What do you think?
Rate this book
Krvavý kompot
Kniha obsahuje devět povídek z válkou zmítaného Charkova, kdysi výstavního, dnes rozbombardovaného města, téměř celého zničeného během rusko-ukrajinského konfliktu. Toto je syrová, osobní a naléhavá kniha, v níž spisovatelka a novinářka Adéla Knapová podává autentické svědectví o zemi, která se odmítá vzdát, o městě, které stojí navzdory, a o lidech, kteří drží svou budoucnost ve vlastních rukou.
152 pages, Paperback
Published January 1, 2025
2 people are currently reading
10 people want to read
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 of 1 review
July 23, 2025
This review is written in Ukrainian, the language of one of the countries depicted in this book.
As someone directly affected by the war in Ukraine, I feel compelled to respond in my native language — not only because it allows for precision, but because it is essential to address how this book presents my homeland and its people.
I am from Ukraine, and I want to express my outrage at how «Krvavý kompot» uses the war in my country—especially the city of Kharkiv—as a dramatic backdrop for the author’s personal fantasy. What is presented as “documentary” feels more like exploitation. If you truly want to understand our pain, don't look for it in this book.
The following review offers a critical perspective on the portrayal of Ukraine in this collection of stories — a portrayal I find not only inaccurate, but also deeply dehumanizing.
«Krvavý kompot»: війна як тло для авторської вигадки
Ця книга — не про Харків. І не про війну. Це спроба створити ефектну історію, використовуючи трагедію іншої країни як атмосферу. Авторка стверджує, що її твір документальний, але в реальності — це мікс суб’єктивних фрагментів, викривлених деталей і образів, які не мають нічого спільного з тим, як живе Україна у війні.
Іронія в тому, що Харків у книзі не говорить. Натомість — крізь нього говорить авторка, яка бачить усе через сірі, брудні, депресивні фільтри. Усе «тут» — «ušmudlané, flekaté», як вона пише. Навіть сонце нібито не прорізає «šedou clonu». Місто і його мешканці — знеособлені, понівечені, а людська гідність майже не має місця.
Це не стилістичний прийом. Це позиція. Українці — тіні. Така оптика не просто спрощує — вона знецінює.
У книзі повно образів, які нагадують пострадянські кліше: «хрущовки», алкоголь, холод, злидні. Складається враження, що авторка приїхала не в реальну країну, а в декорації власної уяви про «Схід». І саме це — найнебезпечніше. Бо коли ти використовуєш реальні локації, реальні трагедії, але змішуєш їх із вигадками, не пояснюючи, що є чим, — ти не створюєш літературу. Ти маніпулюєш.
І якщо вже авторка дозволяє собі виносити судження про війну, не розуміючи її масштабів, то читач має право відповісти. Бо Харків — це не про «сіру депресію». Це — про опір. Про людей, які тримаються попри все. Про дітей, які вчаться під обстрілами. Про матерів, які не можуть виїхати, бо доглядають стареньких. Про лікарів, які працюють без світла. Це складна, болюча, але справжня історія. А не те, що подано у «Krvavý kompot».
Звісно, будь-який автор має право на художнє бачення. Але коли йдеться про реальну війну — не можна бути байдужим до правди. Коли руїни стають тлом для чужих фантазій, а біль мільйонів — лиш інструментом «емоційної глибини», тоді мистецтво перетворюється на зневагу.
«Krvavý kompot» — не про Україну, а радше про уявлення авторки про власну сміливість бути там, де страшно. Але бути свідком — це не лише бачити, а й чути, розуміти, не перекручувати. І головне — мати повагу до тих, хто справді виживає в умовах, які авторці стали лише фоном.
Україна заслуговує не на співчуття «з висоти», а на чесну, гідну присутність у слові. А цього в книзі бракує найбільше.
As someone directly affected by the war in Ukraine, I feel compelled to respond in my native language — not only because it allows for precision, but because it is essential to address how this book presents my homeland and its people.
I am from Ukraine, and I want to express my outrage at how «Krvavý kompot» uses the war in my country—especially the city of Kharkiv—as a dramatic backdrop for the author’s personal fantasy. What is presented as “documentary” feels more like exploitation. If you truly want to understand our pain, don't look for it in this book.
The following review offers a critical perspective on the portrayal of Ukraine in this collection of stories — a portrayal I find not only inaccurate, but also deeply dehumanizing.
«Krvavý kompot»: війна як тло для авторської вигадки
Ця книга — не про Харків. І не про війну. Це спроба створити ефектну історію, використовуючи трагедію іншої країни як атмосферу. Авторка стверджує, що її твір документальний, але в реальності — це мікс суб’єктивних фрагментів, викривлених деталей і образів, які не мають нічого спільного з тим, як живе Україна у війні.
Іронія в тому, що Харків у книзі не говорить. Натомість — крізь нього говорить авторка, яка бачить усе через сірі, брудні, депресивні фільтри. Усе «тут» — «ušmudlané, flekaté», як вона пише. Навіть сонце нібито не прорізає «šedou clonu». Місто і його мешканці — знеособлені, понівечені, а людська гідність майже не має місця.
Це не стилістичний прийом. Це позиція. Українці — тіні. Така оптика не просто спрощує — вона знецінює.
У книзі повно образів, які нагадують пострадянські кліше: «хрущовки», алкоголь, холод, злидні. Складається враження, що авторка приїхала не в реальну країну, а в декорації власної уяви про «Схід». І саме це — найнебезпечніше. Бо коли ти використовуєш реальні локації, реальні трагедії, але змішуєш їх із вигадками, не пояснюючи, що є чим, — ти не створюєш літературу. Ти маніпулюєш.
І якщо вже авторка дозволяє собі виносити судження про війну, не розуміючи її масштабів, то читач має право відповісти. Бо Харків — це не про «сіру депресію». Це — про опір. Про людей, які тримаються попри все. Про дітей, які вчаться під обстрілами. Про матерів, які не можуть виїхати, бо доглядають стареньких. Про лікарів, які працюють без світла. Це складна, болюча, але справжня історія. А не те, що подано у «Krvavý kompot».
Звісно, будь-який автор має право на художнє бачення. Але коли йдеться про реальну війну — не можна бути байдужим до правди. Коли руїни стають тлом для чужих фантазій, а біль мільйонів — лиш інструментом «емоційної глибини», тоді мистецтво перетворюється на зневагу.
«Krvavý kompot» — не про Україну, а радше про уявлення авторки про власну сміливість бути там, де страшно. Але бути свідком — це не лише бачити, а й чути, розуміти, не перекручувати. І головне — мати повагу до тих, хто справді виживає в умовах, які авторці стали лише фоном.
Україна заслуговує не на співчуття «з висоти», а на чесну, гідну присутність у слові. А цього в книзі бракує найбільше.
Displaying 1 of 1 review