Степові обрії

Наша не своя земля #1

by Людмила Коваленко

Частина 1 з серії "Наша не своя земля"

Трилогія про роки українського державного відродження

В трилогії авторка зібрала основне з її життєвих спостережень і відомостей про ту частину України, яку називали "українська Каліфорнія" і про яку в нашій літературі ще не писалось. Тут вона дає широке полотно поступової русифікації з одного боку, і прокидання національної свідомості – з другого.

Genres: Ukrainian Literature

226 pages, Paperback

Published January 1, 1964

Reviews

[Valeriya Kuch · Rating 5 out of 5]

Моя вдячність видавництву «Віват» за те, що відкрили для мене Людмилу Коваленко, не має меж💛

Як людині з Маріуполя, в «Степових обріях» мені особливо цінний добре знайомий культурно-побутовий контекст повісті. Ця особлива приазовська суміш грецького та українського, роздуми про українця як справжнього господаря цієї землі, коментарі про особливу південну мову, чітке відмежовування селянства українського з його працьовитістю та вмінням заробляти від вічно стражденного та нужденного російського селянина, якого постійно треба рятувати. Тут стільки важливого про регіональну специфіку! Цей текст має чудовий потенціал відкрити Приазовʼя читачам та читачкам з інших регіонів.

Маріупольців потішать численні згадки імен та адрес з історії міста: наприклад, директорка гімназії Генглез, міський голова Хараджаєв, митрополит Ігнатій та інші, церкви, зруйновані радянською владою в 30-ті, Маріїнська гімназія, Гавань (тодішня Біржа) як одна з основних локацій книги.

Персонажі Коваленко носять наші румейські та урумські прізвища – Каракаш, Халпахчі — і в цьому стільки правдивого колориту, стільки рідного і добре знайомого! Те, що здавалося дуже приватним і локальним, тепер входить у ширший український контекст — у серії віватівської класики. Фантастика!✨

Поза приазовським контекстом, «Степові обрії» класно читаються і як сімейна сага/любовна історія. На обговоренні нашої читацької спільноти звучали порівняння і з «Ті, що співають у терні», і зі «Звіяними вітром» і з «Сестрами Річинськими». На мою думку, ця книга (і трилогія Коваленко загалом) має класний потенціал стати популярною — «Віват», агов, нам дуже треба продовження!

[Maria · Rating 5 out of 5]

Абсолютний хіт💅🏻 тепер Вівату треба видавати дві наступні частини і робить конкуренцію «Сестрам Річинським». Так, тут теж всі персонажі бісять… ой, емоційно зачіпають, але обійшлося без спонтанних комуністів)

Як же мені сподобалося. Звісно, багатьох хотілося стукнути цеглиною, і то не одною, але найгірше, якщо від книжки нудно і взагалі не ясно, нащо то писалося. Тут такого не стається, лишилося надто багато опіній про все і вся)

Маю купу претензій до всіх і можу скласти багаторівневий марковано-нумерований список з червоними прапорцями.

І було дуже несподівано, що тут зʼявився другий Радченко-мразь в українській літературі. Нам і одного вистачало)

[Liudmyla · Rating 5 out of 5]

Вперше познайомилася з творчістю Людмили Коваленко торік у збірці "Великодня класика". Обидва вміщені там її оповідання мені сподобалися.

А зараз в серії "Класика" від Віват вийшов її, певною мірою автобіографічний, роман "Степові обрії", що є першою частиною трилогії "Наша не своя земля". І він просто прекрасний. З такою любов'ю описані Маріуполь, українські греки-переселенці з Криму, степ, нащадки козаків, що в мене завмирає серце. І цей ефект посилюється тим, що й зараз ці місця - знову наша не своя земля💔

Але найбільше в книзі приділено уваги стосункам у родині - між чоловіком та дружиною, між братами і сестрами, між батьками і дітьми. Було водночас і сумно, і смішно, і мило, і страшно.

От мені перед одруженням ніхто не зробив таке миле і практичне напучування (не впевнена, чи я дослухалась би до таких порад, але хтозна 🤭):
"На другий ранок після весілля не вставай, Льолю, першою і не берися до праці. Жінок завжди тягне щось робити після шлюбної ночі, але ти не піддайся і лежи, якщо хочеш, щоб твій чоловік про тебе завжди дбав. Ти лежи, а коли він прокинеться, то попроси його, щоб приніс тобі кави до ліжка, бо ти дуже втомлена. А як захочеш вставати, то гукни його, щоб він приніс тобі твої капці та й одяг на ноги...А як встанеш, то не берись нічого робити, тільки перейди у другу кімнату та й знову ляж там на канапу чи де там буде... Як ти так перший день протримаєшся, то так буде і все твоє життя: чоловік буде тобі годити і не доведеться тобі вже робити важко в хаті. Подивись на твою маму - це вона мені так радила, як я заміж виходила...А я не послухалась, бачиш, тепер мушу про все дбати і все робити".

Мені часом були незрозумілі вчинки деяких персонажів, от як з одруженням Льолі для прикладу (я до кінця книги жаліла її разом з Ісалті і сердилася на неї за це рішення), але як же чудесно написана ця книга. Чому я взагалі ні про книгу, ні про авторку раніше не чула?

Вже мрію про те, що другу і третю книги теж незабаром видадуть, бо дуже хочу їх прочитати

[Victoria Unizhona · Rating 5 out of 5]

«Степові обрії» Людмили Коваленко стали для мене справжнім відкриттям.

Мені дуже сподобалося, як у романі показано українське життя на Півдні - енергійне, різноманітне, не провінційне і не другорядне. Маріуполь до індустріалізації відкривається зовсім інакшим: містом і простором, де є українці, греки, греки-українці, різні спільноти, побут, розмови, конфлікти, пошук себе і свого місця.

Роман дуже живий і динамічний. Персонажі класні, події не стоять на місці, і з усього цього складається дуже обʼємна картина України - не бідної окраїни, не додатка до імперії, а окремого світу з власною гідністю, культурою і майбутнім.

Особливо мені сподобалося, як там проговорено важливість українського самоусвідомлення і відмежування від російського. Оця думка, що ми не маємо постійно рятувати “бідного руского мужика”, не маємо жити чужими проблемами й чужою імперською логікою, для мене дуже сильна.

І водночас роман не замикає українців у собі. Навпаки - він показує, як українці можуть жити поруч з іншими, домовлятися, взаємодіяти, будувати спільний простір і не втрачати себе.

Шкода, що я не прочитала Коваленко раніше. Мені здається, такі твори дуже варто повертати в читання - і для книжкових клубів, і для шкільної програми. Бо там є і жива історія, і сильні персонажі, і багато важливих думок про Україну.

Для мене це прям топ.

[Yuliia Razinkova · Rating 5 out of 5]

В цій серій на першому місці у мене завжди стояв "Майстер корабля" Яновського, але сьогодні йому довелось трошки потіснитись на п'єдесталі. 🥇

Дуже вчасно ця родинна сага потрапила до рук, дуже вчасно почала її читати (саме влітку, саме в липні). Півдняки будуть у захваті, бо тут є все що ми так любимо і не уявляємо свого життя без цього: море, степ, пшениця, кавуни, табуни коней, тісна спільнота, строката етнічна мішанина, торгівля, оборудки, і звичайно ж, люди, яким до усього є діло 🌾🌤️🍉

Лиш сподіваюсь, що продовжать видавати цю трилогію, бо Степові обрії — це лиш перша частина 🙏🤞

[Iryna · Rating 5 out of 5]

Чудово! З цією історією я пережила всю гаму почуттів — злилася, раділа, закочувала очі, співчувала, фейспалмила, співпереживала героям, одним словом. Тут усі стикаються з наслідками свого власного вибору, немає ніякої лихої долі, а вибори в них — потримайте моє пиво.
А головне, ненав'язливими мазками авторка дає коротенькі історичні довідки, показує, як імперська зараза поширювала свій вплив на все, хоча "Усі чужинці: греки, боллгари, німці й італійці — говорили українською мовою, мовою господаря..." Окей, вона каже, що вони вважали ніби то рос мова, але сам факт
Сподобалося дуже, колись перечитаю

[Anа Lea · Rating 4 out of 5]

4.5⭐️

[Jane Rukas · Rating 5 out of 5]

це було прям дуже добре, відкрила для себе нову українську пиьсменницю, сподіваюсь, Віват таки видасть наступні частини трилогії

[Irуna Kuibida · Rating 5 out of 5]

України тут немає. Але українське самоусвідомлення проростає так само добре, як пшениця.

📖 «Степові обрії», Людмила Коваленко
(Наша не своя земля, книга 1)
⭐️ 5/5

Льоля — єдина доросла дитина занадто легковажних батьків, на плечі якої звалилися ще й старші і молодші діти. І вони всі б пропали без неї як ксьондзові качата! Але саме її чуйність, мʼякість та гнучкість допомагають їй бути стійкою.

Єдина радість — гімназія. Вдень робила «все неприємне та обовʼязкове», але коли всі засинали, Льоля нарешті мала час на навчання. Головне — поміж усіх турбот не забути купити нове перо та гасу. У гімназії такі ж дівчата, як і вона, вчаться та обговорюють на печі всі важливі теми: хлопців, алгебру, поліцмейстершу, царя та революціонерів.

За 320 сторінок Льоля стала мені як рідна. Я дуже вболівала за неї! Мене бісили всі, хто її принижував, заважав вчитися, користувався нею та відверто нехтував. Найбільш сумно було, коли вона виходила заміж, бо навіть тоді поставила в пріоритет не себе. А мені так хотілося, аби вона нарешті жила так, як сама того хоче, а не так, як комусь треба!

Тема, якої мені тут бракувало, — імперіалізм, а точніше його вплив на Приазовʼя. Вона ніби пробіглася десь на фоні. Тандем «Ісалті vs Кульженко» був надто шумний і набридливий. Покричали один на одного на кількох сторінках і розбіглися. Конструктиву було мало, однак їхні дискусії та висновки важливі і в наші дні:

«…тут зовсім інший край, інші люди, інші звичаї… Все життя тут цілком не таке, як оте, російське, над яким ви так уболіваєте!»

Складається враження, що авторка намагалася лише підсвітити тему і посіяти зернинку — хай та проростає.

Було не надто приємно, але цікаво спостерігати за тим, як насаджуються рос.наративи. Люди спілкувалися українською між собою, але листи, книжки, навчання — все було мовою сусідів-імперців. А чого? Бо українська була мужицькою, «малоросійською, говорити нею було природно, але не аристократично. Проте іншої ніхто добре не знав». Але водночас українська була мовою продуцента пшениці. І всі чужинці розуміли: хочеш заробляти на пшениці, треба говорити українською. Але вони не знали, що це українська, думали, що російська. Міській владі це не подобалось, тож були наслідки.

Дуже потрібна книжка у наші часи, аби українці, які живуть на різних кінцях країни, нарешті зрозуміли один одного. Для мене, галичанки, вона ніби змінила призму і показала: отак люди жили у Приазовʼї, оце їм навʼязували, до ось цього їх змушували, з ось цим вони боролися, а ось так вони дійшли до розуміння, хто вони насправді. У цьому й найбільша цінність цієї історії!

Я дуже-дуже чекаю на «Прорість» та «Її окрадену збудили»! Мені дуже треба знати, як там Муся серед київських лісів, але з морем та степом у думках.

[Катянґенс · Rating 5 out of 5]

На жаль, ніколи не чула про цю письменницю, тому ця книга стала знайомством з її творчістю. І це було чудово. Дуже сподобалось стиль письма, описи і персонажі. Головна героїня така прекрасна, дуже переживала за неї. Сподобалось, що події розгортаються навколо грецько-української сім'ї поблизу Маріуполя.

Не знала, що це перша частина трилогії. З нетерпінням чекатиму, щоб видали продовження.

[Natalia Baidak · Rating 5 out of 5]

"заїздив по неї і годинами возив її по степу, потроху одкриваючи для неї той чар цих просторів, що тримав його в своєму полоні.
Степ - це як море, він вічно новий і вічно живий. Він у невпинному русі, і він тримає вас весь час насторожі, бо він зрадливий, як море.
— Я одного разу взимку, у завірюху, три години отут поміж маєтком і Сартаною їздив, — оповідав... — Степ широкий, як наша душа козацька - в ньому є всього потроху, в ньому можна знайти все, часом і таке, чого й не хотів би бачити..."

Сімейна сага про Маріуполь кінця ХІХ та початку ХХ століття. Тримає увагу тим, як чудово і легко написано, а також про що саме. Які люди жили на півдні? Чим вони жили та ким себе вважали? Як шукали себе, свій шлях і місце. Дуже болить від того, що у нас забрала і намагається ще забирати імперія, від ліквідації Січі до зараз. Але ми є і будемо, віримо в це!

"–Дурниці, - різав він безцеремонно і палко: — Ще одна ваша дурниця! Ми не ченці. Ми любимо життя. Усе все що є в ньому гарного — і хочемо, щоб воно було приступне для всіх. Ось, ви любите квіти, гарні дерева, сади. І я люблю їх. Але я хочу, щоб перед кожною хатою були квіти, щоб у кожному селі були сади...
— Та в наших селах і так перед кожною хатою квіти, а вже садків безліч. Нема двора без садка! — сказала Льоля.
— Я знаю, - одмахнувся Кульженко. - Я знаю. Але це у нас, на півдні. А в Росії там нема й деревинки, там людей заїдають таргани, там убогість, темрява, злоба. І ми хочемо випустити цю злобу, і кинути її на тих, хто не дає нашим людям жити гарно і щасливо".

Куди кинулась ця злоба насправді, ми тепер знаємо точно. Нею ж і подавляться

[Evgeniya · Rating 5 out of 5]

Я народилася в Маріуполі, кожне літо до закінчення школи, я там проводила, а потім ще приїздила до бабусь/дідусів / там жили мої дядьки з родинами/ родичі греки...
В Дитинстві я читала книгу про дитячий будинок в Маріуполі, там виросла моя бабуся, я періодично шукала книги про моє місто, але не знаходила, і ось Віват друкує першу книгу з трилогії, я читаю про що ця книга ... Відкладаю в бажанки, один з клубів вирішує її читати і я ковтаю книгу. Читала її з сайту diasporiana, там є і наступні 2 книги.
Досліджуючи рід, я бачила назви церков куди ходили мої рідні, і ця книга спонукала мене пошукати карту старого Маріюполя. Я ходила вуличками міста підглядаючи за Льолею і шукаючи очима моїх предків. Вони десь там поруч ....
Завдяки моєму бажанню дізнатися про рід, я дізналася, що у козаків, вільних селян часто було два прізвища. Одне церковне , інше "вуличне", і вперше про це читаю у романі.

[Tetiana Samila · Rating 5 out of 5]

Книги цієї серії можна читати замість історії. Саме ця про чудове місто Маріуполь💔🇺🇦,його природу, людей.

[Olha Pasichnyk · Rating 4 out of 5]

4.5 ⭐️
Ох і мелодрама скажу я вам) спекотний південь, пристрасті та грецький колорит.

Читається захопливо і відкриває незнані досі (принаймні для мене) взаємозвʼязки та культурні перетини греків та українців 🧡

[Pure November · Rating 5 out of 5]

Ну це мастрід! Хочу продовження, чекаю другу і третю книгу

[Lazygreypanda · Rating 5 out of 5]

Кульженка так і хочеться прибить, от чесно

[Galyna · Rating 5 out of 5]

Дуже легко читається роман. Я боялася що він навпаки буде складнішим через різницю в часі якому ми живемо, але Людмила Коваленко все так гарно і детально описала, що не доводиться ламати голову над текстом, і це прямо те що потрібно зараз. І видавництво Віват потурбувалося про історичних постатей і історичні події які були згадані у книзі і оформили це додатком в кінці роману, що стало надзвичайним помічником у розумінні цієї книги.

Я виросла у незалежній Україні. Тому для мене поняття Малоросія взагалі ніколи не існувало і для мене реальність де люди поділялися на великоросів і малоросів взагалі нова. Ну і звісно в центральній Україні не так відчувався вплив Московії. А тут такий контраст міжкультурний, тут і кримські греки, і турки, і євреї. І всі у себе на рідній землі. Цікаво що хоч і на якомусь не до кінця свідомому рівні вони визнають той факт що живуть в Україні, що українська нація має своє чітку окреслення, що виражається у мові, культурі і спільній історії.

«Але й сини швидко забували про те, що бачили в чужих краях, бо твердо знали, що основне — це земля, їхня праця і пшениця, що виростає на їхній землі і від їхньої праці».

«Усі чужинці: греки, болгари, німці й італійці — говорили українською мовою, мовою господаря, мовою продуцента пшениці, а пшениця була важливіша за все».

Цікаво спостерігати за тим як навіть тоді працювала московська пропаганда, і починала вона ні з чого іншого як з української інтелігенції, закладаючи їм ідеї меншовартості, меншозначузості, ідею про старшого брата який прийде і розкаже як жити всім іншим. Тільки зараз треба підтримати того брата, віддати йому свої набутки.
«Вся література, яку вона поглинала тепер із таким же захватом, як мама — романи, вся ця російська література тільки й говорила, тільки й сумувала, тільки й ридала, що над меншим братом, над народом, його голодуванням, його злиднями, його темнотою. А тут виявляється, що цей самий менший брат не бідніший, коли не багатший від неї. То чому ж тоді мусить вона йому помагати?»
«Для Льолі було незрозуміло, чому саме у Великоросії така бідність, її не цікавило, які там живуть люди, які там мужики. Вона твердо знала з усіх книжок, з усіх журналів, що нема такого клаптика на всьому російському просторі «гдє бы русскій мужик не стонал». Чого caмe він стогнав — з похмілля, від нудьги чи із страху, — це її не цікавило. Він стогнав — і вся інтелігенція — російська, польська, греки й німці, євреї і оті самі малороси-українці — повинні притьмом іти рятувати його, «русского мужика», допомагати йому, робити так, щоб він не стогнав. А тоді він — вдячний і відразу незрівнянно розумний — стане на рівні ноги й заведе такий лад на землі, що люди згадають золотий вік».

Єдиний недолік цього народу - це те що він не знає собі і ціни, це пропаганда з якою жили покоління українців, і тільки зараз під час повномасштабної війни, ми нарешті знімаємо це ярмо із своїх ший. Хоч і ціною життів, але ми здобуваємо самоцінність і віру в себе і свої сили.
«Україна була, багата і розкішна, але не було її назви, не було її імені, не було слова, — а тому України не було».
«Та ви підіть подивіться, як у нашої селянки в хаті! Як у віночку! Ні, мужика треба навчити, як він має виборювати свої права, щоб усякий урядник не кричав на нього, як на худобу, не бив би його, не тягнув із нього хабарів… Для цього він мусить братися до революційних дій, а не за якогось там Некрасова!»

Цікаво те як працювала освіта. Здобуваючи освіту, ти мав знати як побудований світ, проте російська пропаганда його настільки викривила, що звичайний люд був набагато ближче до правди ніж студенти, бо вони знали своє коріння, знали що працюють на себе і дотримувалися звичаїв які пронесли через покоління. А студентам щоб дійсно докопатися до того як влаштований світ, доводилося копати глибше, вступати у спілки і підпільні організаціі, щоб змити з себе пропаганду яку закладала і їх голови тодішня система.
«Льолі стало соромно, що вона ніколи навіть не поцікавилась подивитися, хто ж написав той підручник історії, якому вона так сліпо вірила».

[Zoriana Havryliuk · Rating 5 out of 5]

ОБЕРЕЖНО: може містити спойлери.

Це емоційно важкий і глибоко болючий роман про жіночу долю, відповідальність і самотність, яка не зникає навіть тоді, коли ти не один💔

У центрі історії – Льоля, дівчина з Маріуполя, яка мала великі надії на майбутнє, освіту і кохання, але змушена дуже рано подорослішати. Це книга про дітей, які беруть на себе відповідальність, бо їхні батьки не здатні цього зробити. Образ матері тут особливо болісний – емоційно незріла, відсторонена, вона не дає дітям ні тепла, ні опори. Батько ж навпаки — занадто добрий, але ця доброта стає слабкістю, яка прирікає родину на злидні.

Авторка дуже точно підсвічує тему можливостей: одного розуму недостатньо, якщо ти не маєш фінансів, зв’язків і підтримки. І це відчувається як вирок для Льолі – дівчини, яка могла б мати зовсім інше життя.

Крізь увесь текст проходить гнітюче відчуття самотності. Навіть у родині, навіть серед людей, які начебто поруч, кожен існує окремо. Особливо гостро це стає помітно після втрат — тоді стає очевидно, наскільки ці люди були одинокими.

Окремо хочеться відзначити тему ідентичності й історичної пам’яті. Питання «чиї козаки?» звучить як символ розмитої національної свідомості і болючої спадщини пропаганди, яка змушувала українців знецінювати власне коріння.

Лінія Льолі — це історія внутрішнього зламу. Вона не помирає фізично, але переживає моральну смерть – зокрема після травматичного досвіду та шлюбу, який став шоком. Її шлях – це поступове руйнування ілюзій про життя і людей. Особливо напружено прописані сцени з Гнилозубівим – у них відчувається дискомфорт і порушені межі.

І водночас у книзі є світлі моменти. Наприклад, постать Ісалті – майже невидима, але дуже відчутна підтримка. А фінал приносить суперечливі емоції: з одного боку – біль від втрати ілюзій, з іншого – радість, що Льоля нарешті знаходить у собі сили постояти за себе.

Неочікувано, але наприкінці роман навіть дає момент полегшення — епізод із «японцями» виглядає майже сюрреалістично і трохи розряджає загальну напругу.

Це книга, яка болить💔 Про несправедливість, втрати, зламані долі — і водночас про внутрішню силу, яка з’являється навіть після найтемніших моментів❤️‍🔥

[Shiny Tiger · Rating 4 out of 5]

Це не книга, це карусель. Читається доволі легко та швидко, багато дотепу над людьми, навколишнім світом, над ситуаціями. Починається доволі лайтово і наївненько, а потім різко звертає на жах подружнього життя та складні ситуації в родині Льолі. Багато рішень та дій героїв, їхній характер та поведінка будуть дратувати. Доволі цікаво було спостерігати за побутом грецьких та грецько-українських сімей, різницю між ними, як ось підприємливість і хитрість греків-торговців та звичайних собі українців-землеробів. Що ще цікаво, так це пошук Льолею отих самих образів замучених рускіх мужиков, яких треба рятувати, адже вона не знаходить цього ні між греками, ні між українцями. Це жваві, веселі люди-господарі, кожен вправний у своєму ділі, а не ті оспівувані у російських стіхах нещасні, темні, брудні і дурні мужикі.

[Valentyna Dera · Rating 5 out of 5]

Мені дуже сподобалася ця книга. Вона читається легко й захопливо, залишаючи відчуття справжньої художньої прози. Особливо цінним для мене стало те, що тут історія існує заради самої історії — без спроб використати її як тло для демонстрації ширшого історичного контексту чи нав’язування певних ідей.

У творі немає гучних подій або масштабних історичних декорацій, на яких розгортається сюжет. Натомість є щось значно рідкісніше — чиста оповідь, у яку занурюєшся і яку проживаєш разом із героями. І це відчувається дуже свіжо, щиро й по-справжньому захоплює.

[Anna · Rating 5 out of 5]

Ця книга стала для мене відкриттям, як і письменниця. В найкращому сенсі.
А ще й тим, що що тут можна побачити не тільки Приазовʼя та Маріуполь початку ХХ ст, а й міське життя того часу. Про життя, даних про яке неймовірно мало. Та і в цілому дуже цікаво почитати, як себе сприймали там українці, і яким різноманітним в плані народів був і є той край.
Сюжет - по суті, історія дорослішання героїні, і трохи за атмосферою нагадав «Повнолітні діти» Ірини Вільде.

Приємні враження від книги залишись.

[Tasia · Rating 3 out of 5]

було цікаво читати в історичному плані, але дуже травматично в загальнолюдському

[Anastasiia · Rating 4 out of 5]

Легка історія про життя і дорослішання в реаліях українського півдня початку ХХ століття. Цікаво читати, сподіваюсь видадуть 2 та 3 частину.

[Uliana Dolyniak · Rating 5 out of 5]

Дуже хочеться прочитати продовження. Відкрила для себе цю авторку

[Валерія Гагауз · Rating 4 out of 5]

Гарна книга

[Valentyna Liubchenko · Rating 5 out of 5]

Написана й уперше опублікована в 1960-х роках у Канаді, куди емігрувала Людмила Коваленко. У 2026 році книгу видав Vivat.

Хоча авторка попереджає, що «прізвища осіб, згаданих у цьому романі, і подібність у характерах чи іменах є випадковою», водночас вона дуже вміло й дбайливо відтворює атмосферу півдня України кінця XIX століття, зокрема Маріуполя, розповідаючи історію однієї родини.

Героїня Льоля в силу різних обставин змушена взяти на себе відповідальність за організацію побуту своєї родини, хоча сама ще школярка. Вона дорослішає, пізнає світ, одружується, поступово вчиться самостійно приймати рішення й визначати власне життя, попри те, що світ навколо постійно підказує їй, якою вона має бути.

Це неймовірно тепла, колоритна історія, часом наївна й солодка, як бекмез, часом дратівлива, як комар біля вуха, а ще - про непросте дорослішання та життя жінки у світі, де її роль уже ніби визначена наперед.

Це книга, яку хотілося читати швидше, щоб дізнатися, що далі, і водночас не поспішати - затриматися серед безкраїх степів, домашнього побуту та неспішних, часом емоційних розмов.

Тепер чекаю на другу й третю книги. Маю надію, Vivat це зробить 😊