Ця книга короткої прози — свідчення солдата про досвід великої війни. Віра на фронті, братерство між військовими, страх і надія, смерть і Любов. Автор пропрацьовує власні травматичні спогади, але текст може стати психотерапією не лише для нього, а й для читачів. Автор говорить про себе, переповідає реальність та сни, але передовсім фіксує життя на межі. Розповідає про людей великої Любові, на яких все й тримається. Тут обʼявляється Господь Окопний, починається Найновіший Завіт, стає опорою українська культура в рюкзаку, а визнані метри воєнної літератури не витримують випробування реальністю. Їм про нас, українців, нічого не відомо. Про себе можемо говорити тільки ми, бо на Східному фронті все змінилось. І Артур Дронь говорить про це відверто і прямо. Як говорять ті, які були на межі. І повернулися.
Окрім всього іншого, мені дуже подобається ця прекрасна назва першої збірки короткої прози Артура Дроня — "Гемінґвей нічого не знає". Це іронічна і водночас сумна констатація очевидного факту: і про антивоєнну прозу, створену після обох світових воєн, яка нічим не може допомогти зрозуміти нам нашу війну, і про більшість теперішніх вестернів, які з широко заплющеними очими бояться подивитися вгору.
Артур Дронь дуже любив Гемінґвея. Любив так, що навіть свого автомата назвав Ернестом, а побратимам розповідав про його молоді та бідні роки в Парижі. Любив, доки не став піхотинцем у двадцять один рік і не побачив, як виглядає війна зсередини. Поки не відчув її в своїй крові, у своїх м'язах, своїх вирваних уламками підарських снарядів нервах. Доки не прожив її своїм болем і своїми втратами. Після такого з "антивоєнним" Гемінґвеєм можна лише прощатися, адже він нічого корисного нам про нашу війну не скаже.
Я був би не я, якби назва книги Артура не викликала у мене і цю асоціацію: You know nothing, Jon Snow.
Утім, Джон Сноу якраз знав більше за багатьох з нас: він бився з ходячими мерцями за Стіною, зраджував присязі Нічної Варти, власноруч обірвав життя коханої жінки, убив товариша по зброї і за це був зарізаний побратимами (і воскрес в серіалі... але ми ще не знаємо, чи буде таке у романі The Winds of Winter).
Книгу Артура Дроня читати боляче, бо він розказує про такий досвід, який взагалі не повинен діставатися людині. Але її також читати солодко, бо в ній стільки любові з великої літери, аж вона вихлюпується через край. Така щирість обезброює і ти опиняєшся сам на сам перед Богом і вічністю, на краю прірви, але з живим і пульсуючим серцем, у сльозах в громадському транспорті серед людей, захлинаючись повітрям, забуваючи дихати.
Написати про віру в Бога, щоб це не роздратувало такого атеїста, як я, можна лише серцем. Артур пише ці історії власною кров'ю, занурюючи перо поета і непересічного спостерігача світу у свої неметафоричні бойові рани.
Я сидів у норах в посадці, рахував прильоти стодвадцятих мін і танкових снарядів, ловив уламки обличчям, шукав ознаки життя (але марно, марно...) у ще теплому тілі побратима, виносив мертвих підарів, щоб обміняти їх на тіла наших хлопців, але прочитавши цю збірку, Артуре, — я нічого не знаю.
Тобто не знав, доки не прочитав. Тепер її має прочитати кожен з українців і кожен з вестернів — щоби відчути, побачити, засвідчити, переконатися, повірити, полюбити. Щоби дізнатися таке, чого краще б ніколи не довелося знати.
Гемінґвей нічого не знав, але він і не мусив — просто шукав пригод на чужій війні і знайшов їх. Але ми маємо розуміти, з яким злом опинилися наодинці, мусимо знати, як любов і віра можуть допомогти нам в обороні близьких людей та рідного дому.
Зараз для мене це найбільш світла, найважливіша книжка про війну, якої ми не починали, якої ніколи не хотіли, але в якій, щоби вижити, повинні перемогти.
«ця війна відбувається тут і вона загрожує існуванню всього і всіх, кого ми любимо. Так, ми з Гемінґвеєм обидвоє пішли на війну. Але різниця в тому, що я ніколи б не хотів на неї потрапити. Молодий Гемінґвей брав участь у війні, бо хотів. І це була чужа війна, яка не загрожувала його нації. А молоді українці воюють, бо мусять. І це війна за наше існування, в якій втекти чи здатися - означає загинути цілій нації»
У свої 23 в Артура за плечима 3 роки військового досвіду в піхоті, він стільки пережив, що годі собі уявити. Смерть наставників, близьких друзів, побратимів. Важкі поранення та духовні переосмислення світу. Та попри все, в нього стала ще міцнішою віра в Бога, любов до близьких та запал до справи життя - письма. Ця збірка - напевне найпотужніший мілітарний текст за часів повномасштабки. Це те, що обовʼязково потрібно перекладати на інші мови та дати читати вестернам.
Це єдина книжка про війну, яку я зміг дочитати. Решта просто доводила до сказу і я кидав, бо до лікаря зайвий раз не хочеться. А тут і читаєш, і плачеш, і скавучиш деколи просто, і всі образи впізнавані, типажі, ти просто знаєш цих людей під іншими іменами. Багатьох, надто багатьох -- знав... І бляха цей образ із переходом від Марсового поля до пологового... Але не кидаєш. Є якесь таке світло у текстах Артура Дроня, я не знаю, як це описати. Але якщо буває катарсис, то це він.
Є тексти, які сприймаєш на якомусь екзистенційному рівні. Це тексти про війну, яка розтягнулась в часі настільки, що з одного боку хтось може подивитись на неї з позиції zoom out (наскільки це можливо), а з іншого — вона ще тут, в процесі, і сотні тисяч людей набувають цей досвід в цьому конкретному моменті.
Прочитав “Гемінґвей нічого не знає” Артура Дроня за один вечір вчора. Цікаво бачити згадки про хати в селищах Запорізької області, перебуваючи в одній з таких хат. Бачити назви населених пунктів, які недалеко від тебе. І читати цей текст під далекі вибухи, які змішались з громом, дощем і темрявою. Під перебої зі світлом та виття собак.
Це короткі тексти про досвід Артура на війні. Історія про Дока тягнеться червоною ниткою, і розриває зсередини. В цих текстах Бог, віра, любов, і щось справжнє, до чого хочеться бути дотичним. Важко було відірватись від тексту, який є настільки чесним та щирим.
Це та література, яку мені наразі хочеться читати, і яка є найближчою. Десятки тисяч людей, які могли б написати про свій досвід війни, вже на жаль не мають такої можливості, тому варто цінувати голос тих, хто пройшов через пекло і зміг передати це на папері. Тепер дуже хочу почитати його поетичну збірку.
"От привезуть тіло військового, який воював 2 (5? 10?) років, а ми вже не будем кричати оте застаріле "Герої не вмирають". Будемо йти за труною і чесно визнавати: він загинув не лише через чужих, але й через своїх. Бо воював занадто довго, став занадто слабким. Якби його роки служби розділили між двома-трьома людьми, то всі могли б залишитися живими, всі по черзі були би разом із сім'єю, всі змогли би захистити своїх. Але ніхто його не поміняв, а шанси загинути щодня збільшувались. І ми це знали й розуміли. І все одно не поміняли."
Це реальність. Аж навіть трохи заздрю тим, хто знаходить десятки причин абстрагуватись від неї.
Книга варта усіх нагород 2025 року, а найголовніше – бути прочитаною українцями і через 100 років. І я вірю, що завдяки чину автора, у нас будуть ці 100 років.
Коли цю книгу перекладуть англійською і іншими мовами, даруватиму її знайомим в інших країнах. Бо не можна мислити про нашу війну термінами, парадигмою і літературою Першої чи Другої світових воєн. Гемінґвей нічого не знає про цю війну.
Це той рідкісний момент, коли як я гадаю аудіо версія — краща за паперову.
Аудіокнигу озвучив сам Артур, вона сприймається як розповідь про пережите, ніби ти слухаєш товариша, що повернувся з фронту десь на кухні і просто мовчи угукаєш на сказане ним, також у книзі є момент, де автор розповідає як зачитував своїй ��івчині вірші Жадана наслідуючи його стиль прочитання, і ми в аудіо буквально чуємо ці фрагменти віршів зачитані автором у стилі Жадана.
Сама ж книга сумна та болюча, але це не книга така, а наша реальність.
Слухала на Абук з озвучкою автора. Це особлива книжка. Збірка есеїв про пережите молодим автором на війні. В ній кожна його думка, кожна маленька історія відкриває очі на саме важливе в житті. Світ але звик бачити цю війну zoomed out, як велику неприємну картину, а Дронь тут zoomed in на стільки деталей, у вікна, в окопи, в розмови і думки. Тут глибина людської природи, тут душа українського воїна, тут віра, тут відповіді на самі важкі питання (наприклад "де Бог під час цієї війни"), тут любов до побратимів, тут про цінність і ціну життя, про страх і надію. Я читала і не вірилось, що такий мудрий і глибокий текст був написаний 24-річним хлопцем, і що СТІЛЬКИ про все можна вмістити в 168 сторінок. Вона 💔, але це важлива правда, яку треба чути, і я дуже сподіваюсь, що її перекладуть на багато різних мов, щоб світ взнав, яку ціну народ України платить за життя і свободу. Для мене - це книга року 2025, і варта всіх премій року. Слухала в Абук з озвучкою автора.
Артур Дронь надзвичайно обдарований духівник, навіть без сану. Я впевнена, що цією збіркою він зробив більше для свідчення віри, ніж сотні священників у містах, на жаль. Таке тонке, глибоке та чуттєве відчуття божественного там, де усі знають, що Бога немає. Це просто незбагненно, як після усіх жахіть війни він зміг зберегти в собі стільки любові?! Кожне есе просякнуте світлом, і навіть коли ви, читаючи, ридаєте вголос, ви відчуваєте усе те тепло, любов і надію усупереч всьому. Бо це єдине, що залишається. Почитайте Дроня, він точно знає, хто є світло для світу.
Це книжка ковтається за кілька годин дороги і змушує цінувати людей ще більше, і ще сильніше поважати здатних на вчинок. Для мене в тексті були фрагменти, з яких я ніби трохи випадала. Але ті, що влучні, влучні в саме яблучко.
Гемінґвей справді нічого не знає, Ремарк теж, та й навіть Воннеґути і Гашеки нічого не знають. А я знаю, знаю і розумію, що ця невелика збірка короткої прози зробила зі мною.
Я ніби занурилась у рани кожного, хто був згаданий навіть мимоволі у цій книзі. Ніби заглянула у це трохи прочинене тіло солдата, в його душу. Відчула смуток, надію, катарсис, біль, роздратування, любов, віру та терплячість.
Тричі написана історія про загибель Дока. І це не просто так, можна лише уявити, скільки разів це було прокручено в голові, скільки думок про це.
Відгук складно написати так, щоб багатьма словами. Це треба читати, бо книга наповнить вас світлою вірою в людей.
Важлива книга, для кожного з нас, для усього світу. Добре, що вона є. Але погодьтеся, краще б якби її не було.
Просто дякую за цю книгу та за захист.
Пам’ятати усе це — жахливо. Гірше — тільки забути про це.
Гемінгвей нічого не знає, Ремарк нічого не знає та і я нічого не знаю тим більш, але точно знаю, що ця книжка заділа в мені щось, що не можна означити словами, а Артур Дронь взяв і означив!
«І, може, єдиний спосіб перевірити, чи справді ти живеш - це прочитати справжню літературу свого часу і послухати, чи каже вона тобі, що вся, цілком і повністю, тепер і завжди - про тебе»
Мені вистачало дихання на один есей, і робити паузу, щоб усвідомити і пропусити через себе. Існує багато книг про війну, але такої оголеної і реальної – бо це не вигадки про героїв, автор і є герой, в усіх сенсах, – немає.
Вона важка. В ній нема дистанції між подією та словом.
Мені її рекомендували зі словами «я так краще зрозуміла свого чоловіка, який був на війні», і, дочитавши, я погоджуюсь з цими словами: тут рефлексія на особистий пережитий досвід, і це будує місток між тими, хто бореться за безпеку, і тими, хто в ній живе.
І якщо такі люди, як Артур віддає все, що може, щоб у мене була можливість в тому числі читати книги, я маю це робити, щоб ставати ближчою та краще усвідомлювати ціну, яку платять за цю можливість.
Дисклеймер: дякую Артуру Дроню за службу і захист, співчуваю йому щодо всього, що він пережив і бачив, вічна памʼять його загиблим побратимам.
Мені шкода писати, але це дуже наївне, дидактичне і патетичне письмо, вочевидь, виховане якраз на згадуваних автором гемінґвеях. Гадаю, масовість цієї книжки загалом є корисним явищем для українського суспільства, однак його художня цінність та літературна репрезентативність для мене виявилися доволі низькими.
«Люди тримаються за людей і за слова. Кожному потрібен хтось, хто говоритиме слова у найважчі життєві моменти». Яка ж це чудова книжка. Така болюча, але така жива. У ній стільки страшного і важкого, що неможливо уявляти. Хочеться помʼякшити сторінки, прогорнути, не думати про це. Про біль, несправедливість і пекельні випробування, які щодня долають військові. Але також у книзі любов. Вміння підтримати, вміння бути поряд, співререживати, помічати паростки хорошого серед тотального пздц.
Дуже талановито написано, дуже живо і чуттєво відрефлексовано. Хороша і важлива книга. Не лише для військових, а для всіх нас. Читайте!!
Найсильніші для мене цитати:
🟦 Про Бога ▪️ У якийсь момент я вже розповідав йому, як сильно люблю Бога, а він — як сильно у Бога не вірить. Нам говорилося так, як може говоритись тільки у виритій власноруч ямці у перервах між обстрілами. ▪️ Як на мене, бо інколи таке враження, наче Бог створив нас і демобілізувався, залишивши самих без підготовки і бойового досвіду.
🟦 Про смерть ▪️ Для мене важливо було дивитися на це тверезо. Я нічим не кращий і не гірший за багатьох людей, які загинули. Не заслуговую на життя більше, ніж хтось інший. Всі на нього заслуговують, окрім руских. Я можу загинути так само, як будь-хто із моїх побратимів. Не хочу цьо-го, не налаштовуюсь, що це точно відбудеться, але й не кажу собі, що якось застрахований. На війні відстань від життя до смерті бачиться дуже короткою. Це як із вулицею Мечникова. Ось життя, а через дві смуги вже смерть. Якихось дві смуги, і все.
▪️ Але такі думки працюють лише з власною смертю. Про неї можеш думати і боятися її. Можеш з неї сміятись. Можеш не вірити в неї. Все це не працює, коли помирає інший. Воно, мабуть, найгірше. Потім нас добре видно на похоронах. За стовпом диму від безперервного куріння. За постарілими обличчями. За безпорадними поглядами. Так, їхні похорони - це наша безпорадність. Ніби хтось лягає в твою ямку. Ніби приймає твої оскол-ки. Ніби переходить через дорогу.
🟦 Про мобілізацію ▪️ На щастя, якась частина українців це по-справжньому розуміє. На жаль, по-справжньому розуміє це лише якась частина. ▪️Щоб захистити сімʼю, ти їдеш від неї за тисячу кілометрів на фронт і приїжджаєш двічі на рік (а дехто й зовсім не приїз-дить). Щоб твоя дитина росла, ти захищаєш її від росіян і не бачиш, як вона дорослішає. Щоб батьки провели старість не під окупацією, ти їхню старість пропускаєш.
🟦 Про літературу ▪️ Найсильніша, вершинна література про війну — це книги насамперед про Першу, а потім про Другу світову. Але досить вимірювати усе Ремарками, Гемінґвеями чи Юнґерами. Навіть Воннеґутами і Гашеками. Бо в нас вони усі під-важились. Вони нам теж здавались вершиною літерату-ри, допоки ми не отримали свою війну. Не за території, а за існування. І тепер багато українців не можуть їх читати, бо вони - не про нас. Сталось так, що вершинна література про війну нічого нам насправді не здатна сказати про війну, в якій ми самі живемо й помираєм. ▪️Якщо зараз не відійти від Ремарка, то можна не стямитись, як його словами заговорять росіяни. Чи вже говорять? За всієї любові до німецького письменника, треба памʼятати, що він саме німецький письменник. І саме його голос, представника народу-агресора, перехоплюють рускі. Колись вони використають Ремаркову позицію бідних обманутих хлопчиків, щоб відбілити себе. Саме так рускі спробують маніпулювати Європою і світом після своєї поразки у війні. ▪️ Нам потрібна нова література, яка буде антивоєнною, але не антимілітарною. Література звикла засуджувати зброю. А має натомість відокремити тих, хто зі зброєю нападає, від тих, хто зброєю захищається. Наразі це найкраще зрозуміло нам, українцям. Ми ніколи не відмовимось від вміння стріляти, бо це питання нашої безпеки. І наша література завжди засуджуватиме агресора, але ніколи не висловиться проти зброї. Будь-яка здорова література є антивоєнною.
🟦 Про Гемінґвея ▪️ Гемінгвей нічого не знає про російсько-українську війну. Ось і все. Я довго вірив у сказане Гемінґвеєм, але отримав зовсім іншу війну, аніж бачив він. У 2022 році стало зро-зуміло, що Ернест Гемінівей не скаже мені головного про те, що відбувається в нас від 2014-го. ▪️ Про Гемінґвея. Перша світова війна діялась за океаном і не загрожувала письменнику та його сімʼї. Ернест у 19 років вирушив на фронт, щоб стати героєм, він вирушив на пригоду. А нам довелось подорослішати і зрозуміти, що фронт вирушив до нас. Що ця війна відбувається тут і вона загрожує існуванню всього і всіх, кого ми любимо. Так, ми з Гемінґвеєм обидвоє пішли на війну. Але різниця в тому, що я ніколи б не хотів на неї потрапити. Молодий Гемінґвей брав участь у війні, бо хотів. І це була чужа війна, яка не загрожувала його нації. А молоді українці воюють, бо мусять. І це війна за наше існування, в якій втекти чи здатися - означає загинути цілій нації.
🟦 Про підтримку між військовими ▪️ Там був мій найкращий день народження. Нас годували манною кашею зранку, п'ять ложок на людину давали. То пацани мені на днюху кожен отак по ложці від себе відкинули. А ще кожен по шматку хліба. Уявляєш? Я заплакав. На день народження наступного іменинника ми зробили так само, а я дав цьому хлопцю більше, ніж дали мені, бо хотілось зробити людині приємно.Віддавали свою їжу, щоб іменинник мав трохи більше.
🟦 Про Європу та росіян ▪️Європі легше й безпечніше думати, що все це «вій-на путіна» проти «колонії». Ще один диктатор, який колись помре й усе якось розрулиться. А росіяни, без-умовно, агресори, та вони самі, бідаки, - заручники режиму. Насправді нічого саме не розрулиться. І росіяни - не заручники режиму, а його автори.
🟦 Про ціну, яку платять військові ▪️ У моїй палаті було пʼятеро військових. Я став пер-шим, хто може ходити. У Толі — мого сусіда ліворуч - одна нога ампутована, а майбутнє іншої під питанням. Сусіда праворуч звати Вова. Одна нога ампутована 10 см нижче коліна, інша - 15 см. Попереду в нього якісне протезування. Навпроти Вови напівлежить-напівсидить Паша. Його права нога випрямлена уздовж ліжка і проколота стрижнями апарату Ілізарова. А на ліжку навпроти мене наступного ранку відбулася ротація. Новим мешканцем став Андрій. Прильот КАБа. Осколкові у спині й по ногах і понівечене обличчя.
🟦 Про материнську любов ▪️ Мені потом врачі сказали, що це тільки моїми мо-літвами він так піднявся. Йому просто не давали шан-сів, йому на повноцінне життя не давали шансів, мав тільки лежать. А тепер дивись: ходить, говорить, смі-ється. Да, я мушу йому всьо помагати, але він викараб-кався з найгіршого. Я молілась за нього каждий Божий день. І я йому всьо время говорила, що ми зможемо. ▪️ Все буде добре, Саш. Просто по-іншому. Так, як було к��лись, вже не стане ніколи. Але буде також доб-ре. Просто тепер по-іншому. Ти все зможеш, я знаю, що ти все зможеш. Ти вже стільки пройшов, із такого викарабкався... Я вірю, що тобі непросто, синочек, я ві-рю, як ніхто. Але ти все зможеш. Чуєш? Я знаю, що ти все зможеш.
🟦 Про жагу до життя ▪️ Мене дивує, як люди дають собі раду з усім цим, але здається, я вже трохи зрозумів механіку. Головне - ви-карабкатися. Тут від лікарів залежить багато, але не все. Треба мати щось у собі, аби вийти з першого, найваж- чого стану. Треба жаги до життя, як би це банально не звучало. Треба щось перед собою бачити. А ще кожного тримає чужа боротьба. Важливо мати інших поранених поряд. Коли я зараз озираюся на перші тижні лікування, то дивуюсь, як їх витримав. Але в той час я дивився на тих, які поряд. Вова лежав без двох ніг і жартував про молодиць. Толя жив із питанням «збережуть чи відріжуть другу ногу?», але замовляв МакДональдс у палату. Як я міг бачити їх і скиглити через диски в руці?
Живе серце, яке пройшло крізь вогонь. Якщо забрати оці межі "віруючі-невіруючі", то ми нарешті побачимо живих людей, їхній біль, радість, жарти і голод. Коли дочитав усі ці історії, то зміг ще трохи оплакати тих, кого війна у мене забрала. Не статистичні цифри, а колись живих людей, які мали такі різні історії. Їхні імена, зустрічі, обійми, випитий алкоголь і розділений хліб насущний. Це дуже дивна книга, яка дає, з одного боку, зв'язок із чимось дуже глибинним, але й додає багато болю (а отже позначає життєвість у тілі). Додає там, де, здавалося, вже пусто.