Мій прапор запісяв котик

by Лєна Лягушонкова

«Мій прапор запісяв котик» - це спроба авторки змалювати своє життя в невеличкому смт біля Луганська. Здається, що час там зупинився й надовго застряг чи то в безнадійних радянських декораціях, чи то в скрутних 90-тих. Там неначе утворився непробивний мур між сучасністю й новими реаліями, інформацію найчастіше черпають з телевізора (звісно, з російськими каналами), газети «СПІД-Інфо» чи «Факти», а над усім цим упевненими териконами височіють: «Бо ми всігда так робили», «Бо ти ж дєвочка», «Жити треба так, шоб тобі ніхто не завидував», «Не жили харашо – не треба й починать». Цей текст — суцільна іронія й стьоб, сарказм на межі, здається іноді, здорового глузду. Особливо складно все в тих, хто «не такий», «самий умний» і взагалі «тяжко тобі буде жить з твоїм характєром». Це світ, де хворих дітей водять до волшебного дєда, який викатує яйцем, де дівчинку народжують, «щоб помощниця була» і старанно приховують непрезентабельні, на думку пильної громади, родинні таємниці (наприклад, чиєсь єврейське походження)...

Genres: Fiction, Ukrainian Literature, Ukraine, Humor

312 pages, Hardcover

Published January 1, 2025

Reviews

[Olena Sprite]

Подумалось: ті, кому пощаcтило не застати радянський спадок, можуть подумати, що ці лякалочки з книги - то точно перебільшення, тому їм буде смішніше від всього цього гротеску (а насправді, страшно).

Подумалось: ця книга схожа на "Освічену" Тари Вестовер, але трохи більше зі стьобом. В ролі аб'юзера тут не сім'я, а весь соціум, ціла країна. Попередня і тепер ще сусідня, болотяна.

Важко визначитись з оцінкою. Бо з одного боку сюжет - це як набір анекдотів і страшилок, що переходять один в одного, такий собі потік свідомості і цитат з підбірки Спід-Інфо (власне, я чуть не закинула в якийсь момент). З іншого боку, хочеться книгою натовкти пику всім тим ностальгуючим за совком. І читати таке треба, щоб нагадувати собі, куди точно не треба вертатись.

[Julia Tsvihun · Rating 3 out of 5]

Якби я могла описати цю книжку одним словом, це було б "безсилля". Думаю про те, як багато поганого робиться в ім'я хорошого.

Спочатку мені відверто не подобалось і я ледь не закинула. Якщо ви десь в такій же фазі, дочитати варто.

Перша половина книжки мене дуже напрягала великими шматками тексту про другорядних осіб. Було не зрозуміло, для чого це (те, що світ навколо ворожий та жорстокий і так ясно з життя головної героїні та її близького оточення). Сприймалось просто текст заради тексту на тему "так, все дуже погано і всрато всюди і у всіх, висновків не буде"

Бентежило, що головна героїня добрячу частину книги описує сприйняття світу від імені дитини, але з неприроднім дорослим баченням світу, невластивій тій часовій лінії.

Ближче до кінця з'явилось більше рефлексії на світ навколо і усвідомлення того, як події з дитинства впливають на її життя. І це було справді цікаво. Ті крихти відвертого тексту без іронії для мене були справді цінними; такого хотілось більше.

Як на мене, глибина помиральної ями доволі протяжна, враховуйте при виборі книжки. Тим не менше, мені сподобалось, тут дуже багато відвертості і болю.

Екзистенційні роздуми мені дуже відгукнулись.

[Igor Mogilnyak]

Без оцінки. #ebook

DNF-15%

Якось все рандомно написано, без розділів, схоже щось на короткі есеї, які сюжетно не зацікавлюють, не бачу смислу такий текст і себе мучити (((( хоча очікування були нормальні.

[Iryna · Rating 3 out of 5]

Я розумію людей, яким ця книга відгукнулася, але це не моя чашка чаю. Не те щоб зовсім не моя, але...
Якщо я правильно розумію, це щось на кшталт автофікшину, або як нині кажуть — «література досвіду». І читаючи цю книгу, я вкотре розумію, наскільки все сильно залежить від батьків.
Як і героїня книги, я теж стикалася з народною медициною, лежанням у лікарнях, йодними сітками й забобонністю. Але мені, можна сказати, пощастило: моя сім’я не змушувала мене цілувати мертвих, мама не була тираном із синдромом Мюнхгаузена (MSBP), мене не змушували різати курям голови.
Тобто, місцями (!) маючи схожий досвід, як і дуже багато дітей, які народилися на межі 80–90-х років минулого століття, я винесла інші спогади і асоціації з дитинством — завдяки тому, що мої батьки будували з нами більш здорові, адекватні стосунки.
Копання картоплі зараз сприймається не як каторга, а як веселий час разом — коли батько міг піти на бабин город по сусідству і «вкрасти» кавунець. Або як ми гралися у хованки в віниччі з батьками.
Мамині забобони зараз сприймаються радше через призму: «Добре, що моя дитина цього позбавлена. Але я розумію, чому моя мама так робила, і не виню її ні в чому — бо вона хотіла як краще в тих умовах, які їй випали».
Тим не менш, я знаю людину, у якої була така мама, як описана в книзі, принаймні дуже схожа. І я думаю, цій людині книга відгукнулася б набагато сильніше.
Я не можу сказати, що книга гумористична — хай навіть вона написана як стендап-виступ. Цей виступ просотаний болем, щось на кшталт «ми сміялись, щоб не плакать».
Сам стиль письма — усний, уривчастий. Ти сам розставляєш паузи там, де героїня на сцені замовкає, щоб публіка відреагувала. Це такий тип письма, до якого я не звикла і не вчиталася навіть під кінець книги.
Але водночас я б ніколи не сказала, що це дебютний роман.
Це книга сильна, але точно не для всіх і точно не терапевтична.
Тому якщо ви десь побачили скріншоти з нібито веселими описами вашого дитинства в 90-х і текстом «Ахаха, у мене ж так само було» — повірте, це навіть не вершина айсберга. Це буквально легке напилення снігу на велетенській крижаній брилі болю. Майте це на увазі, перш ніж почати читати.

[Tetiana Borysova · Rating 4 out of 5]

Те, через що ця книга не подобається людям, мені якраз у ній і зайшло)
Зла, депресивна, безпросвітна. Мені ок, що цей досвід описаний так жорстоко. І якщо він вам не відгукнувся - то я навіть трішки заздрю. Нема за чим ностальгувати у нашому дитинстві. Нема того безпечного місця і важливих людей, на яких можна покластися. Ніякої любові від світу, то де взятися цій любові до себе. Інакше б ми зараз не були такі просвітлені після років терапії та антидепресантів.
Окреме задоволення - історії людей, та короткі довідки про їхню долю. Така чудова панорама складається.

P.S. Маю шматочок пазлу до історії Крисюка-Крисенка. У Києві він навчався в Могилянці. Уже сюди він приїхав трохи підплавлений: на стіні в гуртожитку в нього висіла карта Європи із сердечками біля Сербії, він вивчав політику США в Іраку. Нічим особливо не виділявся, тут його ніхто не пиздив (може, зря), фатальної женщіни тож не було. Вступив до аспірантури, за перший рік написав кандидатську, захистив її. Потім написав докторську. У ній уже рівень його поплави став очевидним, і в Києві захиститись йому не дали. Діма обідився, вернувся в Луганськ, де написав офіційну історію ЛНР і став одним із головних ідеологів так званої республіки.

[SnowBlack · Rating 2 out of 5]

Отже, тепер ми знаємо, що смт в Луганській області - це:
-всюдисущий, непереборний алкоголізм й наркоманія;
-заздрість, підступи й дріб'язкові капості як спосіб життя;
-атрофований материнський інстинкт;
-цілковита педагогічна занедбаність дітей;
- цілковита аморальність жінок;
- забобонність, неосвіченість, медицина від'ємного рівня;
- інцестуальні нахили;
- підпільні аборти;
- ненависть, ненависть, ненависть і зневага до всіх і всього як спосіб життя.
Якщо це й справді "автофікшн", можна лише щиро поспівчувати бідолашній авторці, в якої не збереглося жодного світлого спомину про власні дитинство і юність.
А наостанок навіть не питання, а ремарка. Це, авжеж, суто збіг, що книга про те, який жахливий цей Донбас, з'явилася водночас із обговоренням вимог щобтиздохапутіна віддати йому Донецьку й Луганську області...

[Anna · Rating 5 out of 5]

Книжка про тлін, безвихідь, недолюбленість, бо звідки людям знати, як любити, якщо їх ніхто цьому не навчив і так само не любив. Гірко, моментами смішно, потім страшно, потім знову смішно і згадуєш, що таке саме було і у тебе в Києві, потім знову гірко. Прочитала в інтерв'ю з авторкою, що її здивувало, що деякі читачі вважають її родину, описану в книжці, неблагополучною, бо за тими мірками її родина була дуже навіть благополучна. І всю книжку думала, що ті реалії — це те, від чого Україна намагалася і досі намагається втекти, що це реалії боліт, в які вони хочуть нас знову засмоктати, бо "ніколи харашо не жили — нема чого й починати"

[Tasha]

Читаєш і всю дорогу ловиш вайби «Похороните меня за плинтусом» (але там, звісно, ніхто не задумується, «Чому в центрі сучасного мистецтва «Ізоляція» в Донецьку катівню влаштувати можна, а в Луврі — ні», і не має однокласників, яких «в 2022 році Червоний Хрест вивезе до фільтраційного табору в росії»).
Читаєш і пригадуєш: о, і зі мною так було, о, а тут мені пощастило більше, о, а тут взагалі боженькі вберегли.
Читаєш і розумієш, хто не переживав подібного, не бачив на власні очі, не доторкнувся хоча б краєчком, вжахнеться і не повірить, вважатиме перебільшенням і навмисною чорнухою. Як люблять повторювати совкодрочери «Що ви згадуєте тільки погане?», як ніби є що згадувати хорошого, крім власного дитячого оптимізму і резильєнтності і літа, в якому ціле життя.

Ще одна гарна книга для бомбосховища (якщо зайде в цілому, звісно, і не затягне у помиральну яму, а читатиметься як відсторонене спостереження) — потік думок просто несе своєю хвилею, з якої можна випірнути у будь-який момент і у будь-який момент повернутися.

[Marichka Blindiuk · Rating 5 out of 5]

Якби вона вийшла англійською в жанрі мемуарів, її продали б уже мільйонним накладом і готували би екранізацію для HBO від Емми Селіґман з Хлоєю Гейден у головній ролі.

Дуже круто, що вона вийшла в Україні про дитинство в смт луганської області 90-00 — чорнушно, з ще чорнішим гумором, відразливо і щиро.

[Katya · Rating 4 out of 5]

3,75 🌟

гнітюча книжка, потрібна, як відбиток епохи.

ну але трошки затягнуто

[Natalia Baidak · Rating 5 out of 5]

Роман про дитинство і юність в Луганській області.
Це найбільш відвертий, різкий, нещадно прямий та дуже смішний і глибокий текст, що я колись читала про наші реалії. Настільки bold and brave, що він може просто застрягти в горлі і збити з ніг.
Кажуть, для того, щоб відпустити ситуацію, треба її проговорити. Інколи прокричати. Інколи порівняти чубчик місцевого гопніка з зачіскою Октавіана Августа та пробурмотіти щось про санаторій в Ялті ©

"Я пишу есеї й творчі роботи про кількість зайців у творах російської літератури. Я їжджу на олімпіади. Печорін зайва людина. На мене моляться вчителі, особливо філологи. Я переможниця вікторини «Тарасові читання». Мій плакат на тему правил дорожнього руху отримує головний приз. Чиновник з району, майбутній колаборант, вручає мені грамоту. З плаката посміхається міліціонер, хтивий як Чикатило.
Я співаю в хорі. Виступаю в КВК.
Фізичка зупиняє маму в «стекляшці» й пів години розповідає, яка я чуйна людина і як ціную гальваніческій елемент. Мене можна без сорому відправити в район на брейн-ринг.
Я просто знаю, що питання для нього організатори беруть з кросворда на останній сторінці газети «Арт-мозаїка», яка виходить щочетверга."

[Ksyu · Rating 5 out of 5]

"Чобіток Зельмана" зустрівся з "За маму, за тата" на Луганщині в 90-х і вийшло щось унікальне й неповторне: сага про велику родину і маленьке смт, в якій немає жодного персонажа, який би мав розум, чи порядність, чи вмів би любити.

Злобно, гірко й по-чорнушному дуже смішно.

Мама не користується пилососом або пралкою, бо "вони втомляться"
Бухий дід розквасив ніс об двері.
Батя спеціально "загубив" доньку на прогулянці, щоб її більше на нього не залишали.
Не жили хорошо, нема шо починати.

Виховательки й музпедки на новорічних утрєнніках з накладними бородами й мантіями зображають квір по-пострадянськи й хиляють самогон зі стаканів, у які на підвечірок дітям наливають какао.
Чоловік бігає за дружиною з сокирою по городу, а сусіди кажуть - яке кохання.

Перший сексуальний досвід (і, скоріше, недобровільний) із двоюрідним братом.
Пацани, які перекривають дорогу перед домом і кажуть показати цицьки.
Вчительки, які бачать, як хлопці в коридорах задирають дівчатам спідниці, відвертаються й ідуть.
У сьомому класі вже деякі хлопці в колонії, а дівчата з неблагополучних родин займаються проституцією.
Мітинг за януковича за гроші, нести маленький прапорець - 7 гривень, великий - 20.

Усе це 20-30 років назад, але там уже є війна, ніби вона була з нами завжди.

"У мене великі цицьки й аномально великі очі.
Як у героїв аніме.
Є версія, що їхні великі очі - відображення травми Хіросіми й Нагасакі.
Я вибухів не бачила. Чи можуть очі бути великими від передчуття?"

У дитинстві малій на день народження пробивають вуха циганською голкою, мама виносить золоті сережки-виноградинки.
"Тато поїхав на заробітки до Чорнобиля, щоб на них заробити. У 2014 році я віднесу їх у ломбард, щоб купити вина. Коли моя тьотя Лена стоятиме на площі перед пам'ятником леніна з плакатом "росія, спасі".

У новому дворі підходить хлопчик Антон і кидає каміння. Батя каже - розбирайтесь самі, тому вона спускається сходами, знаходить Антона, бере з землі цеглину й кидає йому в голову.
"Антона вб'є у 2015, коли він чекатиме автобус. Прилетить уламок. А автобус не приїде".

Класній керівничці з хімічною завивкою нецікаво з дітьми, і вона розуміє, що нічого їх не навчить. Каже читать позакласні читанки "про себе", а сама стоїть у відчинених дверях класу, як неаполітанська повія, з надією перестріти когось у коридорі і побалакати.
"Постійно намагається збити з нас по 50 копійок на Червоний хрест, а в 2022 Червоний хрест вивезе її до фільтраційного табору в росії".

Це дуже смішно.

[Yurii Bereza · Rating 4 out of 5]

спочатку було весело-прикольно, а потім стало страшно і больно

[Данило Депутат · Rating 3 out of 5]

Коли ця книжка вийшла — ім’я і прізвище авторки здалося мені знайомим. Але ніяк не міг пригадати, звідки.

І читав відгуки, що донині дуже різні. Не міг вирішити, чи треба мені така книжка.

Зрештою, я її прочитав. Отримав те, що й думав. І згадав, звідки вже чув ім’я і прізвище.

Два роки тому виграв безплатну підписку в онлайн-театр «Dramox» і перша вистава, на яку накинув око там — «Ерендіра не хоче помирати» за Маркесом. Вона для мене — так названий «новий театр»: дискомфортний; може лякати; може змусити відвернутись; але коли додивишся — отримуєш катарсис.

Стиль цієї книжки мені власне п’єсу і нагадав, а щойно дізнався, що з п’єси вона і виросла. Вайб загалом зловив — авторка описала своє життя в Луганську так само, як і поставила п’єсу Ерендіру: дробленими рядками, що або проникнуть під шкіру; або зацікавлять; чи змусять відвернутись і спитати — «нахіба я це читаю?», а позаяк книжку таки дійсно читає багато хто — то відгуків з трьох категорій вистачає.

Ця книжка не стала для мене відкриттям чи катарсисом, адже я чи щось чув, чи пам’ятаю початок 2000-х, але є в неї родзинка, що вирізняє з-поміж схожих книжок — класна іронія:

«Бабине виховання полягало в тому, що вона давала нам бляшані банки з-під індійської кави й відправляла на город збирати жуків. Рядки картоплі тікали за обрій, і ми самі собі здавалися африканськими рабами на плантації. Тому я підтримую рух BLM.
Хоча, можливо, це культурна апропріація».

«Діти в садку смутні й нецікаві. Їх цікавлять лише вони самі. Обличчя в них, як у стареньких бабусьок на цвинтарі. Я не хочу з ними дружити, вони відповідають мені взаємністю».

«Декламування вірша я вважала спробою розказати світові про страждання.
Світ виявився неготовий».

«Брат показує фокуси.
Загинає великий палець, робить здивовані очі — нема пальця! Відгинає — опа! Вже є!
Всі сміються вже щиро й розуміють, що ця людина добре влаштується в житті».

Тобто загалом цікаво було, хороша книжка; можливо, потраплю на виставу — пробере прям, а, можливо, й стане ближчою в якийсь період.

[Evgeniya · Rating 2 out of 5]

Для одного з клубів вибрали цю книгу. Починаю читати, і розумію, ну книга зовсім не моя, по-перше я не люблю жанр потік думок, по-друге... Книга, з натяком на автобіографію, але яка ж вона сумна, без натяку світла, кольора, суцільна чорна полоса....
Десь на відсотках 10-15 виникає бажання закинути книгу, йду читати відгуки, і відгуки практично поділені навпіл : або яка це класна книга, або яка погана. Майже під кожним відгуком цієї книги срач, люди сваряться через те що для себе побачили в цій книзі.
Після прочитання я побачила лише, що Луганськ і містечка поруч, це болото, де половина намагається поїхати до москви, і половина з них там гине, інша половина ділиться ще на декілька груп, де одна маленька це українці які їдуть до Києва, де одна ті які підтримають окупацію і загинуть, і ті хто як небуть буде....
Так, в книзі багато моментів які ми пережили, коли при двох батьках які наче заробляли нормально, діти ходять в чужих трусах і одягаються максимум на ринку, взимку стаючи голяка на картонці.
У головної героїні якесь хворобливе бажання втратити цноту, але в той же момент вона не дозволяє хлопцям то зробити, дозволяє їм лізти руками в труси, лапається з двоюрідним братом...
Лікарні радянські, гуртожиток з дошкою під сіткою...
Хлопці які після сексу ходять по гуртожитку мити свої члени, вдягнегі тільки в футболки....
Дівчата в яких було бажання завагітніти, а як завагітніли, то....
Так все це було, можливо є і зараз, але...
Ця книга виглядає наче людина під наркотиками чи алкоголем веде свою розмову, розповідаючи своє життя від немовляти до 30+
Цю книгу я б не рекомендувала читати, і не розумію, як ця книга стала книгою року BBC...

[OValentyna · Rating 4 out of 5]

Що точно - враження по собі ця книга лишає сильне.

[Ira Kolomiets · Rating 1 out of 5]

Вибачте, але для мене це просто буде погано написана книжка. Це якийсь такий потік думок, який переривається, інколи не складається до купи, часто перескакує з одного періоду життя головної героїні в інший.
Це було дуже складно читати, ще складніше якось скласти до купи, що і до чого, як і чому. Я намагалася почитати хороші відгуки, але на жаль. Це не мій кусок пирога. Я не можу це осмислити і якось зрозуміти 🤷🏼‍♀️

[Anastasia Chernychenko · Rating 5 out of 5]

Дійсно класна книжка. Гостра, іронічна, глибока та болюча. Одна з найкращих у жанрі.

[Ira Lekhiv · Rating 3 out of 5]

Не зайшла вона мені🙈 Зовсім… якийсь набір історій, які не дуже приємно читати. Стільки незрозумілих героїв, що в якийсь момент думаєш: «нафіга воно мені🙈». Є кілька веселих моментів, які посміхнули. Але загалом враження ніяке🤷🏽‍♀️

[Mariechka · Rating 3 out of 5]

Смішно не буде

[Таня Павліченко · Rating 5 out of 5]

"Я фліртую, як можу. Закочую очі й обертаю ними.
Лікар підозрює в мене базедову хворобу.
Черговий роман, який не вдався.
Флірт явно не моя війна. Книжок на кшталт «Мемуари гейші» ще не випускають, і порятунок таких убогих, як я — справа рук самих убогих.
Життя — це не лише квашені огірки, а й проміжки між ними."

"Дід спробував ошукати самотність. І одружився. Це
банально. Але іноді рятують прості речі — їжа, сон, ляскати палицею по воді, щоб пішли кола чи крутити гречаним батоном із «Сільпо», як самурайським мечем."

"Це десь у Нью-Йорку жінка в сорок п’ять починає
заново відкривати свою сексуальність. У нас жінка в сорок п’ять починає відкривати диван, щоб збирати туди
похоронне. Кладовище стає для неї чимось на кшталт
Діснейленду. Жінки збирають луки, у яких їх покладуть
у труну, і вихваляються одна перед одною, як діти колекцією «Кіндер-пінгві»."

"Диявол одного разу сказав Господу:
— Дивись, що я зроблю з творіннями твоїми!
— Ти, сатана, хоч і падший, але янгол, не роби цього!
— А я зроблю! — сказав диявол і навчив людей бити татухи над сракою."


"Я роздаю листівки в костюмі грибочка за три гривні година біля переходу коло ресторану «Пєрнік». Увечері
на мене презирливо дивляться бляді.
Мені хочеться попросити в них якоїсь їжі.
Щоб винесли в судочку того, чим їх харчують мужики на джипах. Блядям треба тримати фігуру, моїй уже
нічого не допоможе.
Мама хотіла для своєї доньки стабільності. Мать, прости за гіркі сльози, твоя доця — мухомор."

[Iana Polianska · Rating 3 out of 5]

Я дуже хотіла, щоб мені ця книжка сподобалась — проте швидше ні, ніж так.
Це потік свідомості, який збиває з ніг, хоч і місцями забавний

[Oleksandra Kovenko · Rating 5 out of 5]

"Якщо ти не встигла вийти заміж, похоронять у весільній сукні - немає такої причини, щоб заміж не виходити. Навіть смерть".

"Класна керівниця наша - хороша людина з хімічною завивкою. У неї хвора щитовидна залоза. Вона носить бурштинове намисто й розуміє, що воно їй не допоможе. [...] Постійно намагається збити з нас по пʼятдесят копійок на Червоний Хрест, а в 2022 році Червоний Хрест вивезе її до фільтраційного табору в росії".

"Кубіс - це такий алкаш. Після того, як він упав у каналізацію, люк від якої мій батя здав на цвєтмєт, Кубіса почнуть звати Супер-Маріо".

Це були ще ті американські гірки. Починаєш читати, і така «ага, це типу стьоб з 80-их/90-их на сході України, окей, окей». Десь після першої третини розумієш, що цей стьоб тут чорний, як вугілля. І потім до кінця ти просто о*уїваєш з того, що там відбувається, дякуючи пантеону українських богів за те, що розприділили тебе народитися в Клевані Рівненської області, а не в Лутугине під Луганськом.

Спочатку я думала, що текст якийсь надто сирий, і можна ж було його трохи причесати, але потім побачила, як майстерно авторка грається з моїми емоціями, змушуючи хихотіти, щоб з наступного речення вилити на мене відро холодної води, після якого я тричі все перечитую, БО, МОЖЕ, Я НЕПРАВИЛЬНО ЗРОЗУМІЛА?

Це текст про 80-90ті, про східну Україну, про бідність, про алкоголізм, про поганих батьків, нікудишню систему освіти й війну. У ньому багато нюансів і, мабуть, ще більше болючої правди.

Це справді дуже талановито.

Особиста оцінка - 9 з 10.

[Daria · Rating 3 out of 5]

Мені з цією книгою було складно. Але складно через те, що для інших читачів може стати навпаки позитивною стороною. Це буквально 300 сторінок чорного стендапу.

У стендапі прийом коротких насичених речень працює, бо це короткий формат і в автора є буквально кілька секунд, щоби донести суть і захопити слухача. Але коли цей прийом і є стиль роману, на мене він починає тиснути. Можливо, у якийсь інший період життя, або під відповідний настрій ця книжка зайшла б інакше.

Засмутило те, що я не побачила жодної рефлексії. Якщо читаємо голос дитини, то я готова прийняти фрагментарність і відсутність висновків. Але коли ми переходимо до юної жінки, а тональність лишається тією самою, що й у дитини - це дивно. Наче людина зовсім не рухається вперед ні в думках, ні в емоціях. Просто описує все навколо уривками, без жодної внутрішньої роботи. У підсумку лишається відчуття дуже вузького емоційного діапазону. Наче мені просто розповіли, як пог��но було в Луганську, і все.

Звісно, мені можна заперечити тим, що я «сама маю зробити висновки», але щоб це стало можливим, треба хоча б мінімальне запрошення до діалогу. Просто викласти перед читачем жовчну хроніку свого життя - цього недостатньо. Є літературні прийоми, які створюють простір для думки, але тут цього не було, а єдиний висновок - шкода авторку.

[Kasiastarko · Rating 5 out of 5]

і сміх, і гріх.

[Ira Oprishko · Rating 5 out of 5]

Незвична книжка. Думаю з нею непоганою ідеєю буде прочитати півсторінки для того, щоб зрозуміти чи співпадає почуття гумору авторки з вашим.

[Hanna Arhirova · Rating 5 out of 5]

Добре, що існують літературні премії. Саме завдяки BBC та «��итомо» я звернула увагу на книжку Лєни Лягушонкової. До цього вона перебувала в моїй «сліпій зоні» — не знаю, чи це через брак промоції, чи просто збіг обставин. Проте виникає певна тривожність від того, як легко можна пропустити таку якісну українську літературу.

«Мій прапор запісяв котик» — це спроба авторки змалювати своє життя в невеличкому смт біля Луганська. Здається, що час там зупинився й надовго застряг чи то в безнадійних радянських декораціях, чи то в скрутних 90-тих.

Я давно не читала настільки дотепного й живого тексту. Це гумор на межі, подекуди навіть надмірний, але мені імпонує авторська сміливість. Лягушонкова не згладжує гострі кути й не намагається бути «безпечною». Вона послідовно випробовує межі: над чим і як ми можемо сміятися, і чи став сміх уже способом осмислення травми, а не просто втечею від неї.

За цю чесність хочеться щиро подякувати, тому що текст би не був таким, якби вона не оголила передусім саму себе. І здається, що над собою вона стібеться чи не найбільше.
Книжка читається як потік свідомості, хоча й структурований тематичними блоками. В моїй електронній версії розділів не було, і це здалося вдалим рішенням: життя так само фрагментоване й швидке. Під час читання виникає відчуття розмови з авторкою, де тобі постійно є чим відгукнутися.

Цей текст мені рідний, я його буквально відчуваю. Водночас я помітила певну дистанцію. Сама я з невеликого міста на Бессарабіїі, яке після прочитаного здалося мені «нудним». Можливо, через іншу географію, трохи інший історичний бекграунд, національну різноманітність та меншу індустріалізацію колоніальний та радянський треш, зображений у книжці, був і на Бессарабії, але можливо, дещо інакший. Хоча це лише моя побіжна гіпотеза, яка може бути легко спростована, якщо підійти до аналізу більш ґрунтовно.

У книжці є потужний пласт про колоніалізм, який легко зчитується. Хоча історія переважно розгортається в минулому, вона постійно апелює до початку російської агресії на Луганщині. На мою думку, це чергова спроба зрозуміти, чому події 2014 року стали можливими. Для мене ця книжка — чи не найрозумніше, що я читала на цю тему у художній літературі (хоча я ще не читала «За Перекопом є земля»).

Цікаво, чи можна адекватно перекласти цей текст для іноземців? Мені здається, він був би зрозумілим мешканцям Польщі, Румунії чи країн Балтії. Перекладачеві доведеться виконати ювелірну роботу, щоб передати цей специфічний контекст. Але книжка така класна та дотепна, що прямо хочеться похвастатися, що от у нашій літературі таке є.

Підсумок: Рекомендую всім, а особливо — «шароварним снобам». Від того, як авторка грається з мовою та культурними пластами, у багатьох точно «підгорятиме».

[Julia Yepifanova · Rating 5 out of 5]

Мій прапор запісяв котик,
або ця дівчинка колись перемогла в "Тарасових читаннях".
Чи могла би я накатати таку сповідь? Так, можливо і пострашніше.
Чи стала би? - Ні, не вистачило би ані злості, ані гостроти формуліровок.
Та і навіть проковтнувши запісяний прапор і не художньо розуміючи, про що це все, я відчуваю, що у цьому житті була і інша сторона, і що це все одно було життя - не суцільний морок.
Шланг я ковтала два тижні поспіль у другому класі, бензином лікували мою найліпшу подругу, сексуальні ініціації кузенів - це взагалі історія, яка здається нікого не оминула, достатньо одного стискання рук. Кошеня з помийки в мене теж не вижило, але я вже була доросла і ховати його було страшніше.
Інколи Злість Лягушонкової просто блискуча: "Чому в центрі сучасного мистецтва "Ізоляція" катівню влаштувати можна, в в Луврі - ні?" або ось опис містечка в Луганській області: "Люди полишали місто, і квартири на горішніх поверхах стояли порожні. Продавати їх не було сенсу - нотаріальне завірення коштувало дорожче. У них селилися котики й бомжі. Бомжі їли котиків."
Я б хотіла, щоб Лягушонкова написала нормальний жахастик, як Кінг, вона зможе:
"Не можна, щоб хтось бачив твої труси - він украде твою душу."
Я зовсім не знаю, чим будуть травмовані сучасні діти, можливо так само: порнухой і ядеркой:
"Брат показує порнуху. Мене не вражає. У них навіть не випадають очі. Не те, що в аніме "Босоногий Ген", який нам показували в школі, напевне, на підтримку Будапештського меморандуму і ядерного роззброєння України."
Що мені сподобалося найбільше - це страшилки, їх Лягушонкова майстрить дійсно добре, я закохалася.
Що мені не сподобалось - головний мешап персональної історії з проекціями на теперішню війну, бо це саме проекції, якісь не зовсім доречні булавки, встромлені у мапу інших часів: з'являються, але нічого не скріплюють.
І ще, гоголь-моголь - це суміш цукру і жовтків, збиті з цукром білки для пасок - це помадка.

[Ayvan]

Уявіть. Зима, холодно, все навколо сіре - декорації постсовка. Ви у якомусь дворі, навкруги тухло світяться окремі вікна, виє вітер.

Вам трошки за 40, ви вже такий, підтоптаний. Ясно, що вже нічого хорошого у житті не буде, і навіть сподівань давно немає.

Безнадія? Є краще слово - безнадега.

Саме такий настрій у книги. Авторка короткими епізодами описує життя 90-00хх і трошки більш сучасні (початок війни на Донбасі) у смт у Луганській області.

Хто жив у цей час навіть у великих містах - може легко уявити. Будуть знайомі назви, місця, події.

Не подобається тренд у нашому кіно на фільми про 90-ті з братками, сірим цвітокором і обов'язковою водкою Столичная у кадрі.

Книжка іноді це нагадувала. Багато мату, є те, що можна назвати "чернуха". Але є і гумор, і влучні спостереження. Але точно не під гарний настрій текст.

Від деяких сцен просто тягне густою і безпросвітньою безнадією.

Книга року BBC? Важко сказати. Можливо, повертаючи нас туди, авторка хотіла показати, від чого ми і зараз намагаємося втекти. Бо таких смт (і головне таких людей) насправді в Україні ще більш ніж достатньо.

"... і я думаю, що ядерний попіл - для людства не така вже й погана ідея" (c).

[Mykola · Rating 3 out of 5]

Чесно? Повівся на цю книжку лише через її перемогу на премії "Книга року BBC-2025" так як до цього ні разу про неї не чув і, певно, не дивно. Бо судячи з лонг-лісту були набагато приємніші кандидати. Цю книжку можна описати оце мовою авторки одним словом "тлєн".

Задайте собі питання чи хотіли б в читати біографію (чи псевдо-біографію, тут вже хтозна) невідомої вам людини? Отож-бо. Таке відчуття, що авторка її писала для себе поки відносно молода і має якісь згадки про те як їй жилося порівнюючи з тим, як живеться зараз (сподіваюсь добре.)

Читати всім тим, хто хоче дізнатись як воно було у Луганську (і області) кінця 90-х — початку нульових. Так би сказати собі "без прикрас".

І так, у книжки нема якоїсь структури, нема початку, нема кінця. Це просто потік свідомості через що читати її не те щоб дуже легко.