"The FLOOD is more than a novel — it is a journey into the heart of the Khersonian steppes, a story of loss and resilience seen through the eyes of witnesses. It is a song of a land torn by war, yet still alive with courage and hope.
Told as narrative non-fiction, it follows a Clocksmith who arrives in Kherson to open a small workshop. Along the way, he meets soldiers, volunteers, civilians, scientists, artists — and many others. Each encounter reveals a different facet of life during war, captured through the voices of those who lived it.
Let Southern winds embrace you. This is the Book of Love."
"What do you feel when you rescue people?" I didn't have an answer. Instead, I asked, "What do you feel when you don't? When you know you could've saved someone and didn't?"
Годинникар приїздить у Херсон уже після потопу, спричиненого підривом Каховської ГЕС - ремонтувати годинники і всяку дрібну техніку, але передовсім, так би мовити, вправляти вивихнутий суглоб часу (книжка написана англійською, для людей менш у контексті, тому всі метафори допроговорено до кінця). Робота зводить його з людьми, які були свідками найновішої історії Херсона й околиць - чи писали цю історію своїми тілами, тож маршрут Годинникаря, коли він знайомиться з новим містом, стає ниткою, на яку нанизано документальні сюжети про цей потоп і його наслідки, але також про те, що ці місця завжди жили не те, щоб від катаклізму до катаклізму, але з катаклізмами як органічною частиною процесу. Там є документальні сюжети про нещасний місцевий музей, розграбований росіянами, і його пам'ятки: вони втрачені для нас як фізичні об'єкти, але лишаються в описах, щоб усе одно бути нам знайомими і дорогими. Історії різних людей - від військових до звичайних цивільних, які з різних причин виявилися в правильному місці, щоб допомагати і під російськими обстрілами, з неймовірним ризиком для життя витягати людей із затоплених районів. Історії людей, які опинялися під окупацією й застали потоп там, без допомоги, чи важко вибиралися звідти. Історії про те, як росіяни викрадають дітей, знов-таки. І є значно глибші шари історії: біологи й археологи розказують про сиву давнину степу, провіяного всіма вітрами, де дуже різні люди й народи все ж пускали коріння, жили разом, спочивали на одних цвинтарях, попри всі етнічні й релігійні відмінності, і їхні тіла разом перетворювалися назад на цю землю. Про екосистеми, які постають навколо періодичних великих розливів ріки, постають з руйнувань. Про один радянський екоцид - створення водосховища, яке знищило ті ліси й луги й історичні пам'ятки. І про другий російський екоцид - підрив дамби, який відмотує час назад, ліс повертається на землі, що були під водою. Велика вода накочувалася тут періодично, потім відходила, і це не був кінець: рідкісно оптимістичний месідж як на наші часи, якщо вам треба вишкребти останню серотонінинку з-під підкладки кишені.
Але я б, насправді, радо прочитала про це дві книжки: одну художню про Годинникаря (психологічну чи інтелектуальну прозу про пошуки і конструювання минулого, з якого можна склепати собі майбутнє, в якому не страшно жити) і другу суто репортажну. Бо я, напевно, не дуже гнучка читачка, і мені було трошки складно з переходами від художки до репортажу. Це ж, умовно, трошки різні завдання, сцени по-різному зчитуються у документальній прозі й художній. Наприклад, коли люди, ризикуючи власним життям, рятують інших людей, а потім хваляться, що президент згадав їх у вечірньому зверненні, і розлого цитують це звернення - то в документальному жанрі це цілком зрозуміло: їм приємно, що їхні зусилля не залишилися непоміченими, і їм вдячна ціла країна. А ось у рамках художнього тексту неспівмірність масштабу подій - людські життя проти вечірнього відео в інсті - створює ненавмисний трагікомічний ефект (десь я таке комбо вже бачила, якісь алюзії торохтять у голові - структурно схожа сцена у "Відьмаку", коли Геральта після битви на мосту посвячують у лицарі, і це дуже гіркий і абсурдний момент; але чи не у якійсь американській прозі про В'єтнамську війну ще бачила цей сюжет штибу "відбувається щось дуже-дуже великого екзистенційного масштабу, а потім всіх, хто вижив, скоромовкою нагородили медальками"). Загалом, розширені розповіді оцих усіх просто дивовижних людей, як з епосів, з якими нам пощастило жити в одному часі і в одній країні, мені було б цікаво й без художнього обрамлення читати. З іншого боку, ймовірно, я тут не зовсім цільова авдиторія, а завдання було створити динамічніше читання для західного читача.
This was really beautiful. Simple and poetic, and it makes your heart ache. I do wish the author hadn’t woven a fictional story into the nonfiction memoirs. The fiction was lovely and stood on its own, but it did unnecessarily confuse the thread of what was real and what wasn’t. Though, I guess war does, too.
A work which takes very real events and very real people in Kherson, Ukraine, as russia destroys the Kakhovka Dam on the Dnipro, but inserts a fictional character for them to interact with. The author takes the time to explain the finer details in the introduction, and has also provided resources online if you want to learn more.
To me, an outsider who is invited to follow along and listen as Yevhen Lyr writes in English, it was a novel which felt like it was coming from a place of profound love and which documented not only the war crime and its effects but also gave voice to people who I'd perhaps not have heard otherwise.
Fantastic book, worth reading. It is an understatement to say that it is based on real facts when the fictional part is so small, only used to create a link between the stories told by real people who lived through the flooding of Kherson, one of the best known russian war crimes.
Багато думок. Свідчення людей, що пережили Повінь (або Велику Воду) безцінні. Маю надію, що колись їх рани хоч трошки затягнуться. Дякую людям, які збирали всі ці свідчення. Особисто мені хотілось б більше документалістики і менше художнього сюжету