What do you think?
Rate this book
Коли оживають примари
Перекладач книжок Андрій іноді вечорами спостерігає зі свого вікна за життям людей, що мешкають у будинку навпроти, приміряючи на себе їхні життя. Одного дощового надвечір’я Андрій опиняється в кав’ярні, де несподівано чує від дивного богемного незнайомця, волоцюги і пияка, химерну історію про сусіда-перекладача Георгія. Виявляється, той загадково зник і невідомо, живий він чи мертвий. Зацікавлений цією історією і маючи записник Георгія з таємничими нотатками, адресу старого помешкання десь у селі та столітню світлину вельми вродливої пані, Андрій вирушає на пошуки. Його затягує у світ, схожий чи то на пекло, чи на чистилище, де примари перебувають поряд із живими, але бачити ці химери можуть тільки двоє.
Чи вдасться Андрію натрапити на слід Георгія? Які історії поховані в старому панському домі з баштою-флігелем? Що приховує старовинне люстро і яка доля спіткає самого Андрія? Знання про це відкриваються в час, коли оживають примари.
Чи вдасться Андрію натрапити на слід Георгія? Які історії поховані в старому панському домі з баштою-флігелем? Що приховує старовинне люстро і яка доля спіткає самого Андрія? Знання про це відкриваються в час, коли оживають примари.
272 pages, Hardcover
Published August 1, 2025
1 person is currently reading
21 people want to read
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 6 of 6 reviews
October 7, 2025
Написано в стилі старих готичних романів (які, якщо чесно, я не дуже люблю) то ж до самого кінця не знаєш, чи все це в голові у головного героя, чи відбулось насправді.
November 3, 2025
Ця історія - чіткі 3,5* з 5*, але я волюнтаристські зняла пів бали через особисті примхи.
"Коли оживають примари" - це практично ідеальний, я б сказала зразковий приклад неоготики, із всім тим, що мені трішки подобається в цьому жанрі та із всім іншим, що не подобається. Причому, тут якраз до авторки в мене мінімум претензій, скоріше, я хочу пояснити що саме розповість ця книга і чому її варто читати саме поціновувачам жанру.
Що власне таке неоготика - все те ж саме, що і готика, лише з певною поправкою на сучасність. Це повільна містична оповідь, де окремою важливою складовою є химерна та непевна атмосфера, що не створює відчуття моторошного, скоріше такої непозбувної тривожачої млосності.
Персонажі знаходяться під постійним тиском - середовища, власних ментальних та життєвих проблем, нереалізованих бажань, сумнівів та незадоволеності. Вони вразливі та хворобливо чутливі, вони намагаються відшукати душевний спокій, але іноді просто не знають, чого хочуть, тож покірно пливуть течією.
Тут багато міркувань, рефлексій та самоаналізу. Читати це непросто, але готика взагалі жанр не для розваг. Створений із суто дидактичними цілями, готика завжди прагне від читача такого певного емоційного та навіть морального відгуку. В таких романах не так важливо, що саме відбувається, головне - як то сприймають герої - і саме читач.
Якщо відверто, це втомлює. Готика мене втомлює, неоготики це теж стосується.
Втім, це хороша книга, для тих, кому подібне підходить. Вона атмосферна. Попри досить напружений зміст, вона створює певний затишок спекотних літніх днів та прохолодних ночей, коли - так, оживають примари.
Вона потребує зосередженості та меланхолійного настрою, її гарно читати, коли нікуди не поспішаєш та маєш ресурс занурюватися в чужі, насправді зовсім неважливі переживання. Хто готовий до заглиблення історії, де головний герой зрештою зустрічає всіх своїх примар лицем до лиця, що потрібно було зробити вже давно, і ця зустріч не минає для нього без наслідків.
Не шкодую що прочитала, але тут той випадок, що це я цій книжці не підходжу.
"Коли оживають примари" - це практично ідеальний, я б сказала зразковий приклад неоготики, із всім тим, що мені трішки подобається в цьому жанрі та із всім іншим, що не подобається. Причому, тут якраз до авторки в мене мінімум претензій, скоріше, я хочу пояснити що саме розповість ця книга і чому її варто читати саме поціновувачам жанру.
Що власне таке неоготика - все те ж саме, що і готика, лише з певною поправкою на сучасність. Це повільна містична оповідь, де окремою важливою складовою є химерна та непевна атмосфера, що не створює відчуття моторошного, скоріше такої непозбувної тривожачої млосності.
Персонажі знаходяться під постійним тиском - середовища, власних ментальних та життєвих проблем, нереалізованих бажань, сумнівів та незадоволеності. Вони вразливі та хворобливо чутливі, вони намагаються відшукати душевний спокій, але іноді просто не знають, чого хочуть, тож покірно пливуть течією.
Тут багато міркувань, рефлексій та самоаналізу. Читати це непросто, але готика взагалі жанр не для розваг. Створений із суто дидактичними цілями, готика завжди прагне від читача такого певного емоційного та навіть морального відгуку. В таких романах не так важливо, що саме відбувається, головне - як то сприймають герої - і саме читач.
Якщо відверто, це втомлює. Готика мене втомлює, неоготики це теж стосується.
Втім, це хороша книга, для тих, кому подібне підходить. Вона атмосферна. Попри досить напружений зміст, вона створює певний затишок спекотних літніх днів та прохолодних ночей, коли - так, оживають примари.
Вона потребує зосередженості та меланхолійного настрою, її гарно читати, коли нікуди не поспішаєш та маєш ресурс занурюватися в чужі, насправді зовсім неважливі переживання. Хто готовий до заглиблення історії, де головний герой зрештою зустрічає всіх своїх примар лицем до лиця, що потрібно було зробити вже давно, і ця зустріч не минає для нього без наслідків.
Не шкодую що прочитала, але тут той випадок, що це я цій книжці не підходжу.
September 23, 2025
Надзвичайно млявий, ріденький і вимучений текст, якому бракує буквально всього: подій, предметів, загадок, голосів, кімнат, логіки, динаміки, дотепності. Вдосталь тільки банальностей.
На обкладинці книгу рекламує Галина Пагутяк, і це викликає дуже багато питань до шевченківської лавреатки, яка так любить розповідати про Справжню Літературу та Високу Полицю.
На обкладинці книгу рекламує Галина Пагутяк, і це викликає дуже багато питань до шевченківської лавреатки, яка так любить розповідати про Справжню Літературу та Високу Полицю.
December 29, 2025
У цій книжці знайшлося місце таємничій жінці, яка посміхається зі старої світлини; покинутого маєтку, чиї стіни дихають мороком; самотній примарі, що шукає втіхи у чоловіках; несподіваному "камео" вершника без голови; і, звичайно, травмованому герою, який губиться між реальністю та хворою уявою.
І це все відчувається як особиста сповідь - немов я відкрила химерний щоденник авторки, а не художній твір.
А ще це історія про гармонію мови - об’ємну, гнучку, барвисту, насичену, з усіма її тонами й напівтонами.
Книга починається з того, що головного героя Андрія продинамила дівчина і він самотньо попивав коньяк у кав'ярні. Раптом до нього підсідає фамільярний богемний волоцюга і розповідає історію про загадкове зникнення свого сусіда. Можна було б відразу послати підозрілого чоловіка куди подалі, але гостю все ж вдається захопити Андрія своєю розповіддю.
Так головний герой дізнається про існування перекладача Георгія - одержимого, відлюдькуватого чоловіка зі своїми дивацтвами. Він раптово зник, залишивши по собі лише нотатник, списаний німецькою, згадку про старе родинне помешкання у селі та сторічну світлину красивої пані.
Будучи сам перекладачем, Андрій береться вивчати записи. Далі знайомиться (і трошки мутить) з колишньою дівчиною зниклого, орендує його колишню квартиру, а насамкінець, рушає у село шукати старовинний маєток, адже всі ниточки загадкового зникнення Георгія ведуть до нього.
Насправді, я тут говорю про людей, але по суті, головними в цій історії є не вони. І навіть не примари. Всю увагу на себе перетянули атмосфера, меланхолійний тон та естетика тексту.
Атмосфера цієї історії настільки виразна, що часом здається - саме вона головна героїня. В’язка, насичена, об’ємна, у всіх відтінках сірого, вона повільно виповзає з-поміж рядків і тягнеться до твоєї шкіри холодними мацаками.
Це майстерна робота авторки. Тут художність відчуваєш не очима, а шкірою. Для мене ця історія стала однією з найатмосферніших книжок коли небуть мною прочитаних.
Сюжет присутній, але місцями здається, що він натомився, присів відпочити і нікуди не рухається. Особливо це відчутно наприкінці оповіді
Втім, атмосфера тут настільки потужна, що може повністю перекрити всі сюжетні огріхи. Навіть не так. Понура, некваплива, меланхолійна оповідь немов занурює у стан напівсну. В якийсь момент ти просто перестаєш зважати на сюжет, бо текст настільки ковзкий, що сам несе тебе далі.
Я розумію, що це спрацює не з кожним. Аби зануритися в цю історію, потрібно, щоб внутрішній стан, настрій і навіть тип темпераменту читача збігалися з тоном книжки. У мене ж стався повний метч - я по-справжньому насолодилася історією. І якщо в когось буде інакше - це теж абсолютно нормально.
Інша сторона цієї книжки - її метафоричність. Примари в історії уособлюють нав’язливі думки, комплекси, самотність, фантазії, страхи й приховані бажання, які так наполегливо переслідують головного героя, що він зрештою починає почуватися чужим самому собі. Щоб зрозуміти, ким він є і віднайти душевну рівновагу, йому потрібно дати раду всій тій химерщині, що коїться навколо.
Єдине, що мене трохи бентежить - це те, що у критичний момент герой залишається сам на сам зі своїми проблемами. Так, він сам цього хоче й відкидає будь-яку допомогу, але мені б хотілося, щоб у сюжеті з’явився персонаж-помічник, який допомагає йому пройти шлях до зцілення.
І це все відчувається як особиста сповідь - немов я відкрила химерний щоденник авторки, а не художній твір.
А ще це історія про гармонію мови - об’ємну, гнучку, барвисту, насичену, з усіма її тонами й напівтонами.
Книга починається з того, що головного героя Андрія продинамила дівчина і він самотньо попивав коньяк у кав'ярні. Раптом до нього підсідає фамільярний богемний волоцюга і розповідає історію про загадкове зникнення свого сусіда. Можна було б відразу послати підозрілого чоловіка куди подалі, але гостю все ж вдається захопити Андрія своєю розповіддю.
Так головний герой дізнається про існування перекладача Георгія - одержимого, відлюдькуватого чоловіка зі своїми дивацтвами. Він раптово зник, залишивши по собі лише нотатник, списаний німецькою, згадку про старе родинне помешкання у селі та сторічну світлину красивої пані.
Будучи сам перекладачем, Андрій береться вивчати записи. Далі знайомиться (і трошки мутить) з колишньою дівчиною зниклого, орендує його колишню квартиру, а насамкінець, рушає у село шукати старовинний маєток, адже всі ниточки загадкового зникнення Георгія ведуть до нього.
Насправді, я тут говорю про людей, але по суті, головними в цій історії є не вони. І навіть не примари. Всю увагу на себе перетянули атмосфера, меланхолійний тон та естетика тексту.
Атмосфера цієї історії настільки виразна, що часом здається - саме вона головна героїня. В’язка, насичена, об’ємна, у всіх відтінках сірого, вона повільно виповзає з-поміж рядків і тягнеться до твоєї шкіри холодними мацаками.
Це майстерна робота авторки. Тут художність відчуваєш не очима, а шкірою. Для мене ця історія стала однією з найатмосферніших книжок коли небуть мною прочитаних.
Сюжет присутній, але місцями здається, що він натомився, присів відпочити і нікуди не рухається. Особливо це відчутно наприкінці оповіді
Втім, атмосфера тут настільки потужна, що може повністю перекрити всі сюжетні огріхи. Навіть не так. Понура, некваплива, меланхолійна оповідь немов занурює у стан напівсну. В якийсь момент ти просто перестаєш зважати на сюжет, бо текст настільки ковзкий, що сам несе тебе далі.
Я розумію, що це спрацює не з кожним. Аби зануритися в цю історію, потрібно, щоб внутрішній стан, настрій і навіть тип темпераменту читача збігалися з тоном книжки. У мене ж стався повний метч - я по-справжньому насолодилася історією. І якщо в когось буде інакше - це теж абсолютно нормально.
Інша сторона цієї книжки - її метафоричність. Примари в історії уособлюють нав’язливі думки, комплекси, самотність, фантазії, страхи й приховані бажання, які так наполегливо переслідують головного героя, що він зрештою починає почуватися чужим самому собі. Щоб зрозуміти, ким він є і віднайти душевну рівновагу, йому потрібно дати раду всій тій химерщині, що коїться навколо.
Єдине, що мене трохи бентежить - це те, що у критичний момент герой залишається сам на сам зі своїми проблемами. Так, він сам цього хоче й відкидає будь-яку допомогу, але мені б хотілося, щоб у сюжеті з’явився персонаж-помічник, який допомагає йому пройти шлях до зцілення.
February 13, 2026
Нещодавно почитала книгу Оксани Сайко «Коли оживають примари».
Сюжет у книги наче дуже простий: молодий перекладач Андрій випадково втягується в пошуки майже свого колеги, теж, перекладача з німецької, який таємно зник із життя подруги, сусідів та колег по видавництву.
Герой вирішує прожити своє життя як об’єкт пошуку: він переїздить у його квартиру, знаходить давню фотографію, яка наводить його на інший географічний пункт - батьківську спадщину в невеликому селі.
Тож пошуки продовжуються: в селі герой знаходить сліді перебування обʼєкту пошуку, знайомиться з дивною сусідкою, чим дуже дивує селян: виявляється ця дівчина багато років мертва і він спілкувався з примарою. Але це суттєво продвинуло пошуки й наблизило його не тільки до розгадки!
Наш герой-перекладач перестав розуміти де закінчується реальність й починається хімічне, тож він опиняється на лікуванні у тихому маєтку. Там постійно подумки повертається до розслідування, аналізує побачене й дізнається нові факти від примар минулого. Лише там пазли всіх загадок сходяться до купи і він вирішує завершити давню справу: дати спокій фантомам минулого- знищити нарешті зло, що проникло з потойбіччя, не давало спокійно життя ні живим ні мертвим.
В книзі мені сподобалась готична атмосфера неспокою, загадковості, приреченості героя пройти свій шлях до кінця- повністю розчинися і житті іншого, щоб знайти сліди старших людських злочинів, які не мали терміну да��ності (примари жили й чекали часу для помсти)
В книзі не відчувається щасливого фіналу: справа доведена до кінця, злочини майже столітньої давнини розкриті, але людські життя не повернути із небуття країни мертвих. А нам можна лише жити далі й рефлексувати про те, що дізналися: на фоні людської пристрасті й жаги володіти іншими владна особа ніколи не зупиниться, не боїться ні законного покарання ні божого…
Сюжет у книги наче дуже простий: молодий перекладач Андрій випадково втягується в пошуки майже свого колеги, теж, перекладача з німецької, який таємно зник із життя подруги, сусідів та колег по видавництву.
Герой вирішує прожити своє життя як об’єкт пошуку: він переїздить у його квартиру, знаходить давню фотографію, яка наводить його на інший географічний пункт - батьківську спадщину в невеликому селі.
Тож пошуки продовжуються: в селі герой знаходить сліді перебування обʼєкту пошуку, знайомиться з дивною сусідкою, чим дуже дивує селян: виявляється ця дівчина багато років мертва і він спілкувався з примарою. Але це суттєво продвинуло пошуки й наблизило його не тільки до розгадки!
Наш герой-перекладач перестав розуміти де закінчується реальність й починається хімічне, тож він опиняється на лікуванні у тихому маєтку. Там постійно подумки повертається до розслідування, аналізує побачене й дізнається нові факти від примар минулого. Лише там пазли всіх загадок сходяться до купи і він вирішує завершити давню справу: дати спокій фантомам минулого- знищити нарешті зло, що проникло з потойбіччя, не давало спокійно життя ні живим ні мертвим.
В книзі мені сподобалась готична атмосфера неспокою, загадковості, приреченості героя пройти свій шлях до кінця- повністю розчинися і житті іншого, щоб знайти сліди старших людських злочинів, які не мали терміну да��ності (примари жили й чекали часу для помсти)
В книзі не відчувається щасливого фіналу: справа доведена до кінця, злочини майже столітньої давнини розкриті, але людські життя не повернути із небуття країни мертвих. А нам можна лише жити далі й рефлексувати про те, що дізналися: на фоні людської пристрасті й жаги володіти іншими владна особа ніколи не зупиниться, не боїться ні законного покарання ні божого…
October 15, 2025
Атмосферне осіннє чтиво. Ідеально читається в дощовий вечір!
Displaying 1 - 6 of 6 reviews