What do you think?
Rate this book
Книга Еміля
«Книга Еміля» — новий роман Ілларіона Павлюка, автора бестселерів «Я бачу, вас цікавить пітьма», «Танець недоумка» та «Білий попіл»
Еміль не вміє спати. Взагалі. А його мама час від часу все забуває, не впізнає сина та не пам’ятає власного імені. Щоб їй допомогти, у Еміля є ритуал, якому треба слідувати до останнього слова.
Вдвох вони переїжджають туди, де їх ніхто не знає, — на засніжений острів, де доводиться жити у школі. І якось вночі у порожніх шкільних коридорах лунає дзвінок телефона. Еміль підіймає слухавку та впізнає голос брата, що помер кілька років тому: «Допоможи мені повернутися!».
Та як повернути того, хто помер? Як не втратити себе у світах, де між можливим і неможливим — тонка межа, а кожна помилка може коштувати життя? Що насправді забула мама Еміля? І чи варто їй це нагадувати?
Еміль не вміє спати. Взагалі. А його мама час від часу все забуває, не впізнає сина та не пам’ятає власного імені. Щоб їй допомогти, у Еміля є ритуал, якому треба слідувати до останнього слова.
Вдвох вони переїжджають туди, де їх ніхто не знає, — на засніжений острів, де доводиться жити у школі. І якось вночі у порожніх шкільних коридорах лунає дзвінок телефона. Еміль підіймає слухавку та впізнає голос брата, що помер кілька років тому: «Допоможи мені повернутися!».
Та як повернути того, хто помер? Як не втратити себе у світах, де між можливим і неможливим — тонка межа, а кожна помилка може коштувати життя? Що насправді забула мама Еміля? І чи варто їй це нагадувати?
784 pages, Hardcover
First published November 18, 2025
533 people are currently reading
2128 people want to read
About the author
Ілларіон Павлюк
5 books947 followersІлларіон Павлюк - український письменник, журналіст, продюсер, документаліст. Автор трьох романів: Білий попіл (переклад з рос.: Бриних Михайло, 2018), Танець недоумка (переклад з рос.: Мельників Ростислав, 2019) та Я бачу, вас цікавить пітьма (переклад з рос.: Вікторія Стах, 2020).
2015 року брав участь у війні на Сході в складі добровольчого батальйону.
2015 року брав участь у війні на Сході в складі добровольчого батальйону.
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 30 of 333 reviews
Read
November 7, 2025Тепер чекаю на книги Аміля і Раміля
November 18, 2025
«Книга Еміля» - це для мене приклад дуже нерівного читання: емоційно сильне ядро й фентезійний шар, який усе це для мене радше зіпсував, ніж підсвітив.
Почну з того, що мені справді сподобалося.
Реалістична лінія - мама, яка не може відпустити загиблого сина, і живий хлопчик, що росте в тіні цього горя, - це потужно, чесно й боляче. Тут Павлюк працює на тому полі, де я як читачка відчуваю максимальну довіру: маленькі деталі, інтонації в діалогах, те, як хлопчик намагається «бути як Левчик», щоб мама ним пишалася, як він хоче отримати своє ніжне прізвисько й своє місце в маминих історіях. Ці фрагменти - живі. Вони болять, але по-людськи, зрозуміло. Це та частина книги, заради якої я спершу й була рада, що взялася за читання.
Це ще й дуже автобіографічна історія самого автора. Особливо мене зачепила сцена, де сусідка повідомляє хлопчикові, що його братик мертвий, і те, як цей момент багато разів виринає у спогадах. Саме такі епізоди пробивають найсильніше й роблять текст по-справжньому особливим.
Але далі вступає в гру фентезійна складова - світ маяка, міфологія, часові викрутаси - і отут ми з книжкою повністю розійшлися.
Мої основні претензії не до самого факту наявності фентезі, а до того, як воно реалізоване. Світ здається одночасно перенасиченим і недобудованим. З одного боку, тут натискають скандинавська міфологія, Ґіннунгаґап, міфічні істоти, правила світу, які ніби є; з іншого - як читачка я не відчуваю чіткої опори, від якої можна відштовхнутися. У мене не склалося враження, що світ маяка справді має зрозумілу внутрішню логіку. Замість «таємниці, яку хочеться розплутати», я отримала суцільний туман.
Окрема тема - час. Місцями читання нагадувало для мене досвід перегляду «Тенета»: герої щось роблять, щось кудись рухається, є відчуття масштабного задуму, але в якийсь момент я просто втратила орієнтацію. Часові «виверти» не додали мені ні емоційної глибини, ні захвату - лише додатковий рівень заплутаності. Я не проти складних структур, але тут мені бракувало ясного емоційного якоря, за який можна триматися, поки все навколо ламається й перемотується.
При цьому сама історія часто відчувалася як підліткова. Головний герой вийшов для мене надто «мері-сюшним» - з таким відчуттям, що з ним у фіналі все обов'язково буде добре. Через це я майже не хвилювалася за нього по-справжньому. Усі страшні монстри виявлялися нестрашними саме тому, що їх зрештою долали, і жодного відчуття реальної загрози чи ставок у мене не виникало.
Ще одна річ, яка мене втомила, - це агресивна кількість пасхалок, натяків і прихованих «ключів». Дуже відчувається установка: «уважний читач скрізь побачить алюзію, знайде дев'ять рівнів сенсу, розпізнає міфічні патерни». Я, чесно кажучи, не та читачка. Я не готова під одну книжку вивчати скандинавську міфологію, креслити схеми, звіряти імена й будувати фан-теорії, щоб просто не почуватися загубленою. Я лінива читачка в тому хорошому сенсі, що хочу отримувати задоволення від історії тут і зараз, а не здавати екзамен із міжтекстових зв'язків.
У якийсь момент у мене склалося враження, що автору важливіше, як хитро все зав'язано, ніж те, наскільки читачеві комфортно в цьому перебувати. Книжка ніби постійно підморгує: «бачиш, тут ще один натяк, ще один шар, ще один код», а мені хотілося простішого - розуміти, що відбувається, навіщо герої це роблять і які ставки в кожній сцені. Замість «вау, скільки сенсів» я часто відчувала «ну ок, знову щось сталося, але мені вже все одно, бо я не бачу правил гри».
І через це вийшов дивний дисбаланс: тема сильна, окремі епізоди (особливо сімейні) справді чіпляють, але шлях до цих моментів для мене виявився занадто втомливим. Я чесно дочитала до кінця, але радше з бажання поставити крапку й закрити книжку, а не з азарту «мені треба знати, чим усе закінчиться».
Мій підсумок такий: так, «Книга Еміля» може бути дуже вдалою знахідкою для тих, хто любить інтелектуальні квести, багатошарову міфологічну гру, збирання натяків і побудову теорій. Якщо вам подобається відчуття «нічого не зрозуміло, але цікаво» - це цілком може бути ваш роман. Але якщо ви шукаєте передусім емоційно й психологічно прозору історію, де фантастика працює як м'яка метафора, а не як величезна система з правилами й відсилками, є великий ризик, що ця книжка вас радше виснажить, ніж подарує кайф.
Особисто для мене найцінніше в ній - реалістична історія про втрату, материнське горе й дитину, що намагається не загубитися в тіні ідеалізованого брата. Але ці самі посили я з радістю отримала б із реалістичного роману без усієї цієї «тенетної» світобудовної машинерії. Тут же шлях до сенсу виявився складнішим, ніж винагорода, яку я відчитала на фініші.
Почну з того, що мені справді сподобалося.
Реалістична лінія - мама, яка не може відпустити загиблого сина, і живий хлопчик, що росте в тіні цього горя, - це потужно, чесно й боляче. Тут Павлюк працює на тому полі, де я як читачка відчуваю максимальну довіру: маленькі деталі, інтонації в діалогах, те, як хлопчик намагається «бути як Левчик», щоб мама ним пишалася, як він хоче отримати своє ніжне прізвисько й своє місце в маминих історіях. Ці фрагменти - живі. Вони болять, але по-людськи, зрозуміло. Це та частина книги, заради якої я спершу й була рада, що взялася за читання.
Це ще й дуже автобіографічна історія самого автора. Особливо мене зачепила сцена, де сусідка повідомляє хлопчикові, що його братик мертвий, і те, як цей момент багато разів виринає у спогадах. Саме такі епізоди пробивають найсильніше й роблять текст по-справжньому особливим.
Але далі вступає в гру фентезійна складова - світ маяка, міфологія, часові викрутаси - і отут ми з книжкою повністю розійшлися.
Мої основні претензії не до самого факту наявності фентезі, а до того, як воно реалізоване. Світ здається одночасно перенасиченим і недобудованим. З одного боку, тут натискають скандинавська міфологія, Ґіннунгаґап, міфічні істоти, правила світу, які ніби є; з іншого - як читачка я не відчуваю чіткої опори, від якої можна відштовхнутися. У мене не склалося враження, що світ маяка справді має зрозумілу внутрішню логіку. Замість «таємниці, яку хочеться розплутати», я отримала суцільний туман.
Окрема тема - час. Місцями читання нагадувало для мене досвід перегляду «Тенета»: герої щось роблять, щось кудись рухається, є відчуття масштабного задуму, але в якийсь момент я просто втратила орієнтацію. Часові «виверти» не додали мені ні емоційної глибини, ні захвату - лише додатковий рівень заплутаності. Я не проти складних структур, але тут мені бракувало ясного емоційного якоря, за який можна триматися, поки все навколо ламається й перемотується.
При цьому сама історія часто відчувалася як підліткова. Головний герой вийшов для мене надто «мері-сюшним» - з таким відчуттям, що з ним у фіналі все обов'язково буде добре. Через це я майже не хвилювалася за нього по-справжньому. Усі страшні монстри виявлялися нестрашними саме тому, що їх зрештою долали, і жодного відчуття реальної загрози чи ставок у мене не виникало.
Ще одна річ, яка мене втомила, - це агресивна кількість пасхалок, натяків і прихованих «ключів». Дуже відчувається установка: «уважний читач скрізь побачить алюзію, знайде дев'ять рівнів сенсу, розпізнає міфічні патерни». Я, чесно кажучи, не та читачка. Я не готова під одну книжку вивчати скандинавську міфологію, креслити схеми, звіряти імена й будувати фан-теорії, щоб просто не почуватися загубленою. Я лінива читачка в тому хорошому сенсі, що хочу отримувати задоволення від історії тут і зараз, а не здавати екзамен із міжтекстових зв'язків.
У якийсь момент у мене склалося враження, що автору важливіше, як хитро все зав'язано, ніж те, наскільки читачеві комфортно в цьому перебувати. Книжка ніби постійно підморгує: «бачиш, тут ще один натяк, ще один шар, ще один код», а мені хотілося простішого - розуміти, що відбувається, навіщо герої це роблять і які ставки в кожній сцені. Замість «вау, скільки сенсів» я часто відчувала «ну ок, знову щось сталося, але мені вже все одно, бо я не бачу правил гри».
І через це вийшов дивний дисбаланс: тема сильна, окремі епізоди (особливо сімейні) справді чіпляють, але шлях до цих моментів для мене виявився занадто втомливим. Я чесно дочитала до кінця, але радше з бажання поставити крапку й закрити книжку, а не з азарту «мені треба знати, чим усе закінчиться».
Мій підсумок такий: так, «Книга Еміля» може бути дуже вдалою знахідкою для тих, хто любить інтелектуальні квести, багатошарову міфологічну гру, збирання натяків і побудову теорій. Якщо вам подобається відчуття «нічого не зрозуміло, але цікаво» - це цілком може бути ваш роман. Але якщо ви шукаєте передусім емоційно й психологічно прозору історію, де фантастика працює як м'яка метафора, а не як величезна система з правилами й відсилками, є великий ризик, що ця книжка вас радше виснажить, ніж подарує кайф.
Особисто для мене найцінніше в ній - реалістична історія про втрату, материнське горе й дитину, що намагається не загубитися в тіні ідеалізованого брата. Але ці самі посили я з радістю отримала б із реалістичного роману без усієї цієї «тенетної» світобудовної машинерії. Тут же шлях до сенсу виявився складнішим, ніж винагорода, яку я відчитала на фініші.
Read
November 15, 2025Дочитано.
А що, як я вам скажу, що це мені сподобалось менше за інші книги Павлюка? 🫣
А що, як я вам скажу, що я навіть трошки розчарований і засмучений? 🫣
Ні, мені сподобалось.
Це була химерна, захоплива м(в)андрівка з хлопчиком Емілем, де ми бували і в 9 Світах, і в Пустці, і де ми тільки не були…
А де ми все таки були? Бо я так до кінця не зрозумів І ЧЕСНО, я навіть був злий на себе, що я не можу зрозуміти, що відбувається.
А потім для себе визначив, що ось вона така книга. Ну вона не для відпочинку. Вона не для того, щоб прочитати її за 5 днів. Автор писав її 5 років, щоб я виділяв кожні двері, кожне число, яке зустрічається у тексті. І думав.
Тематика для мене, та і для всіх, думаю, очевидна. Книга про травму батьків, які втрачають своїх дітей, і цю травму вони переносять на своїх інших дітей, яким просто банально не вистачає батьків.
І читавши цю книгу зрозумів яку образу тримає на своїх батьків сам Ілларіон Павлюк, бо в маленькому Емілі прям читалась ця біль.
Поєднане реальне з нереальним, купа міфів, всіляких відсилок, класні діалоги, такі трушні — сподобалось.
Однозначно, що Ілларіон Павлюк рулить. Просто уявляю, який він розумний дядька…..
А що, як я вам скажу, що це мені сподобалось менше за інші книги Павлюка? 🫣
А що, як я вам скажу, що я навіть трошки розчарований і засмучений? 🫣
Ні, мені сподобалось.
Це була химерна, захоплива м(в)андрівка з хлопчиком Емілем, де ми бували і в 9 Світах, і в Пустці, і де ми тільки не були…
А де ми все таки були? Бо я так до кінця не зрозумів І ЧЕСНО, я навіть був злий на себе, що я не можу зрозуміти, що відбувається.
А потім для себе визначив, що ось вона така книга. Ну вона не для відпочинку. Вона не для того, щоб прочитати її за 5 днів. Автор писав її 5 років, щоб я виділяв кожні двері, кожне число, яке зустрічається у тексті. І думав.
Тематика для мене, та і для всіх, думаю, очевидна. Книга про травму батьків, які втрачають своїх дітей, і цю травму вони переносять на своїх інших дітей, яким просто банально не вистачає батьків.
І читавши цю книгу зрозумів яку образу тримає на своїх батьків сам Ілларіон Павлюк, бо в маленькому Емілі прям читалась ця біль.
Поєднане реальне з нереальним, купа міфів, всіляких відсилок, класні діалоги, такі трушні — сподобалось.
Однозначно, що Ілларіон Павлюк рулить. Просто уявляю, який він розумний дядька…..
December 23, 2025
Домучив!
Чи було виправдано продовжувати читання, а не кидати на першій третині - радше ні. Я продовжував суто задля знання, для чого це все було. Тільки десь на останній сотні сторінок Павлюк вийшов з власного делірію і картина світу почала набувати чіткіших форм, історія набула сенсу. Але сам шлях до цього моменту - Всевишній, допоможи. В книзі при достатньо дивних моментів, але одне питання непокоїть найбільше - для чого було так плутано формувати історію? Тим паче коли стилістично текст не став кращим за попередні книги, та й сюжет у своїй основі досить простий - мандрівка героя задля порятунку близьких. В книзі піднята важлива проблематика про втрату дитини, але вона губиться у вихорі хаотичних подій. Якщо на старті тексту психологічний портрет персонажів був чітким та зрозумілим, то з розвитком фантастичної лінії вони стають безвольними маріонетками в руках автора, задля досягнення сюжетних цілей. Еміль, із сопливого п'ятикласника перетворюється у Марті Сью, якому підвладні всі складнощі, а його супутники - функційні філери.
Можливо, якби автор склав докупи міфічний вінегрет, а взаємозв'язки персонажів не формувалися з напівнатяків, книга була б кращою, на жаль, в даному стані вона ледь читабельна.
Чи було виправдано продовжувати читання, а не кидати на першій третині - радше ні. Я продовжував суто задля знання, для чого це все було. Тільки десь на останній сотні сторінок Павлюк вийшов з власного делірію і картина світу почала набувати чіткіших форм, історія набула сенсу. Але сам шлях до цього моменту - Всевишній, допоможи. В книзі при достатньо дивних моментів, але одне питання непокоїть найбільше - для чого було так плутано формувати історію? Тим паче коли стилістично текст не став кращим за попередні книги, та й сюжет у своїй основі досить простий - мандрівка героя задля порятунку близьких. В книзі піднята важлива проблематика про втрату дитини, але вона губиться у вихорі хаотичних подій. Якщо на старті тексту психологічний портрет персонажів був чітким та зрозумілим, то з розвитком фантастичної лінії вони стають безвольними маріонетками в руках автора, задля досягнення сюжетних цілей. Еміль, із сопливого п'ятикласника перетворюється у Марті Сью, якому підвладні всі складнощі, а його супутники - функційні філери.
Можливо, якби автор склав докупи міфічний вінегрет, а взаємозв'язки персонажів не формувалися з напівнатяків, книга була б кращою, на жаль, в даному стані вона ледь читабельна.
November 13, 2025
Я не знаю, що там у Ілларіона з числом «чотири», але щось точно є.😆
Четверта книга - щось неймовірне.
У мене є мрія, щоб батьки і їх діти читали разом цю книгу і обговорювали її.
Ну як же тут прописані оці стосунки батьки-діти🖤
Читаючи, все ловила себе на думці «чому, дорослі забувають, що вони також були дітьми?».
Про любов до дітей і важливість її прояву.
Про істинні бажання.
Про прийняття себе.
Про те, як важливо не звинувачувати себе у тому, що сталось З ТОБОЮ, але, в чому немає твоєї провини!
Це така прекрасна книга на стількох рівнях!
Як гарно всі ці моменти переплелись зі скандинавською міфологією 🖤
*якщо ви не знайомі з цією міфологією - це не відбере магічності історії.
**але це точно спонукає мене взятись за Молодшу та Старшу Едди!
Можу сміливо заявити, що це навіть трішки терапевтична книга.
Еміль, своїм шляхом, подарує вам дуже цінні інсайди🖤
Це точно найкраще прочитане цього місяця вже і Книга Еміля точно ввійде до списку улюблених.
Дякую, Ілларіоне, за цю неймовірну подорож!
Четверта книга - щось неймовірне.
У мене є мрія, щоб батьки і їх діти читали разом цю книгу і обговорювали її.
Ну як же тут прописані оці стосунки батьки-діти🖤
Читаючи, все ловила себе на думці «чому, дорослі забувають, що вони також були дітьми?».
Про любов до дітей і важливість її прояву.
Про істинні бажання.
Про прийняття себе.
Про те, як важливо не звинувачувати себе у тому, що сталось З ТОБОЮ, але, в чому немає твоєї провини!
Це така прекрасна книга на стількох рівнях!
Як гарно всі ці моменти переплелись зі скандинавською міфологією 🖤
*якщо ви не знайомі з цією міфологією - це не відбере магічності історії.
**але це точно спонукає мене взятись за Молодшу та Старшу Едди!
Можу сміливо заявити, що це навіть трішки терапевтична книга.
Еміль, своїм шляхом, подарує вам дуже цінні інсайди🖤
Це точно найкраще прочитане цього місяця вже і Книга Еміля точно ввійде до списку улюблених.
Дякую, Ілларіоне, за цю неймовірну подорож!
November 14, 2025
Що ж, це була нелегка подорож.
Ностальгійна фентезі-казка про дорослішання, від якої я не отримала жодного задоволення.
Спочатку нічого не зрозуміло (але дуже цікаво), нас одразу кидає у вир подій, діалоги уривчасті, персонажі дивні. Потім цікавість спадає, й так і не повертається, це вперше таке з книгою Павлюка.
Зазвичай його книги як ковток свіжого повітря, захопливі, інтригуючі, не відпускаючі.
У автора свій особистий магічний реалізм, не схожий ні на що, але тут він не спрацював.
Частково автобіографічна, частково з мішаніни скандинавської та єгипетської міфологій (а ще частково серіалу Пітьма й фільму Тенет), книга занадто перегружена усім. І не сильно тримається купи.
Всі події, правила світоустрою, повороти і артефакти тут зʼявляються ну просто тому що. Це дуже дратувало (очі втомилися закочуватися), нагадайте мені ніколи не читати книг, де герої діти, і не робити виключень навіть для улюблених письменників. Як на дитячу, ця книга занадто замудрена, а як на дорослу - занадто казкова. І мерісьюшний девʼятирічний, який мислить, говорить і поводиться як дорослий (але бісив мене найбільше з усіх).
Якщо б головним героєм не була дитина, ця книга сподобалася б мені набагато більше. На жаль, для мене вона найслабша з усіх творів автора. І, не дивлячись на пекельну заплутаність, всі плот твісти тут очевидні одразу. Вперше й нічого не зворушило і не викликало сліз.
Ще текст робив дискомфортно майже постійно.
Контраст спогадів про дім героя і нового життя на острові (всі ми розуміємо, що це прірва між життям в Україні і нелюдськими умовами рашки), жорстокі й тупі однокласники і вчителі, жах, які ж вʼєтнамські флешбеки про совєцьке дитинство всколинулися. Це було вельми неприємно.
Наскрізна тема всіх його книг - забуття, втрата дитини, переживання горя, почуття провини того хто вижив. І любов, звісно, яка є для нього ціллю, ключем і ліками для всього (наївний романтизм).
Я категорично не згодна з принципом «підставити другу щоку», й усім цим добром і всепрощенням, але я захоплююся тим, яка Ілларіон людина. Майстер створення світів і зворушливих історій, цього разу аж занадто драматичних.
Я прочитала всі його книги (й оповідання), це бентежно, сподіваюся він скоро випустить нову книгу. Про дорослих.
Ностальгійна фентезі-казка про дорослішання, від якої я не отримала жодного задоволення.
Спочатку нічого не зрозуміло (але дуже цікаво), нас одразу кидає у вир подій, діалоги уривчасті, персонажі дивні. Потім цікавість спадає, й так і не повертається, це вперше таке з книгою Павлюка.
Зазвичай його книги як ковток свіжого повітря, захопливі, інтригуючі, не відпускаючі.
У автора свій особистий магічний реалізм, не схожий ні на що, але тут він не спрацював.
Частково автобіографічна, частково з мішаніни скандинавської та єгипетської міфологій (а ще частково серіалу Пітьма й фільму Тенет), книга занадто перегружена усім. І не сильно тримається купи.
Всі події, правила світоустрою, повороти і артефакти тут зʼявляються ну просто тому що. Це дуже дратувало (очі втомилися закочуватися), нагадайте мені ніколи не читати книг, де герої діти, і не робити виключень навіть для улюблених письменників. Як на дитячу, ця книга занадто замудрена, а як на дорослу - занадто казкова. І мерісьюшний девʼятирічний, який мислить, говорить і поводиться як дорослий (але бісив мене найбільше з усіх).
Якщо б головним героєм не була дитина, ця книга сподобалася б мені набагато більше. На жаль, для мене вона найслабша з усіх творів автора. І, не дивлячись на пекельну заплутаність, всі плот твісти тут очевидні одразу. Вперше й нічого не зворушило і не викликало сліз.
Ще текст робив дискомфортно майже постійно.
Контраст спогадів про дім героя і нового життя на острові (всі ми розуміємо, що це прірва між життям в Україні і нелюдськими умовами рашки), жорстокі й тупі однокласники і вчителі, жах, які ж вʼєтнамські флешбеки про совєцьке дитинство всколинулися. Це було вельми неприємно.
Наскрізна тема всіх його книг - забуття, втрата дитини, переживання горя, почуття провини того хто вижив. І любов, звісно, яка є для нього ціллю, ключем і ліками для всього (наївний романтизм).
Я категорично не згодна з принципом «підставити другу щоку», й усім цим добром і всепрощенням, але я захоплююся тим, яка Ілларіон людина. Майстер створення світів і зворушливих історій, цього разу аж занадто драматичних.
Я прочитала всі його книги (й оповідання), це бентежно, сподіваюся він скоро випустить нову книгу. Про дорослих.
November 23, 2025
Ну це вау. Абсолютний захват. Не розумію людей, які пишуть, що під кінець не стає зрозуміліше.
А ще, здається, ця книга найбільше зрезонує батькам, або або тим, хто пережив втрату сиблінга.
Точно буду перечитувати і з більшим зануренням, ніж вдалось цього разу з маленькою дитиною на руках.
Дууууже хочеться на клуб по цій книзі. Покличте хтось, ну?
А ще, здається, ця книга найбільше зрезонує батькам, або або тим, хто пережив втрату сиблінга.
Точно буду перечитувати і з більшим зануренням, ніж вдалось цього разу з маленькою дитиною на руках.
Дууууже хочеться на клуб по цій книзі. Покличте хтось, ну?
November 21, 2025
Мене вистачило на 263 сторінки. Вибачте.
November 29, 2025
Після доволі суперечливих перших відгуків було боязко братися за читання цієї книги - ану ж як не сподобається? Але дарма - книга мені зайшла.
На самому початку дуже тригернули мене описи совєцко-шкільного дитинства, аж до прямо-таки фізичного болю. Навіть думала, що кину читання, такі дискомфортні спогади мене накрили: наче заново пережила всі мої страхи про шкільні уроки фізкультури на лижах з мудакуватими фізруками, про вічно невдоволених і злих шкільних прибиральниць з дерев'яними швабрами, про шкільних хуліганів, про втечі мене, малої, від бездомних собак, про верескливо-істеричних вчительок (не всі такими були, але все ж...), а найбільше - про шкільний туалет на вулиці з дірками в бетонній підлозі і "мінами" по всьому туалету, починаючи від входу.
Але потім події книги закрутилися в іншому напрямку, і мене попустило, ну добре, майже попустило.
Скажу чесно, автор тут наступив на багато моїх найболючіших мозолів, незгірш доброго психоаналітика підняв на поверхню багато моїх не тільки дитячих, а вже й дорослих травм, а проте й допоміг поглянути на них під іншим кутом.
~~~
- Хочу іншу маму - і край.
- Твоя мама така погана?
[...]
- Вона хороша. Найкраща. Героїня. Всі нею захоплюються. Обожнюють. Вона віддає себе цілком - заради інших. Заради добра. Заради справедливості. Тільки не заради мене! А я.. — Аврора нервово ковтнула. — Завжди знаходиться щось по-справжньому важливе. І воно направду важливіше за мої забаганки!
- Як його хвороба... - прошепотів Еміль, але русалка, здається, не почула.
- Але я й не кажу, що треба облишити рятувати світ! Я просто хочу маму. Звичайну. Яка хоч іноді знаходить час побути зі мною!
[...]
- Вона весь час каже, якою я маю бути. Ідеальною. Кращою за всіх. Кращою, ніж вона. Сильною. Мудрою. Так, ніби зараз я — ніщо. Ніби такою, як є, взагалі ні на що не здатна!
~~~
Не скажу, що в дитинстві хотіла собі іншу маму, але точно дуже хотіла, щоб моя мама стала трохи добрішою до мене, обіймала би, казала б, що любить, підтримувала б мене, особливо у неприємних ситуаціях, а не звинувачувала б мене у всьому, що сталося. Тому ставши мамою, я намагалася бути для дітей такою, якою я хотіла бачити свою маму. Звісно, я не стала ідеальною мамою, але щиро бажала бути справжнім другом своїм дітям, і сподіваюся, мені це вдалося.
~~~
- Тут запитують, чого хочеш ти!
- Щоб мама мене любила, - відчужено відповів він. - Навіть коли я не такий чемний, як був Левко.
Небажані сльози розмили далекий обрій, і Еміль зосереджено закліпав, намагаючись опанувати себе.
- Теж мені диво, - розчаровано форкнула Золота Маска. - Вона й так любить.
- Тоді чому ніколи не каже?
- Ну.. Мабуть, їй теж не казали.
- От я й хочу, щоб вона казала! І не хотіла, щоб я був як хтось, а просто як я! І любила теж просто так! І обіймала часто-часто..
- Ого! Не забагато?
Еміль сумовито зітхнув:
- Надто неймовірно для одного бажання?
- Надто складно для багатьох мам, - журливо похитав головою Третій. - Ти певен, що хочеш саме цього?
- Якщо подумати, то я завжди лише цього й хотів...
💔💔💔
~~~
Я дуже поверхнево знайома зі скандинавською міфологією, і абсолютно нічого не гуглила в процесі читання, але це аж ніяк не вплинуло ні на читання, ні на розуміння сюжету. Можливо, якісь алюзії і не вловила, але на мій погляд, книга не зовсім про скандинавську міфологію, чи то пак зовсім не про фантастичний світ на базі скандинавської міфології. Вона про стосунки між найближчими і найріднішими людьми. Про те, як ми не розуміємо або не хочемо/не вміємо розуміти близьких, але дуже хочемо, щоб вони розуміли і любили нас; як ми зациклюємося на неприємних спогадах і завдаємо собі повторних травм, вкотре прокручуючи їх в своїй пам'яті; як душевні травми і почуття провини змушують нас застрягати в неприємних спогадах, допоки хтось притомний не висмикне нас з цього замкненого кола. Про те, як людина сама собі часом стає найлютішим ворогом. Про те, що варто спробувати налагодити стосунки та здолати свої страхи і травми. Про силу віри в себе чи в того, на кого покладаєш якісь надії.
Але книга не обмежується якоюсь простою констатацією проблем, не повчає звисока, вона підштовхує нас до роздумів, а, може, когось навіть і до кроків прийняти себе (та інших) такими, як ми (вони) є, не бігти по граблях, не занурюватися з головою у трагічні події чи невдачі, не звинувачувати себе в тому, що вони сталися, а посумувавши і зробивши висновки, рухатися далі, жити далі, бо в кожного з нас є ті, заради кого варто це робити, кого треба любити і оберігати.
Цей роман видався мені більше психотерапевтичним, ніж пригодницьким. Зрештою, він про любов і взаєморозуміння. Він вчить нас мріяти і не відмовлятися від власних мрій. Він вчить нас, що варто правильно формулювати свої бажання, бо вони можуть збутися. Він вчить нас, що шлях до мрії важливіший, ніж сама мрія. Він вчить нас любові і добру
На самому початку дуже тригернули мене описи совєцко-шкільного дитинства, аж до прямо-таки фізичного болю. Навіть думала, що кину читання, такі дискомфортні спогади мене накрили: наче заново пережила всі мої страхи про шкільні уроки фізкультури на лижах з мудакуватими фізруками, про вічно невдоволених і злих шкільних прибиральниць з дерев'яними швабрами, про шкільних хуліганів, про втечі мене, малої, від бездомних собак, про верескливо-істеричних вчительок (не всі такими були, але все ж...), а найбільше - про шкільний туалет на вулиці з дірками в бетонній підлозі і "мінами" по всьому туалету, починаючи від входу.
Але потім події книги закрутилися в іншому напрямку, і мене попустило, ну добре, майже попустило.
Скажу чесно, автор тут наступив на багато моїх найболючіших мозолів, незгірш доброго психоаналітика підняв на поверхню багато моїх не тільки дитячих, а вже й дорослих травм, а проте й допоміг поглянути на них під іншим кутом.
~~~
- Хочу іншу маму - і край.
- Твоя мама така погана?
[...]
- Вона хороша. Найкраща. Героїня. Всі нею захоплюються. Обожнюють. Вона віддає себе цілком - заради інших. Заради добра. Заради справедливості. Тільки не заради мене! А я.. — Аврора нервово ковтнула. — Завжди знаходиться щось по-справжньому важливе. І воно направду важливіше за мої забаганки!
- Як його хвороба... - прошепотів Еміль, але русалка, здається, не почула.
- Але я й не кажу, що треба облишити рятувати світ! Я просто хочу маму. Звичайну. Яка хоч іноді знаходить час побути зі мною!
[...]
- Вона весь час каже, якою я маю бути. Ідеальною. Кращою за всіх. Кращою, ніж вона. Сильною. Мудрою. Так, ніби зараз я — ніщо. Ніби такою, як є, взагалі ні на що не здатна!
~~~
Не скажу, що в дитинстві хотіла собі іншу маму, але точно дуже хотіла, щоб моя мама стала трохи добрішою до мене, обіймала би, казала б, що любить, підтримувала б мене, особливо у неприємних ситуаціях, а не звинувачувала б мене у всьому, що сталося. Тому ставши мамою, я намагалася бути для дітей такою, якою я хотіла бачити свою маму. Звісно, я не стала ідеальною мамою, але щиро бажала бути справжнім другом своїм дітям, і сподіваюся, мені це вдалося.
~~~
- Тут запитують, чого хочеш ти!
- Щоб мама мене любила, - відчужено відповів він. - Навіть коли я не такий чемний, як був Левко.
Небажані сльози розмили далекий обрій, і Еміль зосереджено закліпав, намагаючись опанувати себе.
- Теж мені диво, - розчаровано форкнула Золота Маска. - Вона й так любить.
- Тоді чому ніколи не каже?
- Ну.. Мабуть, їй теж не казали.
- От я й хочу, щоб вона казала! І не хотіла, щоб я був як хтось, а просто як я! І любила теж просто так! І обіймала часто-часто..
- Ого! Не забагато?
Еміль сумовито зітхнув:
- Надто неймовірно для одного бажання?
- Надто складно для багатьох мам, - журливо похитав головою Третій. - Ти певен, що хочеш саме цього?
- Якщо подумати, то я завжди лише цього й хотів...
💔💔💔
~~~
Я дуже поверхнево знайома зі скандинавською міфологією, і абсолютно нічого не гуглила в процесі читання, але це аж ніяк не вплинуло ні на читання, ні на розуміння сюжету. Можливо, якісь алюзії і не вловила, але на мій погляд, книга не зовсім про скандинавську міфологію, чи то пак зовсім не про фантастичний світ на базі скандинавської міфології. Вона про стосунки між найближчими і найріднішими людьми. Про те, як ми не розуміємо або не хочемо/не вміємо розуміти близьких, але дуже хочемо, щоб вони розуміли і любили нас; як ми зациклюємося на неприємних спогадах і завдаємо собі повторних травм, вкотре прокручуючи їх в своїй пам'яті; як душевні травми і почуття провини змушують нас застрягати в неприємних спогадах, допоки хтось притомний не висмикне нас з цього замкненого кола. Про те, як людина сама собі часом стає найлютішим ворогом. Про те, що варто спробувати налагодити стосунки та здолати свої страхи і травми. Про силу віри в себе чи в того, на кого покладаєш якісь надії.
Але книга не обмежується якоюсь простою констатацією проблем, не повчає звисока, вона підштовхує нас до роздумів, а, може, когось навіть і до кроків прийняти себе (та інших) такими, як ми (вони) є, не бігти по граблях, не занурюватися з головою у трагічні події чи невдачі, не звинувачувати себе в тому, що вони сталися, а посумувавши і зробивши висновки, рухатися далі, жити далі, бо в кожного з нас є ті, заради кого варто це робити, кого треба любити і оберігати.
Цей роман видався мені більше психотерапевтичним, ніж пригодницьким. Зрештою, він про любов і взаєморозуміння. Він вчить нас мріяти і не відмовлятися від власних мрій. Він вчить нас, що варто правильно формулювати свої бажання, бо вони можуть збутися. Він вчить нас, що шлях до мрії важливіший, ніж сама мрія. Він вчить нас любові і добру
November 14, 2025
Це той випадок коли книжка геніальна, але ти-ні 😅, тому довго здається абсурдною!
Основною ниткою за яку я трималась тут були відносини мами з сином, і оооооххх як мене вони то бісили, то засмучували, то надихали.
В кінці плакала, бо дуже хочу щоб всіх дітей мами любили всім серцем. Такими, як вони є.
«Ти згадала хто ти?»
«Мама.»
Чекаю відео з поясненнями відсилок, але Павлюку браво👏
Основною ниткою за яку я трималась тут були відносини мами з сином, і оооооххх як мене вони то бісили, то засмучували, то надихали.
В кінці плакала, бо дуже хочу щоб всіх дітей мами любили всім серцем. Такими, як вони є.
«Ти згадала хто ти?»
«Мама.»
Чекаю відео з поясненнями відсилок, але Павлюку браво👏
December 18, 2025
Чому особисто для мене «Книга Еміля» — це 2⭐️ з 5?
▪️Тема vs реалізація Основна ідея й тема — справді сильні. Лінія дітей і їхніх мам, різні типи зв’язків та травм — це дуже важливо й потенційно сильно. Але реалізація, на жаль, не дотягує. Історія настільки захована за метафорами та загадками, що багато читачів просто не «докопаються» до сенсу. А це саме та тема, яка мала б бути доступною й зрозумілою ширшій аудиторії.
▪️Перенасиченість символізмом Міфологія, ключі, алюзії — їх надто багато. Вони забирають на себе всю увагу і заважають співпереживати самій історії Еміля. Замість емоцій — постійне розгадування чергової загадки.
▪️Передбачуваність сюжету Більшість поворотів я вгадала ще десь на третині книги. Якщо це було задумано — тоді незрозуміло, навіщо читачу ще 300–400 сторінок цього квесту. Якщо ж ні — це робить історію надто банальною.
▪️Фрагментарна міфологія Складається враження, що міфологія подана шматками, а не як цілісний світ. Не як продумана система, а як набір елементів «для атмосфери». Повної картини для себе я так і не склала.
▪️Незрозуміло, для кого ця книга Для підлітків книга виглядає занадто складною через всі ці символи й загадки. Для дорослих — навпаки, занадто казково-проста і прямолінійна. Я так і не зрозуміла, для кого саме вона написана.
▪️Історія vs квест Хотілося сильної історії, а в результаті вийшов квест. Алюзії — це круто, але для мене книжка спочатку має бути просто хорошою історією. А якщо ще й сенси заховані геніально — тоді це вау. Тут же квест з’їв сам текст.
▪️Надто швидка трансформація героя На початку маємо дев’ятирічного хлопчика — звичайну дитину, і це ок. Але вже наприкінці він приймає рішення, на які не всі дорослі здатні, і все це за тиждень-два подій. Для мене ця еволюція виглядала неприродно.
▪️Проблеми зі світобудовою і географією Мені не вистачило пояснень, як працює простір: тут маяк, тут дім, тут ринок, тут уже селище — але без чіткої логіки переміщень. Якщо вже є фентезійний елемент, хочеться трохи більше правил цього світу.
▪️Простий текст Сам по собі — не мінус. Легка структура, багато діалогів, читається швидко. Але він дивно дисонує з перевантаженим символізмом і складними загадками сюжету.
⚫️Що мені сподобалося: — сама тема — важлива й соціальна (шкода, що не дотиснули) — Йотун Б’юлє — мій улюблений персонаж — те, що я змогла це дочитати 😆
Тому, при всій моїй любові до «Я бачу вас цікавить пітьма» — з «Книгою Еміля» у нас не склалося і вона викликала у мене тільки обурення.
▪️Тема vs реалізація Основна ідея й тема — справді сильні. Лінія дітей і їхніх мам, різні типи зв’язків та травм — це дуже важливо й потенційно сильно. Але реалізація, на жаль, не дотягує. Історія настільки захована за метафорами та загадками, що багато читачів просто не «докопаються» до сенсу. А це саме та тема, яка мала б бути доступною й зрозумілою ширшій аудиторії.
▪️Перенасиченість символізмом Міфологія, ключі, алюзії — їх надто багато. Вони забирають на себе всю увагу і заважають співпереживати самій історії Еміля. Замість емоцій — постійне розгадування чергової загадки.
▪️Передбачуваність сюжету Більшість поворотів я вгадала ще десь на третині книги. Якщо це було задумано — тоді незрозуміло, навіщо читачу ще 300–400 сторінок цього квесту. Якщо ж ні — це робить історію надто банальною.
▪️Фрагментарна міфологія Складається враження, що міфологія подана шматками, а не як цілісний світ. Не як продумана система, а як набір елементів «для атмосфери». Повної картини для себе я так і не склала.
▪️Незрозуміло, для кого ця книга Для підлітків книга виглядає занадто складною через всі ці символи й загадки. Для дорослих — навпаки, занадто казково-проста і прямолінійна. Я так і не зрозуміла, для кого саме вона написана.
▪️Історія vs квест Хотілося сильної історії, а в результаті вийшов квест. Алюзії — це круто, але для мене книжка спочатку має бути просто хорошою історією. А якщо ще й сенси заховані геніально — тоді це вау. Тут же квест з’їв сам текст.
▪️Надто швидка трансформація героя На початку маємо дев’ятирічного хлопчика — звичайну дитину, і це ок. Але вже наприкінці він приймає рішення, на які не всі дорослі здатні, і все це за тиждень-два подій. Для мене ця еволюція виглядала неприродно.
▪️Проблеми зі світобудовою і географією Мені не вистачило пояснень, як працює простір: тут маяк, тут дім, тут ринок, тут уже селище — але без чіткої логіки переміщень. Якщо вже є фентезійний елемент, хочеться трохи більше правил цього світу.
▪️Простий текст Сам по собі — не мінус. Легка структура, багато діалогів, читається швидко. Але він дивно дисонує з перевантаженим символізмом і складними загадками сюжету.
⚫️Що мені сподобалося: — сама тема — важлива й соціальна (шкода, що не дотиснули) — Йотун Б’юлє — мій улюблений персонаж — те, що я змогла це дочитати 😆
Тому, при всій моїй любові до «Я бачу вас цікавить пітьма» — з «Книгою Еміля» у нас не склалося і вона викликала у мене тільки обурення.
January 26, 2026
Ура! Я нарешті дочитала! Я б не дочитувала, якби не книжковий клуб. Мені дуже сильно сподобались перші 2 ключі, тому що підняті важливі теми материнства, любові, дружби, виховання дітей і тп, які змушували задуматись і позгадувати. Розблокувались спогади, які хотілось би забути.
Але! Середина книги далась неймовірно тяжко. Я місяць читала саме середину. Я не бачила куди це все іде, я просто читала якийсь текст, який не ніс в собі суті. І я навпаки таке люблю, але чомусь з цією історією метч не склався.
Останні 200 сторінок трішки краще, але все ж важко, я виїхала лише не бажанні вже закінчити нарешті це читання.
Вердикт: ДУЖЕ КЛАСНІ ПІДНЯТІ ТЕМИ, є над чим подумати, замислитись над тим, як ми виховуємо своїх дітей, що таке депресія, що люди переживають, відчуваючи її.
Але, бляха, на 700 сторінок ту мач.
Але! Середина книги далась неймовірно тяжко. Я місяць читала саме середину. Я не бачила куди це все іде, я просто читала якийсь текст, який не ніс в собі суті. І я навпаки таке люблю, але чомусь з цією історією метч не склався.
Останні 200 сторінок трішки краще, але все ж важко, я виїхала лише не бажанні вже закінчити нарешті це читання.
Вердикт: ДУЖЕ КЛАСНІ ПІДНЯТІ ТЕМИ, є над чим подумати, замислитись над тим, як ми виховуємо своїх дітей, що таке депресія, що люди переживають, відчуваючи її.
Але, бляха, на 700 сторінок ту мач.
November 28, 2025
Прочитала декілька днів тому, затамувавши подих, і думаю про книгу Еміля щодня, гортаю, і хочу перечитати, не можу дібрати слів. Ця книга стала такою рідною і такою важливою, що коли бачу негативні чи зневажливі відгуки, то аж серце стискається, таке зі мною буває рідко, я ж не авторка, а болить як за своє)
Хтось каже ця книга занадто складна, хтось - що дитяча, а як на мене вона неймовірна! Неймовірно глибока на багатьох рівнях, а темне фентезі і скандинавська міфологія це лише додаткові родзинки, сеттінг, що огортає основні сенси. Для знавців міфології це бонус, але можна нічого не знати, достатньо читати серцем і йому (серцю) в цій книзі точно знайдеться прихисток попри всю темноту книги. Це на кшталт того, як ми вміємо зчитувати емоції з якоїсь яскравої кіносцени навіть якщо не знаємо мови, ми все одно зрозуміємо головне за інтонаціями і жестами, якщо це головне достатньо виразне і щире.
Книга Еміля в цьому плані дуже виразна. Про любов, провину, горювання, і відчай якому немає назви, пошук себе, травматичні спогади і силу мрії, надії і вибору; про дружбу, про материнство, про порожнечу в серці, яка важче за все на світі, про важливість відпускання, про самотність і несправедливість, про важливість прийняття і силу любові, про важливість згадати, хто я насправді, і усвідомити свої істинні бажання. Дуже терапевтична книга, глибока і справжня. Для своєї внутрішньої дитини
Люблю безмежно ❤️🩹 Читатиму ще не раз.
PS. Оці подорожі в завіхренях, де незрозуміло чи то спогад чи реальність, за вайбами нагадали фільм Inception (Початок) з Ді Капріо, оце ж відчуття розгубленості і захоплення
Хтось каже ця книга занадто складна, хтось - що дитяча, а як на мене вона неймовірна! Неймовірно глибока на багатьох рівнях, а темне фентезі і скандинавська міфологія це лише додаткові родзинки, сеттінг, що огортає основні сенси. Для знавців міфології це бонус, але можна нічого не знати, достатньо читати серцем і йому (серцю) в цій книзі точно знайдеться прихисток попри всю темноту книги. Це на кшталт того, як ми вміємо зчитувати емоції з якоїсь яскравої кіносцени навіть якщо не знаємо мови, ми все одно зрозуміємо головне за інтонаціями і жестами, якщо це головне достатньо виразне і щире.
Книга Еміля в цьому плані дуже виразна. Про любов, провину, горювання, і відчай якому немає назви, пошук себе, травматичні спогади і силу мрії, надії і вибору; про дружбу, про материнство, про порожнечу в серці, яка важче за все на світі, про важливість відпускання, про самотність і несправедливість, про важливість прийняття і силу любові, про важливість згадати, хто я насправді, і усвідомити свої істинні бажання. Дуже терапевтична книга, глибока і справжня. Для своєї внутрішньої дитини
Люблю безмежно ❤️🩹 Читатиму ще не раз.
PS. Оці подорожі в завіхренях, де незрозуміло чи то спогад чи реальність, за вайбами нагадали фільм Inception (Початок) з Ді Капріо, оце ж відчуття розгубленості і захоплення
January 10, 2026
Ця книга повинна була мені сподобатися: це було гарно, поетично, загадково, щемко і пронизливо
Чого вартує хоча б говірка Бʼюле.
Але - не моя чашка чаю
Чого вартує хоча б говірка Бʼюле.
Але - не моя чашка чаю
December 21, 2025
якщо вам не сподобалася «пітьма», то «еміля» й починати не варто
ілларіон використовує вже пропрацьовану схему: бере історію і приправляє її вставками із символами та метафорами.
та в «пітьмі» ці метафори були достатньо попсовими (читай: зрозумілими), тому їх було й легше вловити. та й навіть не вловивши, читач не втрачав суті, бо сюжет й так був доволі цілісним.
з «емілем» все складніше. тут і рух часу в протилежну сторону, і аккадські відсилки, і загальна скандинавська міфологія, і конкретна норвезька, й про єгипетську не забули, а потім ще й прометей такий з-за кутка: «привіт!». ну й наприкінці автор вирішив все це приправити зверху ще й міфологією японською. і це усе абсолютно не працює разом. це не схоже на всесвіт (всесвіти?), де є свої чіткі та встановлені правила. у цій книзі — це просто набір тих чи інших значень з певних міфів.
тому в мене склалося враження, що в даній книзі автор додавав це все суто шоббуло і для того щоб зверхньо дивитися на читачів, які, як сліпі кошенята, намагаються знайти метафори серед тих уривків алюзій, які автор надав.
навіть імена героїв, в яких автор заховав частини ключів, виконані знову ж таки, в різнобій: тут тобі і анаграма імені «прометеус», і аврора-світло, і буквально імена зі скандинавської міфології, і просто відсилки на єгипетських богів, і.. meh. повторюся, мені це не виглядає як щось природньо-органічне, мені це виглядає як натужно вигадані речі заради вигаданих речей.
діалоги книги, моментами й взагалі виглядають як розмова глухого з німим: частина героїв чомусь не може/не вміє казати прямо, і тому прояснення певних питань розтягується на три сторінки, під час яких усіх дієвих осіб хочеться аж тріснути поролоновою палкою з криком «відчувай»
головний герой, еміль, дев'ятирічна дитина поводиться зовсім не так як дев'ятирічна дитина. він говорить не як дев'ятирічна дитина. він мислить не як дев'ятирічна дитина. єдині епізоди, де еміль поводиться як дитина — це тоді коли автору треба, щоб він поводився як дитина, щоб направити сюжет у потрібне русло.
на противагу емілю, женя булдаков, його поган��й друг та ровесник — якраз поводиться як дитина. він бреше, зраджує, все для того, щоб вийти самому сухим з води. його основна мотивація — «а ви мене бити не будете?», і вона простежується чітко всю книгу.
еміль ж, постає спочатку власне дев'ятирічним хлопчиком, який мусить турбуватися про маму, й хоче банальної справедливості покарань у школі, та вже до першої третини книги раптово трансформується в максимально свідому й виважену особу, що прораховує свої кроки наперед.
і через це комбо намішаної міфології та дорослу дитину еміля, емілю й важко співпереживати. уся книга більше схожа не на історію, а на набір місій «форту буаяр» — мені все ще цікаво скільки монет він встигне забрати за відведений час, проте я знаю, що тигр його не з'їсть.
також, перед прочитанням книги, мене зачепив опис «еміль не вміє спати. взагалі.». мені чомусь здавалося, що це має суть, що це буде грати якусь роль у сюжеті. але ні, еміль не спить, згадки про хлопчика-без-сну є декілька разів у пророцтвах. можливо він нарешті заснув після усіх подій книги? ні. саме ця деталька що він не спить — не відіграє ніякої ролі. абсолютно ідентичну роль виконував би опис штибу «хлопчик в жовтій кепці»
а ще книга написана дуже просто, і це.. дивно?
ця простота у написанні не особливо відповідає усім цим ключам-алюзіям-сенсам, яких так щедро напихав автор по сюжету. взявши до порівняння, наприклад, у «сліпобаченні» воттса і текст, і сенси цього тексту написані однаково складно. і це урівнює враження від тексту.
також не надто зрозумілі переміщення героїв та їх перебування. якщо щодо подорожей у спогадах-мріях ще більш-менш зрозуміло, то як і де відбуваються вандрівки у світі — невідомо. ось герої просто йдуть, і тут корчма, а тут село, а тут ще щось. а потім раптово хтось звідкись якось десь з'явився, і ти це все просто мусиш сприймати як факт, а не як якийсь логічний закон світу.
з явно позитивного.
попри складність всіх цих відсилок, павлюк ж, варто відзначити, добре вміє писати просто. тому й читається в загальному легко. я прочитав за вихідні в доволі лінивому режимі.
достатньо багато гарних та влучних висловів й цитат, які гарно існуватимуть й без контексту книги. (але, нагадаю, що оцінювати книгу по цитатах з неї — моветон)
гарно прописана лінія мами, та її почуття.
тут кінцівка хоч і очевидна, але не відчувається раптово обрубаної, як у «пітьмі»
ця книга явно не стане аж такою популярною й масовою як «пітьма», але вона точно знайде як своїх поціновувачів, так і тих, хто буде вдавати поціновувачів
а от мартина шкода було. і булдакова.
сподіваюся далі у них буде все добре.
відчуттєво, більше не сподобалося, ніж сподобалося.
але й відчуття розчарування від прочитання нема.
2.5/5
p.s. моя найбільша претензія до книги. у епізоді де еміль йде за хлібом й відкушує у нього два окрайці, мотивуючи це тим, що окрайців загалом вісім. що у житті ілларіона павлюка означає окраєць? бо єдине чого у хліба цеглинкою (прямокутного паралелепіпеда) вісім — це вершин (кут де сходиться три сторони). але ж окраєць це не лише вершина..
ілларіон використовує вже пропрацьовану схему: бере історію і приправляє її вставками із символами та метафорами.
та в «пітьмі» ці метафори були достатньо попсовими (читай: зрозумілими), тому їх було й легше вловити. та й навіть не вловивши, читач не втрачав суті, бо сюжет й так був доволі цілісним.
з «емілем» все складніше. тут і рух часу в протилежну сторону, і аккадські відсилки, і загальна скандинавська міфологія, і конкретна норвезька, й про єгипетську не забули, а потім ще й прометей такий з-за кутка: «привіт!». ну й наприкінці автор вирішив все це приправити зверху ще й міфологією японською. і це усе абсолютно не працює разом. це не схоже на всесвіт (всесвіти?), де є свої чіткі та встановлені правила. у цій книзі — це просто набір тих чи інших значень з певних міфів.
тому в мене склалося враження, що в даній книзі автор додавав це все суто шоббуло і для того щоб зверхньо дивитися на читачів, які, як сліпі кошенята, намагаються знайти метафори серед тих уривків алюзій, які автор надав.
навіть імена героїв, в яких автор заховав частини ключів, виконані знову ж таки, в різнобій: тут тобі і анаграма імені «прометеус», і аврора-світло, і буквально імена зі скандинавської міфології, і просто відсилки на єгипетських богів, і.. meh. повторюся, мені це не виглядає як щось природньо-органічне, мені це виглядає як натужно вигадані речі заради вигаданих речей.
діалоги книги, моментами й взагалі виглядають як розмова глухого з німим: частина героїв чомусь не може/не вміє казати прямо, і тому прояснення певних питань розтягується на три сторінки, під час яких усіх дієвих осіб хочеться аж тріснути поролоновою палкою з криком «відчувай»
головний герой, еміль, дев'ятирічна дитина поводиться зовсім не так як дев'ятирічна дитина. він говорить не як дев'ятирічна дитина. він мислить не як дев'ятирічна дитина. єдині епізоди, де еміль поводиться як дитина — це тоді коли автору треба, щоб він поводився як дитина, щоб направити сюжет у потрібне русло.
на противагу емілю, женя булдаков, його поган��й друг та ровесник — якраз поводиться як дитина. він бреше, зраджує, все для того, щоб вийти самому сухим з води. його основна мотивація — «а ви мене бити не будете?», і вона простежується чітко всю книгу.
еміль ж, постає спочатку власне дев'ятирічним хлопчиком, який мусить турбуватися про маму, й хоче банальної справедливості покарань у школі, та вже до першої третини книги раптово трансформується в максимально свідому й виважену особу, що прораховує свої кроки наперед.
і через це комбо намішаної міфології та дорослу дитину еміля, емілю й важко співпереживати. уся книга більше схожа не на історію, а на набір місій «форту буаяр» — мені все ще цікаво скільки монет він встигне забрати за відведений час, проте я знаю, що тигр його не з'їсть.
також, перед прочитанням книги, мене зачепив опис «еміль не вміє спати. взагалі.». мені чомусь здавалося, що це має суть, що це буде грати якусь роль у сюжеті. але ні, еміль не спить, згадки про хлопчика-без-сну є декілька разів у пророцтвах. можливо він нарешті заснув після усіх подій книги? ні. саме ця деталька що він не спить — не відіграє ніякої ролі. абсолютно ідентичну роль виконував би опис штибу «хлопчик в жовтій кепці»
а ще книга написана дуже просто, і це.. дивно?
ця простота у написанні не особливо відповідає усім цим ключам-алюзіям-сенсам, яких так щедро напихав автор по сюжету. взявши до порівняння, наприклад, у «сліпобаченні» воттса і текст, і сенси цього тексту написані однаково складно. і це урівнює враження від тексту.
також не надто зрозумілі переміщення героїв та їх перебування. якщо щодо подорожей у спогадах-мріях ще більш-менш зрозуміло, то як і де відбуваються вандрівки у світі — невідомо. ось герої просто йдуть, і тут корчма, а тут село, а тут ще щось. а потім раптово хтось звідкись якось десь з'явився, і ти це все просто мусиш сприймати як факт, а не як якийсь логічний закон світу.
з явно позитивного.
попри складність всіх цих відсилок, павлюк ж, варто відзначити, добре вміє писати просто. тому й читається в загальному легко. я прочитав за вихідні в доволі лінивому режимі.
достатньо багато гарних та влучних висловів й цитат, які гарно існуватимуть й без контексту книги. (але, нагадаю, що оцінювати книгу по цитатах з неї — моветон)
гарно прописана лінія мами, та її почуття.
тут кінцівка хоч і очевидна, але не відчувається раптово обрубаної, як у «пітьмі»
ця книга явно не стане аж такою популярною й масовою як «пітьма», але вона точно знайде як своїх поціновувачів, так і тих, хто буде вдавати поціновувачів
а от мартина шкода було. і булдакова.
сподіваюся далі у них буде все добре.
відчуттєво, більше не сподобалося, ніж сподобалося.
але й відчуття розчарування від прочитання нема.
2.5/5
p.s. моя найбільша претензія до книги. у епізоді де еміль йде за хлібом й відкушує у нього два окрайці, мотивуючи це тим, що окрайців загалом вісім. що у житті ілларіона павлюка означає окраєць? бо єдине чого у хліба цеглинкою (прямокутного паралелепіпеда) вісім — це вершин (кут де сходиться три сторони). але ж окраєць це не лише вершина..
November 21, 2025
Я приблизно 500 сторінок нервувалась від того, що я нічого не розумію, а ось і розумію, а ні, таки нічого не ясно. Де ми є, що ось це, а хто ось це, що за дивні назви, імена.. Ще й ті загадки постійні в діалогах, аааааа, хотілось крикнути «ТИ МОЖЕШ НОРМАЛЬНО СКАЗАТИ?!»
Як ви розумієте, книга не моя, але явно хтось таке любить) Тому я поставила три виключно через те, які вона викликала в мене емоції, а зараз такий час, що краще зайвий раз не нервуватись🙈
А от що сподобалось - звісно сенси! Якби ставила оцінку виключно за них, була би тверда пʼятірка)
Загалом, автор дуже розумний, це видно і це класно, що у нас є така література!
Як ви розумієте, книга не моя, але явно хтось таке любить) Тому я поставила три виключно через те, які вона викликала в мене емоції, а зараз такий час, що краще зайвий раз не нервуватись🙈
А от що сподобалось - звісно сенси! Якби ставила оцінку виключно за них, була би тверда пʼятірка)
Загалом, автор дуже розумний, це видно і це класно, що у нас є така література!
December 25, 2025
я трохи загубилась у міфологічних мотивах цієї книжки, але так кайфонула від тексту! чудова мандрівка вийшла, хоч інколи й дуже сумна насправді
November 11, 2025
Трохи був острах, що може в цей раз не зайде. Колись же це може трапитись? Але вже на другому абзаці виникло відчуття дому: такого знайомого та лампового (та як він так гарно пише, чортяка такий).
Єдине, що в якийсь момент все стає дуже незрозумілим. Треба буде перечитувати, щоб розібратись. Прям як у Ноланівському Тенет (:winking_face_emoji:). І як у випадку з фільмом - це може не допомогти, що не робить його поганим.
Єдине, що в якийсь момент все стає дуже незрозумілим. Треба буде перечитувати, щоб розібратись. Прям як у Ноланівському Тенет (:winking_face_emoji:). І як у випадку з фільмом - це може не допомогти, що не робить його поганим.
December 24, 2025
Усе в цьому світі або заради любові, або через любов, або не має значення.
У цій книзі дуже багато любові, вона переповнює не один, а всі дев’ять світів і у всіх дев’яти світах Еміль носить її з собою, хоча болю він носить з собою не менше.
Він не вміє спати, його мама час від часу забуває хто вона. Вони переїжджають із сонячного Херсону на засніжений острів і тут починається відбуватися багато дивних речей (мов у світі студії ghibli).
Автор будує фантастичний світ малого Еміля на скандинавській мітології та алюзіях. І цей світ неймовірно живий та наповнений, до чортиків хаотичний, кумедний і кишить цікавими загадками та натяками. Не бійтесь чогось не зрозуміти, просто дослухайтесь свого серця і повірте, ви обов’язково знайдете свої сенси у цій книзі. Бо я вважаю, що, попри основний мотив, який заклав автор, це книга з неймовірною кількістю дверей для кожного з нас. А за цими дверима все, що лиш може намалювати уява, лиш не поспішайте.
Щоб зрозуміти, варто прочитати. Але й хто читав, повернеться, щоб зрозуміти.
Для Еміля це була вандрівка світами, де він має повірити в неможливе, віднайти надію й віддати все за мрію і, можливо, тоді все налагодиться. Він має пройти шлях до розуміння своєї травми та її зцілення, а ще допомогти мамі розібратись у собі, бо ж і дорослі всередині теж лише діти, яким часом потрібна підтримка.
Для мене ця книга-вандрівка була терапевтичною. Для мене вона про те і для того, щоб навчитись відрізняти хороше від поганого, казати ближнім, що ви їх любите та цінуєте; дізнатись чого варта мрія та дружба; зрозуміти що таке провина та чому вона змінює людей до невпізнаваності.
Шлях до мрії важливіший за мрію. Це не так просто зрозуміти. Головне - не звернути. Хай що там станеться, не смій звернути за крок до мрії!
Але найгучніше в книзі лунала тема “батьки-діти”. Про маму, яка втратила дитину, а з нею і сенс життя та інша її дитина, яка не зовсім розуміє що відбувається, чому мама сумна, чому вона не каже, що любить і чи взагалі любить вона його? 💔
— Пообіцяй, що більше не забудеш, хто ти.
— Не забудую
— Отже, визнаєш, що забувала?
— Іноді, – погодилася вона.
— Що ти – Штормова Хвиля, – уточнив він.
— Що я – твоя мама.
я невимовно рада, що зі мною сталася ця книга ❤️🩹
*після прочитання вмикаємо на повторі Vivienne Mort – Лети і ридаємо, дивлячись в стіну.
більше книжкового контенту на каналі: https://t.me/zakapelok_ann
November 10, 2025
«Путівник відправив нас у четверті двері…»
Четверта книга Ілларіона Павлюка – «Книга Еміля» – це історія, яка не відпускає навіть після того, як закриваєш останню сторінку. Факт.
По сюжету ми знайомимось з Емілем. Йому 9 років і він не спить. Буквально. Його мама іноді губиться у власних думках, забуває себе у снах. І хлопчик змушений нагадувати їй хто вона і хто вони разом. Вони переїжджають у засніжене місце, живуть у школі, де працює мама. І тут починаються дивні речі, що створюють відчуття, ніби світ трохи більший, ніж здається.
Книга поділена на розділи і ключі. Перші два мені йшли легко. Вони вводили у світ Еміля. А з третього починається магія хаосу: нічого не зрозуміло, але неможливо відірватися. Тут переплітаються світи, де тісно живуть скандинавська міфологія, магія та психологія. Де Імір Споконвічний, йоту��, ґіннунґаґап та третій створюють полотно первинного хаосу і водночас відображають внутрішній світ героїв.
Світів дев’ять – і це не випадково. У скандинавській міфології дев’ять світів існують як рівні буття: від Мідґарду до Гельхейму. Вони переплетені, взаємозалежні, але кожен має свої закони та випробування. У книжці дев’ять світів стають символом переходу: від дитинства до дорослішання, від невинності до усвідомлення, від страху до сили вибору…
У книзі багато про батьківство в усіх його формах. Є батьки, які б’ють – і це очевидно ненормально. Але є й ті, які ігнорують. Мама Еміля відсторонюється, губиться у власному сумі та провині. Її присутність водночас і близька, і холодна. Саме ця печаль та невидима тяжкість, певно і стає символом: як сум перетворює нас на кипарис.
І хоч реальність часто хитка, а світи переплітаються, Еміль показує: любов – це сила, яка створює і руйнує, яка формує вибір і напрямок життя.
«Усе в цьому світі або заради любові, або через любов, або немає значення».
Книга змушує дивитися глибоко: на себе і на тих, кого ми любимо. Вона показує, як невисловлені слова і відсутність уваги формують наші стосунки. І як любов стає тим ключем, який дозволяє відчути себе живим серед хаосу.
Четверта книга Ілларіона Павлюка – «Книга Еміля» – це історія, яка не відпускає навіть після того, як закриваєш останню сторінку. Факт.
По сюжету ми знайомимось з Емілем. Йому 9 років і він не спить. Буквально. Його мама іноді губиться у власних думках, забуває себе у снах. І хлопчик змушений нагадувати їй хто вона і хто вони разом. Вони переїжджають у засніжене місце, живуть у школі, де працює мама. І тут починаються дивні речі, що створюють відчуття, ніби світ трохи більший, ніж здається.
Книга поділена на розділи і ключі. Перші два мені йшли легко. Вони вводили у світ Еміля. А з третього починається магія хаосу: нічого не зрозуміло, але неможливо відірватися. Тут переплітаються світи, де тісно живуть скандинавська міфологія, магія та психологія. Де Імір Споконвічний, йоту��, ґіннунґаґап та третій створюють полотно первинного хаосу і водночас відображають внутрішній світ героїв.
Світів дев’ять – і це не випадково. У скандинавській міфології дев’ять світів існують як рівні буття: від Мідґарду до Гельхейму. Вони переплетені, взаємозалежні, але кожен має свої закони та випробування. У книжці дев’ять світів стають символом переходу: від дитинства до дорослішання, від невинності до усвідомлення, від страху до сили вибору…
У книзі багато про батьківство в усіх його формах. Є батьки, які б’ють – і це очевидно ненормально. Але є й ті, які ігнорують. Мама Еміля відсторонюється, губиться у власному сумі та провині. Її присутність водночас і близька, і холодна. Саме ця печаль та невидима тяжкість, певно і стає символом: як сум перетворює нас на кипарис.
І хоч реальність часто хитка, а світи переплітаються, Еміль показує: любов – це сила, яка створює і руйнує, яка формує вибір і напрямок життя.
«Усе в цьому світі або заради любові, або через любов, або немає значення».
Книга змушує дивитися глибоко: на себе і на тих, кого ми любимо. Вона показує, як невисловлені слова і відсутність уваги формують наші стосунки. І як любов стає тим ключем, який дозволяє відчути себе живим серед хаосу.
November 23, 2025
Мені не вистачило шкали, хочу поставити 6/5, наскільки мені сподобалось. Обожнюю це поєднання гумору та трагічних моментів, повного нерозуміння що відбувається до останніх сторінок разом із неможливістю відірватися від книги. Неймовірний досвід! Навмисно не шукав роз’яснень щодо міфологічної бази в процесі читання, тепер ще розтягну цим собі задоволення цими пошуками. А взагалі, ця книга і�� розряду, коли хочеться бігати і всім розказувати, що вона їм потрібна)
Read
February 23, 2026Ця книжка - спроба автора відрефлексувати свої дитячі травми, переживання, свій біль. Те, що він ніяк вже не може змінити, як би йому не хотілося.
І це дуже важливий, красивий та збагачений текст. Проте, зовсім не мій. Наскільки б я не любила дивні книжки, в яких все перевертається з ніг на голову, тут мені було забагато прихованих й завуальованих автором питань й тем. Інколи хотілося, щоб з тобою просто вже поговорили в лоба, без метафор та міфологічних відсилок.
Якби цей текст був сторінок на 300-400 можливо вся ось ця концентрована метафоричність сприймалася краще. Але майже 800 сторінок дивних див було занадто багато для мене.
Пан Павлюк безсумнівно дуже талановитий й майстерний оповідач. Його "Танець недоумка" я свого часу проковтнула за два вечори. З Емілем такої магії в мене, на жаль, не сталося.
Це вартісна книжка, але зовсім не моя.
І це дуже важливий, красивий та збагачений текст. Проте, зовсім не мій. Наскільки б я не любила дивні книжки, в яких все перевертається з ніг на голову, тут мені було забагато прихованих й завуальованих автором питань й тем. Інколи хотілося, щоб з тобою просто вже поговорили в лоба, без метафор та міфологічних відсилок.
Якби цей текст був сторінок на 300-400 можливо вся ось ця концентрована метафоричність сприймалася краще. Але майже 800 сторінок дивних див було занадто багато для мене.
Пан Павлюк безсумнівно дуже талановитий й майстерний оповідач. Його "Танець недоумка" я свого часу проковтнула за два вечори. З Емілем такої магії в мене, на жаль, не сталося.
Це вартісна книжка, але зовсім не моя.
November 21, 2025
Давайте чесно. Я палкий шанувальник творчості Ілларіона Павлюка. Нову книгу я чекала буквально з 2022 року, а всі три його попередні прочитала кожну максимум за три дні. Передзамовлення на неї я зробила за 30 секунд після старту передпродажу. У таких вайбах захоплення мені можна було б підсунути навіть набір букв – і я все одно була б вражена від прочитаного.
Але МЕНІ НЕ СПОДОБАЛОСЬ.
Не те щоб зовсім, звичайно. Але, безперечно, менше за інші твори автора. Так, книга дуже глибока, сповнена символізмом, таємними знаками і змістом, але… що забагато – то не здорово.
Як і в більшості читачів, дійшовши до Третього Ключа, мій запал потух. Я усвідомила, що попереду ще добрих 2/3 книги, і вона буде ОСЬ ТАКА, а міфологія - то не для всіх.
Я змушувала себе дивитись на все під різними кутами, вловити всі сенси та приховані значення, але це було складно.
Відчувала себе трохи в фільмі «Тенет», трохи в серіалі «Dark». Є підозра, що як і ці кінострічки, книгу теж треба перечитувати кілька разів, щоб краще все зрозуміти.
Але, звісно, що я з нетерпінням чекатиму нову книгу Ілларіона Павлюка, бо, незважаючи на те, що не все до мене дійшло, це не відміняє того факту, що стиль написання, історія, зміст - чудові.
Але МЕНІ НЕ СПОДОБАЛОСЬ.
Не те щоб зовсім, звичайно. Але, безперечно, менше за інші твори автора. Так, книга дуже глибока, сповнена символізмом, таємними знаками і змістом, але… що забагато – то не здорово.
Як і в більшості читачів, дійшовши до Третього Ключа, мій запал потух. Я усвідомила, що попереду ще добрих 2/3 книги, і вона буде ОСЬ ТАКА, а міфологія - то не для всіх.
Я змушувала себе дивитись на все під різними кутами, вловити всі сенси та приховані значення, але це було складно.
Відчувала себе трохи в фільмі «Тенет», трохи в серіалі «Dark». Є підозра, що як і ці кінострічки, книгу теж треба перечитувати кілька разів, щоб краще все зрозуміти.
Але, звісно, що я з нетерпінням чекатиму нову книгу Ілларіона Павлюка, бо, незважаючи на те, що не все до мене дійшло, це не відміняє того факту, що стиль написання, історія, зміст - чудові.
February 19, 2026
Доросла історія, розказана очима дитини.
Вразлива й щира — на яку дорослі часто заплющують очі або замовчують, а дитина вміє «зчитати» між рядків.
Ця книга для тих, хто цінує багатошарові тексти. Хочеш — сприймай як історію про пошук загубленого. Хочеш — збирай розсипані підказки й занурюйся глибше, в підтексти.
Я раз по разу дивувалася кругозору Павлюка.
Для мене цей роман — про дитячу вразливість, втрату, батьківську відповідальність і пам’ять як (не)вибір.
Написано на межі магічного реалізму та фентезі: відкласти було неможливо.
Хочеться вірити, що колись за цією історією знімуть фільм або серіал — настільки вона насичена образним візуалом.
Завершую з чітким бажанням перечитати її вже зі своєю дитиною — колись у майбутньому, бо така література формує особистість.
Вразлива й щира — на яку дорослі часто заплющують очі або замовчують, а дитина вміє «зчитати» між рядків.
Ця книга для тих, хто цінує багатошарові тексти. Хочеш — сприймай як історію про пошук загубленого. Хочеш — збирай розсипані підказки й занурюйся глибше, в підтексти.
Я раз по разу дивувалася кругозору Павлюка.
Для мене цей роман — про дитячу вразливість, втрату, батьківську відповідальність і пам’ять як (не)вибір.
Написано на межі магічного реалізму та фентезі: відкласти було неможливо.
Хочеться вірити, що колись за цією історією знімуть фільм або серіал — настільки вона насичена образним візуалом.
Завершую з чітким бажанням перечитати її вже зі своєю дитиною — колись у майбутньому, бо така література формує особистість.
February 1, 2026
Ця книга трохи нагадала мені сни при температурі 40. Мені дуже сподобалась її реалістична складова — червона нитка сюжету, яка проходить крізь увесь цей хаос. Травмована мама, що втратила одного сина, емоційно відсторонюється від іншого. А маленький хлопчик просто хоче, щоб його любили. Це боляче і сумно, бо життєво.
Усе ж, що було навколо цієї сюжетної лінії, для мене перетворилось на суцільний хаос. Я знала, на що йду, бо з книгами автора знайома, але тут це був зовсім інший рівень. Фантазійна складова здалась мені надто перенасиченою: подій, образів і символів було так багато, що я почала втрачати сенс написаного, а згодом — і власний інтерес.
Можливо, тим, хто добре орієнтується в скандинавській міфології, ця книга буде зрозумілішою. Я ж постійно почувалась трохи «не в темі», бо не бачила тих прихованих знаків і сенсів, які, очевидно, закладав автор. Головний плот-твіст я вгадала, але сама кінцівка залишилась для мене розмитою — пазл так і не склався.
Стилістично ж це було дуже сильно. Мова й стиль письма пана Павлюка для мене справді неймовірні, і я можу лише уявити, скільки часу й зусиль пішло на створення цієї книги. Це було потужно, просто не зовсім моє.
Усе ж, що було навколо цієї сюжетної лінії, для мене перетворилось на суцільний хаос. Я знала, на що йду, бо з книгами автора знайома, але тут це був зовсім інший рівень. Фантазійна складова здалась мені надто перенасиченою: подій, образів і символів було так багато, що я почала втрачати сенс написаного, а згодом — і власний інтерес.
Можливо, тим, хто добре орієнтується в скандинавській міфології, ця книга буде зрозумілішою. Я ж постійно почувалась трохи «не в темі», бо не бачила тих прихованих знаків і сенсів, які, очевидно, закладав автор. Головний плот-твіст я вгадала, але сама кінцівка залишилась для мене розмитою — пазл так і не склався.
Стилістично ж це було дуже сильно. Мова й стиль письма пана Павлюка для мене справді неймовірні, і я можу лише уявити, скільки часу й зусиль пішло на створення цієї книги. Це було потужно, просто не зовсім моє.
December 20, 2025
Мабуть, я надто багато очікувала від цієї книги... 💔
Перші два «ключі» зайшли просто на «ура», але далі почалася справжня вакханалія: міфологія різних країн, завуальовані сенси та химерні сплетіння сюжету. В якийсь момент я просто загубилася в цьому лабіринті.
Проте те, що справді пройшло крізь мене — це долі героїв.
Мені було неймовірно шкода хлопчика Булдакова. Те, як до нього ставилася мати... я відчула цей біль майже фізично, на собі. Так само відгукнулася історія Еміля. Йому так бракувало маминої любові, а постійне порівняння зі старшим братом, це рана, яка зрозуміла багатьом. Саме ці моменти зробили книгу живою для мене.
Перші два «ключі» зайшли просто на «ура», але далі почалася справжня вакханалія: міфологія різних країн, завуальовані сенси та химерні сплетіння сюжету. В якийсь момент я просто загубилася в цьому лабіринті.
Проте те, що справді пройшло крізь мене — це долі героїв.
Мені було неймовірно шкода хлопчика Булдакова. Те, як до нього ставилася мати... я відчула цей біль майже фізично, на собі. Так само відгукнулася історія Еміля. Йому так бракувало маминої любові, а постійне порівняння зі старшим братом, це рана, яка зрозуміла багатьом. Саме ці моменти зробили книгу живою для мене.
November 15, 2025
«Усе в цьому світі або заради любові, або через любов, або немає значення» Третій
December 12, 2025
Книга Еміля отримує від мене найвищу оцінку - ♾️🫀.
У книги є свої недоліки, та все ж вона вартувала кожної хвилини, проведеної за читанням. Еміль і його історія потрапляють в ТОП прочитаного за рік.
У книги є свої недоліки, та все ж вона вартувала кожної хвилини, проведеної за читанням. Еміль і його історія потрапляють в ТОП прочитаного за рік.
November 24, 2025
Омагад, нарешті дочитав. Ставлю 2 зірочки за перші 200 сторінок, де все було більш-менш зрозуміло. Наступні 600 сторінок це просто якась каша з «глибоких» філософських сенсів, незрозумілих відсидок, і міфології.
Декілька разів очі закочувались так, що майже робили оберт 360°, бо коли ціль героя досягається шляхом «потрібно просто повірити, ти повинен вірити!» - це якийсь рівень «Нескінченної історії».
Якби сильно я не любив творчість Павлюка, в цьому випадку я відчув розчарування і навіть трошки злість за витрачений час.
Декілька разів очі закочувались так, що майже робили оберт 360°, бо коли ціль героя досягається шляхом «потрібно просто повірити, ти повинен вірити!» - це якийсь рівень «Нескінченної історії».
Якби сильно я не любив творчість Павлюка, в цьому випадку я відчув розчарування і навіть трошки злість за витрачений час.
December 30, 2025
Ця книга далася мені надзвичайно важко. І річ не в тому, що я шукаю легкої літератури — навпаки, я люблю складні, багатошарові, багатосенсові тексти, які змушують думати, перечитувати й переосмислювати.
Але з «Книгою Еміля» у нас, на жаль, не склалося. Якби не обговорення в моєму книжковому клубі, я майже впевнена, що зупинилася б приблизно на середині й не дочитувала.
Автор піднімає надзвичайно болючі та важливі теми: втрату дитини, депресію, фізичне й моральне насильство над дітьми, передчасне «дорослішання», коли на дитину перекладають відповідальність, до якої вона не готова. Кожна з цих тем здатна емоційно мене зруйнувати. Але за майже 800 сторінок мене по-справжньому зачепив лише один момент. Для книги з таким потенціалом це, на жаль, дуже мало.
Найбільше розчарування викликала реалізація, зокрема фентезійна складова книги. У якийсь момент я просто втомилася безперервно шукати пасхалки, символи та приховані сенси, які автор щільно нашарував у тексті. Книга перетворюється на своєрідний квест: читач не просто читає, а постійно намагається «розгадати» історію навіть після фіналу. Частину загадок мені вда��ося зрозуміти, частину — я свідомо залишила без відповіді, бо пошук почав виснажувати більше, ніж захоплювати.
Окремі запитання залишилися й до самого фентезійного світу: як він функціонує, за якими правилами, чому події розгортаються саме так, а не інакше. Ця невизначеність створила дистанцію між мною та текстом.
Фінал історії викликав доволі суперечливі відчуття. З одного боку, «відкриті фінали» — це завжди виклик для читача. З іншого — мені бракувало певної завершеності, було величезне бажання отримати відповіді хоча б на ключові питання. У підсумку ми залишаємося сам на сам зі своїми думками й версіями, які обираємо прийняти.
Я відчайдушна фанатка книги «Я бачу, вас цікавить пітьма» і щиро захоплююся творчістю Ілларіона Павлюка загалом. Але саме з «Книгою Еміля» у нас не склалося.
Але з «Книгою Еміля» у нас, на жаль, не склалося. Якби не обговорення в моєму книжковому клубі, я майже впевнена, що зупинилася б приблизно на середині й не дочитувала.
Автор піднімає надзвичайно болючі та важливі теми: втрату дитини, депресію, фізичне й моральне насильство над дітьми, передчасне «дорослішання», коли на дитину перекладають відповідальність, до якої вона не готова. Кожна з цих тем здатна емоційно мене зруйнувати. Але за майже 800 сторінок мене по-справжньому зачепив лише один момент. Для книги з таким потенціалом це, на жаль, дуже мало.
Найбільше розчарування викликала реалізація, зокрема фентезійна складова книги. У якийсь момент я просто втомилася безперервно шукати пасхалки, символи та приховані сенси, які автор щільно нашарував у тексті. Книга перетворюється на своєрідний квест: читач не просто читає, а постійно намагається «розгадати» історію навіть після фіналу. Частину загадок мені вда��ося зрозуміти, частину — я свідомо залишила без відповіді, бо пошук почав виснажувати більше, ніж захоплювати.
Окремі запитання залишилися й до самого фентезійного світу: як він функціонує, за якими правилами, чому події розгортаються саме так, а не інакше. Ця невизначеність створила дистанцію між мною та текстом.
Фінал історії викликав доволі суперечливі відчуття. З одного боку, «відкриті фінали» — це завжди виклик для читача. З іншого — мені бракувало певної завершеності, було величезне бажання отримати відповіді хоча б на ключові питання. У підсумку ми залишаємося сам на сам зі своїми думками й версіями, які обираємо прийняти.
Я відчайдушна фанатка книги «Я бачу, вас цікавить пітьма» і щиро захоплююся творчістю Ілларіона Павлюка загалом. Але саме з «Книгою Еміля» у нас не склалося.
Displaying 1 - 30 of 333 reviews