Що таке українська культура і з якої історичної точки вона бере свій початок? Як ми сьогодні пов’язані з минулим і які повторювані сюжети стали основою наших традицій?
У цій книзі літературознавиця Ольга Петренко-Цеунова дає власні відповіді на безліч питань про ідентичність української нації та доводить тяглість нашої культури: від Середньовіччя, через козацтво та добу бароко, до Української революції та буремного ХХ століття і не менш буремного сьогодення.
Збірка «Шляхетна традиція» Ольги Петренко-Цеунової складається здебільшого зі статей, який з’являлися на сайті «Українського тижня», але зібрані разом під однією обкладинкою вони діють сильніше, доповнюючи одна одну і даючи змогу побачити тяглість деяких сюжетів в нашій культурі.
І насамперед про те, як нас сприймають інші, і тут цікаво, що віддавна іноземці в українському народі помічають передусім дві іпостасі: хліборобів і лицарів. Бо і ми самі часто оспівуємо самих їх, як ось Олег Ольжич у вірші «Археологія»:
Ми жали хлiб. Ми вигадали млин. Ми знали мiдь. Ми завжди воювали.
Ще один сюжет — як нація кочовиків (умовна Росія), загарбавши наші землі і встановивши свою владу, перевела фокус з однієї іпостасі на іншу: «… із наступом російської колонізації в Україні й російської дезінформації на Заході про військову звитягу українців було забуто, а наголос зміщено на країну селян». Проте, попри все, ці дві символічні ролі нікуди не зникають, і на їхній базі у ХІХ столітті водночас з іншими європейськими народами розвинувся український національний проєкт у двох головних сценаріях: «Перший — народницький, що фокусувався на ідеї селянства як основи нації та запоруки збереження її самобутності через мову, фольклор і побут. Другий — державницький, який апелював до національної еліти, козацьких і шляхетських традицій та ідеї відновлення власної державності». Зрештою «після фізичного знищення з боку Російської імперії й перманентних спроб ментально асимілювати українську еліту, український народ почали асоціювати виключно із селянами» — і з цією «рустикальністю народників та ототожненням української нації виключно із селянством» довелося відчайдушно боротися українським модерністам, а тоді вже — після років соцреалізму — і постмодерністам.