Сталінка

by Олесь Ульяненко

Найбільш резонансний твір письменника, саме він здобувся на нищівну критику, і за нього Олесь Ульяненко отримав малу Шевченківську премію. Автор малює життя в божевільні, де люди перетворюються на рослини. Головний герой Йона намагається втекти на волю. Його порвана нервова, галюцинаційна дійсність дисонує із соціальним дном одного з київських районів — Сталінки, де відштовхнуті суспільством покидьки живуть і гинуть лише фізично, про духовність їм взагалі нічого не відомо, вона для них фактично не існує, і, власне, цим вони й викликають до себе велике співчуття, а смерть їхня бачиться чи не єдиним порятунком і визволенням. Та серед суцільних червоно-чорних кольорів у творі яскравим сонячним промінням видаються одинокі епізоди в житті героїв, описані з неймовірним теплом і ліризмом, які ще сильніше дисонують із похмурим масивом подій.
У «Сталінці» приваблює і плетиво самої прози, шалені переходи і перепади тональності та настроїв. І тільки віра у Бога рятує од жаского життєскніння.

Genres: Ukrainian Literature

124 pages, Unknown Binding

First published January 1, 2000

About the author

Оле́сь Станісла́вович Улья́ненко — український письменник, наймолодший лауреат малої Шевченківської премії. Отримав її 1997 р. у 35-річному віці за роман «Сталінка»

Reviews

[Marysya Rudska · Rating 4 out of 5]

Прочитала "Сталінку" Ульяненка. Я чомусь не читала його раніше, хоча його книжки видавали ще в ті часи, коли сучукрліт було вкрай мало і кожна книжка була на слуху.

Звісно й Ульяненко був на слуху через скандал з забороною книжки "Жінка його мрії" за занадто майстерні описи любовних сцен. Хехе.

Все, що знала про "Сталінку", що це "чорнуха". За цим словом може стояти що завгодно. Наприклад, я думала, що це текст написаний суржиком, в якому головне епатаж. 

Як же я здивувалась, коли почала читати, а там такі густі вигадливі описи, такий стиль. 

"а ось химорода долі — поніч та вимерлі вікна; і перші кроки по справжній землі, вхололій за ніч, квадратики будинків, де на дахах спить тихенька смерть, яку називають — ніч."

"Перші кроки втоптаною землею, пропахлою літніми, тліючими травами, як пахне лише земля на зламі осені й літа..."

А ось цей шматок:

"А потім настав ранок: сонце розливалося степом, золотило придавлену вітрами траву, — котилося світило врівень чорнозему. Битий шлях. Кібець грудкою упав у трави. Ані душі."

Це ж міг Панас Мирний написати!

І так, там є темні сторони життя, але вони якось не фальшиво описані. Прибирають навіть більше на рівні емоцій, а не самих сцен. 

Попри всю чорноту, там стільки ніжності!

"Горілка обсмалила нутрощі, весело в небі нанизувалась на сонячне проміння бавовна хмар, срібною лускою бралося озеро; вечір крилом ніжив Голосіїв…"

А ще ж я сама зі сталінки! Хоч, на щастя, під цією назвою я її не знала. Хіба чула її від трохи пришелепкуватої вчительки географії. Та назви, вулиць, Голосіївський парк і вднг - місця знайомі з дитинства. Ломоносова - моя вулиця. Тепер вона носить ім’я Юлії Зданівської. Добре, звісно, що ці місця знайомі мені з іншого боку ніж автор описує в книжці. 

Вцілому, це було значно ліпше ніж я очікувала. Хоч часом було тяжко читати. В усій цій стилістиці губився сюжет. І так не зрозуміли, чи це був такий задум, чи цим пишним садом розкішних описів автор закривав дірки в паркані сюжету. 

Можливо колись почитаю й інші книжки автора, але поки точно треба пауза.

[Inna Zolotar · Rating 5 out of 5]

Ніколи не думала, що писати про "чорнуху" та кругообіг гріху в природі можна так яскраво, смачно та тією мовою, якої ті "нетрі" фактично не розмовляли. Олесь Ульяненко безумовно явище в українській літературі. І так, попри тему, сюжети та персонажі, його твори - це висока полиця.

[Людмила Левицька · Rating 5 out of 5]

Ульяненко - король чорнухи.
Його книги точно не для відпочинку, одночасно відразливо, фізіологічно та заворожуюче. І, разом з тим, багатство мови, образів, поетичність.

[Volodymyr Okarynskyi · Rating 4 out of 5]

сильна і страшна книжка. дуже насичене письмо. місцями аж тяжко читати. але для прихильників укрліт і хто хоче краще пізнати совкову дійсність ізвивороту - must read безперечно!

[Myroslav Slaboshpytskiy · Rating 5 out of 5]

ЖАДАН про УЛЬЯНЕНКА
Україна, 8 травня, 10:24
Коли помирає лауреат та орденоносець, всім стає ніяково за його ордени. А коли помирає такий "порнограф" - всім стає порожньо, адже за ним стояли його герої, які разом із ним з'явилися, і разом із ним пішли.

Сергій Жадан
8 травня Олесю Ульяненку мало би виповнитись 50 років. Для сучасного українського письменника вік зовсім не серйозний.
Сучасні українські письменники живуть, зазвичай, значно довше, дай їм, Боже, здоров'я. Проте, Улян був, очевидно, не надто типовим українським письменником.
Вірніше – зовсім нетиповим. Ще вірніше – його нетиповість дивовижним чином уживалася в ньому з традиційними уявленнями про тих таки українських письменників.
Лише Улян міг одночасно носити горде звання лауреата Малої Шевченківської премії й не менш почесний титул першого офіційного українського порнографа.
Мені здається, десь так він усе це в собі й поєднував – надзвичайну серйозність і дивовижну легковажність, потребу визнання й цілковиту байдужість до офіціозу, занурення в літературу й якесь демонстративне дистанціювання від неї.
На цих суперечностях і неузгодженостях він, мабуть, й існував, це давало йому можливість рухатись уперед, не заганяючи себе в глухі кути. Підозрюю, цей рух удавався йому б і надалі, можливо навіть далі було б щось зовсім інакше.
Аж ось не склалось, і від усвідомлення того, що все обірвалось на півшляху, саме там, де мало початись щось нове й несподіване, стає особливо печально і незатишно.
З його останніх книг – густих, щільних і гірких, наповнених теплом і повітрям нічних вулиць, запахом моря й легким смутком спогадів – обов'язково мало постати щось надзвичайно важливе, можливо рівня його "Сталінки", можливо ще цікавіше.
Саме це фіксування недописаності, розуміння того, що він міг написати значно більше, є найбільш невтішним. Коли помирає лауреат та орденоносець, всім стає ніяково за його ордени. А коли помирає такий "порнограф" - всім стає порожньо, адже за ним стояли його герої, які разом із ним з'явилися, і разом із ним пішли.
Оскільки його герої (принаймні позитивні) завжди трималися купи, підтримували один одного, як це і має бути з нормальними чоловіками.
Вони пішли десь в один час із Покальчуком. Вони були навіть чимось подібні. Розумію, що це звучить дивно, але менше з тим. Я говорю, звісно, не про літературу.
Скоріше, про біографію. І той і інший мали за собою якісь незліченні й непрояснені життєві епізоди, безкінечні мандрівки й блукання, містичні епізоди та цілком приземлені, хоча від цього не менш захопливі, стосунки з жінками, владою та міліцією.
Пако в останні роки охоче про ці буремні епізоди розповідав, навіть писав про це час від часу. З Уляном ми спілкувались не так близько, тож можна було чути лише певні натяки, тьмяні згадки про щось таке, про що він волів не розводитись, та й писав про це не від першої особи.
Він загалом про себе не надто відверто говорив, здебільшого зупинявся на якихось простих побутових речах, якихось своїх нехитрих проблемах, не пускаючи співрозмовника далі, тримаючи його там, де він має бути. Можливо, з тієї причини, що бачити й слухати його траплялося в доволі дивних і строкатих компаніях.
Не наважився би назвати це компаніями його друзів. Скоріше, просто його випадкові чи давні знайомі, приятелі, фанати, заздрісники, вороги – голоси й тіні, що його супроводжували, яким він не поспішав відкриватись.
Час від часу їх можна було упізнати серед героїв його романів, іноді упізнати було неможливо, хоча всі вони там, безперечно, десь ховаються.
За цим теж надзвичайно цікаво й дивно було спостерігати – він міг бути надзвичайно відвертий і приязний, при цьому чудово знаючи ціну своїм співрозмовникам і охоче цю ціну називаючи.
Пам'ятаю на якомусь літературному збіговиську ми стояли великою компанією, потім я кудись пішов, а коли зустрів Уляна, то він мене просто запитав:
"Що ж у тебе за друзі такі? Варто було тобі відвернутись - такого про тебе наговорили. Я їх питаю – що ж ви в очі цього не кажете?". Він чудово знав усі ці радощі "письменницького середовища", сам в інтерв'ю міг такого про тебе наговорити, що ти лише дивувався. Хоча й не ображався. Оскільки знав, що в разі чого він це скаже і в очі.
Я йому насправді теж багато чого не говорив. Скажімо, не говорив про те, як десь на початку 90-х наштовхнувся на його перші друковані речі, не говорив, наскільки несподівано для мене це було.
Не говорив також про "Сталінку", яка є, мабуть, однією з найбільш важливих книг, які я прочитав. Не говорив, не бажаючи виглядати надто пафосним. Хоча ось тепер думаю – якого чорта, потрібно було сказати. Він би зрозумів. Не повірив би, але зрозумів.

[Nataliia · Rating 5 out of 5]

Смішно й водночас страшно читати про район, у якому живеш, такі, здавалось би, жахіття. Я не схильна вживати слова "чорнуха", воно глибоко неправильно описує подібні книжки. Просто деяким людям доводиться проживати все, що пропонує світ і досить чесно з їхнього боку розказати нам про нього.

[Olena · Rating 3 out of 5]

Книга настільки переповнена літературними засобами і зворотами, що за ними вже й не видно сюжету. Можливо і є в цьому якась майстерність, але все це нажаль тільки ускладнює сприйняття. На любителя книга.

[Mark · Rating 3 out of 5]

О, це було дуже не просто… у всіх сенсах непросто:

- тема твору - мерзотна, брудна, асоціюється в мене з брудним темно-поморанчевим ржавим кольором
- атмосфера оповідання, як і сама тема, дуже деприсивна та сіра, жити не хочеться після таких творів
- всі персонажі якісь подонкі: алкашня, нарікі, рекетери, хворі на голову, педофіли, сутинери та проституткі, сіфілітики та … віруючі… але тоже дуже дивні, угрюмі, дипресивні… класичні страждуші православні, які нещасним життям думають заслужити спасіння
- збита хронологія, я потім ще години 2 разом з чатом GPT пробував події в хронологічному порядку вистроїть, й не те щоб в мене це добре вийшло. Бо автор скаче від події до події дуже хаотично й 100% робить це навмисно
- стиль, у якому написаний твір - напевно, це найскладніше з усього, що я колись читав. Саме через те як це написано. Речення по 3 км. Майже повна відсутність обзатців. Мені завжди було легко читати діалоги - в дитинстві я міг пропускати абзатци, щоб бистріше перейти до діалогу - але тут, якась окрема питка
- мова. Так, твір написаний досить не поганою українською, але от діалоги (знов діалоги) - це лютий суржик, мені здається я так не розмовляю, як розмовляють герої твору (написав “герої” й аж зупинився, бо не хочеться персонажів твору так називати) - іноді просто треба здогадуватися, що ж це за слово
- й нарешті посил твору та ітоги, які нідочого не приводять. Просто тьма та безнадьога

Ось це все я пересислил, й це відповідь на те, чому тяжко це читати. Але я б це не назвав “мінусами” саме в цьому творі, бо поперше - видно, що Олесь Ульяненко провів велику роботу над цим невеличким твором. На перший погляд це здається просто думками та оповіддю божевільного Йони, що втік з психушки, ну але да, воно так і є. Але все складніше. Й саме щоб показати складну історію крізь розум душевно хворого віруючого православного (не християнина, а саме православного) треба було попотіти автору. Але читачу, ніби попотіти треба не меньше, а якщо ще й читач звичайна людина, а не геній філосовської думки - то попотіти більше за автора.

Й даючи оцінку твору я стикнувся з проблемою. Я не знаю, як оцінювати цей “артхаус”. Просто як твір, як літературний твір - його признала та оцінила **Мала Державна премія України імені Тараса Шевченка,** й як на мене, достойно оцінила. Як твір мистецтва та літератури - це десь між 4,5 та 5. Але я б не хотів це перечитувати, я б нікому не порадив цей твір, хоча ні, є категорія людей, кому все ж варто таке прочитати - це любітелям СССР. Бо твір чесно й насправді дуже чесно говорить про табуйовані теми того часу. Ніби якщо про них замовчувати - то їх немає:

- про те, що всі бухають
- про те, що всі крадуть на роботі
- про те, що міліція прикриває підофіла
- про проституцію й те, що дівчата з неблогополучних саме через цю “професію” пробує вибитися “в люди”, бо альтернатив немає
- про те, що непотрібних та неудобних ссилають в псіхушкі
- про те, що на сифіліс хворіє вся “сталінка”
- про рабство та торговлю людьми
- про склади зі зброєю на горищі
- про маньяків, якіх навіть не шукали
- про сексуальні девіації чуть лі не всіх громодян СРСР
- про розборки банд
- про відрізані голови чеченцями
- про банальну бідність та безнадьогу
- про моральний та духовний занепад людини

й це не повний список, на таку невеличку книжку. Я тут вставлю цитату, яку прочитав на сторігці в Вікі: *«Читати прозу Олеся Ульяненка здатен не кожен. Принаймні, людям з вразливою психікою, неповнолітнім та вагітним жінкам я б категорично не радила»* Яна Дубинянська

Мені здається, що я не закінчив з моєю оцінкою. Думаю, можу висловити це так: це жахливий твір, який мені не сподобався, й який я вважаю дійсно хорошим. Й тут вкінці відмічу момент, який дійсно вважаю хорошим, й може відкрити “першопричини” й стане символічною крапкою в моєму есе. Для цього вернемось в початок, але саме хронологічний початок, з чого почалась історія, з чого почались проблеми (або навіть прокляття) роду Піскарьових: 1930-1940, дід Піскарьов, фанатичний сталінист та пес радяншіни (катує неугодних), з сином розкрадають провославну церкву, викраденими іконами викладає підлогу в свинарнику й глумливо промовляє “Покарав мене Бог, га?”