Химерне серце. Новелі

by Iryna Vilde, Ірина Вільде

Ірина Вільде — письменниця, феміністка, авторка роману «Сестри Річинські». Її збірка новел «Химерне серце» — це інтимні, психологічно насичені тексти 1930-х років, що передають атмосферу доби та глибину людських переживань.

У кожному тексті — ніжність і туга, чутливість до «невловимої іншості» будь-якої особистості. Це література про всіх, хто шукає себе в людських стосунках, у пам’яті, у слові.

Це література, що має «легкий, наче весняний капелюшок, стиль», у якому поєднуються еротична відвертість, родинна інтуїція, іронія долі й «дівоча» ніжність. Так свого часу описував цю добірку поет Богдан Ігор Антонич. «Химерне серце» — то не завжди новели в класичному сенсі, а радше емоційно точні знімки із життя, іноді обрамлені в літературні листи чи сповідальні монологи. І саме ця мінливість робить читання живим і несподіваним.

Genres: Ukrainian Literature, Fiction, Classics, Ukraine

224 pages, Paperback

Published January 1, 2025

About the author

Iryna Vilde, a pen name of Daryna Dmytrivna Polotniuk (Ukrainian: Дарина Дмитрівна Полотнюк, nee Makohon Ukrainian: Макогон), was a Ukrainian writer and Soviet correspondent. She graduated from Lviv University in 1933 and then worked as a teacher and contributed to the journal Zhinocha dolia in Kolomyia (1933–9). Under Soviet rule she wrote for Pravda Ukrainy as a special correspondent and headed the Lviv branch of the Writers' Union of Ukraine. Her work was first published in 1930. Some of her prose works from the prewar period are Povist' zhyttia (The Novelette of Life, 1930), the anthology of short stories Khymerne sertse (The Whimsical Heart, 1936), the novelettes Metelyky na shpyl’kakh (Pinned Butterflies, 1936) and B’ie vos'ma (The Clock Strikes Eight, 1936), and novelettes based on the life of the intelligentsia and students, such as Povnolitni dity (Grown-up Children, 1939). Her postwar works include Istoriia odnoho zhyttia (The History of One Life, 1946), Nashi bat'ky roziishlysia (Our Parents Have Separated, 1946), Stezhynamy zhyttia (Along the Paths of Life, 1949), Iabluni zatsvily vdruhe (The Apple Trees Have Blossomed Again, 1949), Kury (Chickens, 1953), Nova Lukavytsia (1953), Zhyttia til’ky pochynaiet’sia (Life Is Just Beginning, 1961), and Troiandy i ternia (Roses and Thorns, 1961). In all of those works Vilde showed herself a master at describing the life of Galicians from a variety of social classes. The work most highly rated by literary critics is the novel Sestry Richynski (The Richynsky Sisters, 2 vols, 1958, 1964), in which she portrays the intelligentsia and townspeople from a wide range of social backgrounds. A collected edition of Vilde's works, Tvory (Works, 4 vols, 1967–8), has been published, as well as a Russian translation in five volumes (1958).

Reviews

[Darka]

абсолютний шик, я вражена, що авторка сяє і величезному романі, і у малесеньких новелях

[Maria]

Вільде знову не підводить. І в малій формі вона мені навіть більше подобається. Стільки чудових історій, стільки яскравих жінок, у яких проблеми через невайбових мужчин.

Мої улюблені історії тут «Крадіж» (бо елегантна помста), «Злочин д-ра Комарівського» (бо роздуми про божевілля, свідомість і чи все потребує ліку) та «Три перші дні подружжя» (бо спершу треба попитати свою дружину, а не сліпо слухати тестя).

[Katya]

4,75 🌟

ой, яка ж краса 💔
після цієї збірки ще більше люблю Вільде з її прекрасною мовою, тонкими спостереженнями за людською природою та драмами в творах!

маю честь писати перший відгук на гудрідс, але бажаю цій книзі популярності

[Olena]

Ця збірка новел стала свого роду візитівкою стилю Ірини Вільде, письменниці, яка у складному міжвоєнному часі змогла дати голос жіночому досвіду — інтелігентному, тонкому, часто непочутому.

Тут авторка з дивовижною чутливістю занурює читача у внутрішній світ своїх героїв — тих, хто шукає себе у стосунках, пам’яті, родині й у самих собі. Її тексти — наче емоційні спалахи, знайомі кожному: ліричні й філософські, подекуди чуттєві, навіть еротичні, кумедні та завжди відверті. «Химерне серце» — це подорож крізь людські переживання, написана у півтонах та недомовках, але з глибоким розумінням душі.

Не буду детально описувати кожен й про кожен твір, бо вони дуже різноманітні. Але ця збірка однозначно варта уваги, а яка там спроба портрету Ірини Вільде від Богдана Ігора Антонича (вони були близькими друзями), ну і ключ до розуміння тексту від Богдани Романцової дуже класно допомагає все розкласти по поличках після прочитання.

P.s. тепер я ще більше (куди вже більше?) хочу прочитати «Сестер Річинських», але ще трохи морально готую себе.

Не раз думала я собі: як це нерозумно ділити кохання на “щасливе” й “нещасливе”, коли вже сама спромога кохати дає таке велике щастя.

[Natalia Baidak]

"Вона химерна трохи, розбещена навіть дещо... Та з ґрунту добра" - непоганий підпис для тіндера, ні?

Романтичні оповідання більшістю про жінок та для жінок: перше кохання, пізнє кохання, життя в шлюбі, плинність молодості, спогади юності, патетичні розставання та інші прикрості. Як казали у мене в школі на літературі "інтимна лірика".
Читання досить миле та місцями приємне, але заважала думка, якби це було написане у ХІХ сторіччі, а не вийшло друком у 1936 році. Коли вже була перша світова, визвольні змагання, на більшій частині України вже був Голодомор, стільки всього відбулось та написане вже (три роки як застрелився Хвильовий - для розуміння контексту), а тут... пані купують новий капелюшок та дуже переживають, чи можна з чоловіком йти близько, коли ви вже одружені...

[Yaroslav]

Ну тут просто немає чого говорити.
Вільде однозначно входить в пантеон української літератури.
Створити таких жіночих персонажів це неабиякий талант.
А ті новели, де гг чоловік? Прям круто.
Мені здається, що жінки повинні давати цю книгу своїм нареченим як перевірку. Якщо його не захопить, він не здатний кохати.

[А. Achell]

Як же вона чувствує х2

Тексти Ірини Вільде дарують мені максимальний комфорт і відчуття girly girl — і це одна з найкрутіших похвал, які я коли-небудь давала письменникам 🎀

[Yuliia Tymoshenko]

збірку поглинула дуже скоро. навишукувала нових слів, побачила гарні образи, усе є в Ірини Вільде!
якось ввечері взяла книжку до рук і так захотілося мені плакати. от коли виходиш до моря на світанку, бачиш, як хвилі шумують, а сонце вже береться до діла і дбає, аби всьому довкола вистачило його фарб, чуєш пісню моря, чайок. охоплює кожен кусник людської душі замилування. стоїш і плачеш, бо перед очима маєш чудо. отак у мене із Вільде — перед очима маю чудо у вигляді сплетених нею слів.

[Оленка Чередниченко]

Все ще боюсь підступати до «Сестер», тому вирішила почати з короткої прози. І у захваті! Ірина Вільде пише дуже вишукано. Якщо таким самим стилем написаний той самий роман, тоді він мені точно сподобається!

Я читала й думала, як їй вдалося: писати майже сто років тому, а передати враження таким чином, наче це я зараз говорю з подружкою про її проблеми й хвилювання. (Або дивлюся в дзеркало)

Знімаю одну зірочку через те, що не всі історії мені відгукнулися, пару хотілося прям пропустити через сюжет.

[Mrikkat]

Буду в меншості, та мене коротка проза Вільде, якщо не розчарувала, то принаймні не зачепила.

Мені б хотілося ще спробувати почитати її романи, тож не судитиму авторку за новелами, хоч з ними щось у нас не склалося

[Solomiia Sabat]

Я — фанатка

[Olena Bidovanets]

Ірина Вільде - улюблена письменниця від мого підліткового віку, коли вперше прочитала «Метелики на шпильках» і безповоротно «заприятелювала» з Даркою. Перечитувала її повісті по кілька разів. Потім зі мною «сталися» «Сестри Річинські». І зараз така насолода відкрити її новелІ (!). Вона вміє зауважити і передати найтонші відрухи душі.
Особливу/несподівану приємність мала читати «спробу портрету» Вільде поета мого серця Антонича.
Дивовижне покоління 💔

[Маріко]

почалося дужі добре, але згодом збірка мене трошки втомила. "лист" і "маленька пані великого дому" запам'яталися, однак через те, що тематично збірка доволі одноманітна, всі сюжети в мене у голові перемазалися. важко відрізнити одну новелку від іншої.

не сказала би, що тут Вільде дуже модерністка в плані мовлення, плюс дуже багато "галичанізмів" (хоча Б. І. Антонич сказав, шо навпаки мало - в передмові - але на мою думку, з точки зору сучасної української цього таки купа). однак це не заважає сприймати текст, плюс є приміточки.

заговорімо про мотиви. з того, що кинулося в очі дуже сильно, бо траплялося неодноразово:

- образ лоліти (прости господи) - як мінімум пара новелок його в собі мають, і я не можу сприймати це спокійно, бо від "вуйок", які аж "розпашіли" від того, що поруч з ними 14-15-літні, вернуло;

- однотипний образ кокетки, яка проте шкодує про свій вибір у коханні: загалом Ірина Вільде пише головних персонажок дуже добре (я в цьому переконалася у "метеликах на шпильках" - та, це автобіографічне, однак тим не менш; а ще думаю, що "сестри річинські" мене не засмутять в цьому плані), але саме в "Химерному серці" вона мала чи то на меті спеціяльно такий образ комплексний ввести - що з цієї точки зору вдало, бо назва збірки характеризує таки дуже "химерні" серця, які хочуть одного і там то ж роблять протилежне - але як на сучасного читача/читачку це реально може бути відштовхуючим.

- музика. вона всюди. персонажі як мінімум 3-х новел (які перші спали на думку: "химерне серце", "східна мельодія" і "піяніст") зв'язані нерозривно з музичним мистецтвом, і тут моя особиста любов уже зіграла, я чомусь люблю художні тексти про музикантів.

збірка залишила непогане враження, але не можу сказати, що насолодилася нею доволі. вона лірична, тягуча, її треба читати у правильному настрої: для сантиментів, мелянхолії і коли серце в тебе бите. а так - не можу сказати, що дуже її раджу для "читання на вечір". проте вирішувати вам.

наостанок висловлю ще свою суб'єктивну (а яку ж ще?) думку про післяслово від пані Богдани Романцової. я люблю слухати її думки в різних подкастах, однак ці ключі - ну ї'-богу, що є вони, що нема - нічого б не змінилося. мала на меті "твіттерську" аналітику застосувати до них і мені воно не відгукнулося, бо самі новелки прості, а передати іншими словами те, що авторка в них сама ж і виголосила - як на мене, профанація (яка радше дивує, ніж викликає агресію чи сум; лиш здалось, що написано то було нещиро)

я то всьо пишу не так викликати дискусію, як зафіксувати свої думки по прочитанню, тож якщо хтось хоче сказати мені, що вся ця писанина гроша ламаного не варта - будь ласка, я то прочитаю і не буду сперечатися :) але враження отакі, дякую!

[Світлана Баштанна]

«Людське серце - як мала, нерозумна дитина: все простягає руки за тим, чого дістати не може.»

«Гей, молодосте, які сліпі в тебе очі, а як далеко ними бачиш!»

«Людина, повинна залишитися собою навіть тоді, коли когось любить більше, як себе саму.»

Просто неймовірної краси збірка. Хоч це і новелі, але вони об'єднані темою любові, кохання та людських стосунків. Читати Ірину Вільде суцільна насолода.

[kate maksymiuk]

Не дуже сподобалися деякі історії, але дуже подобається як вони написані 🤌🏼

[нявчик (❁´◡`❁)]

Така собі збірка замальовок про стосунки в різних їхніх проявах.
Але майже переказ фільму "Піаністка"? Демннн

[Sofiya Bogdan]

Скільки натхнення, ніжності, емоцій та цінності в написаних словах. Це був мій перший контакт з Іриною Вільде, після якого я обовʼязково продовжуватиму читати її твори

[meowkotmarina]

Я була в захваті від усіх творів Ірини Вільде, що читала раніше, але з цієї книгою так не відбулось.

Чомусь цього разу мені було забагато чуттєвості. Можливо, книга просто не потрапила в настрій. А можливо, було помилкою читати всі оповідання за пару днів.

Це збірка короткої прози. Уривки з життя, які так чи інакше перегукуються з біографією авторки.

Звісно, тут також присутній образ юнака зі скрипкою, який обирає творчість, а не стосунки. Як це й було в житті авторки.

Так, тут немає суцільного сюжету, але багато в чому долю персонажів визначає музика і все довкола неї.

Найбільше запам’яталось оповідання «Русяві». Про те, як один необережний рух може зруйнувати ідилію. І звісно, «Химерне серце» — там теж музика, але подана не так як ви можете подумати.

Це було дуже емоційно, чуттєво і майстерно.

Хоч я особисто не дуже вподобала цю збірку. Проте раджу спробувати, якщо вам подобається творчість Ірини Вільде, або ви любите музику.

[Марія Галуга]

Ірина Вільде як завжди на висоті! Мені було особливо цікаво читати цю збірку через те, що вперше її видали у 1936 році, тобто тоді, коли Ірина Вільде публікувала свої твори без радянської цензури. На жаль, її найбільший твір «Сестри Річинські» побачили світ після приєднання Заходу України до радянського союзу, тому ми ніколи не побачимо нецензурну версію її magnum opus.
«Химерне серце» — це збірка оповідань української письменниці Ірини Вільде (Дарини Макогон), яку видали у Львові 1936 року. У ній вміщено 27 творів, майже всі об’єднані одною темою — любовні переживання. Серед них мені найбільше відгукнулись:
«Всюди однаково»
«Лист»,
«Ти»,
«Поцілунок»,
«Піяніст»,
«Щастя»,
«Чому ж би ні?»
«Пригода Уляни»
Ірина Вільде відома вмінням розкривати людську душу, її внутрішній світ, у той же час не втручаючись у нього. Героїні письменниці намагаються розібратись зі своїми почуттями, рефлексують над минулим, роздумують про свої рішення: чи можна було вчинити інакше?
Деякі новели мене вразили до глибини душі трагічністю і неповоротністю. Це вже сталось, цього не повернути. Але туга від цього не зникає. Як знайомо, на жаль.
Зазначу, що, як на мене, найкращими з них були ті, що були більші за обсягом, адже так персонажі мали більше «книжкового часу». Цю збірку письменниця написала до створення «Сестер Річинських», проте все одно простежується її стиль та діалоги. Рекомендую усім, кому подобається творчий доробок Ірини Вільде або хоче ознайомитись із ним. Вкотре переконалась, що Ірина Вільде — майстриня слова.


Більше відгуків у телеграм-каналі «Неспокійний Хвіст»💚

[Marta]

Мені сподобалась ця підбірка, бо стиль Ірини Вільде, як завжди, чудовий. Щоправда, мені здається, що їй більше пасують романи, ніж короткі оповідання, але я все одно отримала задоволення від прочитання. Єдині два субʼєктивні недоліки для мене у цьому виданні - це надто вже очевидні примітки (хтось не знає чи не чує просто на слух, що «в салі/в голі» означає «в залі»?), а також окремі моменти післямови, як от порівняння «Сестер Річинських» Вільде і «Гри престолів» Джорджа Мартіна (не все на світі подібне все на світі).

[Yelyzaveta]

4.5/5
відкриття року. хто б міг подумати, що в 1936 році можна писати про материнську гіперопіку, матір, яка пішла з сім'ї, чела, який хоче скомпрометувати жінку, розказавши про неї брехливу секс історію, 18йо чела, який каже преподші 'я хочу вас цілувати в шию', писати слово 'сука', говорити про психічні розлади, описувати емоційні гойдалки і ще стільки всього, чого я не звикла бачити від укр літератури початку 20го століття
боже бережи віхолу що вони зробити цей неканонічний канон і байтять своїми обкладинками мене його купляти. крутяк!!!

[Julia K.]

"...як це нерозумно ділити кохання на «щасливе» й «нещасливе», коли вже сама спромога кохати дає таке велике щастя."

[Irуna Kuibida]

Оповідання Ірини Вільде - це як файна ложка меду у цьому житті. Засолоджує, заспокоює, поправляє шифер на моєму даху, що постійно кудись їде.

Моє улюблене - «Крадіж» ❤️‍🔥
Також сподобалися «Любовна пригода одної дівчини», «Поцілунок», «Мала Зізі» та «24 години».

[Oleksii Rafalovych]

Це дуже добре і максимально естетичне повільне читання. Мистецька річ.

Всім, хто любить насолодитись мовою та розширити свої враження від української літератури - обов'язково для читання.

[Chesanovska Ilona]

«Він - з реалізму, вона - з романтичної епохи»

[morus alba]

Оповідання - неймовірні.
Мова написання - божественно прекрасна 😌🥰

[Marina Kolomiets]

Ірина Вільде перша жінка, яка отримала найвищу державну нагороду, а саме – Шевченківську премію за роман "Сестри Річинські". Це стало важливим кроком у визнанні ролі жінки в українській літературі.

Це дуже інтимні й атмосферні тексти. У мене було відчуття, ніби читаю чиїсь особисті щоденники або підслуховую дуже відверті думки, які люди зазвичай не озвучують уголос.
Тут багато про внутрішній світ жінки: самотність, закоханість, ревнощі, сумніви, прагнення до свободи та бажання бути почутою.

На фоні Галичини першої половини ХХ століття це читається особливо сильно, бо жінкам тоді часто доводилося буквально виборювати право бути собою.
Мені сподобався модерністський стиль Ірини Вільде — емоційний, подекуди навіть хаотичний, але дуже живий. Вона не боїться показувати суперечливих героїнь, їхню вразливість, егоїзм чи внутрішні кризи.

[пташатко]

(2.5)

які ж всі ці оповіданнячка та їхні ліричні героїні одноманітні... в самому факті присутності майже збірного образу чи заяложенні одних і тих самих тем нічого поганого, звісно, нема, але оскільки мені не дуже полюбилось те все з самого початку, то й досвід врешті вийшов такий собі.

і годі вже зміст — найбільш прикре те, що мене тут навіть мова не вразила :( ні суть, ні форма мені анітрохи не прийшлись до душі, а тому врешті і не зачепило нічого. було кілька натяків на щось доладне, але дуже дрібні й невиразні.

щось чим більше знайомлюсь з творами вільде, тим менше вона мені подобається. а я з таким захватом чекала, коли зможу прочитати цю збірку! ет. шкода, бо інші її книги справді дуже класні.