Ірина Вільде — письменниця, феміністка, авторка роману «Сестри Річинські». Її збірка новел «Химерне серце» — це інтимні, психологічно насичені тексти 1930-х років, що передають атмосферу доби та глибину людських переживань.
У кожному тексті — ніжність і туга, чутливість до «невловимої іншості» будь-якої особистості. Це література про всіх, хто шукає себе в людських стосунках, у пам’яті, у слові.
Це література, що має «легкий, наче весняний капелюшок, стиль», у якому поєднуються еротична відвертість, родинна інтуїція, іронія долі й «дівоча» ніжність. Так свого часу описував цю добірку поет Богдан Ігор Антонич. «Химерне серце» — то не завжди новели в класичному сенсі, а радше емоційно точні знімки із життя, іноді обрамлені в літературні листи чи сповідальні монологи. І саме ця мінливість робить читання живим і несподіваним.
Iryna Vilde, a pen name of Daryna Dmytrivna Polotniuk (Ukrainian: Дарина Дмитрівна Полотнюк, nee Makohon Ukrainian: Макогон), was a Ukrainian writer and Soviet correspondent. She graduated from Lviv University in 1933 and then worked as a teacher and contributed to the journal Zhinocha dolia in Kolomyia (1933–9). Under Soviet rule she wrote for Pravda Ukrainy as a special correspondent and headed the Lviv branch of the Writers' Union of Ukraine. Her work was first published in 1930. Some of her prose works from the prewar period are Povist' zhyttia (The Novelette of Life, 1930), the anthology of short stories Khymerne sertse (The Whimsical Heart, 1936), the novelettes Metelyky na shpyl’kakh (Pinned Butterflies, 1936) and B’ie vos'ma (The Clock Strikes Eight, 1936), and novelettes based on the life of the intelligentsia and students, such as Povnolitni dity (Grown-up Children, 1939). Her postwar works include Istoriia odnoho zhyttia (The History of One Life, 1946), Nashi bat'ky roziishlysia (Our Parents Have Separated, 1946), Stezhynamy zhyttia (Along the Paths of Life, 1949), Iabluni zatsvily vdruhe (The Apple Trees Have Blossomed Again, 1949), Kury (Chickens, 1953), Nova Lukavytsia (1953), Zhyttia til’ky pochynaiet’sia (Life Is Just Beginning, 1961), and Troiandy i ternia (Roses and Thorns, 1961). In all of those works Vilde showed herself a master at describing the life of Galicians from a variety of social classes. The work most highly rated by literary critics is the novel Sestry Richynski (The Richynsky Sisters, 2 vols, 1958, 1964), in which she portrays the intelligentsia and townspeople from a wide range of social backgrounds. A collected edition of Vilde's works, Tvory (Works, 4 vols, 1967–8), has been published, as well as a Russian translation in five volumes (1958).
Ця збірка новел стала свого роду візитівкою стилю Ірини Вільде, письменниці, яка у складному міжвоєнному часі змогла дати голос жіночому досвіду — інтелігентному, тонкому, часто непочутому.
Тут авторка з дивовижною чутливістю занурює читача у внутрішній світ своїх героїв — тих, хто шукає себе у стосунках, пам’яті, родині й у самих собі. Її тексти — наче емоційні спалахи, знайомі кожному: ліричні й філософські, подекуди чуттєві, навіть еротичні, кумедні та завжди відверті. «Химерне серце» — це подорож крізь людські переживання, написана у півтонах та недомовках, але з глибоким розумінням душі.
Не буду детально описувати кожен й про кожен твір, бо вони дуже різноманітні. Але ця збірка однозначно варта уваги, а яка там спроба портрету Ірини Вільде від Богдана Ігора Антонича (вони були близькими друзями), ну і ключ до розуміння тексту від Богдани Романцової дуже класно допомагає все розкласти по поличках після прочитання.
P.s. тепер я ще більше (куди вже більше?) хочу прочитати «Сестер Річинських», але ще трохи морально готую себе.
Не раз думала я собі: як це нерозумно ділити кохання на “щасливе” й “нещасливе”, коли вже сама спромога кохати дає таке велике щастя.
"Вона химерна трохи, розбещена навіть дещо... Та з ґрунту добра" - непоганий підпис для тіндера, ні?
Романтичні оповідання більшістю про жінок та для жінок: перше кохання, пізнє кохання, життя в шлюбі, плинність молодості, спогади юності, патетичні розставання та інші прикрості. Як казали у мене в школі на літературі "інтимна лірика". Читання досить миле та місцями приємне, але заважала думка, якби це було написане у ХІХ сторіччі, а не вийшло друком у 1936 році. Коли вже була перша світова, визвольні змагання, на більшій частині України вже був Голодомор, стільки всього відбулось та написане вже (три роки як застрелився Хвильовий - для розуміння контексту), а тут... пані купують новий капелюшок та дуже переживають, чи можна з чоловіком йти близько, коли ви вже одружені...
збірку поглинула дуже скоро. навишукувала нових слів, побачила гарні образи, усе є в Ірини Вільде! якось ввечері взяла книжку до рук і так захотілося мені плакати. от коли виходиш до моря на світанку, бачиш, як хвилі шумують, а сонце вже береться до діла і дбає, аби всьому довкола вистачило його фарб, чуєш пісню моря, чайок. охоплює кожен кусник людської душі замилування. стоїш і плачеш, бо перед очима маєш чудо. отак у мене із Вільде — перед очима маю чудо у вигляді сплетених нею слів.
почалося дужі добре, але згодом збірка мене трошки втомила. "лист" і "маленька пані великого дому" запам'яталися, однак через те, що тематично збірка доволі одноманітна, всі сюжети в мене у голові перемазалися. важко відрізнити одну новелку від іншої.
не сказала би, що тут Вільде дуже модерністка в плані мовлення, плюс дуже багато "галичанізмів" (хоча Б. І. Антонич сказав, шо навпаки мало - в передмові - але на мою думку, з точки зору сучасної української цього таки купа). однак це не заважає сприймати текст, плюс є приміточки.
заговорімо про мотиви. з того, що кинулося в очі дуже сильно, бо траплялося неодноразово:
- образ лоліти (прости господи) - як мінімум пара новелок його в собі мають, і я не можу сприймати це спокійно, бо від "вуйок", які аж "розпашіли" від того, що поруч з ними 14-15-літні, вернуло;
- однотипний образ кокетки, яка проте шкодує про свій вибір у коханні: загалом Ірина Вільде пише головних персонажок дуже добре (я в цьому переконалася у "метеликах на шпильках" - та, це автобіографічне, однак тим не менш; а ще думаю, що "сестри річинські" мене не засмутять в цьому плані), але саме в "Химерному серці" вона мала чи то на меті спеціяльно такий образ комплексний ввести - що з цієї точки зору вдало, бо назва збірки характеризує таки дуже "химерні" серця, які хочуть одного і там то ж роблять протилежне - але як на сучасного читача/читачку це реально може бути відштовхуючим.
- музика. вона всюди. персонажі як мінімум 3-х новел (які перші спали на думку: "химерне серце", "східна мельодія" і "піяніст") зв'язані нерозривно з музичним мистецтвом, і тут моя особиста любов уже зіграла, я чомусь люблю художні тексти про музикантів.
збірка залишила непогане враження, але не можу сказати, що насолодилася нею доволі. вона лірична, тягуча, її треба читати у правильному настрої: для сантиментів, мелянхолії і коли серце в тебе бите. а так - не можу сказати, що дуже її раджу для "читання на вечір". проте вирішувати вам.
наостанок висловлю ще свою суб'єктивну (а яку ж ще?) думку про післяслово від пані Богдани Романцової. я люблю слухати її думки в різних подкастах, однак ці ключі - ну ї'-богу, що є вони, що нема - нічого б не змінилося. мала на меті "твіттерську" аналітику застосувати до них і мені воно не відгукнулося, бо самі новелки прості, а передати іншими словами те, що авторка в них сама ж і виголосила - як на мене, профанація (яка радше дивує, ніж викликає агресію чи сум; лиш здалось, що написано то було нещиро)
я то всьо пишу не так викликати дискусію, як зафіксувати свої думки по прочитанню, тож якщо хтось хоче сказати мені, що вся ця писанина гроша ламаного не варта - будь ласка, я то прочитаю і не буду сперечатися :) але враження отакі, дякую!
Скільки натхнення, ніжності, емоцій та цінності в написаних словах. Це був мій перший контакт з Іриною Вільде, після якого я обовʼязково продовжуватиму читати її твори