Короткі миті потрібності

by Іван Черненко

Короткі миті потрібності, коли серед повторюваної рутини стається неочікуване і твої дії допомагають це виправити. Саме заради цього ти вчився, аби зараз вирішити правильно. Правильних рішень із часом більшає, а от відчуття потрібності — ні.

Будні районної лікарні. Пацієнти, зморені лікарі, санітарки та ріки розчинної кави.

Зупинка серця, зупинка мозку, кінцева зупинка. Кінець чергування. Будні анестезіолога та лавина пацієнтів і паперів, під якою — лікар, звичайна людина, яка колись обрала рятувати інших.

Іван Черненко — лікар-анестезіолог. Автор книжки «Сміх у кінці тунелю. Нотатки українського анестезіолога».

Genres: Contemporary

224 pages, Paperback

Published October 23, 2025

Reviews

[Ярослава]

Я в захваті від першої книжки Черненка (відгук тут), тому дуже чекала на другу. Перша теж, загалом, дуже тверезо змальовувала всі проблеми медичної системи (й суспільні проблеми, які оприявнюються в ній) - а друга ще страшніша. Можливо, першій надавало якихось небезнадійних ноток те, що вона про період ковіду, отже, був великий виклик, з яким боролися виснажені працівники медсистеми, і один виклик подекуди можна перемогти - чи бодай витягнути хоч когось із пащі смерті. У другій теж є "короткі миті потрібності, коли серед повторюваної рутини стається неочікуване, і твої дії допомагають це виправити" й саме вони дають книжці назву - скажімо, неймовірна історія про трансплантологію, коли завдяки індивідуальній ініціативі шанс на життя отримав ще десяток людей, справді якась біблійна історія про "смертю смерть подолав". Але загалом це вже не людина проти стихії, це людина проти системи, і це значно безнадійніша історія (безнадійна, пише Черненко, навіть у західних країнах, де віддача від професії все одно неспівмірна із вкладеними зусиллями - можна отримати більшу віддачу в іншому ремеслі з меншими втратами, тож медицина втрачає популярність і престиж), а що вже казати про українську ситуацію, де багато що тримається винятково на експлуатації кадрів. (Взагалі, наше життя постійно тримається на експлуатації іншого - ми можемо жити, бо хтось в цей час гине на фронті, захищаючи нас від окупації, ми можемо розраховувати на державну медицину, бо хтось перепрацьовує за малесеньку зарплату, можемо розраховувати на державну освіту, бо хтось за малесеньку зарплату вчить дітей, і т.д., і т.і., і це повсякденне усвідомлення, від якого дуже мулько на душі. За рахунок існування в цій системі апріорі опиняєшся в кепській такій ролі - і в багатьох із цих ситуацій ти навіть змінити нічого не можеш, на армію хоч донатиш, а от чим ти можеш не шкодити в інших випадках? нічим.)

Купка цитат:

"Медицина - доволі неприродна штука. Наші інстинкти все життя кажуть нам: "Тікай!" Тікай від будь-чого, що може тобі загрожувати. Тікай від своїх і чужих проблем. Тікай від болю, від смерті. Медицина ж узяла жменьку людей і навчила їх у тих усіх проблемах розбиратися ... Суспільство експлуатує психічно хворих людей для надання допомоги іншим. Так і запишіть"
*
"Я втомився розповідати своїм медсестрам і санітаркам, що якщо не вони, то ніхто ... Я полюбляв це розповідати під час ковіду, коли вони трималися з останніх сил, коли непритомніли в тих клятих костюмах. Підбадьорювати людей - не тіла тягати. Я помилявся. Ніхто не заслуговує працювати в таких умовах і за такі гроші. Та я б не радив підвищувати їм зарплатню - ще відчують себе людьми і звільняться. А де нам потім знайти заміну?"
*
"Що отримує майбутній лікар в Україні? Неповагу, низьку заробітну плату, складні умови праці, відсутність можливостей кар'єрного зростання, травмованих радянською медициною пацієнтів, медичну систему, для якої ти лише кількісний показник у статистиці людського ресурсу, біль у спині, розлади сну, ранню смертність і вищі ризики хронічних хвороб
...
Чи знають вони, куди йдуть? Безумовно. Просто юні та наївні помилково вірять, що система за дев'ять років їхнього навчання якісно зміниться. Облиш надію кожен, хто сюди заходить. Власне, головна мета цієї ізольованої екосистеми - або перетравити, або вбити будь-яку надію. Людина без надії не пручається, стає частинкою цього організму назавжди. А як інакше? Не умови ж створювати."

[Daria · Rating 5 out of 5]

Ця книга гірка і розпачлива, але майстерно написана. Вона болюча не через пафос, а через документальну точність. Автор - чудовий оповідач, він спостерігає за життям, уважний до дрібниць і має хист до називання речей своїми іменами, навіть коли це неприємно.

В той же час, він наче щиро дивується, що це взагалі потрібно робити.

«Навіть здивований, що ніхто не написав про українську медицину раніше. Усі історії завжди існували на поверхні, ви й зараз можете помацати їх руками — достатньо зайти в будь-яку лікарню, поліклініку чи амбулаторію.»

Всі ці історії дуже важливі, пане авторе, бо вони називають вголос те, чого ми роками воліли не помічати, або вважали нормою.

Однозначно рекомендую до прочитання.

[CHORNOBROVA KAROOKA · Rating 4 out of 5]

8/10

Іноді короткі миті потрібності інших людей — маяки, що світитимуть для мене, поки бʼється моє серце.

Це було дуже добре. Іронічно-саркастичний стиль написання ідеально ліг на тему - так, щоб донести до читача важливі речі, але не викликати депресію і екзистенційну кризу:)

Тут про все. Про важкі та несправедливі умови праці медичного персоналу. Про корупцію. Про занедбаність лікарень і нестачу фінансування. Про соціальні служби та невідкладну педіатричну допомогу. Про необхідність медичної реформи. Про наслідки медичної реформи. Про діагностику смерті мозку та про донорство органів. І #про_війну.

✨ І знаєте що?
Все це дуже влучно. Коли читаєш, то ловиш себе на думці, що це не гарна вигадка, а дурна, але дуже наша реальність, типу «тобто оте крісло колісне з пластикового стільчика - це не тільки в нас тут, так? серйозно? жах загальнонаціонального масштабу».

Від деяких історій хочеться сміятись, від деяких - плакати. Десь страшно, десь з відчуттям «бляха, я не хотіла про це думати, а тепер сиджу втикаю в стіну і не можу перестати крутити ці думки в голові».

✨ Книжка насправді хороша. І так, це єдина книжка з тих восьми, що я почала за минулий тиждень, яку мені не захотілось кинути після першого розділу. Якщо це не показник, то я вже і не знаю. Читайте.

[Book · Rating 4 out of 5]

«Короткі миті потрібності» Іван Черненко.

Мені завжди важко йдуть профільні книжки в окремому напрямку. Вони зазвичай мають свою специфіку, тому важко сприймати, але ця книжка мене зацікавила з перших сторінок. Про що книга? Книга про внутрішню «кухню» медиків: робота, побут і т.п. Без яскравих фарб. Жорстка правда.

Вона мені чимось нагадала книжки Генрі Марша, але приємно те, що українські автори не бояться показувати зворотню сторону медицини в Україні. Книжка про проблеми в галузі, які за стільки років незалежності та безліч реформ, так і не були вирішені.

Автор детально показує життя районної лікарні в маленькому містечку на півдні Одеської області. Чесно, місцями страшно від того, що держава нічого не робить для підтримки медичної сфери.

Автор на прикладі своєї родини, показує, як ми привели до того, що лікарі беруть хабарі та благодійну допомогу від людей. І це тягнеться ще з радянських часів, коли наші батькі віддячували спочатку продуктами, а далі вже фінансово.

Насправді книга - крик душі, про те, що наша медицина в занепаді і ніхто нічого з цим не робить. Особливо це відчутно в маленьких містах і селах. Крім того, автор проводить аналогію з західними лікарнями, держава намагається запозичити досвід, але на жаль у нас так не працює.

Книга цікава, настільки , що 220 сторінок проковтнув за день.

9/10

[Olena Glazkova · Rating 5 out of 5]

Партнер (анестезіолог) приніс додому цю книжку. Хороша. Невелика, але мені здається може бути корисною для розуміння реалій медичної системи, без глоріфікації і віри в святих лікарів. Ну й таким собі нагадуванням про життя

[Roman Shaleyko · Rating 5 out of 5]

«Короткі миті потрібності» - це книжка, яка зачіпає дуже глибоко і залишає по собі довге післясмакове відчуття тиші, тепла й роздумів.
Іван Черненко майстерно працює з емоціями, перетворюючи короткі життєві епізоди на щось значно більше - на моменти, у яких кожен може впізнати себе.

Мене вразило, наскільки простою мовою автор говорить про складні речі: про людську присутність, цінність підтримки, внутрішні злами та те, як маленькі дотики турботи можуть змінити наш день - а інколи й усе життя. У цих історіях немає штучності чи пафосу - тільки щирість і дуже точні спостереження за людською природою.

Це одна з тих книг, які хочеться перечитати, повертаючись до улюблених абзаців і фраз. Вона надихає зупинятися, помічати важливе й цінувати людей поруч.

Абсолютно заслужені 5 з 5. Щиро рекомендую всім, хто любить глибоку, емоційну, чесну прозу, що торкається серця.

[Anastasiia · Rating 4 out of 5]

Книга на 90% складається з опису лікарської буденності або недоліків медичної системи. Це не така легка оповідь, як попередня книжка. Це вже розповідь втомленого лікаря.

[Janna Darc · Rating 5 out of 5]

Люблю книги на таку тематику. Цікаво дізнаватися як медицина виглядає зсередини. Цікаво і трошки сумно.

[Nataliya Shtefan · Rating 5 out of 5]

Читається на одному диханні. Цікаво, боляче, смішно. Але боляче

[Frankivets · Rating 5 out of 5]

Якби тут була функція десяти зірок - я б їх поставив. Завдяки, вже другій, книзі пана Івана я ще більше поважаю і вдячний лікарям тим, що мені трапляються. Ні, не те щоб я раніше скотсько ставився, ні. Але якось собі було та й було. В мене ось з підлідкового віку одне серйозне захворювання по неврології. Та зараз от напишу три речення їм на ДН, на день лікаря і день невролога й їм приємно в моменті (знаю точно). бо це не шаблонні привітання з гугла, а щиро. нагадатися про те, як вони допомагають/допомогли і що я це пам'ятаю.
Що ж до самої книги як такої - неочікувано досить багато дозованого, але чорного гумору. моя реакція більше ніж спокійна, з сміхом ну сильним місцями. Припускаю, що тут пан Іван стримувався менше, аніж в попередніх Нотатках))) я просто вражений і поважаю вашу діяльність, відтак і як людину.

не пам'ятаю чи казав, але вперше вас побачив у далекому 2020гому році, в розпал Ковіду, коли в шоу "Право на бл*дей", ой "Право на владу", в Наташі Мосейчук ви висловилися дуже конретно конченому міністру охорони здоров'я, якою критичною ситуація є у вашій лікарні. Коротше вдячний і сподіваюсь на нові оповіді!

[Андрій Півень · Rating 5 out of 5]

У відгуках пишуть, що книга про медичну систему – це неправда. Вона про нас, про все наше життя: від народження в необачній бідності і до смерті в самотності лікарняної палати. Написана місцями по-дитячому щиро, місцями навіть намагається проповідувати. Але це не зверхня проповідь людини, яка "знає, як треба", це сповідь лікаря, який рятував людей і намагався якось після того жити. Це проповідь у вигляді втомленного мовчання людини, яка вже не вірить, що може щось змінити, але все одно виходить на нічну зміну.
Про санавіацію, яка насправді не авіація, а їздить машиною. Але може й не виїхати. Про нескінченну чергу на пересадку органів. Про цілющі настоянки, сенс яких інопланетяни будуть безуспішно розгадувати через тисячоліття після нашої смерти. Про те, що іноді єдине, що ми можемо дати близьким – порада схуднути. Про короткі миті потрібності.

Перша книга за багато часу, яку читав із задоволенням.