Чобіток Зельмана

by Олена Стяжкіна

Це глибока, іронічна й водночас ніжна сага чоловіка, який, блукаючи лабіринтами пам’яті, намагається зібрати своїх рідних — живих і мертвих, усі прожиті десятиліття, образи й голоси — в єдиний внутрішній театр.

Герої роману — водночас і реальні люди, і картонні чоловічки, яких оповідач вирізає з минулого, розфарбовує дешевими фарбами, розміщує в рамці й пускає в хід: Соломон, Христина Тимофіївна, Докія, Безрукий, Анна…

Це роман про те, як війна переплітається з дитинством, а забуті родинні історії раптом вимагають бути почутими. Про те, як легко не встигнути запитати. І як важко — жити, коли відповідей більше не буде.
«Я заздрю тим, у кого є крапки. Час, сила, можливість розставити їх у біографіях своїх старших. Не щедрою рукою, а такою, щоб притримала трохи для себе. Чесно, заздрю».
У цьому зізнанні — серцевина книги.

Genres: Ukrainian Literature

274 pages, Hardcover

Published January 1, 2025

About the author

Українська письменниця, публіцистка, докторка історичних наук, професорка історії. Старша наукова співробітниця відділу історії України другої половини ХХ ст. Інституту історії України НАН України, професорка кафедри історії слов'ян Донецького національного університету імені Василя Стуса. Засновниця громадського руху "Деокупація. Повернення. Освіта».

Reviews

[Nashelito · Rating 5 out of 5]

Я не знаю, як правильно називаються такі тактильні обкладинки, як у новій книзі Олени Стяжкіної "Чобіток Зельмана" від The Ukrainians Publishing. Ця аристократична шершавість дарує їй плюс один вимір, а потерті грані та кутики стануть свідками пам'яті того, хто її прочитає. Хто читав і прожив її разом із кількома поколіннями персонажів однієї великої родини, де, навіть, не всі одне одному родичі по крові. Але й це неважливо, коли є ніжність і є любов, котрі й після смерті більшості дійових осіб — не перестають.

Я зробив помилку, коли почав читати книгу, не вивчивши перед тим генеалогічне дерево на форзацах. Але у своє виправдання можу сказати, що просто не міг, не хотів переривати читання. Я пам'ятаю подібне за Оленою Стяжкіною ще з часів виходу її книги "Смерть лева Сесіла мала сенс", де було багацько персонажів, дофіга локацій, переривчаста і нелінійна оповідь, але також і відчутна поетична магія вмілої оповідачки.

"Чобіток Зельмана", або ж Віктор Чоботок — це той, хто тримає в руках всі ниточки цієї розгалуженої, ніжної, гранично відвертої і, місцями, відверто страшної казки. Нам випало народжуватися, жити своє найкраще (бо іншого не буде) життя і помирати в (за) країні(-ну), де happy end здається неможливим.

Декому з наших близьких пощастило (так і не вигадав, чи цьому слову потрібні "лапки") відлетіти у Вирій задовго до великої війни, хтось давно і тому завчасно виїхав через західний кордон, дехто інший вирушив натомість на схід, де героїчно загинув, а всім, хто залишилися — і тим, хто на фронті, і цим, хто в тилу — ані щасливий кінець, ні, бодай, виживання не гарантовані.

Я уважно вивчив усі гілки (і Чоботків, і Зельманів) родинного дерева вже після того, як прочитав. Це було трохи запізно для кращого розуміння тексту під час його прочитання, але достатньо вчасно, щоби залишатися у контексті опісля.

Чимало локацій з цієї книги більшість із нас вже навряд чи застане знову українськими: і Донецьк, і Маріуполь, і азовське морське узбережжя наразі захоплені у заручники мохнатими варварами на десятки років. До ймовірного колапсу потворної імперії є шанси дожити хіба що в майбутньої дитини Богдани (доньки Віктора) — і то, якщо станеться якесь біблійного рівня диво, або нам всім дуже сильно пощастить.

Оповідач тут постійно змішує різні часи і простори, знаходить і переказує історії своїх близьких, будує власний родинний епос, шкодує за назавжди втраченим і намагається врятувати те, що вдається віднайти. Мертві, живі і ще не народжені знайомляться, спілкуються між собою у світі пам'яті однієї людини. І як тільки Вікторові вдається не оглухнути від такої кількості різних голосів...

Що буде з ними всіма, якщо одного разу зникне і той, хто ці історії збирав та собою пов'язував?

І що буде з нами?

[Iryna Chernyshova · Rating 3 out of 5]

Не знаю шо і сказати. Поховайте мене за плінтусом зустрічає Рафеєнка без магреалізма плюс жарти для своїх. Складний вінегрет дрібної нарізки і трішечки салямі. Не сподобалося загравання з читачем у вигляді матюччя (авторка якось зухвало розійшлася під кінець), не сподобався tone of voice оповідача взагалі.

Приміток не шукайте, їх нема, брак.

[Dmytro Yuzvak · Rating 5 out of 5]

9/10 🐢
Ця книга ніби живе поза часом, бо насправді в наших біографіях він відіграє значну меншу роль, ніж люди, які формують нас і яких формуємо ми. Так само як і немає часу в тому, що зробила росія. Є тільки ненависть і невимовний біль.
Її важко читати, нелінійні сюжети завжди даються мені важко, але коли я думаю про те, як було важко її писати — стає аж не по-собі. Книгу можна буквально різати на цитати, які чіпляють. Ось кілька тих, які найбільше сподобалися мені:

“А наше лютневе «як ти?», яке неможливо перекласти отак прямо, без контексту, у якому ніхто точно не знає, пише він живому чи мертвому, за кордон чи під завали будинку, в окоп чи у коротку відпустку.”

“Якщо світ влаштований правильно, то в дитини має бути двійко батьків. Але хто сказав, що він влаштований правильно? Світ, який налякано заплющив очі, для надійності прикрив їх руками, засунув голову під подушку та накрився тепленькою ковдрою, аби не бачити та не чути, як русскіє вбивають і ґвалтують українців, і висунув носа тільки тоді, коли стало ясно, що русскіє отримали п***и. Навряд чи це про «правильні» налаштування.”

Автор піднімає болючі і неприємні теми і читати в контексті війни це важко. Але потрібно. Читається книга, як я зазначив, не легко, але відчуття того, що ти з авторм на одній хвилі — безцінне.

[Ksyu · Rating 5 out of 5]

У Віктора Чобітка велика родина.
У нього є тітка Ліна, дядько Гєник, прабаба Докія, кузен Сергій і кузина Інна; а коли мама Люся вийшла заміж вдруге за тата Леоніда, то у Віктора стало ще дідо Соломон Зельман, баба Христя, тітка Зоя, двоє дядьків і сестра Анна.

Із сестрою Анною вони змагаються, хто зʼїсть більше сирокопченої ковбаси, дід Соломон має німб, хоча насправді просто високий і лисий і стоїть під люстрою, а баба Христя не має рівних у будуванні халабуд із подушок, ковдр і мішків із мацою.

Зараз Віктору 55 і 2022 рік.
Це затишна книжка з кумедними дуркуватими спогадами про дитинство й буйну родину. Але вже скоро вона перетворюється на нестерпність. І Маріуполь.
Віктор збирає всіх своїх померлих, тепер він - єдиний управитель їхньої пам'яті.

Щоліта баба Христя возила всіх дітей на море в пансіонат Мебельник (хоча ніхто з родини стосунку до меблів не має) - вони мили ноги в тазу після пляжа, збирали й заварювали м'яту, щоб освітлити старшій сестрі волосся, сушили полин, щоб курити його й відганяти комарів, жували травинки, витягаючи зі стебла солодку білу серцевинку, захоплювалися меншою сестрою, яка на принцип скуштувала води з калюжі, і ділилися корисним досвідом про какання під парканом у дитячих таборах, коли викопуєш ямку, а потім втикаєш у неї гілочку, щоб інші какальники не втрапили.
Усміхнені, помиті, наїжджені, проморені й пропляжені діти.

Тут нагло тобі скалка в серце: "Їсти траву, пити з калюжі, срати в ямку під парканом - життя готувало нас".

У холодному березні 2022 Віктор знає, що коли дійшло до приготування їжі на вогнищі в дворі, треба починати з овочів і м'яса, а вже потім переходити до консерв і каші. Від холоду морква розпадається, цибуля стає слизькою, картопля солодкою, треба варити їх першими. Коли закінчується хліб, можна смажити коржики з води, борошна й солі, додавати хмелі-сунелі або ні в тин ні в ворота кориці, назвати їх тортильями або лавашами і створити ілюзію нормальності в розбомбленому мертвому місті.

Пам'ятаю, після прочитання Лева Сесіла написала відгук - не читайте перед сном, залиште собі час зібрати розбите серце докупи. Зараз так само, тільки краще - Олена Стяжкіна відточила майстерність розбивати серця прекрасним і цілющим способом, після якого і тоскно, і легко на душі, ніби висповідалася.

[Andrii Piasetskyi · Rating 5 out of 5]

Обережно, тригери! Кого ти вибереш, дружину чи матір? Як назвеш батька, який від тебе відрікся? Кого покличеш на свій похорон?

«Поважати старших» — це поважати їхнє близьке побачення з надгробним каменем, їхній термін придатності, що добігає кінця. Це ще про не виплоджувати зайвих «от нахуя я це сказав?», не картати себе за останні слова, які мали б бути геть іншими.»

Олена Стяжкіна написала ще більш щемкий та чесний роман, дай їй Бог здоровʼя і довгих літ.

[Юля Рябчик · Rating 4 out of 5]

ця книжка важить десять тисяч мільйонів тонн, лягає тобі в шлунок і болить

[Лілія Черен]

Роман побудований на фрагментарній оповіді з виразними елементами потоку свідомості. Швидка зміна подій і неповністю артикульовані зв’язки між ними вимагають від читача активної участі в реконструкції сюжету. Це риса, характерна для модерністської та постмодерністської прози.

Авторка поєднує філософські відступи з багатослівним, місцями уривчастим голосом, який стає інтенсивнішим у фіналі. Паралельно вона відтворює повсякденні дрібниці із життя різних періодів, радянського, 1990-х і сучасного воєнного часу, фіксуючи те, що становить культурний і емоційний досвід багатьох українців.

Читання створює подвійний ефект: з одного боку, роман відкриває приватні думки та інтимні сфери життя героя, з іншого - фрагментарність і монтажність оповіді тримають читача на певній дистанції, не дозволяючи цілком зануритися в емоційний світ персонажа.

Мова твору поетична, метафорична, ритмічно насичена. У поєднанні з нелінійною структурою вона формує текст підвищеної щільності, що потребує уважного й вдумливого читання.

У підсумку перед нами експериментальна проза, яка поєднує потік свідомості, есеїстичні елементи й постмодерну фрагментарність. Роман орієнтований на читача, відкритого до нестандартних наративних форм і готового сприймати домінування авторського голосу як свідомий художній інструмент.

[Tetyana Sikachovska · Rating 3 out of 5]

Мені дуже хотілося б сказати, що ця книжка мені сподобалася і що я б її рекомендувала. Але ніт. Я її не рекомендуватиму і я її дочитала лише тому, що чекало обговорення. Більше того, мені нецікаво прочитати що вже написала чи ще напише авторка. Кожна книжка звісно має право на життя. Але мені цікаво читати, коли є хороший стиль, або особливий кут бачення автора, під яким мені цікаво подивитися на життя. В цій книжці я для себе цього не знайшла.

[Olga Krychynska · Rating 5 out of 5]

Книга, від якої очі постійно наливалися слізьми, але заплакати так і не вдалося, від чого все прочитане боліло ще більше. Вся книга – суцільна дитяча травма, яка переплітається з травмою цілої країни. І жодна з них вилікувана не буде.

[Anastasiia · Rating 5 out of 5]

сумно і щемко