Ця книга короткої прози — свідчення солдата про досвід великої війни. Віра на фронті, братерство між військовими, страх і надія, смерть і Любов. Автор пропрацьовує власні травматичні спогади, але текст може стати психотерапією не лише для нього, а й для читачів. Автор говорить про себе, переповідає реальність та сни, але передовсім фіксує життя на межі. Розповідає про людей великої Любові, на яких все й тримається. Тут обʼявляється Господь Окопний, починається Найновіший Завіт, стає опорою українська культура в рюкзаку, а визнані метри воєнної літератури не витримують випробування реальністю. Їм про нас, українців, нічого не відомо. Про себе можемо говорити тільки ми, бо на Східному фронті все змінилось. І Артур Дронь говорить про це відверто і прямо. Як говорять ті, які були на межі. І повернулися.
Окрім всього іншого, мені дуже подобається ця прекрасна назва першої збірки короткої прози Артура Дроня — "Гемінґвей нічого не знає". Це іронічна і водночас сумна констатація очевидного факту: і про антивоєнну прозу, створену після обох світових воєн, яка нічим не може допомогти зрозуміти нам нашу війну, і про більшість теперішніх вестернів, які з широко заплющеними очими бояться подивитися вгору.
Артур Дронь дуже любив Гемінґвея. Любив так, що навіть свого автомата назвав Ернестом, а побратимам розповідав про його молоді та бідні роки в Парижі. Любив, доки не став піхотинцем у двадцять один рік і не побачив, як виглядає війна зсередини. Поки не відчув її в своїй крові, у своїх м'язах, своїх вирваних уламками підарських снарядів нервах. Доки не прожив її своїм болем і своїми втратами. Після такого з "антивоєнним" Гемінґвеєм можна лише прощатися, адже він нічого корисного нам про нашу війну не скаже.
Я був би не я, якби назва книги Артура не викликала у мене і цю асоціацію: You know nothing, Jon Snow.
Утім, Джон Сноу якраз знав більше за багатьох з нас: він бився з ходячими мерцями за Стіною, зраджував присязі Нічної Варти, власноруч обірвав життя коханої жінки, убив товариша по зброї і за це був зарізаний побратимами (і воскрес в серіалі... але ми ще не знаємо, чи буде таке у романі The Winds of Winter).
Книгу Артура Дроня читати боляче, бо він розказує про такий досвід, який взагалі не повинен діставатися людині. Але її також читати солодко, бо в ній стільки любові з великої літери, аж вона вихлюпується через край. Така щирість обезброює і ти опиняєшся сам на сам перед Богом і вічністю, на краю прірви, але з живим і пульсуючим серцем, у сльозах в громадському транспорті серед людей, захлинаючись повітрям, забуваючи дихати.
Написати про віру в Бога, щоб це не роздратувало такого атеїста, як я, можна лише серцем. Артур пише ці історії власною кров'ю, занурюючи перо поета і непересічного спостерігача світу у свої неметафоричні бойові рани.
Я сидів у норах в посадці, рахував прильоти стодвадцятих мін і танкових снарядів, ловив уламки обличчям, шукав ознаки життя (але марно, марно...) у ще теплому тілі побратима, виносив мертвих підарів, щоб обміняти їх на тіла наших хлопців, але прочитавши цю збірку, Артуре, — я нічого не знаю.
Тобто не знав, доки не прочитав. Тепер її має прочитати кожен з українців і кожен з вестернів — щоби відчути, побачити, засвідчити, переконатися, повірити, полюбити. Щоби дізнатися таке, чого краще б ніколи не довелося знати.
Гемінґвей нічого не знав, але він і не мусив — просто шукав пригод на чужій війні і знайшов їх. Але ми маємо розуміти, з яким злом опинилися наодинці, мусимо знати, як любов і віра можуть допомогти нам в обороні близьких людей та рідного дому.
Зараз для мене це найбільш світла, найважливіша книжка про війну, якої ми не починали, якої ніколи не хотіли, але в якій, щоби вижити, повинні перемогти.
«ця війна відбувається тут і вона загрожує існуванню всього і всіх, кого ми любимо. Так, ми з Гемінґвеєм обидвоє пішли на війну. Але різниця в тому, що я ніколи б не хотів на неї потрапити. Молодий Гемінґвей брав участь у війні, бо хотів. І це була чужа війна, яка не загрожувала його нації. А молоді українці воюють, бо мусять. І це війна за наше існування, в якій втекти чи здатися - означає загинути цілій нації»
У свої 23 в Артура за плечима 3 роки військового досвіду в піхоті, він стільки пережив, що годі собі уявити. Смерть наставників, близьких друзів, побратимів. Важкі поранення та духовні переосмислення світу. Та попри все, в нього стала ще міцнішою віра в Бога, любов до близьких та запал до справи життя - письма. Ця збірка - напевне найпотужніший мілітарний текст за часів повномасштабки. Це те, що обовʼязково потрібно перекладати на інші мови та дати читати вестернам.
Це єдина книжка про війну, яку я зміг дочитати. Решта просто доводила до сказу і я кидав, бо до лікаря зайвий раз не хочеться. А тут і читаєш, і плачеш, і скавучиш деколи просто, і всі образи впізнавані, типажі, ти просто знаєш цих людей під іншими іменами. Багатьох, надто багатьох -- знав... І бляха цей образ із переходом від Марсового поля до пологового... Але не кидаєш. Є якесь таке світло у текстах Артура Дроня, я не знаю, як це описати. Але якщо буває катарсис, то це він.
Є тексти, які сприймаєш на якомусь екзистенційному рівні. Це тексти про війну, яка розтягнулась в часі настільки, що з одного боку хтось може подивитись на неї з позиції zoom out (наскільки це можливо), а з іншого — вона ще тут, в процесі, і сотні тисяч людей набувають цей досвід в цьому конкретному моменті.
Прочитав “Гемінґвей нічого не знає” Артура Дроня за один вечір вчора. Цікаво бачити згадки про хати в селищах Запорізької області, перебуваючи в одній з таких хат. Бачити назви населених пунктів, які недалеко від тебе. І читати цей текст під далекі вибухи, які змішались з громом, дощем і темрявою. Під перебої зі світлом та виття собак.
Це короткі тексти про досвід Артура на війні. Історія про Дока тягнеться червоною ниткою, і розриває зсередини. В цих текстах Бог, віра, любов, і щось справжнє, до чого хочеться бути дотичним. Важко було відірватись від тексту, який є настільки чесним та щирим.
Це та література, яку мені наразі хочеться читати, і яка є найближчою. Десятки тисяч людей, які могли б написати про свій досвід війни, вже на жаль не мають такої можливості, тому варто цінувати голос тих, хто пройшов через пекло і зміг передати це на папері. Тепер дуже хочу почитати його поетичну збірку.
"От привезуть тіло військового, який воював 2 (5? 10?) років, а ми вже не будем кричати оте застаріле "Герої не вмирають". Будемо йти за труною і чесно визнавати: він загинув не лише через чужих, але й через своїх. Бо воював занадто довго, став занадто слабким. Якби його роки служби розділили між двома-трьома людьми, то всі могли б залишитися живими, всі по черзі були би разом із сім'єю, всі змогли би захистити своїх. Але ніхто його не поміняв, а шанси загинути щодня збільшувались. І ми це знали й розуміли. І все одно не поміняли."
Це реальність. Аж навіть трохи заздрю тим, хто знаходить десятки причин абстрагуватись від неї.
Книга варта усіх нагород 2025 року, а найголовніше – бути прочитаною українцями і через 100 років. І я вірю, що завдяки чину автора, у нас будуть ці 100 років.
Це той рідкісний момент, коли як я гадаю аудіо версія — краща за паперову.
Аудіокнигу озвучив сам Артур, вона сприймається як розповідь про пережите, ніби ти слухаєш товариша, що повернувся з фронту десь на кухні і просто мовчи угукаєш на сказане ним, також у книзі є момент, де автор розповідає як зачитував своїй дівчині вірші Жадана наслідуючи його стиль прочитання, і ми в аудіо буквально чуємо ці фрагменти віршів зачитані автором у стилі Жадана.
Сама ж книга сумна та болюча, але це не книга така, а наша реальність.
Коли цю книгу перекладуть англійською і іншими мовами, даруватиму її знайомим в інших країнах. Бо не можна мислити про нашу війну термінами, парадигмою і літературою Першої чи Другої світових воєн. Гемінґвей нічого не знає про цю війну.
Слухала на Абук з озвучкою автора. Це особлива книжка. Збірка есеїв про пережите молодим автором на війні. В ній кожна його думка, кожна маленька історія відкриває очі на саме важливе в житті. Світ але звик бачити цю війну zoomed out, як велику неприємну картину, а Дронь тут zoomed in на стільки деталей, у вікна, в окопи, в розмови і думки. Тут глибина людської природи, тут душа українського воїна, тут віра, тут відповіді на самі важкі питання (наприклад "де Бог під час цієї війни"), тут любов до побратимів, тут про цінність і ціну життя, про страх і надію. Я читала і не вірилось, що такий мудрий і глибокий текст був написаний 24-річним хлопцем, і що СТІЛЬКИ про все можна вмістити в 168 сторінок. Вона 💔, але це важлива правда, яку треба чути, і я дуже сподіваюсь, що її перекладуть на багато різних мов, щоб світ взнав, яку ціну народ України платить за життя і свободу. Для мене - це книга року 2025, і варта всіх премій року. Слухала в Абук з озвучкою автора.
Артур Дронь надзвичайно обдарований духівник, навіть без сану. Я впевнена, що цією збіркою він зробив більше для свідчення віри, ніж сотні священників у містах, на жаль. Таке тонке, глибоке та чуттєве відчуття божественного там, де усі знають, що Бога немає. Це просто незбагненно, як після усіх жахіть війни він зміг зберегти в собі стільки любові?! Кожне есе просякнуте світлом, і навіть коли ви, читаючи, ридаєте вголос, ви відчуваєте усе те тепло, любов і надію усупереч всьому. Бо це єдине, що залишається. Почитайте Дроня, він точно знає, хто є світло для світу.
Дисклеймер: дякую Артуру Дроню за службу і захист, співчуваю йому щодо всього, що він пережив і бачив, вічна памʼять його загиблим побратимам.
Мені шкода писати, але це дуже наївне, дидактичне і патетичне письмо, вочевидь, виховане якраз на згадуваних автором гемінґвеях. Гадаю, масовість цієї книжки загалом є корисним явищем для українського суспільства, однак його художня цінність та літературна репрезентативність для мене виявилися доволі низькими.
Це книжка ковтається за кілька годин дороги і змушує цінувати людей ще більше, і ще сильніше поважати здатних на вчинок. Для мене в тексті були фрагменти, з яких я ніби трохи випадала. Але ті, що влучні, влучні в саме яблучко.
Мені вистачало дихання на один есей, і робити паузу, щоб усвідомити і пропусити через себе. Існує багато книг про війну, але такої оголеної і реальної – бо це не вигадки про героїв, автор і є герой, в усіх сенсах, – немає.
Вона важка. В ній нема дистанції між подією та словом.
Мені її рекомендували зі словами «я так краще зрозуміла свого чоловіка, який був на війні», і, дочитавши, я погоджуюсь з цими словами: тут рефлексія на особистий пережитий досвід, і це будує місток між тими, хто бореться за безпеку, і тими, хто в ній живе.
І якщо такі люди, як Артур віддає все, що може, щоб у мене була можливість в тому числі читати книги, �� маю це робити, щоб ставати ближчою та краще усвідомлювати ціну, яку платять за цю можливість.
Гемінґвей справді нічого не знає, Ремарк теж, та й навіть Воннеґути і Гашеки нічого не знають. А я знаю, знаю і розумію, що ця невелика збірка короткої прози зробила зі мною.
Я ніби занурилась у рани кожного, хто був згаданий навіть мимоволі у цій книзі. Ніби заглянула у це трохи прочинене тіло солдата, в його душу. Відчула смуток, надію, катарсис, біль, роздратування, любов, віру та терплячість.
Тричі написана історія про загибель Дока. І це не просто так, можна лише уявити, скільки разів це було прокручено в голові, скільки думок про це.
Відгук складно написати так, щоб багатьма словами. Це треба читати, бо книга наповнить вас світлою вірою в людей.
Важлива книга, для кожного з нас, для усього світу. Добре, що вона є. Але погодьтеся, краще б якби її не було.
Просто дякую за цю книгу та за захист.
Пам’ятати усе це — жахливо. Гірше — тільки забути про це.
Гемінгвей нічого не знає, Ремарк нічого не знає та і я нічого не знаю тим більш, але точно знаю, що ця книжка заділа в мені щось, що не можна означити словами, а Артур Дронь взяв і означив!
«І, може, єдиний спосіб перевірити, чи справді ти живеш - це прочитати справжню літературу свого часу і послухати, чи каже вона тобі, що вся, цілком і повністю, тепер і завжди - про тебе»
Про цю книгу не хочеться писати красиво. Бо війна — не про естетику. Вона про досвід, який не вкладається в метафори.
Про рішення — коли правильного варіанту не існує. Про людей — які раптом стають дорослими швидше, ніж мали б. Про ситуації, на які не впливаєш. Про прийняття — не як покору, а як форму внутрішньої зрілості. Про життя, яке вже не буде таким, як раніше.
Автор вважає: нам потрібна нова антивоєнна література. Не антимілітарна в класичному розумінні, а така, що говорить із позиції того, хто воює і водночас не перестає мислити. Із позиції відповідальності.
Є спокуса звести війну до шахової партії політиків, до боротьби ресурсів і сфер впливу. У цій оптиці люди — лише фігури. Але фігури не мають пам’яті, страху, віри. Вони не кровоточать.
Мене особливо зачепили роздуми про Бога — не як абстрактну категорію, а як внутрішній діалог людини на межі життя і смерті. І сни, у яких загиблі побратими залишаються живими. У цих снах є відчайдушна спроба переграти реальність. Хоча ми знаємо: скільки варіантів не уявляй — фінал незмінний.
Артуру Дроню — 25. Він уже ветеран війни. В іншій реальності він би просто закінчував університет і будував плани. Але ця реальність — інша. І вона формує покоління не «втрачене», а загартоване досвідом, який не обирають.
Можливо, дядечко Гем і справді чогось не знав. Бо наша історія — не про розчарування і цинізм. Вона — про вибір залишатися людьми там, де це найскладніше.