Ким ми були

by Валерій Пузік

Ким ми були це книга про людей на війні. Про голоси, імена та позивні. Про Далі і Руту, протестувальників і пацифістів, про живих і загиблих. Оповіді про Авдіївку, Львів, Одесу, Херсон, Чорне море. Роздуми про літературу та живопис у зоні бойових дій, про пам’ять, сни й марення, втому та ілюзорність реальності, запах війни та постійний «день бабака», зміни у свідомості людей, що перебувають між світом мертвих і світом живих. Про повітря, яким дихаєш і ніяк не можеш надихатися, і чисте та ясне небо, де зорі як на долоні. Валерій Пузік поєднує документальну точність із художньою рефлексією, фіксує спогади, сни, розмови й відчуття, що, як уламки реальності, складають мозаїку досвіду українських воїнів, митців, добровольців. Це історія не тільки про боротьбу, а й про внутрішні метаморфози — від юнацької мрійливості до загартованості війною, від позивних до спроби повернути собі ім’я.
«Я придумую собі мрії, аби хотіти повернутись. Аби повернутись. Аби. Що більше з’являється мрійй — то менше хочеться вмирати.»

272 pages, Hardcover

Published January 1, 2025

About the author

Валерій Пузік — український художник, письменник, режисер.
За освітою художник-дизайнер.
Працював журналістом.
У січні 2015 пішов добровольцем на фронт. Брав участь у бойових діях на Донбасі в складі батальйону Добровольчого українського корпусу Правого Сектору (ДУК ПС).

Учасник виставок живопису та графіки в Україні та за кордоном, зокрема, «Інкубаційний період», «Відлуння», «Примарна зона», «Моя армія. Бачити серцем».
Лауреат літературних конкурсів, тексти відзначені «Смолоскипом», «Гранословом», літературною премією імені Олеся Ульяненка.

Режисер документальних короткометражних стрічок і відеопоезій.

Reviews

[Petro Svystun · Rating 5 out of 5]

Серія оповідань, які подаються в хронологічному порядку і в них дуже багато автобіографічних вставок, що створює відчуття цілісної історії. Різні імена, різний досвід, спільна втома і відчуття приреченості. У тексті майже немає сцен бойових дій, проте дуже багато військового побуту і рефлексії.
Під час читання постійно ловив себе на думці, що тексти чимось схожі на інші тексти військовослужбовців, зокрема на "Гру в перевдягання" Артема Чеха. Відчуття ніби війна стає співавтором, а не просто обєктом тексту, і її голос звучить однаково у різних авторів.

[Mary Stepanenko · Rating 5 out of 5]

Книга, яку написала війна. Дякую автору за кожне слово, за кожне оповідання.
На початку читання в голові грала однойменна стара пісня Бумбоксу. Наприкінці було тихо.

[Nechyporenko Anastasia · Rating 4 out of 5]

Це болісна книга, її важко читати, в ній багато моря, загиблих побратимів, горя і виснаженості. Якоїсь зневіри чи непевності, водночас, це якраз те, що відчувають наші військові - зневіра, залишеність, непотрібність, принаймні більшості. Це витверезвлює, якщо ти щасливо "живеш своє краще життя" і вганяє в ще більшу депресію, якщо ти і так уже цим переймаєшся. Читати варто.

[Daria Rosokhata · Rating 5 out of 5]

Книга неймовірно важлива, з сенсами. Кожне оповідання як документування того, що мало/ має місце в нашій історії в масштабах країни, регіону, міста, сімʼї і окремої людини. І, звичайно, про те, як війна нас змінює не на словах, відчуттях і сприйнятті цього світу, а як вона нас здатна змінити у нашому виборі, який інколи «на життя».
Тут багато контрастів - море і бліндажі, зустрічі і розставання.
Тут багато про Одесу зсередини - 2014 року і початку повномасштабного вторгнення. Тут про Південь, Львів і не лише…
Варта уваги!

[Катерина Кремінська · Rating 5 out of 5]

Книга рана... Книга біль... Книга, у якій живе Максим Кривцов... лунають хвилі СтодолаFM... і багато моря... моря й Одеси...поезії і прози... Вона дуже чесна і щира... Промовляє голосами тих, хто тепер живе в нашій пам'яті...
Книга про те, ким ми є на цій війні...
Кілька цитат:
"- Озираючись у мнуле, ти вже нічого не бачиш.
- Дивлячись у майбутнє - теж."

"У дитинстві я чомусь вірив, що погода - це настрій людей."

"Мова війни - це коли кожне слово може стати останнім."

"Глина, із якої ліпиться людина, у нас під ногами."

"Війна, мабуть, у слова додала Бога. Точніше, не його самого, звісно, а волосинки його густої жорсткої бороди. Лише це. Може, смерть. Хоча ця борода і є смерть."

"- Що таке пам'ять? - запитую.
- Памʼять, я думаю, - відповідає, жуючи, Далі, - місце, де ми будемо жити після смерті."

"Памʼять - це те, ким ми є."

[Natalia Baidak · Rating 5 out of 5]

"Позивний та імʼя. Яка між ними різниця? За позивним ховають минуле й той досвід, проблеми, мрії, сподівання, яким на війні просто не місце. Позивний - це чиста сторінка, перший аркуш нової історії, яка змінює назавжди. Імʼя - позивний - імʼя. Ти-війна-пошук відповіді на питання: хто я? Повернутися до імені після війни найважче. Ти вже не ти, а хтось інший. Це і є найскладніше: наново знайти себе, зліпити, ніби з глини, нове «я», залатати діри, придумати, як грати в життя далі"

Оповідання читаються дуже швидко і дуже болять. Потік 2014-2022-2024 років перемішується, відлунює та дає усвідомлення твоєї присутності тут і зараз ❤️‍🩹

[Damiana Wayne · Rating 5 out of 5]

5⭐️/5
Я не знаю чи взагалі колись зможу оцінювати воєнну прозу, бо тут до кінця не відчуєш того всього, що проживають і відчувають всі військові чи їх рідні. Пана Валерія дуже поважаю і люблю його тексти, ці спогади про різних людей, вставки картин і щось що просто торкає за душу.
Просто дякую, дякую Вам, дякую усім хто боронить нашу землю 🥹

[Mariia Vlodarchuk · Rating 5 out of 5]

Таку книжку міг написати лише художник, мені так здається.
В ній реальність показана дуже картинно, наче нанесена мастехіном на сторінки.
Отримала неймовірне задоволення від всієї тієї щирості і справжньості.

Багато згадок про Максима Кривцова. Його вірші і есеї бережу на чорний день, бо все ще важко прийняти те, що це все, більше їх не буде...

[Maryna · Rating 5 out of 5]

Пузік – неймовірно сильний оповідач. Усі його слова резонують десь дуже глибоко у мені. Я вірю йому і його текстам – і через це читати про війну крізь його оптику очевидця ще більш боляче й трепетно

[Христина Лончина · Rating 5 out of 5]

❤️‍🩹 Щоразу, коли пишу відгуки на книги про війну, найперше хочеться сказати: купуйте і читайте їх. Тут і зараз. Я знаю, що є люди, які не можуть цього робити — бо боляче, бо тригерить, бо просто немає ресурсу. І це нормально. Але мій посил від цього не змінюється: якщо не можете читати — просто купуйте. Купуйте, щоб підтримувати авторів-військових і щоб ці тексти продовжували існувати.

Валерій Пузік — один із тих письменників, хто пише про війну ще з 2014 року, маючи відповідний досвід. Тому через його тексти можна побачити певну хронологію подій: якою була війна тоді і як змінилася після початку повномасштабного вторгнення. Але «Ким ми були» — не лише про саму війну. Це ще й про спробу прожити та опрацювати досвід, набутий на ній. Зокрема, через творчість.

Хоча, звісно, насамперед це книга про війну — про її страшні реалії, втрати побратимів, життя на фронті й особистий досвід автора. Цього тут багато, і, власне, саме на цьому тримається вся історія. Але мені окремо хочеться виокремити ще одну тему, яка може бути не такою очевидною, — малювання.

Валерій Пузік переважно малює пейзажі, часто на кришках ящиків із-під боєприпасів чи іншому матеріалі, який є під рукою безпосередньо на фронті. І хоча малювання не є центральною темою цієї книги, мені здається важливим, що поруч із письмом воно теж стає способом зробити перебування на війні трохи стерпнішим, а пережите — таким, із чим можна бодай якось жити.

Я поставила книзі 5/5. Мабуть, дивно ставити оцінку книзі про війну, але тут для мене це саме про силу тексту й те, наскільки він відгукнувся.

P. S. Унаслідок серпневих російських ракетних ударів по Новій пошті у Валерія Пузіка згоріла велика кількість картин, які перебували на складі. Про це він повідомив на своїй сторінці у фейсбуці. До речі, підпишіться на нього там.