Мій прапор запісяв котик

by Лєна Лягушонкова

«Мій прапор запісяв котик» - це спроба авторки змалювати своє життя в невеличкому смт біля Луганська. Здається, що час там зупинився й надовго застряг чи то в безнадійних радянських декораціях, чи то в скрутних 90-тих. Там неначе утворився непробивний мур між сучасністю й новими реаліями, інформацію найчастіше черпають з телевізора (звісно, з російськими каналами), газети «СПІД-Інфо» чи «Факти», а над усім цим упевненими териконами височіють: «Бо ми всігда так робили», «Бо ти ж дєвочка», «Жити треба так, шоб тобі ніхто не завидував», «Не жили харашо – не треба й починать». Цей текст — суцільна іронія й стьоб, сарказм на межі, здається іноді, здорового глузду. Особливо складно все в тих, хто «не такий», «самий умний» і взагалі «тяжко тобі буде жить з твоїм характєром». Це світ, де хворих дітей водять до волшебного дєда, який викатує яйцем, де дівчинку народжують, «щоб помощниця була» і старанно приховують непрезентабельні, на думку пильної громади, родинні таємниці (наприклад, чиєсь єврейське походження)...

Genres: Ukrainian Literature, Ukraine

312 pages, Hardcover

Published January 1, 2025

Reviews

[Olena Sprite]

Подумалось: ті, кому пощаcтило не застати радянський спадок, можуть подумати, що ці лякалочки з книги - то точно перебільшення, тому їм буде смішніше від всього цього гротеску (а насправді, страшно).

Подумалось: ця книга схожа на "Освічену" Тари Вестовер, але трохи більше зі стьобом. В ролі аб'юзера тут не сім'я, а весь соціум, ціла країна. Попередня і тепер ще сусідня, болотяна.

Важко визначитись з оцінкою. Бо з одного боку сюжет - це як набір анекдотів і страшилок, що переходять один в одного, такий собі потік свідомості і цитат з підбірки Спід-Інфо (власне, я чуть не закинула в якийсь момент). З іншого боку, хочеться книгою натовкти пику всім тим ностальгуючим за совком. І читати таке треба, щоб нагадувати собі, куди точно не треба вертатись.

[Julia Tsvihun · Rating 3 out of 5]

Якби я могла описати цю книжку одним словом, це було б "безсилля". Думаю про те, як багато поганого робиться в ім'я хорошого.

Спочатку мені відверто не подобалось і я ледь не закинула. Якщо ви десь в такій же фазі, дочитати варто.

Перша половина книжки мене дуже напрягала великими шматками тексту про другорядних осіб. Було не зрозуміло, для чого це (те, що світ навколо ворожий та жорстокий і так ясно з життя головної героїні та її близького оточення). Сприймалось просто текст заради тексту на тему "так, все дуже погано і всрато всюди і у всіх, висновків не буде"

Бентежило, що головна героїня добрячу частину книги описує сприйняття світу від імені дитини, але з неприроднім дорослим баченням світу, невластивій тій часовій лінії.

Ближче до кінця з'явилось більше рефлексії на світ навколо і усвідомлення того, як події з дитинства впливають на її життя. І це було справді цікаво. Ті крихти відвертого тексту без іронії для мене були справді цінними; такого хотілось більше.

Як на мене, глибина помиральної ями доволі протяжна, враховуйте при виборі книжки. Тим не менше, мені сподобалось, тут дуже багато відвертості і болю.

Екзистенційні роздуми мені дуже відгукнулись.

[Igor Mogilnyak]

Без оцінки. #ebook

DNF-15%

Якось все рандомно написано, без розділів, схоже щось на короткі есеї, які сюжетно не зацікавлюють, не бачу смислу такий текст і себе мучити (((( хоча очікування були нормальні.

[Tetiana Borysova · Rating 4 out of 5]

Те, через що ця книга не подобається людям, мені якраз у ній і зайшло)
Зла, депресивна, безпросвітна. Мені ок, що цей досвід описаний так жорстоко. І якщо він вам не відгукнувся - то я навіть трішки заздрю. Нема за чим ностальгувати у нашому дитинстві. Нема того безпечного місця і важливих людей, на яких можна покластися. Ніякої любові від світу, то де взятися цій любові до себе. Інакше б ми зараз не були такі просвітлені після років терапії та антидепресантів.
Окреме задоволення - історії людей, та короткі довідки про їхню долю. Така чудова панорама складається.

P.S. Маю шматочок пазлу до історії Крисюка-Крисенка. У Києві він навчався в Могилянці. Уже сюди він приїхав трохи підплавлений: на стіні в гуртожитку в нього висіла карта Європи із сердечками біля Сербії, він вивчав політику США в Іраку. Нічим особливо не виділявся, тут його ніхто не пиздив (може, зря), фатальної женщіни тож не було. Вступив до аспірантури, за перший рік написав кандидатську, захистив її. Потім написав докторську. У ній уже рівень його поплави став очевидним, і в Києві захиститись йому не дали. Діма обідився, вернувся в Луганськ, де написав офіційну історію ЛНР і став одним із головних ідеологів так званої республіки.

[SnowBlack · Rating 2 out of 5]

Отже, тепер ми знаємо, що смт в Луганській області - це:
-всюдисущий, непереборний алкоголізм й наркоманія;
-заздрість, підступи й дріб'язкові капості як спосіб життя;
-атрофований материнський інстинкт;
-цілковита педагогічна занедбаність дітей;
- цілковита аморальність жінок;
- забобонність, неосвіченість, медицина від'ємного рівня;
- інцестуальні нахили;
- підпільні аборти;
- ненависть, ненависть, ненависть і зневага до всіх і всього як спосіб життя.
Якщо це й справді "автофікшн", можна лише щиро поспівчувати бідолашній авторці, в якої не збереглося жодного світлого спомину про власні дитинство і юність.
А наостанок навіть не питання, а ремарка. Це, авжеж, суто збіг, що книга про те, який жахливий цей Донбас, з'явилася водночас із обговоренням вимог щобтиздохапутіна віддати йому Донецьку й Луганську області...

[Katya · Rating 4 out of 5]

3,75 🌟

гнітюча книжка, потрібна, як відбиток епохи.

ну але трошки затягнуто

[Iryna · Rating 3 out of 5]

Я розумію людей, яким ця книга відгукнулася, але це не моя чашка чаю. Не те щоб зовсім не моя, але...
Якщо я правильно розумію, це щось на кшталт автофікшину, або як нині кажуть — «література досвіду». І читаючи цю книгу, я вкотре розумію, наскільки все сильно залежить від батьків.
Як і героїня книги, я теж стикалася з народною медициною, лежанням у лікарнях, йодними сітками й забобонністю. Але мені, можна сказати, пощастило: моя сім’я не змушувала мене цілувати мертвих, мама не була тираном із синдромом Мюнхгаузена (MSBP), мене не змушували різати курям голови.
Тобто, місцями (!) маючи схожий досвід, як і дуже багато дітей, які народилися на межі 80–90-х років минулого століття, я винесла інші спогади і асоціації з дитинством — завдяки тому, що мої батьки будували з нами більш здорові, адекватні стосунки.
Копання картоплі зараз сприймається не як каторга, а як веселий час разом — коли батько міг піти на бабин город по сусідству і «вкрасти» кавунець. Або як ми гралися у хованки в віниччі з батьками.
Мамині забобони зараз сприймаються радше через призму: «Добре, що моя дитина цього позбавлена. Але я розумію, чому моя мама так робила, і не виню її ні в чому — бо вона хотіла як краще в тих умовах, які їй випали».
Тим не менш, я знаю людину, у якої була така мама, як описана в книзі, принаймні дуже схожа. І я думаю, цій людині книга відгукнулася б набагато сильніше.
Я не можу сказати, що книга гумористична — хай навіть вона написана як стендап-виступ. Цей виступ просотаний болем, щось на кшталт «ми сміялись, щоб не плакать».
Сам стиль письма — усний, уривчастий. Ти сам розставляєш паузи там, де героїня на сцені замовкає, щоб публіка відреагувала. Це такий тип письма, до якого я не звикла і не вчиталася навіть під кінець книги.
Але водночас я б ніколи не сказала, що це дебютний роман.
Це книга сильна, але точно не для всіх і точно не терапевтична.
Тому якщо ви десь побачили скріншоти з нібито веселими описами вашого дитинства в 90-х і текстом «Ахаха, у мене ж так само було» — повірте, це навіть не вершина айсберга. Це буквально легке напилення снігу на велетенській крижаній брилі болю. Майте це на увазі, перш ніж почати читати.

[Marichka Blindiuk · Rating 5 out of 5]

Якби вона вийшла англійською в жанрі мемуарів, її продали б уже мільйонним накладом і готували би екранізацію для HBO від Емми Селіґман з Хлоєю Гейден у головній ролі.

Дуже круто, що вона вийшла в Україні про дитинство в смт луганської області 90-00 — чорнушно, з ще чорнішим гумором, відразливо і щиро.

[Tasha]

Читаєш і всю дорогу ловиш вайби «Похороните меня за плинтусом» (але там, звісно, ніхто не задумується, «Чому в центрі сучасного мистецтва «Ізоляція» в Донецьку катівню влаштувати можна, а в Луврі — ні», і не має однокласників, яких «в 2022 році Червоний Хрест вивезе до фільтраційного табору в росії»).
Читаєш і пригадуєш: о, і зі мною так було, о, а тут мені пощастило більше, о, а тут взагалі боженькі вберегли.
Читаєш і розумієш, хто не переживав подібного, не бачив на власні очі, не доторкнувся хоча б краєчком, вжахнеться і не повірить, вважатиме перебільшенням і навмисною чорнухою. Як люблять повторювати совкодрочери «Що ви згадуєте тільки погане?», як ніби є що згадувати хорошого, крім власного дитячого оптимізму і резильєнтності і літа, в якому ціле життя.

Ще одна гарна книга для бомбосховища (якщо зайде в цілому, звісно, і не затягне у помиральну яму, а читатиметься як відсторонене спостереження) — потік думок просто несе своєю хвилею, з якої можна випірнути у будь-який момент і у будь-який момент повернутися.

[Natalia Baidak · Rating 5 out of 5]

Роман про дитинство і юність в Луганській області.
Це найбільш відвертий, різкий, нещадно прямий та дуже смішний і глибокий текст, що я колись читала про наші реалії. Настільки bold and brave, що він може просто застрягти в горлі і збити з ніг.
Кажуть, для того, щоб відпустити ситуацію, треба її проговорити. Інколи прокричати. Інколи порівняти чубчик місцевого гопніка з зачіскою Октавіана Августа та пробурмотіти щось про санаторій в Ялті ©

"Я пишу есеї й творчі роботи про кількість зайців у творах російської літератури. Я їжджу на олімпіади. Печорін зайва людина. На мене моляться вчителі, особливо філологи. Я переможниця вікторини «Тарасові читання». Мій плакат на тему правил дорожнього руху отримує головний приз. Чиновник з району, майбутній колаборант, вручає мені грамоту. З плаката посміхається міліціонер, хтивий як Чикатило.
Я співаю в хорі. Виступаю в КВК.
Фізичка зупиняє маму в «стекляшці» й пів години розповідає, яка я чуйна людина і як ціную гальваніческій елемент. Мене можна без сорому відправити в район на брейн-ринг.
Я просто знаю, що питання для нього організатори беруть з кросворда на останній сторінці газети «Арт-мозаїка», яка виходить щочетверга."

[Iana Polianska · Rating 3 out of 5]

Я дуже хотіла, щоб мені ця книжка сподобалась — проте швидше ні, ніж так.
Це потік свідомості, який збиває з ніг, хоч і місцями забавний

[Evgeniya]

Для одного з клубів вибрали цю книгу. Починаю читати, і розумію, ну книга зовсім не моя, по-перше я не люблю жанр потік думок, по-друге... Книга, з натяком на автобіографію, але яка ж вона сумна, без натяку світла, кольора, суцільна чорна полоса....
Десь на відсотках 10-15 виникає бажання закинути книгу, йду читати відгуки, і відгуки практично поділені навпіл : або яка це класна книга, або яка погана. Майже під кожним відгуком цієї книги срач, люди сваряться через те що для себе побачили в цій книзі.
Після прочитання я побачила лише, що Луганськ і містечка поруч, це болото, де половина намагається поїхати до москви, і половина з них там гине, інша половина ділиться ще на декілька груп, де одна маленька це українці які їдуть до Києва, де одна ті які підтримають окупацію і загинуть, і ті хто як небуть буде....
Так, в книзі багато моментів які ми пережили, коли при двох батьках які наче заробляли нормально, діти ходять в чужих трусах і одягаються максимум на ринку, взимку стаючи голяка на картонці.
У головної героїні якесь хворобливе бажання втратити цноту, але в той же момент вона не дозволяє хлопцям то зробити, дозволяє їм лізти руками в труси, лапається з двоюрідним братом...
Лікарні радянські, гуртожиток з дошкою під сіткою...
Хлопці які після сексу ходять по гуртожитку мити свої члени, вдягнегі тільки в футболки....
Дівчата в яких було бажання завагітніти, а як завагітніли, то....
Так все це було, можливо є і зараз, але...
Ця книга виглядає наче людина під наркотиками чи алкоголем веде свою розмову, розповідаючи своє життя від немовляти до 30+
Цю книгу я б не рекомендувала читати, і не розумію, як ця книга стала книгою року BBC...

[Таня Павліченко · Rating 5 out of 5]

"Я фліртую, як можу. Закочую очі й обертаю ними.
Лікар підозрює в мене базедову хворобу.
Черговий роман, який не вдався.
Флірт явно не моя війна. Книжок на кшталт «Мемуари гейші» ще не випускають, і порятунок таких убогих, як я — справа рук самих убогих.
Життя — це не лише квашені огірки, а й проміжки між ними."

"Дід спробував ошукати самотність. І одружився. Це
банально. Але іноді рятують прості речі — їжа, сон, ляскати палицею по воді, щоб пішли кола чи крутити гречаним батоном із «Сільпо», як самурайським мечем."

"Це десь у Нью-Йорку жінка в сорок п’ять починає
заново відкривати свою сексуальність. У нас жінка в сорок п’ять починає відкривати диван, щоб збирати туди
похоронне. Кладовище стає для неї чимось на кшталт
Діснейленду. Жінки збирають луки, у яких їх покладуть
у труну, і вихваляються одна перед одною, як діти колекцією «Кіндер-пінгві»."

"Диявол одного разу сказав Господу:
— Дивись, що я зроблю з творіннями твоїми!
— Ти, сатана, хоч і падший, але янгол, не роби цього!
— А я зроблю! — сказав диявол і навчив людей бити татухи над сракою."


"Я роздаю листівки в костюмі грибочка за три гривні година біля переходу коло ресторану «Пєрнік». Увечері
на мене презирливо дивляться бляді.
Мені хочеться попросити в них якоїсь їжі.
Щоб винесли в судочку того, чим їх харчують мужики на джипах. Блядям треба тримати фігуру, моїй уже
нічого не допоможе.
Мама хотіла для своєї доньки стабільності. Мать, прости за гіркі сльози, твоя доця — мухомор."

[Daria · Rating 3 out of 5]

Мені з цією книгою було складно. Але складно через те, що для інших читачів може стати навпаки позитивною стороною. Це буквально 300 сторінок чорного стендапу.

У стендапі прийом коротких насичених речень працює, бо це короткий формат і в автора є буквально кілька секунд, щоби донести суть і захопити слухача. Але коли цей прийом і є стиль роману, на мене він починає тиснути. Можливо, у якийсь інший період життя, або під відповідний настрій ця книжка зайшла б інакше.

Засмутило те, що я не побачила жодної рефлексії. Якщо читаємо голос дитини, то я готова прийняти фрагментарність і відсутність висновків. Але коли ми переходимо до юної жінки, а тональність лишається тією самою, що й у дитини - це дивно. Наче людина зовсім не рухається вперед ні в думках, ні в емоціях. Просто описує все навколо уривками, без жодної внутрішньої роботи. У підсумку лишається відчуття дуже вузького емоційного діапазону. Наче мені просто розповіли, як погано було в Луганську, і все.

Звісно, мені можна заперечити тим, що я «сама маю зробити висновки», але щоб це стало можливим, треба хоча б мінімальне запрошення до діалогу. Просто викласти перед читачем жовчну хроніку свого життя - цього недостатньо. Є літературні прийоми, які створюють простір для думки, але тут цього не було, а єдиний висновок - шкода авторку.

[Kasiastarko · Rating 5 out of 5]

і сміх, і гріх.

[OValentyna · Rating 4 out of 5]

Що точно - враження по собі ця книга лишає сильне.

[Данило Депутат · Rating 3 out of 5]

Коли ця книжка вийшла — ім’я і прізвище авторки здалося мені знайомим. Але ніяк не міг пригадати, звідки.

І читав відгуки, що донині дуже різні. Не міг вирішити, чи треба мені така книжка.

Зрештою, я її прочитав. Отримав те, що й думав. І згадав, звідки вже чув ім’я і прізвище.

Два роки тому виграв безплатну підписку в онлайн-театр «Dramox» і перша вистава, на яку накинув око там — «Ерендіра не хоче помирати» за Маркесом. Вона для мене — так названий «новий театр»: дискомфортний; може лякати; може змусити відвернутись; але коли додивишся — отримуєш катарсис.

Стиль цієї книжки мені власне п’єсу і нагадав, а щойно дізнався, що з п’єси вона і виросла. Вайб загалом зловив — авторка описала своє життя в Луганську так само, як і поставила п’єсу Ерендіру: дробленими рядками, що або проникнуть під шкіру; або зацікавлять; чи змусять відвернутись і спитати — «нахіба я це читаю?», а позаяк книжку таки дійсно читає багато хто — то відгуків з трьох категорій вистачає.

Ця книжка не стала для мене відкриттям чи катарсисом, адже я чи щось чув, чи пам’ятаю початок 2000-х, але є в неї родзинка, що вирізняє з-поміж схожих книжок — класна іронія:

«Бабине виховання полягало в тому, що вона давала нам бляшані банки з-під індійської кави й відправляла на город збирати жуків. Рядки картоплі тікали за обрій, і ми самі собі здавалися африканськими рабами на плантації. Тому я підтримую рух BLM.
Хоча, можливо, це культурна апропріація».

«Діти в садку смутні й нецікаві. Їх цікавлять лише вони самі. Обличчя в них, як у стареньких бабусьок на цвинтарі. Я не хочу з ними дружити, вони відповідають мені взаємністю».

«Декламування вірша я вважала спробою розказати світові про страждання.
Світ виявився неготовий».

«Брат показує фокуси.
Загинає великий палець, робить здивовані очі — нема пальця! Відгинає — опа! Вже є!
Всі сміються вже щиро й розуміють, що ця людина добре влаштується в житті».

Тобто загалом цікаво було, хороша книжка; можливо, потраплю на виставу — пробере прям, а, можливо, й стане ближчою в якийсь період.

[Mykola · Rating 3 out of 5]

Чесно? Повівся на цю книжку лише через її перемогу на премії "Книга року BBC-2025" так як до цього ні разу про неї не чув і, певно, не дивно. Бо судячи з лонг-лісту були набагато приємніші кандидати. Цю книжку можна описати оце мовою авторки одним словом "тлєн".

Задайте собі питання чи хотіли б в читати біографію (чи псевдо-біографію, тут вже хтозна) невідомої вам людини? Отож-бо. Таке відчуття, що авторка її писала для себе поки відносно молода і має якісь згадки про те як їй жилося порівнюючи з тим, як живеться зараз (сподіваюсь добре.)

Читати всім тим, хто хоче дізнатись як воно було у Луганську (і області) кінця 90-х — початку нульових. Так би сказати собі "без прикрас".

І так, у книжки нема якоїсь структури, нема початку, нема кінця. Це просто потік свідомості через що читати її не те щоб дуже легко.

[Natali Strykal]

Цей твір буде важко оцінювати, бо це не книга, це маніфест.

[Dana Tarasenko · Rating 5 out of 5]

Життєво. Жорстоко. Місцями огидно. Смішно і сумно. Я обожнюю цю книгу. Ця книга більше сходить на особистий щоденник, зі спогадами, фантазіями та релаксацією над подіями що відбулися в житті. Я надзвичайно рада що хтось описав життя в смт 90х. З усіма традиціями, страхами і забобонами.

[Ira Oprishko · Rating 5 out of 5]

Незвична книжка. Думаю з нею непоганою ідеєю буде прочитати півсторінки для того, щоб зрозуміти чи співпадає почуття гумору авторки з вашим.

[Anatolii · Rating 5 out of 5]

Мама веде мене до волшебного деда.

Ця подорож крізь смт Луганська тривала дуже швидко, останню половину книжки дочитував за ніч. Цьому сприяє лінійний і доступний стиль авторки (можна сказати доходчивий) і відсутність як таких розділів - в тексті кожна історія перетікає в наступну так, як і буває зі спогадами: вони фрагментовані і рвані, і одночасно утворюють завершений портрет героїні, що з цих спогадів сформувалася, чудом переживши всі прелесті каральної медицини, з чого власне починається оповідь.

Через події війни у мене часом проскакує відчуття "втраченого Сходу" - я ніколи там не бував, а тепер і не побуваю в його довоєнній версії. Тому будь-який текст про *той* Луганськ/Донецьк для мене сприймається як закрита інформація, яка достовірною залишиться лише у вигляді чужих дитячих історій про кисневі коктейлі і відьом, щиросердного відтворення більше не існуючих родинних дерев (навіть якщо на жіночих гілках буде написано "шлюха"), згадок про людей, з якими ти ділиш підручники і байки про чупакабру, життя яких обриваються хіба що короткими примітками про загибель чи то у 2014, чи то 15му. Більше війна у цій книзі не буде акцентована - але це й не потрібно, бо описане життя там і без того достаточно гівняне.

І попри те, що це опис середовища, який звучить як суєверна напівправда про голку, яка може доплисти до самого серця, ти все одно проймаєшся цим завдяки класній подачі з потрібною кількістю гумору в потрібних місцях. І поцілунки з мертвими, і бухі під "Стекляшкою", і пізділки в общагі, і супермаркет "Росія", і брат з ковром з розою, і говорящий ілліч со сталіним, і чебурашки з мальчишами-кибальчишами - під подачею гумору все це уже наче й не лякає, як мало би, а навпаки сприймається як даність і плин життя міста, яке порятують хіба янголи із написом "енола ґей" на крилах.

Це хороша книжка не тільки через те, що ти пробираєшся через багатошароший луганський лор (а він тут не хуже володаря перснів), а й тому, що до нього можна підключатися, як до клімату(с) через спільний досвід 90-нульових (через візерунки на коврах, через уроки ОБЖД, через фантики турбо). Це більше ніж спроба паразитування на ностальгії міленіалів - це повноправна фіксація місця і часу. Кількість відсилок змушувала мене постійно тримати під рукою гугл, щоб не втратити жодного кхумену та інших слів, про існування яких не знав в силу своєї немісцевості. Спільним також є відчуття відчудження відносно інших країн, які існували і розвивалися неначе у паралельному вимірі відносно світу, де зростали герої роману - "де б не була, я відчувала, що я із смт". І цю смтшність складно не просто поставити в гордий ряд з умовними європейськими не-смтшністями. Іноді у неї складно взагалі повірити, коли у тебе нема телефону, машини, валізи, зате є китайські плаття на вирост і в борг, великі вуха і сором зʼїсти куплене на халяву фруктове морозиво (бо злипнеться).

*цей абзац зі спойлером* Уся смтшна дійсність настільки гротескна, що я і подумати не міг, що котик з обкладинки і заголовку - це котик, який помер від сніду і вошей, тому що власниця його не хто інша як шлюха, і помирати він міг не деінде, а тільки на прапорі партії регіонів. І мабуть, оця нагла смерть невинного і доброго на підстилці з політичного, що стається по причині спроб втілити свої найпростіші людські потреби - а точніше через повну неможливість цього - це субʼєктивна і узагальнена формула того, що відбувається 334 сторінки роману.

"Годна".

[Natalia Tymoshyk · Rating 5 out of 5]

Те, що книга «моя» було зрозуміло з першого абзацу, навіть з першого речення.
Але ж боже, скільки там болю, мені хотілося обіймати героїню і казати їй, що вона класна, що її люблять.
Мене дуже зачіпають історії про дітей, які живуть ніби серед купи родичів, а при цьому дуже самотні і вразливі. Батьки зайняті виживанням в 90-тих, їм не до дітей…
Діти взагалі лише заважають: хворіють, хочуть іграшок, нову сукню чи торт.

Вразили слова, які характеризують самооцінку героїні після життя в таких умовах:
«Я йду на маршрутку. Якщо на зупинці немає людей, тоді йду на наступну. Я не така вже і важлива, аби заради мене зупинявся транспорт» (цитую з памʼяті).

Мова авторки жива, а в тексті багато іронії та сарказму, трохи жартів, але влучних, дещо сумних.


Після книжки, правда, поїхати до Луганська не захочеться…

[Dariia · Rating 5 out of 5]

Провокативна назва, провокативна книжка. Прочитала за два дні. Залишилися такі ж рвані думки ( як і стиль написання), в перемішок з власними спогадами про Донеччину і Луганщину до війни. "ЛНР і ДНР два терористичних угруповання. Але Донецьк це ще й Ріанна,Донбас Арена, Ахметов і мільйони троянд..." ( цитата з пам'я��і). Під час читання, постійно приміряла ситуації на свої спогади про своє дитинство і дитинство моїх подруг, багато виявилося спільного... на жаль...
В книжці багато болю,багато сарказму,через якийсь подають нам біль,щоб було не так страшно. Мати - яка проходить через всю розповідь, навіть не мати,а жінка і жінка "старородяща"- навіть не жінка,а просто " старородяща",яка народилась дитинку " помощніцу". чи вміє вона любити власну дитину? ... думок багато і всі вони скачуть. але книжку стати треба,хоч не всім може і зайти.

[Maria Puchkova · Rating 5 out of 5]

Ця книга - як тест на почуття гумору й самоіронію, в чомусь просто українська, а в чомусь - дуже східняцька, і ще одне свідчення, що виживальницький шибенницький український гумор періоду повномасштабної російсько-української війни не взявся ні звідки.

Мабуть, мені вона особливо цінна оптикою. Це не чергове бідкання, не трикутник Карпмана, а визнання, що та, ми все оце пережили і вижили. У 1990-х і навіть 2000-х цього абсурду, який у тексті згущено за допомогою гротеску, справді не бракувало. І не лише в Станиці Луганській (ще один тест на чесність і роботу з травмами, залишений авторкою).

Що вона з"явилася саме зараз, якось дуже помічне - хоч на цитати розбирай, бо до всього дотульне, надто в світі, де посилюються автократії, фашистькі рухи, війна називають миром, тощо.

[Alyona Tokarieva · Rating 5 out of 5]

Люблю такі книги за те, що в них можна "поговорити" з авторкою на полях. Відстрелюєш все, про що розповідається. Тригеришся, рефлексуєш і всі ці розумні сучасні слова. 

Каріна Саварина, Катя Бльостка, Ірена Карпа і, відтепер, Лєна Лягушонкова. Обожнюю український жіночий автофікшн 💓

В "Мій прапор запісяв котик" описуються буденні, переважно (трагі)кумедні і всім до болю знайомі замальовки дорослішання в 90і на просторах Луганщини. Дебютний роман Лєни Лягушонкової помережений алюзіями на високу полицю, що вказує на неабияку інтелектуальність авторки. 


⭐️ 10/10, дайте ще!

[Oleksii Rafalovych · Rating 5 out of 5]

«Чоловіча робота мені подобається більше за жіночу. Я дуже добре лежу на дивані».

Шикарна книжка, весела і непроста. Ідеальний стиль та структура, написано дуже театрально — все пов’язано з усім, не кожен прикол так просто пояснити, треба читати.

❤️‍🩹 Загалом, все це — біль, загорнутий у віртуозний сарказм та іронію. Кожен стендапер мусить це прочитати і навчитися говорити про складне подібним чином. Тоді він стане легендою. Тут є історії більші та менші, сцени й мізансцени, і просто афоризми, типу:

Відгук повністю тут: https://t.me/ukrainian_art_crossroads...

[Oleksandra Goncharenko · Rating 4 out of 5]

«У людей у моєму житті є минуле, у якому не було мене. І в них буде майбутнє, у якому мені немає місця».

Книжка - концентрат історій, що ставалися чи могли статися з будь-ким з Луганської області: читаєш - а в голові виринає спогад за спогадом, ситуація за ситуація. Така собі антологія донбаського життя на 336 сторінок.
Мені б було цікаво почути думку про цю книжку від людей, що не з Луганської області. Цікаво, як вона сприймається за межами регіону.

«Більшого від життя я не очікую, тому завжди майже щаслива».

[Kostiantyn Shcherbachenko · Rating 4 out of 5]

Хоча деякі із забобонів я знав ще зі свого дитинства, що говорить про їх розповсюдження за межі Луганської області, а деякі побутові радянські та пост-радянські ситуації мені теж знайомі - звісно Гагарін з космосу мене ні з якими маршемелоу не бачив, в цілому книга можливість подивитися на ті часи іншими очима. Дівочо-жіночими.
Але згадуючи себе в ті часи і споглядаючи їх очима авторки, їх точно не побажаєш своїім дітям. Якби не було смішно про них читати в книзі Лєни Лягушонкової.

[Maryna Nizhnyk]

Історія про те, як травмовані люди створюють травмованих людей, покоління за поколінням. Місцями щемко і проникливо, місцями — наче слухаєш занадто деталізовану розповідь попутника в поїзді, який тобі наче і не дуже подобається, але не перебиваєш, бо людині болить і треба виговоритися. В будь-якому разі і з монологу попутника, і з цієї книги екстрагуєш щось своє. Кому цікава така емпатична хімія, точно знайде в цьому читанні цінність.