Інтернаціоналізм чи русифікація

by Іван Дзюба

Цю працю Івана Дзюби світ читає вже більше 40 років. Безпосереднім поштовхом для написання цієї славнозвісної наукової праці стало проведення 1965 року в Україні низки сумнозвісних заходів. У серпні–вересні 1965-го року у Києві, Львові, Луцьку, Івано-Франківську та Тернополі були заарештовані близько трьох десятків молодих українських інтеліґентів. 4-го вересня у Києві під час прем’єри кінофільму Сергія Параджанова “Тіні забутих предків” до протестів проти політичних репресій закликали поет Василь Стус та літературознавець Іван Дзюба.
Під впливом тих подій Іван Дзюба написав упродовж вересня–грудня працю під назвою “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, в якій з марксистських позицій проаналізував національно-культурну політику радянської влади в Україні.
Автор відправив свою роботу першому секретарю ЦК компартії України Петру Шелесту та голові уряду УРСР Володимиру Щербицькому, а її російський переклад – керівництву КПРС.

Genres: History, Nonfiction, Ukrainian Literature, Politics, Ukraine

Hardcover

First published January 1, 1968

About the author

Born into a peasant family.

In 1932, Ivan's family, fleeing from the famine, moved from their home village to the nearby workers' village Novotroyits'ke for a short time. Later, they moved to Olenevski Quarry (now Dokuchaevsk), where Dziuba finished secondary school № 1.

He graduated from Donetsk Pedagogical Institute, and pursued postgraduate studies in the Shevchenko Institute of Literature. His work was first published in 1959.

In the 1970s, he was subjected to harassment for the views he expressed in some publications.

For his work Internationalism or Russification? (London, 1968, and "Motherland" magazine (ukr. "Вітчизна"), 1990, No. 5-7), dealing with the problems threatening national relations in socialist society, he was sentenced to 5 years in prison and 5 years in exile. A special commission of the Central Committee of the Communist Party (Bolsheviks) of Ukraine called the work "lampoons on the Soviet reality, the national policy of the CPSU and the practice of communist construction in the USSR." Authorities accused Dziuba of undermining Soviet friendship of peoples, and fueling hatred between the Ukrainian and Russian peoples. With help from Oleg Antonov, Dziuba was pardoned and hired to work at the Antonov Serial Production Plant.

Laureate of the Shevchenko Prize, O. Biletsky Prize, Antonovich Fund International Prize, Volodymyr Vernadsky Prize.

Reviews

[Vicky.Demigoddess · Rating 5 out of 5]

Праця Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?" має бути настільною книгою кожної української сім'ї. Спершу праця виходила як самвидав, але за 50 років вийшло багато перевидань, доповнених статтями, рецензіями, текстами виступів на конгресах. В тому числі, на багатьох мовах світу.
Іван Дзюба відкриває очі читачеві на державну маніпуляцію історичною пам'яттю, культурними цінностями, що призвела до масового комплексу неповноцінності нації, асиміляції та русифікації. Ці наслідки ми досі відчуваємо. Десятиліттями українцю вбивали в голову, що української нації не існує, мови не існує, а є лише дурнуватий діалект російської. І взагалі, країни такої ніколи не було, героїв не було - самі лише зрадники. Як наслідок, українець й досі соромиться говорити українською, бо подумають ще що селюк та ще й недалекий, а говорить лише російською, бо ця мова, мовляв, престижніша. Більшість населення й досі соромиться казати, навіть за кордоном, що він українець. Натомість каже: "Я русскій", тим самим, на його думку, підтягуючи себе до касти чистіших, розумніших. Мистецтво, культуру, та взагалі історичне надбання, вважають третєсортним, примітивним, нудним, сільським, про яке навіть соромно згадувати, не те, що пишатися. Але все це не так. Автор закликає людей ставити під сумнів усе, що так настирливо нав'язувала радянська історіографія, закликає протистояти самообману та відстороненню.
А я б в свою чергу наполегливо радила читати "Інтернаціоналізм чи русифікація?" кожного разу, коли виникає відчуття "зрада" та "все пропало", коли підсвідомо починає свербіти думка: "А може воно й правда, що ніколи в нас нічого не вийде, що потім буде ще гірше, що ми, українці, втратили останній шанс на розвиток та процвітання, коли вирішили йти окремим від росії шляхом?" Тож, читайте, думайте, аналізуйте.

[Victor · Rating 4 out of 5]

A book in dire need of being reissued in a fine new edition - ‘Internationalism or Russification?’, by then Ukrainian communist dissident and literary critic Ivan Dzyuba.

One passage is worth quoting in full:

‘Has it never really occurred to you when reading Pushkin, Lermontov or Gogol, that there is another Russia beside the official, governmental one?’ Herzen once asked.

Today we must address this question to those who elevate to the sacrosanct level of official theory the ill-omened thesis about the USSR being the heir of the Russian Empire; who want all its victims and prisoners - the occupied and deceived peoples - to consider this empire, this prison of the nations, as their common historic ‘Fatherland’; who glorify all sorts of ‘reunions’, ‘annexations’, and ‘territorial acquisitions’, things done by ‘official, governmental Russia’, and forget that the ‘other’ Russia had nothing to do with any of this, that it opposed all this and demanded its renunciation.

A strange fact emerges: our historians and theoreticians consider themselves the ideological heirs of Chernyshevsky and Herzen, and by no means those of S. Solov’yov or M. Katkov, and yet in their judgements of the ‘gathering together’ of the Empire... they make common cause with the latter and not with the former.

Do they think that to call themselves the heirs of Chernyshevsky and Herzen, it is enough to celebrate their jubilees from time to time and to enshrine them in anthologies?!

Does it suffice to honour the names of the representatives of unofficial Russia in order to assimilate their ideas?

Hardly.

Just as allowing the names of the champions of official despotic Russia to pass into oblivion does not necessarily imply forgetfulness of their ideas.’

[Gremrien · Rating 5 out of 5]

A must-read for every Ukrainian. I would say that it should be studied in high school or at least in colleges/universities, but I am not sure about the correct interpretation of all the used references to Ленін, etc., in such circumstances. Anyway, I feel that we all should “know” this text on some “population” level, even if not reading it individually.

I would have read this book much earlier, of course, but somehow I was under the impression that “Інтернаціоналізм чи русифікація?” is just an article/essay and that I have already read it somewhere on the Internet. I suppose I mixed it up with another milestone Ukrainian text, “Чому я не хочу вертатись до СРСР?” by Іван Багряний, which is indeed just a long article and I did read it earlier. However, “Інтернаціоналізм чи русифікація?” is, in fact, a quite large book, and I am glad that I finally picked it up. It was an incredibly interesting and important reading. (I actually wanted to find a paper copy of it to have it at home, but, as I understand, the most “recent” of its post-Soviet publications was in 2010, and it’s impossible to find it now, of course. Again, I think that this book should be constantly republished, preferably with up-to-date commentaries of various “think-tanks,” and be available anytime.)

Well, it’s difficult to talk about this book because it’s so famous and well-studied that for true Ukrainian intelligentsia, any “introduction” to what “Інтернаціоналізм чи русифікація?” is should look like a discussion of an alphabet. However, it’s obvious to me that most modern Ukrainians, especially those strong and brave young people who defend our country now and will define its national policy in the nearest future, have not read it and definitely have no idea about its magnitude and extreme relevance for us today. So I’ll say a couple of words.

It’s a very remarkable analysis of the imperial policy of Russia (both before the USSR and under the Soviets), which looks extremely fresh and important today, when we sometimes struggle with an explanation (to each other and to the whole world around us) of what is wrong with Russia, Russian culture, Russian language, etc., and why we need at least an active “protection” from them.

Іван Дзюба wrote it in 1965, and this book was the reflection of his growing concerns about the repressions towards Ukrainian intelligentsia that had already started at this time (the first wave of “Задушене відродження”). It should be reminded that Soviet Russians still enjoyed the so-called “Оттепель” (The Thaw) at the time and considered it terminated only in 1968, after the oh-so-sudden-and-unexpected Soviet invasion of Czechoslovakia. Ukrainians already saw the end of any “Thaw” several years before this, were arrested and persecuted en masse, but who would listen to them, those ridiculous provincial dorks, right?

Here, Іван Дзюба very consistently shows how the USSR makes everyone and everything “Russian” by various mechanisms, slowly but surely, and how deadly all this is for non-Russian nations, first of all for Ukraine. This is not a very innovative idea for us today, but the book has several interesting specifics:

(1) It is incredibly thorough and full of particular facts, figures, quotes that make a very good illustration and confirmation for his diligent analysis. Usually, when someone talks about such things, they feel overwhelmed by various examples of what they are talking about, and so they mostly stay within the general summary. Іван Дзюба made an effort not only for such generalization but also for demonstrating what is standing behind it, and so this book is a great panorama for many abhorrent intrusions and violations of our national dignity and identity.

(2) Іван Дзюба talks about the USSR and its “current” (for the 1960s) policy, but here and there he adds various information that shows us clearly that this denationalization and russification of non-Russian nations under the Soviets is the direct successor of the same policy systematically realized by imperial Russia before the USSR. Thus, we can see perfectly that the USSR was nothing more than the same Russian Empire, only symbolically modified in order to look more appealing and progressive in a new era. Also, what is even more important for us today is that his analysis allows us to talk about this policy as part of the whole Russian nation’s identity (rather than the despotic tendencies of only its governing elite).

(3) The most contradictory and peculiar aspect of this book is the multiple references to Ленин, Маркс, Герцен, and other “true revolutionaries,” who are represented as “sincere internationalists” and fervent advocates of national freedoms. Well, Іван Дзюба says that he actually believed these things when he was writing the book (“Я справді тоді був під глибоким враженням від ленінського підходу (особливо в останні роки його життя) до національного питання і вірив у те, що, керуючись цим підходом, можна вийти з кризи і знайти шлях до національної справедливості”), and it may be true, although I doubt that he was able to find all these quotes about their “internationalism” and miss many other quotes about their violent and chauvinistic nature (I am talking here about Ленин and Маркс, of course; I agree with Іван Дзюба’s deep respect towards Герцен). Later, though, he admitted that he himself discovered many things in Ленин’s works that would make all his earlier references to him ridiculous (“Сьогодні, звісно, вже ніхто не ідеалізує Леніна. Щодо мене, то на мене приголомшливе враження справили деякі нові документи і публікації про добу революції, Леніна та його оточення, а особливо солженіцинський “Архіпелаг ГУЛАГ”, недавно прочитаний”). Anyway, I think that regardless of what he REALLY knew and thought about Ленін and other “true marxists” at the time, this approach of making references to Ленін was an unbeatable and very clever method in the USSR. Seriously, it looks like perfect trolling today: consciously or unconsciously, he selected the quotes that made all the contemporary Soviet policy-makers look like traitors of all the “true” revolutionary ideals! It’s very funny from today’s point of view. By the way, maybe it was the main reason why Іван Дзюба was not repressed immediately after the book started its circulation in the USSR (both legally, as “Автор власноруч надіслав її до найвищих керівних органів УРСР у сподіванні, що влада врахує перегини в національній політиці й «виправиться». Дзюба власноруч відіслав до Першого секретаря ЦК Компартії Петра Шелеста, голови Ради міністрів УРСР Володимира Щербицького, до ЦК Компартії в Москву і навіть до головного редактора журналу «Новый мир» Олександра Твардовського,” and illegally, in Samizdat) and even abroad. He was persecuted later but relatively mildly and was arrested only in 1972, within the second wave of “Задушене відродження,” but again, not for a long time and not fatally for his life and work (comparing to other Ukrainian dissidents).



Іван Дзюба was saying to the Soviet elites: you behave just like the Russian imperialists, can’t you see this? You betray our communist ideals! The government was apparently utterly confused and bewildered by this book and definitely felt like being accused of the betrayal of “true Lenin ideas and policies” although they all knew, of course, who Ленін was in reality.

I suppose we can read this book today with a critical understanding of all these references and see beyond them, because the real purpose of Іван Дзюба’s work was to show the aggressive nature of Russia (both before and after the “revolution”) towards other nations and clear attitude to them as some inferior entities that should be reprogrammed into “Russians” — or be exterminated otherwise.

I saved tons of quotes, as most of them look amazingly relevant to us today. I highly recommend this book, and would be happy if it were widely discussed today.

*

I only want to add a curious observation: isn’t it fascinating that some of our most essential Ukrainian great minds and defenders of our national identity and dignity have their origins in the Donbas? The same region that Russia claims today as “authentically Russian” and that we ourselves often curse as irrevocably russified? I am talking about Іван Дзюба, Василь Стус, Василь Голобородько, Сергій Жадан, for example. Even Володимир Сосюра (born in Дебальцеве), who was accepted as a mainstream Soviet poet, is still the author of one of the most “Ukrainian” poems of all times: “Любіть Україну, як сонце любіть, як вітер, і трави, і води… В годину щасливу і в радості мить, любіть у годину негоди,” etc. How come? We definitely underappreciate the Donbas as one of our “roots.”

*

“Ще в перші студентські роки я належав до тих незліченних, кому “байдуже”, якою мовою говорити і до якої нації належати, і хто свою “байдужість” ладен був гордо нести як еталон інтернаціоналізму і загальнолюдської сутності. А потім почав задумуватися: байдуже-то байдуже, але чому всі ті в Україні, кому нібито байдуже, насправді байдужі (а часом і ворожі, свідомо чи несвідомо) саме і тільки до української мови, до української культури, до України взагалі? І куди дівається їхня “байдужість” та “інтернаціональна” безсторонність, коли справа торкається престижу їхньої набутої російськості? Що за цим криється, який механізм мотивацій і орієнтацій, які стихійно виниклі чи режимно створені обставини? Кому і навіщо потрібно, щоб цілі народи переставали бути собою і притому не творили щось нове, а просто вливалися в інший народ, позбавляючи і його власного обличчя? Чи це шлях до рівності і вселюдської солідарності? І чи морально ставати на бік дужчого проти слабшого?”

*

“Щоб десятки націй СРСР “добровольно” відмовлялися від своєї мови й національності, для цього потрібно дуже багато, непомірно багато неправди й несправедливості (бо ж в атмосфері правди й справедливості безглузда й дика сама постановка такого питання, такої мети: спеціально відмовлятися, цілим народам відмовлятися від своєї мови, від своєї національності… Для чого? З якої речі? Кому і що це дає?). Потрібно багато несправедливості й неправди щодо минулої історії цих народів, щодо марксизму-ленінізму, щодо суті комунізму, щодо характеру тих процесів, які відбуваються на наших очах, щодо цінностей людської культури, щодо наших потреб на майбутнє… Чи багаж цієї неправди й несправедливості не ляже надто гноблячим тягарем на плечі майбутніх поколінь? Чи при цьому можливе буде створення тієї високолюдяної й високоморальної атмосфери, з якою тільки й пов’язується в наших поглядах комунізм? Чи до правди можна прийти через кривду? Це питання, які однаковою мірою зачіпають майбутнє всіх народів СРСР.”

*

“Придивіться, хто сьогодні в Україні говорить по-українському і хто по-російському. Якщо ви чесна людина, якщо ви вмієте бачити й осмислювати побачене, якщо істина дорожча для вас за вашу засліпленість і передсуди, за “панство велике і лакомство нещасне”, ви не можете не визнати, що мовний вододіл є в Україні разом і соціальним, і соціально-культурним вододілом. І хіба серце ваше не заболить і душа ваша не здригнеться за “униженных и оскорбленных”?”

*

“Російський колоніалізм розвинувся за своєрідних обставин і має свої “нестандартні” прикмети, свою “специфіку”.

Порівняно до “класичного” колоніалізму великих європейських держав, колоніалізм російського царизму мав ряд особливостей. Так, наприклад, оскільки його експансія була спрямована не на заморські території, а на суміжні землі, то справа не обмежувалася насадженням колоніальної адміністрації та економічним визиском, а переходила до повної асиміляції, до соціального перетворення завойованих країн імперією. При цьому ставка робилася на “мирні” засоби, а збройна сила вживалася тільки “по необходимости” — супроти немирних тубільців. Цікаво, що царизм, вірний своїй високій християнській місії та братолюбію, ніколи не третирував сусідні народи, що їх підкоряв чи збирався підкоряти, як неповноцінні, нижчу расу і т. д. Навпаки, він спочатку великодушно визнавав їх рівноправними громадянами імперії і дарував їм усі “права”, а вже потім ішов на них війною, щоб будь-якими засобами прилучити до цієї рівноправності та цих прав. Наслідком цієї неповторної логіки було, зокрема, те, що всякий опір сусідів загарбникам наперед оголошувався “изменой отечеству”.

Вся історія російських царів сповнена скаргами на “измену” й карами за “измену”, пошуками “измены”… В чому ж секрет цього феномена, цього ніде більше в світовій історії не баченого явища? Певно, в самому дивовижному змісті цього поняття, як його розумів російський царат сукупно зі своїми стратегами і моралістами.

А втім, про “измену” вони говорили задля “острастки”, а самі добре знали, чиє сало з’їли…

Один із високих сановників писав щодо цього:

“Когда государство заключает в пределах своих завоеванные области, населенные племенем разнородным, еще не слившимся нравственно с завоевателями, такое слияние может и должно со временем совершиться законодательными и правительственными мерами при мудром начертании законоположений и неукоснительном их исполнении, но покамест элементы, открыто или тайно враждебные нравственному соединению всех частей политического тела, к коему они принадлежат, не проникнутся вполне чувством привязанности к общему нераздельному отечеству. Правительство необходимо должно основывать владычество свое в полупокоренных областях на надежном устройстве военных учреждений”.

А для швидкого “нравственного соединения” в “общем нераздельном отечестве” була розроблена хитра, складна і гнучка стратегія придушення, розтління і денаціоналізації пригнічених народів.

Тут і гіпноз всесвітньої і непереможної місії російського царизму (“третий Рим”), опиратися якому безнадійно. Тут і міфи про російський царат як опору і визволителя слов’янства то від турків, то ще від когось, і зв’язане з цим хитре використання політичної і психологічної ситуації. Тут і послідовне викорінювання “старины” та “умоначертаний прежних времен” (формули Катерини II). Тут і стародавня політика “разделяй и властвуй”, доповнена суто “отечественными” нюансами:

“Для нашей безопасности на Украине надобно прежде всего посеять несогласие между полковниками и гетманом… Когда народ узнает, что гетман такой власти не будет иметь, как Мазепа, то надеюсь, что будут приходить с доносами. При этом доносчикам не надобно показывать суровости: если двое придут с ложью, а суровости им не будет показано, то третий и с правдой придет, а гетман и старшина будут опасаться… Необходимо, чтоб во всех порубежных городах были полковники, несогласные с гетманом; если будут несогласные, то дела их все нам будут открыты”.

Тут і стратегія “обрусения”. “Обрусение”, як відомо, — основна формула національної політики російського царизму; згадаймо знамениту інструкцію Катерини II генерал-прокуророві Вяземському, яка вимагала, з одного боку, “водворения в стране русских” у прямому розумінні, так, як рекомендував Макіавеллі (“Для сохранения приобретений одним из самых действенных и верных средств было бы водворение там на жительство самого завоевателя”), з другого боку — поступового витравлювання національно-культурних особливостей підкореного народу (“Народ, доколе сохранит веру, язык, обычаи и законы, не может считаться покоренным”). А на довершення всього і для маскування цих процесів та ламання внутрішнього опору розвивалися і втовкмачувалися в голови теорії “єдиного отечества”, “единокровности” і т. д.”

*

“Якщо позбавити народ його мови — це вбити народ, і якщо цього злочину немає з чим порівняти, то з чим порівняти його тоді, коли така душогубська політика маскується в благородні словеса; коли вона сама, судячи і рядячи, оголошує злочином усякий інстинктивний самозахист, в тім числі і мовний самозахист народу; коли вона не має найменшої чесності виступити в своїй власній істоті і запевняє, що то не вона відбирає в народу рідну мову, а сам народ від своєї мови відмовляється?

Якби якийсь народ відмовився від своєї мови, це означало б, що він відмовляється від самого себе. Ясно, що такого бути не може. Історія досі не знає прикладів добровільної відмови народів від самих себе, тобто добровільного самогубства народів. Не було і не може бути такого ніколи, як не може людство хотіти самознищитися.

Немає і тепер добровільного зречення українського народу чи його частини від самого себе, своєї мови. Те, що на поверховий погляд здається добровільним, насправді таким не є. Маємо вимушену, під тиском обставин і дією серйозних причин відмову частини українців від своєї мови і всі пов’язані з цим ненормальні наслідки для суспільства.

“Хто вам не дає говорити по-українському?” — люблять “уничтожающе” питати погано замасковані під інтернаціоналістів українофоби й недозрілі до справжньої людської культури русифікаторські “общечеловеки”.

“Хто вам заважає говорити по-українському?” — дивуються люди оброзичливі, але політично наївні, байдужі до “надуманої” національної проблеми.

“Хто вам забороняє говорити по-українському?” — гримає високе начальство, всім своїм гнівним виглядом доводячи цілковиту неможливість будь-якого примусу.

Хто забороняє?.. Чи може бути більш фальшиве і пусте запитання? А хто забороняв у царській Росії говорити по-українському, по-польському, по-грузинському і т. д.? Навіть писати і друкувати не в усі часи забороняли. І чому все-таки, попри відсутність юридичної заборони, “землячки”, кажучи словами Шевченка, “різали по-московськи”?”

*

“Наскільки ж треба бути національно і морально невихованою, відсталою людиною, щоб і сьогодні повторювати щось подібне, тільки по-іншому сказане! А таких “інтелігентних” людей чимало, їхнє кредо: “Я Украину люблю, но ненавижу националистов”, причому при найменшому з’ясуванні виявляється, що під “націоналістом” розуміється кожен українець, в якого лишилося хоч трохи своєї національності. (“Зачем они цепляются за эту свою “мову”?”).”

[Bogdan Obraz · Rating 5 out of 5]

Цю працю, видану понад сорок років тому, переховували, читали лише у машинописному варіанті, видавали тільки за кордоном. А самого автора не тільки принизливо (для себе в першу чергу) вигнали зі спілки письменників, а й заарештували.
Іван Дзюба чудово володіє фактами – висловами впродовж з’їздів КПРС і протиставляє їх справжній ситуації, у котрій перебувала (і перебуває) національна мова, культура і гідність. Таким чином, довівши до широкого кола те що декларувалися, і те що виконується з точністю до навпаки. Цікавим є також ґрунтовний опис про здійснюване Партією штучне забуття рідної мови, культури, традицій, історії. І незважаючи на нинішню всебічну підтримку української мови і культури, ця праця залишається актуальною.

[Taya · Rating 5 out of 5]

Здається, я доросла до серйозної публіцистики. Емоції після прочитання зашкалюють.
Ця стаття як вибух.
Мене привів до неї довгий шлях, що складався з низки інших книг і текстів (історія України різних видань, Справа Стуса та Дисиденти Вахтанга Кіпіані, різноманітні історичні статті та інтерв’ю тощо). Всюди про неї згадують. І недарма.

Ця праця Івана Дзюби сколихнула суспільство 60-80-х років в Україні і стала рушієм багатьох тогочасних подій (на жаль, в більшості своїх сумних і трагічних). Сама її назва аж кричить про проблеми, про які тоді заборонялось думати, не те що говорити. А Дзюба заговорив, відкрито, чесно, сміливо звертаючись до «верхівки». За що, звісно, поплатився - і він сам, і ті хто його підтримав.

Це важлива книга. Її варто прочитати кожному дорослому свідомому українцю, щоправда після певної підготовки - треба розуміти історичний контекст, в якому вона з‘явилась і вибухнула гіркотою своєї правди, стала документом епохи.

Навіть через десятки років, ба! навіть зараз, досліджена автором тема зросійщення української нації не втрачає своєї гостроти і актуальності. А минуло понад пів століття з моменту першої публікації.
Дзюба неодноразово писав статті-коментарі до своєї давньої праці, у 90-х, у 2000-х, і щоразу в них чулось розчарування, відчувалась тривога за майбутнє.
Зрештою, ми вже знаємо, до чого призвело ігнорування владою національної проблеми та у що переросли російсько-українські відносини в 2022-23 роках.


Це важка книга. Читати публіцистику звичайному читачеві непросто.

Після неї сумно, бо ми досі живемо в суспільстві, яке відчуває на собі наслідки насильницької русифікації та впливу російського імперського шовінізму.
Насилля досі триває. Досі болить.

Мусимо вистояти.

[Oleksandr Fediienko · Rating 4 out of 5]

Слова радянської влади розходилися зі справами. Якщо на території УРСР проживав певний відсоток росіян (не питаймо, звідки вони там взялися), за законом їх необхідно було забезпечити всім необхідним для процвітання їхньої культури. Здавалося б, українці в інших республіках заслуговують на те саме? Де там. Коли розставлялися пріоритети, то в першу чергу чомусь обслуговували росіян. В межах УРСР, як не дивно, ситуація не відрізнялася: все - для росіян, а на українців ресурсів не бракувало. І попри декларовану рівність народів, бути росіянином, говорити по-російськи, жити по-російськи означало престиж. Саме так, незважаючи на верховенство (на папері) всього українського на ділі ж культивувалося все російське. От і питає Дзюба, чи не ховається за цим обіцяним зрівнянням народів, інтернаціоналізмом звичайна русифікація.

[Andrea Pighin · Rating 5 out of 5]

L’opera era una critica interna al pensiero marxista-leninista, per rivendicare un trattamento dell’Ucraina pari a quello delle altre Repubbliche sovietiche. Nell’introduzione, Dzjuba cerca di dimostrare che il nazionalismo sia diverso dallo sciovinismo borghese. Riprendendo le parole del filosofo marxista H. Selman, un «mondo sano» richiedeva la coltivazione delle differenziazioni nazionali e «un interscambio sempre più stretto, fino a creare una cultura universale attraverso i contributi unici di ciascun popolo.»
L’Autore denunciava che la sovranità veniva perduta attraverso il trasferimento in massa (Orgnabor) della popolazione in Siberia o altrove; la centralizzazione di Mosca accentuava poi la perdita dell’autonomia politico-economica ucraina. La cultura veniva relegata a un ruolo provinciale e si perdeva il ricordo della tradizione nazionale storica. Egli riprendeva le parole del giurista Aleksandr D. Gradovsky: «Il lavoro creativo nazionale è il fine ultimo assegnato a ciascun popolo dalla stessa natura, un fine senza il quale la razza umana non può raggiungere la perfezione.»
Un'opera fondamentale per comprendere come l'URSS abbia non solo sterminato gli ucraini negli anni Trenta (con il cosiddetto holodomor), ma abbia poi proseguito con l'opera di russificazione in maniera discriminatoria e umiliante. Questa lettura è anche una chiave per capire meglio il rapporto odierno tra Russia e Ucraina.

[Andrii Litvynchuk · Rating 4 out of 5]

Думав закину на середині, але добив і залишився задоволений. Загалом читати було цікаво, хоч багато речей здавались очевидними з проєкції 2025 року. Також можна дізнатись нове за лєніна, на політиці якого Дзюбою по суті були побудовані аргументи захисту нашого «націоналізму»

[Andrew Lyndsey · Rating 5 out of 5]

Absolutely a must-read book for anyone who is a tankie, a commie or just anyone who wants to learn about how Russia russified Ukrainians (and other nations) in past. A very rich and a dense read, with truly fascinating logic.

Outside of its correct and accurate critique of the USSR, this book could be used as an excellent example of how one has to present their argumentation.

LASTLY, one has to remember, that author later rejected his sympathies for Lenin, Marx, Engels etc, and in 1980s even joined the movement ("Рух") that has dissolved the USSR and rejected communist path whatsoever. This means, that one should not believe that Lenin was actually a ukrainophile, or that ideas of Marx would benefit the Ukrainain nation building, definitely not in the mind of the author of "Internationalism or Russification?".

Tldr:
a must read, highly reliable, very strong argumentation

[Jennifer J. · Rating 5 out of 5]

It's hard to overstate how truly excellent this scholarship is or how relevant it remains today. The translators have also done exceptional work. Truly a reflection of great commitment and care from all parties.

[Vittorio Pelemeni · Rating 5 out of 5]

Excellent

[Marc Lichtman · Rating 4 out of 5]

Ivan Dzyuba published this book in Ukrainian in 1968. It is an exposition of Lenin's views on the national question in general, and Ukraine in particular. People who understand Stalinism understand why Dzyuba was forced to recant his views, which were essentially Lenin's views.

Useful books to understand what happened and why include, Lenin's Final Fight,The Revolution Betrayed: What Is the Soviet Union and Where Is It Going?, The Stalin School of Falsification, and many other works by Trotsky.

This book was published in English in a number of editions. I have the Monad Press (an imprint of Pathfinder) edition from 1974. While Pathfinder has other priorities, another publisher will be reprinting that edition. I see that quite a few people are currently reading this, either by buying used copies or taking them out of libraries. There will soon be many more.

And read The Low Point of Labor Resistance is Behind Us: The Socialist Workers Party Looks Forward.

[Maksym Shcherban · Rating 4 out of 5]

1 зірочкою знімаю за захоплення совком, марксизмом-ленінізмом тощо. Незважаючи на це, книгу варто прочитати кожному українцю, щоб краще розуміти, з чим саме ми зараз маємо справу. Наприклад, ось ці слова, які в своєму творю цитує Дзюба, були написані в далекому 1863 році:

"Отнимая все гражданские права у простого человека, у этого круглого раба, поддерживали в нем кичливую мысль о непобедимости российской империи, в силу которой у него развилось вместе с высокомерием относительно иностранцев смиреннейшее раболепие перед непобедимыми своими властями."

Як бачите, за 160 років в головах у р***** н�� змінилось геть нічогісінько.