What do you think?
Rate this book
Тетраморфеус. Liber T
Міфи що перетікають в інші міфи, магічний реалізм, ініціації, переходи, випробування та просвітлення, перехресні потоки свідомості, окультна і тароїчна символіка, 40 версій бога, 4 герої, один оповідач легенд і одна людина що все це читає.
Ласкаво просимо до Лабіринту. Брама Тетраморфеуса відчинена
Ласкаво просимо до Лабіринту. Брама Тетраморфеуса відчинена
448 pages, Hardcover
Published July 21, 2025
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 11 of 11 reviews
August 8, 2025
Днями прочитав один із найскладніших (та найоригінальніших) текстів української літератури, та й загалом з-поміж текстів у своєму читацькому доробку. Ще й враження від прочитаного накнопав, а їх (враження) ще й опублікували на сайті журналу «Український тиждень». Чекатиму на продовження! Дякую за цікавий читацький досвід!
Більше тут:
https://tyzhden.ua/u-paperovomu-labir...
Більше тут:
https://tyzhden.ua/u-paperovomu-labir...
August 6, 2025
Потерпаю.
Оповідач нахабно і з задоволенням пускає ману, задурює, напихає твої кишені сяйливими камінцями в шурхотливих позлітках, дражниться, кличе, божиться, що несе скарби дібр.
І тобі, злощасному принагідному гостеві, опісля всіх монстрацій, зоставшись самотиною в усьому цьому убранстві, лишається тільки гадати, чи було тебе ошукано, а чи обдаровано.
Бо богато є покликаних, а мало вибраних. І щасливий той, хто пантрує свою замкнéність, і має потугу вийти з пустки власного розуму до сих барокових лібраріумів, ґалєрій та опочекалень.
І в цій почекальні дійсності
«лише безпорадна уява оточила себе
безліччю натяків на кожне з восьми її облич
оточила і заточилася
заточилася і впала»
Оповідач нахабно і з задоволенням пускає ману, задурює, напихає твої кишені сяйливими камінцями в шурхотливих позлітках, дражниться, кличе, божиться, що несе скарби дібр.
І тобі, злощасному принагідному гостеві, опісля всіх монстрацій, зоставшись самотиною в усьому цьому убранстві, лишається тільки гадати, чи було тебе ошукано, а чи обдаровано.
Бо богато є покликаних, а мало вибраних. І щасливий той, хто пантрує свою замкнéність, і має потугу вийти з пустки власного розуму до сих барокових лібраріумів, ґалєрій та опочекалень.
І в цій почекальні дійсності
«лише безпорадна уява оточила себе
безліччю натяків на кожне з восьми її облич
оточила і заточилася
заточилася і впала»
October 12, 2025
Книга загадка. Книга лабіринт. Книга, що ламає мозок.
Довго я її читав. Але не тому, що важко йшло, ні. Я постійно відволікався на те, що натрапляв на різноманітні алюзії та відсилки – інші відомі твори, історичні події, міфи, релігійні трактати, алхімічні рукописи, поезії, філософію та багато й багато ще чого, більшість якого я взагалі не вловлював, але все одно відразу починав шукати згадки про це в мережі – бо ж цікаво. І от, не розумів як, а вже друга ночі, а я читаю надцяту статтю у вікіпедії про міфи древньої Греції, дивлюся чергове відео з психоаналізу Юнга, чи взагалі – потонув у нескінченних стрімах про античність на каналі WildFox. Дуже небезпечна книга.
Власне, я й насправді вважаю, що автор так і задумував – щоб не все читач міг зрозуміти, пояснити чи вловити задум. Бо це справді, як лабіринт, де ти ходиш, загублений в цих нескінченних алюзіях, згадках і загадках. Кружляєш і ніяк не можеш знайти вихід, врешті здаєшся і просто читаєш далі, дивуючись куди тебе виведе ця історія. Автор явно полюбляє бавитися з читачем.
У книзі дуже багато всього. Крім уже згаданої тематики античності та середньовіччя, тут є посилання на більшість культових авторів - Борхеса, Фройда, Кроулі, По, Джойса, Пінчона, Лінча, Гічкока та ще багато кого, тут вже залежить від рівня начитаності та ерудованості самого читача, щоб розпізнавати ці щедро приправлені натяки в тексті.
Стосовно самої назви - це поєднання Морфея - древнього бога сну, що не просто так, з числом чотири. І саме це число дуже важливе для тексту. Автор постійно крутить з цим символізмом у всьому, немов це й справді як чотири напрямки світу чи чотири стіни, що оточують тебе в лабіринті. Чотири герої, одна людина, що все читає, і сорок версій Бога.
Окремо варто згадати ілюстрації, бо ж їх тут не менше, ніж самого тексту. Вони дуже красиві. Деколи щось пояснюють і означають, а деколи – ні. Але точно створюють загадкову атмосферу й тло для історії. Візуальна естетична насолода. За це окрема подяка.
Ну і щоб якось підсумувати, Тетраморфеус – для мене це не просто книга, це радше інтелектуальний експеримент, гра з формою та виклик для уяви. Абсолютно унікальне явище для нас із вами. Для того, хто не боїться заблукати у нетрях свідомості, пропонованої автором, любить щось химерне й незвичне, щоб зламало мозок, а потім просвітило його як рентгеном, – моя щира рекомендація.
https://t.me/knepotrib
Довго я її читав. Але не тому, що важко йшло, ні. Я постійно відволікався на те, що натрапляв на різноманітні алюзії та відсилки – інші відомі твори, історичні події, міфи, релігійні трактати, алхімічні рукописи, поезії, філософію та багато й багато ще чого, більшість якого я взагалі не вловлював, але все одно відразу починав шукати згадки про це в мережі – бо ж цікаво. І от, не розумів як, а вже друга ночі, а я читаю надцяту статтю у вікіпедії про міфи древньої Греції, дивлюся чергове відео з психоаналізу Юнга, чи взагалі – потонув у нескінченних стрімах про античність на каналі WildFox. Дуже небезпечна книга.
Власне, я й насправді вважаю, що автор так і задумував – щоб не все читач міг зрозуміти, пояснити чи вловити задум. Бо це справді, як лабіринт, де ти ходиш, загублений в цих нескінченних алюзіях, згадках і загадках. Кружляєш і ніяк не можеш знайти вихід, врешті здаєшся і просто читаєш далі, дивуючись куди тебе виведе ця історія. Автор явно полюбляє бавитися з читачем.
У книзі дуже багато всього. Крім уже згаданої тематики античності та середньовіччя, тут є посилання на більшість культових авторів - Борхеса, Фройда, Кроулі, По, Джойса, Пінчона, Лінча, Гічкока та ще багато кого, тут вже залежить від рівня начитаності та ерудованості самого читача, щоб розпізнавати ці щедро приправлені натяки в тексті.
Стосовно самої назви - це поєднання Морфея - древнього бога сну, що не просто так, з числом чотири. І саме це число дуже важливе для тексту. Автор постійно крутить з цим символізмом у всьому, немов це й справді як чотири напрямки світу чи чотири стіни, що оточують тебе в лабіринті. Чотири герої, одна людина, що все читає, і сорок версій Бога.
Окремо варто згадати ілюстрації, бо ж їх тут не менше, ніж самого тексту. Вони дуже красиві. Деколи щось пояснюють і означають, а деколи – ні. Але точно створюють загадкову атмосферу й тло для історії. Візуальна естетична насолода. За це окрема подяка.
Ну і щоб якось підсумувати, Тетраморфеус – для мене це не просто книга, це радше інтелектуальний експеримент, гра з формою та виклик для уяви. Абсолютно унікальне явище для нас із вами. Для того, хто не боїться заблукати у нетрях свідомості, пропонованої автором, любить щось химерне й незвичне, щоб зламало мозок, а потім просвітило його як рентгеном, – моя щира рекомендація.
https://t.me/knepotrib
January 20, 2026
Тетраморфеус. Liber T як інтелектуальна містерія: міф, гіпертекст і ініціація читача.
Минулого року в українському літературному світі сталася особлива подія. Але як діється з усіма особливими текстами, про цю книгу знали лише особливі, посвячені в тетраморфеуські містерії. У цьому гіпертекстовому лабіринті нитка Аріадни давно розчинилася серед нескінченних переліків і алюзій. На читача тут чекає не один Мінотавр, а цілий натовп химерних істот – породжень різних міфологій, стилів та символів. За кожним поворотом – нова метафора, а сама структура тексту нагадує плетиво, де джойсівська розсипаність поєднується з насиченою міфологічною тканиною.
Перший і другий розділ – це справжній калейдоскоп культурних кодів. Тут біблійні алюзії сусідять із головними біблійними героями, на ім’я Давид та Варраван що ведуть свою екзистенційну боротьбу зі смертю в дусі «Сьомої печатки» Бергмана. Відлуння «Епосу про Гільгамеша» переплітається з вавилонським міфом «Енума Еліш», індійські та японські мотиви межують з давніми віруваннями. Описи елевсінських містерій, ритуальних коїтусів та обрядів матріархальних суспільств занурюють у глибини архаїчної свідомості.
Але будьте пильні, читальники, адже цей лабіринт населений могутніми деміургами, фундаторами та провідниками інтелектуальних світів. Переходячи до третього розділу. Ми потрапляємо тут в магічний час, що змальований пейзажами Фрейзера та інтерпретаціями Тейлора, входимо в простір сакрального, що його описував Еліаде. Тут особливо варто відзначити міфопоетику українського творення світу.
Текст, що постає перед очима на цих сторінках, справляє враження глибокого міфологічного плетива, де космогонія переплітається з інтимним, майже дотиковим процесом творення. Це не просто історія про виникнення світу, а радше притча про двоїстість усього сущого, втілену в образах двох братів-богів – Біга та Ярідника. Біг, білий і могутній, уособлює сонячну енергію, раціональну силу та естетику світла, тоді як Ярідник, чорний і гнучкий, представляє нічне начало, хитрість та інтуїтивну складність. Їхнє протистояння позбавлене банального поділу на добро і зло; це конфлікт двох різних способів буття, де один творить через спів і сонце, а інший – через танець, місячне сяйво та глиняні форми. Винятково красивою є метафора снів, що випорхують із вух богів, матеріалізуючись у живих істот: величні леви та соколи Біга протиставляються підступним вовкам та нічним лиликам Ярідника, створюючи необхідний баланс земної фауни.
Цитата:
"Із прежди віка існували двоє. Вони з’явилися з Ніщоти воднораз і до того не пам’ятали свого буття. І від самого початку між ними запала неприязнь.
Першого звали Біг, і був він весь білий, широкогрудий, могучий і безволосий. Від самого народження він мав хист до всякої роботи, бо руки його були вмілі і міцні. Його очі були білі, як молоко, голос грубий і низький.
Другого звали Ярідник, і був він весь чорний, худий і порослий кучерявою шерстю. Від самого народження він мав хист до всяких штук і винаходів і хоч розум мав меткий, але руки його були незграбні і криві. Його очі були чорні, як вугіль, голос тонкий і високий".
Особливо витонченим є фінал цієї частини, де Біг та Ярідник, присоромлені та об’єднані спільним страхом перед загибеллю світу, вперше створюють щось разом – чарівну скриньку, наповнену всіма дивами всесвіту. Ця скринька, що рухається за допомогою механізмів і коліщаток, стає новим серцем Землі, живлячись захватом і подивуванням людей. Це прекрасний символ того, що мистецтво та спільна творчість є єдиним механізмом, здатним підтримувати життя там, де вичерпалася божественна енергія.
Фінал третьої частини знаменує діалог між Вовком та Юніті Кайнд Маркіон сповнений гіркоти й передчуття кінця. Особливо сильний образ – палаюче дерево, гігант-ясень, чиї вуглини світяться «як золоті злитки». Це дерево (ймовірно, алюзія на Світове Дерево або Ясень Іґґдрасіль) помирає красиво, і в цій смерті Вовк бачить останню естетику світу, що руйнується. Цитата:
"Вовк заплющив очі, поклав голову на лапи і глибоко вдихнув дим.
— Велика, могутня краса згорає. Земля-Світ, наші мати і батько. Щось гряде. Не знаю, чи це арахніди догрались до послідку. Чи вже й механізм починає іржавіти. Але і я сам вже далеко не той, як у первовіки. Щось важливе змінилось. Не думай, що і я з радістю йду в цей Новий Дивний Світ. Але я мушу. І ти також.
— Я нічого не мушу.
— Це не обирають. Який Бог став би Богом, якщо можна тішитись смертним життям? Лиш божевільний Смертний хотів би стати Богом. Але світ перевернувся. І ось я тобі сповідаюсь. В одній з реальностей ти вже зроби��а свій вибір. В одній з реальностей, я допоміг тобі. Я знаю, ти вже це бачила. Мені страшно… І я потребую вартових. Воїнів, захисників, пантрувальників. Королево Мечів, згадай своє ім’я. Час апостолці стати вершницею. Назви його. Промов своє ймення.
Дерево повільно дотлівало, дощ вщух. Дрібні краплини стікали стріхою. Відклавши пістолет набік, Юніті облизала засохлі губи. Вона довго дивилась на Вовка, який ніби заснув на холодній бетонній підлозі. В підземеллі внизу щось загуділо, клацнуло, тріснуло і затихло. Накручуючи локон на палець, вона дивилась на рештки гіганта-ясеня. Вуглини світились, як золоті злитки, зболені птахи кружляли довкола згарища і протяжно відспівували мерця".
Четвертий розділ – це перехід від часів появи міфології та створення світу, і початку кінця, до сучасного кіберпанку. Автор майстерно використовує естетику відеоігор, зокрема жанру roguelike, як метафору людського існування, де кожен новий забіг – це спроба віднайти сенс у хаотично згенерованому лабіринті буття. Використання геймерського сленгу поруч із біблійними алюзіями та філософськими роздумами Сартра чи Платона створює унікальний лінгвістичний сплав, який відображає розколотість свідомості сучасної людини, що живе одночасно в декількох площинах: цифровій, тілесній та інтелектуальній. Сюжетна лінія з «Великою Грою», керованою штучним інтелектом, який аналізує профіль гравця для створення персоналізованого пекла або раю, виглядає як пророча сатира на алгоритмізацію нашого життя, де навіть наші найінтимніші переживання стають лише даними для обробки. Особливої уваги заслуговує опис «бібліотеки», де паперові книги замінюються хмарними сховищами, а класики на кшталт Шекспіра чи Джойса стають частиною ігрового коду; це символізує остаточну деконструкцію традиційної культури, її перетворення на декорацію для розваги. Водночас текст наповнений густим міфологізмом: постать Молоха, що приборкує підземелля, або три жінки, що з’являються перед героєм як сучасна інтерпретація суду Паріса, повертають оповідь до архетипічних сюжетів, нагадуючи, що попри зміну декорацій з античних храмів на піксельні коридори, людські пристрасті, страхи та жага до пізнання залишаються незмінними. Опис тілесності, еротичні образи та дещо гротескне самомилування персонажа перед дзеркалом додають тексту фізіологічної ваги, не дозволяючи йому перетворитися на суто абстрактну інтелектуальну вправу. Це література про втрату ідентичності в потоці нескінченних симуляцій, де головний герой Тесей або Телесик змушений постійно перевинаходити себе, збираючи артефакти з уламків минулих епох і власних спогадів, що робить цей текст надзвичайно актуальним дослідженням стану людини в епоху цифрового перенасичення. Логіка оповіді постійно вислизає, як і сама «недовпійманність» героя, змушуючи читача не просто стежити за подіями, а ставати співучасником цієї гри, де кожен коментар або інтерпретація стають ще одним рівнем лабіринту, з якого немає і, можливо, не повинно бути виходу, бо сам процес блукання і є єдиною доступною формою істини.
Цей літературний палімпсест розгортається перед нами як грандіозна інтелектуальна фреска, де початкові мазки пензля належать не деміургам, а самій мовній стихії, що втілюється у вічному протистоянні Біга та Ярідника. Ми стаємо свідками первісного акту творення, де космогонія позбавлена стерильності й натомість дихає жаром сонячної пісні та вологою чорної глини, пропонуючи нам світ як результат напруженого діалогу між денним раціоналізмом і нічним сновидінням. Поява Жінки в цьому міфічному просторі стає не просто актом народження людини, а моментом виникнення самої культури, адже саме вона перетворює божественну енергію на оповідь, на легенду, на ту саму чарівну скриньку, що билася серцем Землі, доки світ живився щирим дитячим здивуванням. Проте логіка цього тексту невблаганна у своєму русі до ентропії, і ми бачимо, як золота механіка дива поступово перетворюється на іржавий остов кіберпанківської чи нуарної реальності, де замість божественних піснеспівів чути лише скрегіт механізмів, що заїдають на холодній бетонній підлозі. Метафора палаючого ясеня, цього Світового Дерева, що тепер світиться вуглями як золотими злитками на тлі згарища, маркує перехід від сакрального тепла до термінальної стадії буття.
Пятий розділ постає як глибока метафізична панорама людського занепаду, де подорож Аластора стає очевидною алюзією на ніцшеанське сходження Заратустри, який, переситившись власною мудрістю, змушений покинути свою самотність і спуститися до людей, щоб стати свідком їхньої духовної агонії. Вихід героя із саду та бібліотеки до «Королівства» символізує перехід від аполлонічного споглядання до діонісійського занурення в хаос життя, де перша ж зустріч із гладуном, що несе на собі вбиту оленицю, втілює ніцшеанську критику «останньої людини», яка втратила здатність до самоперевершення і намагається заповнити внутрішню порожнечу фізичним об’ємом та споживанням. На фоні ніцшеанських мотивів автор розгортає величні та водночас строкаті описи богів, що височіють над людською метушнею, ведучи оповідь до грандіозного фінального акорду – останнього опису Аластора, втіленого у реченні неймовірною довжиною у 4444 слова. Структура цього тексту безпосередньо апелює до фінальної глави джойсівського «Улісса», створюючи ефект безкінечного потоку свідомості, що не знає пунктуаційних зупинок чи логічних пауз. Цей гіперперелік, ця тотальна інвентаризація сущого перетворюється на справжню онтологічну містерію, де мова нарешті скидає свої граматичні кайдани й стає чистим буттям, що фіксує кожну найдрібнішу деталь світу, кожну тінь і кожен відблиск божественної присутності або її фатальної відсутності. Така формальна надмірність не є просто технічною еквілібристикою, вона слугує способом передачі тотальності досвіду, де читач, подібно до самого героя, змушений пройти через цей мовний лабіринт, аби відчути справжню вагу реальності, яка розпадається і водночас відроджується в самому акті іменування, перетворюючи п’ятий розділ на самодостатній філософський акт, що підсумовує трагедію і велич людського духу в його найнижчій точці падіння перед можливим новим світанком.
Шостий розділ вражає своєю витонченою естетикою та бароковою багатошаровістю візій, у яких крізь гущавину смислів несподівано проступає постать молодого Франка, стаючи певним інтелектуальним орієнтиром серед хаосу образів. Вся книга виявляється просякнутою глибокою символікою карт Таро, що формує не просто художній фон, а цілісну герметичну систему, яка невблаганно втягує читача у свій загадковий, майже магічний світ. Проте найбільшу силу має не розмаїття алюзій як таке, а їхня дивовижна синергія, у якій міф, філософська рефлексія та літературна традиція позбуваються статусу декоративних елементів і стають живою онтологічною матерією, що дихає, змінюється і творить нові змісти. Читач у цьому процесі перестає бути стороннім спостерігачем тексту, він опиняється в самому епіцентрі ритуального кола, де кожен образ володіє власною енергетикою, а кожна інтертекстуальна цитата стає кроком у процесі ініціації. Це явище вже неможливо означити як просту інтертекстуальність, адже перед нами розгортається справжня інтелектуальна містерія, для повноцінної участі в якій потрібен не стільки зовнішній провідник, скільки особиста готовність до метаморфоз і статус посвяченого. У цій системі координат книга остаточно перетворюється на лабіринт, де кожен рядок є стіною і водночас виходом, а сам лабіринт стає єдино можливою формою існування книги, де шлях пізнання не має кінця, але має глибину.
Минулого року в українському літературному світі сталася особлива подія. Але як діється з усіма особливими текстами, про цю книгу знали лише особливі, посвячені в тетраморфеуські містерії. У цьому гіпертекстовому лабіринті нитка Аріадни давно розчинилася серед нескінченних переліків і алюзій. На читача тут чекає не один Мінотавр, а цілий натовп химерних істот – породжень різних міфологій, стилів та символів. За кожним поворотом – нова метафора, а сама структура тексту нагадує плетиво, де джойсівська розсипаність поєднується з насиченою міфологічною тканиною.
Перший і другий розділ – це справжній калейдоскоп культурних кодів. Тут біблійні алюзії сусідять із головними біблійними героями, на ім’я Давид та Варраван що ведуть свою екзистенційну боротьбу зі смертю в дусі «Сьомої печатки» Бергмана. Відлуння «Епосу про Гільгамеша» переплітається з вавилонським міфом «Енума Еліш», індійські та японські мотиви межують з давніми віруваннями. Описи елевсінських містерій, ритуальних коїтусів та обрядів матріархальних суспільств занурюють у глибини архаїчної свідомості.
Але будьте пильні, читальники, адже цей лабіринт населений могутніми деміургами, фундаторами та провідниками інтелектуальних світів. Переходячи до третього розділу. Ми потрапляємо тут в магічний час, що змальований пейзажами Фрейзера та інтерпретаціями Тейлора, входимо в простір сакрального, що його описував Еліаде. Тут особливо варто відзначити міфопоетику українського творення світу.
Текст, що постає перед очима на цих сторінках, справляє враження глибокого міфологічного плетива, де космогонія переплітається з інтимним, майже дотиковим процесом творення. Це не просто історія про виникнення світу, а радше притча про двоїстість усього сущого, втілену в образах двох братів-богів – Біга та Ярідника. Біг, білий і могутній, уособлює сонячну енергію, раціональну силу та естетику світла, тоді як Ярідник, чорний і гнучкий, представляє нічне начало, хитрість та інтуїтивну складність. Їхнє протистояння позбавлене банального поділу на добро і зло; це конфлікт двох різних способів буття, де один творить через спів і сонце, а інший – через танець, місячне сяйво та глиняні форми. Винятково красивою є метафора снів, що випорхують із вух богів, матеріалізуючись у живих істот: величні леви та соколи Біга протиставляються підступним вовкам та нічним лиликам Ярідника, створюючи необхідний баланс земної фауни.
Цитата:
"Із прежди віка існували двоє. Вони з’явилися з Ніщоти воднораз і до того не пам’ятали свого буття. І від самого початку між ними запала неприязнь.
Першого звали Біг, і був він весь білий, широкогрудий, могучий і безволосий. Від самого народження він мав хист до всякої роботи, бо руки його були вмілі і міцні. Його очі були білі, як молоко, голос грубий і низький.
Другого звали Ярідник, і був він весь чорний, худий і порослий кучерявою шерстю. Від самого народження він мав хист до всяких штук і винаходів і хоч розум мав меткий, але руки його були незграбні і криві. Його очі були чорні, як вугіль, голос тонкий і високий".
Особливо витонченим є фінал цієї частини, де Біг та Ярідник, присоромлені та об’єднані спільним страхом перед загибеллю світу, вперше створюють щось разом – чарівну скриньку, наповнену всіма дивами всесвіту. Ця скринька, що рухається за допомогою механізмів і коліщаток, стає новим серцем Землі, живлячись захватом і подивуванням людей. Це прекрасний символ того, що мистецтво та спільна творчість є єдиним механізмом, здатним підтримувати життя там, де вичерпалася божественна енергія.
Фінал третьої частини знаменує діалог між Вовком та Юніті Кайнд Маркіон сповнений гіркоти й передчуття кінця. Особливо сильний образ – палаюче дерево, гігант-ясень, чиї вуглини світяться «як золоті злитки». Це дерево (ймовірно, алюзія на Світове Дерево або Ясень Іґґдрасіль) помирає красиво, і в цій смерті Вовк бачить останню естетику світу, що руйнується. Цитата:
"Вовк заплющив очі, поклав голову на лапи і глибоко вдихнув дим.
— Велика, могутня краса згорає. Земля-Світ, наші мати і батько. Щось гряде. Не знаю, чи це арахніди догрались до послідку. Чи вже й механізм починає іржавіти. Але і я сам вже далеко не той, як у первовіки. Щось важливе змінилось. Не думай, що і я з радістю йду в цей Новий Дивний Світ. Але я мушу. І ти також.
— Я нічого не мушу.
— Це не обирають. Який Бог став би Богом, якщо можна тішитись смертним життям? Лиш божевільний Смертний хотів би стати Богом. Але світ перевернувся. І ось я тобі сповідаюсь. В одній з реальностей ти вже зроби��а свій вибір. В одній з реальностей, я допоміг тобі. Я знаю, ти вже це бачила. Мені страшно… І я потребую вартових. Воїнів, захисників, пантрувальників. Королево Мечів, згадай своє ім’я. Час апостолці стати вершницею. Назви його. Промов своє ймення.
Дерево повільно дотлівало, дощ вщух. Дрібні краплини стікали стріхою. Відклавши пістолет набік, Юніті облизала засохлі губи. Вона довго дивилась на Вовка, який ніби заснув на холодній бетонній підлозі. В підземеллі внизу щось загуділо, клацнуло, тріснуло і затихло. Накручуючи локон на палець, вона дивилась на рештки гіганта-ясеня. Вуглини світились, як золоті злитки, зболені птахи кружляли довкола згарища і протяжно відспівували мерця".
Четвертий розділ – це перехід від часів появи міфології та створення світу, і початку кінця, до сучасного кіберпанку. Автор майстерно використовує естетику відеоігор, зокрема жанру roguelike, як метафору людського існування, де кожен новий забіг – це спроба віднайти сенс у хаотично згенерованому лабіринті буття. Використання геймерського сленгу поруч із біблійними алюзіями та філософськими роздумами Сартра чи Платона створює унікальний лінгвістичний сплав, який відображає розколотість свідомості сучасної людини, що живе одночасно в декількох площинах: цифровій, тілесній та інтелектуальній. Сюжетна лінія з «Великою Грою», керованою штучним інтелектом, який аналізує профіль гравця для створення персоналізованого пекла або раю, виглядає як пророча сатира на алгоритмізацію нашого життя, де навіть наші найінтимніші переживання стають лише даними для обробки. Особливої уваги заслуговує опис «бібліотеки», де паперові книги замінюються хмарними сховищами, а класики на кшталт Шекспіра чи Джойса стають частиною ігрового коду; це символізує остаточну деконструкцію традиційної культури, її перетворення на декорацію для розваги. Водночас текст наповнений густим міфологізмом: постать Молоха, що приборкує підземелля, або три жінки, що з’являються перед героєм як сучасна інтерпретація суду Паріса, повертають оповідь до архетипічних сюжетів, нагадуючи, що попри зміну декорацій з античних храмів на піксельні коридори, людські пристрасті, страхи та жага до пізнання залишаються незмінними. Опис тілесності, еротичні образи та дещо гротескне самомилування персонажа перед дзеркалом додають тексту фізіологічної ваги, не дозволяючи йому перетворитися на суто абстрактну інтелектуальну вправу. Це література про втрату ідентичності в потоці нескінченних симуляцій, де головний герой Тесей або Телесик змушений постійно перевинаходити себе, збираючи артефакти з уламків минулих епох і власних спогадів, що робить цей текст надзвичайно актуальним дослідженням стану людини в епоху цифрового перенасичення. Логіка оповіді постійно вислизає, як і сама «недовпійманність» героя, змушуючи читача не просто стежити за подіями, а ставати співучасником цієї гри, де кожен коментар або інтерпретація стають ще одним рівнем лабіринту, з якого немає і, можливо, не повинно бути виходу, бо сам процес блукання і є єдиною доступною формою істини.
Цей літературний палімпсест розгортається перед нами як грандіозна інтелектуальна фреска, де початкові мазки пензля належать не деміургам, а самій мовній стихії, що втілюється у вічному протистоянні Біга та Ярідника. Ми стаємо свідками первісного акту творення, де космогонія позбавлена стерильності й натомість дихає жаром сонячної пісні та вологою чорної глини, пропонуючи нам світ як результат напруженого діалогу між денним раціоналізмом і нічним сновидінням. Поява Жінки в цьому міфічному просторі стає не просто актом народження людини, а моментом виникнення самої культури, адже саме вона перетворює божественну енергію на оповідь, на легенду, на ту саму чарівну скриньку, що билася серцем Землі, доки світ живився щирим дитячим здивуванням. Проте логіка цього тексту невблаганна у своєму русі до ентропії, і ми бачимо, як золота механіка дива поступово перетворюється на іржавий остов кіберпанківської чи нуарної реальності, де замість божественних піснеспівів чути лише скрегіт механізмів, що заїдають на холодній бетонній підлозі. Метафора палаючого ясеня, цього Світового Дерева, що тепер світиться вуглями як золотими злитками на тлі згарища, маркує перехід від сакрального тепла до термінальної стадії буття.
Пятий розділ постає як глибока метафізична панорама людського занепаду, де подорож Аластора стає очевидною алюзією на ніцшеанське сходження Заратустри, який, переситившись власною мудрістю, змушений покинути свою самотність і спуститися до людей, щоб стати свідком їхньої духовної агонії. Вихід героя із саду та бібліотеки до «Королівства» символізує перехід від аполлонічного споглядання до діонісійського занурення в хаос життя, де перша ж зустріч із гладуном, що несе на собі вбиту оленицю, втілює ніцшеанську критику «останньої людини», яка втратила здатність до самоперевершення і намагається заповнити внутрішню порожнечу фізичним об’ємом та споживанням. На фоні ніцшеанських мотивів автор розгортає величні та водночас строкаті описи богів, що височіють над людською метушнею, ведучи оповідь до грандіозного фінального акорду – останнього опису Аластора, втіленого у реченні неймовірною довжиною у 4444 слова. Структура цього тексту безпосередньо апелює до фінальної глави джойсівського «Улісса», створюючи ефект безкінечного потоку свідомості, що не знає пунктуаційних зупинок чи логічних пауз. Цей гіперперелік, ця тотальна інвентаризація сущого перетворюється на справжню онтологічну містерію, де мова нарешті скидає свої граматичні кайдани й стає чистим буттям, що фіксує кожну найдрібнішу деталь світу, кожну тінь і кожен відблиск божественної присутності або її фатальної відсутності. Така формальна надмірність не є просто технічною еквілібристикою, вона слугує способом передачі тотальності досвіду, де читач, подібно до самого героя, змушений пройти через цей мовний лабіринт, аби відчути справжню вагу реальності, яка розпадається і водночас відроджується в самому акті іменування, перетворюючи п’ятий розділ на самодостатній філософський акт, що підсумовує трагедію і велич людського духу в його найнижчій точці падіння перед можливим новим світанком.
Шостий розділ вражає своєю витонченою естетикою та бароковою багатошаровістю візій, у яких крізь гущавину смислів несподівано проступає постать молодого Франка, стаючи певним інтелектуальним орієнтиром серед хаосу образів. Вся книга виявляється просякнутою глибокою символікою карт Таро, що формує не просто художній фон, а цілісну герметичну систему, яка невблаганно втягує читача у свій загадковий, майже магічний світ. Проте найбільшу силу має не розмаїття алюзій як таке, а їхня дивовижна синергія, у якій міф, філософська рефлексія та літературна традиція позбуваються статусу декоративних елементів і стають живою онтологічною матерією, що дихає, змінюється і творить нові змісти. Читач у цьому процесі перестає бути стороннім спостерігачем тексту, він опиняється в самому епіцентрі ритуального кола, де кожен образ володіє власною енергетикою, а кожна інтертекстуальна цитата стає кроком у процесі ініціації. Це явище вже неможливо означити як просту інтертекстуальність, адже перед нами розгортається справжня інтелектуальна містерія, для повноцінної участі в якій потрібен не стільки зовнішній провідник, скільки особиста готовність до метаморфоз і статус посвяченого. У цій системі координат книга остаточно перетворюється на лабіринт, де кожен рядок є стіною і водночас виходом, а сам лабіринт стає єдино можливою формою існування книги, де шлях пізнання не має кінця, але має глибину.
July 24, 2025
"Образи зачаїлись в присмерку лаштунків, фантоми і міми поснули на обезлюднілих сценах, лякливі печерні віверни переповідають одне-одному міфи про жовтувате сяйво.
Персонажі зависли в часі й просторі, дрейфують в Чистилищах, Архівах, Музеях, Коридорах, Абатуаріях, Опочекальнях.
Недовго їм спати. Ось – два Палаючі Сонця, ось Розум, що впорядковує і дає Життя.
Ось вже Зараз.. Майже Зараз.. Зараз.. Вони відчують у себе за спинами.. Вогонь."
Якщо ти тут щоб прочитати враження автора про власний твір, то отримаєш дещо цікавіше, а саме - початок наступного тому. Liber E.
Миттєві налаштування асоціацій: море, постать, пристань, гам, самість.
"-По що задумався, сновидо?
Статечний голос Рувима, повернув Й. до тями.
Стихія гіпнотизувала, масиви хвиль зіштовхувались в вічному поєдинку, в палітрі якогось целестіального демі-божества, нетривкі єства їхні, їх ні пензлем, ні словом не зловим, не застановим у собі сей неосяжний силует, темно синій лазурит, мокра - wet, добре зволожена - well wet, в дійсності - indeed.
-Чи ж обов’язкову думати про щось, коли бачиш таке? Перша зустріч з морем, як не як брате.
-Довго не затримуйся, через кілька хвилин відчалюємо.
So here we are again. Вихід. Така доля його роду. Постійно шукати, прислухуватись до слів Голосу. Валити ідолів минувшини, нести Книгу Закону до тих хто її потребує, та чи потребують усі? Кожному свій уділ, чим гірший він, в своєму барвистому плащі від строгих лацканів брата? Голос казав – Пийте хмільне вино і вино пінисте і вдягайте тіло в пишне вбрання і робіть все це, як того жадає душа ваша і не бійтесь, хай будуть прикраси ваші світильниками в Череві Світу. Проте він ще ніколи не подорожував водою. Прийшов час бути безпорадним, пуститися берега, залягти на дно в Понтусі.
Шкіра на його передпліччі зібралась у невеличкий пухир – завжди десь мусить облізти саме тоді, коли нервуєшся. Як вони це називають. Метемпсихоз. Ні, інше.. Психосоматика. Псіхе і Сома. Мухомори. Сома – самиця сома. А може це від спеки? Я стираюсь до цього світу. Він піддер нігтем і легко, безболісно зняв невеликий напівпрозорий шматочок епідермісу. Дискос, аркос. Надшкір’я. Цікаво воно звучить. Ось вона – частка мене, котра мною вже не є. Покрутив між пальцями, подивився крізь неї на сонце. Погляд переламаний крізь призму тілесного світобачення, межі прозорості. Дбайливо поклав, точніше, приклеїв у маленьку западинку (ніби для цього й була створена) в дерев’яному поручні. Заплющився – навколо голоси, котрі стають словами, котрі стають знаками, котрі стають образами, котрі почергово проходять у фрагментарному ротондовому слуховому вікні свідомості. А якщо розплющитись – достаток (до ста товк - мозок атакований каскадами пістрявих образів). Доста того всього, царство форм, але чи справжніх? Певно що ні, бо форма форм десь не тут. Це тіні, просто копії, зроблені з копії, що зроблена з копії, копії копії. Копальні Соломонові. Гори за горизонтом, за параваном, груди цариці савської – ссав, як був дитятком, а зараз як з ними в час мужопороджуваності (Ірад породив Махуяїла, а Махуяїл породив Метушаїла, а Метушаїл породив Ламеха, а Ламех породив Явала і Ювала і Тувалкаїна) покрита гірськпородою таїна, кам’янисті випуклості. Хвилі приємніші, не такі різкі і категоричні. Межі прозорості, одна хвиля стає іншою хвилею, відділяється гребенем і знов до з’єднання. Хвиля часткою моря не є, а потім знову є. Coelum, non animum mutant qui trans mare currunt. Небо, а не душу змінюють ті, хто через море йде. Хто через море йде, у того німфа увійде. Задовго до того, як ласий Гілас, ласками зніме із неї луску, вона ж бо скупа на цілунок. Злука з морською богинею згубна, але від того не менш жадана. Хай так, якщо ти мусиш мене вбити моя кохана, задля посвячення до твого сану. Я лицар з давно проминулих романтичних часів, служитиму тобі сівбою свого теплого сімені, нагороди мене іменем, дай пізнати стонадцять солодких знемог, дай пізнати цілунок від губ твоїх, цілунок від ніжних губ твоїх, обох. У гладеньких каміннях потоку твій жереб, вони, вони доля твоя. І ти лила жертву литу і хлібну жертву приносила струменям пружним і ніжно-тремким навздогін. Водогін (щось хтиво-звірине в цім, пінисте парування нереїд з гіпокампами), водотік (кажуть пальпіляторно посмикуються мімічні м’язи мої, коли щось пристрасно повідаю, повіт даю (у синєє море кров ворожу))…. Це дивлення води, ди може бути актом медитації. Водогін (riverrush(пухирчатка)), водотік(riverflow(ловлення)), водоплин (rivercurse(проклін)), водобіг (riverrun …. past Eve and Adam’s, from swerve of shore to bend of bay …. як там …. ну хоть убий…. а …. brings us by a commodius vicus of recirculation), ресееееааак’юлейшн, нічого собі, все ще добре тямлю. After all this years? Always. Паст Ів енд Едемс - Фісон, Геон, Хіддекель, Прат. В ізмаїльтян з чотирьох садів Адн, Фірдаус, Мава, Наїм. Їм імена – Сальсабіль, Таснім, Маін, Каусар. Хлюпоче, добре зволожена, пропливають. Що там нижче?
Чотири пожовклі вербові листочки дрейфували в темені води, коли раптова Велика Хвиля нависла над ними і на мент застигнувши, впала. Безжальною лабетою впала. Він подумав що вже десь бачив це, якщо не в абсолютно такому вигляді, то в дуже подібному. Можливо, на світлинах якогось альбому, або в ілюстраціях мариністичного роману. Природа в своїй неповторній манері постійно пропонує нам витончені шедеври і щонайгеніальніші перформенси. Біда в тому, що ми, або надто сліпі, що б їх забачити (треба щоб хтось авторитетний показав,як нюхати квітку і запевнив, що її запах приємний), або переповнені власною збоченою самозаглибленістю і нам просто не до них.
Трійко човнів де гребці клячать
Плавець води – враз понад ними
Оклик і сплеск Окінамі
Треба десь записати, подумалось йому і для певності ще раз глянув довкола.
О ні, тут не екзальтують береги і дзвони теж не бамкають ні по нікому. Ті, що лишились на суші, фовістськими кольоровими плямами прогулювались вздовж загат, пірсів і мостів, тримались за дерев’яні покручені поручні, дивились вниз, вплітали і свої думки і плювки до Безмежного Бризу Життя.
Йдуть брижі водою, все відображене знизу міниться і розпливається, сміється стихія з людей, голосом Егерії. Еге-ге-ге, рої вас тут шановні неповторні унікали, вже маю зліпки всіх причинних місць ваших. Дагеротипи всіх можливих типів. Тих що лютують слинобризкають, коли їх капелюх роздушують, тих, що плачуть гірко і тремтять їх губи дрібко, тих, що сміються із непередбачуваної оказії і сановитого гузна судьби і тих, що навіть метеор упав якби на них – усе одно ні пари з уст – устануть, подивляться, приймуть і махнувши на усе, “най буде” скажуть. Гладь наша кожного в свій лон заманює, занурює, розвіює, висміює, залізні балки мостовиць намилює, як половлених лискучих бабок до колекції своєї пришпилює, Ik ben ulen spiegel, хоче сказати нам всім, що дзеркало дійсності існує лиш мить, і рай і ірій існують лиш мить і треба нам конче навчатися набуватися, бо книга буття кожному подана і сторінок у ній, заради духа, сина і отця не без кінця.
Піна днів їх, над'їв їх страх, на дні їх душ - пуща, і ще пуща за нев грядуща пущ. Так що надію в собі розплющ - ця вода не з тих, які беруть зарізяки, аки Артаксеркс шмаганням не добився ніц то й ти, чоловіче божий притримай батога, тога хай буде туга, туго обів'ята доовкіл тулуба. Тухулка тванюкою шрацирує, хто ним керує, хто поофірує краплю мира, ворогу усього живого?
Там і атлетичний Стенерсен вів неспішну розмову з насупленим сивим чоловіком, дві постаті, Молодість і Досвідченість, простували поруч майже як рівні. Один нагадував велетенську чорну хмару, а інший був подібний до полум’я.
-Рольфе, я мушу сказати таке. Вода мавпує наші рухи і наші форми. Вона мусить це робити, бо така її сутність. Тут мовиться про якісь глибинні цілі речей. Це гра Нім, вселенського масштабу. Але, коли я думаю про здичавілі руки вітрів, котрі формують тіла барханів, або про все тіж тонкі вітрянисті голки, що по крупинці точать Арарат, про волохаті пухнасті тіла японських макак в гарячих джерелах, їх шипшинові обличчя, святі і зосереджені на зігріванні, світила ликів що на мить виникають з пари, осередки життя в лоні первісного океану, являють себе з півтіні й туману, Hier kommt die Sonne, які осанни в головах сих, на водопої жуйних антилоп Томпсона і на циклопічні купи посліду диплодоків - це все здається мені гармонійною сюїтою, ідеальною непереобтяженою партією. А тут ми маємо адамантієвий металево-холодний броненосець, він впивається в стегно Великої Матері, він жує її каучукові вени й випорожнюється різнокольоровими краватками. Це вівісекція і це пожирання живцем. Я не здивуюсь, якщо колись, на цій же пристані я почую несамовитий божевільний крик зраненої природи, он зарево вже жевріє нам. Поріз на ніжній щоці Псіхеї…
Ще двоє мандрівників, обидва в чорному, а чи не з похорону? Походжали неспішно, один щось говорив італійською, другий пробував повторювати за ним. Roberto ruba roba sua. Перипатетики, неспішні досліджувачі упослідженого світу довколишності. Єремія і Варух, Сократ і Платон, Мефістофель і Андрогін, Ваал і Веліар, Гог і Гоген, Фройд і Юнґ, Борхес і Касрес, Джойс і Беккет. Старший напевно вернувся з довгої мандрівки, младен – незґрабно приховує радість зустрічі. Хитромудрий патер-ностер знімає капелюх, помахує ним перед собою, освіжується. Десь там, із складок котелка випадає квадратик цупкого паперу.
- Заждіть пане! Ось - ви згубили. Тримайте.
Було крячання мартинів, раптова трапеза (edent pauperes) і лише один завис на небезпечній висоті, подалі від крякітливої юрби, на одинці з собою. Боговідступник, автофаг, химерний пернатий філософ, чомусь насолоджувався не наповнюванням шлунка щойно викинутими риб’ячими тельбухами (чого чаєчка сідає - бо літати сил немає), а світінням Соколиного Ока, прохолодними ласками буревісничого Борея. Летів білою стрілою із золотим наконечником, видивлявся у водах різнокольорової луски екзотичної Марини. Чи їстиме її? Неоднозначний птах, він що тішиться летом, як йог тішиться диханням. Отже, впіймавши цю чарівну рибину, він певно довго милуватиметься нею, а опісля носитиме її ще живу понад хребтами і лісами, дахами і полями, горами і долами. Він покаже їй дещо відмінне морській хвилі – антагоніста води, сухе, жовтувато-золоте гаряче море. Він покаже їй красу, смерть, с��хість і страх в пригорщі пилу.
Чоловік в жокейському кепі і смугастій матросці, широко вип’ячуючи груди, дмухав собі в люльку. Дим і бризки води, а світ зліплений з мініатюрних світлових сфер. Се ранкова екскурсія до берега, се розб(п)ивання шампанського на щастя, се Семіраміда сецесійна сельва, остання твердь моя, що прощається на всі лади і безлади.
Гондоли на воді, жінка в легкій блакитній сукні, помаранчеві кришнаїти, невже колись назавжди підемо із відси ми, і нарядом Сіддхартхи ситцевим, станем, mein Herz in Flammen, трапезуймо на цьому святі життя поки можемо ще. Пагорби, о благословенні пагорби, Трапезунди мої утаємничені. Солов’ї, C'est la vie, сніданок на траві, гребців в брилях з люльками, з жонами, з блискучою музикою сфер, plein air.
Четверо грайливих панянок (прецінь, перед цим у яскравих свобідних плямах оголено танцювали) підкидають на ковдрі неживу фігуру, ляльку з обличчям усміхненим, печальним, сердитим, сплячим. Напхану ватою, пухом, сіном, шерстю. Яяльку персонажа. Ці четверо дівчат носять доречні імена: Уява, Пам'ять, Фантазія і Кмітливість."
Персонажі зависли в часі й просторі, дрейфують в Чистилищах, Архівах, Музеях, Коридорах, Абатуаріях, Опочекальнях.
Недовго їм спати. Ось – два Палаючі Сонця, ось Розум, що впорядковує і дає Життя.
Ось вже Зараз.. Майже Зараз.. Зараз.. Вони відчують у себе за спинами.. Вогонь."
Якщо ти тут щоб прочитати враження автора про власний твір, то отримаєш дещо цікавіше, а саме - початок наступного тому. Liber E.
Миттєві налаштування асоціацій: море, постать, пристань, гам, самість.
"-По що задумався, сновидо?
Статечний голос Рувима, повернув Й. до тями.
Стихія гіпнотизувала, масиви хвиль зіштовхувались в вічному поєдинку, в палітрі якогось целестіального демі-божества, нетривкі єства їхні, їх ні пензлем, ні словом не зловим, не застановим у собі сей неосяжний силует, темно синій лазурит, мокра - wet, добре зволожена - well wet, в дійсності - indeed.
-Чи ж обов’язкову думати про щось, коли бачиш таке? Перша зустріч з морем, як не як брате.
-Довго не затримуйся, через кілька хвилин відчалюємо.
So here we are again. Вихід. Така доля його роду. Постійно шукати, прислухуватись до слів Голосу. Валити ідолів минувшини, нести Книгу Закону до тих хто її потребує, та чи потребують усі? Кожному свій уділ, чим гірший він, в своєму барвистому плащі від строгих лацканів брата? Голос казав – Пийте хмільне вино і вино пінисте і вдягайте тіло в пишне вбрання і робіть все це, як того жадає душа ваша і не бійтесь, хай будуть прикраси ваші світильниками в Череві Світу. Проте він ще ніколи не подорожував водою. Прийшов час бути безпорадним, пуститися берега, залягти на дно в Понтусі.
Шкіра на його передпліччі зібралась у невеличкий пухир – завжди десь мусить облізти саме тоді, коли нервуєшся. Як вони це називають. Метемпсихоз. Ні, інше.. Психосоматика. Псіхе і Сома. Мухомори. Сома – самиця сома. А може це від спеки? Я стираюсь до цього світу. Він піддер нігтем і легко, безболісно зняв невеликий напівпрозорий шматочок епідермісу. Дискос, аркос. Надшкір’я. Цікаво воно звучить. Ось вона – частка мене, котра мною вже не є. Покрутив між пальцями, подивився крізь неї на сонце. Погляд переламаний крізь призму тілесного світобачення, межі прозорості. Дбайливо поклав, точніше, приклеїв у маленьку западинку (ніби для цього й була створена) в дерев’яному поручні. Заплющився – навколо голоси, котрі стають словами, котрі стають знаками, котрі стають образами, котрі почергово проходять у фрагментарному ротондовому слуховому вікні свідомості. А якщо розплющитись – достаток (до ста товк - мозок атакований каскадами пістрявих образів). Доста того всього, царство форм, але чи справжніх? Певно що ні, бо форма форм десь не тут. Це тіні, просто копії, зроблені з копії, що зроблена з копії, копії копії. Копальні Соломонові. Гори за горизонтом, за параваном, груди цариці савської – ссав, як був дитятком, а зараз як з ними в час мужопороджуваності (Ірад породив Махуяїла, а Махуяїл породив Метушаїла, а Метушаїл породив Ламеха, а Ламех породив Явала і Ювала і Тувалкаїна) покрита гірськпородою таїна, кам’янисті випуклості. Хвилі приємніші, не такі різкі і категоричні. Межі прозорості, одна хвиля стає іншою хвилею, відділяється гребенем і знов до з’єднання. Хвиля часткою моря не є, а потім знову є. Coelum, non animum mutant qui trans mare currunt. Небо, а не душу змінюють ті, хто через море йде. Хто через море йде, у того німфа увійде. Задовго до того, як ласий Гілас, ласками зніме із неї луску, вона ж бо скупа на цілунок. Злука з морською богинею згубна, але від того не менш жадана. Хай так, якщо ти мусиш мене вбити моя кохана, задля посвячення до твого сану. Я лицар з давно проминулих романтичних часів, служитиму тобі сівбою свого теплого сімені, нагороди мене іменем, дай пізнати стонадцять солодких знемог, дай пізнати цілунок від губ твоїх, цілунок від ніжних губ твоїх, обох. У гладеньких каміннях потоку твій жереб, вони, вони доля твоя. І ти лила жертву литу і хлібну жертву приносила струменям пружним і ніжно-тремким навздогін. Водогін (щось хтиво-звірине в цім, пінисте парування нереїд з гіпокампами), водотік (кажуть пальпіляторно посмикуються мімічні м’язи мої, коли щось пристрасно повідаю, повіт даю (у синєє море кров ворожу))…. Це дивлення води, ди може бути актом медитації. Водогін (riverrush(пухирчатка)), водотік(riverflow(ловлення)), водоплин (rivercurse(проклін)), водобіг (riverrun …. past Eve and Adam’s, from swerve of shore to bend of bay …. як там …. ну хоть убий…. а …. brings us by a commodius vicus of recirculation), ресееееааак’юлейшн, нічого собі, все ще добре тямлю. After all this years? Always. Паст Ів енд Едемс - Фісон, Геон, Хіддекель, Прат. В ізмаїльтян з чотирьох садів Адн, Фірдаус, Мава, Наїм. Їм імена – Сальсабіль, Таснім, Маін, Каусар. Хлюпоче, добре зволожена, пропливають. Що там нижче?
Чотири пожовклі вербові листочки дрейфували в темені води, коли раптова Велика Хвиля нависла над ними і на мент застигнувши, впала. Безжальною лабетою впала. Він подумав що вже десь бачив це, якщо не в абсолютно такому вигляді, то в дуже подібному. Можливо, на світлинах якогось альбому, або в ілюстраціях мариністичного роману. Природа в своїй неповторній манері постійно пропонує нам витончені шедеври і щонайгеніальніші перформенси. Біда в тому, що ми, або надто сліпі, що б їх забачити (треба щоб хтось авторитетний показав,як нюхати квітку і запевнив, що її запах приємний), або переповнені власною збоченою самозаглибленістю і нам просто не до них.
Трійко човнів де гребці клячать
Плавець води – враз понад ними
Оклик і сплеск Окінамі
Треба десь записати, подумалось йому і для певності ще раз глянув довкола.
О ні, тут не екзальтують береги і дзвони теж не бамкають ні по нікому. Ті, що лишились на суші, фовістськими кольоровими плямами прогулювались вздовж загат, пірсів і мостів, тримались за дерев’яні покручені поручні, дивились вниз, вплітали і свої думки і плювки до Безмежного Бризу Життя.
Йдуть брижі водою, все відображене знизу міниться і розпливається, сміється стихія з людей, голосом Егерії. Еге-ге-ге, рої вас тут шановні неповторні унікали, вже маю зліпки всіх причинних місць ваших. Дагеротипи всіх можливих типів. Тих що лютують слинобризкають, коли їх капелюх роздушують, тих, що плачуть гірко і тремтять їх губи дрібко, тих, що сміються із непередбачуваної оказії і сановитого гузна судьби і тих, що навіть метеор упав якби на них – усе одно ні пари з уст – устануть, подивляться, приймуть і махнувши на усе, “най буде” скажуть. Гладь наша кожного в свій лон заманює, занурює, розвіює, висміює, залізні балки мостовиць намилює, як половлених лискучих бабок до колекції своєї пришпилює, Ik ben ulen spiegel, хоче сказати нам всім, що дзеркало дійсності існує лиш мить, і рай і ірій існують лиш мить і треба нам конче навчатися набуватися, бо книга буття кожному подана і сторінок у ній, заради духа, сина і отця не без кінця.
Піна днів їх, над'їв їх страх, на дні їх душ - пуща, і ще пуща за нев грядуща пущ. Так що надію в собі розплющ - ця вода не з тих, які беруть зарізяки, аки Артаксеркс шмаганням не добився ніц то й ти, чоловіче божий притримай батога, тога хай буде туга, туго обів'ята доовкіл тулуба. Тухулка тванюкою шрацирує, хто ним керує, хто поофірує краплю мира, ворогу усього живого?
Там і атлетичний Стенерсен вів неспішну розмову з насупленим сивим чоловіком, дві постаті, Молодість і Досвідченість, простували поруч майже як рівні. Один нагадував велетенську чорну хмару, а інший був подібний до полум’я.
-Рольфе, я мушу сказати таке. Вода мавпує наші рухи і наші форми. Вона мусить це робити, бо така її сутність. Тут мовиться про якісь глибинні цілі речей. Це гра Нім, вселенського масштабу. Але, коли я думаю про здичавілі руки вітрів, котрі формують тіла барханів, або про все тіж тонкі вітрянисті голки, що по крупинці точать Арарат, про волохаті пухнасті тіла японських макак в гарячих джерелах, їх шипшинові обличчя, святі і зосереджені на зігріванні, світила ликів що на мить виникають з пари, осередки життя в лоні первісного океану, являють себе з півтіні й туману, Hier kommt die Sonne, які осанни в головах сих, на водопої жуйних антилоп Томпсона і на циклопічні купи посліду диплодоків - це все здається мені гармонійною сюїтою, ідеальною непереобтяженою партією. А тут ми маємо адамантієвий металево-холодний броненосець, він впивається в стегно Великої Матері, він жує її каучукові вени й випорожнюється різнокольоровими краватками. Це вівісекція і це пожирання живцем. Я не здивуюсь, якщо колись, на цій же пристані я почую несамовитий божевільний крик зраненої природи, он зарево вже жевріє нам. Поріз на ніжній щоці Псіхеї…
Ще двоє мандрівників, обидва в чорному, а чи не з похорону? Походжали неспішно, один щось говорив італійською, другий пробував повторювати за ним. Roberto ruba roba sua. Перипатетики, неспішні досліджувачі упослідженого світу довколишності. Єремія і Варух, Сократ і Платон, Мефістофель і Андрогін, Ваал і Веліар, Гог і Гоген, Фройд і Юнґ, Борхес і Касрес, Джойс і Беккет. Старший напевно вернувся з довгої мандрівки, младен – незґрабно приховує радість зустрічі. Хитромудрий патер-ностер знімає капелюх, помахує ним перед собою, освіжується. Десь там, із складок котелка випадає квадратик цупкого паперу.
- Заждіть пане! Ось - ви згубили. Тримайте.
Було крячання мартинів, раптова трапеза (edent pauperes) і лише один завис на небезпечній висоті, подалі від крякітливої юрби, на одинці з собою. Боговідступник, автофаг, химерний пернатий філософ, чомусь насолоджувався не наповнюванням шлунка щойно викинутими риб’ячими тельбухами (чого чаєчка сідає - бо літати сил немає), а світінням Соколиного Ока, прохолодними ласками буревісничого Борея. Летів білою стрілою із золотим наконечником, видивлявся у водах різнокольорової луски екзотичної Марини. Чи їстиме її? Неоднозначний птах, він що тішиться летом, як йог тішиться диханням. Отже, впіймавши цю чарівну рибину, він певно довго милуватиметься нею, а опісля носитиме її ще живу понад хребтами і лісами, дахами і полями, горами і долами. Він покаже їй дещо відмінне морській хвилі – антагоніста води, сухе, жовтувато-золоте гаряче море. Він покаже їй красу, смерть, с��хість і страх в пригорщі пилу.
Чоловік в жокейському кепі і смугастій матросці, широко вип’ячуючи груди, дмухав собі в люльку. Дим і бризки води, а світ зліплений з мініатюрних світлових сфер. Се ранкова екскурсія до берега, се розб(п)ивання шампанського на щастя, се Семіраміда сецесійна сельва, остання твердь моя, що прощається на всі лади і безлади.
Гондоли на воді, жінка в легкій блакитній сукні, помаранчеві кришнаїти, невже колись назавжди підемо із відси ми, і нарядом Сіддхартхи ситцевим, станем, mein Herz in Flammen, трапезуймо на цьому святі життя поки можемо ще. Пагорби, о благословенні пагорби, Трапезунди мої утаємничені. Солов’ї, C'est la vie, сніданок на траві, гребців в брилях з люльками, з жонами, з блискучою музикою сфер, plein air.
Четверо грайливих панянок (прецінь, перед цим у яскравих свобідних плямах оголено танцювали) підкидають на ковдрі неживу фігуру, ляльку з обличчям усміхненим, печальним, сердитим, сплячим. Напхану ватою, пухом, сіном, шерстю. Яяльку персонажа. Ці четверо дівчат носять доречні імена: Уява, Пам'ять, Фантазія і Кмітливість."
January 3, 2026
Простота лику - спорідненість з каменем, бо як воно - товчи цю скалу, гати по твердому чашами долонь, ліктями пробивйся, врешті чолом чоломкай по ній, о сизий страждальцю.
Абрахам Ян Хосебр
Поки не темно – бийся головою об лід!
Пробивайся, вибивайся –
Ти побачиш прекрасний світ!
Олег Лишега
Лиш взявши цю книгу до рук, я одразу зрозумів, що мені ой-як забракне знань, щоб осягнути й десятину написаного, тож одразу позбавив себе тягаря розуміння раціо і віддався на поталу стихії. Просто прийняв гру. Дочитавши, я вважаю, що це була справді непогана стратегія для першого прочитання, проте, вона одразу має на увазі не уникне друге. Маю підозру, що друге прочитання ознаменується другим виданням. Мені потрібна значна дистанція.
Мені важко сформувати притомні роздуми про цю книгу, але в дечому мені все ж вдалося знайти твердий ґрунт: значною мірою це книга-діалог зі світовою культурою, літературою, мистецтвом, снами, вченнями і навіть наодинці з собою. Особливе задоволення отримуєш тоді, коли починаєш розуміти діалог - в ті моменти, коли вловлюєш з ким розмовляють. Зважаючи на ті книги, які мені пощастило читати я бачив їхню присутність в цій грі - Джойс, Борхес, Фаулз, Мілтон, Рушді, Андрухович і багато-багато інших. Особливий трепет відчув помітивши тут Моррісона і дещо з Лишеги, бо якраз їхні збірки поезій перечитував безпосередньо перед цією книгою.
Значною мірою я почував себе в стані сновидного блукання, зникомого марева, міражу напіввпізнаваних фраґментів. Цей текст рясно помережений майстерною грою звуків, він акустичний, багатоголосий. Кожне слово тут на своєму місці і не може мати іншого - порядок не менш важливий за зміст. Часто хотілося читати цілі шматки в голос. Подібні відчуття в мене викликали "Сателіти" Жураківського, але в цій книзі вони гостріші.
Тільки всі ці знання предковічні діва говорить не прямо, віршем прехитрим і знаком непевним, як візерунок вона розмальовує мову і повість. Лиш той, хто списом ума озброєний гострим, зможе пробратись крізь слів павутину.
Популярна історія про св. Авґустина розповідає нам про те, як він намагався збагнути триєдинство, а потім зустрів янгола в подобі маленького хлопчика, що намагався вичерпати море в ямку. Для мене ця історія суміжня з концепцією тетраморфа. Деякі речі можуть існувати лише у сновидіннях. Зрештою, я не настільки підготовлений читач, якого вимагає ця книга. Але це не завадило мені насолодитись "грою".
Абрахам Ян Хосебр
Поки не темно – бийся головою об лід!
Пробивайся, вибивайся –
Ти побачиш прекрасний світ!
Олег Лишега
Лиш взявши цю книгу до рук, я одразу зрозумів, що мені ой-як забракне знань, щоб осягнути й десятину написаного, тож одразу позбавив себе тягаря розуміння раціо і віддався на поталу стихії. Просто прийняв гру. Дочитавши, я вважаю, що це була справді непогана стратегія для першого прочитання, проте, вона одразу має на увазі не уникне друге. Маю підозру, що друге прочитання ознаменується другим виданням. Мені потрібна значна дистанція.
Мені важко сформувати притомні роздуми про цю книгу, але в дечому мені все ж вдалося знайти твердий ґрунт: значною мірою це книга-діалог зі світовою культурою, літературою, мистецтвом, снами, вченнями і навіть наодинці з собою. Особливе задоволення отримуєш тоді, коли починаєш розуміти діалог - в ті моменти, коли вловлюєш з ким розмовляють. Зважаючи на ті книги, які мені пощастило читати я бачив їхню присутність в цій грі - Джойс, Борхес, Фаулз, Мілтон, Рушді, Андрухович і багато-багато інших. Особливий трепет відчув помітивши тут Моррісона і дещо з Лишеги, бо якраз їхні збірки поезій перечитував безпосередньо перед цією книгою.
Значною мірою я почував себе в стані сновидного блукання, зникомого марева, міражу напіввпізнаваних фраґментів. Цей текст рясно помережений майстерною грою звуків, він акустичний, багатоголосий. Кожне слово тут на своєму місці і не може мати іншого - порядок не менш важливий за зміст. Часто хотілося читати цілі шматки в голос. Подібні відчуття в мене викликали "Сателіти" Жураківського, але в цій книзі вони гостріші.
Тільки всі ці знання предковічні діва говорить не прямо, віршем прехитрим і знаком непевним, як візерунок вона розмальовує мову і повість. Лиш той, хто списом ума озброєний гострим, зможе пробратись крізь слів павутину.
Популярна історія про св. Авґустина розповідає нам про те, як він намагався збагнути триєдинство, а потім зустрів янгола в подобі маленького хлопчика, що намагався вичерпати море в ямку. Для мене ця історія суміжня з концепцією тетраморфа. Деякі речі можуть існувати лише у сновидіннях. Зрештою, я не настільки підготовлений читач, якого вимагає ця книга. Але це не завадило мені насолодитись "грою".
August 2, 2025
“І цей компілятор, махінатор і рекомбінатор щосили старався видати кожного разу щось вигадливіше, складніше, монументальніше, пишніше і важче для сприйняття. Його витвори були візіями сну, які від довгого розглядання стають безсенсовною абракадаброю”.
Колись читаючи “Білий шум” вирішив фіксувати місця, де Делілло згадує шум, припасовуючи його до всього: від сирен, заводів та гвинтів до сім’ї, дітей, реклами та, звісно ж, смерті.
Цю ж вправу застосував до “Тетраморфеуса”, рахуючи скільки разів в тексті вигулькне цифра чотири, або щось їй кратне. Чесно кажучи, до кінця почав втомлюватись, бо вона усюди.
“Четверо садівників приходять в свій сад, щоб забрати плоди. Четверо дерев, по четверо плодів на кожному. Четверо річок четвертять відбиття садівників”.
Приміщення, переповнене різноманітними дзеркалами, дає чотири тисячі відбиттів чоловіка і чотири тисячі відбиттів Фатуму. А ось тобі, читачу шановний, сюжет, що нічим разючим не відрізняється від попереднього, якби не четверта дійова особа.
Хлопчик-медоїд Зебуб запалив чотири димарі і відлякав бджіл за допомогою чотирьох стихій – вогню, диму, шматочків баговиння і холодної гірської водиці.
“— Хто побачив його, проїжджаючи попри те місце?
Їх було четверо”.
Згадується Бог? Він буде Четвертого Покоління. Згадується конюшина? Он яка красива, чотирилиста. Хочете історію? А вона перейшла четверо уст.
“Придивімося ближче до хтонічних монстрів, яких убивають герої та боги. Вони вам нікого не нагадують? Ecco! Це дегуманізовані та спортворені матріархальні богині — Єхидна (1), Медуза Горгона (2), Сфінга (3), Тіамат (4)”.
Скільки душ має людина згідно з віруваннями аксолотів? Етіт, Іар, Форім, Ісуе.
“Чотири складові частини людські: мани, плоть, дух, тінь. Ці четверо належать чотирьом місцям”.
Які невідворотні ступені відмови від світського життя? Усвідомлення, відраза, нудьга, схимництво. Скільки разом? Отож бо й воно.
І так майже усі чотириста сорок чотири сторінки тексту. Хіба що приміток не сорок, а всього шістнадцять (хоча це чотири в квадраті, дурна заувага, треба буде видалити при вичитці), і ціна передзамовлення могла бути не 500, а 444 гривні. Та символізм символізмом, а видавець все-таки бізнес робе, а не цифрами бавиться.
Тому щоб за формою пасувати до “Тетраморфеуса” цей відгук матиме 1600 слів (4х400).
Коли на перших сторінках книги побачив згадку “сонцеликого яснозорого” розділу “Улісса”, то закралась підозра, що автор й собі вирішить лексично “швидко розродитися і гойно розплодитися”.
І свідомо чи несвідомо, але швидше свідомо, Хосебр це втілив і втілив добре. Мова в “Libet T” різна – висока (часом високопарна), низька, діалектна, строката, поламана і заново сконструйована – та завжди влучна.
Книга насправді є тестом на начитаність, або й загалом на обізнаність чи відверте мистецьке задротство.
Видається, Хосебр на сторінці 148 ділиться своїм письменницьким підходом до написання текстів:“І лише геніальний мозок примітивного міфотворця збирає весь цей строкатий масив у стінках власного перезбудженого черепа, і витворює з нього міфи, легенди, історії. Наче справді з Океану тиші виловлює чарівну рибу і ділиться її барвистою лускою зі своїми ближніми”.
А далі вже задача читача екстраполювати свій досвід та знання, щоб зрозуміти “який збожеволілий розум вкинув мене у безконечний цей сон”.
Візьмемо “Улісс” – гігантський за змістом, сенсами та впливом текст. Що, не забуваймо, був детально проаналізований Хосебром у вигляді вісімнадцяти есеїв, якщо мені не зраджує пам’ять.
Тому недивно, що події 16 червня 1904 року, і те як потім вони скрупульозно аналізувались та інтерпретувались, хитро розпорошені по всьому “Liber T”.
І читачеві треба не лише прочитати “Улісс”. А знати перше слово в оригіналі, бо воно буде в Хосебра. Знати перше слово в українському перекладі Олександра Мокровольського. Пам’ятати журнал, що видавав “Улісс”. Пам’ятати назви епізодів: і українською, і в оригіналі, бо як мінімум один з них згадуватимуть двічі. Пам’ятати композиційні складові епізодів, бо або один, або два (щодо другого сумніви) Хосебр повторить в книзі. Знати схему Гілберта і які органи там перераховують, бо подібний список Хосебр склав на сторінці 309.
І геть для задротів: пам’ятати, що в деяких виданнях “Улісса” після 17 розділу був дивний знак (яйце, крапка, анус, крапля сперми, ембріон, планета Земля, круглий квадрат – суперечки суворі, серйозні та масні) і віднайти його в “Liber T”.
І це лише алюзії на “Улісс”, і лише ті, які вдалось побачити за одне прочитання. Скільки всього іншого заховано в чотириликому героєві – одному авторові відомо.
“Я зискав з усіх можливих джерел матеріали й образи і, комбінуючі їх, ліпив власні світи”, – пише Хосебр на 309 сторінці.
І це абсолютна правда. В книзі є геть усе: від Колобка до Томаса Пінчона. І алюзія на останнього також для “своїх, посвячених”: любий дідові латинський вислів, який він запхав на останні сторінки “Лоту”, вплів у “Веселку”, і навіть назвав одне зі своїх оповідань.
Поряд з вами “Liber T” читатимуть Пруст, Барт, Еко, Еліот, Гічкок, Бартелмі, Фройд, Воллес, По, Сковорода, Плат, Герцог, Нестелєєв, Рушді, Лінч. І це, повторюсь, лише мої знахідки. Досвід і розум інших читачів допоможе знайти щось інше.
Незважаючи на той факт, що вже з анотації Хосебр ламає четверту стіну, книга до клаустофобічного герметична. Вона не аналізує читацький настрій, а більше грається з алюзіями і постійними перевіркою уваги, бо “він бачить очі, що читають; він бачить тебе, що читаєш”.
Наприклад, епіграф до “Промовляння Аластора”, приписаний аноніму, вже траплявся раніше, на 163 сторінці в діалозі Давида Гелле з Богом: “Світ є книгою. Світ є сном”. Що це – смерть автора чи зміна читацької оптики?
В проміжному відгуку, який я писав коли прочитав половину “Liber T”, дійшов висновку, що головний герой – це вже Гелле. Та помилявся.
Головний герой – це Книга. Мені здається, немає нічого іншого, що б об’єднувало розділи “Liber T”.
До книги ставляться, як до святої і величної, називаючи “Царством Літер”. Автор дає їй життя, створює руками інших або взагалі погрожує: “Я позбавлю тебе титулу, тепер ти можеш стати будь-якою книгою, коли-небудь написаною на цій землі”.
Давид ночує в батьківському домі й читає книгу, яка “сама ділилась історіями”, тобто, є активним учасником процесу: “В батьківській норі він перебував, вертів в руках примірник книги в чорній обкладинці, ім’я їй – “Книга”. Це воно й означає, просто екзотично, витончено. Незрозумілість завжди вабить до себе”.
Джеймс Елія Тейлор веде щоденник в експедиції аксолотлів. Чим не ще одне створення книги в книзі?
Варраван з другого розділу “цю та інші разючі та неповторні історії прочитав із незчисленних книжок, які важкими стараннями діставав від приблуд”.
В третьому “таровому” розділі Ларс і Юніті опиняються в засідці на паперовому заводі, а сам процес оповіді та розкладання карт поділений фрагментами книги Тейлора з іронічною назвою “Історія, що вічно повторюється…”. Крім того, книги Юніті “можуть відкрити для нас деяку естетичну сторону жінки”, бо вони були “книгами в картинках”.
В четвертому “кіберпанковому” розділі головний герой запускає панель гейм-бібліотеки, а вона “виглядає справді як бібліотека. Паперові книги зникли вже кілька століть тому, а тут кладеш собі темку й усе, як в старі-добрі часи”.
А на сторінці 304 автор, ніби знущаючись з читача, викладає підсумки прочитаного: “Тексти були екстремально герметичні, ворожі до читача. Сюжет практично не зчитувався, структура також. Дивакуватість їх затягувала, проте не втримувала уваги, читання вимагало надосередженості. Невмотивоване цитування міфів, гностичних текстів, алхімічних рукописів і релігійних трактатів цілковито збивало з пантелику. Але окремого слова вартували ілюстрації. Божевільні сюрреалістичні виплоди, де в людей на руках з легкістю поміщалось по сім пальців, усміхнені роти містили по два-три ряди зубів, обличчя розпливались і зливались з довколишністю. Ставали частиною крісел, подушок, драперії. Вростали в столи, дивани і роялі. Будинки, на них зображені, не підкорялись законам архітектури, архітектоніки, перспективи і здорового глузду per se”.
У п’ятому розділі Аластор вже в першому реченні покидає свою бібліотеку, йде до Королівства, щоб “розповісти необов’язкові історії…, які добре жили собі і без читачів”. І має він при собі книгу з “необов’язковими історіями надміру і зайвої складності, прикрашені малюнками”.
І чого вартує гіпнотичне закінчення розділу, кеновські вправи-спроби колективно осягнути Бога через вічне повторення і вічне повернення за формою.
Коли зрозумів, що після монструозного закінчення “Аластора” буде ще розділ, то спершу стало шкода. Бо речення з 4444 словами – ідеальний шторм для підготовленого читача: потік свідомості охоплює хаосом і згодом втихомирює до того стану, що починаєш в ньому бачити спорадичне римування, і розумієш, що це майже рівень геніального солілоквію Моллі Блум.
Та саме шостий розділ збирає мозаїку “Liber T” докупи: Хосебр пояснює обкладинку і саму личину Тетраморфеуса, а галюцинаторний сон у передостанньому абзаці 430 сторінки переказує те, що ви щойно прочитали у – звісно ж – чотирьох реченнях.
А згодом вкотре намагається зчитати досвід читача: “Повсюдна присутність книг, полиць і бібліотек приголомшувала ще більше. Ішлося в них про безіменного піліґрима, актора, землеміра, комівояжера, котрий опинився в монструозному бароковому архіклепсидральному сатанаторіумі, і як вперта змія думки, що пролізає крізь суцвіття слів і літер, крізь галузки рядків і від-ступів, крізь химерні гілки перелічувань і порівнянь, крізь простір сенсу і безсен-совості, зміїста думка повзе до незрозумілої цілі, міфічного фрукта, винагороди, що очікує вкінці. Та яка вона та нагорода, чи вартував Грааль такого довгого шляху”.
І герметизм герметизмом, але важливо і правильно, що Хосебр, хоч трохи блазнюючи, вплітає в сюжетні лабіринти прикрий та несправедливий контекст, в якому Україна живе 11 років. Тому хоч і не відразу, але зчитується і москітія, і дефенестрація, і ніпутов, і прикрість автора з того приводу, що один з найвизначніших композиторів ХІХ століття в нас тепер асоціюється зі свинособачими збіговиськами, а не “Польотом Валькірії”.
І хоч повномасштабне вторгнення російських терористів триває вже майже 3,5 роки, серед літератури “високої полиці” лише Хосебру та Сергію Лущику в “ermetismo” вдалось збалансовано, але водночас чітко вплести цю тему в сюжетне тло, не роблячи її ключовою.
Девід Фостер Воллес казав "You can’t just trot out a sort of didactic ‘this is the point of the book.’ Part of the idea is that the book doesn’t end. It’s supposed to stop, and then the reader finishes it in their own mind."
Мій досвід з “Liber T” був схожим: чотири дні читання, два осмислення і два на цей відгук. Книга закінчилась, та завершував я її вже в своїй уяві.
Найголовніше – бажаю книзі віднайти шалених Хосебритів, що розберуть всі покликання і алюзії в “Liber T” на найдрібніші часточки. Сподіваюсь, своїм відгуком я до цього трішки доклався.
Колись читаючи “Білий шум” вирішив фіксувати місця, де Делілло згадує шум, припасовуючи його до всього: від сирен, заводів та гвинтів до сім’ї, дітей, реклами та, звісно ж, смерті.
Цю ж вправу застосував до “Тетраморфеуса”, рахуючи скільки разів в тексті вигулькне цифра чотири, або щось їй кратне. Чесно кажучи, до кінця почав втомлюватись, бо вона усюди.
“Четверо садівників приходять в свій сад, щоб забрати плоди. Четверо дерев, по четверо плодів на кожному. Четверо річок четвертять відбиття садівників”.
Приміщення, переповнене різноманітними дзеркалами, дає чотири тисячі відбиттів чоловіка і чотири тисячі відбиттів Фатуму. А ось тобі, читачу шановний, сюжет, що нічим разючим не відрізняється від попереднього, якби не четверта дійова особа.
Хлопчик-медоїд Зебуб запалив чотири димарі і відлякав бджіл за допомогою чотирьох стихій – вогню, диму, шматочків баговиння і холодної гірської водиці.
“— Хто побачив його, проїжджаючи попри те місце?
Їх було четверо”.
Згадується Бог? Він буде Четвертого Покоління. Згадується конюшина? Он яка красива, чотирилиста. Хочете історію? А вона перейшла четверо уст.
“Придивімося ближче до хтонічних монстрів, яких убивають герої та боги. Вони вам нікого не нагадують? Ecco! Це дегуманізовані та спортворені матріархальні богині — Єхидна (1), Медуза Горгона (2), Сфінга (3), Тіамат (4)”.
Скільки душ має людина згідно з віруваннями аксолотів? Етіт, Іар, Форім, Ісуе.
“Чотири складові частини людські: мани, плоть, дух, тінь. Ці четверо належать чотирьом місцям”.
Які невідворотні ступені відмови від світського життя? Усвідомлення, відраза, нудьга, схимництво. Скільки разом? Отож бо й воно.
І так майже усі чотириста сорок чотири сторінки тексту. Хіба що приміток не сорок, а всього шістнадцять (хоча це чотири в квадраті, дурна заувага, треба буде видалити при вичитці), і ціна передзамовлення могла бути не 500, а 444 гривні. Та символізм символізмом, а видавець все-таки бізнес робе, а не цифрами бавиться.
Тому щоб за формою пасувати до “Тетраморфеуса” цей відгук матиме 1600 слів (4х400).
Коли на перших сторінках книги побачив згадку “сонцеликого яснозорого” розділу “Улісса”, то закралась підозра, що автор й собі вирішить лексично “швидко розродитися і гойно розплодитися”.
І свідомо чи несвідомо, але швидше свідомо, Хосебр це втілив і втілив добре. Мова в “Libet T” різна – висока (часом високопарна), низька, діалектна, строката, поламана і заново сконструйована – та завжди влучна.
Книга насправді є тестом на начитаність, або й загалом на обізнаність чи відверте мистецьке задротство.
Видається, Хосебр на сторінці 148 ділиться своїм письменницьким підходом до написання текстів:“І лише геніальний мозок примітивного міфотворця збирає весь цей строкатий масив у стінках власного перезбудженого черепа, і витворює з нього міфи, легенди, історії. Наче справді з Океану тиші виловлює чарівну рибу і ділиться її барвистою лускою зі своїми ближніми”.
А далі вже задача читача екстраполювати свій досвід та знання, щоб зрозуміти “який збожеволілий розум вкинув мене у безконечний цей сон”.
Візьмемо “Улісс” – гігантський за змістом, сенсами та впливом текст. Що, не забуваймо, був детально проаналізований Хосебром у вигляді вісімнадцяти есеїв, якщо мені не зраджує пам’ять.
Тому недивно, що події 16 червня 1904 року, і те як потім вони скрупульозно аналізувались та інтерпретувались, хитро розпорошені по всьому “Liber T”.
І читачеві треба не лише прочитати “Улісс”. А знати перше слово в оригіналі, бо воно буде в Хосебра. Знати перше слово в українському перекладі Олександра Мокровольського. Пам’ятати журнал, що видавав “Улісс”. Пам’ятати назви епізодів: і українською, і в оригіналі, бо як мінімум один з них згадуватимуть двічі. Пам’ятати композиційні складові епізодів, бо або один, або два (щодо другого сумніви) Хосебр повторить в книзі. Знати схему Гілберта і які органи там перераховують, бо подібний список Хосебр склав на сторінці 309.
І геть для задротів: пам’ятати, що в деяких виданнях “Улісса” після 17 розділу був дивний знак (яйце, крапка, анус, крапля сперми, ембріон, планета Земля, круглий квадрат – суперечки суворі, серйозні та масні) і віднайти його в “Liber T”.
І це лише алюзії на “Улісс”, і лише ті, які вдалось побачити за одне прочитання. Скільки всього іншого заховано в чотириликому героєві – одному авторові відомо.
“Я зискав з усіх можливих джерел матеріали й образи і, комбінуючі їх, ліпив власні світи”, – пише Хосебр на 309 сторінці.
І це абсолютна правда. В книзі є геть усе: від Колобка до Томаса Пінчона. І алюзія на останнього також для “своїх, посвячених”: любий дідові латинський вислів, який він запхав на останні сторінки “Лоту”, вплів у “Веселку”, і навіть назвав одне зі своїх оповідань.
Поряд з вами “Liber T” читатимуть Пруст, Барт, Еко, Еліот, Гічкок, Бартелмі, Фройд, Воллес, По, Сковорода, Плат, Герцог, Нестелєєв, Рушді, Лінч. І це, повторюсь, лише мої знахідки. Досвід і розум інших читачів допоможе знайти щось інше.
Незважаючи на той факт, що вже з анотації Хосебр ламає четверту стіну, книга до клаустофобічного герметична. Вона не аналізує читацький настрій, а більше грається з алюзіями і постійними перевіркою уваги, бо “він бачить очі, що читають; він бачить тебе, що читаєш”.
Наприклад, епіграф до “Промовляння Аластора”, приписаний аноніму, вже траплявся раніше, на 163 сторінці в діалозі Давида Гелле з Богом: “Світ є книгою. Світ є сном”. Що це – смерть автора чи зміна читацької оптики?
В проміжному відгуку, який я писав коли прочитав половину “Liber T”, дійшов висновку, що головний герой – це вже Гелле. Та помилявся.
Головний герой – це Книга. Мені здається, немає нічого іншого, що б об’єднувало розділи “Liber T”.
До книги ставляться, як до святої і величної, називаючи “Царством Літер”. Автор дає їй життя, створює руками інших або взагалі погрожує: “Я позбавлю тебе титулу, тепер ти можеш стати будь-якою книгою, коли-небудь написаною на цій землі”.
Давид ночує в батьківському домі й читає книгу, яка “сама ділилась історіями”, тобто, є активним учасником процесу: “В батьківській норі він перебував, вертів в руках примірник книги в чорній обкладинці, ім’я їй – “Книга”. Це воно й означає, просто екзотично, витончено. Незрозумілість завжди вабить до себе”.
Джеймс Елія Тейлор веде щоденник в експедиції аксолотлів. Чим не ще одне створення книги в книзі?
Варраван з другого розділу “цю та інші разючі та неповторні історії прочитав із незчисленних книжок, які важкими стараннями діставав від приблуд”.
В третьому “таровому” розділі Ларс і Юніті опиняються в засідці на паперовому заводі, а сам процес оповіді та розкладання карт поділений фрагментами книги Тейлора з іронічною назвою “Історія, що вічно повторюється…”. Крім того, книги Юніті “можуть відкрити для нас деяку естетичну сторону жінки”, бо вони були “книгами в картинках”.
В четвертому “кіберпанковому” розділі головний герой запускає панель гейм-бібліотеки, а вона “виглядає справді як бібліотека. Паперові книги зникли вже кілька століть тому, а тут кладеш собі темку й усе, як в старі-добрі часи”.
А на сторінці 304 автор, ніби знущаючись з читача, викладає підсумки прочитаного: “Тексти були екстремально герметичні, ворожі до читача. Сюжет практично не зчитувався, структура також. Дивакуватість їх затягувала, проте не втримувала уваги, читання вимагало надосередженості. Невмотивоване цитування міфів, гностичних текстів, алхімічних рукописів і релігійних трактатів цілковито збивало з пантелику. Але окремого слова вартували ілюстрації. Божевільні сюрреалістичні виплоди, де в людей на руках з легкістю поміщалось по сім пальців, усміхнені роти містили по два-три ряди зубів, обличчя розпливались і зливались з довколишністю. Ставали частиною крісел, подушок, драперії. Вростали в столи, дивани і роялі. Будинки, на них зображені, не підкорялись законам архітектури, архітектоніки, перспективи і здорового глузду per se”.
У п’ятому розділі Аластор вже в першому реченні покидає свою бібліотеку, йде до Королівства, щоб “розповісти необов’язкові історії…, які добре жили собі і без читачів”. І має він при собі книгу з “необов’язковими історіями надміру і зайвої складності, прикрашені малюнками”.
І чого вартує гіпнотичне закінчення розділу, кеновські вправи-спроби колективно осягнути Бога через вічне повторення і вічне повернення за формою.
Коли зрозумів, що після монструозного закінчення “Аластора” буде ще розділ, то спершу стало шкода. Бо речення з 4444 словами – ідеальний шторм для підготовленого читача: потік свідомості охоплює хаосом і згодом втихомирює до того стану, що починаєш в ньому бачити спорадичне римування, і розумієш, що це майже рівень геніального солілоквію Моллі Блум.
Та саме шостий розділ збирає мозаїку “Liber T” докупи: Хосебр пояснює обкладинку і саму личину Тетраморфеуса, а галюцинаторний сон у передостанньому абзаці 430 сторінки переказує те, що ви щойно прочитали у – звісно ж – чотирьох реченнях.
А згодом вкотре намагається зчитати досвід читача: “Повсюдна присутність книг, полиць і бібліотек приголомшувала ще більше. Ішлося в них про безіменного піліґрима, актора, землеміра, комівояжера, котрий опинився в монструозному бароковому архіклепсидральному сатанаторіумі, і як вперта змія думки, що пролізає крізь суцвіття слів і літер, крізь галузки рядків і від-ступів, крізь химерні гілки перелічувань і порівнянь, крізь простір сенсу і безсен-совості, зміїста думка повзе до незрозумілої цілі, міфічного фрукта, винагороди, що очікує вкінці. Та яка вона та нагорода, чи вартував Грааль такого довгого шляху”.
І герметизм герметизмом, але важливо і правильно, що Хосебр, хоч трохи блазнюючи, вплітає в сюжетні лабіринти прикрий та несправедливий контекст, в якому Україна живе 11 років. Тому хоч і не відразу, але зчитується і москітія, і дефенестрація, і ніпутов, і прикрість автора з того приводу, що один з найвизначніших композиторів ХІХ століття в нас тепер асоціюється зі свинособачими збіговиськами, а не “Польотом Валькірії”.
І хоч повномасштабне вторгнення російських терористів триває вже майже 3,5 роки, серед літератури “високої полиці” лише Хосебру та Сергію Лущику в “ermetismo” вдалось збалансовано, але водночас чітко вплести цю тему в сюжетне тло, не роблячи її ключовою.
Девід Фостер Воллес казав "You can’t just trot out a sort of didactic ‘this is the point of the book.’ Part of the idea is that the book doesn’t end. It’s supposed to stop, and then the reader finishes it in their own mind."
Мій досвід з “Liber T” був схожим: чотири дні читання, два осмислення і два на цей відгук. Книга закінчилась, та завершував я її вже в своїй уяві.
Найголовніше – бажаю книзі віднайти шалених Хосебритів, що розберуть всі покликання і алюзії в “Liber T” на найдрібніші часточки. Сподіваюсь, своїм відгуком я до цього трішки доклався.
August 6, 2025
"Це міг бути далекий сон,
хто нашептав мені цей сон
Хто нашептав мені на вухо цей сон
Хто нашептав мені
Елейсон
Кіріє"
"Архетип Лабіринту в літературі, розглянутий крізь призму мітологічних світоглядів народностей зовнішнього світу"
Доволі складно писати про Тетраморфеус, щось узагальнене, банальне. Про лімітованість, насиченість посиланнями та малюнками. Не правильно буде вас відлякувати, чи давати марні надії, що цей шлях буде вам легкий та зрозумілий. Та хочу запевнити, що цей досвід прочитання унікальним та персональним. З кожним відгуком буде з'являтися новий Тетраморфеус! Тетраморфеус від Макса, Олександра, Івана, Петра, Олексія Ірини чи Ольги.
Тетраморфеус — складний, можна сказати елітарний, але цей елітаризм універсальний. Щось подібне казав Гарольд Блум про Данте. Що це поет для поетів. Такий епітет можна застосувати й до Яна Абрахама Хосебра — автор, для уважних читачів. Таких читачів, яким цікаво дослідити текст, які люблять інтелектуальну прозу, полюбляють виклики та складність. Бо, як сам автор зазначає "Прекрасне — в складному".
Тут, немає чіткого рецепта, як читати Тетраморфеус. Я вам не скажу і як його зрозуміти. Вочевидь, кожен читач прийшов із власним досвідом до нього: модерністи, фантасти, філософи й натур-філософи, історики й астрологи, поети й есеїсти, романісти, постмодерністи, магреалісти, віруючі християни й атеїсти, окультисти, хіроманти, символісти, медієвісти, вчителі, офісники, бітники, хіпі, гуманісти, альтруїсти, егоїсти, революціонери, воїни, садівники, землероби й нероби, читачі й автори, музиканти та картярі. Усі такі різні, стали в чергу до цієї книги, щоб власне отримати свою персоналізовану відповідь як читати Тетраморфеус?
Читати!
Чи є тут багато відсилань? На авторів та книг? Чи важко їх розгледіти?
Так. Є! В Кінці там список є! А по тексту ось, що бачив: Джойс, Борхес, Еко, Гомер, Пруст, Т. Манн, Кортасар, Гете, Платон, Сократ, Вергілій, Овідій, Джо Барт і Кувер та багато інших, між іншим.
І Улісс багато в нім, як стилістично, так і цілі уривки хорошого тексту. Про Моллі, Про Муллігана, Про БлумаДжойса, і ось ці довгі гіперсписки це теж усюди з сюда!
Читати, щоб вловити щось з Іліади, Одіссеї, Гільгамеша, Біблії, легенд елінів про богинь богів, героїв, віщунок цих — сивіл, єгипетських мітів про Ізиду, Осіріса, Гора, пантеонів індуїзму, Будди й Кецталькоатля, ірокезькі легенди, гуцульський фольклор, теологічні, релігійні трактати, книги, дослідження.
Аще з більш ніж десяток використаних стилі��, форм і жанрів, гру слів, множинність мов, гіперсписки, гіперсписки, гіперсписки, алюзії, підморгування автора, відсилання, та посилання матом. Збагачений текст й мова багата. Інтертекстуальність, інтелектуальність, елітарність, висока полиця, універсалізм до кожного читача. Ви забули а я вам напам'ятаю! слова автора: "Прекрасне — це складне". Все це описане мною, як не парадоксально звучить — спростити читачу читання. Дещо з цього знаєте, дещо з цього читали. Усиплено тут підказками, як самоцвітами гробниця мудреця. Бо ж, в розуміння й автора — цей лабіринт, барокова будівля, де тисячі дверей, і тисячі ключів, а з ним і стелажів, і книг з відусіль усіль!
Попри все, це не фрагментарний текст, не лише сон, і не видіння. Окутане туманним віщуванням, а цілісна історія розбита на 4 окремі сюжети, написаних в різних жанрах, зі спільним наративом, доповненні малюнками — образами зі снів, а ще мистецькими творами оздоблено рядки, сторінки, як галерею. Де є мудрість віків, слова поетів, філософів, авторів, історії, поеми, вірші, легенди, казки, модерн і постмодерн, кіберпанк, магічний реалізм, філософія, теологія, барокова література й готика, гірська говірка й фольклор, гностичні тексти, притчі та молитви. Ще й з двома додатками, в одному з них, де гарно сказано про цю подорож, про подорож до Грааля, що вдовольнити зможе всі ваші тут питання.
Закінчу тим цю розповідь, таким ось порівнянням. Написаний він був, як Джойсом текст, тріумфом слова й форми, але він має чисто борхесівський підтекст! Такий й лишає посмак, що доторкнувся ти до чогось, і наче весь цей довгий шлях, і є тією винагородою, яку узрів на мить, побачив суть, розширилось знання до нескінченного, і стислось враз до ніщоти. І ти один, стоїш — просвітлений, не знаючи як це осягнути, зворушений до глибини.
Тому, ще раз кажу, Тетраморфеус кожного читача — буде індивідуальним, відрізнятись, кожен отримає свою винагороду за цей шлях читання.
May 3, 2026
📚 Абрахам Ян Хосебр «Тетраморфеус. Liber T» (2025-∞)
Зараз серед іншого читаю нонфікшн про переваги «багатомовного мозку» — тобто про можливості, які отримують полілінгви. Якщо ви знаєте кілька мов — то зможете вільніше читати «Тетраморфеус», де для латині, англійської та інших мов не передбачено перекладу. Але куди важливіше володіти «мовами» міфології, релігії, філософії, мистецтва etc. — без них читання нагадуватиме візит у картинну галерею із зав’язаними очима.
Добра новина в тому, що цей текст дуже густий і «добрати» сенси можна навіть з мінімальним багажем і гуглом (а якщо не хочете гуглити — читайте сцени 18+, буде вам їбліт, бо скіки можна тягати ту «Аделіну»)😅 Врешті Хосебр навіть створюючи власні інтерпретації сюжетів не гребує загальними правилами і цитує сотні (тисячі?) створених людством міфологічних патернів. Але це не суперплагіат — бо ж тоді ми мали назвати плагіаторами художників, що використовують чорний і червоний, якими малювали до них. Це мегаколаж або багатовимірний ребус, в якому особисто я побачила шлях героя після смерті батька-бога і пошук нових сенсів у вищезгаданих «мовах».
До речі, про бога. Такий собі Псевдо-Діонісій Ареопагіт вважається засновником «негативного» богослов’я: він вважав, що описувати бога — марна справа, бо розумінню він не піддається, і краще використовувати заперечення, тобто говорити чим НЕ є бог (а він не є нічим сущим). Абрахам Хосебр дає кілька десятків визначення бога, звісно, порушуючи настанови ареопагітиків. На мою думку, це одна з найцікавіших частин книги, і сподіваюся, що в наступних томах ця форма буде якось переграна, бо вона справді літературно вдала.
Так само хочеться відмітити руйнування четвертої стіни, яке автор використовує не для того, щоб розвернути історію як об’ємний куб у просторі, а для того, щоб прокоментувати те, як вона написана (принаймні я так зрозуміла — і так, «пасхалку» у відгуці на свою книжку про цей момент теж зрозуміла) 🙃 Тож ця «розбита стіна» — радше про самоіронію над змістом, а не про художні засоби, яких у «Тетраморфеусі» насипано щедро (найбільш впадають в око внутрішні рими, стилізації під старовинні тексти, рефрени й досить неординарні порівняння). Художні засоби використовуються циклічно — повсюдно либонь зустрічаються лише алюзії. З якогось моменту книжка читалася не як роман, а як «збірка текстів» або ж радше «книга текстів» (така назва точніше говорить про цілісність), що містить прозові та поетичні оповіді й велику (!) кількість ілюстрацій.
Ілюстрації — комплементарний елемент цього тексту (від англійського «complement» — доповнення). Правду кажучи, з ними мені було складнувато, мабуть, на те й розраховано. Якщо по класиці картинки мають розслабляти увагу, щось пояснювати, то тут я дивилася їх і часто поверталася до прочитаного, шукаючи пропущений пазл.
Якщо ви дочитали до кінця відгуку, то розповім вам про спойлер наприкінці книги. У двох післямовах автор пише про китів, слонів і черепах «Тетраморфеуса», тобто про те, на чому базується текст. Але направду, якби я знайшла це раніше, мені було б не так цікаво читати.
Чекатиму продовження.
Зараз серед іншого читаю нонфікшн про переваги «багатомовного мозку» — тобто про можливості, які отримують полілінгви. Якщо ви знаєте кілька мов — то зможете вільніше читати «Тетраморфеус», де для латині, англійської та інших мов не передбачено перекладу. Але куди важливіше володіти «мовами» міфології, релігії, філософії, мистецтва etc. — без них читання нагадуватиме візит у картинну галерею із зав’язаними очима.
Добра новина в тому, що цей текст дуже густий і «добрати» сенси можна навіть з мінімальним багажем і гуглом (а якщо не хочете гуглити — читайте сцени 18+, буде вам їбліт, бо скіки можна тягати ту «Аделіну»)😅 Врешті Хосебр навіть створюючи власні інтерпретації сюжетів не гребує загальними правилами і цитує сотні (тисячі?) створених людством міфологічних патернів. Але це не суперплагіат — бо ж тоді ми мали назвати плагіаторами художників, що використовують чорний і червоний, якими малювали до них. Це мегаколаж або багатовимірний ребус, в якому особисто я побачила шлях героя після смерті батька-бога і пошук нових сенсів у вищезгаданих «мовах».
До речі, про бога. Такий собі Псевдо-Діонісій Ареопагіт вважається засновником «негативного» богослов’я: він вважав, що описувати бога — марна справа, бо розумінню він не піддається, і краще використовувати заперечення, тобто говорити чим НЕ є бог (а він не є нічим сущим). Абрахам Хосебр дає кілька десятків визначення бога, звісно, порушуючи настанови ареопагітиків. На мою думку, це одна з найцікавіших частин книги, і сподіваюся, що в наступних томах ця форма буде якось переграна, бо вона справді літературно вдала.
Так само хочеться відмітити руйнування четвертої стіни, яке автор використовує не для того, щоб розвернути історію як об’ємний куб у просторі, а для того, щоб прокоментувати те, як вона написана (принаймні я так зрозуміла — і так, «пасхалку» у відгуці на свою книжку про цей момент теж зрозуміла) 🙃 Тож ця «розбита стіна» — радше про самоіронію над змістом, а не про художні засоби, яких у «Тетраморфеусі» насипано щедро (найбільш впадають в око внутрішні рими, стилізації під старовинні тексти, рефрени й досить неординарні порівняння). Художні засоби використовуються циклічно — повсюдно либонь зустрічаються лише алюзії. З якогось моменту книжка читалася не як роман, а як «збірка текстів» або ж радше «книга текстів» (така назва точніше говорить про цілісність), що містить прозові та поетичні оповіді й велику (!) кількість ілюстрацій.
Ілюстрації — комплементарний елемент цього тексту (від англійського «complement» — доповнення). Правду кажучи, з ними мені було складнувато, мабуть, на те й розраховано. Якщо по класиці картинки мають розслабляти увагу, щось пояснювати, то тут я дивилася їх і часто поверталася до прочитаного, шукаючи пропущений пазл.
Якщо ви дочитали до кінця відгуку, то розповім вам про спойлер наприкінці книги. У двох післямовах автор пише про китів, слонів і черепах «Тетраморфеуса», тобто про те, на чому базується текст. Але направду, якби я знайшла це раніше, мені було б не так цікаво читати.
Чекатиму продовження.
August 1, 2025
читав ще давно, але дотепер не придумав, що розумне про цей роман написати. бо він водночас і самодостатній, і відкритий для всіх інтерпретацій.
як на мене, це ідеальний приклад прози книжника. людина, яка прочитує тисячі дві важливих книг, які залишило людство (класика, філософія, психологія тощо), просто не може мовчати про пережите одкровення/епіфанію і має про це розповісти, а з картинками, щоб дещо полегшити споживання концентрованої мудрості, накопиченої в книгах за тисячоліття.
Тетраморфеус - перший з божественної четвірки - перший ключ до лабіринту, по суті, це тільки вхід, де вже зібралися всі міфології і провідні цивілізаційні символи разом з найголовнішими героями з тисячами облич. тож читачам лишається тільки лабіринтувати цим лабіринтуватим лабіринтом без сподівання на вихід, але з гарантією на незабутню подорож.
як на мене, це ідеальний приклад прози книжника. людина, яка прочитує тисячі дві важливих книг, які залишило людство (класика, філософія, психологія тощо), просто не може мовчати про пережите одкровення/епіфанію і має про це розповісти, а з картинками, щоб дещо полегшити споживання концентрованої мудрості, накопиченої в книгах за тисячоліття.
Тетраморфеус - перший з божественної четвірки - перший ключ до лабіринту, по суті, це тільки вхід, де вже зібралися всі міфології і провідні цивілізаційні символи разом з найголовнішими героями з тисячами облич. тож читачам лишається тільки лабіринтувати цим лабіринтуватим лабіринтом без сподівання на вихід, але з гарантією на незабутню подорож.
July 25, 2025
Інтелектуальна та естетична насолода, ось що це таке. Наче разом прожив всю світову культуру та міфологію, так майстерно все поєднати, то талант. Вміла гра слів, алюзії, омажі та посилання перетворюють читання на захопливу подорож. Востаннє мене так вразив «Улісс». Неймовірних якості та глибини текст, однозначно один з найкращий у цьому році.
Displaying 1 - 11 of 11 reviews