Мене звати Дуся

by Єлизавета Бурштин

У селі, назву якого знають лише місцеві, горить сливове дерево і будинок, де колись жила велика родина. А в іншому з'являється Дуся — доросла дівчина з плюшевим драконом у руках, чорними руками та розгубленим поглядом. Вона не пам’ятає нічого про себе і не знає, де її дім. Але життя кожного, хто її зустріне, зміниться назавжди.

«Мене звати Дуся» — це історія про пошук себе, дому, власної пам’яті та любові. Про страхи, які ми несемо з дитинства, втрати й відчайдушне прагнення бути видимими. І про те, як іноді чужі люди стають найріднішими.

Genres: Ukrainian Literature, Fiction, Ukraine, Contemporary, War

256 pages, Paperback

Published January 1, 2025

About the author

Єлизавета Бурштин — українська письменниця, сценаристка, драматургиня й акторка родом з Одеси.

У 2022 році Єлизавета закінчила Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого, отримавши фах акторки театру і кіно. Того ж року переїхала до Німеччини, де почала вивчати мову, шукати себе у нових реаліях і одночасно створювати камерні вистави разом із подругою, осмислюючи досвід війни через особисті історії.

Єлизавета створила сценарій до короткометражного фільму «Blaue Haare Rote Lippen» (2024), була сценаристкою короткометражного фільму «Ein Teures Nest» (2025) і співавторкою серіального проєкту у межах Winterclass Serial Writing (Babelsberg Filmuniversität, Німеччина). Як драматургиня і співрежисерка, брала участь у створенні дитячих вистав у Pfälztheater (Німеччина), зокрема «Вода. Біда. Сова. Колібрі», «Шестеро авторів у пошуках персонажів» та «Mamma Mia!».

Reviews

[Nashelito]

Після роману Єлизавети Бурштин "Мене звати Дуся" мені чомусь відчайдушно хочеться слив і любові, тож, мабуть, саме тому, дочитавши книгу, я тепер обтяжений кілограмом "угорок". Їх продають жіночки поблизу виходу на Північну платформу залізничного вокзалу. Вони послуговуються суржиком і, може, навіть, роз'їжджаються по своїх селах електричками.

Перед тим, як почати формулювати свої враження від книги, задумався, а чи не позбавляю я роботи чат GPT? 

Не думау, адже він спирається на факти або інші відгуки (яких ще не існує, доки я пишу свій), аналізує їх, а я — лише на власні призми емоційного сприйняття та випадкових асоціацій. 

"Мене звати Дуся" — це "клондайк" таких емоцій та референсів, особливо для того, хто народився і виріс в селі. Ну добре-добре, народжувався не під наглядом баби-повитухи, а в смт. Уланів в роддомі, але до шістнадцяти років чесно відбув стовідсотковим силяном та агроельфом. І навіть тепер, після майже двох десятків років поневірянь містами, залишаюся ним на 99,8%. 

Моє життя в селі складалося з роботи, книжок, катання на велосипеді та пубертатних страждань. Але переважно з роботи. Може тому після сорока я продовжую мріяти про те, як я не хотів би працювати взагалі.

А втім, життя в селі це завжди трохи магічний реалізм. Перш за все — зоряне небо, котре висить, стиха подзенькуючи, так низько над головою, що можна збити маківкою кілька найяскравіших зірок. Також це реготливі лиси та шуляки, які крадуть курей у селян з-під носа. Це чупакабри, які подеколи виявляються людьми. А ще це вроки, відьми та інша побутова магія, забобони і диваки, які ночами приходять і заглядають у вікна, залишаючи сліди болота на підмурівку. Це дерева, які спостерігали за цілими поколіннями людей і будуть продовжувати, доки не згорять від падіння уламків або під артилерійським дощем. 

Хто ця розгублена дівчина (жінка?) якої ніхто не впізнає у селі, назву котрого знають лише його мешканці? Чиїх вона батьків? Можливо це колективний сон усіх тих, хто сподівався спокійно дожити до старості і піти у засвіти? Якби не війна. 

Вона і сама не знає, хто вона та звідки, не пам'ятає власного імені, не впізнає нікого з людей, крім старої сливи, і виявляє до слив особливе ставлення та ніжність. 

Вона почувається настільки загубленою і розгубленою, що називає батьком мало не першого стрічного чоловіка, а за другого стрічного планує вийти заміж. В цьому сенсі вона бачить мету і не бачить перешкод. Вона і далі б почувалася малою дитиною, якби не дорослі груди, які раптом виявила в себе під одягом. Ну логічно ж — якщо є груди, то можна лізти цілуватися до священника і збиратися заміж.

Ця історія водночас сумна і дуже красива, бо попри те, що деякі люди бувають справжніми монстрами, Дуся хоче бути поруч з іншими, хоче любити і бути любленою, хоче обійматися і щоби їй хтось зливав воду у ванній, щоб було житло, яке можна називати домом,  щоби її годували і ніколи, ніколи, ніколи не зникали назавжди.

[Iryna Chernyshova]

Останнім часом дещо з пересторогою відношуся до виробів укрсучліта, тож мала певні сумніви - і дарма! Оце було прямо добре.

Авторка має свій стиль і цікаву мову і вміє сказати просто про складні речі. Така химерна історія, в міру кумедна і сумна, що зачіпає багато тем, які ми якось оминаємо. Такий український сюрреалізм високого рівня. Мої аплодисменти.

І треба дістати з верхньої полиці леквар і зʼїсти його, нарешті.

[Igor Mogilnyak]

4⭐️

Я не фанат таких історій де треба читати між рядками і з психологічними моментами магічного реалізму, але було велике бажання прочитати цю книгу. У таких історіях можна побачити щось своє.

🔹 «Легко полюбити людей, які замість «Подивимось» кажуть «Я прийду» »;
🔹 «Мати одну емоцію на двох означає проживати її вдвічі яскравіше».
🔹 «Чужий біль інколи легше побачити, ніж свій власний, бо всередину себе важко дивитися: там темно й страшно».

Чи читати? Вирішувати вам!

[Liudmyla]

Для мене це така зворушлива і щемка-прещемка книга, що коли я читала її, в мене майже постійно щипало очі і стояв клубок у горлі, який я ніяк не могла проковтнути. Якби була сама вдома, то ридма ридала би, настільки зачепила всі тонкі струни моєї душі ця книга.

Її майже повністю можна розібрати на цитати. Я спочатку записувала, а потім зрозуміла, що так доведеться більше половини книжки переписати 🤭
~~~
Легко таємно й безкарно з'їдати весь шоколад, коли вдома ще п'ятеро дітей і один дід. Завжди є на кого перекласти провину.
~~~
Дуже часто діти пробачають батькам більше, ніж батьки дітям. І помилки ті серйозніші, ніж просто непомитий посуд.
~~~
Тепер було видно, якими близькими вони стали, адже без страху підвищувати голос можливо, на жаль, лише на близьких людей.
~~~
Це зрозуміло: дорослим треба дивитися на годинник. Це таке маленьке доросле кліше. А дітям - не треба, бо дитинство не має часу, воно безкінечне чи підступно таким здається. Діти забувають про час, а потім одного дня просто прокидаються дорослими й ніби одразу починають помічати навколо годинники.
~~~
Може, найкращий спосіб пізнати людину - то пізнати її голос і ті маленькі речі, які вона дуже любить?
~~~
Їй здавалося, що якщо всіх драконів зібрати разом, вони будуть не такими небезпечними й страшними, як люди.
~~~
Бо інколи так важко любити когось, якщо пам'ятати найстрашніші його вчинки.
~~~
Людина - цікава істота: може виправдати все, що завгодно й навіть абсолютно негуманні вчинки назвати гуманними, підкріпивши то все законом

[Olena Landar]

Нарешті я обдумала прочитане
Перша половина історії для мене була абсолютно прекрасною
Я виділила дуже багато цитат просто під які я пливла в дитинство і спогади.
Але ось ця історія з Марією… для мене це досі дивний поворот сюжету. Я його не зрозуміла взагалі
Не те щоб я проти, просто для мене це поза плином сюжету …
Після обговорення з дівчатами книга відкрилась ще з декількох сторін. І тепер вона для мене абсолютно про самотність, про недолюблених дітей і в що це може перетворитись в їхньому дорослому життя.

[Mlada]

Кожен, хто зустрічав Дусю, починав сумніватися у своєму здорову глузді.

Як же мені сподобалось! Такий от відгук 🙄

Брала цей роман, щоб почитати легкий текст, відпочити з ним, посміятися і посумувати. А я щиро закохалася. У сам ритм я входила, мабуть, перші 70 сторінок, а потім вже не хотіла відриватися. Мені дуже сподобалася мова, справжня насолода, як передана місцева говірка. Там, де я виросла, говорять інакше, але я виразно чула через сторінки інтонації та ці «видів», «любоу» та найулюбленіший аргумент для кінця будь-якої суперечки – «ти давай мені тут не цейво».

Так, гумор у романі теж класний. Мало книг змушували мене прям вголос сміятися, але ця одна з таких. На епізоді, де герої ходять селом і питають імена корів, я валялась. Там Жасмін, Елеонора, Хризантема, так мило і часто претензійно. Це дуже життєво, працює з усіма домашніми улюбленцями. Кажу вам як власниця Жан-Поля та Нобеля. І сцена на базарі та одночасне обговорення здорожчання, війни,планів на життя та хто і що купує та чи точно тут стояли. Ну, життя 🤌🏻

Але ж це і сумна книга, для кожного болітиме про своє. Про дитинство без любові і про шлюб без кохання, про самотність та невміння бути самостійним, про війну і життя попри все, про смерть, способи горювання і про нашу внутрішню дитину. «Мене звати Дуся» для мене класний приклад того, як можна говорити про страшне, про непросте дитинство, але не занурити в депресію читача (як було особисто для мене з «За маму, за тата»).

З дебютним романом Єлизавети Бурштин мене не полишало ось це відчуття усмішки крізь сльози.

Стара увібрала в себе так багато сонця, що сяяла навіть зараз. Тепер на небі буде втричі більше Сонця, а отже – і на Землі.

Ось так говорити про смерть – це прекрасно ❤️ «Мене звати Дуся» своїм вайбом нагадав улюблену «Те, що видно звідси» Маріани Лекі, мою улюблену книгу 2024 року, тільки в українських реаліях.

Дуже рекомендую почитати, доторкнутись до сонця та краси роману. Але попереджаю, що, можливо, хотітиметься слив, шоколадних подушечок та смаженої картоплі. І хату в селі.

Про війну як таку мало хто говорить. Зазвичай говорять про людей. Бо війна — то завжди люди. Ті, які там, і ті, що стоять в черзі за бринзою.

Інколи здається, що в школі дитина отримує більше страхів, ніж знань.

Марії було легше принести коробку з пігулками проти головного болю й отруєння, приготувати сніданок, обід, вечерю, десерт та компот, аніж говорити про те, коли їй було боляче. Тому вона дала Дусі кілька пігулок, зробила чай та бутерброд із сиром і залишила її запитання без відповіді.

Аркадій щиро сподівався, що того, що він прийде, буде достатньо, щоб прояснити ситуацію. Але, на жаль, інколи треба розмовляти.

[Victoria Unizhona]

Хороше читалася і хороший післясмак.

Тільки зараз подумала про потойбічну сторону, треба буде перечитати якось.

Той вид магічного реалізму, який мені до смаку. І се так гарно.

[Roman]

Ця книга - не про сюжет, а про емоції. Тобто сюжет тут звісно є, але емоційний шар набагато товще та й важливіше. Якщо коротко - це про жагуче бажання, щоби тебе любили, обіймали і ніколи не залишали.

Тепер детальніше. Чесно кажучи, я трішки неуважно прочитав анотацію, навскіс, і коли почав читати книгу, думав, що Дуся - це дівчинка шести-семи років, але виявляється, що то зовсім доросла дівчина, і тому був дещо здивований таким поворотом. Із самого початку звернув увагу на стиль - він дуже своєрідний, який виражається в цікавих формулюваннях та несподіваних логічних закінченнях абзаців чи невеличких сюжетних блоків, які змушували мене постійно хіхікати та посміхатися. От в перших главах я хіхікав ну буквально майже кожен абзац, декілька разів на сторінку це точно, це справді було смішно. Але поволі смішного стає менше, сумного - більше, і інколи, особливо в останніх главах, там була така напруга, що аж плакати хотілось, і постійно виникало бажання, щоби головна героїня когось нарешті обійняла, та й самому когось хотілось обійняти.

Сама головна героїня, Дуся, буває досить егоїстична в своїх прагненнях бути з тими, хто її буде любити та щоби вони нікуди від неї не йшли, інколи навіть буває жорстока в своєму егоїзмі, але це пояснюється все тим болем, який вона відчувала в дитинстві, і який пронесла з собою все життя. Все це підкреслює своєрідний ефект від книги - він в першу чергу емоційно забарвлений, бо вона всіма цими зворушливими моментами чіпляє дуже сильно, а сам сюжет, чесно кажучи, відходить на другий чи третій план, і стає якимсь віддаленним, розмитим, на відміну від емоцій, які буквально кричать на кожній сторінці. 

Загальні враження - мені дуже сподобалось, є і смішні моменти, є і сумні, книжка залишає приємний післясмак, рекомендую.

[Oleksii Rafalovych]

«Свобода — це день, коли про неї згадуєш. З цього дня вона починається. Це як завдання з зірочкою: воно не обов’язкове, але як виконаєш — одразу здається, що світ належить тобі».


Заходять якось Таня Малярчук з Тарасом Прохаськом у бар, а на їхньому місці вже сидить Ліза Бурштин. І вже не поступиться, бо написала роман, якого давно чекали від них.

Якщо почитаєте, ви мене зрозумієте. Наприклад, зупинкова філософія (а зупинка у романі це надпотужний образ):
"Зупинки в селі такі самі неоднозначні, як і люди в селі. Вони розмиті, раптові і, на перший погляд, прості".

🐄 Ліза романтизує село так, що хочеться стати адептом її релігії — і це не завжди хі-хі-ха-ха. У Лізи є власний стиль на межі жартів, спостережень і переживань, цей коктейль п’янить:
"Всі люди інколи роблять дивні речі. Тому завжди добре, коли поряд є корова, слива або сонце, щоб нагадати, що світ – великий, і в ньому не самотній ніхто й одночасно самотні всі".

Відгук повністю тут: https://t.me/ukrainian_art_crossroads...

[Julia Yepifanova]

я дивлюся програму "Критиканти" і мене неабияк обурює, коли гість наприкінці каже, що взагалі-то він таку музику не слухає.
ось мені зараз кортить написати, що я таке не читаю.
але ж ні! я читаю! "Мене звати Дуся" я прочитала і не пропустила жодного рядка, жодного слова.
тільки мені не сподобалось.
це справді дуже добра книжка і мені хочеться бути поруч з усіма, хто це відчуває.
книга написана так, що з кожної сторінки, можна зберегти собі цитату в галерею, а потім похизуватися нею в інстаграмі. і це буде хороша цитата.
але з хороших цитат неможливо зробити хорошу історію, нажаль.
Мені сподобалася частина, де з'являється Марія, там раптом з'являються і якісь справжні почуття і дії, але нажаль, вони знов перетворюються на цитати.
я поставлю п'ятірку, бо дуже хочу, щоб Єлизавета Бурштин, якій мабуть ще не виповнилося 25, написала ще багато книжок, а видавництво Лабораторія їх видала і на зароблені гроші оновила свій Librarius так, щоб в ньому стало зручно читати.

[Anastasiia]

Ця книга — цікавий досвід перебування на межі магічного реалізму та абсолютної абсурдної наївності. Вона читається надзвичайно легко, буквально «в один присід», але цей спокійний ритм постійно підживлюється внутрішньою роботою читача: ти весь час прокручуєш у голові символізм історії та намагаєшся розгадати, куди саме ведуть ці химерні метафори.

Проте не обійшлося без нюансів.
Мова: Відчувається непослідовність у використанні діалектів. Це подекуди вибиває із занурення в текст, оскільки мова персонажів здається дещо штучною або нерівномірною.
Контекст: Фінальним тригером стала біографія авторки. Після прочитання тексту це сприймається як спроба «розповісти про війну в Україні з Німеччини», що викликає певне емоційне відторгнення та дисонанс.

Мій варіант розвитку подій (Теорія):
Маленька Дуся насправді загинула в пожежі разом із дідом.
Усе, що відбувається далі — це подорож її душі (умовні 9 днів після смерті). Перебуваючи в тілі молодої дівчини, вона проживає все те, що було заготовано їй долею в майбутньому: пошук батька, досвід невдалого шлюбу, зустріч із Марічкою. А у фіналі вона, разом із парою на зупинці, має сісти в той самий транспорт, що нарешті відвезе їх «в інший світ».

[Софія Радіон]

сумна книга. хочеться слив та любови

[Юля Рябчик]

не довіряю книжкам з таким стилем оповіді, бо мені здається, шо автор намагається прикинутися своїм і пролізти в мою сентиментальну душу, тому заходжу в такі тексти поволі. і якщо вони відчуваються мені як справжні, то тоді розганяюся і не можу вже зупинитися.

тут я проплакала над книжкою так рясно і багато, що ідея поставити їй п'ять зірочок відчувається якоюсь нездоровою. але тим не менше це точно п'ять. можливо справа саме в тому, шо більшість з цих тем я опрацьовую в психотерапії 🥁

динаміка коротких уривчастих речень дратує, але на цьому контрасті в довгих реченнях ти нарешті розслабляєшся. цитатний потенціал книги величезний, тому навіть не намагалася шось виділяти. абсолютно не погоджуюся шо це магічний реалізм - це життя як воно є, коли в своїй голові ти головний персонаж.

дякую пані Лізі, шо вклали в підписані примірники в сенсі наліпку зі сніжинкою Дусею - це прям додатковий теплий вайб 🫴🩷

[Ruslana Bookslover]

хороша!

[Lisa]

абсолютний гейтрід для мене, на жаль, мене тіпає від таких книжок

[Kseniia Okhremenko]

Мені важко було збагнути цю історію. Я читала повільно, намагаючись зрозуміти всі сенси, закладені між рядків, та, видно, книжки в жанрі “магічного реалізму” - це не зовсім моє. Але це не применшує таланту авторки, Єлизавети Бурштин.

Мова її твору жива і, хоча походить з іншого регіону, нагадує про власний рідний дім, дитинство, життя в селі або, в моєму випадку, у невеликому місті, що колись було районним центром, де все одно всі одне одного знають.

Можна було зупинитися й не дочитувати, але все-таки було цікаво, чим закінчиться історія і куди блукання приведуть Дусю. І навіть якщо сама оповідь часом залишалася для мене загадковою, у ній було щось таке, що змушувало рухатися далі, сторінка за сторінкою.

[Anastasia Polishchuk]

Якщо описати цю книгу трьома словами, це буде дорослішання, щирість та любов.
І чомусь під час першого, поволі втрачається друге і третє…

В селі горить сливове дерево і будинок. А в сусідньому зʼявляється дівчина років 26-ти в нічній сорочці з драконом в руках і.. білою коровою. Вона нічого не памʼятає, окрім того, що хрéщена і хоче міцну сімʼю.

📚 «Мене звати Дуся» Єлизавети Бурштин відчується на якомусь надсвідомому рівні, піднімає питання дитячих травм, зокрема недолюбленості та її впливу на дорослішання.

🧸 Дуся задає питання, над якими задумується дитина років 6-ти, дещо незручні для суспільства, але надважливі для неї. В пошуках любові і свого дому вона вривається з ноги в життя жителів чужого села, залишаючи простір для роздумів, що це було і на що вплинуло.

І це цікаві роздуми. Я завжди дивуюсь, як авторкам вдається досягти такого насиченого філософськими цитатами тексту, при цьому не перегрузивши його. Щоб читалось легко, дещо смішно від абсурдності ситуації, невимушено і щемко від того, що багато моментів резонують з власними спогадами, баченням світу та минулим.

Я ще тут багато сонця, свободи та безпосередності, сільського життя зі смаком бринзи, сливового варення та любові ❤️

[Kocho Lora]

Прощатися з дитинством завжди боляче, особливо, якщо воно було коротким та безрадісним. Доводиться навіть в дорослому житті шукати відголоски того дитячого щастя, щоб заповнити пустку всередині.

Дуся, яка постає на початку тексту, як мала дитина в дорослому тілі, відчайдушно прагне любові та людського тепла. Вона рухається по прямій, переходячи від хати до хати, як жебрак в пошуках крихти хліба. Дуся голодна і сумна, її обділили в найважливішому - любові.

Вона не знає себе, людей і світу навколо, але в неї є чітка мета. Вона хоче мати поруч близьку людину, що ніколи її не покине.

І це дуже амбітна ціль, досягнути якої неможливо. Але Дуся не здається і продовжує пошуки. Спочатку вона знаходить себе, щоб продовжити шлях вже не спраглою до любові, а готовою ділитися нею з світом.

Цей текст сповнений відчуттям пекучої самотності і тому так відгукується. Та він не викликає сліз чи відчаю. Навіть в найважчі моменти Дуся діє, і це дає надію, що вона таки знайде те що шукає.

Все таки «може бути добре» навіть якщо не завжди. Заради цього і варто продовжувати шлях вперед.

П.С. Раджу не починати читати тексту, не купивши слив, бо ви просто не зможете втримати бажання поїсти їх прямо тут і зараз.

[Daria Liepiekhina]

«Інколи незнайомі коліна можуть бути теплішими за знайомі. І ніхто не знає, у які коліна уткнутися, коли погано й самотньо. Тому треба дивитися навколо уважно, щоб не пропустити тих самих колін»
Стільки приміток у книзі я давно не лишала - хотілося виділити ледь не все
Цікаво було спостерігати за Дусею та її тернистим шляхом у пошуках любові, свого місця й себе
Захоплююсь образністю, символізмом, подекуди магічністю цієї книги
Десь я всплакнула, десь усміхнулась і хіхікнула, десь задумалась
Окремо хочеться зазначити неймовірно описаний колорит села. Тут він добре відчувається - дуже подобається
А ще хочу відмітити персонажів Кажана і Баби. Вони мені, мабуть, припали найбільше до душі 🥹 Баба то взагалі моя любов, бо окрім того, що можна було посміятись, так ще і відчути якесь таке тепло і затишок від неї!
Дякую авторці за таку щиру історію ❤️

[Evgeniya]

Магічний реалізм, мені важко сприйняти. Голова вічно хоче чогось логічного, а не абсурдного.
Цей твір на початку був на грані, між якась дурня, і мені дуже подобається. Чим далі я читала, тим більше приходило розуміння того, що хоче сказати авторка, ну або що я відчуваю від прочитання цієї книги. Місцями я відчувала себе спогдядачкою за Дусею, місцями самою Дусею, а місцями кимось іншим...
Через книгу проходять лінії: дитячої травми, не долюбленосиі, не бажання вирости, втрата родини, пошук любові і свого я, війна... Кінець книги дає надію на краще майбутнє.

[Galina Kravets]

Коли я чула від одноклубниць фразу «книга занадто проста, примітивна», в мене є лише один аргумент: так і задумувалося. Немає жодного сенсу доводити комусь, що ця книга — об’єкт мистецтва. Це з тієї серії, де працює правило: якщо потрібно пояснювати — пояснювати не потрібно.

Бо стиль тут не «простий», а неординарний. Для мене це щось середнє між магічним реалізмом Токарчук у «Правіку» і примітивізмом Персиваля Еверетта у «Деревах». І от тут у мене з’являється цілий список питань.
Авторка така талановита, що справді винайшла щось унікальне?
Чи вона просто має таке незвичайне мислення, що навіть доволі клішовані думки подає по-новому і з гумором?
Чи це моє досягнення — бачити в тексті більше, ніж туди закладалося?
Чи моє недопрацювання як читачки — ідеалізувати все дебютне, дитяче, просте?

Я не знаю.
Але мені подобалися мої думки під час читання цієї книги.
І це, здається, комплімент.

Про персонажів (які не завжди «люди»)

У цій книжці є корова.
Настільки розумна, що, стоячи по коліна в річці, змиває з себе всю втому, набрану за день.
І не настільки дурна, щоб відмовлятися від зайвої їжі.
Вона їсть усі сливи з подвір’я — хоча корови слив не їдять.
Але ця — їсть. Бо вона очевидно розумна.

Є отець Юрій.
Він каже Дусі, що якщо вона його любить, то має дати йому спокій і піти спати.
У Дусі відбувається внутрішня обробка цих слів — і народжується висновок зі знаком питання:
інколи піти — означає любити?
Для мене це про те, що якби ми сприймали сказане буквально, не домальовуючи інтонації, підтексти і страхи, життя було б значно легшим.

Є Марія.
Вона ні з тих, ні з тих, але розділяє емоції Дусі. І Дуся плутає це з любов’ю. Називає Марію ніжною і турботливою. І — як з усіма, кого зустрічає по сюжету — намагається створити з нею сім’ю.

«Кожен, хто зустрічав Дусю, починав сумніватися у своєму здоровому глузді…»

«..ніхто не міг передбачити, що Дуся робитиме наступної секунди.
Та й навіть сама вона.»

«Дуся могла будь-якої миті заплакати, бо немає родини,
засміятися, бо її розсмішили вуса,
захотіти цілуватися або народжувати.»

І ще про Марію — цією цитатою, яку я довго носила з собою:

«У тебе є міцна сім’я?
— У мене є тільки один… знайомий.
Марія сказала це якось незакінчено, наче за її словами ховався ще довгий-довгий текст, якого ніхто ніколи не мав почути.
А ще довшою за текст була думка.
А ще довшою за думку — емоція.»


Є Баба.
Коли вона з’являється в сюжеті, я вже помічаю це загравання з іменами:
Баба — Баба.
Річка — Ріка.
Коли Баба лягає спати, Дусі лячно: а раптом вона помре.
Коли Дуся збирається заміж, Баба застерігає: аби тільки не Михайло.
Окрім імен, тут постійно працює тема повір’їв, міфів, умовних знаків.
Тонка, майже дитяча, але дуже вперта.

Є свекруха Тетяна Григорівна.
І тут іронічно й точно обіграно ідею, що без онуків жінку до раю не пустять. Навіть якщо вона хороша.

Є Кажан.
Умовно — батько.
Він проживає різні стани прийняття цього псевдофакту.
Про нього небагато, але достатньо: він інфантильний, не самостійний, хоче покінчити з життям.
І найкраще його описує одна фраза:
«Він не був схожим на людину, що хоче померти.
Він був схожим на того, кого не люблять.
На когось дуже самотнього й беззахисного.»

Мені дуже сподобалися внутрішні монологи Дусі. Побутові, трохи наївні, дуже чесні.
Про те, що пляма дратує, але пляма не має ставати перешкодою в побудові міцної сім’ї.
Про те, що якщо не цілуватися, то дружині хоча б треба вміти варити суп.

«Вона злякалася і відчула шалену потребу виправдатися, збрехати, пожартувати —
зробити все, що завгодно,
щоб Марія не подумала про неї погано.»

На початку я ще вірила анотації і думала, що це магічний реалізм.
Особливо в ті моменти, коли корова спокійно заходила до церкви, а Дуся обурювалася:
чому коровам не можна до церкви?
Але потім одноклубиці в загальному чаті підказали:
це не магічний реалізм, це сюрреалізм.
Так.
Саме він.

Про імена ще трохи
Собака має почути своє ім’я, щоб не чіпати.
Бо інакше подумає, що свої.
Може, і в людей так само?
Дуся не відкриває двері незнайомцям — тому з усіма знайомиться.
І взагалі:
чому люди при знайомстві питають ім’я,
а не, наприклад, чи любить вона драконів?

У фіналі тема імен розкручується остаточно: виявляється, що по ходу ніхто вже не знав, як її звати.
І коли Дуся чує, що Дусею звуть корову, вона згадує: це ж і її ім’я.
Тут така як гра. Як кросворд з іменами.

І ще одна майже персонажка
У книжці є стара слива.
Майже жива. Чудесно описана. Це її плоди їла корова.

І я хочу завершити цей відгук своєю улюбленою цитатою з книги — бо краще я вже не скажу:

«Дуся не знала, як треба доглядати за деревом, щоб воно відчуло любов. Вона сіла на холодну осінню землю, оточивши себе голими гілками та усіма спогадами, і подумала про любов. Дуся відчувала любов, коли її помічали.
Тоді, як кликала маму — і та приходила і залишалася. Тоді, як казала, що їй боляче — і ніхто не бив далі. Тоді, як Марія турбувалася про неї. І тоді, як Баба просто так віддала їй свою весільну сукню.
Дуся могла тепер переконати весь світ, що любов — це не має бути боляче. А якщо щось боляче — то це не любов, а щось інше.
І для цього точно можна знайти якесь інше слово.
У цьому світі придумали потрібні слова для всього.
Тільки не завжди людина здатна відшукати їх.»

«Мене звати Дуся» Єлизавети Бурштин — найкраща книга мого січня.

а це я в телеграмі
https://t.me/chytano

[Hanna Smyrnova]

4-4.5
Дуже добра книжечка🥹

[Олеся Бойко]

дуже хотілося б, щоб редактор/ка повикреслював з книжки половину, якщо не всі слова "маленький", "тихий" і "трохи"

[Katya]

3,75 🌟

у авторки класний власний стиль написання, а ще в таку маленьку книжку вийшло додати багато важливих тем.

все ще не заходять всякі магічно-реалістичні вставки, але для дебюту дуже добри.

[Natalia Baidak]

"- Діво Маріє, хочу звернутися до тебе як жінка до жінки. Чи буде хтось у цьому цілому світі, хто знайдеться мені й ніколи від мене не піде? Я не розумію, як люди живуть, знаючи, що всі, кого вони хоча б трішечки люблять, колись зникнуть, щезнуть, помруть, образяться на якусь одну несподівану літеру. Є хтось у цьому світі, хто думає так само, як і я? Я знаю, що тато повернеться й ми знову будемо їсти подушечки з молоком і поговоримо про все, про що ми не договорили сьогодні. Але най він завжди пахне домом.
Діва Марія не могла надати жодної інформації. Вона просто дивилася, ще й з дитиною на руках. Наче промовляла: «Ну я ж якось розібралась. А тепер і ти іди. Бо я вже на іконі. А ти от поки нє. От проживеш своє життя нормально, може, теж тут будеш висіти». Напевно, опинитися на іконі легше, ніж просто прожити щасливе життя. Бо там передбачені страждання. Хоча кожне щастя теж передбачає страждання. Тим і оманливе".

Дуже сподобалась іронія і метафоричність, замість магічного реалізму бачу нейровідмінність і саме крізь її призму - єдино можливу абсолютну чесність в світі дорослих. Хочу бути, як та корова Сніжинка-Дуся, цінувати свою свободу, мати гідність та ніколи не паритись без приводу 🤭

[Olenka Bidiuk]

На відміну від головної героїні, ми знаємо як її звати. Ми знаємо принаймні деякі деталі з того, що відбулось, коли вона все забула. А проте всеодно рухаємось цим текстом навпомацки, все ще до кінця не розуміючи що воно і до чого; так само рухається життям Дуся. Що воно і до чого? І де її дім? Де її батьки? Чому у неї чорні руки? Питань дуже багато.

Про дитинство Дусі ми дізнаємся по ходу, з її спогадів, але навіть без того зрозуміло, що воно не було щасливим. Принаймні дуже часто. Від того як вона прагне любові та боїться валіз (бо ж нащо людині валіза, якщо не збирається кудись іти?) зрозуміло, що в дитинстві вона часто не отримувала того, чого хотіла. Точніше не просто «хотіла», вона не отримувала того, що необхідно дітям - любові. Вона не отримувала відповідей на питання. Інколи вона взагалі не отримувала нічого, її просто ігнорували. Тому ж бо вона нічого і не знаю про цей світ.

Теперішність Дусі - це наче мозаїка, яку вона складає шматочок за шматочком, не знаючи куди ці всі елементи припасувати і що взагалі має з того вийти. Вона наче щось памʼятає, щось про дорослих і про те, як то жити це життя, але бракує контексту, аби якось все це зрозуміти.

У кожної дитини має бути сімʼя, тому вона знаходить собі тата. Але потім виявляється вона доросла, а у кожної дорослої жінки має бути чоловік. Тому чоловіка вона собі теж знаходить. А потім виявляється, що це не те, що робить її щасливою.

Взагалі багато можна казати про цю книгу: про те, як вона мене вразила, як зачепила мене і про те, що вона увійде в найкращі року. А ще це найбільш анотована моя книга, тому що підкреслювати хотілося усе, а також прописувати свої думки та здогадки. Мені вона настільки сподобалась, що мені не було шкода перечитати 50 сторінок, бо читаючи вперше я не мала ручки, щоб щось виділяти. Перечитала і не пошкодувала. Обовʼязково колись прочитаю увесь твір ще раз.

Читайте.

[Kateryna Zhavoronok]

Трохи просів темп біля середини книги і сюжет перестав рухатись, але все одно ставлю 5, бо це дуже гарне письмо. Це книга для повільного, вдумливого читання, по трошки. Порція людськості перед сном - ось чим була ця книга для мене. Її можна розібрати не 1000 цитат, які будуть точно про мене, але краще, звісно, читати все разом.

Моя улюблена фраза:
Дусі хотілось щоб ніхто її не помічав, але все одно не бути самотньою.

Всі ми трохи Дуся: не пам’ятаємо хто ми, хочемо щоб нас любили і дивуємось, чому досі тяжко, хоч і зробив все правильно (помив вікна). Дитина в тілі дорослого і замкнений світ з людьми, які вдають, що все гаразд. Хто не почувався точно так хоча би раз? В цій книзі це відчуття перекладено буквальну форму.

[Marina Kolomiets]

«Кожен хто зустрічав Дусю починав сумніватись у своєму здоровому глузді»

Це було інтелектуально, смішно: сумно та меланхолійно.
Для мене це одна із найкращих книг сучасної літератури. Написано дуже талановито і красиво.

Щемка історія Дусі, яка забула своє минуле й навіть ім’я. У неї залишились лише уривки спогадів. На перший погляд усе виглядає дивно: дівчина ходить селом із коровою та плюшевим драконом і намагається знайти близьких, дім, щоб не бути самій.

Є ця особлива атмосфера села, де випадкові люди впускають її не тільки до хати, а деякі навіть у серце. І Дуся постійно ставить питання - прості та дитячі, але дуже незручні для оточуючих, але такі важливі для неї.

Цю книгу не варто читати буквально і намагатися все пояснити. Це магічний реалізм, і частина задоволення саме в цій невизначеності. Хоча з часом деякі речі таки стають на свої місця.

Книгу можна розбирати на цитати, вони глибокі та сентиментальні.
«Про війну як таку мало хто говорить. Зазвичай говорять про людей. Бо війна — то завжди люди. Ті, які там, і ті, що стоять в черзі за бринзою.»

І гумор тут дуже влучний. Я часто ловила себе на посмішці:
«Вона хропіла, а Дуся думала про те, як то добре - бути Бабою: чекати на Михайла, з яким можна смажити картоплю, дивитися телевізор, де люди цілуються, і споглядати сонце, тримаючи в одній руці хліб, а в іншій — томат із сіллю. Старість і дитинство — то, напевно, дві найкращі пори в житті. Баба хропіла собі далі. Дусі це не заважало, навпаки, було тепло й радісно від того, що поруч хтось є. І неважливо, чи то чоловік, чи храплива Баба»

Не зважаючи що книга сумна, вона не заганяє в депресію. Після неї в мене залишився приємних післясмак. І я ще довго про неї думала. І про бринзу теж.

[MB]

Не моя історія. Закінчила, бо шкода було витрачених грошей. Нагадало довгий марудний кошмар, де картини абсурду змінюють одна одну і все ніяк не закінчиться. Психології особливо не побачила.

[knjaginja]

Це ідеальна книга для кінця літа/початку осені, така вона щемка, пронизлива, насичена світлом сумом, теплом і трохи сміхом. Це книга-емоція, книга-атмосфера, і читати її - це відчувати оцю бентегу в пошуках себе, в пошуках своїх людей, близькості, і свого місця, свого дому. Таке гірко-солодке відчуття, коли літо прослизає крізь пальці, а ти ще намагаєшся його схопити і повернути, так само як і своє дитинство.
Дуся забула все, і тепер намагається віднайти себе, прийняти себе, свою самотність і своє минуле, працювати зі своїми травмами і давати раду зі своїм дорослішанням і самим життям. Мені це відгукнулось, і Дуся і її історія влучила в саме серце, я переживала все разом з нею, і переживала за неї.
Хоч відчувається, що це дебют, та цей текст вже має свій неповторний стиль, і те, як він написаний мені дуже сподобалось: трохи наївно, трохи дивно, але водночас так влучно і життєво, з ноткою магічного реалізму і абсурду; і ще так чуттєво і просто про складні і життєві ситуації. І всі ці образи: корова, слива, сільська дорога, весільна сукня, зупинка, вони ніби намальовані, настільки яскраво і чуттєво зображені; так само як і персонажі - такі чудернацькі, але живі, в них віриш і впізнаєш когось знайомого. Хотілось багато підкреслювати, виділяти цитати і потім повертатися до них і до цього настрою.
p.s. а ще ця книга про всіх недолюблених і загублених в цьому житті міленіалів, так же?❤️‍🩹

“—Тату, ви знали, що я доросла? Я виросла.
Кажан не відповідав.
— Але я ще не була дитиною. Мене поки не любили.”

“— Я боюся, що всі підуть, і я залишуся сама.
— Ну то як вони йдуть, то ти їм не треба, а нашо тобі такі? Прийдуть інші.
— Точно прийдуть?
— Я думаю, шо та”.

“Ніхто з них не наважувався заговорити прямо й прозоро. Вони зробили вже кілька кіл навколо цього життя, намагаючись обійти його повністю, не заходячи за лінію, але в обох уже крутилася голова. Має бути спеціальна людина, яка проводитиме всіх, хто блукає тими колами, за руку, так щоб вони не оступилися й не перейшли межі. Або, навпаки, штовхатиме обох у центр цього кола, і тоді вони, замкнені та оточені, будуть вимушені нарешті подивитися одне одному в очі й сказати все словами, які призначені саме для цього”.