What do you think?
Rate this book
Чобіток Зельмана
Це глибока, іронічна й водночас ніжна сага чоловіка, який, блукаючи лабіринтами пам’яті, намагається зібрати своїх рідних — живих і мертвих, усі прожиті десятиліття, образи й голоси — в єдиний внутрішній театр.
Герої роману — водночас і реальні люди, і картонні чоловічки, яких оповідач вирізає з минулого, розфарбовує дешевими фарбами, розміщує в рамці й пускає в хід: Соломон, Христина Тимофіївна, Докія, Безрукий, Анна…
Це роман про те, як війна переплітається з дитинством, а забуті родинні історії раптом вимагають бути почутими. Про те, як легко не встигнути запитати. І як важко — жити, коли відповідей більше не буде.
«Я заздрю тим, у кого є крапки. Час, сила, можливість розставити їх у біографіях своїх старших. Не щедрою рукою, а такою, щоб притримала трохи для себе. Чесно, заздрю».
У цьому зізнанні — серцевина книги.
Герої роману — водночас і реальні люди, і картонні чоловічки, яких оповідач вирізає з минулого, розфарбовує дешевими фарбами, розміщує в рамці й пускає в хід: Соломон, Христина Тимофіївна, Докія, Безрукий, Анна…
Це роман про те, як війна переплітається з дитинством, а забуті родинні історії раптом вимагають бути почутими. Про те, як легко не встигнути запитати. І як важко — жити, коли відповідей більше не буде.
«Я заздрю тим, у кого є крапки. Час, сила, можливість розставити їх у біографіях своїх старших. Не щедрою рукою, а такою, щоб притримала трохи для себе. Чесно, заздрю».
У цьому зізнанні — серцевина книги.
274 pages, Hardcover
Published January 1, 2025
8 people are currently reading
214 people want to read
About the author
Олена Стяжкіна
18 books31 followersУкраїнська письменниця, публіцистка, докторка історичних наук, професорка історії. Старша наукова співробітниця відділу історії України другої половини ХХ ст. Інституту історії України НАН України, професорка кафедри історії слов'ян Донецького національного університету імені Василя Стуса. Засновниця громадського руху "Деокупація. Повернення. Освіта».
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 20 of 20 reviews
November 17, 2025
Я не знаю, як правильно називаються такі тактильні обкладинки, як у новій книзі Олени Стяжкіної "Чобіток Зельмана" від The Ukrainians Publishing. Ця аристократична шершавість дарує їй плюс один вимір, а потерті грані та кутики стануть свідками пам'яті того, хто її прочитає. Хто читав і прожив її разом із кількома поколіннями персонажів однієї великої родини, де, навіть, не всі одне одному родичі по крові. Але й це неважливо, коли є ніжність і є любов, котрі й після смерті більшості дійових осіб — не перестають.
Я зробив помилку, коли почав читати книгу, не вивчивши перед тим генеалогічне дерево на форзацах. Але у своє виправдання можу сказати, що просто не міг, не хотів переривати читання. Я пам'ятаю подібне за Оленою Стяжкіною ще з часів виходу її книги "Смерть лева Сесіла мала сенс", де було багацько персонажів, дофіга локацій, переривчаста і нелінійна оповідь, але також і відчутна поетична магія вмілої оповідачки.
"Чобіток Зельмана", або ж Віктор Чоботок — це той, хто тримає в руках всі ниточки цієї розгалуженої, ніжної, гранично відвертої і, місцями, відверто страшної казки. Нам випало народжуватися, жити своє найкраще (бо іншого не буде) життя і помирати в (за) країні(-ну), де happy end здається неможливим.
Декому з наших близьких пощастило (так і не вигадав, чи цьому слову потрібні "лапки") відлетіти у Вирій задовго до великої війни, хтось давно і тому завчасно виїхав через західний кордон, дехто інший вирушив натомість на схід, де героїчно загинув, а всім, хто залишилися — і тим, хто на фронті, і цим, хто в тилу — ані щасливий кінець, ні, бодай, виживання не гарантовані.
Я уважно вивчив усі гілки (і Чоботків, і Зельманів) родинного дерева вже після того, як прочитав. Це було трохи запізно для кращого розуміння тексту під час його прочитання, але достатньо вчасно, щоби залишатися у контексті опісля.
Чимало локацій з цієї книги більшість із нас вже навряд чи застане знову українськими: і Донецьк, і Маріуполь, і азовське морське узбережжя наразі захоплені у заручники мохнатими варварами на десятки років. До ймовірного колапсу потворної імперії є шанси дожити хіба що в майбутньої дитини Богдани (доньки Віктора) — і то, якщо станеться якесь біблійного рівня диво, або нам всім дуже сильно пощастить.
Оповідач тут постійно змішує різні часи і простори, знаходить і переказує історії своїх близьких, будує власний родинний епос, шкодує за назавжди втраченим і намагається врятувати те, що вдається віднайти. Мертві, живі і ще не народжені знайомляться, спілкуються між собою у світі пам'яті однієї людини. І як тільки Вікторові вдається не оглухнути від такої кількості різних голосів...
Що буде з ними всіма, якщо одного разу зникне і той, хто ці історії збирав та собою пов'язував?
І що буде з нами?
Я зробив помилку, коли почав читати книгу, не вивчивши перед тим генеалогічне дерево на форзацах. Але у своє виправдання можу сказати, що просто не міг, не хотів переривати читання. Я пам'ятаю подібне за Оленою Стяжкіною ще з часів виходу її книги "Смерть лева Сесіла мала сенс", де було багацько персонажів, дофіга локацій, переривчаста і нелінійна оповідь, але також і відчутна поетична магія вмілої оповідачки.
"Чобіток Зельмана", або ж Віктор Чоботок — це той, хто тримає в руках всі ниточки цієї розгалуженої, ніжної, гранично відвертої і, місцями, відверто страшної казки. Нам випало народжуватися, жити своє найкраще (бо іншого не буде) життя і помирати в (за) країні(-ну), де happy end здається неможливим.
Декому з наших близьких пощастило (так і не вигадав, чи цьому слову потрібні "лапки") відлетіти у Вирій задовго до великої війни, хтось давно і тому завчасно виїхав через західний кордон, дехто інший вирушив натомість на схід, де героїчно загинув, а всім, хто залишилися — і тим, хто на фронті, і цим, хто в тилу — ані щасливий кінець, ні, бодай, виживання не гарантовані.
Я уважно вивчив усі гілки (і Чоботків, і Зельманів) родинного дерева вже після того, як прочитав. Це було трохи запізно для кращого розуміння тексту під час його прочитання, але достатньо вчасно, щоби залишатися у контексті опісля.
Чимало локацій з цієї книги більшість із нас вже навряд чи застане знову українськими: і Донецьк, і Маріуполь, і азовське морське узбережжя наразі захоплені у заручники мохнатими варварами на десятки років. До ймовірного колапсу потворної імперії є шанси дожити хіба що в майбутньої дитини Богдани (доньки Віктора) — і то, якщо станеться якесь біблійного рівня диво, або нам всім дуже сильно пощастить.
Оповідач тут постійно змішує різні часи і простори, знаходить і переказує історії своїх близьких, будує власний родинний епос, шкодує за назавжди втраченим і намагається врятувати те, що вдається віднайти. Мертві, живі і ще не народжені знайомляться, спілкуються між собою у світі пам'яті однієї людини. І як тільки Вікторові вдається не оглухнути від такої кількості різних голосів...
Що буде з ними всіма, якщо одного разу зникне і той, хто ці історії збирав та собою пов'язував?
І що буде з нами?
October 9, 2025
Не знаю шо і сказати. Поховайте мене за плінтусом зустрічає Рафеєнка без магреалізма плюс жарти для своїх. Складний вінегрет дрібної нарізки і трішечки салямі. Не сподобалося загравання з читачем у вигляді матюччя (авторка якось зухвало розійшлася під кінець), не сподобався tone of voice оповідача взагалі.
Приміток не шукайте, їх нема, брак.
Приміток не шукайте, їх нема, брак.
October 30, 2025
9/10 🐢
Ця книга ніби живе поза часом, бо насправді в наших біографіях він відіграє значну меншу роль, ніж люди, які формують нас і яких формуємо ми. Так само як і немає часу в тому, що зробила росія. Є тільки ненависть і невимовний біль.
Її важко читати, нелінійні сюжети завжди даються мені важко, але коли я думаю про те, як було важко її писати — стає аж не по-собі. Книгу можна буквально різати на цитати, які чіпляють. Ось кілька тих, які найбільше сподобалися мені:
“А наше лютневе «як ти?», яке неможливо перекласти отак прямо, без контексту, у якому ніхто точно не знає, пише він живому чи мертвому, за кордон чи під завали будинку, в окоп чи у коротку відпустку.”
“Якщо світ влаштований правильно, то в дитини має бути двійко батьків. Але хто сказав, що він влаштований правильно? Світ, який налякано заплющив очі, для надійності прикрив їх руками, засунув голову під подушку та накрився тепленькою ковдрою, аби не бачити та не чути, як русскіє вбивають і ґвалтують українців, і висунув носа тільки тоді, коли стало ясно, що русскіє отримали п***и. Навряд чи це про «правильні» налаштування.”
Автор піднімає болючі і неприємні теми і читати в контексті війни це важко. Але потрібно. Читається книга, як я зазначив, не легко, але відчуття того, що ти з авторм на одній хвилі — безцінне.
Ця книга ніби живе поза часом, бо насправді в наших біографіях він відіграє значну меншу роль, ніж люди, які формують нас і яких формуємо ми. Так само як і немає часу в тому, що зробила росія. Є тільки ненависть і невимовний біль.
Її важко читати, нелінійні сюжети завжди даються мені важко, але коли я думаю про те, як було важко її писати — стає аж не по-собі. Книгу можна буквально різати на цитати, які чіпляють. Ось кілька тих, які найбільше сподобалися мені:
“А наше лютневе «як ти?», яке неможливо перекласти отак прямо, без контексту, у якому ніхто точно не знає, пише він живому чи мертвому, за кордон чи під завали будинку, в окоп чи у коротку відпустку.”
“Якщо світ влаштований правильно, то в дитини має бути двійко батьків. Але хто сказав, що він влаштований правильно? Світ, який налякано заплющив очі, для надійності прикрив їх руками, засунув голову під подушку та накрився тепленькою ковдрою, аби не бачити та не чути, як русскіє вбивають і ґвалтують українців, і висунув носа тільки тоді, коли стало ясно, що русскіє отримали п***и. Навряд чи це про «правильні» налаштування.”
Автор піднімає болючі і неприємні теми і читати в контексті війни це важко. Але потрібно. Читається книга, як я зазначив, не легко, але відчуття того, що ти з авторм на одній хвилі — безцінне.
October 15, 2025
У Віктора Чобітка велика родина.
У нього є тітка Ліна, дядько Гєник, прабаба Докія, кузен Сергій і кузина Інна; а коли мама Люся вийшла заміж вдруге за тата Леоніда, то у Віктора стало ще дідо Соломон Зельман, баба Христя, тітка Зоя, двоє дядьків і сестра Анна.
Із сестрою Анною вони змагаються, хто зʼїсть більше сирокопченої ковбаси, дід Соломон має німб, хоча насправді просто високий і лисий і стоїть під люстрою, а баба Христя не має рівних у будуванні халабуд із подушок, ковдр і мішків із мацою.
Зараз Віктору 55 і 2022 рік.
Це затишна книжка з кумедними дуркуватими спогадами про дитинство й буйну родину. Але вже скоро вона перетворюється на нестерпність. І Маріуполь.
Віктор збирає всіх своїх померлих, тепер він - єдиний управитель їхньої пам'яті.
Щоліта баба Христя возила всіх дітей на море в пансіонат Мебельник (хоча ніхто з родини стосунку до меблів не має) - вони мили ноги в тазу після пляжа, збирали й заварювали м'яту, щоб освітлити старшій сестрі волосся, сушили полин, щоб курити його й відганяти комарів, жували травинки, витягаючи зі стебла солодку білу серцевинку, захоплювалися меншою сестрою, яка на принцип скуштувала води з калюжі, і ділилися корисним досвідом про какання під парканом у дитячих таборах, коли викопуєш ямку, а потім втикаєш у неї гілочку, щоб інші какальники не втрапили.
Усміхнені, помиті, наїжджені, проморені й пропляжені діти.
Тут нагло тобі скалка в серце: "Їсти траву, пити з калюжі, срати в ямку під парканом - життя готувало нас".
У холодному березні 2022 Віктор знає, що коли дійшло до приготування їжі на вогнищі в дворі, треба починати з овочів і м'яса, а вже потім переходити до консерв і каші. Від холоду морква розпадається, цибуля стає слизькою, картопля солодкою, треба варити їх першими. Коли закінчується хліб, можна смажити коржики з води, борошна й солі, додавати хмелі-сунелі або ні в тин ні в ворота кориці, назвати їх тортильями або лавашами і створити ілюзію нормальності в розбомбленому мертвому місті.
Пам'ятаю, після прочитання Лева Сесіла написала відгук - не читайте перед сном, залиште собі час зібрати розбите серце докупи. Зараз так само, тільки краще - Олена Стяжкіна відточила майстерність розбивати серця прекрасним і цілющим способом, після якого і тоскно, і легко на душі, ніби висповідалася.
У нього є тітка Ліна, дядько Гєник, прабаба Докія, кузен Сергій і кузина Інна; а коли мама Люся вийшла заміж вдруге за тата Леоніда, то у Віктора стало ще дідо Соломон Зельман, баба Христя, тітка Зоя, двоє дядьків і сестра Анна.
Із сестрою Анною вони змагаються, хто зʼїсть більше сирокопченої ковбаси, дід Соломон має німб, хоча насправді просто високий і лисий і стоїть під люстрою, а баба Христя не має рівних у будуванні халабуд із подушок, ковдр і мішків із мацою.
Зараз Віктору 55 і 2022 рік.
Це затишна книжка з кумедними дуркуватими спогадами про дитинство й буйну родину. Але вже скоро вона перетворюється на нестерпність. І Маріуполь.
Віктор збирає всіх своїх померлих, тепер він - єдиний управитель їхньої пам'яті.
Щоліта баба Христя возила всіх дітей на море в пансіонат Мебельник (хоча ніхто з родини стосунку до меблів не має) - вони мили ноги в тазу після пляжа, збирали й заварювали м'яту, щоб освітлити старшій сестрі волосся, сушили полин, щоб курити його й відганяти комарів, жували травинки, витягаючи зі стебла солодку білу серцевинку, захоплювалися меншою сестрою, яка на принцип скуштувала води з калюжі, і ділилися корисним досвідом про какання під парканом у дитячих таборах, коли викопуєш ямку, а потім втикаєш у неї гілочку, щоб інші какальники не втрапили.
Усміхнені, помиті, наїжджені, проморені й пропляжені діти.
Тут нагло тобі скалка в серце: "Їсти траву, пити з калюжі, срати в ямку під парканом - життя готувало нас".
У холодному березні 2022 Віктор знає, що коли дійшло до приготування їжі на вогнищі в дворі, треба починати з овочів і м'яса, а вже потім переходити до консерв і каші. Від холоду морква розпадається, цибуля стає слизькою, картопля солодкою, треба варити їх першими. Коли закінчується хліб, можна смажити коржики з води, борошна й солі, додавати хмелі-сунелі або ні в тин ні в ворота кориці, назвати їх тортильями або лавашами і створити ілюзію нормальності в розбомбленому мертвому місті.
Пам'ятаю, після прочитання Лева Сесіла написала відгук - не читайте перед сном, залиште собі час зібрати розбите серце докупи. Зараз так само, тільки краще - Олена Стяжкіна відточила майстерність розбивати серця прекрасним і цілющим способом, після якого і тоскно, і легко на душі, ніби висповідалася.
November 5, 2025
Обережно, тригери! Кого ти вибереш, дружину чи матір? Як назвеш батька, який від тебе відрікся? Кого покличеш на свій похорон?
«Поважати старших» — це поважати їхнє близьке побачення з надгробним каменем, їхній термін придатності, що добігає кінця. Це ще про не виплоджувати зайвих «от нахуя я це сказав?», не картати себе за останні слова, які мали б бути геть іншими.»
Олена Стяжкіна написала ще більш щемкий та чесний роман, дай їй Бог здоровʼя і довгих літ.
«Поважати старших» — це поважати їхнє близьке побачення з надгробним каменем, їхній термін придатності, що добігає кінця. Це ще про не виплоджувати зайвих «от нахуя я це сказав?», не картати себе за останні слова, які мали б бути геть іншими.»
Олена Стяжкіна написала ще більш щемкий та чесний роман, дай їй Бог здоровʼя і довгих літ.
November 25, 2025
ця книжка важить десять тисяч мільйонів тонн, лягає тобі в шлунок і болить
Read
November 23, 2025Роман побудований на фрагментарній оповіді з виразними елементами потоку свідомості. Швидка зміна подій і неповністю артикульовані зв’язки між ними вимагають від читача активної участі в реконструкції сюжету. Це риса, характерна для модерністської та постмодерністської прози.
Авторка поєднує філософські відступи з багатослівним, місцями уривчастим голосом, який стає інтенсивнішим у фіналі. Паралельно вона відтворює повсякденні дрібниці із життя різних періодів, радянського, 1990-х і сучасного воєнного часу, фіксуючи те, що становить культурний і емоційний досвід багатьох українців.
Читання створює подвійний ефект: з одного боку, роман відкриває приватні думки та інтимні сфери життя героя, з іншого - фрагментарність і монтажність оповіді тримають читача на певній дистанції, не дозволяючи цілком зануритися в емоційний світ персонажа.
Мова твору поетична, метафорична, ритмічно насичена. У поєднанні з нелінійною структурою вона формує текст підвищеної щільності, що потребує уважного й вдумливого читання.
У підсумку перед нами експериментальна проза, яка поєднує потік свідомості, есеїстичні елементи й постмодерну фрагментарність. Роман орієнтований на читача, відкритого до нестандартних наративних форм і готового сприймати домінування авторського голосу як свідомий художній інструмент.
Авторка поєднує філософські відступи з багатослівним, місцями уривчастим голосом, який стає інтенсивнішим у фіналі. Паралельно вона відтворює повсякденні дрібниці із життя різних періодів, радянського, 1990-х і сучасного воєнного часу, фіксуючи те, що становить культурний і емоційний досвід багатьох українців.
Читання створює подвійний ефект: з одного боку, роман відкриває приватні думки та інтимні сфери життя героя, з іншого - фрагментарність і монтажність оповіді тримають читача на певній дистанції, не дозволяючи цілком зануритися в емоційний світ персонажа.
Мова твору поетична, метафорична, ритмічно насичена. У поєднанні з нелінійною структурою вона формує текст підвищеної щільності, що потребує уважного й вдумливого читання.
У підсумку перед нами експериментальна проза, яка поєднує потік свідомості, есеїстичні елементи й постмодерну фрагментарність. Роман орієнтований на читача, відкритого до нестандартних наративних форм і готового сприймати домінування авторського голосу як свідомий художній інструмент.
November 16, 2025
Мені дуже хотілося б сказати, що ця книжка мені сподобалася і що я б її рекомендувала. Але ніт. Я її не рекомендуватиму і я її дочитала лише тому, що чекало обговорення. Більше того, мені нецікаво прочитати що вже написала чи ще напише авторка. Кожна книжка звісно має право на життя. Але мені цікаво читати, коли є хороший стиль, або особливий кут бачення автора, під яким мені цікаво подивитися на життя. В цій книжці я для себе цього не знайшла.
Read
February 7, 2026Для мене особисто — найкраща книжка року, якщо не декількох років. Там «є все» — про умовних «нас» (українців зі Сходу), про те, як ми жили, про дитинство «до всього», про (неідеальну) родину як метафору (неідеальної) країни, про війну і вину, про смерть і трагедію (які не стають «мелодрамою»).
Про цю книжку мають набагато більше говорити, мені здається.
Про цю книжку мають набагато більше говорити, мені здається.
January 3, 2026
Не говорити про такі книжки — гріх, їй-богу, бо стаються вони раз на років десять
— але і говорити про них не знаєш як, бо вони дуже про життя, вони і є життям, а спробуй переповісти життя за 5 хвилин чи 2 тисячі знаків іншому. Тут хочеться лише кричати — читайте — бо то для нас, про нас і за нас. Бо "Чобіток Зельмана" — то і є ми, більшою або меншою мірою, але ми.
Ось вам чоловік, він розповідає історію своєї сім'ї, збираючи її з таких різних образів своїх рідних, мертвих і живих. Ви ж знайомитесь з ними, комусь з них всміхаєтесь, а хтось злить. Та найголовніше — виловлюєте схоже з вашими бабусями чи тітками, сімейними зв'язками, що рвалися чи міцнішали, їхньою поведінкою, яка дивувала, подобалась чи вибішувала.
Він розповідає історії своєї сім'ї, спогадами і ситуаціями, частина з яких здаються дуже смішними, а частина — болючими. А ви смієтесь, співчуваєте, сумуєте з ним. Та найголовніше — дуже розумієте, наші родини проходили схоже, в одній і тій самі епосі, в тих самих реаліях, в яких й не так багато світла трапилось.
Він розповідає, обираючи різні часи історії в історіях своєї сім'ї, де давноминуле дитинство змішується з сьогоднішньою війною, а щось щасливе — з трагічним. Ви це добре відчуваєте, ви теж тут зараз. Та найголовніше — відрефлексовуєте усе з ним.
Він до купи збирає пам'ять. Як сама Олена Стяжкіна на презентації сказала — це спроба розказати історію, де ми можемо жити зі своїм минулим і це не страшно. Де наші мертві стають янголами за нашими спинами, і їх, на жаль, все більше. Ви збираєте свою пам'ять з ним.
Часом тут стає дуже смішно там, де мало б бути боляче. Часом боляче там, де треба б посміятись. Як у житті і буває. Та це наше, тож нам і вирішувати які емоції собі дозволити — і дозволити їх.
Така глибока, чесна, відверта і надзвичайно влучно й красиво написана — зі мною сталася Книга. Та що б я про неї не говорила — все буде не те, бо її можна лише прожити. І ви проживете, кожен і кожна по-своєму. Як й Чоботки і Зельмани. Як й Чобіток Зельмана.
— але і говорити про них не знаєш як, бо вони дуже про життя, вони і є життям, а спробуй переповісти життя за 5 хвилин чи 2 тисячі знаків іншому. Тут хочеться лише кричати — читайте — бо то для нас, про нас і за нас. Бо "Чобіток Зельмана" — то і є ми, більшою або меншою мірою, але ми.
Ось вам чоловік, він розповідає історію своєї сім'ї, збираючи її з таких різних образів своїх рідних, мертвих і живих. Ви ж знайомитесь з ними, комусь з них всміхаєтесь, а хтось злить. Та найголовніше — виловлюєте схоже з вашими бабусями чи тітками, сімейними зв'язками, що рвалися чи міцнішали, їхньою поведінкою, яка дивувала, подобалась чи вибішувала.
Він розповідає історії своєї сім'ї, спогадами і ситуаціями, частина з яких здаються дуже смішними, а частина — болючими. А ви смієтесь, співчуваєте, сумуєте з ним. Та найголовніше — дуже розумієте, наші родини проходили схоже, в одній і тій самі епосі, в тих самих реаліях, в яких й не так багато світла трапилось.
Він розповідає, обираючи різні часи історії в історіях своєї сім'ї, де давноминуле дитинство змішується з сьогоднішньою війною, а щось щасливе — з трагічним. Ви це добре відчуваєте, ви теж тут зараз. Та найголовніше — відрефлексовуєте усе з ним.
Він до купи збирає пам'ять. Як сама Олена Стяжкіна на презентації сказала — це спроба розказати історію, де ми можемо жити зі своїм минулим і це не страшно. Де наші мертві стають янголами за нашими спинами, і їх, на жаль, все більше. Ви збираєте свою пам'ять з ним.
Часом тут стає дуже смішно там, де мало б бути боляче. Часом боляче там, де треба б посміятись. Як у житті і буває. Та це наше, тож нам і вирішувати які емоції собі дозволити — і дозволити їх.
Така глибока, чесна, відверта і надзвичайно влучно й красиво написана — зі мною сталася Книга. Та що б я про неї не говорила — все буде не те, бо її можна лише прожити. І ви проживете, кожен і кожна по-своєму. Як й Чоботки і Зельмани. Як й Чобіток Зельмана.
March 19, 2026
Цей роман викликає особливий трепет. Досвід його прочитання можна ще довго осмислювати. Олена Стяжкіна за рахунок щільної оповіді дуже пронизливо описує життя однієї звичайної людини, розкриваючи весь світ, що ховається в ній та навколо неї. Особливого перехоплює дух відчуття, що ця прониклива сімейна сага описана головним героєм в момент між життям і смертю, коли не залишається нічого, окрім спогадів і намагання осмислити та переосмислити все, що сталося.
Авторка натякає, що ми можемо написати власну сімейну історію, і навіть якщо нам бракує пояснень, ми можемо їх самі придумати, щоб повернуті собі своє. «Він замовчав. Тепер я слухаю.»
Окремий захват від стилю написання та мови, хотілося вбрати в себе весь текст, настільки він мені був особливим та влучним. І ці моменти переходу розповіді від дальнобійницької фури до облоги Маріуполя в контексті приготування їжі, від тетріса до виживання під градами - це було дуже болюче, але так сильно.
Авторка натякає, що ми можемо написати власну сімейну історію, і навіть якщо нам бракує пояснень, ми можемо їх самі придумати, щоб повернуті собі своє. «Він замовчав. Тепер я слухаю.»
Окремий захват від стилю написання та мови, хотілося вбрати в себе весь текст, настільки він мені був особливим та влучним. І ці моменти переходу розповіді від дальнобійницької фури до облоги Маріуполя в контексті приготування їжі, від тетріса до виживання під градами - це було дуже болюче, але так сильно.
January 4, 2026
Більше відгуків на каналі https://youtube.com/@yellowbooknook?s...
"Чобіток Зельмана" сильно нагадав мені "Родаків" Дмитра Кешелі. Своєю уривчастою формою, дивною великою родиною, любов'ю, гумором і чудернацькістю персонажів. З відмінностей локація - протилежна частина України, часовий проміжок та відсутність магічного реалізму, але присутність повномасштабного вторгнення.
Перша половина історії огортала мене як затишна ковдра, хоч де не де проскакували натяки про майбутню брутальну реальність. Друга половина тексту била піддих і відправляла до досвіду початку повномасштабного вторгнення, коли твої рідні так само сиділи по підвалах Маріуполя і саме ти виступав у ролі Тетяни, що відчайдушно намагалась знайти перевізника для тих, хто ще був там.
Після цього тексту я точно можу сказати, що Олена Стяжкіна тепер стала моєю улюбленою сучасною українською авторкою.
"Чобіток Зельмана" сильно нагадав мені "Родаків" Дмитра Кешелі. Своєю уривчастою формою, дивною великою родиною, любов'ю, гумором і чудернацькістю персонажів. З відмінностей локація - протилежна частина України, часовий проміжок та відсутність магічного реалізму, але присутність повномасштабного вторгнення.
Перша половина історії огортала мене як затишна ковдра, хоч де не де проскакували натяки про майбутню брутальну реальність. Друга половина тексту била піддих і відправляла до досвіду початку повномасштабного вторгнення, коли твої рідні так само сиділи по підвалах Маріуполя і саме ти виступав у ролі Тетяни, що відчайдушно намагалась знайти перевізника для тих, хто ще був там.
Після цього тексту я точно можу сказати, що Олена Стяжкіна тепер стала моєю улюбленою сучасною українською авторкою.
January 16, 2026
Я щиро зрадів, коли дізнався, що у Стяжкіної буде нова художня книга. Попередній роман мене зачепив і взагалі пані Олена мені подобається в різних своїх проявах: науковиці, викладачки, письменниці.
До цього твору в мене є дві претензії:
а) зі спини головного героя-дальнобійника не те що стирчить, а прям вилазить сама авторка-професорка і всіма умовностями тексту ніяк не вдається приховати чи прибрати це відчуття.
б) тут є частина книги про сьогодення, про війну та все що повʼязано з нею. Це точно не можна назвати поверхневим поглядом чи чимось подібним. Скоріше книга намагається не оминути якісь важливі точки. Саме в контексті твору здалось ніби авторка вважала за необхідне промовити всі ці речі в творі і я не впевнений, що він від цього виграє. Можливо це через близькість до подій і з часом це враження буде перетворюватися в щось інше.
Сподобалась форма роману з поламаним часовим простором і подачею через потік свідомості. Є дуже хороші фрагменти.
До цього твору в мене є дві претензії:
а) зі спини головного героя-дальнобійника не те що стирчить, а прям вилазить сама авторка-професорка і всіма умовностями тексту ніяк не вдається приховати чи прибрати це відчуття.
б) тут є частина книги про сьогодення, про війну та все що повʼязано з нею. Це точно не можна назвати поверхневим поглядом чи чимось подібним. Скоріше книга намагається не оминути якісь важливі точки. Саме в контексті твору здалось ніби авторка вважала за необхідне промовити всі ці речі в творі і я не впевнений, що він від цього виграє. Можливо це через близькість до подій і з часом це враження буде перетворюватися в щось інше.
Сподобалась форма роману з поламаним часовим простором і подачею через потік свідомості. Є дуже хороші фрагменти.
March 10, 2026
Початок мені сподобався. Сімейна сага, нелінійна оповідь, багато героїв з різними долями і характерами… Загалом, класне читання.
А потім почалась повномасштабна війна і зʼявилися усі штампи з методички: драмтеатр у Маріуполі, Буча, дрон і банка огірків, й*бана р*усня і тому подібне. (Чесно, я все чекала, що зараз на мене вистрибне пес Патрон).
Можливо, ця книжка буде гарно читатися через 50 років і правдиво передавати наші переживання з 2022. Але зараз - не зачепило.
А потім почалась повномасштабна війна і зʼявилися усі штампи з методички: драмтеатр у Маріуполі, Буча, дрон і банка огірків, й*бана р*усня і тому подібне. (Чесно, я все чекала, що зараз на мене вистрибне пес Патрон).
Можливо, ця книжка буде гарно читатися через 50 років і правдиво передавати наші переживання з 2022. Але зараз - не зачепило.
December 18, 2025
Книга, від якої очі постійно наливалися слізьми, але заплакати так і не вдалося, від чого все прочитане боліло ще більше. Вся книга – суцільна дитяча травма, яка переплітається з травмою цілої країни. І жодна з них вилікувана не буде.
November 27, 2025
сумно і щемко
February 22, 2026
Мені сподобалася ідея і сенси.
Просто неймовірне рішення — розповісти історію сім’ї та зобразити сімейне дерево на форзаці. Такі ніби підслухані сусідські історії, до яких завжди цікаво. Мені подобалося складати життя цілої родини як пазл, додаючи нові деталі й поєднуючи їх між собою.
Влучна назва, яка розкривається впродовж книги, дуже сподобалася. Багато думок головного героя відгукнулися, озвучено чимало важливих сенсів.
Проте, не можу сказати того ж про форму. Форми, як на мене, забагато: надмір конструкцій і надбудов, деталей, щодо яких не розумієш, чи вони справді важливі, чи їх узагалі не варто тримати в голові.
Є сторінки, де недомовленість доречна, вона зв’язна, вона формує думку. А є такі, де намішано всього підряд, і не зовсім зрозуміло, навіщо. Наприклад, на сторінці п’ять абзаців, і чотири з них — із різних часових проміжків, із великою кількістю імен і, здавалося б, випадкових фактів. У мене немає проблеми розібратися в цьому компоті, але маю одне питання — навіщо? Як на мене, не завжди цей прийом був виправданий.
Для мене було забагато ситуацій, коли між рядків дуже прозаїчно повідомляється якийсь факт, що мав би бути шокуючим, але без контексту й деталей. Їх ми дізнаємося сторінок через десять.
Також чула відгуки, що мова головного героя занадто поетична, як для далекобійника, тому йому не завжди віриш. Я не проти поетичності, але й мені було дивно, що пан далекобійник знає, що таке контемп, захоплюється Берніні й може точно визначити суть present continuous.
Хороша книжка, але форма написання для мене не зовсім органічна.
Просто неймовірне рішення — розповісти історію сім’ї та зобразити сімейне дерево на форзаці. Такі ніби підслухані сусідські історії, до яких завжди цікаво. Мені подобалося складати життя цілої родини як пазл, додаючи нові деталі й поєднуючи їх між собою.
Влучна назва, яка розкривається впродовж книги, дуже сподобалася. Багато думок головного героя відгукнулися, озвучено чимало важливих сенсів.
Проте, не можу сказати того ж про форму. Форми, як на мене, забагато: надмір конструкцій і надбудов, деталей, щодо яких не розумієш, чи вони справді важливі, чи їх узагалі не варто тримати в голові.
Є сторінки, де недомовленість доречна, вона зв’язна, вона формує думку. А є такі, де намішано всього підряд, і не зовсім зрозуміло, навіщо. Наприклад, на сторінці п’ять абзаців, і чотири з них — із різних часових проміжків, із великою кількістю імен і, здавалося б, випадкових фактів. У мене немає проблеми розібратися в цьому компоті, але маю одне питання — навіщо? Як на мене, не завжди цей прийом був виправданий.
Для мене було забагато ситуацій, коли між рядків дуже прозаїчно повідомляється якийсь факт, що мав би бути шокуючим, але без контексту й деталей. Їх ми дізнаємося сторінок через десять.
Також чула відгуки, що мова головного героя занадто поетична, як для далекобійника, тому йому не завжди віриш. Я не проти поетичності, але й мені було дивно, що пан далекобійник знає, що таке контемп, захоплюється Берніні й може точно визначити суть present continuous.
Хороша книжка, але форма написання для мене не зовсім органічна.
January 4, 2026
історія дуже багатошарова, дуже тяжко читалась, але, тим не менш, цю історію вартує прочитати.
вона про родину, рід, війну, про життя, про втрати - словом, про все, що зараз є актуальним для кожного з нас.
вона про родину, рід, війну, про життя, про втрати - словом, про все, що зараз є актуальним для кожного з нас.
March 5, 2026
було цікаво, місцями складно та життєво.
March 15, 2026
Дочитавши, я дуже розізлилася на авторку. Я не могла зрозуміти, чи це справа в моєму неуважному читанні, чи книжки наприкінці так і не збирається до купи.
А потім пройшов час, настала втрата близької людини і прийшло остаточне розуміння, що книжка і справді «не збирається купи» за абсолютно свідомим рішенням авторки.
Коли йдуть наші старші, а питання ми їм поставити не встигли через інші пріоритети юності або відповіді ми не розшифрували вчасно, доводиться лише приймати дуже гіркий факт, що ми так і не зрозуміємо, чи був наш «Соломон» шпигуном. І це найцінніше, що дає мені авторка, – не на всі питання будуть відповіді, але й з цим можна жити, ухвалювати дорослі рішення і визначати себе. І визначати «своїх».
Наприкінці книжки плакати довелось над тим, з чого найдужче сміялося в самому початку: каламбур з Калігулою після розмови про перший секс і те, що зрештою було забагато Соломонів, аби не стати Калігулою наприкінці.
Це роман-дорослішання, в якому головний герой виростає: ні коли народжується дочка і навіть не на початку війни. Дорослим ми бачимо його лише у двічі: коли він додає «і» до прізвища на надгробку як розуміння ідентичності для контексту наших малих і коли допомагає Танцюристу (бо де б це бачено двом чоловікам однієї жінки не конкурувати). Танцюрист, до слова, один з небагатьох дорослих у цьому тексті.
Сидячи в Маріуполі, наш Одіссей намагається повернутися, щоб скласти до купи минуле. А коли те не тримається, він називає кораблі, тобто «своїх».
А потім пройшов час, настала втрата близької людини і прийшло остаточне розуміння, що книжка і справді «не збирається купи» за абсолютно свідомим рішенням авторки.
Коли йдуть наші старші, а питання ми їм поставити не встигли через інші пріоритети юності або відповіді ми не розшифрували вчасно, доводиться лише приймати дуже гіркий факт, що ми так і не зрозуміємо, чи був наш «Соломон» шпигуном. І це найцінніше, що дає мені авторка, – не на всі питання будуть відповіді, але й з цим можна жити, ухвалювати дорослі рішення і визначати себе. І визначати «своїх».
Наприкінці книжки плакати довелось над тим, з чого найдужче сміялося в самому початку: каламбур з Калігулою після розмови про перший секс і те, що зрештою було забагато Соломонів, аби не стати Калігулою наприкінці.
Це роман-дорослішання, в якому головний герой виростає: ні коли народжується дочка і навіть не на початку війни. Дорослим ми бачимо його лише у двічі: коли він додає «і» до прізвища на надгробку як розуміння ідентичності для контексту наших малих і коли допомагає Танцюристу (бо де б це бачено двом чоловікам однієї жінки не конкурувати). Танцюрист, до слова, один з небагатьох дорослих у цьому тексті.
Сидячи в Маріуполі, наш Одіссей намагається повернутися, щоб скласти до купи минуле. А коли те не тримається, він називає кораблі, тобто «своїх».
Displaying 1 - 20 of 20 reviews