«Жінки Свободи» — це розповіді про жінок у лавах ОУН та УПА. Жінок, які усвідомлено обрали боротьбу та підпілля. Юні, сповнені жаги життя, мрій і запалу. Люди, які творили історію. Які доводили до сказу окупантів і платили надвисоку ціну. Імена, про які ми знаємо дуже мало або не знаємо нічого. Або ж знаємо лиш те, що нав’язала радянська влада. Розповіді про героїнь минулого доповнені фронтовими замальовками самої «Мамайки». Ця боротьба, що триває вже два століття, точиться не тільки за території, але й за душі та сенси. Два століття — одна війна, один ворог.
Як і всі книги про боротьбу УПА важко читати і усвідомлювати яка міць і сила була у людей, які ставали до боротьби без шансів на перемогу з ворогом. Це історії, за кожною з якої стоїть тяжка і героїчна доля. Неймовірна ідея була в поєднанні із щоденниками сучасної війни. Різні часи, різні умови, один ворог.
Історії про жінок, які виборювали свободу України: хтось зв'язковою, хтось — ведучи документацію, хтось — лікуючи поранених, хтось — навіть не працюючи напряму з підпіллям, але все ж потрапивши під жернова окупантської системи через родичів (як сестри Степана Бандери) і відмовившись співпрацювати і давати свідчення. Деякі з цих жінок померли у криївках, катівнях, етапуванні до таборів — і багато з них не дожили навіть до тридцяти. Деякі, відбувши покарання або дивом уникнувши арешту, емігрували і ніколи не побачили своєї землі незалежною. Деяким пощастило дожити й побачити те, заради чого боролися. Від декого з них збереглися світлини, щоденники, спогади, про декого невідомо майже нічого, крім імені. Всі вони обрали бути або з військом, або заради війська — той вибір, який зараз робимо й ми.
Чому ми всі мусимо прочитати цю збірку, по суті, досьє, перемежаних щоденниковими записами з вже сучасної війни? Тому що ці жінки варті того, щоб про них знали й пам'ятали. Тому що нам надто довго розповідали сильно іншу версію нашої історії, вириваючи з неї величезні «незручні» шматки. Тому що ось ці спогади Марії Савчин особливо зачепили: «Ось де треба нашого підпілля — не в Західній, а тут, — завважив Орлан. Крім матеріального убозтва населення, в Запоріжжі, більш як де, відчувався тиск русифікації. Тут усе було запряжене до її воза — дитячі садки, школи, музеї, театри, кіно, заводи, в яких керівні посади займали росіяни. Мала враження, що я не на рідній землі, а в російській твердині.» Тому що це враження є досі.
Марина Мірзаєва у книжці подає свій перелік майже п’ятдесяти «жінок Свободи» від Олени Теліги до символічної «Невідомої», хоч, звісно, це аж ніяк не вичерпний список, а тільки орієнтир для майбутніх дослідників. І в ньому насамперед цікаві паралелі між минулим і сьогодення, десь фотографічні, десь образні, зі спільним, крізьчасовим, переконанням, висловленим «Мамайкою»: «Ми не сумніваємося, що у всій цій історії є сенс, інакше не були б у ній. Існує вища мета за всі ці зруйновані села й випалені поля. Цю мету хтось окреслює як перемогу, але для нас це щось значно більше». Багато також у книжці йдеться про вишкіл і підготовку воїнів ОУН і УПА, як фізичні, так й ідеологічні, а ще про незламні моральні принципи. Так наведено спогад Ірини Савицької, єдиної зі зв’язкових Романа Шухевича, якій вдалося уникнути тюрем і таборів: «…колись Головному командиру УПА сказали, що “ціль оправдовує засоби”, на що той відповів: “Для святої справи треба чистих рук”».
Багато щемких сторінок у книжці Мірзаєвої є і про те, як велося жінкам, у яких були малі і немалі діти, які невимовні муки доводилося терпіти матерям, у яких відбирали найрідніше, щодо чого «Мамайка» із сумом констатує: «Учасники українського визвольного руху хворіли на особливу недугу — самопожертву».
Незаслужено мало говорять про цю книгу! Авторка так цікаво переплела дві різні епохи, які до болю схожі. Було дуже цікаво прочитати і про героїнь УПА, і власні рефлексії авторки на тему сучасної війни, надзвичайно глибокі думки. Must read💯