What do you think?
Rate this book
Тісні люде
«Тісні люде» — це роман-сповідь, роман-відчай, роман-прощання про тих, кому тісно не лише в оселях, а й у власних душах.
Петро Мудрак — старий греко-католицький священник — доживає останні дні на парафії в Урожі. Його вже не чекають у церкві. Не чують у селі. Попереду — переїзд, чи то вигнання після інквізиції, до доньки в Голдовичі.
Але перед тим він мусить висповідатися. Сам собі. Згадати, як хоронив небіжчиків, самогубців, власних дітей і панщину. Як зрікався боротьби з упирями, але ворожив на Євангелії. Як шукав наречену зі спеціальною книжечкою, а одружився чи то з любови, чи то з жалю. І як найдужче йому боліла самотність. Це сповідь не святого й не мученика, а втомленого чоловіка, затиснутого між церковними канонами та людськими забобонами, між тілесною знемогою і духовною відповідальністю, між спокусами та соромом.
Ця книжка народилася з архівних пошуків і бажання дати голос тим, кого давно вже не чутно. Це і історія однієї галицької громади ХІХ століття, і водночас глибока притча про світ, у якому навіть віра не рятує від самотности.
Петро Мудрак — старий греко-католицький священник — доживає останні дні на парафії в Урожі. Його вже не чекають у церкві. Не чують у селі. Попереду — переїзд, чи то вигнання після інквізиції, до доньки в Голдовичі.
Але перед тим він мусить висповідатися. Сам собі. Згадати, як хоронив небіжчиків, самогубців, власних дітей і панщину. Як зрікався боротьби з упирями, але ворожив на Євангелії. Як шукав наречену зі спеціальною книжечкою, а одружився чи то з любови, чи то з жалю. І як найдужче йому боліла самотність. Це сповідь не святого й не мученика, а втомленого чоловіка, затиснутого між церковними канонами та людськими забобонами, між тілесною знемогою і духовною відповідальністю, між спокусами та соромом.
Ця книжка народилася з архівних пошуків і бажання дати голос тим, кого давно вже не чутно. Це і історія однієї галицької громади ХІХ століття, і водночас глибока притча про світ, у якому навіть віра не рятує від самотности.
336 pages, Hardcover
Published September 20, 2025
9 people are currently reading
72 people want to read
About the author
Галина Пагутяк
33 books35 followersНародилася в селі Залокоть, згодом родина переїхала у село Уріж.
Вважає себе нащадком молдовського господаря Дракули (Влад Цепеш із роду Басарабів, або як ще його називає Галина Пагутяк, Влад Басараб.)
Закінчила українську філологію Київського державного університету ім. Т. Шевченка (тепер — Київський національний університет ім. Т. Шевченка). Працювала у школі, у Дрогобицькому краєзнавчому музеї, приватній школі, Львівській картинній галереї. Член Національної спілки письменників України. Лауреат Шевченківської премії з літератури (2010). Живе у Львові.
Вважає себе нащадком молдовського господаря Дракули (Влад Цепеш із роду Басарабів, або як ще його називає Галина Пагутяк, Влад Басараб.)
Закінчила українську філологію Київського державного університету ім. Т. Шевченка (тепер — Київський національний університет ім. Т. Шевченка). Працювала у школі, у Дрогобицькому краєзнавчому музеї, приватній школі, Львівській картинній галереї. Член Національної спілки письменників України. Лауреат Шевченківської премії з літератури (2010). Живе у Львові.
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 7 of 7 reviews
September 4, 2025
Галина Пагутяк «Тісні люде»
Роман-сповідь (2025)
«Тісні люде — це ті, кому замало місця не лише в хаті, а й у власній душі»
Атмосферно, відчайдушно та тісно…
Старий отець Петро Мудрак доживає свої останні дні в Урожі. Його вже не кличуть до церкви, не питають поради, не чекають у селі. Попереду — вигнання, самотність і дорога до доньки. Але перед тим він мусить висповідатися. Не людям — собі самому.
Він пригадує похорони від холери й тифу, як закопував дітей і самогубців, як зрікався боротьби з упирями, але нишком ворожив на Євангелії. Пригадує жінок і спокуси, канон і забобони, страхи й вино, яке притуплювало біль. І найбільше — самотність, що завжди сиділа поруч, наче вірна служниця.
Цей роман — не житіє святого, а хроніка втомленого чоловіка, затиснутого між церквою і селом, між вірою і зневірою, між тілом, що розсипається, і душею, яка не знаходить собі простору.
Галина Пагутяк, занурюючись у архіви та темряву людських історій, витягає на світло голос, якого давно вже ніхто не чув. «Тісні люде» — це не тільки правдива історія галицької громади XIX століття, це притча про світ, де навіть віра не завжди рятує від самотности.
Це книга, після якої в кімнаті стає ще тісніше, а в душі — ще гіркіше. Проте, найбільша її сила у правді: безкомпромісній, чесній та невідворотній, як дзвін по мертвих. У правді про самотність, гріх і страх, які не прикриє жоден канон, не виправдає жодна молитва.
І водночас ця правда дивним чином дарує простір — простір для розмислу, для болісних, але потрібних запитань. Чи може віра врятувати від відчаю? Чи не є найбільшим випробуванням не смерть, а самотність поруч із життям? Чи не ми самі тіснимо власні душі до краю?
Роман-сповідь (2025)
«Тісні люде — це ті, кому замало місця не лише в хаті, а й у власній душі»
Атмосферно, відчайдушно та тісно…
Старий отець Петро Мудрак доживає свої останні дні в Урожі. Його вже не кличуть до церкви, не питають поради, не чекають у селі. Попереду — вигнання, самотність і дорога до доньки. Але перед тим він мусить висповідатися. Не людям — собі самому.
Він пригадує похорони від холери й тифу, як закопував дітей і самогубців, як зрікався боротьби з упирями, але нишком ворожив на Євангелії. Пригадує жінок і спокуси, канон і забобони, страхи й вино, яке притуплювало біль. І найбільше — самотність, що завжди сиділа поруч, наче вірна служниця.
Цей роман — не житіє святого, а хроніка втомленого чоловіка, затиснутого між церквою і селом, між вірою і зневірою, між тілом, що розсипається, і душею, яка не знаходить собі простору.
Галина Пагутяк, занурюючись у архіви та темряву людських історій, витягає на світло голос, якого давно вже ніхто не чув. «Тісні люде» — це не тільки правдива історія галицької громади XIX століття, це притча про світ, де навіть віра не завжди рятує від самотности.
Це книга, після якої в кімнаті стає ще тісніше, а в душі — ще гіркіше. Проте, найбільша її сила у правді: безкомпромісній, чесній та невідворотній, як дзвін по мертвих. У правді про самотність, гріх і страх, які не прикриє жоден канон, не виправдає жодна молитва.
І водночас ця правда дивним чином дарує простір — простір для розмислу, для болісних, але потрібних запитань. Чи може віра врятувати від відчаю? Чи не є найбільшим випробуванням не смерть, а самотність поруч із життям? Чи не ми самі тіснимо власні душі до краю?
October 20, 2025
Враження :
Як не тісні роки, то голодні,
як не кріпацтво, то колгосп,
як не руїна, то війна.
Скорботно.
Отаке вам new-хоку по-українськи.
Книга «Тісні люди» – це відверта сповідь-розмова з собою літнього священника греко-католицької церкви з села Уріж – Петра Мудрака (він реальна особистість). Авторка разом із дочкою провели масштабне дослідження в різноманітних архівах і детально описали всі зібрані факти в останньому розділі.
Петро Мудрак прийшов служити до церкви після отця Антонія, тобто роман є певним продовженням книги «Урізька готика», але тут уся увага сфокусована на спогадах самого отця Петра.
Уже в «Урізькій готиці» було помітно, наскільки багато уваги авторка приділяє образу священника та його роздумам. У романі «Тісні люде» розвинулося в глибоку саморефлексію, що стала основою сюжету.
Проте, як і раніше, мені було цікавіше ловити фрагменти життя простого люду та історичних подій. Циклічність спогадів стилістично правдоподібна (літня людина справді сто разів розповідає одне й те саме), та з часом трохи втомлює.
Отець Петро – цікава особистість зі складною долею. Далеко не святий, але головне чесний з собою щодо власних слабкостей і потреб, принциповий та здатний відстояти себе навіть перед інквізицією.
Та найголовніше розгортається на задньому плані - це життя «тісних людей»– їхні марновірства, злиденність, звільнення з кріпацтва, наймицтво та історії покриток (корисно прочитати тим, хто любить твердити, ніби колись розпусти не було, а дітей приносив тільки лелека з НП :)
Враження від роману можна передати просто перелічивши всі синоніми до слова «депресія». В українській мові їх, до речі, чимало – назбиралося за всі століття бід і злиднів.
Бо перебуваючи в стані ресентименту, хапаючись за ілюзорні спогади про нібито давнє панське походження і залишаючись у кріпацькому мисленні – це добровільна відмова від дій, змін, відповідальності за власне майбутнє. Мене наче знову перенесло в шкільні часи з уроками української літератури, де нескінченим потоком іде творчість про кріпацтво, злидні, біди, народились - попрацювали на пана - вмерли.
Тісні часи народжують тісних людей, а треба сильних. Замкнуте коло сансари вічно знедолених українців уже остогидло. Так, це частина нашої історії, та час писати нову.
В підсумку, роман написаний майстерно: він дуже атмосферний, як сірий, гнітючий день пізньої осені, просякнутий холодом і сирістю. Це цікавий творчий експеримент авторки, її спроба зануритися в генеалогічне минуле персонажа (і наше безпросвітне минуле), щоб нагадати, що колись також усе було погано, жити було тяжко й тісно (у всіх сенсах).
Як не тісні роки, то голодні,
як не кріпацтво, то колгосп,
як не руїна, то війна.
Скорботно.
Отаке вам new-хоку по-українськи.
Книга «Тісні люди» – це відверта сповідь-розмова з собою літнього священника греко-католицької церкви з села Уріж – Петра Мудрака (він реальна особистість). Авторка разом із дочкою провели масштабне дослідження в різноманітних архівах і детально описали всі зібрані факти в останньому розділі.
Петро Мудрак прийшов служити до церкви після отця Антонія, тобто роман є певним продовженням книги «Урізька готика», але тут уся увага сфокусована на спогадах самого отця Петра.
Уже в «Урізькій готиці» було помітно, наскільки багато уваги авторка приділяє образу священника та його роздумам. У романі «Тісні люде» розвинулося в глибоку саморефлексію, що стала основою сюжету.
Проте, як і раніше, мені було цікавіше ловити фрагменти життя простого люду та історичних подій. Циклічність спогадів стилістично правдоподібна (літня людина справді сто разів розповідає одне й те саме), та з часом трохи втомлює.
Отець Петро – цікава особистість зі складною долею. Далеко не святий, але головне чесний з собою щодо власних слабкостей і потреб, принциповий та здатний відстояти себе навіть перед інквізицією.
Та найголовніше розгортається на задньому плані - це життя «тісних людей»– їхні марновірства, злиденність, звільнення з кріпацтва, наймицтво та історії покриток (корисно прочитати тим, хто любить твердити, ніби колись розпусти не було, а дітей приносив тільки лелека з НП :)
Враження від роману можна передати просто перелічивши всі синоніми до слова «депресія». В українській мові їх, до речі, чимало – назбиралося за всі століття бід і злиднів.
Бо перебуваючи в стані ресентименту, хапаючись за ілюзорні спогади про нібито давнє панське походження і залишаючись у кріпацькому мисленні – це добровільна відмова від дій, змін, відповідальності за власне майбутнє. Мене наче знову перенесло в шкільні часи з уроками української літератури, де нескінченим потоком іде творчість про кріпацтво, злидні, біди, народились - попрацювали на пана - вмерли.
Тісні часи народжують тісних людей, а треба сильних. Замкнуте коло сансари вічно знедолених українців уже остогидло. Так, це частина нашої історії, та час писати нову.
В підсумку, роман написаний майстерно: він дуже атмосферний, як сірий, гнітючий день пізньої осені, просякнутий холодом і сирістю. Це цікавий творчий експеримент авторки, її спроба зануритися в генеалогічне минуле персонажа (і наше безпросвітне минуле), щоб нагадати, що колись також усе було погано, жити було тяжко й тісно (у всіх сенсах).
October 23, 2025
Вражаюча робота з текстом і контекстом. Відштовхуючись від різноманітних документів, Пагутяк дуже уважно відтворює життя реального сільського священника ХІХ століття. При чому не тільки якісь основні події, але й деталі побуту, особливості мови і загальний суспільно-політичний фон - і все це з педантичністю серійного убивці, вау.
Але найцікавіше тут те, що сам роман якраз не має нічого спільного з романами ХІХ століття. Це дуже сучасний текст, який явно носить в собі спадковість всіх модерністських експериментів з формою. Змусити священника ХІХ століття "написати" (пост)модерний роман-монолог архаїчною українською мовою - це достойна творча задача, і Пагутяк справляється з нею бездоганно.
Відворення автентичного голосу - це, можливо, найбільше досягнення авторки. Навіть не пригадую, коли востаннє читав український роман, який так глибоко закопується в мову, розширює її можливості. До архаїчної лексики і морфології не одразу звикаєш, в цьому сенсі це досить вимогливий текст. Але згодом зусилля винагороджується: мутна вода стає прозорою, герой говорить щиро і дивиться тобі прямо в очі.
Але найцікавіше тут те, що сам роман якраз не має нічого спільного з романами ХІХ століття. Це дуже сучасний текст, який явно носить в собі спадковість всіх модерністських експериментів з формою. Змусити священника ХІХ століття "написати" (пост)модерний роман-монолог архаїчною українською мовою - це достойна творча задача, і Пагутяк справляється з нею бездоганно.
Відворення автентичного голосу - це, можливо, найбільше досягнення авторки. Навіть не пригадую, коли востаннє читав український роман, який так глибоко закопується в мову, розширює її можливості. До архаїчної лексики і морфології не одразу звикаєш, в цьому сенсі це досить вимогливий текст. Але згодом зусилля винагороджується: мутна вода стає прозорою, герой говорить щиро і дивиться тобі прямо в очі.
January 28, 2026
Я ніби в багнюці борсалась, і ледь не втопилась, аж поки не дочитала. Лише під кінець все стало зрозуміло, й вдалось розставити всі крапки над "і".
Цей текст не подібний на інші тексти Пагутяк, і навіть магічний реалізм не наближає його до моїх улюблених Слуги з Добромиля, Зачарованих музикантів та інших.
Але книжка чудова. Зокрема, чудово виписаний образ головного героя, котрий на схилі віку, вирішив розповісти про своє життя. Його оповідь настільки правдоподібна, місцями нудна, а місцями захоплююча, що здається, наче я свого діда слухаю. Або сусіда, який не має з ким окрім мене поділитись єдиним, що залишилось - думками і спогадами.
Читання важке, але я однозначно рекомендую цю книжку.
Цей текст не подібний на інші тексти Пагутяк, і навіть магічний реалізм не наближає його до моїх улюблених Слуги з Добромиля, Зачарованих музикантів та інших.
Але книжка чудова. Зокрема, чудово виписаний образ головного героя, котрий на схилі віку, вирішив розповісти про своє життя. Його оповідь настільки правдоподібна, місцями нудна, а місцями захоплююча, що здається, наче я свого діда слухаю. Або сусіда, який не має з ким окрім мене поділитись єдиним, що залишилось - думками і спогадами.
Читання важке, але я однозначно рекомендую цю книжку.
September 28, 2025
Нова книжка моєї мами Галини Пагутяк „Тісні люде” уже увійшла в осінню підбірку на Лівому Березі – і це дійсно, найатмосферніше читання, яке можна уявити для темних осінніх вечорів. Це черговий роман про Уріж – і про 19 століття. Його головний персонаж священик Петро Мудрак, якого через порушення і аморальність відправляють на пенсію, а він згадує своє життя.
Отець Петро Мудрак – реальна особа, яку ми з мамою знайшли в архіві Перемишля декілька років тому – і наступні роки мама відтворювала його життєву історію та зв’язки. Про його дивну поведінку, на кшталт співання непристойних пісень чи роздягання перед клезмерськими музикантами, в романі не так багато, радше натяками. Це радше занурення у мікросвіт декількох сіл, з їхніми похмурими історіями і радощами. Духи покійних мешканців села підступають під плебанію і є не менш реальними, ніж місцевий дідич чи корчмар. Такими ж духами є покійні родичі і товариші Мудрака, яких він згадує, одні й ті ж історії на різний штиб.
Роман написаний монологом – це мама надихалася польським письменником Вєславом Мислівскім. Усі ці історії, духи і реалії галицького 19 століття дозволяють зануритися в осінь і відчути себе у ній затишно. Мені особливо цікаво було впізнавати топографію Урожа - гір, річки, маєтків і вулиць.
Отець Петро Мудрак – реальна особа, яку ми з мамою знайшли в архіві Перемишля декілька років тому – і наступні роки мама відтворювала його життєву історію та зв’язки. Про його дивну поведінку, на кшталт співання непристойних пісень чи роздягання перед клезмерськими музикантами, в романі не так багато, радше натяками. Це радше занурення у мікросвіт декількох сіл, з їхніми похмурими історіями і радощами. Духи покійних мешканців села підступають під плебанію і є не менш реальними, ніж місцевий дідич чи корчмар. Такими ж духами є покійні родичі і товариші Мудрака, яких він згадує, одні й ті ж історії на різний штиб.
Роман написаний монологом – це мама надихалася польським письменником Вєславом Мислівскім. Усі ці історії, духи і реалії галицького 19 століття дозволяють зануритися в осінь і відчути себе у ній затишно. Мені особливо цікаво було впізнавати топографію Урожа - гір, річки, маєтків і вулиць.
October 19, 2025
«Легко сказати, що жити треба так, аби вмирати не було встидно! Се потрафить тільки той, хто родився з великим розумом, а таких нема».
Дивовижно і щедеврально. Але вам знадобиться концентрація, ну і бажано виспатись. Я доволі довго звикав до густоти і стилю, але потім дуже кайфував.
👻 Цим романом Пагутяк нам каже: неправильно, що в українській літературі ХІХ століття немає готичного химерного роману, а є лише реалізм. Вона відкопала всі можливі архіви і спогади в українських та польських селах (всюди поїхавши особисто), зібрала до купи і заповнила цю прогалину. Заповнила історією, як вона сама пише, «далеко не ідеального персонажа».
📖 Вийшов роман-заземлення і роман-внутрішній монолог. Грішний і опальний ксьондз на старості років збирає до купи своє життя — події плутаються, часові лінії перемикаються, пригадуються втрати, зради і гріхи, але що по досягненнях? Можливо, питання так і не стоїть, але дещо набереться.
Відгук повністю тут: https://t.me/ukrainian_art_crossroads...
Дивовижно і щедеврально. Але вам знадобиться концентрація, ну і бажано виспатись. Я доволі довго звикав до густоти і стилю, але потім дуже кайфував.
👻 Цим романом Пагутяк нам каже: неправильно, що в українській літературі ХІХ століття немає готичного химерного роману, а є лише реалізм. Вона відкопала всі можливі архіви і спогади в українських та польських селах (всюди поїхавши особисто), зібрала до купи і заповнила цю прогалину. Заповнила історією, як вона сама пише, «далеко не ідеального персонажа».
📖 Вийшов роман-заземлення і роман-внутрішній монолог. Грішний і опальний ксьондз на старості років збирає до купи своє життя — події плутаються, часові лінії перемикаються, пригадуються втрати, зради і гріхи, але що по досягненнях? Можливо, питання так і не стоїть, але дещо набереться.
Відгук повністю тут: https://t.me/ukrainian_art_crossroads...
January 27, 2026
У передмові Галина написала “Я намагалася витиснути живу воду з каменю, якого навіть не збереглося”.
Увесь роман розповідає про персонажів не вигаданих, але історія містить як справжні факти, що збереглися, так і домисли авторки: “Історія, яку я розповіла, лише частково має документальне підгрунтя. То грубі безбарвні нитки основи, в яку я вплітала барвисті нитки”. Це цікавий роман з точки зору більше дізнатися про особливості навколо-церковного життя ХІХ століття на Львівщині. Мова теж з тогочасними особливостями, бо авторка намагалась зробити так, ніби цей роман написано в ХІХ столітті, а не в 2025.
Найбільше відгукнулася тема пам’яті, бо людина жива, поки про неї пам’ятають? Задумалась, що в світі є багато таких от історій, про які ніхто не згадає вже.
Якщо описати одним реченням, то “йшов, йшов, впав та й вмер”.
Увесь роман розповідає про персонажів не вигаданих, але історія містить як справжні факти, що збереглися, так і домисли авторки: “Історія, яку я розповіла, лише частково має документальне підгрунтя. То грубі безбарвні нитки основи, в яку я вплітала барвисті нитки”. Це цікавий роман з точки зору більше дізнатися про особливості навколо-церковного життя ХІХ століття на Львівщині. Мова теж з тогочасними особливостями, бо авторка намагалась зробити так, ніби цей роман написано в ХІХ столітті, а не в 2025.
Найбільше відгукнулася тема пам’яті, бо людина жива, поки про неї пам’ятають? Задумалась, що в світі є багато таких от історій, про які ніхто не згадає вже.
Якщо описати одним реченням, то “йшов, йшов, впав та й вмер”.
Displaying 1 - 7 of 7 reviews