Кінотеатр «Космос»

by Влад Нед, Антон Скеор (Illustrator)

Коли ти працював на телебаченні у Києві, це здавалося типовим життям креативного класу. Та раптом тебе витурили з роботи й усе полетіло шкереберть. Доводиться повертатися у рідний Харків, де з допомогою давніх друзів вдається влаштуватися працювати кіномеханіком у старий кінотеатр на околицях. Крутити фільми у «Космосі», що ледь зводить кінці з кінцями, — зовсім не робота мрії, та іншої однаково поки що немає. Згодом стає зрозуміло, що з кінотеатром не все так просто, і пожежа, яка тут трапилася, не випадкова. Що буде з ним далі? Хто й чому хоче прибрати його до рук?

Попри складні часи, «Космос» збирає навколо себе безліч всього: кіносеанси й закриті вечірки, людей з минулого, старий щоденник з дитинства... А на тлі всіх перипетій — взаємини з містом, де зростав дитиною, та спроби зрозуміти себе теперішнього.

312 pages, Hardcover

Published October 1, 2025

Reviews

[Ruslana Bookslover · Rating 4 out of 5]

дуже моя книжка. така класна в своїй простоті, терапевтична навіть, бо близька й буденна, хороша.

[Саша Козлов · Rating 5 out of 5]

Складно підібрати правильні слова, але я спробую.
Кінотеатр “Космос” — це дуже розумна, навіть мудра книга. Вона зроблена напрочуд талановито, і майстерність автора дійсно захоплює.

Перечитую анотацію і бачу, який сильний акцент у ній зроблено на загадковості. Так, ніби тут важлива детективна складова. Вона справді присутня, але лише як одна з багатьох частин. І всі вони вкупі створюють єдину цільну картину. Кожен елемент настільки точно займає своє місце, кожен персонаж настільки бездоганно виконує свою функцію, кожен діалог настільки добре працює, що не порадити цю книгу я не можу. Та й жодної іншої оцінки, окрім пʼятірки, поставити не виходить.
Але який тут жанр насправді? Ну, це книга про життя. Просто не можна ж в анотації написати саме так! Книги про життя продаються значно гірше за історії, в яких є загадка. Навіть якщо написати в анотації, що це дуже, дуже сильна книга про життя, то так просто в це ніхто не повірить. Тож мені доводиться писати про це у відгуку.

В “Космосі” буде легко знайти знайомі декорації — незалежно від того, з Харкова ви чи іншого українського міста. Це допоможе швидше зануритися у твір і почуватися себе як удома.
Проте якщо чесно, забери з роману впізнавані вулиці — і особисто для мене він нічого не втратить. Просто я його полюбив не за те, що він український, а за те, як витончено і ладно він зроблений.
Ну, і цей жанр такий мені рідний: чоловік — розумний, цікавий, ерудований і трошки нещасний — втрачає все і починає життя з чистого аркуша, і не десь там, а саме в місті, у якому провів своє дитинство. А тут ще й нізвідки на нього накидується фатальна жінка.

Протягом книги автор постійно займається неймдропінгом, тож і я теж цим скористаюсь: якщо вам близькі твори Джонатана Троппера, Метью Квіка чи Ніка Горнбі (або на крок далі — Джонатана Коу та Джуліана Барнза), вітаю: ви знайшли собі нового улюбленого письменника.
І річ не в тому, що це наша, українська відповідь їм, а в тому, що Влад Нед нічим не гірший і робить певні речі у своєму особистому, безумовно відточеному стилі. І хоч як я люблю Троппера, у Неда є прийоми, які моєму серцю надзвичайно близькі. Приміром, діалог про те, як правильно будувати діалоги; чи той факт, що один з персонажів буквально промовляє, про що ця книга.
Я залюбки розповів би й вам, про що вона, але не буду, адже мені треба якось заінтригувати потенційних читачів.

Складно підібрати правильні слова, і навряд чи у мене це вийшло.
Я розумію, що так не заведено казати про письменників, які опублікували лише одну книгу, але, на мою думку, Влад Нед — один з найкращих авторів у сучасній українській літературі.
Мене трохи засмутила післямова, в якій він перераховує автобіографічні елементи твору. Засмутила, бо іноді це вказує на те, що людина хотіла розповісти лише одну історію — історію про себе. Я дуже сподіваюся, що це не той випадок, і Владу Неду вистачить наснаги на наступні книги. Щосили тримаю за це кулачки, а поки що — кричатиму на кожному розі, наскільки ж Кінотеатр “Космос” — майстерний роман.

[Corpsesinyou · Rating 5 out of 5]

От начебто не відбулось в книзі нічого екстра, все таке плинне та буденне, дуже життєйське, але як же сильно відгукується всередині. Особливо коли сам досягаєш віку схожого з головним героєм і його спогади про рідне місто дитинства пробуджують у відповідь багато власних, а рефлексія і пошуки себе теж стають дуже знайомими. І те, що мова весь час йшла про Харків - зовсім не заважало мені частину часу уявляти аналогічні або дуже схожі місця в Херсоні.

І було по-хорошему комфортно читати про прості речі, про справу, яка, всі розуміють, що глобально мало що змінить, але все одно вкладаються та роблять, бо щось таке легко запалює всередині вогник, який давно почав ледь тліти.

Хороша книга, залишила після себе тужливий післясмак ностальгії та легку посмішку

[Oleh Bilinkevych · Rating 3 out of 5]

Кінотеатр «Парадізо» по-харківськи.
Саме той випадок, коли кінцівка суттєво витягує загальне враження від книги.

[Nashelito · Rating 4 out of 5]

Я не знаю, чому я за понад сорок год життя побував у Харкові лише один раз — п'ятнадцять років тому — і лише на залізничному вокзалі, у процесі повернення з якоїсь із подорожей, можливо, навіть, — через Дикі Землі з Байкалу. Мав бути й інший раз — вже повноцінний, якраз десь перед повномасштабним вторгненням, але того разу аж так не склалося що я досі про це шкодую...

А ще, здається, Влад Нед —автор роману "Кінотеатр "Космос" — трішки за мене молодший і дарма, що теж міленіал, ці кілька років різниці запаковані різним досвідом. От хоча б мультфільми: я вже не бачив "Гей, Арнольде!", бо навчався в універі і жив у гуртожитку, де дивився артгаузне кіно, читав Мілана Кундеру і купував кожне число журналу "Футбол".

Коли в Україні нарешті почали робити класну озвучку для нових фільмів, я жив у Кам'янці-Подільському, і ходив на фільми в кінотеатр "Юність". Не можу пригадати жодної конкретної назви, але пам'ятаю, що добру половину тих сеансів я проспав.

"Кінотеатр "Космос" має дуже сподобатися харків'янам, або таким громадянам, як Максим Щербина, котрий виростав на Кічкасі в Запоріжжі — такому ж хрестоматійному "спальнику", як харківська Північна Салтівка.

Роман читається легко, в міру ностальгійно, але особисто мене пройняв лише химерний наркотичний потік думок перед кінцем книги ну і сам фінал, звісно.

[Victoria Unizhona · Rating 4 out of 5]

Ця книжка для мене - про нас. Про покоління двотисячних, яке виросло між відеокасетами, телевізором у кутку, першими дисками й The Sims, де світ здавався зрозумілим: зробив правильну дію - отримав результат.

Але життя так не працює.

Мені було дуже близько те, що це не історія про прорив. Не про великий успіх. Не про «я все зміг». Це історія про людей, які живуть як вміють. Сумніваються. Заздрять. Втомлюються. Застрягають. І все одно продовжують жити. І думати.

Я впізнавала не події - я впізнавала стан. Це відчуття, коли ти ніби доросла, але все ще не до кінця розумієш, куди рухаєшся. Коли життя не має чіткої структури, але в ньому є маленькі опори - музика, фільми, розмови.

Кіно тут не просто фон. Воно для мене - як спосіб зібрати себе. Як можливість прожити ще одне життя, коли своє здається розмитим. І в цьому я себе дуже впізнала, бо я теж так живу - через кіно.

Мені було особливо тепло від цих назв:
• Chungking Express
• Crouching Tiger, Hidden Dragon
• 29th Street
• Labyrinth
• The Breakfast Club
• Dazed and Confused
• Sky Captain and the World of Tomorrow
• Casablanca

і навіть телепрограма «Імперія кіно» - це та сама телевізійна епоха, коли кіно було подією.

Це дуже різне кіно, але разом воно складається в мій особистий архів. Підліткова розгубленість, магічна втеча, родинне тепло, ретрофантазія про майбутнє, азійська меланхолія. Я читала і думала: так, це моє.

Цю книжку приємно і легко читати. Але головне - після неї залишається не сюжет, а відчуття. І бажання передивитися кілька фільмів.

[Temzdra · Rating 5 out of 5]

Як я купив цю книгу та прочитав? Усе випадково.
Шановний Google видав новину про презентацію книги, книги про рідне місто. Я поїхав на презентацію, купив книгу та отримав задоволення від книги. Задоволення від того, що я знаю де це все відбувається, знаю ці місця та розумію як воно жилося в ті часи в спальному районі, але іншого.

Рим - це окрема історія, цікава та неочікувана.

Це перша книга і я поставив 5 зірочок. Так тримати.
А ще остання фраза в книзі це «вибух», який відкриває можливості.

[Anton · Rating 3 out of 5]

Отримав цю книжку в подарунок – а вона виявилась про Харків (і водночас – про асолютно нерелевантни моєму досвід).

Ця історія написана в бітниківському стилі "Депеш Моду", "БЖД" і подібних творів 00-х. Щоправда, тут значно більше лірично-меланхолійно-ностальгійних ноток, які скоріше нагадуть "Месопотамію".

Саме ця меланхолія, як на мене, й визначає ключовий аспект книжки. Автор буквально упивається цим відчуттям "доінтернетної епохи", оцими всіми іграми на приставках, фільмами минулих епох. Загалом, якщо подумати, то вони і є суттю цієї книжки.

Бо вона спрямована у минуле. Вона – про конструювання з спогадів якогось утопічного світу, що замінив би бездушний світ пізніх 2010-х. Але в мене не виникло відчуття, що це зроблено дуже тонко або що це коректно передає тогочасний Харків.

Тож я не впевнений, що в цій книжці є щось більше, аніж вправляння в цій ностальгії і конструюванні утопічної реальності, де світ минулого не зникає, а присутній з тобою, навіть коли тобі вже перевалює за третій десяток.

Оверол, ця книжка дуже запізнилася у часі. Але, на щастя, міленіали все ще хочуть купувати книжки, в яких зображено їхні переживання (як, припускаю, хотіли вони цього і 15 років тому). Тож, припускаю, що це книжка дуже на свою аудиторію, але нічого видатного в ній немає. І порадити її можу лише тим, хто має сильний сентимент до згаданих вище речей зі свого минулого.

П.С. Кінцівка роману здалась абсолютно невдалою

[Igor Mogilnyak · Rating 3 out of 5]

3,5⭐️

Має точно подобатись харківʼянам, бо це про їхнє місто. Всі відсилки до фільмів (що так всім подобаються) норм, але на сюжет сильно не впливають, хоча добре, що сам сюжет тут є і це принаймні читалось і не пішло у кагорту - а шо це автор тут написав. Очікування були завищені, рекомендувати не можу.

[Serhii D.]

Читалось легко і швидко, переважно було цікаво, але поки що залишаю без оцінки. Це історія…ну, про життя і вона має відповідну, трохи незвичну будову та акценти. Так, начебто є тут основна сюжетна лінія, але чи є вона головною? Я не переймався за долю «Космосу», але впевнений що і не цього хотів автор.
В якийсь момент один з персонажів каже, що йому не вистачає історій, де герої зазнають невдачі і при цьому це не стає трагедією, а просто спонукає продовжувати жити далі. Так от це така історія. Головний герой залишає Київ і повертається у рідне місто. Залишає свої мрії позаду, знаходить дуже посередню роботу і…просто живе далі. Зізнаюсь, мені така участь здається досить гнітючою. Це особистісне сприйняття як людини, яка залишила своє невелике і не дуже перспективне рідне місто позаду вже багато років тому.
У книзі багато ностальгії за різними моментами нашого дитинства. Судячи з відгуків, це працює як треба, але на мене особисто не дуже повпливало. Інакше я би міг і наважитись на оцінку.

[Maria · Rating 5 out of 5]

Чесно, складно написати конкретний відгук — хочеться не аналізувати, а просто кричати: читайте!

Побачила її на Goodreads, купила в метро електронку. Потім купила ще й паперову. Думаю, це найкраща рекомендація, яку я можу дати цій книжці.

Тут немає героя з великої літери. Просто звичайний хлопець. І чи потрапляє він у незвичайні ситуації? В цілому — ні. Хіба що саме згадування життя до війни і є тією великою надзвичайною ситуацією.

Сюжет тримається на нібито життєвих історіях, але, до біса, як же вони романтизовані. Начебто читаєш про побут, але те, чим стає кінотеатр «Космос» і яка каша з усього цього заварюється, — це вже історія для ідеалістів і справжніх романтиків. Постійна ностальгія, роздуми про фільми, що нас формували, і поїздки в МакДональдз — absolute cinema, як зараз кажуть.

Думаю, саме за це я і полюбила цей твір. І ще — за надзвичайно живий, теплий опис Харкова.

Раджу цю книжку всім. Дуже сильний дебют автора. Аплодую стоячи.

[Vadym · Rating 4 out of 5]

Дуже тепла така, ностальгічна та, як кажуть міленіали, ПРИЗЕМЛЕНА

Тішусь, що випадково про неї почув, дуже нравицця

[Ганна · Rating 4 out of 5]

Чудовий текст-прощання з юним собою і всім тим, що дало тобі рідне місто. Абсолютний Харків - не через місце подій, а через ніжну, щиру любов, огорнуту великим коконом туги і виражену в кожному слові.
Читалось просто - легке враження сценарності тексту добре поєдналось з кіно-вставками, а до снобізму градус не докрутився за рахунок самоіронії.
Хотілося б отримати трошки сильніший ляпас від фіналу, враховуючи те, як розмірено розгортались події в більшій частині книги. Напівнатяки, які почались десь з середини, і все більше звуження часового відрізку дали дуже ранню підказку і розмили повернення до реальності. Тим не менш, гра на контрасті все одно вийшла чудова.
Рада, що прочитала.
Обкладинка - шик.

[Alisa Batiuk · Rating 5 out of 5]

Завжди хотіла написати найперший відгук на книгу — і от я тут. Але чомусь саме зараз важко підібрати слова, щоб її описати.

Скажу так: ця книга про і для всіх мрійників, які рухають цей світ навіть незначними діями. Залишає гіркий післясмак, але хіба не завжди так після хорошого, що має здатність закінчуватися? А ще хочеться сидіти на одному місці, ні про що не думати — лише уявляти, що тут було тисячі років тому і що буде за тисячі років після нас...

[Yevheniia · Rating 5 out of 5]

це дуже просто, душевно, тепло, але й дуже ауч

[Marina Bronevich · Rating 5 out of 5]

Для мене, як для людини, для якої кіно завжди було однією з найулюбленіших форм ескапізму, - ідеальна книжка.

[Nataliia Kurinna · Rating 4 out of 5]

«Що мені не подобається? Що зараз хоч кого спитай - у всіх психічні проблеми, і всі жруть транквілізатори та антидепресанти, наче це M&M’s…
Я сумую за часами, коли можна було просто тихенько страждати, щоб не знімати про кожен свій похід в туалет сраний TikTok і не називати це якимось новомодним словом. Звідки оця хвора потреба каталогізувати і пояснювати всім, чому саме тобі ху@ово? Просто зізнайся, що ху@ово і що не збираєшся з цим нічого робити.»
—

Просто, тепло і без надривів про покоління, яке застало і касети, і диски, і сміливо зайшло в епоху безмежної кількості ШІ контенту :)

Про людей, які дивились «Імперію кіно», потім саме кіно, уявляли себе дорослими з певними очікуваннями з картинки, яку давав телевізор. Незчулися, коли подорослішали, і тепер ми самі наче ті герої кіно: іноді, маємо неймовірно цікаві пригоди з закрученим сюжетом, а щоденно, життя з таким сюжетом, який на імдб має 4 максимум. І це теж нормально.
А ще, класно мати поруч когось, у кого шило в дупі, і з ким можна мати нові пригоди :)

[Artem · Rating 5 out of 5]

Цікава історія про повернення до рідних місць і захоплень дитинства, і бажання якось це реалізувати у дорослому житті.

[Victor · Rating 5 out of 5]

Той варіант , що нічого не знаєш про книгу , не знаєш про автора. Просто імпульсивна покупка, гарна обкладинка та анотація , що чіпляє. І результат прямо скажемо , вийшов крутий, отримав задоволення від книги . Щось схоже на Кузнєцову, трохи на Фоззі. Легка книга, сюжет який викликає ностальгічні емоції, гарна лінія самоаналізу та любовної пригоди. Рекомендую , однозначно.

[Yehor Nesterenko · Rating 5 out of 5]

Дуже душевна книга. Проста і приземлена.
Про ідеї та мрії. Про ніяковість. Про відданість справі. Про близьких.
Бажання поїхати в Харків після прочитання 📈

[Vlad K · Rating 5 out of 5]

Цікаво, що було далі.

[Liliia · Rating 5 out of 5]

Коли я почала читати цю книгу, я боялась що вона буде про ностальгію за якимись 2000ними, але це не так. Тож зрозумівши це після кількадесят сторінок я вже так втягнулась, що прочитала книгу на одному подиху.

Далі спойлери.

Я думала це і буде та історія про людей які дуже стараються і нічого не виходить але ніхто не засмутився. Але ні. Кінцівка так боляче вразила, я почала думати а скільки ще таких проектів обірвалося через русню. Але добре, що є ця книга. Що ці почуття зафіксовані на папері. Мені тепер ця книга дуже близька і дорога.

[Anatoliy Omelchenko · Rating 5 out of 5]

Дуже гарна історія про людей, які роблять щось хороше тому що можуть. Ну і відчувається любов автора до Харкова, кіно та музики.

[Barnes · Rating 3 out of 5]

Дивні стосунки склалися в мене з цією книжкою. Головним чином через те, що читання розтягнулося аж на місяць.

Десь на половині книжки (яка й зайняла так багато часу) я вже планувала почати відгук зі слів про те, що я чергове купилася на гарну обкладинку та купу схвальних відгуків, натомість книжка виявилася зовсім не моєю, чи то я виявилася не її цільовою авдиторією. Хоча, здавалось би, історії про повернення у місто дитинства, де тебе накривають спогади й ліричні роздуми про життя, входять у категорію тих, що мені подобаються.

І я не відмовлюся від попередніх слів. Роман набагато краще зайде старшим за мене людям, для кого дійсно працюватиме ностальгія через усі ці дрібні деталі й виживші атрибути тих часів, якою пронизані сторінки (хоча зверну увагу, це твереза ностальгія, без романтизації останніх років совка й важких дев’яностих, навіть попри те, що головний герой романтик). Краще зайде харків’янам, які в чергове прочитають про такі рідні вулички. Краще зайде кіноманам, для яких згадані в книжці фільми це не просто назви, а атмосфера аналогового кіно не просто щось незвичне й привід д��я викрутасів.

Але, прочитавши другу половинну книжки за один день під час відключень світла, я зловила себе на думці, що не така вже й чужа мені ця історія. Так, відміну від головного героя, який втік із Харкова після дитинства, для мене Харків був (та, мабуть, і досі частково є) містом мрії. І на згаданій в романі вулиці Гвардійців Широнінців мені вдалося пожити зовсім трохи в 2020-2021 роках, витрачаючи свій час явно не на те, на що варто було б. Але своєю мірою, поринаючи в сюжет Влада Неда, я змогла хоча б подумки надолужити якісь короткі згаяні моменти.

Якщо пригадувати інші прочитані книжки, на котрі ця якоюсь мірою схожа, то на думку приходять «Ворошиловград» і «Месопотамія», «БЖД» й «Капітан смуток», а також рання творчість Артема Чеха. Більшість із них мені справді сподобалися свого часу, з цією ж, на жаль, не склалося.

Сюжет мені видався досить спокійним, буденним і не напряжним. Головний герой влаштовується кіномеханіком в кінотеатр, що чи то проживає не найкращі свої часи, чи то їх доживає. Він разом з другом дитинства береться влаштовувати закриті «ексклюзивні» кінопокази для того, аби трохи покращити стан справ цього забутого, але коханого місця. Звісно тут і не без невеличкої романтичної лінії, і не без крапельки пригод, і не без спроб відновити спогади й зв’язки дитинства та юності.

Але найбільш живою емоцією під час читання для мене було нав’язливе, неприємне розуміння того, що події відбуваються наприкінці 2021 – на початку 2022 років. Ну й власне останні сторінки для мене виявилися найкращими серед усієї книжки.

Десь так й відчувається ця книга: спогад з дитинства про весняний вечір, коли ти розморений довгим днем, втомлений, але поруч зі своїми, помічаєш що після затишшя потроху підіймається вітер, накочують темні хмари. І ти вже відчуваєш в повітрі запах грози, чуєш (чи то тобі здається) розкати грому й розумієш, що будуть зміни.

Підсумовуючи, чи сподобалася мені книга? Більше ні, ніж так.
Чи це проблема книги, чи вона погана? Зовсім ні.
Чи можу я її радити? Так, але підбирайте під настрій.

(Відгуки на сучукрліт в інст @_daria_barnes)

[va_dick · Rating 5 out of 5]

П'ять зірочок забагато, але як бути з книгою, що про неї писати відгук – завчасно зумовлено хоча б за трьома головними ознаками. Північна Салтівка, кінозадротство, дитинствозадротство. Джекпот, бо — я.

Чесно, важко було визначитись, про які роки мова. За всіма ознаками двадцяті, а якщо прикладати то все до особистого досвіду, кінець нульових - початок десятих. Лінклейтер, Герцог, мамблкор – відкриття часів ще Дружби Народів, а згодом і Гвардійців Широнінців, ближче до Метробудівників.

Так само деякий час пішов на визначення віку героя/автора. Часом +- 3-5 років, і вже зовсім інші артефакти та ностальгії. Але тут страйк за страйком, аж нудотно: кепси Мортал Комбат, VHS-прокат, навіть улюблені сигарети нульових – Голуаз.

Але простіше міряти цей всесвіт не десятиліттями, а людьми. Епоха Антона (за дивним збігом після цієї книжки я берусь за його переклад якоїсь бульварщини для КСД зразку максимально всратих часів), десь регулярно пробігає Анжей, та всі ті люди часів твіттеру і російської мови.

Квіти в Римі – що ті квіти у Празі чи Стамбулі, к/т Познань, перенесений на Четвірку (хоч в уяві він в мене стояв на місці байк-клубу напроти ТЦ; здається, Познань теж свого часу горіла, так?), персонажі, в яких впізнаєш Жукова та Короткова, оцей коктейль реального, вигаданого, пережитого то приваблює, то дратує. Навіть батько хлопця, з яким мій провів перші свої роки на майданчику напроти 172 гімназії (!) працював у ТЦ Космос, і теж у дитячому магазині Антошка, де я провдив години в пошуках подарунків чи малому, чи собі. Тепер маю можливо вигаданий спогад. DeLorean, що стояв до війни в мене на полиці з кижками по кіно, було прибюано саме в тій Антощці.

Поки не забув, по теплому накидав пару пунктиків, а сам відгук напишу в майбутньому, коли "будуще буде йще", я матиму можливість сісти в тиші і зануритись. А цього не станеться, бо поки вийду з в'язниці, все вивітриться, і занурюватись можна буде лише в ці пару пунктиків.

[Marina · Rating 5 out of 5]

Книга дуже влучила. Це те саме знайоме кінозадротство від масових фільмів до артхаусу, коли дивишся все підряд і маєш про це дуже серйозні думки. І ті самі підліткові щоденники з розумними, трохи пафосними роздумами, які ведеш із легким розрахунком, а раптом колись їх знайдуть і подумають, який же ти був глибокий.
Хоч книга списана з харківських вулиць, але здається, що такі місця, люди і та��і історії є в кожному місті. І ця ностальгія працює дуже вдало. Ігри, фільми, та та сама телепрограма на ICTV після 15:00, коли ти приходив зі школи.
Читаєш і постійно ловиш себе на думці: о, та це ж я! Це ж про нас, покоління яке росло в 2000х.
Окремо ше й можна виписати купу фільмів, про існування яких ти вже давно забув, або і не бачив.

P.S. І так, я згодна: у світі постійного успішного успіху дуже не вистачає "історій про людей, які спробували, а в них не вийшло".

[Olha · Rating 5 out of 5]

Завжди приємно читати про своє місто і вгадувати знайомі місця. Дуже тепла, приємна і ностальгійна книга.

Особливо чіпляє, що як і головні герої, війна ми зустріли на Салтівці.

Дякую Владу за невеличку подорож у щасливі мирні часи

[Denis]

4.5⭐️

[Kotyk · Rating 5 out of 5]

Дуже пробило на якусь неіснуючу уявну ностальгію, гарна книга

[Hannamyon · Rating 5 out of 5]

“Кінотеатр Космос” - це книга з тих, що спершу здаються просто гарною історією. Такою, про яку скажеш: “мило, тихо, не для всіх, але приємно”. І я саме так і думала спочатку.
Але майже під самий кінець щось у мені клацнуло - і ця книга перетворилася на дуже особистий досвід. Той, що довго відлунює всередині.




«Памʼятай: швидка перевірка гіпотез. Краще помилитися та рухатися далі, ніж роздумувати, чи вийде.»




Влад Нед пише так, ніби відкриває стару коробку зі спогадами. Напів автобіографічно - напів художньо, але цю межу відчуваєш не як “літературний прийом”, а як пульсацію реальної пам’яті. Харків 2000-х у книзі дихає так, ніби ти повернувся в дитинство на одну коротку екскурсію:
двори з потрісканими плитами, шкільні коридори з запахом фарби, перші телефонні моделі, перша дружби, перша закоханість, перші втрати, перші мрії.




«Може в певний момент ти маєш сказати собі: ви всі від мене щось хочете, але я зроблю так, як відчуваю. От я б так само хотів. Та це треба нове життя прожити… Тому, напевно, я б хотів прожити нове життя.»




Особливо зачіпають розділи, схожі на уривки зі щоденника автора - такі щирі, теплі, майже наївні. Вони нагадують відчуття, яке трапляється дуже рідко: коли читаєш, а у грудях раптом защемлює так, ніби знаходиш частинку себе, яку давно загубив і майже перестав шукати.





«Знаєш, чому я люблю розмови в кіно більше за розмови в реальному житті? Бо от є герой. І за сюжетом щось таке стається, що в нього народжується важливий монолог. Наприклад, йому треба зізнатися в чомусь дівчині. І він до неї приходить, і знаєш що? Вона, бляха, його слухає! В кіно ніхто не починає перестрибувати з думки на думку, хіба щоб показати, який герой непристосований до соціальних контактів.
Вона не починає його перебивати, казати, що він мудило.
Якщо в нього є важлива думка, інший герой чи героїня її послухає і не буде, бляха, сперечатися чи маніпулювати, а просто щось собі зрозуміє.
Зрідка, але буває так: ти через щось довго хвилюєшся, а коли воно стається, то в реальності виявляється не таким страшним, як у твоїй голові. Все якось працює саме собою.»





А вперемішку з цим - сьогодення. Компанія людей за тридцять, яка ще не встигла стати дорослою по-справжньому, але вже встигла навчитися сумувати. Вони намагаються врятувати старенький кінотеатр “Космос”, запускаючи таємні покази для своїх - на старому 35-мм проєкторі (автор навіть описує цей технічний момент - процес запуску такого проєктора), що давно припадав пилом. І це так зворушливо, бо ти читаєш і раптом усвідомлюєш: та ж сама крапля безглуздої ніжності колись була і у твоєму житті. У знайомих людях, у вечорах з платівками, у голосі Джона Ленона, що лунає з трохи потрісканого старенького програвача. І ти сидиш, читаєш - і десь всередині піднімається хвиля власної ностальгії. Не дуже давньої, але такої гострої, що від неї щемить. І коли в книзі герої згадують свої “колишні теплі звички”, ти мимоволі провалюєшся у свої. Думаєш про людей, які колись ділили з тобою ці дрібні магічні моменти, але тепер ваші шляхи розійшлися.



«Друзі відрізняються від звичйних знайомих тим, що з дурною наполегливістю роблять для вас речі, про які їх ніхто не просив.»

Персонажі в автора дуже “живі”. Такі, що одразу викликають відчуття знайомості - наче ти їх десь бачив, або міг би з ними сидіти на кухні, сперечатися про щось несуттєве, сміятися над дурницями чи тихо мовчати під гуркіт старого фільму. Вони прості - і саме тому такі рідні. І від цього тепла стає трохи боляче - бо деякі наші знайомі люди вже не з нами. Не тому, що щось сталося - просто дороги розійшлися. Так, як інколи розходяться герої у фільмах: тихо, без фінальних титрів, але з гіркуватим післясмаком.


«Дивіться на речі навколо, будьте їм вдячні, наче вони живі. Колись вони можуть розповісти вам цікаву історію. Колись вони можуть лишитися єдини місточком, що повʼязує вас з людиною, яка вже не поруч. Колись вони відправлятимусь вас у минуле, якого вже не повернеш, та і чи варто намагатися? Будьте їм вдячні, наче вони живі. Зробити живим щось, що таким не є, - найлюдськіша річ, яку ми можемо вчинити.»

А ще автор явно гік по фільмах.
Там дуууууууже багато відсилок, згадок про старі картини, режисерів, культові сцени і деталі, на які я (чесно) ніколи не звернула б увагу сама.
(Я не по фільмах - вибачте мою необізнаність.)
Але саме це створює відчуття, що читаєш щось дуже авторське й індивідуальне. Наче лист від людини, яка хоче поділитися тим, що її формувало.

І є там романтична лінія - легка, ніжна, майже прозора, але з болючим післясмаком.
Без хеппі енду, бо життя рідко дає такі фінали.
Вона має красиву відсилку до Касабланки (яку я не дивилась, доречі): там звучала фраза “У нас завжди буде Париж”. Я колись навіть не знала її походження (дякую, Гу��л).
А в книзі автор трансформує її в “У нас завжди буде Рим” - і в контексті історії це звучить як дуже теплий, дуже особистий символ.
Це той тип фрази, який розбиває серце й склеює його одночасно.


«- Знаєш в чому суть речей, mi pequeño amigo? У всіх речей є день, коли ними користуються вос-тан-нє! Подумай про це.
Я подивився на свій плеєр і таки задумався. Були часи, коли я носив його з собою щодня. В який день ти встаєш і вирішуєш: лишу його десь у столі і більше не торкатимуся ніколи? Ніхто не скаже тобі, що ось сьогодні ти перемотаєш цю касету востаннє. Що більше нічого не намалюєш у цьому блокноті. Чому? Чи з людьми так само? У випадковий день хтось просто лишається позаду зграйки, а решта біжить на нове коло. Буденні речі й дії раптом набувають статусу ностальгійних. Дурня якась.»

А потім приходить фінал.
І він добиває.
Останній розділ приводить нас до 24 лютого 2022 року.
До тієї миті, яку ми всі прожили.
До моменту, коли життя розкололось на “до” і “після”, навіть якщо ніхто цього не хотів.
Автор пише про це без пафосу, без надриву - майже тихо. Але від цієї тиші стає ще болючіше. Бо ти знаєш, що це не вигадка. Це наша реальність. І кожен читач у цей момент відчуває щось своє.

А потім - подяка.
Кінцівка якої написана з використанням прийому з “Касабланки”:
Автор буквально в кінці розділу з подякою пише:

“І памʼятайте: У нас завжди буде _вписати необхідне_.”

Цей простий жест робить щось дивне: раптом автоматично починаєш думати, що у мене “завжди буде”…
Місто, музика, людина, спогад, момент, тиша, вечір, погляд, пісня, місце, період життя.
Я справді поплакала.
(І мені справді це сподобалось.)

Кінотеатр “Космос” - це не просто книга. Це про пам’ять. Про людей, з якими ми вже не поруч, але які все ще живуть у нас. Про суспільну й особисту ностальгію. Про любов до міста. Про втрати. Про те, що у нас завжди щось буде. Навіть якщо вже нічого не лишилось.

Вайбова, тепла, щируща й дуже емоційна історія.
Така, що залишає світло навіть після того, як екран гасне.