What do you think?
Rate this book
Тім, Полін і Франсуа
Київ. Весна. І війна. Полін приїздить з Парижа в пошуках втраченої колись частини себе. Та натомість знаходить свій дім в очах незнайомця і листі дерева. Тім залишається сам у повному спогадів помешканні, та слідом за першою гостею воно все більше залюднюється раптовими рідними. Франсуа шукає спосіб повернути найдорожче серед хаосу почуттів і тривог незбагненного для нього міста, де всі живуть на повну, неначе кожен день — останній. Розчарувавшись в орієнтирах і колишніх цінностях, Женевʼєв виявляє, що можна просто бути собою. Їм 37, 22, 17 та 44 — і вони такі різні, та раптом знаходять близькість одне в одному. Адже близькість буває різна…
208 pages, Hardcover
Published July 1, 2025
1 person is currently reading
17 people want to read
About the author
Ольга Войтенко (Olha Voitenko)
7 books31 followersУкраїнська письменниця та сценаристка
https://www.instagram.com/likeabirdfox/
https://www.instagram.com/likeabirdfox/
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 12 of 12 reviews
November 19, 2025
4,5⭐️
Сюжету як такого нема, але історія дуже тепла, щира, гарні діалоги, є гг французи, які гармонійно тут поєднуються у сюжеті зі своїми поглядами, і всім що тут відбувається (це вже вам читати), ну дуже сподобалось спостерігати за героями, а ще я багато настікерив всього різного.
«Мрії - це… не те, що можна втратити, а тоді прожити, ніби нічого не сталося»
«Чи може людина стати домом для когось?»
«Відчути в чиїхось очах свій дім…»
«Не думаю, що справжні хлопці не плачуть…»
«Війни вчать брати з собою лише найважливіше»
Сюжету як такого нема, але історія дуже тепла, щира, гарні діалоги, є гг французи, які гармонійно тут поєднуються у сюжеті зі своїми поглядами, і всім що тут відбувається (це вже вам читати), ну дуже сподобалось спостерігати за героями, а ще я багато настікерив всього різного.
«Мрії - це… не те, що можна втратити, а тоді прожити, ніби нічого не сталося»
«Чи може людина стати домом для когось?»
«Відчути в чиїхось очах свій дім…»
«Не думаю, що справжні хлопці не плачуть…»
«Війни вчать брати з собою лише найважливіше»
August 10, 2025
Коли Ольга Войтенко сказала що написала нову книгу і її слід прочитати всім, я відразу добавила її до мого TBR і поділилася новиною з всіма кого знаю. Я все чекаю коли авторку перекладуть англійською, бо мої друзі так наслухалися про ці книжки що вже просять щоб я сама сідала і їм перекладала.
Чому так люблю авторку? Не за її сюжети, вміння тримати увагу, таких справжніх, рідних персонажів і навіть не за стиль письма, хоча це все теж. Слова Ольги Войтенко відкликаються десь в глибині душі.
От наприклад ця книжка, іде сюжет, персонажі розмовляють між собою, і тут якесь маленьке речення заставляє мене відчути так багато всього що я мушу відвести погляд і пару хвилин дивитись у нікуди перед тим як змогти піти далі. Я взагалі то не люблю відчувати якісь емоції, бо як сказала Женевʼєв я боюсь втратити контроль. Але ці персонажі так чітко описують що я відчуваю, мало того не засуджують а ніби обіймають і приймають мене.
Читаючи цю книгу я і сміялась і сльози стримувала. Вона відчувається як дім, тепла чашка кави і темна але приємна тиша. Мене взяли за руку і ми разом пройшли все що сталось в книжці.
Мінуси? Та є один. Сідаєш десь ввечері за цю книжку
а потім оговтуєшся а вона вже скінчилась. Шановна Ольго, якщо ви це бачите, будь ласка, пишіть ще!
Чому так люблю авторку? Не за її сюжети, вміння тримати увагу, таких справжніх, рідних персонажів і навіть не за стиль письма, хоча це все теж. Слова Ольги Войтенко відкликаються десь в глибині душі.
От наприклад ця книжка, іде сюжет, персонажі розмовляють між собою, і тут якесь маленьке речення заставляє мене відчути так багато всього що я мушу відвести погляд і пару хвилин дивитись у нікуди перед тим як змогти піти далі. Я взагалі то не люблю відчувати якісь емоції, бо як сказала Женевʼєв я боюсь втратити контроль. Але ці персонажі так чітко описують що я відчуваю, мало того не засуджують а ніби обіймають і приймають мене.
Читаючи цю книгу я і сміялась і сльози стримувала. Вона відчувається як дім, тепла чашка кави і темна але приємна тиша. Мене взяли за руку і ми разом пройшли все що сталось в книжці.
Мінуси? Та є один. Сідаєш десь ввечері за цю книжку
а потім оговтуєшся а вона вже скінчилась. Шановна Ольго, якщо ви це бачите, будь ласка, пишіть ще!
April 8, 2026
Тім, Полін і Франсуа,
а ще Женев'єва, яка, як на мене, об'єднує їх усіх в єдину картинку життя.
Я не знаю як це вдається Ользі Войтенко, але її книги - це щось таке крихке, прекрасне й чуттєве! Вони, тут я маю на увазі насамперед "Незручні. Відчайдушні. Виродки" й цю - малі за обсягом, але наповнені й глибокі за змістом.
Книги письменниці я купляю автоматично, тому з цією я завела себе в оману, бо не читала анотації, й думала, що вона про підлітків, а ні. Почавши читати, я спершу не виловлювала суть, але потім...
Потім мені хотілося відмічати й цитувати згодом тут великі абзаци й цілі розділи. Захотілося залізти в книжку й посидіти на кухні з героями, відвідати концерт Тіма і його бабусю в пенсіоні, посидіти в кафе з Женев'євою, покурити у вікно з видом на велике дерево з Полін і навіть випити келишок вина з Франсуа, яке йому так погано пішло.
На перший погляд, може здатися, що тут немає сюжету, як такого. А проте, якщо глянути під іншим кутом, то тут відбувається саме життя. Враховуючи тло - український сетинг, війну, Київ, повітряну тривогу... Це все відчувається дуже близько. Дуже своє.
"Тім, Полін і Франсуа" - історія про одну сім'ю, в якій люди з часом стала, наче чужі, й хлопця, через якого вони "знайшлися". Про кухню й квартиру, яка стає "перевалочним" пунктом і місцем зустрічей. Про країну, в якій війна. Про цивільне життя, яке переосмислюєш. Про дитинство, дорослішання і старість. І про те, що нам потрібно проживати всі ці етапи поступово. Про те, що інколи нам просто потрібний дорослий поряд. Про почуття. Дуже різні. Про родину й відчуття спорідненості.
Я щиро раджу вам цю книжку. Від мене це 5+/5 ❤️🩹. Люблю як пише Ольга Войтенко. Воно й боляче, й тепло, й сумно, й гарно.
а ще Женев'єва, яка, як на мене, об'єднує їх усіх в єдину картинку життя.
Я не знаю як це вдається Ользі Войтенко, але її книги - це щось таке крихке, прекрасне й чуттєве! Вони, тут я маю на увазі насамперед "Незручні. Відчайдушні. Виродки" й цю - малі за обсягом, але наповнені й глибокі за змістом.
Книги письменниці я купляю автоматично, тому з цією я завела себе в оману, бо не читала анотації, й думала, що вона про підлітків, а ні. Почавши читати, я спершу не виловлювала суть, але потім...
Потім мені хотілося відмічати й цитувати згодом тут великі абзаци й цілі розділи. Захотілося залізти в книжку й посидіти на кухні з героями, відвідати концерт Тіма і його бабусю в пенсіоні, посидіти в кафе з Женев'євою, покурити у вікно з видом на велике дерево з Полін і навіть випити келишок вина з Франсуа, яке йому так погано пішло.
На перший погляд, може здатися, що тут немає сюжету, як такого. А проте, якщо глянути під іншим кутом, то тут відбувається саме життя. Враховуючи тло - український сетинг, війну, Київ, повітряну тривогу... Це все відчувається дуже близько. Дуже своє.
"Тім, Полін і Франсуа" - історія про одну сім'ю, в якій люди з часом стала, наче чужі, й хлопця, через якого вони "знайшлися". Про кухню й квартиру, яка стає "перевалочним" пунктом і місцем зустрічей. Про країну, в якій війна. Про цивільне життя, яке переосмислюєш. Про дитинство, дорослішання і старість. І про те, що нам потрібно проживати всі ці етапи поступово. Про те, що інколи нам просто потрібний дорослий поряд. Про почуття. Дуже різні. Про родину й відчуття спорідненості.
Я щиро раджу вам цю книжку. Від мене це 5+/5 ❤️🩹. Люблю як пише Ольга Войтенко. Воно й боляче, й тепло, й сумно, й гарно.
December 6, 2025
Мені сподобалось!
Книжка наче колихала на своїх історіях.
Книжка наче колихала на своїх історіях.
November 9, 2025
Книжка щеплення від токсичності і існуванні в масках не свого життя. Від сценаріїв у яких ми усі живемо. Від треба так і так, які роблять нас усіх нещасними, забіганими і такими успішними, що аж не ясно хто ми. Вразила щирість. Це наче говорити з собою. З собою підліткою, дорослою, бабусею - з різних точок бачити отак себе і свої цінності. З собою хлопцем, чоловіком, дідусем. Зазирнути в душі різних людей і відкласти зброю - бо страшно усім, бо розгублені усі, бо шукають усі. І знайти можна лише будучи собою, будучи. чесним до кінця і ідучи не за сценарієм.
Вразила точність в атмосфері Києва. Що війна це не драма, це трагікомедія і ми справляємось так, як ніхто б не зміг. Кожен робить щось і треба робити так далі. Рятувати наші мозаїки і складати з них себе.
Тут життя дуже неоднобоке і дуже надихаюче. Як книжка про війну може надихати я не знаю, але це так. Бо може вона не про війну, а про те, що більше за неї.
Вразила точність в атмосфері Києва. Що війна це не драма, це трагікомедія і ми справляємось так, як ніхто б не зміг. Кожен робить щось і треба робити так далі. Рятувати наші мозаїки і складати з них себе.
Тут життя дуже неоднобоке і дуже надихаюче. Як книжка про війну може надихати я не знаю, але це так. Бо може вона не про війну, а про те, що більше за неї.
April 1, 2026
Така щемка книга про близькість і стосунки, про зцілення травми, про дітей і дорослих. А ще авторка в подяках дякує своєму коту!
April 3, 2026
Ніколи б не подумала, що книга може аж настільки зачепити, тригернути, защемити серце ❤️🩹
У ній кожна деталь неначе доповнює основну думку, яку авторка так дбайливо розкручує на фоні початку повномасштабного вторгнення. Розбита мозаїка, дерево, що відкриває твір, як алегорія до історії Україні, до родинного дерева і до болісних моментів, де людям доводилося прощатися, покидати рідний дім і залишати величезну діру в серці. Кожен з героїв так чи інакше відчуває втрату чогось важливого, що прагне повернути, для мене це перш за все історія про ідентичність попри всі негаразди, попри інший культурний контекст і війну. Неважливо скільки часу минуло після еміграції, одне покоління чи кілька, людина все одно відчуває цю втрату. Дякую за цю історію, минуло два місяці після прочитання, а все ще тримає.
У ній кожна деталь неначе доповнює основну думку, яку авторка так дбайливо розкручує на фоні початку повномасштабного вторгнення. Розбита мозаїка, дерево, що відкриває твір, як алегорія до історії Україні, до родинного дерева і до болісних моментів, де людям доводилося прощатися, покидати рідний дім і залишати величезну діру в серці. Кожен з героїв так чи інакше відчуває втрату чогось важливого, що прагне повернути, для мене це перш за все історія про ідентичність попри всі негаразди, попри інший культурний контекст і війну. Неважливо скільки часу минуло після еміграції, одне покоління чи кілька, людина все одно відчуває цю втрату. Дякую за цю історію, минуло два місяці після прочитання, а все ще тримає.
October 13, 2025
Вагалась між 3 і 4, але після смак підказав, що це точно 4.
Загалом книга сподобалася - вона наштовхує на роздуми. Кожен читач зможе знайти в ній щось близьке для себе - у думках, почуттях і виборах, які переживають герої.
Незалежно від того, хто ми є і скільки нам років, ми можемо проживати ніби не своє життя і в 17, і в 22, чи 37, чи 44, або просто заплутатись на життєвому шляху.
«Чи може людина стати домом для когось?»
«А він виявляється, був зламаний від самого початку. Просто навчився з цим жити.»
На 100% відгукнувся опис Києва під час війни - без назв кав’ярень чи пекарень, але з такою легкістю вдається впізнати, про який район пише Олена. Дуже живо передано атмосферу міста, навіть дрібні деталі - як-от перевірка телефонів під час повітряної тривоги, хвилювання, думки, які виринають в голові під час обстрілів - роблять опис надзвичайно правдивим. Окреме дякую, за те що підняла тему збереження мозаїки, проблема культурної спадщини в Україні стоїть гостро, тут це було другорядним, але все одно важливим.
Єдине, трохи складно вдавалось зрозуміти, як той чи інший герой зʼявляється в книзі. Не одразу було очевидним хто є хто, до того, як авторка розкладе все по п��личкам. Тому інколи між рядків я ніби провалювалась із сюжету, а потім поверталась назад. Деякі речі для мене залишились не зовсім зрозумілими в контексті ситуації, але можливо це такий задум авторки.
Загалом книга сподобалася - вона наштовхує на роздуми. Кожен читач зможе знайти в ній щось близьке для себе - у думках, почуттях і виборах, які переживають герої.
Незалежно від того, хто ми є і скільки нам років, ми можемо проживати ніби не своє життя і в 17, і в 22, чи 37, чи 44, або просто заплутатись на життєвому шляху.
«Чи може людина стати домом для когось?»
«А він виявляється, був зламаний від самого початку. Просто навчився з цим жити.»
На 100% відгукнувся опис Києва під час війни - без назв кав’ярень чи пекарень, але з такою легкістю вдається впізнати, про який район пише Олена. Дуже живо передано атмосферу міста, навіть дрібні деталі - як-от перевірка телефонів під час повітряної тривоги, хвилювання, думки, які виринають в голові під час обстрілів - роблять опис надзвичайно правдивим. Окреме дякую, за те що підняла тему збереження мозаїки, проблема культурної спадщини в Україні стоїть гостро, тут це було другорядним, але все одно важливим.
Єдине, трохи складно вдавалось зрозуміти, як той чи інший герой зʼявляється в книзі. Не одразу було очевидним хто є хто, до того, як авторка розкладе все по п��личкам. Тому інколи між рядків я ніби провалювалась із сюжету, а потім поверталась назад. Деякі речі для мене залишились не зовсім зрозумілими в контексті ситуації, але можливо це такий задум авторки.
August 25, 2025
Це неймовірно атмосферна книга, яка знімає броню і оголює душу. І водночас заспокоює. Я відчувала себе тим горобцем, якого пригортає до себе авторка. Після прочитання хотілося просто лягти й дивитися у стелю, як герої. Шкода, що в мене немає пташок під стелею, щоб роздивлятися їх, як у них.
Авторці вдалося майстерно вплести тему війни. І як написано в післямові: ідея книги існувала вже кілька років, але ожила і втілилася в реальність лише після повномасштабки, наче знайшовся пазл, якого бракувало.
Заворожує ця взаємодія персонажів, коли вони не говорять, а насолоджуються тишею і все одно розуміють одне одного. І я їх теж розуміла, і це дивовижно.
Сюжету як такого майже немає. Немає великих подій. Просто персонажі кудись ідуть, мовчать, і ти разом із ними насолоджуєшся цим спокоєм. Мене повеселив момент, коли до Тіма в квартиру за 2 дні пролізли дві людини, та ще й відомі, а він просто продовжував свій день. Це такий абсурд: довкола війна, вибухи, а в хаті з’являються французькі знаменитості, а реакція, наче це рутина.
#сучукрліто
Авторці вдалося майстерно вплести тему війни. І як написано в післямові: ідея книги існувала вже кілька років, але ожила і втілилася в реальність лише після повномасштабки, наче знайшовся пазл, якого бракувало.
Заворожує ця взаємодія персонажів, коли вони не говорять, а насолоджуються тишею і все одно розуміють одне одного. І я їх теж розуміла, і це дивовижно.
Сюжету як такого майже немає. Немає великих подій. Просто персонажі кудись ідуть, мовчать, і ти разом із ними насолоджуєшся цим спокоєм. Мене повеселив момент, коли до Тіма в квартиру за 2 дні пролізли дві людини, та ще й відомі, а він просто продовжував свій день. Це такий абсурд: довкола війна, вибухи, а в хаті з’являються французькі знаменитості, а реакція, наче це рутина.
#сучукрліто
April 11, 2026
Думала, ковтну за день — ніт, текст щільний та насичений.
Але ж добре я вмію відчувати час для прочитання! Дочекалася холодної весни і пішла читати про Київ у 2022 (чи то я так зчитала хронотоп?). Проживала яскраво, меланхолійно. Сам текст дуже для мене особливий, візуальний. Після нього хочеться передивитися раннього Андерсона та улюблені французькі фільми. Взагалі хотілося б екранізацію, звісно, побачити все і всіх (я собі уявляла акторів та акторок театральних наших, користуючись з дешевого всесилля уяви).
Улюблений персонаж — Франсуа. Добре, що він таки вернувсь на Україну 😏🫰
Але ж добре я вмію відчувати час для прочитання! Дочекалася холодної весни і пішла читати про Київ у 2022 (чи то я так зчитала хронотоп?). Проживала яскраво, меланхолійно. Сам текст дуже для мене особливий, візуальний. Після нього хочеться передивитися раннього Андерсона та улюблені французькі фільми. Взагалі хотілося б екранізацію, звісно, побачити все і всіх (я собі уявляла акторів та акторок театральних наших, користуючись з дешевого всесилля уяви).
Улюблений персонаж — Франсуа. Добре, що він таки вернувсь на Україну 😏🫰
January 14, 2026
Маленька книжечка, яку дуже зручно взяти із собою у подорож.
Читання її схоже на підглядання у віконце, що ж там таке відбувається на тій "зачарованій" кухні, чи підглядання у думки та почуття героїв.
Читання її схоже на підглядання у віконце, що ж там таке відбувається на тій "зачарованій" кухні, чи підглядання у думки та почуття героїв.
December 27, 2025
4 ⭐
Це книжка про реальність, в котрій ми існуємо щодня. І так, збирати мозаїку та ховати людей боляче. А щє боляче розуміти, наскільки ж влучно пані Войтенко описує дорослішання та розуміння неминучого.
Дякую. Ідеальна книжка про Київ, аби почитати в місті, в котрій і відбувався весь setting. Про Київ.
Я поплакала. Більше не хочу. Але кращє так, аніж залишатись в темряві новин та дивуватись, а чому ж нам ніхто не допомагає 🫡
Це книжка про реальність, в котрій ми існуємо щодня. І так, збирати мозаїку та ховати людей боляче. А щє боляче розуміти, наскільки ж влучно пані Войтенко описує дорослішання та розуміння неминучого.
Дякую. Ідеальна книжка про Київ, аби почитати в місті, в котрій і відбувався весь setting. Про Київ.
Я поплакала. Більше не хочу. Але кращє так, аніж залишатись в темряві новин та дивуватись, а чому ж нам ніхто не допомагає 🫡
Displaying 1 - 12 of 12 reviews