося б більше простору для завершення історії.
Окремо варто згадати образ атраментів. Вони виглядають ефектно й загадково, але логіка їхнього впливу на людей лишається не до кінця окресленою. У цьому контексті плівковий фотоапарат як «зброя істини» працює радше як символ, ніж як реалістичний сюжетний інструмент.
«Атраменти» — не про прибульців. Це про людей. Про те, що робить нас вільними, навіть коли свобода під забороною. І про те, як дорого іноді коштує правда.
⚠️ У тексті є сцена жорстокого поводження з твариною — варто знати, якщо це тригер.
Більше відгуків на моєму ткг каналі "КнигОнОс"
https://t.me/knygonos
Головна героїня — дівчина Тоня, яка мріяла стати дизайнеркою. Її мрія зруйнована: гаджети зникли, цифрового світу більше немає. Є лише плівковий фотоапарат, як пам’ять про дідуся — і як єдиний інструмент, здатний показати правду. Вона живе в атмосфері тотального контролю, недовіри й абʼюзивних стосунків, які прописані настільки точно, що в певні моменти — справді моторошно.
Хоча сюжет подається на тлі фантастичної реальності, інопланетне вторгнення тут радше фон. У центрі — соціальна драма, історія внутрішнього спротиву, самотності, пошуку себе й цінностей у середовищі, де будь-хто може виявитися інспектором.
Це сильний дебютний роман, хоча й не позбавлений недопрацювань. Попри загальну силу тексту, є кілька моментів, що могли б бути глибшими. Зав’язка роману розвивається повільно — сюжет довго набирає хід, і до ключових подій минає чимало часу. Фінал, навпаки, здається дещо стисненим — хотілося б більше простору для завершення історії.
Окремо варто згадати образ атраментів. Вони виглядають ефектно й загадково, але логіка їхнього впливу на людей лишається не до кінця окресленою. У цьому контексті плівковий фотоапарат як «зброя істини» працює радше як символ, ніж як реалістичний сюжетний інструмент.
«Атраменти» — не про прибульців. Це про людей. Про те, що робить нас вільними, навіть коли свобода під забороною. І про те, як дорого іноді коштує правда.
⚠️ У тексті є сцена жорстокого поводження з твариною — варто знати, якщо це тригер.
Більше відгуків на моєму ткг каналі "КнигОнОс"
https://t.me/knygonos
July 15, 2025
Це книга, яка не вважає, що читач не здатний зробити власних висновків. І книга, де персонажі, навіть дуже другорядні, відчуваються живими. Люди з якимись своїми життями, проблемами, бажаннями. Хай і дрібними чи не дуже приємними, але своїми. А ще про те, що насилу добре не зробиш. І головна героїня дуже... Справжня. В сенсі - це буквально людина яка каже ТА ЯК МЕНІ В БІСА БУТИ РЕВОЛЮЦІОНЕРКОЮ в тому що по анотації схоже власне на роман про антиутопічних революціонерів. Я не впевнена, що прям радила б книгу - її просто читати і важко водночас через побутові правдоподібно огидні деталі і тригери й загальний не радісний тон. І кінець що не те щоб теж абсолютна радість хоча і перемога в чомусь. Але це дійсно хороша книга.
This entire review has been hidden because of spoilers.
August 8, 2025
Книжка, яка прочиталась всього за дві ітерації, які перервалась тільки тому що треба іноді спати.
Текст написаний дуже легко і захоплююче, персонажі - живі і ніби всі впізнаються серед знайомих: це може бути сусід, чи однокласниця, чи той охоронець повз якого проходиш в супермаркеті.
Сцени - перехоплюють подих. Здавалось, в деяких моментах я справді завмирала разом з героїнею, щоб потім глибоко видихнути.
Заплуталась в сцені розв'язки, але, думаю, це тому що вже була шоста ранку.
Обов'язково для прочитання поціновувачам жанру антиутопії.
Я б ніколи в житті не повірила, що це дебютний роман, адже якість як у найкращих бестселерів.
Текст написаний дуже легко і захоплююче, персонажі - живі і ніби всі впізнаються серед знайомих: це може бути сусід, чи однокласниця, чи той охоронець повз якого проходиш в супермаркеті.
Сцени - перехоплюють подих. Здавалось, в деяких моментах я справді завмирала разом з героїнею, щоб потім глибоко видихнути.
Заплуталась в сцені розв'язки, але, думаю, це тому що вже була шоста ранку.
Обов'язково для прочитання поціновувачам жанру антиутопії.
Я б ніколи в житті не повірила, що це дебютний роман, адже якість як у найкращих бестселерів.
November 30, 2025
Утопії та антиутопії вазагалі не мої жанри, тому в мене було ніль очікувань від цієї книги. Може тому вона мене приємно вразила - майстерно, жваво написана, переконлива арка сюжету, класний вайб пост-апокаліптичного Києва і меланхолічної самотньості. Сюжетні твісти теж цікаві, і потім є про що посперечатися на книжковому клубі ;)
Одним словом, раджу, якщо ви любите антиутопії, хороше затишне осіннє читання.
Одним словом, раджу, якщо ви любите антиутопії, хороше затишне осіннє читання.
August 1, 2025
Атраменти перша книга яку я прочитпла до кінця очима а не слухаючи за останні роки не тому що треба на читацький клуб а тому що цікаво і захоплююче
Я від читання очікую перш за все емоцій . І повний пакет емоцій від цієї оєї книги я отримала. Це цікаво, захоплююче, важко відірватися і смачно, як би це не звучало.
Словом , суцільне задоволення
Я від читання очікую перш за все емоцій . І повний пакет емоцій від цієї оєї книги я отримала. Це цікаво, захоплююче, важко відірватися і смачно, як би це не звучало.
Словом , суцільне задоволення
September 25, 2025
Прочитала за три дні. Чудовий текст, чудовий сюжет. Авторка старанно пропрацювала мову персонажів: вони говорять, як реальні люди. Я сміялася, я співчувала, хвилювалася і дуже .
Однозначно чекатиму наступну книгу Уляни.
Однозначно чекатиму наступну книгу Уляни.
August 8, 2025
Класна книга про ще одну версію майбутнього, де б ми НЕ хотіли жити :)
Displaying 1 - 21 of 21 reviews