Хмари

by Іван Нечуй-Левицький

Середина ХІХ століття. У Києві набувають популярності просвітні твори, утверджуються ідеї народництва. Молоде студентство надягає українську свитку як знак своєї національності, як символ гордості за свою культуру, як протест проти деспотизму до українського народу. Починають лунати заклики до навчання простого люду: створення народних шкіл, видання книжок рідною мовою...
У центрі повісті — декілька поколінь київської інтелігенції. Одні — віддані прихильники тодішнього ладу, інші — готові плекати й поширювати науку, рідну культуру. Чи подолають ці ідеї опір царського самодержавства? Чи не затягнуть цих щирих поривань чорні хмари імперської системи, що вже нависли над тонкими променями українського пробудження?

Genres: Ukrainian Literature, Fiction, Ukraine, Classics, Book Club

448 pages, Hardcover

First published January 1, 1874

About the author

Український прозаїк, перекладач. Народився 25 листопада 1838 року в м. Стеблеві Київської губернії, в сім’ї сільського священика.
У 7 років віддали в науку до дядька, який вчителював у духовному училищі при Богуславському монастирі.
У 14 років вступив до Київської духовної семінарії, де навчався з 1853 по 1859 рік.
Закінчивши семінарію, рік хворів, а потім деякий час працював у Богуславському духовному училищі викладачем.
1861 року вступає до Київської духовної академії.
1865 року закінчує академію із званням магістра, але відмовляється від духовної кар’єри й викладає російську мову, літературу, історію та географію в Полтавській духовній семінарії в гімназіях Каліша та Седлеця.
Одночасно з педагогічною діяльністю починає писати.
З 1873 року працює у Кишинівській чоловічій гімназії викладачем російської словесності, де очолює гурток прогресивно настроєних учителів.
Потрапляє під таємний нагляд жандармерії.
1885 року І.Нечуй-Левицький йде у відставку й перебирається до Києва, де присвячує себе винятково літературній праці.
До кінця життя І. Левицький жив майже у злиднях.
Останні дні провів на Дегтярівці, у так званому «шпиталі для одиноких людей», де й помер без догляду 2 квітня 1918 року.

Ivan Nechuy-Levytsky was born on 25 November 1838 to a family of a peasant priest in Stebliv (Cherkasy region of central Ukraine). In 1847 entered the Boguslav religious school. Upon graduating from the Kiev Theological Academy (1865) he taught Russian language, history, and geography in the Poltava Theological Seminary (1865–1866) and, later, in the different gymnasiums in Kalisz (Congress Poland), Siedlce (Congress Poland, 1867–1872), and Kishinev (Bessarabia, 1873–1874). He started writing in 1865, but due to Russian imperial censorship his works appeared only in Galician periodicals, such as the journal Pravda, Dilo, and Zoria (Lviv).

He died in 1918 in one of almshouses of Kiev.

Reviews

[Volodymyr Okarynskyi · Rating 5 out of 5]

Оцей роман, може більше ніж інші (про Миколу Джерю ніц не пам'ятаю) заслуговує, щоб його вивчали в школі (шкода, що в списку 100 кращих книжок, написаних українською від ПЕН є Кайдашева сім'я - занадто банально, - та нема Хмар. До речі в "Хмарах" гумору не бракує і він не такий стандартний як в Кайдашах). По-перше, дидактичний ефект цього чтива більший - книга висвітлює фактично ключовий момент в українському русі, т.зв. українофільство 1860-х років (ми зараз націю будуєм, чи не так? отож!). Та й історикам роман можна сприймати як цінне історичне джерело, бо Нечуй багато речей прояснює, дає такі нюанси, яких в школах-універах не вчать, або мало вчать. Найцінніше - портрети ранніх українофілів (низових - цікаво чи були реальні прототипи), їхній стиль, взаємини з духовенством, дрібними дідичами, міщанами, поляками, слов'янофілами; ставлення укр. руху до євреїв; недільні школи тощо.
Ну й чудова ґалерея героїв (кольоритна дідичка панія Висока чого варта), а мова Нечуя просто розкіш - досі взірець. І погляди Автора цікаві, чого варте оте майже неприхована нелюбов до московських попів у побожного Нечуя. Схоже, світогляд ІН-Л не такий простий... Шкода, що С.Єфремов свого часу дуже познущався з Нечуя, багнато перебільшивши, а інші це некритично повторили. Добре, що зараз є Максим Тарнавський і його куди адекватніший образ Нечуя.
Перед прочитанням мав я деяке упередження до клясика. Тепер розумію, що упередження може бути лиш до укладачів навч.програм - знатних примітивізаторів з радянським бекґравндом.

[Ярослава · Rating 4 out of 5]

здається, перший урбаністичний роман в українській літературі. Цей текст, напевно, класно було б викладати у школі, апелюючи до відчуття тяглості традиції: "пам'ятаєте, діти, антиросійські демотиватори, які ви вчора виклали у фейсбучику? То Нечуй писав такі ж демотиватори". Закиди до російського загалу за півтора століття зворушливо не змінюються: просування своєї цивілізації засновують не на реальних здобутках, а на військовій силі ("Голубчику, руські солдати істинно ті філософи! Тут москалики більше варті, ніж всі ваші філософи од Фалеса й до Дашковича! Чи вже ж не краще за мільйоном списів сидіть нишком та хліб жувать! А прийде час, то ми тих німчиків пхиць у Атлантиду!"); релігійний фанатизм у формальнощах при відсутності глибшої духовності ("мов вік прожили у скитах"); підміна релігійним фанатизмом реальної науки ("Гегель був єретик, а значить, дурень"); патріархальний домострой ("- Я задам їй такої російської пинхви, що вона не потрапить кудою втікать. Коло мене жінка буде ходить навшпиньки, на одних великих пальчиках [...] - То тобі треба наймички, а не жінки? - спитав Дашкович [українець]. - А я собі наймичку найму, а жінки покірної рабині не люблю" - взагалі, мотив жіночої освіти й рівноправ'я в родині там наскрізний і дуже важливий); ізоляціонізм і демонізацію західної цивілізації ("Варвари вже йдуть не од сходу сонця, не з Азії, а од заходу, з Парижа, - почав так протоєрей. - Ідуть і покладуть руїнами вже не твердині, а церкви й душі людей, всі постанови церкви й держави. Йдуть вони - і потопчуть ногами сім'ю, власність, все святе" - їй-бо, ну нічим же від мілонових з мізулінами не відрізняється).
"Хмари" документують перші дві великі хвилі перед-націоналізму й націоналізму на нашому ґрунті у ХІХ столітті. Перше покоління героїв (ватаг тульських семінаристів Степан Воздвиженський і українець Василь Дашкович) зустрічаються у 1830ті роки у бурсі Могилянської академії, що на той час - як і церква в цілому - вже стала інструментом русифікації, чи, якщо хочете, інкорпорації в імперську дійсність: "Замість латинського язика уряд завів великоруський [...] Академія зосталася дуже позаду од свого часу: в ній панувала схоластика [...] Світські науки були закутані в дух теології [...] З тієї академії повиходили протоєреї і архієреї, що плодили на Україні московський язик і московський дух, заводили московську централізацію в давній демократичній українській церкві. Давня академія Могили служила вже не Україні, не українському народові, а великоруському урядові і його государственним планам". Студентів з Росії принаджують вчитися там і потім приписують їх до церков в Україні, студентів з України ж, навпаки, посилають до Росії.
По ходу Воздвиженський і Дашкович знайомляться з дочками купця Сухобруса, який живе десь в тому блоці, де зараз "Каффа" на вулиці Сковороди. В історичному каноні Сухобруса - дика мішанка з Кутузова-цариці-і-ко і, з іншого боку, таки якогось козацького міфу (вважайте, це покоління Котляревського з відповідною специфікою), а от його доньки, з якими головні герої врешті й поберуться, вже інтегровані в низову провінційну імперську культуру, співають, карочє, російський шансон. Ну, від Воздвиженського у ментальній мапі Нечуя нічого й не чекаєш, а от Дашкович (умовно, це покоління Костомарова) після короткого флірту із зародковим етнографічним націоналізмом в такому середовищі перекидається на загальне й невиразне слов'янофільство: "Дашковичева філософія дуже широко хотіла розгорнуть свої крила, щоб обхопить усю Слов'янщину. Навпісля він і сам незчувся, як поминув Україну [...] Він зовсім заплутався то в науці, то в слов'янському питанні. Він усе сидів і читав, навіть писав писання в великоруські журнали за ці справи. Але на пишні Сегединці [його рідне село] не впала й крапля з тієї праці вченої людини".
І от тут цікава фішка з концепцією українства. Попри наголошуванні на більшій інтелектуальній відкритості й тісніших у минулому зв'язках із ширшою європейською інтелектуальною спільнотою, для Дашковича українство концептуалізується виключно в термінах повернення до батьквіської хати-мазанки. (За іронією, поза прогресивними "Хмарами" Нечуй стоїть на позиціях, ближчих до Дашковичевих.) Але "Хмари" круті! "Хмари" вказують, що будь-яке конструювання культури - проект за означенням не ретрогадний, а модернізаційний, спрямований на створення спільноти у майбутньому, навіть якщо минуле при цьому активно використовується як архів корисних символів. Проект Дашковича невдалий, бо у нього українство - повернення до хатинки-мазанки в селі десь так до початку урбанізації й індустріалізації. Іронічний відступ: але навіть якщо вирішити плювати на те, що історія не стоїть на місці, й вирішувати повертатися в минуле, то як вирішити, в яке минуле вертатися? Чому в, умовно, 18 століття? Чому не в 14? Себто де зупинятися у пошуках абсолютної автентичності? Так рано чи пізно докотишся до заклику повернутися в печери, до мамонтів і шаблезубих тигрів, і тут вся інтелектуальна побудова й розіб'ється об брак шаблезубих тигрів. Note to a philosopher wannabe: в принципі, напевно, ви зацікавлені в тому, щоб ваша інтелектуальна побудова не розбилася об брак шаблезубих тигрів. У будь-якому разі, exeunt Дашкович, на сцену виходить наступне покоління - уже з політичними модернізаційними вимогами.
Минає якийсь час. Підростають доньки Воздвиженського і Дашковича, виховані в імперсько-французькій гімназії й цілковито відірвані від фольклорного коріння бла-бла. Їхній чар - спосіб виманити на сцену речника позитивної програми, такого Павла Радюка (це вже умовно Грінченкове покоління, чи що). Радюк не лише співає давні українські пісні, як то робили інші герої (ранній націоналізм зі збиранням фольклору, суто декоративна функція, ще й релегування національного питання до безпечного далекого минулого), а й говорить українською у багатьох контекстах. Радюк народовець: "- Ми носимо народну свиту, бо ми народовці, стаємо на бік народу; ми націонали! Ми протестуємо нашою свитою проти деспотизму, який насів на нашу українську національність, на нашу мову, на нашу літературу, на наше життя. Ми тим протестуємо проти всякого деспотизму і стаємо на бік нашого народу, боронячи його од панства, та ще й чужого". На жаль, наскільки я можу судити, фразу "Ми протестуємо нашою свитою проти деспотизму" Нечуй пише на повному серйозі - але тут важливе інше: постулювання українства як антиімперського демократичного вибору. Одразу після цієї фрази Радюк такий шмяк на стіл Ренана, Бюхнера, Феєрбаха, Прудона і заборонені цензурою твори Шевченка - вибір українства, таким чином, стає й вибором інтелектуальної Європи. В комплект до вибору українства входять: потреба розділити державу і церкву; вимога широкої народної освіти; врешті, новаторська на той час тема залучати до демократизаційного вибору інші гноблені меншини - на прикладі євреїв. Себто це вже не суто естетичний вибір, це політична програма, й інші персонажі це сприймають саме як політичну програму (і як заклик до сепаратизму - так, слово сепаратизм там звучить:)), а імперці навіть стверджують, що такі погляди хіба масони навіяли:). Порівняймо з тим, що вата несе нині - й на цій по��итивній ноті закінчмо.
А, от: могилянцям (нинішнім, колишнім, майбутнім і ненародженим) - читати обов'язково теж задля відчуття тяглості традиції: от ви пили на больнічці і вас там ганяли якісь дивні люди? То герої цього роману, студенти, майже двісті років тому теж там пили і їх теж ганяли.

[Sasha Ambroz · Rating 4 out of 5]

Рідкісний звір в українській літературі ХІХ століття - міський роман. Я прийшла в цю книжку заради матчастини по київських інститутках, а залишилася завдяки блискавичним метафорам та діалогам, які і зараз ніхто так не вміє писати. Не бійтесь перечитувати наново класику, там стільки всього невідкритого.

[Yuliia Razinkova · Rating 4 out of 5]

Ох як я боялась нечуєвого народництва і мало не хлопоманства)) думала, що буду позіхати і нудитись над цим романом (не знаю, чому це повість), але натомість отримала панорамну картину життя українського села і українського міста середини ХІХ століття. Дуже багато іронії, сарказму та гумору, дуже багато яскравих живих образів — і там ж сама проблема русифікації, забутті свого коріння і свого походження. На останніх сторінках взагалі плакала (коли Дашкович повертається в рідне село, а на місці його хати лиш каміння, поросле лопухами).
Ну і прекрасні описи побуту і характерів туляків та українців, в яких одразу видно, хто тут орда немита... 150 років минуло, нічо не змінилось.

[Valentyna Merzhyievska · Rating 5 out of 5]

Цей текст яскраво показує, як зароджувався комплекс меншовартості і потім десятиліттями утверджувався. І оце тільки революція Гідності стала антидотом, який почав поволі знешкоджувати отруту.
Невимовно важко було Нечую жити в часи, коли хмари клубочились дедалі густіше. І хоч зараз об'єктивні обставини важчі, але приємно спостерігати, як поволі розвиднюється.

Запрошую послухати обговорення Хмар у подкасті ПереФарбований лис https://youtu.be/43LUEFCuop8

[Anzhelika Maliuha · Rating 4 out of 5]

Таке враження що читала про сьогодення, книга яка змушує задуматися над тим хто ти і що для тебе є важливим

[Oleksandr Fediienko · Rating 4 out of 5]

Якщо хочете розчаруватися в усіх протагоністах, то це сюди. Нечуй-Левицький описує протопатріотів, у яких ніби є клепка в голові, але вони бачать ту чи ту кралю і думають: "Та байдуже, що вона не цікавиться тим самим, що і я", - і самі збиваються на манівці. Навіть Павло - ну й дурень.

[Masha Pogorielova · Rating 5 out of 5]

В мене зʼявився нарешті фаворит серед 19 століття 😌

[Oleksandra Kryvonos · Rating 5 out of 5]

«Хмари» — це повість про slice of life українців XIX століття.
Не про сюжет, а про життя таким, яким воно текло: у Києві, у селах, у родинах, де покоління дивилися на світ по-різному.

Мова тут — окрема насолода: гарна, свіжа українська, майже без архаїки. Декілька незвичних слів трапляються, але тільки додають шарму.

У центрі — Київ XIX століття та питання національної ідентичності: як тоді намагалися втримати своє, поки навколо активно насаджувалося «чуже». Відчувається дуже тонко.

Описів природи багато — але вони такі гарні й атмосферні, що ти буквально відчуваєш себе в тому степу, чуєш жайворонка, відчуваєш запахи трав(гвоздик).

А тепер — найособистіше.

Десь у середині книги мене накрив інсайт, про який я ніколи не думала.
Попри те, що я дуже зросійщена, моя бабуся співала мені українські народні пісні. Я сама в дитинстві спершу співала, а потім говорила. І виявилось, що я знаю багато пісень — просто не усвідомлювала цього.

І раптом, читаючи «Хмари», я зрозуміла:
я можу передати це своїм дітям.
Я частина цього ланцюжка, навіть якщо думала, що він обірвався.

Я згадала мелодії, які не співала 20–30 років. Це був такий теплий, несподіваний момент, що книжка стала для мене особистим проривом.

Йшло мені читання важко, але попри те, я дуже ціную цю книгу, її значимість. і важливітсь.
Більше книжкового:https://t.me/knygonos

[Надія Жмуйда · Rating 5 out of 5]

Абсолютний вайб! Хочу такий серіал

[Кирило Половінко · Rating 4 out of 5]

Чим більше занурюєшся у класичну українську літературу, тим сильніше починаєш відчувати культурну різницю з... сусідами. Цікава рефлексія на культурне життя українця духом з двох сторін: «старої», консервативної гвардії та «молодої», агресивної. Якщо у вашому колі є знайомі, які люблять пушити «Украіна — ето Россія», то можна дати їм цю книжку. Або книжкою.

[Yula Radchenko · Rating 4 out of 5]

4.5 ⭐️
Чудовий, смішний і захопливий роман. Схожий до «Сестер Річинських» настроєм, але ЖОДНОГО комунізму 😉😉😉😉

[Oleksandr Zholud · Rating 4 out of 5]

This is a novel titled ‘Clouds’ by one of the classics of Ukrainian literature Іван Нечуй-Левицький, first published in 1874. I’ve read it now because this year I plan to read more of Ukrainian classics, so I took From Kulish to the present day: 100 iconic novels and novellas in Ukrainian (Ukr) and decided to go through the list as it is composed, i.e. chronologically. This is the #2 in the list.

The story starts in the 1840s with a group of prospective students from the city of Tula (Russia) going to Kyiv to enter the Theological Collegium. One can expect humility from future orthodox parish priests, but actually, they go on foot and spend all money they received for transportation on vodka, getting dead drunk every day. The author, who studied in the same Collegium so he knows the ways not by a secondhand rumors. The students get a room for six, where the Russian, named Stepan Ivanovich Vozdvyzhensky mixes with a Serb, Greek, Ukrainian, Bulgar and Finn. Vozdvyzhensky and his Ukrainian roommate Vasyl Petrovich Dashkovich are the protagonists of the early parts of the book, used to show the difference between the two nations in quite a few issues. For example, here is their discussion about their future wives (orthodox priests are supposed to have wives):
"I need someone," Dashkovych said, "who knows how to run a household, keep the house in order, and who knows how to sing Ukrainian songs. I will sit and philosophize, and she, quiet, kind, and cheerful, will sew sitting by me and singing me a song.
- Maybe you need someone to sit next to you and whimper and shed tears." And Vozdvyzhensky propped himself up with his hand, made a funny face, and began to whimper. His healthy head became so funny, his posture was so strange that everyone laughed.
- "Oh, you!" Dashkovich said, "You know nothing about poetry! And you probably need someone who gives you a kick in the back of the head every day!
- Wow! Let her try it! I'll give her such a Russian kick that she won't have anywhere to run. A woman will walk around me on tiptoes. And when I am reading or sleeping, she should be frozen and freeze everything in the house. I don't need your songs. A woman should be a woman. I am the head of the house, and she is my subject. I need to eat well, drink well; I need everything to be just right, just in time...
- "So you want a hired hand, not a woman?" Dashkovych asked. "I will hire a helper, but I don't like a submissive, slave woman.
Vozdvizhensky began to sob again, propping his cheek with his palm.
- "That's what your wife will be like," Vozdvyzhensky said. "And my wife shouldn't sing or whine: let her be a pious woman, let her go to church. And I love a good woman, quiet, but submissive, submissive! For if a woman starts to boss around the house, it will not be good.
- You are a despot!" Dashkovych shouted.
- No, brother! A woman's job is a poker and a cradle. I won't give her any money for it! I myself will buy the clothes she needs. I don't like women going to balls.

As you can see the attitudes toward women are quite different and the role of women is an important part of the author’s work. His attitudes are quite progressive for the time and place but modern readers still can clearly see that he hasn’t envisioned them as equals (see even Dashkovych envisions his wife not as a fellow for philosophical discussions…)

As the story continues, the two students get acquainted with two sisters from a house next to the Collegium and finally marry them. The story then moves forward about two decades, with both couples having daughters, whom they sent to a local girl school, whose directress from the St. Petersburg carries enlightenment and civilization from the center of the empire to distant provinces. The graduates of the school are mainly prepared to be good wives to rich and powerful. After graduating, they stroll around Kyiv to see a strange sight – university students wearing (often well-tailored) versions of Ukrainian peasant closes – those are ‘Nationals’ and the most prominent of them, Pavlo Antonovych Radiuk becomes the main character of the second part of the book. His depiction is a bit too heavily glorifying, an ultimate defender of the poor and weak, who cares about Ukrainian peasants, their education, etc. It sounds a little like soviet heroes were depicted in Soviet literature, too unblemished to be real.

Overall a very interesting even if sometimes dated book, that clearly shows that problems of russian cultural expansion aren’t a new thing.

[Ollie Skyba · Rating 5 out of 5]

Коли читаєш «Хмари», дивуєшся: дві сотні років тому Нечуй-Левицький уже говорив про те саме, що й сьогодні – освіта як міст між селом і містом, страх відходу від коріння й жага нових знань. Епілог 1871 року болісно нагадує: навіть під час війни 2014-2025... контраст між «цивілізованим» Києвом і селом залишається гострим – хмари сумнівів і страху все ще нависають над Дніпром.

Автор малює живі портрети студентів-іноземців – росіян, болгар, греків – зі своїми звичками та поглядами, і українці, які хоч іноді віддаляються від звичаїв, все ж утримують в собі демократичність і гуманізм. Це протиставлення змушує замислитися: де справжня національна гідність, а де – чужа манірність?

У стосунках чоловіка й жінки «Хмари» ніби передбачають феміністичні штрихи: герой не шукає «покірної» дружини, а прагне партнерки з глибокою душею. Нечуй-Левицький, може, й не «фемініст» у сучасному сенсі, але його ніжний лірико-натуралістичний погляд на жіночу душу переконує в зворушливій силі поваги й свободи.

«Хмари» – роман про пошук себе між двома світами.
Він нагадує, що будь-які сумніви, війна чи соціальні роз’єднання можуть розвіятися світлом знань, корінням і людяністю.

[Yulia Maleta · Rating 5 out of 5]

«Хмари» Івана Нечуя-Левицького — це книжка, яка зчитує сучасність із XIX століття

Попри свій поважний вік, вона звучить так, ніби написана сьогодні: про імперію, яка нищить українську ідентичність через мову, церкву, освіту і побут. Про молодих людей, які шукають себе, і про те, як надія на краще проривається крізь тугу і тиск колоніальної дійсності.

Це повість про Україну під російським чоботом — і про тих, хто не згоден мовчати. Київ тут не просто тло — він живий. З Лаврою, Подолом, студентами Могилянки, піснями в чернечих садках, суперечками про свободу, національність, емансипацію та роль жінки і майбутнє. Місто стає ареною боротьби ідентичностей, а кожна панорама — як кадр із фільму: красива до болю. Описи у Нечуй-Левицького вкрали моє серце (я собі стікери наліпила, щоб перечитувати за нагоди).

У романі (чому, до речі, це повість?) багато героїв, ми стежимо за кількома поколіннями і це окрема тема для обговорення — напрклад, про Дашковича, залюбленого в українство, який врешті покидає свої ідеї, а його донька вже цуралася мови й українства. Потім головну роль на себе перебирає Павло Радюк, юнак із гарячим серцем і великими амбіціями, якого кидає між двома жінками:

— Галею, щирою дівчиною з українського села, яка кохає по-справжньому, без ігор
— Ольгою Дашкович, витонченою панночкою з міста, яка відповідає його уявленню про «вищий світ»

Цей вибір — не тільки про почуття. Це вибір між забуттям і пам’яттю. Між тим, ким ти хочеш здаватись — і ким ти є.

Нечуй-Левицький з болючою точністю показує, як працює імперія: розмиває мову, стирає відмінності, підміняє правду. Це книжка, яку читаєш і ловиш себе на думці: «Це ж про нас, хоч минуло скільки років». І хочеться, щоб її прочитали всі. Бо «Хмари» — не про те, що було. А про те, що триває.

[Anastasiia · Rating 4 out of 5]

Більшість знає Івана Нечуй-Левицького як автора твору "Кайдашева сім'я". Тут і вивчення в школі, і сучасна екранізація посприяли. Але звісно це не єдина написана книга автора. Нещодавно перевидана повість "Хмари" тому приклад.
Початок твору динамічний та веселий. З усіх усюд до Києва приїжджають студенти на навчання. Так в одному гуртожитку знайомляться українець Василь Дашкович та росіянин Степан Воздвиженський. Автор дуже яскраво змальовує національні характери персонажів. Настільки відверто, неначе книга нещодавно написана!
Головні герої згодом закінчують навчання, одружуються на сестрах Марті та Степаниді Сухобрус, ділять отриманий спадок та сперечаються. На цьому автор міг би закінчити. Але автор мчить далі)
Ось вже доньки Ольга Дашкович та Катерина Воздвиженська підросли та отримують освіту в інституті благородних дівиць. Опис того інституту це найкумедніший епізод в усій книзі! А далі дівчата закохуються у одного і того ж красеня Павла Радюка. Саме з історії Павла починається найцікавіше. Головний конфлікт в творі це Павло Радюк, його молоді друзі та суспільство. Саме вони піднімають національне питання, ходять в українському одязі і їздять в села, мріючи дати всім українцям гарну освіту.
Вкінці Павло Радюк знаходить своє щастя з Галею Масюківною, чесною та працьовитою з його рідного села, і не відмовляється від власних мрій. А що ж Дашкович та його сім'я? Єдине, що йому залишається це жаль та смуток через невиконані обіцянки перед собою, сім'єю та рідною країною.

[wow_42 · Rating 3 out of 5]

мені сподобалась ідея твору.

виконання трохи затягнуто, жодного позитивного героя (хоча в цьому є свої плюси), антисемітизм та подекуди карикатурне зображення українців (що іронічно).

зрештою, варто читати кожному, щоб сформувати власну думку. та й повернення до української класики — завжди хороша ідея.

[Alla Kovalenko · Rating 5 out of 5]

Цей твір мав би бути в списку обов’язкової літератури в 10-11 класі. Автор вдало передає сутність українофільтсва, народництва, й, з іншого боку, втрати ідентичності, ментального рабства ( «хохли»; «селянська мова» ). Це маст рід, адже тут опис поступової, але системної русифікації України в тому числі і через церкву.

«Чудний і страшний сон! — думав Дашкович. — Це не сон, а мої тривожні думи заворушились… Каламутне море заливає Україну, і вона завалюється в його… А я й сам незчувся, як тонув у тому морі і… втопив свою Ольгу й усіх своїх дітей: одбив їх од свого народу, не передав навіть їм рідної мови, не передав їм симпатій до рідного краю, до народу. Я заблудивсь в дорозі й своїх дітей завів в якісь нетрі та пущі…» слова з ХІХ століття, начебто, адже й сьогодні, на жаль, вистачає таких випадків.

[Tatyana · Rating 4 out of 5]

Читали та обговорювали з книжковим клубом. Сюжетом вона мені була нудна, але описи життя, міста і села, культури і відносин між молодим і старшим поколінням мені сподобались і були цікавими. Я багато історичних елементів тих років взагалі не знала, тому для мене цей твір відкрив багато нового. Написано на такій гарній українській, сучасній, яку я чую зараз, без старих чи незрозумілих слів як можна бачити в інших творах середини 19го століття.
З героїв мені найбільше сподобалась пані Висока і дід Масюк, їх жарти, і така легка комфортна дружба.
Дуже сподобались діалоги, але було дивно читати, як батьки сунули свого носа в кожну розмову своїх молодих дітей, навіть коли ті намагались завести якийсь роман чи поговорити відверто за персональні почуття та особисте життя.

[Daria · Rating 5 out of 5]

Я навіть не могла уявити наскільки актуальною може бути книжка написана 150 років тому!!

[Tina · Rating 5 out of 5]

З перших сторінок потрапила мені в настрій авторова сатира (чи навіть сарказм). Також дуже зрезонувала проблематика - протиставлення російської та української ідентичностей, ставлення до жінки та її місце в сім’ї (також із протиставленням російської та української родинних традицій), зросійщення через освіту та заборони української мови (зокрема навіть релігійних текстів:. «Навіть тубільці мають»), занепад сільської освіти (як в Сегединцях, так і в Журбанях), і натомість розквіт шинків та пияцтва (в Журбанях Петро Радюк нарахував чотири шинки, хоч ще кілька років тому їх не було жодного)

Також зауважила сцену, що зображує криваві степи, через які проходять одна за одною хвилі завойовників. Вона мені нагадала те, як описував степи Донбасу Жадан у своєму «Ворошиловграді». Цікаво, чи це був свідомий рефрен з боку Жадана☺️

Але читати все ж було непросто: текст є радше збіркою окремих оповідань, а герої, що належать до різних поколінь і соціальних груп, поєднані між собою в в сюжеті натужно і нашвидкуруч. Тим не менш, Нечуй-Левицький щедро насипає деталей повсякденного життя в Києві і на селі, живописуючи київські пейзажі та архітектуру.

[Anna P (whatIreallyRead) · Rating 4 out of 5]

«Хмари» звертається до теми української інтелігенції. Символічною є назва роману, бо хмари - то своєрідне уособлення національного гноблення та придушення української культури.

Я как будто снова перенеслась на уроки УкрЛит в школе. Приятная ностальгия :)

В целом книга мне понравилась. Было интересно. На украинском читаю очень редко, и в этом тоже была своя прелесть.

Но у меня есть несколько вопросов к тому, КАК это было написано. Такое впечатление, что несколько несвязанных между собой рассказов Нечуй-Левицький решил объединить под одной обложкой, придумав некие (достаточно слабые) взяимосвязи. Из-за чего роман распадается на куски.

У нас было 2 главных героя. Как водится, протагонист (украинец) и антагонист (русский). Украинец, ясное дело, умный, прилежный, аккуратный. Русский, естесственно, грубый, нечистоплотный, тупой и подхалим. Ну ок, украинская классика, чо. Вот нагнетается между ними противопоставление, жизнь сталкиевает их между собой, события развиваются. Интересно что будет дальше.

И тут бац! За 2 предложения они из студентов превратились в мужчин со взрослыми дочками, и вот мы уже читаем книгу про пансионат благородных девиц. Все прошлые конфликты и события в один момент оказались заброшены и этих персонажей мы больше практически не видим. Причем обрывается все внезапно, без какого-либо разрешения или логической законченности.

Ну ладно, давайте теперь за дочками последим. От каждого по дочке, опять некое противопоставление, события развиваются, обстановка накаляется и бац! Одна из дочек в парке увидела какого-то симпатичного пацана и вот мы уже читаем несколько глав про то, как родители этого пацана познакомились. ЧТО?! Какое отношение это имеет к прочитанному ранее? Почему должно быть не все равно на сельскую жизнь родителей какого-то ПРОХОЖЕГО, которые свалились в книгу совершенно внезапно и необъяснимо?

Теперь главным героем является уже этот пацан. Опять, все прошлые конфликты заброшены без развязки и забыты. Если они были неважны и не стоят разрешения, зачем было их нагнетать? Поскольку "Хмари" так сильно заносило на поворотах, меня из атмосферы и сюжета постоянно выбрасывало. А также не было толком понятно, о чем это все, о ком, зачем и почему, т.к. все поднимаемые вопросы бросались внезапно.

А последний главный персонаж действительно был очень симпатичен в своей пассионарности. Он, как в том анекдоте, "любил играть на балалайке, но не умел". Очень умиляют все эти рассуждения националистической интеллигенции о том, как сельская жизнь и труд поэтичны. Снимаю шляпу перед Нечуй-Левицьким за то, что он на страницах книги показал, как этот парень быстро обломался за пару часов в поле и потом две недели отходил. Поэт, блин. Ярко все-таки был отражен конфликт между всеми этими горячими идеями и реальностью. Вот нравится ему селянка Галя. Женился. Ну и увез он ее в Киев, живут на съемной квартире, и она места себе не находит в большом городе. Делать ей нечего, грустно, не ее это жизнь. Ну и что теперь?

Эта сюжетная линия, правда, тоже была поспешно брошена, за пару предложений прошел десяток лет, в которых схематично набросана судьба героя - вот и роману конец.

[Anastasiia Yakovenko · Rating 4 out of 5]

Неодноразово чула думку, що саме "Хмари", а не "Кайдашеву сім'ю" потрібно читати в школі. Тепер, коли я прочитала книгу, я погоджуюсь із цією думкою. У школі історія запам'ятовується датами, подіями, фактами, проте якщо, вивчаючи кінець 19 століття, читати "Хмари", цей етап української історії запам'ятається на рівні емоцій і відчуттів.

Мені подобається, як автор описує Київ того часу, а також паралельно показує сільське життя. І. Нечуй-Левицький майстерно описав послідовну русифікацію українського населення (середина-кінець 19-го століття). Коли я читала цю книгу, я часто відчувала злість від того, як проводила свою політику москва. Автор створив героїв, які чудово показують різницю між українським та російським життям і світоглядом.

Ця книга не далась мені легко і я прочитала її не швидко. Важко усвідомлювати, що пройшло століття, а ми все так само боремось за мову, культуру, незалежність та існування.

[Andrii Litvynchuk · Rating 4 out of 5]

Цікавий вибір назви твору, спочатку думав, що хмари це просто метафора сумної долі, яка повисла над Україною, але під кінець стало зрозуміло, що це не так. Хмари це наша власна інтелігенція. І якщо вона не буде давати дощу, то почнеться все з простої посухи і голоду, а закінчиться приходом чорного хмарища, яке затопить і змиє все на своєму шляху, як це й сталося в сні(і не тільки там) Дашкевича.

По суті показуються часи ще до заборони української мови й ще без сильної цензури. Так, вже були присутні стандартні методи зросійщення по типу розмішування всіх націй і тп, але все рівно в першу чергу на заваді поширення української мови стояли самі люди, в основному інтелігенція. «Нащо нам ще одна мова», «мова села» й інші наративи звучали не тільки від росіян (архімандрит, Воздвиженський), а часто й від самих українців. Безпринципність це була єдина умова плюс мінус успішного існування українця в ті часи (Кованько, і навіть Дашкович). Коли в тебе зʼявлялась хоч трохи твердіша думка, як у Радюка, то тебе чекали висміювання й цькування, які змушували тебе виїжджати, бо роботи в цьому місті ти вже не знайдеш.

Безліч піднятих тем роблять цей твір важливим і безсмертним, а нариси побутового життя - живим і смішним. Ще багато всього можна сказати про переваги цього твору, але й скажу про те, що не сподобалось - пласка Галя (яка до речі Ганна). Зрозуміло, що позитивних персонажів цікаво показувати важче за негативних (як наприклад Ольгу), проте вона мені здалась уже зовсім Джіні Візлі з фільму. Лише деякі деталі показували, що вона дуже й дуже розумна, але обмаль сцен із нею ставлять її ніби нижче Ольги, як «запасний варіант». Загалом це впевнені 8/10.

[Mariana Gevak · Rating 5 out of 5]

Якщо одним реченням- легкою,простою мовою про важливі речі.
Ще зі школи(а я читала цей твір разів зо п'ять) мені всього лиш запам'яталися любовні лінії героїв двох поколінь.
Тепер взялася перечитувати і була вражена наскільки у творі багата соціально -політична канва. Глобальна русифікація українських вищих навчальних закладів, втоптування у землю всього українського, національного. Київ зветься провінцією, а все хороше тільки у Петербурзі.Українські студенти абсолютно не почуваються своїми у вишах,а змушені виборювати місця під сонцем у грузинів,росіян, інших слов'ян, яким начальство віддає перевагу. Вироджується українська інтелігенція і навіть при свідомих батьках,виростають діти,що не мають поняття,якої вони національності; народний костюм,мова стає предметом осуду і насмішки; слова "народовець","культурник" вживаються виключно у негативних значеннях.... І не видно кінця-краю тому упадку по-суті по нинішній день(
Гарно протиставлене село і місто.Кожне зі своїми недоліками і хорошими сторонами. Село залишилося єдиним оберегом української національної культури,мови на довгі роки.Бо місто хоч і давало мислячій людині розвивати свої здібності,глушило її ж національні почуття... Навіть радикально налаштований Радюк віддав перевагу втекти у небезпечний момент у Петербург,на Кавказ,щоб уникнути можливих неприємностей.
Я однозначно раджу книгу до прочитання!

[Olha Tiumentseva · Rating 4 out of 5]

Люблю книги, які викликають бажання про них багато писати та говорити. "Хмари" саме такі. І справа не тільки в різноманітних квітах та нескінчених бровах, а й в кількості цікавих персонажів та піднятих тем.

Тож "Хмари", написані в 1871 році, відкривають нам картину епохи на прикладі міста Києва та, на противазі, парі селищ. Пар, до речі, в книзі багацько, і людських, і поняттєвих.

Лейтмотивом є питання національної ідентичності. Воно розкривається з різних боків — від освіти в Києві до світоглядних зіткнень у родинах.

Все давнє українське лежало десь глибоко під землею, рядом з могилою Сагайдачного, а над землею роєм вилися попід деревом чужі люди з чужої далекої сторони, з чужою мовою, з чужим духом, нагнані бог зна звідкіль, щоб загнати ще глибше в землю нашу старовину і новину і поховати її навіки.

В книзі є декілька частин, і вони відрізняються головними героями, а саме поколіннями родин, та місцем подій. Взагалі гарні задатки для сімейної саги. Та й граф персонажів я намалювала, то є гарний знак😏

Оповідь повільна, багато рясних описів природи та побуту. Десь вони трохи одноманітні, але все-таки причаровують (мене, принаймні).

Дорога слалась по зеленому степу широким килимом між двома окопами, на котрих росло високе бадилля Петрових батогів, обсипаних синіми зірками, молочаю, сизих миколайків, круглоголових будяків. Широколистий подорожник й оксамитовий шпориш наче силкувались вкрить всю дорогу, хотіли одвоювать її од важких коліс сільських возів. Уся зелена степова скатерть, скільки можна було скинуть оком, була ніби заткана квітками: червоними купами смілки, синіми дзвониками, жовтими степовими тюльпанами, фіолетовим соном й чебчиком.

Також в книзі багато смішних моментів. А ось ці "ботанічні" компліменти неможливо спокійно читати 😂

— А вас звуть у нас пальмами, — одрубав Воздвиженський басом.
— Якими пальмами? — спитала Марта.
— Пальмами! — одказав Воздвиженський. — Бо ви такі високі й гарні, як пальми.
— Далеко нам до пальм, — обізвалась Степанида, — спасибі за комплімент!

Й нарешті я прочитала про Павла Радюка — персонажа, якого літературознавиця Віра Агєєва вважає літературним батьком Степана Радченка з "Міста" Підмогильного. Він з'явився аж на 156 сторінці, я вже почала сумніватися, чи правильно я запам'ятала посилання.

Це один з ранніх творів Нечуя, тож мені віє від нього якоюсь наївністю та максималізмом. Це не погано і не добре, але таке чорно-біле, категоричне висвітлювання мені сприймалося, як поверхневе. Хоча широта порушених тем дійсно вражає.

І хоч «Над чорним морем» мені сподобалась більше, «Хмари» теж чудові: викликають емоції, надихають думати й занурюють у нашу історію.

Запрошую до telegram-каналу "Під сонцем - теплий книжковий канал"

[Anna Ustynova · Rating 4 out of 5]

не пригадую, щоб читала роман "Хмари" І. Нечуя-Левицького у школі, навіть на позакласному читанні. і зараз думаю, що це добре. бо точно тоді б не зрозуміла його і вважала б, що це черговий романтичний романчик накшталт "Ітак, она звалась Татьяной..." (у даному випадку - Ольгою). хоча насправді роман зовсім не про це... і всі так звані романтичні лінії, що розпочинаються від туляка Степана Воздвиженського та його однокурсника Василя Дашковича родом із Черкащини з їхніми залицяннями до сестер Сухобрусівень, та закінчуючи Павлом Радюком з його так званим "чистим почуттям" до Ольги Дашковичевої, у романі присутні швидше фоном. а на головній сцені розгортаються події, на перший погляд здавалось би, незначні, а насправді вони й призвели до того, що в Україні 21 століття відбувається та сама війна, за ту саму ідентичність і право на існування, що розпочалась навіть не півтора-два століття тому (як описується в романі), а набагато раніше.

роман насправді викликає дивне враження. з одного боку ловила себе на думці, що мені не подобається жоден з головних героїв. ці герої постійно тікають з поля бою (зі справжнього поля бою), шукаючи вихід деінде, але тільки не там, де насправді треба діяти швидко й рішуче. це і про втечу Дашковича із сусідського подвір'я, де він залишає побиту лихим чоловіком матір із малими дітьми, це і про його полишення рідного батька та рідного дому дитинства, які наприкінці роману перетворюються в руїну та запустіння. а головне - полишення ним мрій про пошук філософії власного народу, про власні пересвідчення, про які він за молодого віку постійно говорить неглибокому, але дуже розумному (своїм власним розумом і вигодою) Воздвиженському. "слабак", як сказав би про нього герой Леоніда Бикова в старому радянському фільмі про пілотів. так, плекати філософію Давнього Сходу та скніти над пожовклими книжками виявилось набагато простіше, ніж воювати словом і ділом, як той самий не раз згадуваний в романі Шевченко.

врешті решт тікає і Павло Радюк, не витримуючи плітків та косих поглядів. тікає, коли його романтичні мрії про просвітництво українського селянства та про несіння науки в маси зазнають краху. але чи ж насправді ті молоді українофіли мали лише один-єдиний шлях для запровадження всього українського на фоні зросійщення (а перед тим, ніде правди діти - ополячення) українського народу? чи такою вже мудрою була Павлова зневага до походження власної дружини ("селючка зроду", як називає він її у напівжартівливій формі)? та чи не виявився врешті-решт мудрішим Антін Антонович Радюк, що свого часу дозволив своєму маленькому синові Павлові вештатись серед наймитів та всотувати в себе українську мову й народну культуру...

читаючи "Хмари" насправді дуже дивно усвідомлювати, що хтось (у даному випадку - простий український народ, у своєму власному мікрокосмі) не мав жодних проблем із власною ідентичністю і розумінням того "хто я?", на відміну від "просвічених верств", що перетворились на справжніх покручів, оскільки були перемішані ментально із чужорідною мовою та культурою. на цій думці дозволю собі зупинитись та зацитувати Павла Радюка:

"Як оці тіні закутали мою нову прибрану світлицю, так закутали ніби важкі чорні хмари Україну. Зібрались ті сумні хмари з усіх усюдів і давно вже заступили нам ясне прозоре небо і кинули тінь та мряку на рідний край. І хто розжене ті сумні хмари? І звідкіль поллється світ на наш край? Народні маси, тільки що визволені од панщини, темні і непросвітні. Просвічені верстви байдужні до долі рідного краю, позбивані пантелику, а часом виявляють себе й шкідливими. Історія заплутала ще гірше ту плутанину. Сусідні народи нашкодили нам своїм безглуздим вмикуванням в наші справи та ще гірше поплутали їх...".

не знали герої Нечуя-Левицького, що через півтора століття потому ті хмари доведеться розганяти нашим героям із ЗСУ, зі зброєю в руках боронячи власну землю та поливаючи її власною кров'ю... бо думали, що те марево, що бачив його Павло у своїх думках - то були видіння минулого:

"Потім заворушилось по степу велике, як самий степ, військо московське, посипались крупами м.......лі, полізли степовими мишами й сараною. Ще ясніше заблищали зорі, частіше замиготіли метеори, розпорювали небо блискавкою зверху донизу й освічували ясно весь степ. І перед його очима розіслався степ, увесь облитий людською кров'ю, ввесь червоний, увесь засипаний українськими кістками, засипаний попелом пожежі, укритий диким гайворонням. Вся степова трава, всі степові квітки були неначе обмочені в кров, виросли, политі тією кров'ю, пускали коріння в кістки й попіл, розносили попід небом пахощі, витягнуті з українських душ, то козацьких, то дівоцьких, замордованих за те, що вони родились на тих степах, що вдихнули в себе повітря українського неба, української землі...".

чи не те саме ми зараз бачимо? чи не перетворились видіння минулого в пророцтво майбутнього (а нашого сьогодення)? і скільки ще тієї крові треба буде пролити, щоб нарешті усвідомити хто є хто. що своє, рідне, аж ніяк не гірше, ніж чуже. що чужого треба навчатись, та свого не цуратись. що ворога не можна пускати насамперед у свою голову та своє серце, та в голови й серця своїх дітей. що треба вчитись на помилках минулого, щоб не допускати їх у майбутньому. щоб захистити нащадків від війни, її треба виграти вже зараз. раз і назавжди.

думаю, саме це хотів сказати своїм романом Нечуй-Левицький. романом, страшенно покаліченим цензурою. із вирваними уривками, зниклими без сліду персонажами, завуальованим під черговий ледь не "водевільчик" про "чисту любов", про "карі очі, чорні брови" текстом, читаючи який, часом можна знудитись. знудитись, якщо пропустити цитований уривок з Шевченкових "Гайдамаків", козацькі думи баштанника Ониська, оригінальність пані Високої, працелюбність Масюків та багато чого іншого, що все-таки встиг сказати Нечуй-Левицький. і, сподіваюсь, його почули.

[Katalina Rohovei · Rating 5 out of 5]

«Зiбрались тi сумнi хмари з усiх усюдiв i давно вже заступили нам ясне прозоре нєбо i кинули тiнь та мряку на рiдний край.»

[Vova Chalchinskyi · Rating 1 out of 5]

Це повість про людей, що живуть в Києві в 30-60х роках 19-го століття. Після "Міста" Підмогильного, що рік тому вразило мене більше від будь-якої попередньої книги, "Хмари" стояли над моєю головою як наступне перспективне здивування. Все вказувало на те, що я буду писати яскравий відгук.

Перед тим, як ділитися розчаруванням, хочу поділитися враженнями. Майже 200 років тому ми зустрічаємо російськомовний Київ. Сюди студентів направляють з Росії, а наших навпаки - туди. Українську мову та народ починають захищати молоді студенти: народовці. Ходять, бачте, в селянських штанах та сорочках та й говорять по-сільському (українською), говорять про освіту для народу... та й по суті все.

"- Націонали й народовці — то тепер такі молоді люди, що говорять українською мовою, хотять, щоб і жінки й діти говорили тою мовою, хотять злитись з народом.

- Щоб і жінка, й діти говорили тою мовою, що говорить наша куховарка? "

Цікаво, як автор висміює росіян. Воздвиженський, що прийшов в Київ, і не хоче повертатися до рідної Тули. Мріє мати собі за жінку киянку, та й таку, щоб нічичирк: була слухняна та тиха. Шукає, як би йому викрутити якомога більше з українців.

Основна лінія, яка проходить крізь весь твір - це саме порівняння зросійщеного міста та інтелігенції, з вірним українству селянством, яке ніколи не забуде, хто вони. Актуальність твору від цього значна.

Але, що ж мені не сподобалось? Напевно це плавний,  можливо навіть, лінивий сюжет. Слідкувати за одним персонажем - а потім його кинути, чіплятися до іншої героїні, потім забути її... Побачення з тогочасними архетипами - ось в чому суть твору. Збірка оповідань об'єднана в одну повість. Ще й автор постійно повторюється. Через те, що йому хочеться зафіксувати певний період - то відчувається більше якась описовість. Персонажі, як і реальні люди, не значно змінюються.

Проте, я розумію, чому все це може бути не недоліками, а особливостями. Впевнений, що з точки зору дослідження того часу, ця повість має велику цінність. Чим більш вона описова - тим краще. Якщо ви копалися в тих часах, чи пишете сценарій про дім шляхетних панянок, то цей твір буде дуже допоміжним. Я, все-таки,  ще далекий від цього. Втім, думаю, що до твору ще повернусь. Але точно не скоро.

Тут дізнався, що у нього є ще "Київські прохачі"... ось це стане в чергу.

Але ось це от відчуття, коли читаю схвальні відгуки про книгу, коли люди радять замінити в шкільній програмі "Кайдашеву сім'ю" на  "Хмари" - ніби я недостатньо розумний, щоб зрозуміти твір. Хоча твір дуже простий, його не складно читати... але трохи нудно. А дітям в школі витримати такі темпи - було би нестерпно.

[Illia Petryk · Rating 4 out of 5]

Читати варто хоча б заради Києва 1830-х і 60-х, дуже багато побуту, розваг, моди того часу, цікаво усвідомлювати зв'язки між місцями того часу і сучасним Києвом.
Оскільки роман писався частинами, то сюжетно тут нема легкої структури, інтриги, тяглих персонажів, це радше збірка біографій різних героїв і за об'ємом та тривалістю це явно не повість, а грубий роман на кілька поколінь.
Спершу - дуже захопливий, але друга половина вже йде складніше - міняються герої, теми повторюються, пустих діалогів більшає.
Разом з тим - мені сподобалося, бо це життя українського суспільства від сучасника, ті теми, ті проблеми, ті відчуття які є і зараз.

Кумедно було дійти десь до третини книжки і прочитати у Вікіпедії про головного героя до появи якого, як виявилося, я ще не дочитав :)

Загалом є відчуття, що Хмари можна було б поділити на дві а то й три книжки, якби кожна з історій мала трохи більше сюжетної цілісності.

Але як рідкісний міський роман - безцінна, дуже настроєва і багата деталями книжка!