Це 17 проникливих портретів ув’язнених і працівниць пенітенціарної системи, побачених очима молодої українки, яка провела майже рік за ґратами в Польщі.
Це історії, які жінки довіряють одна одній у тиші камери, коли згасає світло. Історії про справжнє обличчя життя ув’язнених — без прикрас і стереотипів. Про те, що приводить людей за ґрати, і які ролі вони обирають, щоби вижити: лідерки, жертви чи агресорки.
У книжці — моторошні зізнання про вбивства, легковажні жарти про дрібниці, що коштували свободи, особисті трагедії, а також теплі й кумедні моменти, які радше нагадують епізоди з комедії, аніж сцени з тюремного життя.
Не знаю, як взагалі можна «оцінювати» подібні тексти, чи справді їм можна поставити «оцінку»? Дочитала й відчуваю спустошення, ніяковість, надію..?
Дуже рада можливості познайомитися із авторкою на презентації, бо спочатку бачити таку сильну людину наживо, а потім читати про її досвід — це ❤️🩹
Форма тексту дуже епізодична, що дає повне занурення в контекст. Історії жінок, будні у вʼязниці, спроби абстрагуватися — тут все це є. Книга, яку я б радила прочитати кожному, бо про це не дуже прийнято говорити у суспільстві, але ніколи не знаєш, коли можеш зіткнутися з подібним.
4.5/5 Імена тих жінок - книга, яка подається як тру-крайм, нон-фікшн. Але сухого тексту тут не знайти (навіть в подяках, я шукала).
Ольгу заарештовано і поки вона очікує на вирок, вона записує історії жінок, яких зустрічає в арешті. Так ми отримуємо 17 історій жінок. 17 історій про польську правову систему, сімʼю, надію чи її відсутність, справедливість чи ні, життя з усіма його невідополірованими сторонами.
Над книгою можна порефлексувати, посміятись, вжахнутись. Іноді важко забути, що реальність є не тільки у вашій реальності, і може кардинально відрізнятись.
Мені дуже сподобалось: 1. Мінімальне прикрашання дійсності - бо воно було, це можна помітити при уважному читанні розділів поспіль. 2. Оформлення, яке відображає наповнення книги. Особливо рожеві блискітки на зрізі. 3. Цікаво було дізнатись історію з такого боку.
Мені не (дуже) сподобалось: 1. Головна героїня (я розумію, що це нон-фікшн, але я писатиму про персонажку, а не авторку) в деяких розділах намагається писати про себе як про людину кращу за оточуючих, але в інших, а то і в тих самих, розділах розкривається ну, як, як мінімум, така сама. 2. Називати цілий розділ іменем однієї з жінок, а в самому розділі писати про щось абсолютно інше, і один-два абзаци про цю жінку... Ну, не моє. 3. Мені б сподобалось більше, якби 17 жінкою була сама головна героїня, бо за всю книгу ми дізнаємось деталі злочинів інших жінок, але не її. І хай в не епілозі нам кажуть, що вся історія є в Інтернеті, я хотіла отримати її тут.
Так вже склалось, що я емпатична не тільки до людей, а й до того, що я читаю. І ця книга мені далась нелегко емоційно.
Сімнадцять історій жінок, які або обрали пекло, або випадково (і не завжди справедливо) туди потрапили. Горор наяву або якою є пенітенціарна установа в Польщі.
«Навіть у буцегарні ранкова кава і хороша книжка все ще зберігають свій сакральний сенс.»
Але це навіть не про те. Насправді, цих 17 історій — невеличкий зріз суспільства. Героїню кожної з них ми можемо зустріти десь на вулиці або в супермаркеті, поки за нею не закриється решітка і не зачитають вирок. Тільки за номером статті можна пізнати людину найкраще.
Ця книга відчувається як зустріч з подругою, яка вже десь знайшла проблем на пʼяту точку, але вирулила з них з високо піднятою головою.
Хоч за відвертістю ховається страх, відчай, біль, а ти бачиш перед собою гарну картинку — ця богиня знову всіх порішала. Саме так і відчувається контраст між абсолютно шедевральною обкладинкою та тим, що всередині.
Рознесли вщент мене записки «тимчасових подруг», емоції батьків і сестри та малюнки. Я не люблю копатись аж настільки глибоко в особистих речах, але ну раз вже дали доступ — ні в чому собі не відмовляй, гьорл, навіть в сльозах.
«..саме зараз в цю секунду хтось фотографує для свого інстаграму гарячу чашку в «Карма каві»..
Можливо, там навіть могла б бути я — обожнюю «Карма каву» і Тернопіль 🖤
І хоч я відкладала декілька разів книгу на «подивитись в стінку» (якби не зима — потрогати траву), але поверталась швидко, щоб дізнатись, чим то все закінчиться.
Спойлер: хепі енд очевидний, адже авторка написала книгу і вже в трьох містах її презентувала.
Поки я обклеюю стікерами книжку — це дуже стильно виглядає, рекомендую вам до прочитання!
Який крайм може бути трушнішим, аніж книжка, яку авторка написала під час перебування у вʼязниці? Це більше, ніж роман, ніж текст, щоденник, сповідь чи будь-які інші жанрові або структурні характеристики. Це — життя Олі та сімнадцяти жінок, у які вона нас майстерно занурює. Усі ми так чи так робимо вибори й помиляємося, однак не кожен може гідно пережити ці досвіди, натомість кристалізуючи їх в щось значуще. «Імена тих жінок» — надзвичайно важлива книжка. Вона сміливо утверджує гуманність і руйнує стигму, допомагає та підтримує, дозволяє іншими очима поглянути на табуйовані й незручні для суспільства теми. Обіцяю: тут ви і плакатимете, і сміятиметеся, і співчуватимете, і засуджуватимете, і радітимете, і страждатимете — і ще перелік почуттів, непідробних, справжніх, які цьому текстові точно вдасться пробудити. Олю, я пишаюся і дякую тобі за можливість бути дотичною до цього досвіду!
Я не змогла відірватись від цієї книжки, але водночас, після певних моментів я дивилась в стіну і вголос казала «бляяяяяяя, це пиздець!» Я не є фанаткою трилерів, детективів, трукрайму і всякого подібного, де купа крові і вбивств, але цю книгу я не могла не прочитати, адже особисто знайома з авторкою і була однією з тих, хто не розумів і запитував: «Де поділась Оля? З нею все ок?». Це виключення з моїх читацьких правил і дякую цьому досвіду, ставлю за текст 100/5, але певні історії мене трохи травмували, признаюсь чесно, тому хто такий самий емпат, як я — звертайте увагу на тригери на початку (дякую, що вказали, до речі)💔 Маю надію, що авторка писатиме ще (але бажано без «кравяки», бо не витримаю😅), мені дуууже не вистачає такого чудового тексту в українській літературі🤌🏻
Я не буду давати оцінку цій книзі, бо це, в більшій мірі, щоденник з враженнями, емоціями, травмами, справжніми людьми та відносно нещодавніми подіями в житті авторки.
Була на презентації. Авторка дуже сподобалася і те, ЯК вона говорила мені відгукнулося більше, ніж те, ЯК це написано. На жаль.
Знаємо, що їй пред'явили статтю: допомога в легалізації іноземців незаконним шляхом.
АЛЕ Ми так і не дізналися, який був вирок, бо штраф - це НЕ вирок, а призначене покарання.
Корисна інформація...
Основні види вироків: 1. Обвинувальний вирок: Ухвалюється, якщо доведено вину особи. Він може бути: - Із призначенням покарання: Особа визнається винною і отримує покарання. - Зі звільненням від покарання: визнання вини без реального відбування покарання (наприклад, за давністю, амністією). - Зі звільненням від відбування покарання: Призначення покарання з випробувальним терміном.
2.Виправдувальний вирок: Ухвалюється, якщо не доведено, що: вчинено кримінальне правопорушення; воно вчинене саме цим обвинуваченим; в діянні немає складу правопорушення.
Почну з того, що я а шоці як авторка змогла відкрито про це говорити. Не в плані, що там «ой стидно», а в плані, що вона наважилась ще раз все пережити коли писала книжку. Бо одне це сісти побалакати з друзями/знайомими і зовсім інше заново пірнути з головою в ці всі події. Читати, перечитувати, переписувати, згадувати…
Книжка змальовує портрети жінок в Люблінському СІЗО та емоції самої авторки. Правда, я б не відмовилась почитати про саму судову систему в Польщі. Бо коли я читала книжку, я заїба достала всіх доступних в моєму колі юристів на тему: «а ось гіпотетично, є така ситуація, що там могло бути?»
✖️Я опущу всі юридичні деталі, які мені пояснювали, але цікавість свою я задовольнила. Але це лірика і відступ від теми, а ось те що справа йшла аж 6 років (а могло, спокійненько, і більше) Це жесть. 6 років емоційних гойдалок. Людина вийшла з СІЗО під заставу. І ще ШІСТЬ бляха років постійного стресу.
🦩Що ще цікавого сказати?
Коли читала книжку, згадала, як колись чула веселі історії на тему: «які круті вʼязниці закордоном».
Загалом, ці люди, що подібне глаголять, у мене завжди викликали багато питань…
Бо, якщо це ніяк не повʼязано з твоєю професійною діяльністю, то що змушує тебе на повному серйозі дивитися вʼязниці закордоном?!
Так ось, авторка в свої 23 роки, молода дівчина з гарної родини, потрапляє в СІЗО в Польщі *знову згадала розмови про те, які класні вʼязниці в Польщі🤨* де стикається з клопами ‼️ наглядачами які перевіряють, як її справи в камері ‼️, відверто поганими умовами життя ‼️, обмеження доступу до ліків ‼️… ну просто капець ситуація. І СІЗО, навіть в Польщі, це аж ніяк не курорт де ти читаєш книжки в кімнаті і періодично ходиш погуляти на подвірʼї
Тож, книжку читати цікаво. Мені здається, я раніше нічого подібного не читала.
🦋Такі історії я чула від знайомих, що служать Феміді, але не читала їх у книжках.
Буквально за вечір проковтнула 17 захопливих історій про силу, стійкість, справедливість чи її відсутність. Про життя та виживання в "паралельній"реальності в'язниці, де все гостріше, жорсткіше. Почасти чесніше. Плакала, раділа, не втрачала надію разом з авторкою. Незважаючи ні на що, ця книга дарує надію та віру в добро, в силу та підтримку найрідніших. Однозначно раджу до прочитання💗