Василь Земляк пише про знайомі, на перший погляд, реалії: українське село 1920—1940-х, революція, руйнування шляхетських садиб, перші комуни, колгоспи, Друга світова. Однак усе подано в якійсь геть незвичній перспективі.
Старенький Вавилон на Побужжі, селяни, які викопують під грушею колекцію старовинної зброї, місцевий філософ, який читає Платона й розповідає про таврів і скіфів, гойдалка, побудована агентом з продажу швейних машинок «Зінґер», щоб видати доньок заміж, цап Фабіян, що стає задом до розстрільної бригади — все це сплітається у химерний роман на тлі чорторию великої історії.
Не покидало враження, що це наші «100 років самотності». Попри те, що реалізм автора не зовсім магічний, і речі, які відбуваються – переважно буденні, проте запаковано все настільки живо і смачно, що з’являється враження якоїсь фантасмагоричності, театральності всього, що відбувається. Чудові герої, де навіть найбільш поганці мають свій тонкий психологізм, мотиви, складні історії, які за ними стоять. Звісно, напружує загальна канва історії боротьби доблесних комунівців проти куркулів, але й інших наративів у той час автор закласти, ймовірно, не міг. Втім, події лише фон, тоді як в центрі – життя і дихання села з назвою Вавилон, яке і є справжнім головним героєм роману. Точно один з найкращих українських романів ХХ століття, які я читав.
Един рядко хубав роман от напълно непознат за мен автор. Земляк ни отвежда в украинското селце със странното име Вавилон в трудните години след Октомврийската революция. Жителите на селото, до един чудаци, се опитават да се справят с трудния селски живот, така и със своите странни съседи. Случките, коя от коя по-весела, се редят една след друга. Виждаме чаровните образи на Клим, двамата Фабиановци, Евтух, братята Соколюк и още куп чудаци. С развитието на романа краските стават по-мрачни. Колективизацията започва и богатите селяни се опитват да ѝ се противопоставят. Загиват хора. Имайки предвид, че романа е писна в края на шестдесетте години в Съветския съюз, той изненадва с на моменти доста шеговитото и дори откровено неласкаво описание на "съветските хора" и тяхната философия, както и свободния интимен живот на женени мъже и жени, нарушаващ общоприетите представи за социалистически морал. Беше удоволствие да прочета "Лебедово ято".
Коли дізналась, що роман однією з тем є колективізація, то я навіть заплющила очі на величезний розмір книги, і мені стало цікаво. Роман вивчається в одному руслі з романами Шевчука, це теж зіграло свою роль, адже "Дім на горі" мені сподобався неймовірно. Але "Лебедина зграя" як на мене, абсолютно не цікавий роман. Оце саме ті слова. Читати було нудно, події розтягнуті, насичені героями,переобтяжені завими описами і словами. Я завжди любила тему про українське село, селян, якою б ця тема заїзженною не була, але тут все подано настільки тягнуче і беземоційно, що я вже дочитувала цю книгу лише керуючись навчальною мотивацією. є ще друга частина, "Зелені млини", куди ви вирушили герої "Зграї" наприкінці твору. Навіть не знаю, чи зможу прочитати цю дилогію повністю
Василь Земляк через смішні інколи дивні ситуації описує жителів села Вавилон. Як відбувається колективізація, як люди змінюються залежно від обставин. Хто зберігає свої переконання, а хто як був не далеким, таким і лишився. Зʼявилася лише посада в влада. В творі є багато з чого посміятися, але якщо історично глянути до чого колективізація призвела, то… не смішно: люди які щось вміли і тримали хазяйство, стали куркулями; ті хто нічого не мали, нічого не вміли і не знали - керівниками в сільраді чи колгоспі. І боялися всіх, відчували змову скрізь. Жахливий період нашої історії.
В міру цензурована, дещо іронічна історія про життя невеликого містечка Вавилон на Побужжі в період між світовими війнами. Теми НЕПу, колективізації, Голодомору очима простого провінційного люду...